З першої фрази я не впізнав його голосу по телефону, коли вчора він подзвонив, щоб запросити на виставку. З другої здогадався – голос у нього характерний. А коли сьогодні я підійшов до нього, щоб привітати, то, здається, він мене не впізнав. Дуже рідко бачимось.
Виставку розмістили на горішньому поверсі музею мистецтв – 32 картини: різні за форматом – від лежачої книги до шкільної дошки на попа. Біля кожного полотна треба постояти, аби вдивитись у людські маняки, завіяні осінніми падолистами, зимовими хурделицями чи густими присмерками… Ця житейська жура і правічна задума над смислом людського існування у творах художника з’явилась чи не від перших його спроб. Я пам’ятаю їх, бо обзивався на них у міській газеті в пору відновлення нашої державної незалежності, а пізніше репродукціями його картин підсвітив сторінки своєї другої книги прози – наші душевні світи відмираючого села зрезонували.
Восьма, як сказано в прес-релізі, персональна виставка Вадима Медяника «Пізнати свій народ і в народі себе». Філософія від Сковороди. Я знаю: Шевченко і Сковорода – його чи не щоденна лектура: він цитує їх напам’ять. І на полотнах це проглядається. В кого він вчився малювати? Академічної освіти не має – художні студії, ото й усе. Але в окремих мініатюрах відчувається вплив Похітонова, у техніці проглядаються Марчук і Вінтенко старший (пльонтанізм, серпанковий живопис)… Але тільки відчувається, проглядається, бо Медяник – оригінал, він не схожий на жодного ні в вітчизняному, ні в світовому живописанні. Він самородок, він впізнаваний з першого погляду, з невеличкого фрагмента.
І з сином його Дмитром я знайомився вдруге. Колись він працював комп’ютерним дизайнером у видавництві «Мавік», де ми бачились, а сьогодні займається фермерством, одружений, молодий батько… Він водив мене по залі й показував: оце з новітнього часу, оце теж, а оця – одна з перших, скільки разів перероблювана: для нього досконалення не має меж… Виставку в день відкриття (вчора Вадиму сповнилось 65) відвідали всього лиш кілька професійних митців, решта – працівники музею, рідні, друзі художника. Виставка не стала подією навіть обласного масштабу, але ж рідко хто із сущих майстрів може нині дорівнятись до цього самоука… Так думаю я, зітхаючи за плечима спеціалістів і дилетантів.
Василь Бондар