Антоніна ЦАРУК
***
Марення уяви хворобливої
волею когось – у ваше око.
Як ми легковажим буть щасливими
– й падаєм з непевності в неспокій
на тверді долоні удовині,
в чад їдкий несплачених боргів…
Миють руки всіх пілатів тіні,
страх шукає страчених богів.
9.04.2020
***
Ще отак не було, щоб за місяць до Вербного тижня
сиротіла верба, осипалися котики з віт.
Ще отак не було, щоб, удома лишаючись сиднем,
ти вважався героєм, рятуючи нібито світ.
Вичахала земля, ніби жінка самотня весною.
Йшли ордою вітриська, ґвалтуючи цвіт молодий.
Захрипали пожежі обвугленою звіриною,
а лебідка – грудьми над гніздечком побіля води.
Ще нам так не було: як дитині в кімнаті без світла.
Ще горілку п’ємо, не таврує провина серця.
Ще не вірить Хома у задуху, навислу над світом.
Ще кульбаба в саду не нагадує формою цвях.
Ви летіли додому на світлу свічу великодню
обійняти коханих, віддати малечі борги.
Так летіли під стріху голубки за волею Ольги,
так укотре були ми для себе самих вороги.
13.04.2020
Володимир МОГИЛЮК
МАТІОЛА
Спраглий день майнув за обрій стрибко,
літню спеку звівши нанівець,
то й лаштує вже вечірню скрипку
в споришах невтомний цвіркунець.
Затиха принишкло все довкола,
щойно вечір на дахи присів
там, де невблаганно матіола
паморочить голови усім.
Щось щемке у тому ароматі,
щось забуте, та однак – близьке...
Мов щоденне надвечірнє свято,
призабуте й трепетне таке...
СПОЗАРАНКУ
Загнуздати б мені спозаранку баского коня,
та й майнути на нім у херсонські степи неозорі,
де по Хорсу лишилася ще золотава стерня,
де легені кімнатні розправить повітря прозоре, –
загнуздати б мерщій спозаранку баского коня.
Я б тоді манівцями пустивсь мандрувати учвал
і хмелів би нестямно під шаром сонцевого лою,
під курганом старезним найперш влаштував би привал
та й потішив би зір посивілою вже ковилою, –
на баскому коні манівцями пустившись учвал.
А за тим би упав у посохлі гіркі полини
пантрувати за летом якогось таврійського птаха
в епіцентрі самім вікових далини й глибини,
де з дитинства знайома до болю найменша комаха, –
от би знову упасти в посохлі гіркі полини!
Загнуздати б мерщій спозаранку баского коня,
щоб майнути на ньому у степ золотий по росиці,
де пісні чумакові і досі ще лунко бринять,
де у люстрі Дніпровім милуються теплі зірниці...
Тільки де відшукати зблукалого того коня?..
ОСІННЄ КАЗИНО
Сиплеться листя тихенько,
зелені блідне огром,
осені білка руденька
манить червінцями крон.
Цінності власних колекцій
долу вона розтрясе,
ніби чимдуж на рулетці
прагне проциндрити все.
Так лиш безсрібникам справжнім
власне багатство болить…
Золото вряд чи щось варте, –
настрій в пошані коли!..
МІСЯЧНА ДОРІЖКА
Над прадавній степ зненацька
злинуть спогади юнацькі
дням прожитим навздогонь, –
там жита зростають хвацько,
де лишив слідів багацько
кочових багать вогонь.
Вже блищить незнана досі
межи літа пізня осінь,
щедро черкають громи,
де ступали ноги босі
по росі в червневім просі,
вже відчутна тінь зими.
Лиш повсюди сяє, ніби
золотої дині скиба,
скіфський місяць угорі…
Мерехтить від нього в шибі,
мов луска ясної риби,
ця доріжка у Дніпрі…
ОСТАННЯ МУЗА
Ти приходиш, як сутінки перші змигтять,
щоб розвіятися на світанні.
Ти, володарко перша моя,
ти, музо остання.
Ти приходиш, як проліски, в буйство нове,
зовсім тихо і досить тремко.
Ти знаходиш десь порух, що й досі живе
в судинах яремних.
Ти, відома й незнана, не спізнана ще –
не випита вся до останку…
Ти байдужості крицю розтрощиш ущент
і розвієшся знов на світанку…
Ольга ПОЛЕВІНА
ЛИСЕНКО. ЕЛЕГІЯ
Дівчина м'яко опустила руки на клавіші. Пролунали тихі й ніжні звуки: клавіатура фортепіано так влаштована, що реагує на найменший дотик. З якою силою натиснеш клавішу – з такою силою і зазвучить фортепіано... Воно любить гнучкі чуйні пальці, вільні кисті, повне злиття з піаністом, воно стає його частиною і реагує на майже невловимі натискання клавіш. Людям з різкими рухами, грубими руками і приблизним слухом нічого робити за клавіатурою: що б вони не грали – це буде грубо, немузикально, жорстко. Відбарабанити на роялі – так це називається...
У цієї дівчини є все, щоб стати чудовою піаністкою. І, головне, відчуття в пальцях – як торкнутися, як зняти звук... Вона немов пестить клавіші, і вони відгукуються ніжно і трепетно. У найнапруженіших місцях її форте (голосно) таке глибоке, співуче, так наповнене м'яким звуком! А як вона вміє робити крещендо – поступово посилювати звук! Рухливі нюанси становлять певну складність: слід від найтихішого піано так повести фразу, щоб дійти до форте поступово, не ривком, наповнюючи звучання силою! Немов розлив річки: не встежиш, коли вона з вузенького струмка стала повноводним потоком – і, владно розлившись, затопила все!
Як вона відчуває фразу! Звідки в цьому юному створінні таке глибинне розуміння суті? Вона не просто читає ноти – вона творить музику! Таємничі крапки на нотному стані під її руками перетворюються в пронизливо сумну мелодію, зачіпають, розчулюють, захоплюють! Коли автор музики чує таке виконання свого твору, – це щастя!
І воно надане йому...
Ця «Елегія» створена для неї. Не саме для Інни Адреанопольської, вихованки пансіону шляхетних дівчат, учениці по класу фортепіано композитора Миколи Лисенка. Ця елегія про кохання. Вічне і прекрасне. Трепетне і пристрасне. Благословенне – і недозволене.
Любов буває різною: першою, останньою, єдиною... У нього за плечима солідний вік, п'ятеро дітей, дві дружини – дві любові, і яка з них єдина, він і сам не знає... Перша дружина, Ольга О'Коннор, троюрідна племінниця, красива, розумна, яка тонко відчуває музику, бо сама співачка, виконавиця його творів, розділила з ним молодість. Вони разом вчилися в Лейпцізькій консерваторії: вона – по класу вокалу, він – по класу фортепіано... Прожили разом 12 років, розлучилися... Не було дітей. Офіційно не розлучалися: це завадило б педагогічній кар'єрі обох... Перше кохання? Можливо, коли не брати до уваги юнацьких захоплень. 11 творів присвячено їй. Здається, любов... Друга, громадянська дружина, теж Ольга, народила йому сімох дітей, померла після народження останньої дитини... Присвятила йому все життя: була прекрасною піаністкою, але всі сили віддала дітям і знаменитому чоловікові, яким захоплювалася... Їй, самовідданій жриці сім'ї, нічого не присвятив... «Забута тінь», як написала Леся Українка після розмови з нею: «Зібрав співець мистецькою рукою / Оті квітки і сплів їх у вінок / ... / Вродливій Беатріче Портінарі, / Що раз колись до нього усміхнулась, / А в другий раз пройшла, не глянувши на нього...». І далі: «По тих сльозах, мов по росі перлистій, / Пройшла в країну слави – Беатріче!».
Він з болем прочитав цей вірш – і зрозумів його зміст... Та все ж любов була!..
...Але ось ця – точно остання... Гірка і пронизлива, невситима, неможлива, прекрасна і безвихідна, адже дівчина молодша від нього на 45 років!.. Навіть мови бути не може!.. Але... серцю не накажеш. І тому з такою тугою звучить елегія, яку вона грає.
Поки не сказано ані слова. Але він ставить перед нею ноти своїх творів – і вона читає їх, як почуття його серця, порухи душі. Вона давно зрозуміла, що сивочолий красень композитор любить її. І ця любов небезвідповідна. Але... Занадто багато «але»... Вони обоє знають про це. Його дорослі діти давно здогадалися, що відбувається з батьком, але делікатно мовчать. Батьки її вмовляють виїхати – від гріха подалі. Мабуть, це єдиний вихід. Але як зважитися піти – і ніколи більше не побачити, як він світлішає лицем, як при ній молодшає на очах!.. Та хіба різниця у віці що-небудь значить для любові?! У любові немає віку. Немає обличчя. Вона – або є, або її немає. Ці тонкі вібрації виникають між людьми вибірково, непередбачувано, частіше – усупереч, а не завдяки...
Хоча... Хіба не завдяки його музиці виникло це почуття?..
Ця музика захоплює. Кожне нове речення елегії – порив, спрямований увись, усе більше й більше звуку, мелодія вже проводиться октавами, і на кульмінації здається, що зараз розірветься серце!.. Вона розтягує темп, підсилює звук – і на самій межі форте підходить до високої ноти, застигає на ній, і, немов знесилившись, затихає...
...Він дивиться у вікно на її силует, який розчиняється в просторі... Пізно... Життя прожито... Що встиг?.. Піаніст, диригент, композитор, який першим створив жанр дитячої опери... 10 опер, з них 3 – дитячі... «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна» – і досі в пошані... Збирач пісенного фольклору... Громадський діяч... Чимало – за 64 нинішніх років життя!..
...А дитинство було прекрасним... Дворяни Лисенки жили в селі Гриньки на Полтавщині – у живописному краю... Варто йому заплющити очі – і він може перенестися думками в ці широкі степи... Привілля! Хлопчик часто тікав, і вірний слуга, кріпак Созонт, якому було доручено стежити за паничем, не міг його знайти. Він першим і помітив у малюка потяг до музики: варто було тому почути пісню, як він завмирав, немов його підмінили... Мати, випускниця Смольного інституту, сама прекрасна піаністка, стала вчити сина грі на фортепіано.
Потім був французький пансіон у Києві, Харківська гімназія, факультет природознавства Київського університету...
...Він згадав, як вони разом із троюрідним братом Михайлом закохалися в одну й ту ж саму дівчину. Не посварилися. Вирішили написати для неї романс: слова – Михайло, а музику – Микола... Виконали... Вона оцінила. Але брати вирішили забути про неї, аби нікому не дісталася...
...Микола Віталійович, згадавши цей епізод, сумно посміхнувся. Може, перша гаряча закоханість так переплавила їхні душі, що вони обидва стали творцями – Михайло Старицький – у літературі, а Микола Лисенко – у музиці... Утім, література йому теж не була чужою: він згадав, що в дитинстві його вчив сам Афанасій Фет, який проходив військову службу в їхньому містечку...
Потім був незабутній Лейпціг, заняття з уславленими музикантами, з якими йому пощастило зустрітися, а ще – два роки занять у Петербурзькій консерваторії по класу композиції у Римського-Корсакова (його доля щедра на вчителів!)... Частину життя, яка залишилася, прожив у Києві...
Чим тільки не займався! Брав участь в організації недільної школи для селянських дітей, у підготовці «Словника української мови», у збиранні та обробці народних мелодій, у перепису населення Києва, у роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства...
Організував Музично-драматичну школу в Києві, яка працювала за програмою консерваторії. Віддав на неї всі кошти, зібрані друзями для нього – на покупку житла для сім'ї, бо вдівець з п'ятьма дітьми все життя прожив у найманих квартирах...
І школа, і директор Лисенко перебували під невсипущим наглядом поліції. Очолив «Київський український клуб» і організацію «Об'єднаний комітет зі спорудження пам'ятника Т.Шевченкові» до 50-х роковин смерті поета... Після закриття владою клубу був притягнутий до кримінальної відповідальності за антиурядову діяльність...
Найвіртуозніший піаніст України... Найбільший педагог української класичної музики... Композитор, який прославив українську музику в усьому світі, один із засновників українського оперного театру... Такий же колос у музиці, як Шевченко в літературі... Збирач фольклору. Його обробки народних пісень – повноцінні авторські твори... Безліч творів для хору, адже він прекрасний диригент! Безліч творів для фортепіано, адже він не тільки віртуоз, а й блискучий педагог...
Цю «Елегію» гратимуть із задоволенням багато поколінь учнів: технічна складність її відносна, а художня цінність – величезна. Кожен музикант-початківець, виконуючи її, може відчути себе великим піаністом...
...Дівчина зникла з очей...
Микола Віталійович глибоко зітхнув. Треба замкнути своє серце на замок! І не живити його порожніми ілюзіями. Ця остання любов – найболючіша і найпрекрасніша – через свою недосяжність... У цій дівчині зосереджена вся жіноча краса і привабливість, чуйність і ніжність, щирість і вірність... Можливо, він ідеалізує її... Але хіба це має значення, коли це почуття дає сили й спалахи творчості? І щастя – таке величезне, таке неможливе...
Але потрібні сили... Часто болить серце: позначається навантаження останніх років.
Як важко бути українським композитором у Російській імперії! Скільки перешкод у постановці опер українською мовою! Друг і брат Михайло Старицький і тут поруч – допомагає з лібрето... «Наталка Полтавка» вся зіткана з народних мелодій, і це не використання фольклору, а переплавлений у його творчості істинно український мелос... У селі Орлова Балка на Єлисаветградщині, в оселі брата Андрія, головного лікаря Знам'янської залізничної лікарні, який у буремні революційні часи 1905 року очолював залізничний страйковий комітет, за що й поплатився, закінчено оперу «Тарас Бульба». (Знам'янська музична школа по праву носить ім'я М.В. Лисенка).
Підсумок майже 35-річної роботи... І це все – українські опери, і жодна з 11 не поступиться за художньою цінністю кращим європейським зразкам! У всьому, написаному ним, – суть українського народу в усій його величі... А скільки написано на слова Тараса Шевченка! Скільки зібрано народних пісень! Ось тільки видати українською – складно... Ось тільки поставити українською – нелегко... І це найбільше вбиває...
...Дівчину незабаром відправили до провінції. Це було очікувано, але все одно важко пережити. Варто виникнути любові, як оточуючі, прикриваючись високими моральними принципами, намагаються знищити можливість її реалізації...
Хіба він усім своїм життям не заслужив цей останній сонячний промінь?! Йому залишилося всього 6 років!.. Можливо, поруч з нею удари долі не були б настільки фатальними, смертельними?..
...Справа про закриття «Київського Українського клубу» і притягнення ради старійшин на чолі з Лисенком М.В. до відповідальності за антиурядову діяльність були останньою краплею.
Через чотири дні, виходячи з дому, він помер на порозі від серцевого нападу. Йому виповнилося лише 70 років...
Засновник, легенда і вершина української класичної музики...
Творець національної композиторської школи в Україні.
Автор національної музичної мови.
Великий патріот.
Аристократ за народженням і способом життя.
Найбільший європеєць в українській музиці.
Микола Віталійович Лисенко...
Любов ЄРЕМЕНКО
ЕЛЕГІЯ
Малюєш цей день і моє неминуче старіння.
Малюєш цей час, що тікає, мов потяг швидкий.
Я вперше осіння. Я вперше сьогодні осіння.
І квітень цей мудрий. І квітень цей сивий такий.
Малюєш наш простір, наш світ, наш прихований сховок
Вжовтавих відтінках, в спокійних оцих півтонах.
І ця прохолода, нестримна і передзимова,
Вростає в палітру і тихо зринає у снах.
І плетиво зморшок, неначе тонке павутиння,
І зоряне срібло на скронях, і іній крихкий…
Малюєш цю весну – таку передчасно осінню.
Цю сповідь дощу, що краплинами падає з вій.
***
Ти не йдеш по воді.
Твої плечі – сутулі.
Та трепе́та, де згодом знайдеш свій едем,
десь вже виросла…
Хто ж тобі очі затулить?
Хто тобі принесе твоє миро і де?
Не твоя Магдалина готує свій посаг…
Тридцять срібних чекають.
Не треба.
Не йди.
Відблиск сірих монет у запроданих росах,
як здрібнілі сліди
на поверхні води.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2020 року, січень)
11 січня
Торік на початку літа з Києва «Новою поштою» прислав мені, наперед телефонувавши, одна за одною дві бандеролі Сергій Ткаченко: український поет і перекладач, який живе й працює у США. Прислав щойно видану свою книгу «Невідомий Артюр Рембо», аби я розніс примірники в обласні бібліотеки та письменникам-науковцям педуніверситету – що й було зроблено. У пізнішій телефонній розмові я висловив йому похвалу, яка йому сподобалась, аж він не стримався: «То напишіть мені про це». Минуло пів року і я згадую: а що я такого незвичного тоді міг сказати? Не міг я говорити про якість перекладу, бо ще не прочитав тоді книжку та й не великий спец у перекладній галузі, до того ж не знаю французької. Швидше всього казав про оригінальну структуру книги: вона складається з передмови перекладача, перекладених 33-ох поезій Рембо (цікаво, скільки він всього їх написав за свої творчі п’ять літ: від 14 до 19?), розділу коментарів до кожної поезії й додатка, який містить оригінали французькою і переклади українською-російською-англійською. Українською твори Артюра Рембо (Сергій І.Ткаченко написав би: Ремба) перекладали: Григорій Кочур, Микола Терещенко, Юрій Клен, Василь Бобинський, Микола Лукаш, Дмитро Павличко, Василь Стус, Михайло Литвинець, Петро Осадчук, Юрій Покальчук, Віктор Гриценко і найбільше брат Сергія – Всеволод Ткаченко. І російською відомі майстри: Інокентій Анненський, Валерій Брюсов, Павло Антокольський та інші. Не бачена за своєю структурою книга. Самі переклади Сергія Ткаченка разом із передмовою займають менше 70 сторінок, а вся книга – 464. Коментується кожен вірш, особливості його перекладу трьома мовами різних перекладачів (поезії «Передчуття» і «Зло» мають по 12 перекладів, «Мої циганські мандри» – 10, «П’яний байдак» – 8, з яких українською – 5). Хай мені хтось назве (перепрошую за дилетантство!) подібну книгу не те що в українській чи російській літературі, а й у світовій. Ось саме це я мав на увазі тоді в червні, погортавши книгу, ознайомившись із її структурою. Феноменальне видання. Ця книга може бути своєрідним посібником для вишколу юних драгоманів, для занять у літературних студіях і т.п. І однозначно вона є пам’ятником Артюрові Рембо в Україні.
А тепер – ложка дьогтю в бочку з медом. Те, що найменшою мірою залежало від автора. Хоча й не без його, думаю, згоди. Це оформлення книги, насамперед оправи. Читачі старшого покоління, лиш кинувши побіжний погляд на книгу, скажуть: жизнь замечательных людей. Була колись в СРСР (і є досі в Росії) з такою назвою серія книг біографічних романів-нарисів. Нинішнього року цій серії сповнюється 130 літ (видавалась різними установами, книжниками, ініціаторами, художниками – з чималими часовими перервами) – за цей час світ побачити майже дві тисячі біографій накладом понад 200 мільйонів примірників (багато книг мали наклад понад 100 тисяч примірників). Від 1962 року серія видається у беззмінному оформленні, яке запам’ятовується на все життя – художник Юрій Арндт. І ось українським «Парламентським видавництвом» торік засновується серія книг «Скарбниця світового письменства» – його перше видання те, про яке ми ведем мову. Художник обкладинки і всього дизайну книги – Тарас Ткаченко, син автора. Обкладинка – наслідування російському зразку, хіба місцями поміняно назву серії з назвою книги. «Рембо» – старт серії, яка може стати дуже популярною, тому видавництву слід поміркувати стосовно дизайну.
І ще одна крапля дьогтю (чи перцю?), яку не можна не помітити при уважному читанні: крізь усю книгу віє-продимає авторське поборювання творчої методи перекладача Всеволода Ткаченка. А нащо?
17 січня
Учора журі літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «літературознавство, публіцистика» одностайно віддало перевагу Володимиру Базилевському. В цьому ніхто не сумнівався. Слава Богу, що ми додумались нагородити його премією, якою відзначено уже понад сорок літераторів краю, які живуть нині тут чи народились або проживали якийсь час. І саме в номінації есеїстичній, бо, як на мене, в есеїстиці він сильніший і оригінальніший, ніж в поезії. Я одразу зателефонував Володимиру Олександровичу, аби привітати: мобілку взяла дружина (вперше за всі рази, скільки я йому дзвонив). «Сьогодні нарешті видибав на свіже повітря – болячки не пускають», – відповів мені, подякувавши. І в мене язик не повернувся мовити, що скоро побачимось. Навіть у листопаді, коли я сповістив йому про висунення, він пожалівся, що навряд чи зможе вибратися здому. А тут же справді хотіли б його і бачити, і чути. За честь мати такого лауреата.
І швидше всього він не приїде на вручення. То я вже думаю, як би хоч приблизно заповнити його ймовірну відсутність. Про Маланюка Базилевський писав не раз. Його найглибша, мені здавалось, стаття про творчість творця Степової Еллади – у книзі «Лук Одіссеїв» («Ярославів Вал», 2013). Аж раптом у науковій бібліотеці попросив суб’єктивну антологію української поезії ХХ століття «Стріла» (Київ, «Слово Просвіти – Український письменник», 2013, 1100 с.). Один із 45 представлених поетів – Євген Маланюк. Коментар упорядника – чотири сторінки: десятину тексту, початок представлення, я переписав собі на клаптик паперу.
«Найнезручніший з найбільших українських поетів. Постать трагедійна і самотня. Занадто великий, щоб на нього можна було не зважати.
Занадто пристрасний і непримиренний до внутрішнього каліцтва нації, щоб перед ним схилятися.
Поет домінуючої ноти – найнебезпечніший ворог українців самі ж українці.
Різав по живому: ревізував українську історію.
За темпераментом, пафосом викриття – рівня Шевченкові.
Але Шевченко був нетерпимим до верхів і переймався болем за “братів незрячих гречкосіїв”.
Маланюк погромлював тих і тих. Для нього народні низи – чернь, плебс. Сила непередбачувана, схильна до безглуздих заколотів і бунтів. Носії бездержавності…»
Нагадую – ці рядки написані Базилевським задовго, років десять тому, не менше, задовго до торішніх виборів: «носії бездержавності»…
Про Маланюка сьогодні написано багато і багатьма. Але найвлучнішу характеристику дав йому наш нинішній лауреат.
Я гортаю цю важезну, як цеглина, книгу: мигтять строфи, фотографії, сторінки прозових текстів… І щось мене мучить підсвідомо. Ага, серед тих 45 поетів ХХ століття нема Івана Драча. Останнім часом це в мене як нав’язлива ідея – попадається на очі неувага до великого поета ХХ сторіччя. Та чи вони показились усі: он і в мемуарах Слабошпицького стільки колючок пущено в бік його, і Валерій Шевчук у своїх спогадах інакше його не називає як кар’єрист і літературний вельможа, і наш центральноукраїнський академік педалює нерідко отим «дихаю Леніним» з таким сарказмом!.. Я йшов додому з бібліотеки і намагався розгадати загадку Базилевського. Адже знаю його захоплення Драчем іще з кіровоградських часів і згодом, згодом… Навіть ось недавно він зателефонував і подякував, що я заступився за земляка в короткому відгуку на сторінках «ЛітУкраїни»… А потім мене осінило: та й Голобородька у цій суб’єктивній антології нема, і Ліни, і... Є Галя Мазуренко, є Оксана Лятуринська, є Леонід Полтава, а… їх (найбільших, найоригінальніших) нема. Стоп! На час написання й видання антології Іван Драч ще був живий, а упорядник живих не беатував. Я, теліжанин з ХVIII століття, це зрозумів лиш тепер… Перепрошую, Володимире Олександровичу. Я драчеконтужений. Це правда. І буду таким до смерті.
19 січня
Закінчую ще один зошит своїх нотаток цитатами-афоризмами й анекдотами про книгу й читання. Знаю, що в світі таких висловів багато – можна було б цілу книгу видати та й є вже такі книги, не сумніваюсь: варто лиш завести опорні слова у Googl чи інші пошукові системи світової павутини. Але я свій власний цитатник наповнюватиму. Отже, починаю з Василя Шкляра фрази – не можу пригадати, звідки я її записав: «Читати – найдешевше і найкорисніше задоволення на землі». Анекдот («Наше місто і село»): «“Дідусю, я дивлюсь, ти весь час читаєш книги, а з газетою я тебе ніколи не бачив”. – “Розумієш, внучку, все просто: книги роблять людину розумною, а газети – нервовою”». Правнук Жуля Верна Жан («ЛУ» від 17.08.2019): «Книга чи письменник, якого я не любив двадцять років тому, може бути великим задоволенням зараз. Це залежить від того, коли я читаю книгу». Михайло Слабошпицький «Людина – це те, що вона читає». ЮрійАндрухович «Читання книг формує внутрішній світ людини».
Насамкінець довга цитата, на яку я випадково натрапив у першому томі з п’яти Юрія Яновського (Київ, 1982). Ця цитата як мрія кожного сучасного письменника, нездійсненна уже мрія.
«Із запізненням відкрив свій ларьок книгар, і зараз же по книги посунули покупці, захарастивши прохід між ятками.
Як же красиво розіклалися книжки на прилавку! Сонце їх враз бере до своїх обіймів, пестить, запалює фарби на обкладинках, пригріває літери назв. Вітерець несе до книжки пахощі довколишнього степу, ворушить ласкаво сторінки. Так і здається, що на прилавку розляглася зграйка різнобарвних живих голубів, які от-от злетять над ярмарковим гомоном…
– Гоголя «Вечори»!.. Історія ВКП(б)!.. Шевченка який том?..
Покупці товпляться біля книжок, одні відходять, другі припливають; без перебільшення можна сказати, що сюди перемістився центр ярмарку. Статечна дітвора – умита й зачесана, в чистеньких сорочках, спідничках і штанцях, боса й засмажена на південному сонці – мовчки протискується під руками дорослих до книжкового багатства.
– Дядя, та пустіть же… Тьотю, та мені ж треба… – чути приглушені дитячі голоси.
Хіба оті дорослі не знають, що книга – це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки, притиснувши до стукітливого серця, що немов гупає просто в книжкову палітурку» (стор.470).
Не дивуйся, читачу, отій «історії ВКП(б)» – оповідання «На ярмарку» писалось у 1950 році.
26 січня
Уже стало відомо, що В.Базилевський не приїде на вручення премії імені Є.Маланюка – підупале здоров’я не дозволяє. Від часу свого виїзду з Кіровограда у 1984 році він жодного разу тут не побував, хіба що інкогніто, але й про це найменшого сліду. І певно, що й не побуває – дай Боже, аби я помилився. Його тут дуже хотіли б почути й побачити, проте сподівання марні – він давно вже зарікся («Не повертайтесь ніколи на дорогі попелища»). А хто отримуватиме диплом? Не важливо.
В останньому числі «Літературної України» (18.01.2020) його публікація «Студія одного вірша», що мала б бути рубрикою, а не заголовком статті; підзаголовок «“Дід Любимененепокинь” Івана Драча». Всього три колонки при щедрому цитуванні студійованого іронічно-героїчного вірша-мініпоеми. Всього три колонки, а скільки імен в них утрамбовано! Цей ракурс теж багато про що говорить: Котляревський, Глазовий, Рабле, барон Мюнхгаузен, Олександр Ільченко, Василь Земляк, Микола Жулинський, подружжя Перевальських, Хведір Холодний, Лесь Курбас, Євген Євтушенко, Микола Смоленчук, Олександр Косенко, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич та самі Базилевський і Драч. А ще Текля і Мартоха, Корупчиха й Ригор, Килина й Горпина… Як затишно почуватись у цьому гурті (одна грудочка, правда, муляє)! Я завжди любив цей твір, перечитував його не один десяток разів. У Драча є чимало іронічних віршів (зокрема в книзі «Противні строфи»), але цей особливий. І не раз я збирався шукати прототипа діда Любиме-нене-покинь, а виявляється, що прототипи жили тут, у степах. Врешті, це теж не важливо. Адже тих степовиків автор переселив на береги («…там, аж на тому березі… там, аж на тому боці…») Роськи, про що яскраво свідчить теліжинська фактура і лексика-говірка: «Зачучверілий. Запліснявілий…», «Тримає на збитому прикорні…», «А вчора бачила Ганьку… Їй-бо несла цілу баньку…», «Вона ще своєю спідницею П’ятьох пужарних накриє…», «Розводить на первакові, Можна й на чистому спирті, Де там – на буряковій…», «Любисточок тре на церату…»… Я два десятки літ прожив у рідному селі і вже вдвічі більше в степах, тому чітко відрізняю говір одного від другого. Пошукайте, наприклад, у лексиконі степу слово «півлітра» не як міру об’єму, а як предмет? А в Теліжинцях це дуже живе, багатозначне й частовживане (хай йому грець!) слово. А що вже говорити про «пужарних»… Дякую, Володимире Олександровичу, за таку яскраву, багатозмістовну студію! От кому, думаю, у першу чергу треба було вручити премію «Золотий цап».
28 січня
Мій університетський товариш, поет і франкознавець Михайло Василенко, вітаючи серед січня з днем народження, кивнув на мою останню публікацію в «Літ.Україні», мовляв, ти з одного боку шпигнув Слабошпицького (послухайте: шпигнув …шпицького!), а Сашко Сопронюк у «Слові» за минулий рік з другого… Якось так аж потішно він мовив, хоч я дуже серйозно стурбувався несправедливим ставленням провідного літературного критика до одного із найкращих поетів минулого сторіччя. Саме тому й замовив через дружину Світлану (FB «Пізні діти Прилюка») в її однокурсника те єдине на всі 365 днів минулого року «Слово» – прислав десяток. Остання, 16-а, полоса газети «присвячена» Слабошпицькому: коротка репліка редактора про неточність першопублікованої «Сталінки» у мемуарах автора «дзеркал». Та й взагалі (з погляду Сопронюка): яке, Федотовичу, ти мав право писати про Уляна, коли ми з Пашковським його краще від тебе знали? І тут же передрук статті Станіслава Бондаренка з «Киевских въдомостей» двадцятирічної давності, в якій цитується вирок студентові Володі Рокецькому, якого нібито «здав» Слабошпицький. Після прізвища Слабошпицького і перед прізвищем – трикрапки… Отже, інші свідки зі справи свідомо опущені, а зосереджена увага на одному. Не виправдовую з точки бачення сьогоднішнього дня того схарапудженого вчинку 25-річного юнака-журналіста, але ж він міг і так міркувати: чого брехати, коли це явний факт, що відбувався на очах багатьох (несанкціонований мітинг) і підтверджений уже не одним свідком?
Таке враження, що Сашка Сопронюка ще й досі переслідують кадебісти… А він так само досі виводить на чисту воду «письменників-стукачів», яких все ловить і ловить, як чорних котів у темній кімнаті (знаю й попередні випуски щорічника «Слово»). І цим позиціонує себе борцем за правду, за справедливість. Кепсько тхне від такого змагу. Ти глянь краще, самотній вовчику, який літературний світ крутиться довкола Слабошпицького сьогодні – та він сам у видавничій сфері, у пропаганді українського слова й української книги робить стільки, як ціла Спілка письменників і «Просвіта» вкупі – невтомно, як віл, у свої майже 75. На що ти замахуєшся, Сашко? Що ти силкуєшся обкаляти та зруйнувати? Нащо витягуєш на білий світ нафталінові, підгнилі рептилійки руцького міра? І, найголовніше, кому це на користь нині? Як же мало нас, свідомих і жертовних та небезталанних, до яких я й тебе відношу – як мало нас у цьому ватному морі безберегому, мало, а ти силкуєшся, аби ще менше стало?