Середмістя №19

Наталія ПРИРОДНА

Не вернутись в юнiсть бiлокрилу

 Не вернутись в юність білокрилу
 В молодий багряний зорепад,
 Де коней-вітрів шалену силу
 Повертала поглядом назад.

 Де  пропахлі чебрецем  стежини
 Килимами стелять цвіт-меди,
 І дзюрчить потічок без упину,
 Губить в осоці свої сліди.

 Відлетіла юність промениста,
 Віддзвеніла в клопотах-роках,
 Та рум’янець осені барвистий
 Ще горить у мене на щоках.

 Не біда, що промінь срібнокрилий
 Красень-місяць в коси запліта.
 Кетягами стиглої калини
 Світять в душу осені літа.

 Людська душа – невичерпна криниця
 
Людська душа – невичерпна криниця,
 Благословенний Богом дивосвіт,
 То стиглим житом в полі колоситься,
 То цвітом вишні прикрашає світ.

 То горнеться до ніг, мов подорожник,
 То, як барвінок, в’ється по стежках,
 Прислухайся до неї, подорожній,
 Вона вгамує відчай твій і страх.


 В пустелі стане джерелом холодним,
 У темряві зорею спалахне,
 А оступився – витягне з безодні,
 Застереже, зігріє, огорне.

 Покличеш – тихим болем озоветься,
 Захлюпає, як річки течія,
 Лиш пам’ятай: душа не продається,
 Не продавай її. Вона – твоя.

 Так пахне липень
 
Так пахне липень травами п’янкими,
 Виблискує росою в чебрецях,
 Під ноги стеле різнобарвний килим,
 Якому- ні початку, ні кінця.

 Я так люблю ці квіти звіробою,
 І запах цей медово-восковий.
 Колись ми тут, у травах, вдвох з тобою
 Пили вино із келиха надій.

 Вітри шуміли, шепотіли трави,
 Зітхали верби від солодких мук…
 Тепер одна в прив’ялених отавах
 Я п’ю печаль із келиха розлук.

Прости менi, о пам’ яте моя

Прости мені, о пам’яте моя,
 За те, що не даю тобі спочити,
 Топчу стежки дитинства через жито,
 Де ще не стихла пісня солов’я.

 Прости мені за ті бентежні сни,
 Що в юність повертають на світанні,
 Де квітне юним проліском кохання
 І відбирає спокій у весни.

 Прости мені, о пам’яте, прости,
 Що болю завдаю тобі і муки.
 Не винесу довічної розлуки
 З минулим на вершині самоти.

Остання нiч Марусi Чурай

Ота, єдина, та остання мить
 Так квапиться до мене, так летить…
 – Марусю, рідна, зачекай, не йди!
 – Не плачте, люди, я вернусь сюди.
 З води, мов та русалка молода,
 І задзвенить легка моя хода…
 Ні, не вернуся… Сивіють жита…
 О, земле рідна, матінко свята!
 Прийми мене таку, як є,
 Мені зозуля більше не кує.
 Свята чи грішна, я – дитя землі,
 Беру з собою радощі й жалі,
 Гріхи і муки. Буде Божий суд.
 Чи в рай, чи в пекло йти –
 Не в тому суть.
 Мені каратись в пеклі і в раю
 Через вразливу, скривджену свою
 Бентежну душу. Там і тут єдина,
 Вона не дасть спокою ні на мить.
 Коли страждає на землі людина,
 Душа в раю печалиться, болить.
 – Чи так у всіх?
 –  За всіх сказать не можу.
 Кажу за себе, що пережила,
 Не кару заслужила – милість Божу…
 А матір Божа в дар мені дала
 Любов і пісню – два земних крила,
 Освячених рукою неземною.

Вишивала мама мою долю

Вишивала мама мою долю,
 Одиноку долю, нелегку,
 Вишивала радістю і болем
 На яскраво-ніжнім рушнику.

 Вишивала рідна та й не знала:
 Пролетять шість років, ніби в сні,
 І пошле їй Бог дочку, Наталю,
 У квітучім травні, навесні.

 Буде травень буйно квітувати,
 І зозуля перша закує,
 Прошепоче щиру вдячність мати
 Богу за народження моє.

 Сплине час у праці й у стражданні,
 Запорошить коси сивина,
 Доні – перша, матері – остання…
 Все минає. Пам’ять не мина.

 І рушник, як пам’ять, не минає,
 Він в моєму домі на стіні.
 Кожен ранок з вишитого раю
 Мама посміхається мені.

 Лиш зозуля не кує, не плаче –
 Одинока пташка у вінку.
 Як могла ти, мамо, передбачить
 Долю на квітучім рушнику?

 Синюха
 
Здрастуй, річко-красуне! Дай шепоту хвилі послухать…
 Із яких ти віків притекла в наш сьогоднішній день?
 За синяву водицю тебе називають Синюха,
 І блакитна усмішка щоранку цвіте для людей.
 Починається день із блакиті твоєї усмішки,
 І вечірня зоря ніжний промінь в Синюсі купа.
 А туман-чарівник в очереті присів собі нишком,
 Видивляється в воду на свій сизуватий жупан.
 Там, на скелі Козацькій, вітерець-витівник походжає,
 Обміта з неї пил під звучання веселих октав
 І розказує нам про минуле козацького краю,
 Де Сірко-отаман, може бути, в дозорі стояв.
 Так проходять роки, так століття пливуть за водою.
 Ось на хвилях своїх ти гойдаєш двохтисячний рік.
 З чим прийшов він до нас: з тихим щастям? з гучною бідою?
 Розпитай в нього, річко, поки час його ще не протік.

 Пройшла зима
 
Пройшла зима, відплакала снігами,
 Відлютувала хугами в полях,
 Відчовгала старечими ногами
 По милих серцю схилах і ярах.
 
 Взяла з собою ковдру білосніжну,
 Хустину теплу, сиву, як жура,
 Поглянула так лагідно і ніжно,
 Прощаючись, і мовила: ”Пора…”

 Пішла стара… Назад не оглядалась,
 Молилась тихо людям на добро,
 Щоб щедро жито зерном наливалось,
 І повноводим був старий Дніпро,

 Щоб небо мирне, урожайна нива,
 Душа спокійна, пісня чарівна
 І Україна – вільна та щаслива –
 Свята моя праотча сторона.

Пам’яті поетеси

Днями в Добровеличківці містяни, колеги і друзі прощалися з талановитою поетесою, гарною щиросердною людиною Наталією Природною. Невблаганна хвороба вирвала з творчих лав Добровеличківщини поетку з потужним творчим потенціалом – і вони відразу збіднішали…

Особисто для мене це дуже тяжка втрата. Бо Наталя не тільки моя колега по перу, вона моя землячка, давня вірна приятелька. В скількох заходах ми разом з нею брали участь! Це і презентації книжок авторів з Добровеличківщини, зокрема презентація альманаху «Добровеличківщина. Антологія лірики», де ми з нею були в числі авторів, і майстер-класи для поетів-початківців, і презентації нових здобутків наших колег в Кропивницькому.

Ми часто спілкувалися телефоном. І зараз мені в пам’яті звучить її м’який мелодійний голос: «Наталочко, написала віршика. Хочу почути твою думку». І читає чудового вірша, насиченого такою пронизливою любов’ю до рідної землі, до неповторної української природи:

Наталя Бідненко, смт Добровеличківка

 

Оксана БУЯНОВА

ЗАГРОЗА ВІД ЦВЕЙГА

Надворі було тепло, хоча календар показував п’ятнадцяте жовтня. Тридцятидворічна Надія вийшла на прогулянку у Парк Слави, що біля Києво-Печерської лаври, прихопивши із собою томик Цвейга. Російськомовне, ще радянське видання у чорних і зелених кольорах, у яке увійшли новели та легенди письменника. Багато людей завітали в парк: дбайливі людські руки упорядкували його. Серед жовтого листя розкинувся оглядовий майданчик, з якого кожен мав змогу насолодитися дивовижним видом Києва. Там, унизу, розливався повноводий Дніпро, лівий берег і безліч будинків. А тут, угорі, відпочивали пенсіонери, закохані, матусі з колясками... Повз дорослих сновигали діти на скейтбордах та сегвеях.

Тротуаром прямували прочани до Лаври: не тільки бабусі, а й молоді говірливі жіночки в хусточках різного кольору. Поряд із ними йшли до святині мовчазні чоловіки. Деякі пари були з дітьми. Зір прочан пестили прекрасні куполи одного з храмів Лаври, який виднівся з Парку Слави. Люди усміхалися останнім теплим денькам.

Але Надіїбуло невесело. Майже пів року вона час від часу журилася через тяжку смерть одночасно обох батьків. Як же тато любив ту ненависну їй (тепер уже) машину! Надійка призупинилася, круговими рухами потерла скроні, ніби намагалася швидше відновити в пам’яті обличчя дорогих її серцю людей.

Вона обхОдила парк, шукаючи вільне місце. Здавалося, усе було зайнято, чи то просто сум не давав їй побачити, де присісти. Надійка була повненькою, з симпатичним обличчям, того дня вона одягнула довгу коричневу картату спідницю й сіре пальто під колір очей. А з них, широко розкритих, струменився хоч і глибокий, проте спечалений погляд.

Раптом вона побачила лавку під деревом у затінку, на якій сидів чоловік років сімдесяти. Вільне місце біля нього свідчило: нарешті можна приземлитися. Однак жінка завагалась: не хотілося сідати біля літньої людини. Той, хто уважно придивився б до дідуся, не міг ствердити, що цей чоловік непоказний. Його, худорлявого, сухуватого вирізняло сиве (аж біле!) волосся. На ньому була білосніжна сорочка, поверх якої настільки ж світла куртка. На її фоні зачіску дідуся майже не було видно. Проте найбільш показним для допитливої людини, яка б звернула увагу на нашого героя, був погляд цього чоловіка. Його зелені очі ніби блукали осіннім парком, не зупиняючись навіть на мить ні на чому. Тонкі губи аж занадто стиснуті.

Але не це привернуло увагу Надії: він був таким схожим на її батька! Це просто неймовірно! Вона ще раз згадала тата й уже не змогла стримати сльозинок, що викотилися з очей. Проте на жінку чекало ще одна несподіванка: на лавці поруч із чоловіком лежав той самий томик з новелами та легендами Цвейга, який вона тримала у руках! Не зрозуміло, як її книга опинилася біля дідуся? Тільки потім Надія помітила, що збірка просто така сама! Ну й ну! Це ж треба! Книжка була розгорнута й лежала палітуркою догори. Молода жінка присіла біля “батька” з великим задоволенням. І відразу спробувала зав’язати розмову. Хоча чоловік сидів упівоберта, спиною до неї.

— Добрий день! Ви теж любите Цвейга?

Той, до кого заговорила Надія, обернувся, подивився на неї, й не відразу зрозумів, про що йдеться. Здавалося, він був у іншій реальності. Тому нічого їй не відповів.

— Вибачте, я кажу Вам, що маю з собою такий же томик Цвейга, теж читаю зараз цього письменника, — Надія взяла свою книжку обома руками поперед себе й продемонструвала її літньому чоловікові.

— А, Цвейг! — вигукнув дідусь. — Нічого собі! Така ж книжка!

Він зробив спробу якось усміхнутися жінці, але вийшло так, ніби скривився. Проте вона не зважала.

— А мене Надією звати! — простягнула руку співбесідниця.

— Степан Олександрович, — невпевнено потис їй долоню чоловік.

Далі розмова не клеїлася. Але в якийсь момент співрозмовник мовби повернувся звідкілясь і заговорив із новою знайомою невимушеніше:

— А що за твір читаєте? — він спитав у Надії.

— Я вже давно прочитала всю збірку. Вирішила зробити це ще раз. Уже багато чого не пам’ятаю, тому й узялася вдруге.

— Справді багато забули? Адже Ви ще така молода!

— Дякую! — вона всміхнулася, не зрозумівши його іронії. — Але читалося те ще в університеті. Пригадую, як ми розбирали “Лист незнайомки”. Цей твір я пам’ятаю найкраще. А Ви, Степане Олександровичу, за яку новелу взялися?

— Я, еее... подужав тільки два твори: теж “Лист незнайомки”, а ще “Амок”. Однак перед тим, як Ви до мене підійшли, якраз думав, у що б іще заглибитися.

— А чому Ви почали читати саме цього письменника?

— Усе дуже просто, — на цей раз упевнено сказав співбесідник. — На днях я дістав удома з полички збірку Цвейга, розуміючи, що це одна з моїх книг, яку ще не читав. Коли я погортав ті два твори, про які згадав, мені закортіло дізнатися хоча б що-небудь про письменника. А Ви ж знаєте, що в цьому виданні немає ніякої передмови — відразу йде написане ним. Тоді я в інтернеті ознайомився з життєписом автора — його біографія мене дуже вразила, він перевів дихання, поклавши ногу на ногу. Ось чому я вирішив продовжувати читати найвідоміші його новели. І для того, щоб краще познайомитися з творчістю митця, я й вийшов на прогулянку. Однак задумався про своє, а тут Ви нагодилися.

— Ми з Вами у схожих умовах: Вам світ Цвейга тільки-но відкривається, а я повертатимуся до нього знову... А що ж саме Вас вразило в історії його життя? — жінка всміхнулася дідусеві.

— Ви знаєте, я таки продовжив читати цю книжку, бо мене схвилювали обставини його смерті... — промовив Степан Олександрович стишеним голосом.

— Смерті?! — Надія враз спохмурніла. — Так він же вчинив самогубство! Ясно, що це могло схвилювати. Коли я гортала біографію, мене теж неприємно вразив цей факт.

— А я от що думаю, — чоловік продовжував ніби пошепки. — Усе-таки людина повинна мати неабияку силу волі, щоб зважитися піти самовільно з життя.

— Та ну! Що Ви таке говорите?! Самогубство — це справа слабких. Це спокуса зневірою. Бажання жити й творити — ось справжня сила волі!

— Ну, не знаю... — розгублено розвів руками чоловік. — Візьмімо хоча б ті дві новели, які я прочитав. В одній — самогубство як шляхетний вчинок, я маю на увазі “Амок”, а в іншій — смерть від лихоманки самотньої людини. Не знаю, що там буде в інших його творах, але тут смерть висить над героями, як загроза, ніби дамоклів меч.

— Степане Олександровичу, я вже не пригадаю всіх деталей цього твору, але я вважаю, що в тому вчинку головного героя не було ніякої шляхетності. Він міг вчинити по-іншому...

— Як? — поцікавився співбесідник.

— Я поки не знаю, але самогубство — це не варіант, завжди можна знайти вихід. А чи Вас зацікавив “Лист незнайомки”? Мені зручніше говорити про ті твори, які добре пам’ятаю.

— Гаразд. Ця новела мені запала в душу більше, ніж “Амок”, але й у ній усе погано... — видихнув Степан Олександрович, а поглядом блукав десь далеко. — Адже вона так любила, не мислила себе без нього, а він так цього й не зрозумів. Одинокою була жінка у своїй любові, самотність відчувала й під час смерті. Певне, й у мене так буде. Я все життя присвятив родині своїй, а тепер один, зовсім один...

— А я от думаю, що у незнайомки були хворобливі почуття. Вона страждала одержимістю. Істинне кохання — це коли двоє будують цеглинку за цеглинкою свій душевний дім для двох. А якщо говорити прозаїчніше, то для того, щоб почуття були справжніми, треба людину знати, мати з нею стосунки, переживати радісні та сумні моменти. А не просто фантазувати.

Я би не був таким однозначним...

— Ну, це моя думка, Ви можете не погоджуватися. Тільки в мене є кілька запитань. То Ви кажете, що живете один і у Вас зовсім нікого немає? Надія відклала книжку, яку до цього постійно тримала в руках.

— Та є у мене й син, і дочка, тільки в кожного своя сім’я... Дівчинка моя живе в далекій країні. Ми так давно не бачилися! Мені так важко бути самотнім! І нащо жити?

— Ну-ну-ну! Не говоріть так, — Надія вирішила змінити тему, щоб дізнатися більше про співбесідника і якось зарадити його самотності. — А розкажіть, Степане Олександровичу, хто Ви за професією? Можливо, філолог чи історик? Роблю такий висновок, раз любите читати визначних письменників.

— Та ні, Надійко! Я за освітою інженер-механік, а пропрацював усе життя інженером-технологом на заводі у Дніпрі. Коли я вийшов на пенсію, син забрав мене до Києва. Щоправда, не до себе, а зняв мені житло. Так і живу: по чужих закутках. А в Дніпрі ж у мене була трикімнатна квартира. Згадую, як ми з дружиною жили, виховували двійко дітей. Також у мене за містом була дача, завдяки якій я міг бути ближчим до землі. А тепер живу відрізаний від усього, що колись любив.

— Шкода, — перебила його співрозмовниця. — А що ж дочка? Вона живе за кордоном?

— Так, Надійко, дуже далеко! Вона мешкає аж в Аргентині. Приблизно раз на місяць телефонує.

— А що ж сталося з Вашою трикімнатною квартирою?

— Смерть дружини й мій вихід на пенсію збіглися в часі.Тоді син знімав у столиці житло. А коли я залишився один, сказав, що оскільки я живу далеко, треба забрати мене до себе... Ми продали квартиру й дачу в Дніпрі й ледь нашкребли на двокімнатну тут, у столиці. Син спочатку дійсно забрав мене жити з ним і його другою жінкою. Але ми не змогли з нею ужитися (і за що він її любить?). Тому він зняв мені однокімнатну коморку, як я її називаю. Знаєте, якби я зміг жити нормально з родиною сина знову — це було б як перехід у інше життя, якого я прагну. А нині все не те, не так... — із сумом видихнув співбесідник.

Розумію, проте у кожній ситуації можна знайти якісь плюси. Наприклад, коли хтось живе сам, він може робити все, чого душа забажає й коли завгодно. Не треба про когось думати, Ви належите самі собі. Купа часу на улюблені заняття!

— Я навіть не знаю, до чого б лежала душа, що би я хотів робити... Степан Олександрович сумно зітхнув.

— У Києві стільки цікавого! — Надія ніби не звернула уваги на його розгубленість. — Філармонія, оперний театр, вуличні музиканти та різні перфоменси просто неба! А ще бібліотеки з їхніми цікавими зустрічами та майстер-класами...

— Не захоплююся я цим усім мистецтвом: ні класичним, ні сучасним... Тільки-от читати люблю...

Ну добре... А як же інтернет? Це ж такий клондайк інформації та можливості спілкуватися з тими, кого Ви не в змозі часто бачити! Чи пробували Ви знайти в соцмережах друзів: однокласників, одногрупників, співробітників?

— Звісно! Якийсь час я частенько писав кільком із них, переважно тим, з ким навчався в інституті. Свого часу ми мали дуже дружну групу! Проте життя кожного закручує у вирі подій. Бувало, що й не відповідали друзі на мої розлогі повідомлення, які я писав, мов справжні листи. Однак виставляли купу фотографій та різних постів. Я написав кілька коментарів, на які особливо теж не реагували. Лайки ставити я не люблю... він позіхнув. І потім я подумав: раз моєї присутності навіть віртуальної не хочуть, то й не буду нав’язуватися. Та й віднедавна збайдужів я до спілкування в інтернеті... Це не те що в кафе чи вдома очі в очі та довірливі розмови. Нудно все це, Надійко, нудно.

Він трохи подумав, а потім додав:

— Кілька сусідів, з якими я спілкувався у Дніпрі, спочатку подавали голос. Другий місяць мого перебування в Києві теж передзвонювалися, але, в основному, я набирав. А потім перестав дзвонити — й про мене забули.

Якийсь час вони мовчали. Молода жінка все перебирала подумки варіанти, як розрадити свого нового знайомого. Кортіло розповісти про себе, однак співрозмовник не питав. Він поринув у свої роздуми і знову його очі блукали парковими алеями. Через кілька хвилин Степан Олександрович знову повернувся звідкись і таки запитав її:

Я тут стільки розповів про себе, а зовсім нічого не знаю про Вас... Хто Ви, Надійко, за освітою? Де працюєте? Чи маєте родину?

— Я підпрацьовую екскурсоводкою у Києво-Печерській лаврі, яку звідси трохи видно. У мене вища філологічна освіта. Ми з чоловіком теж нещодавно переїхали до столиці, де він отримав перспективну роботу в сфері IT. Дітей поки що не маємо. Ось він працює цілий день, а в мене вільніший графік. Після роботи й хатніх клопотів багато читаю. Ви часто спілкуєтеся з сином? — Надія намагалася намацати тему, яка б принесла Степанові Олександровичу відчуття комфорту й радості, а проте...

— Ой, та де там! — з болем протягнув дідусь. — Заходить до мене раз на тиждень. Навіть не щодня телефонує. Я зовсім не маю сенсу жити!

— Ну-ну-ну! Що Ви таке говорите? Біографії Цвейга начиталися? Не можна таке навіть думати! А де працює Ваш син?

— Перекладачем, він добре знає іспанську. Вони з сестрою, за його словами, часто говорять цією мовою по скайпу.

— Зрозуміло, — сказала Надія, дивуючись, чому ж син спілкується іноземною з сестрою, а рідною з батьком — лише зрідка. Співрозмовники трохи помовчали. А потім жінка знайшлася:

— А знаєте що? Як Ви ставитеся до православної віри?

— Нейтрально. Колись у дитинстві мене охрестили, та я...

— А що, якщо я запрошу Вас на виставку старовинних ікон, що якраз на днях відкрилася у Лаврі? — знову перебила співрозмовника Надія. — Підете зі мною? Вона називається “Благословіння Святої Гори Афон”, бо ці святині приїхали до нас із Греції. Моя половинка на роботі, а я би хотіла провести комусь екскурсію про старовинні ікони. Для мене це дуже цікаво, та й Ви розвієтеся. Для Вас це буде безкоштовним.

— Це було б непогано! — Надія нарешті побачила, як її співбесідник трішки пожвавішав.— А Ваш чоловік? Не ревнуватиме?

— Ні-ні! — вона хотіла сказати “До Вас — ні”, проте вчасно спинилася. — Ми довіряємо один одному.

“Як добре, що в людей такі високі почуття!” — подумав Степан Олександрович. Проте він мав ще кілька питань, які не полінувався поставити.

— У Вас, Надіє, є подруги в Києві? Ви могли б розповісти їм про святині. Я просто не перестаю дивуватися: чому Ви зацікавилися саме мною, старим?

— Що стосується подруг, то я ж Вам казала, що переїхала сюди не так давно. З пів року приблизно. Встигла потоваришувати із сусідкою зі свого під’їзду. Але вона далека від релігії. А про Вас... То все дуже просто. Чоловік днями пропадає на роботі. Протягом світлого часу доби я піклуюся тільки про хом’ячків, яких у нас двоє. А тут побачила Вас: людину, яка читає художню літературу й має... еее..., як би це сказати, дещо похмурі думки... Мені захотілося хоч трохи розфарбувати Ваше життя. Чи Ви проти?

— Ну що ж, фарбуйте, Надіє.

— А ще... Я батька втратила, а Ви на нього схожі! — видихнула вона й кілька сльозинок набігло на очі.

Вражений дідусь хотів щось сказати, та в жінки задзвонив телефон.

— Мій милий! — змахнувши сльози, радісно заторохкотіла вона. — Ну от. Коханий сьогодні раніше прийде з роботи. Мені вже час бігти, — продовжувала лопотіти Надія. — Завтра зустрічаємося тут о цій же порі й підемо до Лаври? Мені здається, так буде найзручніше й найближче. Виставка працює з одинадцятої до сімнадцятої. Якраз буде час вдумливо розглянути образИ. Запишіть номер мого мобільного.

— Пишу! — Надія бачила, що Степан Олександрович став радіснішим, ніж був на початку їхньої розмови.

* * *

Наступного дня Надія трохи запізнювалася й шкодувала, що не попросила номера у свого нового знайомого. За пів години до їхньої зустрічі Степан Олександрович зателефонував. Але Надійка не відразу зрозуміла, чий це голос. Бо по телефону так легко змінюється тембр. А ще його номер ідентифікувався як приватний. “Який потайний!” — майнуло в думці і вона швидко сказала: “Біжу-біжу” в слухавку і вибігла з дому. До Парку Слави було йти не більше двадцяти хвилин.

Степан Олександрович побачив Надію ще здалеку. Він був убраний, як на свято: під флісовою курткою — костюм з краваткою, добре начищені осінні чоботи. Та й сама верхня одежина була іншою, новішою, темнішою, тією, яка гарно відтіняла його біле волосся...

Добридень, Степане Олександровичу!

— Здрастуйте, Надійко! — кивнув головою чоловік. Здавалося, радісний настрій огорнув його.

— У мене до Вас відразу визріло запитання: чому Ви зашифрували від мене номер свого телефону? — сказала вона, приховуючи подив.

— А, це! — він усміхнувся. — Ну, його знають тільки близькі мої родичі. Я не тільки від Вас — ховаюся від усіх! А ми з Вами бачимося лише вдруге. Так що даруйте, номера свого я поки що не відкрию.

Надія лишень трохи поморщилася.

Дорогою говорили про Лавру, жінка розповідала співбесіднику історію її заснування. Здавалося, він навіть слухав із великою увагою...

Перед тим, як вони увійшли дивитися на святині, Степан Олександрович подумав: “Мені сімдесят, я вже майже прожив життя... А от Лаврі майже тисяча років. Таке величне місце!”

Коли вони зайшли у приміщення виставки, там нікого не було, окрім жіночки, яка наглядала за іконами.

— Святині величної гори Афон дуже давні й прекрасні, — почала розповідати Надія. — Трохи заздалегідь, але приурочене це зібрання до великого Свята Різдва Христового.

— Як цікаво! — вигукував вражений Степан Олександрович, розглядаючи різьблені речі церковного вжитку. Йому, інженерові, який неодноразово перевіряв виточені робітниками деталі, було приємно спостерігати вирізьблені старовинні ікони та хрести.

— Це була рукодільна традиція сімнадятого-вісімнадцятого століть, — пояснювала екскурсоводка. — Отже, святиням більше, як триста років. Тут є й мініатюрні різьблення по дереву: ось, погляньте! Це був трудомісткий процес, особливо над виконанням дрібних деталей.

— Мені найбільше подобається ось ця, — чоловік показав рукою на одну величезну ікону так, щоб не тицяти пальцем. — Ви можете мені пояснити, що тут зображено?

— Ця ікона передає нам зміст двунадесятих свят, тобто дванадцяти найбільших празників православної Церкви.

— Як гарно! — вигукнув знову Степан Олександрович.

Десь із годину вони оглядали велику виставку ікон, аж раптом благочестиву тишу порушила малеча: до приміщення увірвався з десяток п’ятикласників із іншим екскурсоводом.

Дідусь, якому ще дві хвилини тому дуже подобалося тут, якось відразу заквапився до виходу. І коли вони покинули виставку, супутник гірко протягнув:

— От дивився я на ікони, і дійсно було цікаво, і в душу вливався ніжний спокій, якого так не вистачало мені останні місяці мого існування. Бачу я ці золоті куполи й розумію: життя таке гарне й насичене, проте воно іде не через, а повз мене. Як би мені хотілося померти, щоб не стикатися з цією самотністю щодня!

— Степане Олександровичу, ну чому Ви так?!вона лаштувалася прочитати йому лекцію, проте вчасно зупинилася.— А Ви чуєте? Лаврські дзвони грають!

— А чому саме зараз? — поцікавився дідусь.

— Бо настав час вечірньої молитви, служби, яка називається “всенічне бдіння”! Знаєте, чому так називається? — у жінці знову ввімкнулася екскурсоводка.

Степан Олександрович питально глянув на неї.

— Раніше в храмах люди збиралися звечора, служили всю ніч і закінчували вранішньою молитвою.

— Ого! Нічого собі! Це вмерти можна — стільки молитися!!!

“От зачепився ти за це “вмерти”, — подумалося жінці, проте вона проігнорувала його зауваження. Натомість перевела розмову в трохи інше русло:

— Степане Олександровичу, а Ви давно були в храмі?

— Років двадцять точно не був.

— Зайдімо хоча б у цей, Трапезний храм? Там так гарно співають!

Трохи знехотя, проте чоловік погодився.

Надія поринула в молитву й на якийсь час втратила супутника з поля зору. Коли думка повернулася з духовного світу в матеріальний, вона вийшла зі служби зателефонувати чоловікові, щоб він їх обох зустрів, коли буде їхати з роботи. Жінка розповіла своєму коханому про нового знайомого ще перед походом на виставку, тому він теж переймався тим, як по темряві вони будуть добиратися додому.

Коли Надія зі Степаном Олександровичем вийшли з Трапезного храму і пішли до машини Ігоря, який нещодавно приїхав, служба ще не закінчилася.

— Ми Вас підвеземо, сідайте з нами! — сказала Надійка.

— Та я живу тут за п’ять хвилин пішої прогулянки.

— Прямо-таки п’ять?

— Ну, може, хвилин дванадцять.

— Зараз темно! Їдьмо з нами! — втрутився Ігор.

— Ні, дітки. Ви їжджайте. А я ще побуду в храмі, подумаю...

— Ой, до речі! — Надія, яка вже сіла в машину, почала шарудіти пакетом, що носила весь час із собою. Видно було, що в ньому знаходилося якась чимала річ, схожа на здорову книжку. Жінка вийшла з машини й простягнула співрозмовнику пакунок. — Це Вам, Степане Олександровичу!

— А що це таке велике? — з інтересом запитав чоловік.

— Це ікона, яка має назву “Христос — добрий Пастир”. Я її вишивала три зими!

Машина стояла під ліхтарем, тому ікону можна було добре роздивитися.

— Та Ви що?! — щиро здивувався дідусь, уже побачивши подарунок. — Я Вам щиро дякую, проте таку красу тримати вдома вважаю злочином. Може, Ви би її віддали комусь більш... еее... віруючому.

— Насправді я хотіла подарувати її в храм...

— Точно! Або в храм! — вперше Степан Олександрович зробив те, що вона мала необережність вчиняти багато разів, — перебив її.

— Розумієте, не факт, що її повісять у храмі так, щоб я її могла постійно споглядати. А мені хотілося її хоч іноді бачити...

— Але ж і в мене вдома ви не зможете на неї дивитися! — чоловік знову перервав її словесний потік.

— Степане Олександровичу, я так думала спочатку. А потім чомусь відчула, що Вам вона потрібніша. І пам’ятайте, особливо якщо раптом стане погано на душі: Христос переживає про кожного. Якщо Ви заблукаєте по життю, прямуючи кудись не туди, Він кине все й піде Вас шукати. Тримайте! — жінка, всміхаючись, простягнула йому ікону, а потім змінила тему: — А що стосовно завтра? Ми ж зустрінемося з Вами на нашій лавці в Парку Слави? Приходьте, як завжди, о тринадцятій!

Якщо не піде дощ... — загадково протягнув старий.

* * *

Наступного ранку дійсно почалася холодна злива. Однак ближче до полудня це швидше була дрібна мжичка. Надія поспішала, накинувши на себе капюшон, до тієї важливої вже для неї лавки, хоча розуміла, що в таку погоду Степан Олександрович навряд чи вийде на вулицю. Проте вона його відразу помітила. Щоправда, не біля самої лавочки, а метрів за десять від неї. Побачивши Надію, старий щось поклав на іншу лавку, поряд якої стояв. Потім нагнувся, щось підняв (певне, то був камінець), поклав його зверху предмета, який лежав на місці для сидіння. Потім розвернувся й швидко пішов з парку в напрямку будинків. Надія побігла за ним. Діставшись до лавки, біля якої недавно стояв Степан Олександрович, вона побачила конверт. Жінка не мала сумнівів, що була адресатом листа. Поки вона взяла послання і побігла за дідусем, на світлофорі він встиг проскочити на зелений. А їй випало спостерігати за швидким рухом автівок в обидва боки. Відстань між ними разюче збільшилася. Лет машин тривав доти, доки Степан Олександрович не зник з поля зору між будинками. До них Надія мала ще добігти. Жінку накрив розпач...

Зайшовши під навіс зупинки, вона розгорнула листа. Який же відчай пронизав серце Надії, коли побачила, що вода розмила майже всі слова! У листі було кілька речень, і, доклавши зусиль, вона змогла тільки прочитати “іду з цього життя”... Надії хотілося бігти невідомо куди. Проте вона не знала ні прізвища дідуся, ні номера його будинку. “Це ж треба мені бути такою роззявою! Не взяти адреси, не спитати повне ім’я! Ну чому вирішив піти з життя цей чоловік? І бувають же такі вразливі люди! Невже на нього так вплинула біографія Цвейга?”

Як на свій вік Степан Олександрович біг доволі швидко. У юності він займався легкою атлетикою. І частенько навіть у свої сімдесят робив ранкові пробіжки. “І навіщо я бігаю, нащо мені ця відмінна фізична форма? Усе одно я хочу померти!” — на це питання він сам відповіді не знав. Хоча останнім часом через депресію спортивні заняття значно порідшали...

Потрапивши у свою квартиру, він чомусь зачинився на всі засуви, а потім увійшов до кімнати й упав на ліжко. Його погляд зупинився на етажерці, на яку він мав звичку складати всі свої книги. В основному, це були радянські видання: українська та зарубіжна класика, а також технічна література.

І треба ж мені взяти саме ту книгу, яка була в тієї молодої, хорошої, але трохи нав’язливої жінки? Чи правильно я зробив, залишивши їй того листа?

Самотність — як незапалена свічка, яка ніби існує, але не світить і не гріє. Так само й людина: коли залишається постійно сама, то вона мовби є, а наче її й немає. Це як напівправда. Не брехня, що ви! Проте в ній — спокуса довіритися, якій обов’язково програєш. Бо така правда — гнила, з домішками неіснуючого, а значить, насправді її й немає. Отак і одинокість: віриш світові, а він тебе постійно зраджує, залишаючи сам на сам із твоїми болями, нереалізованим бажанням підтримки та похмурими думками.

“Усе-таки з Надійкою було тепло на душі. Без неї ще гірше, самотніше. Однак я не буду спілкуватися з цією жінкою, не хочу роз’ятрювати рани!” Дрімота огортала поволі Степана Олександровича й усе: Цвейг, нова знайома, лист, бажання померти — відходило на другий план.

* * *

Кілька днів Надія не знаходила собі місця. Вона вирішила відвідати службу в монастирі, щоб хоч якось заспокоїтися. Більше двох тижнів вона майже щодня після роботи залишалася в Києво-Печерській лаврі на богослужінні. Жінка гаряче молилася за душу раба Божого Степана, просячи Господа відвести від старого самогубство.

Одного разу, прийшовши додому вже пізненько після вечірньої, вона зустріла сердитий погляд невдоволеного чоловіка:

— І що ми будемо сьогодні вечеряти? — намагаючись приховати своє роздратування, тихо, але твердо запитав Ігор.

— Вибач, я не встигла приготувати. Там, у холодильнику, є сирі яйця й сосиски — можна підсмажити...

— То це я повинен робити?

— А хіба тобі важко? — Надія сіла на диван, охопивши руками декоративну подушку.

Хоча Ігор був невдоволеним, він розумів, що жінка засмучена, тому підійшов і намагався її обійняти, але не так сталось, як гадалось. Вона мовчки пручалася, поки не вивільнилася з кола рук чоловіка.

Ображений, він відійшов на кілька кроків і вперся в стіну, склавши руки на грудях, демонструючи закриту позу.

— Ти стаєш не фанатичкою, а навіть не знаю ким! Здався тобі той старий! Його вже, певне, й на світі нема!

— Не кажи так, — вичавила із себе Надія, трохи не плачучи. — Я щиро молюся, щоб цього не сталося. Я вірю, що Господь відкриє мені, що зі Степаном Олександровичем!

— Не знаю, — буркнув чоловік. — Як Бог тобі це відкриє? Якщо він повісився, то що, могилка його тобі за межами цвинтаря насниться?

— Не кажи! — жінка жбурнула подушкою в Ігоря, закрила лице руками й заплакала.

— Що це за істерика? Де поділася моя врівноважена дружина й господиня? — сказав чоловік уже м’якше. — Ти б почитала за його упокій келейну молитву (як за самогубців), толку було б більше.

— Я не хочу в це вірити! — уже спокійніше, проте схлипуючи, вимовила вона. —Не множ мою скорботу!

Однак до Надії вже підходило розуміння: певне, коханий має рацію.

* * *

Тиждень збіг швидко. Настав день народження Степана Олександровича. Літній чоловік нікого не хотів запрошувати, бажав провести цей день із дорогим сином.

“Уже одинадцята ранку, а він навіть не подзвонив! І де його носить?” — думалося батькові. Аж раптом телефон подав голос.

— Привіт, тату!

— Привіт! — Степанові Олександровичу неначе від серця відлягло.

— Вітаю тебе з днем народження! Бажаю...

— Ти приїдеш сьогодні до мене? — перебив його батько. — Я тортика купив і навіть нарізав олів’є.

— Вибач, тату, але ні, не виходить у мене. Ми з дружиною їдемо за різноманітними покупками, а потім у мене ще дві зустрічі з іноземцями.

— Усе ясно! — буркнув у слухавку літній чоловік і збив дзвінок.

Син почав передзвонювати, проте батько не зважав.

“Певне, настав час!” — подумалося Степану Олександровичу й він рвонув на балкон діставати мотузку. Він давно її приберіг для останньої у своєму житті дії, проте якось в глибині душі вірив, що все може налагодитися. “Нічого вже не буде добре!”— продовжував міркувати він, тремтячими руками роблячи петлю й прив’язуючи мотузку до люстри.

А день був, як на диво, сонячний, і, оскільки дідусь жив з південного боку, небесне світило своїми променями вмивало кімнату й навіть сліпило, не даючи нормально дивитися прямо перед собою.

Нерозумний літній чоловік уже ставав на стільчика, щоб розпрощатися навіки із землею. Ноги трусилися, по спині біг холодний піт... Аж раптом поглянув на ікону, яку йому подарувала Надія. Божий Образ сяяв проти сонця через скло, від якого відбивалися промені, і здавалося, що він сам випромінював світло. “Він кине все й піде Вас шукати...” — крутилося в голові Степана Олександровича. Він зійшов зі стільця на підлогу, продовжуючи дивитися на ікону, яка все сяяла. Христос, здавалося, дивився лагідним поглядом, в якому читався легкий докір: “Ну, що ж ти так!..” Невідомо, скільки чоловік стояв і дивився на сяючу ікону, аж тут (уже вкотре!) задзвонив телефон. Здавалося, дідусь вперше почув знайому мелодію.

“Син!” — уже з радістю подумав Степан Олександрович і натиснув на зелену кнопку.

— Тату, пробач! До мене дійшло, що треба виявити повагу до тебе у твій день. Приїду через годину, сам, без дружини. І відсвяткуємо, і поговоримо.

— Добре, чекатиму! — урочисто вигукнув Степан Олександрович і поліз на стільчик відв’язувати мотузку.

* * *

Наступні кілька днів Надія робила все, щоб чоловік відчув себе вдома у затишку. Проте відвідувати служби не перестала.

— Привіт! — вона поцілувала Ігоря в щоку, коли він прийшов з роботи додому й нарешті зустрів дружину всміхненою. — А я приготувала макарони по-флотськи. І почистила нарешті клітку нашим домашнім улюбленцям.

— На службі була? — з викликом кинув чоловік.

— Так... Не покидає мене думка про раба Божого Степана. А може, вже й не Божого... — з болем зітхнула вона.

— Поясни, нащо він тобі здався? — примирливо з цікавістю запитав Ігор.

— Ну розумієш, я як християнка, не хочу нічийого самогубства. А тут літній чоловік, по-простому дідусь. Такий світлий і з такими темними думками... Дітей у нас нема, батьки мої померли — сам знаєш... А він такий схожий на мого покійного батька! Мені захотілося бути для нього дочкою й водночас піклуватися про нього, як про дитину. Тут ще Цвейг... Нас багато що об’єднує, розумієш?

— Ну, не побивайся ти так... Думаю, що в тебе це скоро пройде. Може, ти б продовжила займатися якимось рукоділлям? Вишивкою, в’язанням чи ще чимось?

— Я подумаю над цим. А поки у мене з голови не йде Степан Олександрович, буду ходити й молитися...

Чоловік тільки сумно зітхнув.

* * *

Через кілька днів, ідучи додому, Ігор вирішив трохи прогулятися. Його очі дуже стомлювалися від постійного сидіння за комп’ютером. Тому він залишив машину на стоянці. Але не прагнення фізичного здоров’я було головною причиною пішої прогулянки. Він уже всерйоз занепокоївся станом дружини й хотів зрозуміти, чим він може їй зарадити.

Усе-таки як добре жити в Печерському районі! Елітні будинки, школи й дитячі садки, парк і два прекрасних монастирі, один із яких — найбільша святиня України, Києво-Печерська лавра. Він знав, що дружини немає вдома, вона швидше за все саме там, у Лаврі. Але він не любив багатолюдні місця для поклоніння Богові, надаючи перевагу більше невеликим храмам та обителям. Надворі вже зовсім стемніло. Благо, що ліхтарі на вулиці світили досить яскраво. Тепер молодий чоловік проходив повз Введенський монастир, подумував зайти, поставити свічку. Але... майже відразу передумав: “Краще пройдуся цими зчорнілими листопадовими вулицями: хоч зараз похмуро, проте треба розібратися, чим допомогти дружині”.

Чоловік минув двері одного з магазинів, коли щось змусило його обернутися. Так часто буває, коли відчуваєш спиною на собі чийсь погляд. Він розвернувся, і відразу ж на себе звернула увагу фігура о старого. Вона була якоюсь до болю знайомою. Навіть у цій напівтемряві, незважаючи на специфіку роботи, Ігор мав чудовий зір. Думка “І де я його міг ба... ” відразу перервалася іншою: “Степан Олександрович!” Ігор у два кроки опинився біля знайомого.

— Добрий вечір! Та ось де той, хто змусив мою дружину забути хатні обов’язки й щодня після роботи молитися у Лаврі?! — з легким роздратуванням видихнув Надіїн чоловік.

— Пробачте мені, що змусив нервувати вашу родину! Пробачте! Просто я сам не до кінця усвідомлюю те, що всередині мене. Тому я й ховаюся від Надії. Адже жінкам притаманна велика цікавість, а я зараз не хочу ні з ким говорити...

— Я Вас розумію, але Ви подумали лише про себе! — не вгавав роздратований Ігор, а потім більш м’яко додав: — Може, Ви все ж розповісте мені, що з Вами трапилося, щоб я передав жінці, яка так побивається за Вами?

— Справді? Бідна Надієчка! Я цього не хотів!

— Так, може, Ви все-таки розкажете про своє таємниче зникнення?

— Розумієте, я справді не хочу жити, але і вмирати теж не хочу. Не знаю, як це пояснити. Залиште мене в спокої...

Ігор хотів було щось сказати, однак співрозмовник швидко попрямував у протилежному напрямку.

* * *

Депресія своїми щупальцями брала в полон і душу, і тіло. Степан Олександрович майже нічого не їв (хоча й у звичайному стані був їдок ще той!) Також по пів ночі дідусь не міг заснути, просто стояв біля вікна і дивився на добре освітлений Печерський район. А коли засинав, бувало, ненадовго, снилося йому щось страшне. Ось і цього разу марилося, наче він ходить по краю прірви, а хтось нав’язливо шепоче у вухо: “Стрибни, стрибни, та стрибни вже!..” Коли чоловік прокинувся, було-таки страшно. Тоді, коли він хотів повіситися, все відбувалося ніби не з ним, наче він мав не по-справжньому вмерти. Прірва... Так, тепер він прокинувся у холодному поту й усвідомив: він ходив по краю прірви. Ікона та дзвінок сина його зупинили, а міг він тоді на неї й не подивитися... Холодок знову пробіг спиною.

“Не хочу я більше читати цього Цвейга, якщо його твори заганяють мене в прірву!... — думалося Степанові Олександровичу. — Треба щось почитати, щоб хоч трохи заспокоїтися. Хочеться чогось світлого... А з якою книгою в мене пов’язується світло та добро? Навіть не знаю... Добре, що в мене за останній час було найсвітлішим? Спокій та радість під час вечірньої служби в Лаврі! А візьму я-таки Біблію, а раптом, там будуть якісь відповіді на мої запитання?”

Книга Книг лежала на найвищій полиці. Це була невеличка, з чорною палітуркою Біблія, подарована на початку дев’яностих якимись протестантами, з дуже тоненькими листочками. Чоловік узяв її в руки, повертів і продовжив міркувати: “Вона така маленька! Аркушики ніби от-от порвуться. Почну!” СтепанОлександрович розгорнув, як робив зазвичай із іншими книгами, першу сторінку. У його свідомість почала вливатися Книга Буття зі Старого Заповіту: “На початку Бог створив Небо та землю...”, — писалося там. “Ой, ні-ні-ні! Не хочу я читати про створення світу! Подивлюся зміст”. Він почав гортати тоненькі аркушики, поки Книга розгорнулася на змістові. “Буття, Вихід, Числа, пророки, Євангелія, послання... Ну, що тут можна зрозуміти?! А давай я залізу в інтернет і спитаю: з чого починати читати Біблію?” Дідусь увійшов у всесвітню мережу в надії знайти відповідь уже на нове питання. І (як добре!) багато хто зі священників і простих людей радили почати з Євангелія, тобто Книги життя, чудес, проповіді, смерті й преславного воскресіння Ісуса Христа. Чомусь Євангеліє від Матвія видалося йому задовгим, тому Олександрович почав відразу читати Благу Звістку від Марка. Бо Вона була найменшою за обсягом. Дідусь сам із себе дивувався: “Я так люблю читати, а зараз шукаю найкоротшу форму. Мабуть, просто не терпиться докопатися до суті!”

Читати все підряд навіть у найлаконічнішому, Марковому, Євангелії Степану Олександровичу було нудно, адже багато чого вважав незрозумілим. Тому після прочитання кількох глав вже згаданої Книги, він вирішив просто погортати всі чотири варіанти Благої Звістки й почитати уривки зі святої Біблії. Так він догортався до того, що відкрив-таки Євангеліє від Матвія (яке спочатку не хотів читати!) на таких словах: “Прийдіть до мене, всі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!..”

Здавалося, минуло кілька десятків хвилин, а Степан Олександрович усе продовжував перечитувати ті рядки...

* * *

Ігор так і не переповів дружині розмову з їхнім загадковим знайомим. А навіщо? Розповісти їй, що він у такій же депресії?

Проте ввечері вдома чоловік сказав дружині:

— Ось ти ходиш щодня уже днів шістнадцять до Лаври, хоч би змінила місце моління. Ходімо у цю неділю у Введенський монастир, раз тобі шумна й багатолюдна Лавра чомусь не дає миру в душі. Ти уже трохи більше двох тижнів після останньої зустрічі з Олександровичем не знаходиш собі місця, підемо до чудотворної ікони “Зглянься на смирення”. А раптом з’являться якісь нові думки?

Наступної неділі Надія приклалася до чудотворної ікони, молячи Бога дати їй сили. І раптом сталося неймовірне!.. Боковим зором вона побачила знайоме обличчя. “Степан Олександрович!” — тільки промайнуло в голові.

Раб Божий Степан стояв за кілька кроків і молився. Надія відразу вирішила зробити все правильно, тому вона кинулася назад до чудотворної ікони — подякувати Пресвятій Богородиці. А коли повернулася на місце, де ще кілька хвилин тому спостерігала свого горе-знайомого, його вже не було. І в усьому храмі вона теж не знайшла дідуся.

“А може, мені він просто примарився?” — з ляком подумала Надія. Але то була порожня думка. Тепер треба дочекатися весни, вірила жінка. Бо ця пора року має принести ще одну зустріч із Степаном Олександровичем у парку Слави.

* * *

Чотири місяці вона відвідувала різні храми й монастирі Києва, проте ніде так і не побачила такого рідного вже їй літнього чоловіка. Та в середині квітня вона знову гуляла дорогим її серцю парком і шукала лавку, щоб сісти почитати. В руках у неї була українська книжка “Львів. Вишні. Дощі”. Це були милі літні оповідання про прекрасне осердя Західної України. І — о чудо! — на тій самій лавці вона зустріла Степана Олександровича. У нього в руках були “Теплі історії” від Надійки Гербіш. І звідки він їх узяв?

— Добрий день, Степане Олександровичу! — вона знову примостилася біля свого знайомого.

— Надійко, вітання! Радий Вас бачити! — щиро промовив співбесідник.

— А восени, значить, не дуже були раді, раз ховалися й тікали від мене, — сказала жінка з усмішкою, ніби зовсім без образ.

— Ну... еее... як би це Вам сказати, тоді мені було зле на душі, я нікого не хотів бачити. Але зараз усе зовсім по-іншому.

— Ви почали ходити до храму? — поцікавилася співбесідниця.

— І так, і ні, — загадково з усмішкою сказав літній чоловік.

— Тобто?

— Я заходив кілька разів у Введенський монастир — мені там було спокійно, добре. Але, коли депресія минула, став якось забувати про служби.

— Як же Ви звільнилися від похмурих думок?

— Усе дуже просто. Я відпустив у глибині душі дружиноньку свою в інші світи, й вона перестала мені снитися. Син став частіше телефонувати: каже, що подивився якийсь зворушливий фільм про батьків і дітей. На дочку не ображаюся: у неї мала дитина й тому вона рідко виходить на зв’язок. Усе якось налагодилося. Я читав Євангеліє й відчував Божу підтримку. Але то, на жаль, було недовго. Однак зараз не читаю. Поки що. Ось, пішов до “Книгарні “Є” й попросив, щоб мені порадили придбати щось тепле й позитивне. Ось так з’явилася в мене Надійка Гербіш — Ваша тезка. Раджу її почитати, якщо перед цим ніколи не тримали цієї книжки в руках.

— Дякую, я вже знайома з цією письменницею. Добре. Так а що було в листі? Бо тоді дощем розмило більшу частину слів.

— А, лист! Забудьте ту чорнуху! Хоча ні... Ви знаєте... Головний його посил був у тому, що я йду з цього життя і що зустрінемося в наступному. А воно так і вийшло. Я ніби перейшов у інше життя, коли позбавився від своїх депресивних думок.

Надія зі Степаном Олександровичем ще довго гомоніли. Жінка вірила, що їхні зустрічі будуть частими й вони зможуть багато чого обговорити: літературу, віру...

Проте наступного дня вона не застала свого старшого товариша у Парку Слави. Цілий тиждень жінка виходила приблизно о тринадцятій — у час, коли вони вже кілька разів бачилися, і не знаходила літнього чоловіка ні на тій, ні на якій іншій лавці. Так, ніби його ніколи й не було. І тільки те, що його бачив Ігор, а також лист із розмитими літерами доводили, що Степан Олександрович був-таки справжнім.

Що було б із дідусем, якби не Надійка? Чи почувався б він краще без спілкування з нею? Чи, навпаки, він самовільно пішов би із життя? Молода жінка сподівалася, що все-таки розфарбувала хоч трохи його дійсність, а втім, аби йому не було гірше...

Батько... Нещодавно вони з чоловіком пом’янули його, відзначивши рік по смерті. А загадковий знайомий був так на нього схожий!.. Тепер вона молитиметься за них обох: за упокій одного, а за іншого... не знала достеменно як: за живого чи за померлого? Проте все одно благатиме Господа про нього.

...Якось, узявши парасолю, Надія вирішила прогулятися під весняним дощем Парком Слави. Вона любила таку погоду. Проходячи повз, жінка підійшла до лавки, на яку колись, пів року тому, Степан Олександрович поклав листа. Тут вона знайшла великий кленовий листок і вирішила засушити його на згадку про загадкового дідуся, який зробив її сильнішою, мудрішою й добрішою до людей. “Упокой, Господи!” — чомусь промайнуло в голові, хоча потім цю думку перебила інша: “Що ти, може, він ще живий!”

... “Упокой, Господи, душу усопшего раба Твоего” — по-чоловічому скупо, проте плакав син Степана Олександровича під молитву священика. Коли забивали цвяхи в труну, той, хто втратив батька, шепотів: “Не треба, будь ласка, не треба!” А коли більшість покинула цвинтар, батюшка сказав йому: “Радійте, що Ваш тато не пішов із життя самовільно, бо таке, на жаль, трапляється серед людей, які живуть самі. Принаймні за нього можна молитися! А Вам бажаю берегтися підвищеного тиску, контролювати його, щоби не трапився і з Вами інсульт — це тяжке захворювання!”

...Тривали Великодні свята. Надійка з Ігорем відпочивали на природі: довелося від’їхати від Києва на кілька кілометрів, щоб розвести багаття. Після смачного обіду, приготованого на вогнищі, вона палила речі, які не можна було просто викинути. Разом із ними кинула у вогонь і лист Степана Олександровича. “Він досяг іншого життя у кращому сенсі цього слова й Цвейгова загроза над ним не висить!..” — чомусь міркувалося їй.

Папір швидко перетворився в золу, у вогні ще тріскотіли сухі гілки, а разом з димом угору линула Надійчина молитва за інше життя її загадкового старшого товариша.

м.Кропивницький

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, червень)

3 червня

«Чи не випити б нам по кухлю золотого напою?» – питаю я дружину, дочитуючи роман Лесі Степовички. Дружина його давно прочитала (подарований з автографом іще в квітні 2007-го), а я лишень тепер зняв з полиці «Шлюб із кухлем пільзенського пива» (Дніпропетровськ, «Ліра ЛТД», 2007, 336 с.). Ні чеського, ні баварського нині в нас не знайдеш, бо й свої броварні, успішно забезпечують наш ринок гіркуватим трунком. Сьогодні пиво – мій улюблений напій. Ні горілка, ні вина найрізноманітніших марок, приготувань і смаків, ні тим більше лікери та всілякі коктейлі – лишень пиво: я п’ю його майже щотижня, коли купую і смажу річкову рибу. Хоча це не завжди було так. У юності, коли зарікався був узагалі всякого спиртного, то дуже тяжко переживав, коли молодший брат Миколка, служачи надстроково в радянських окупаційних військах під Прагою, навідуючись в чергову відпустку додому, привозив як подарунок старшому братові Івану закордонне пиво у скляних коричневого кольору пляшках. Подарунок, як зараз розумію, був пристойний, оскільки тоді в Радянському Союзі моє село не знало пива ніякого, окрім жигулівського. Але везти його через пів Європи!.. Тепер ось вийшов цілий роман про любов до чеського пива. Я прочитав його з великим задоволенням. Звичайно, довга дорога виявилась у мене до цього роману. Пам’ятаю, як у липні 2006 року, коли я три тижні і вперше мав рідне село за літературну резиденцію, а під кінець подався в Ірпінський будинок творчості, де Яворівський зібрав спілчанську раду й під час застілля надав мені слово для виголошення тосту, а далі слово взяв Олесь Лупій і мовив похвально про моє недавно опубліковане в «Літературній Україні» оповідання «Dritte Weltkrieg», то в перерві підійшла Леся й, як мені здалося тоді, ревниво зауважила: «У назві бракує артикля», а ще сказала, що вона написала цілий роман про сучасних німців, в якому повно фраз по-німецьки. Чи треба їх стільки заводити – тільки тепер можу судити. Думаю, найцікавіше з цього погляду читати роман тим, хто вивчав німецьку у школі й був небайдужий до неї, як ось я: згадую слова, фрази, вивіряю свою, присипану піском часу, пам'ять… А якби ці вставки були японськими ієрогліфами чи арабською гладдю, мені навряд чи хотілось би їх приборкати, швидше кортіло б прибрати, аби не перечіпатись, не зашпортуватись. Це перша заувага. Друга: в романі кілька разів згадується авторська пристрасть записування в щоденник – щоденник цей відчувається і в структурі сюжету: репортажність, зайве деталізування, брак психологічної напруги… Третє: загубились заявлені на початку музикант із простреленою правицею Рудольф із бару «Zu Andreas», генеральний директор дніпрівградського заводу Зароба, жлобуватий з Підмосков’я лікар Єрофеїч, антисеміт Алік, хворі заводчани Вольдемар і Людмила, «іскрометний простолюдин», закоханий італієць Сержіо Пассоне – їх треба було б бодай одним абзацом у фіналі згадати, так, як згадано безіменну маму, свекруху Урсулу, подругу Іннуську, яка без краплі ностальгії переселяється в «землю обіцяну» і втішається подорожами до США та Канади («…родина – там, где человеку хорошо, где спокойно и сытно твоим детям»).  Два дискусійні моменти: «шлюби беруть від страху» – розмірковує головна героїня Мар’яна – мовляв, від страху самоти, від страху бути не як усі, від страху не мати свого продовження – це так, але шлюб – це й радість, і любов. І потреба в спілкуванні, і Господня воля, і бажання бути корисним… Або ще одна дискусійна фраза: «Пиво для німця – це як горілка для українця, як чай для сибіряка, як кава для парижанина». Душа українська опирається: невже така люба для неї горілка? Не більше, ніж сакé для японця чи чáча для грузина, ніж пáлінка для угорців чи рáкія для болгар… Краще би було написати: як холодне з льоху молоко для українського хлібороба у спекотні жнива. Ми – не пияки, якщо порівняти з пристрасними до вóдки москалями.

В цілому ж ці зауваги і дискусії становлять мізерну дещицю вражень від твору. Леся Степовичка дуже широко, просторо показала нам середину 90-их минулого сторіччя: і очима німця, якого осиротила рідна мати (майже те ж саме і в головної героїні); і очима душевнохворої Людмили, яку за місяць (!) вилікували в Берліні від наркотичної залежності не піґулками й не садистськими тортурами, а увагою і любов’ю, добротою і щирістю, дієтичним харчуванням, природою, чистим повітрям; і очима казкаря Манфреда, який зберігає у власній бібліотеці томик поезій Шевченка лейпцігського видання 1859 року і дарує його утікачці до рідних пенат… Очима Мар’яни Шаблі (в одруженні Шуберт) найбільше. Принаймні для себе я вперше дізнався, що «Горбі оголосили почесним громадянином Берліна довічно, з правом жити і бути тут похованим» за розвал берлінської Wende (за розвал СРСР сучасна Росія його проклинає!); що Штазі… «окрім досьє з традиційними відбитками пальців кожного громадянина ГДР… ще мали банк запахів на кожнісінького, у пробірках тримали»; що «сни з четверга на п’ятницю збуваються» – навіть таке…

Афоризми з роману: від Імануїла Канта «Я намагаюся підкорити речі собі, а не себе речам», від Йосипа Сліпого «Різдво – це свято дітей», від Фрідріха Ніцше «…завдання митця полягає у тім, щоб людина відчулася дитиною», від Йогана Вольфґанґа Ґете «Wer den Dichter will verstehen, soll in Dichters Heimat gehen»  («Хто хоче збагнути душу поета, мусить іти на його батьківщину»), від Адольфа Гітлера «Deutschland über alles», від французів «Якби всі знали що всі говорять про всіх, то ніхто нікому не простягнув би руки», від подруги героїні «У двадцять років врода – дарунок природи, після тридцяти – результат доглянутості. І пам’ятай, перший друг жінки – сон, і лиш другий – мужчина», від самої героїні «…чужина – це не іноземна мова, її можна вивчити, це навіть не географія, бо повсюди в Європі однаково ростуть дуби і тополі. І це не одежина інакша, бо мода інтернаціональна і всюдисуща. А що тоді вона? Чужина – це коли тобі ні з ким заколядувати». Це апофеозне міркування, заради якого й був написаний роман. Ми, українці й німці, живемо в одній спільній частині світу, але ми різні, в романі цих відмінностей подається чимало: обручка на лівій руці в нас означає розлучення, а в них одруження; хресне знамення німці-католики кладуть зліва направо, а ми православні – справа наліво; німці молодятам на весіллі кричать «Hoch!» (бажають високості), а ми жартівливе «Гірко!»; ми на весіллі частуємось від пуза, а вони скромно, і взагалі «німці не п’ють протягом дня, це – неписаний закон. А ще вони не поєднують їжу і питво»; німці «обожнюють робити сюрпризи і всілякі розіграші», а в нас рідко хто здатний прийняти такі приколи; німці не прив’язують себе до одного місця, наймають житло, а надумав подорожувати – розрахувався й переїхав до іншого міста чи країни; ми здебільшого радощі й журбу намагаємось ділити на всіх, а німці кажуть «кожен за себе і Бог за всіх»; у нас жінки з охотою фарбують губи яскравою червоною помадою, а в німців лишень артистки в театрі і проститутки; кожному громадянину Німеччини двічі на рік приходить запрошення на профілактичний огляд у поліклініці, а в нас щось приблизно таке було за радянських часів, було і загуло; у німців «багато пісень було скомпрометовано тим, що їх співали солдати вермахту», а в нас багато повідбирали окупанти, перевдягнувши їх у московські строї…

І останнє. Ще тоді, як Леся дарувала мені книгу, мені кортіло запитати: а чому пільзенського?. Адже місто в Чехії, від назви якого й походить термін, Пльзень. Я пам’ятаю це пльзенське саме з тих 70-80-их років на пляшці латинкою. І зараз ось розгортаю улюблений мій «Атлас світу» (Київ, «Картографія», 2005) на 49-ій сторінці: м.Пльзень (не Пільзень). І Google перепитую: Пльзенський край і т.п. Ага, по-німецьки – pilsener. Але ж це чеське, не німецьке, а тому українці в перекладі мають танцювати від оригіналу, а не від похідного-перекладного. Та й мова в романі не про чеський менталітет, а про німецький, то чи не ліпше би було брати шлюб з кухлем баварського чи берлінського пива?.. Думаю, моє здивування не оригінальне, багато хто запитував себе про це, беручи книгу до рук. Навіть Святослав Караванський, який високо поцінував роман, уникає означення в назві твору. Врешті: keine Panik auf Titanik!..

7 червня

В останні місяці Григорій Клочек у принагідних розмовах не раз називав ім’я невідомого мені письменника, що видав роман про війну на Донбасі. «Але роман тобі не сподобається, бо російською мовою і з матюками», – зазначав при цьому. Та я ж російською читаю, може, більше, ніж рідною, це не проблема. А от що з матюками… Вкотре повторюю відому фразу когось із молодших письменницьких поколінь: «Нам ще багато чого є сказати без матюків»… Врешті, на війну багато чого списують, в тому числі і грубість, скабрезність, ненависть… Тим більше тепер, в часи розгнузданої демократії.

І ось лежать переді мною дві книги 35-річного… Язик не повертається сказати: письменника. Прізвище латинкою: Saigon. У дужках. Видно, псевдо. А ім’я вказано поряд із по батькові: Сергей Сергеевич (або Сергій Сергійович). Перша називається «Грязь» (Київ, «Білка», 2018, 320 с.), друга «Юпак» (Київ, «Білка», 2020, 318 с.). Перша – російською, друга – українською мовами. Хоча з мовою все відносно: у першій книзі авторська стихія російською, а діалоги переважно українською. Повторюсь: відносно. Бо панує на сторінках не українська й не російська, а переважно суржик та ще й із добірним матюччям. Цитат не збирався я наводити, але бодай одну, аби ж мати уявлення про цю прозу. Ось характеристикою воїна-офіцера російсько-української війни починається оповідання «Яким»: «Аким – это тот офицер, который “завербовал” меня в разведку… Спортивен, трезв, подтянут. В ясных глазах виден интеллект, с нормальной военной речью, где много “блядь”, “дохуя” и “пиздец”, но не портящих общее положительное впечатление». Отакий інтелект!.. Вибачаюсь, більше не цитуватиму. Наведеної фрази, як на мене, вистачило б на всю книгу для характеристики «героя», але тут – на кожній сторінці по десятку і більше такої лексики. Складається враження, що Україну сьогодні від окупації Московією захищають якісь випущені з тюрем зарізяки чи недоумки. Ну, хай у 13-16 років тінейджери стверджуються у соціумі крутою лайкою, але ж тут 20-40-річні офіцери і вчорашні вчительські та селянські діти. Що це за народ такий (нацією, знову ж таки, язик не повертається їх назвати), якому держава довіряє свою долю? Хоч убий, не повірю в цю розгнузданість.

Нащо ці книги випускають кількатисячними тиражами (хай навіть і з попереджувальною цифрою на корінцеві оправи – 18+)? Такого гидотного художнього (?) письма, певно, немає в цілому світі: переплюнемо за кількістю матюків на одній сторінці американців-німців-англійців-французів… разом узятих. Колись я вже писав про те, що коли мені дав один колега познайомитись із книгою п’єс Подерв’янського, то я мав бажання її закопати, або пожбурити з даху найвищого в місті будинку у непрохідні нетрі. «Грязь» теж до таких належить. Такі книги калічать людину. Я сам відчув, прочитавши дев’ять оповідань, третину книги (не тільки в естетичному, а й у пізнавальному сенсі – сміття, а не література), що починаю думати словами цих переважно моральних виродків з-під пера Saigonа. Тільки ж я загартований, а що казати про тих підлітків, яким потрапить книга в руки?

Видавництва, що продукують таку макулатуру, слід карати штрафами і знищенням носіїв деструкції. Знаємо ж, що слово підносить і возвеличує, надихає й мобілізує, творить красу і плекає любов… Але слово також може вбивати, принижувати, дебілізувати, спотворювати… Нащо ми таке слово пускаємо в люди?

9 червня

«Вечірня газета» в останньому числі опублікувала оповідання «степовичок». Ольга Полевіна «Білі туфельки»: традиційний міщанський сюжет із музичною начинкою, що дуже характерно для цієї письменниці – але рівна, гладкописна стилістика і зворушливий фінал. Ніна Даниленко «Ключ від ігрової кімнати» – блогерська рвано-розсмикана розповідь про дитячу хворобу пудити в штани і наслідки, пов’язані з нею у дорослому віці: ну й тема ж! ну й привід! Відгонить сечею!

10 червня

(Електронний лист до Володимира Поліщука, м.Кропивницький) депутат з народу Володю, доброго ранку! Дякую за надісланий електронний варіант твоєї книги "Газетним рядком" (Кроп, 2017, 97 с.). Справді, цікаві людські долі ти подав, бо це ж особистості – із незвичними захопленнями. Книга твоя відкривається коротким інтерв'ю з колишнім депутатом Верховної Ради УРСР Катериною Ладикою, яка згадує журналістів, що провели їй першу (може, й єдину) в житті фотосесію. То я із фотокореспондентом Василем Грибом за завданням обкому їздили на Голованівщину в період «виборчої» кампанії (такі сніги глибокі тоді стояли, що райкомівські бобики ледве догреблись на береги Ятрані). Через кілька днів (лютий 1985-го) "Молодий комунар" надрукував нарис "Де Ятрань круто в'ється" із чудесним знімком Гриба, про який і згадує Катерина Ладика. Вона була симпатичною молодицею, уже з помітним животиком... За анкетою  підходила стовідсотково (молода, вродлива, комсомолка, середня освіта, телятниця, родичів за кордоном немає), а от що вагітна – на це обком компартії не зважав... Хоча ми дивувались: як же вона поїде на установчу сесію?.. Це були останні безальтернативні вибори на українській землі. Згадалося… В.Б.

15 червня

Книгу публіцистики цього російськомовного донецького журналіста мені захотілось прочитати не тільки тому, що нинішнього року її було удостоєно Шевченківської премії, а насамперед – аби з перших уст довідатись про в’язницю «Ізоляція», яку створили кати-сепаратисти в центрі Донецька. Те, що описує журналіст, не вкладається в голові – середньовіччя на початку ХХІ століття. Катування витонченіші, адже тоді не знали електрики, а тут вони застосовують її як основний засіб… Станіслав Асєєв «Світлий Шлях. Історія одного концтабору» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2020, 446 с.) – твір подано російською і в перекладі Вікторії Стах українською; ближчим часом має вийти й англійською, аби світ почув про звірства на Донбасі. 28 місяців у неволі. У передмові автор ніби скаржиться сам собі: не знайшов відповідей на питання, які поставив у цій книзі: «…щоб її написати, я мусив вижити. Щоб вижити, я повинен був знати, що мені потрібно її написати». Цією фразою він наче шукає виправдання собі, що після стількох принижень людської гідності, яких зазнав під тортурами, лишився живим. Це чесне зізнання. Як і те, що в «Ізоляції» за всі роки не зафіксовано «жодного випадку масової непокори адміністрації». Чому? – хочеться кричати, чи, погамувавши гнів і розпач, тихо, але твердо спитати: чому? Он холодноярські отáмани в Лук’янівській тюрмі, будучи приречені на смерть, не стали дожидатись її, як покірні вівці заклання – вибухнули спротивом, а коли не вдалось вирватись на волю – в одну мить застрелили один одного, не давшись до рук катам. Отож – чому? Причин-аргументів багато. По-перше, там, століття тому, були отáмани – харизмати, одчайдухи, селянські провідники, наснажені ідейно, а тут – різношерста юрба (невдоволені владою самопроголошеної республіки, хулігани, кримінальні злочинці, розчаровані сепаратисти, навіть російські офіцери). По-друге, там однозначно передбачався розстріл і вибору просто не існувало, а ці сподівались на звільнення, хоч і було воно примарним: самого Асєєва засуджували двічі на 15 років неволі щоразу, у сумі на 30. Але було!.. Ба більше: полонені, засуджені сподівались на обмін – заради життя варто було перетерпіти все. Врешті, фізичними тортурами, опусканням-зґвалтуванням їх психологічно перетворювали на медуз, на амеб, які не здатні до опору. Але як після цього жити далі? Кожен із тих, хто вижив, а таких небагато, до кінця життя шукатиме собі виправдання та терзатиметься муками совісті. То ж хто знає: який вибір кращий? Це, зрозуміло, цинічне питання і не нам, читачам, живим та здоровим, його ставити й чекати відповіді. Не нам, бо ми не маємо морального права, бо не відомо, як би кожен з нас повівся, якби потрапив у цю жахливу катівню. …А ще питання, на яке таки треба було б відповідь знайти: нащо утримувачі «Ізоляції» знімають усе на відео, «фільмують власні злочини»? («…у кожній камері, в карцерах, у кожному підвалі встановлено відеокамери, терабайти відеозаписів, сотні годин свідчень для міжнародних судів…») Наче провадять експеримент: як довго цю наругу над людиною терпітиме світ?!.

Найкращий, найзворушливіший у книзі розділ останній, 23-ій, крапка в якому була поставлена у Празі торік, коли Станіслав проходив реабілітацію («Розкіш Європи – це спокій»), найсердечніший – на відміну від тих дев’яти художніх образків «Ізоляційної» прози». Зі мною можуть не погодитись, але кожен текст я сприймаю серцем насамперед, а слова-цифри чи напівребуси мене не хвилюють… До речі, лиш дочитавши книгу, я довідався, що не ця удостоєна державної премії, а попередня його «В ізоляції» (Київ, «Люта справа», 2018, 208 с.), яку видали друзі (її склали публікації Станіслава Васіна в пресі про окупований Донбас), коли він ще перебував у в’язниці. Знайду, звичайно.

17 червня

  • Випадково ввімкнув телеканал «Інтер»: показують кількасерійний пропагандистський 70-их років (а що тоді було непропагандистське?) фільм за найпершою повістю Анатолія Рибакова «Кортик»: як тоді казали й писали, «громадянська війна» й участь у ній дітей (події, до слова, розгортаються на Чернігівщині, де й народився автор – справжнє прізвище Аронов, один з найплодовитіших російських письменників другої половини ХХ століття, найвідоміший його роман «Діти Арбату»). Юні герої, за фільмом, допомагають Червоній армії… Таких фільмів за радянського часу створено багато. Вигадки? Так, але ж треба було виховувати підростаюче покоління… І от що в цьому фільмі (повторюю, випадково ввімкнув телевізор) каже 12-літній підліток: «…церкви и тюрьмы сравняем с землёй». Так, храми вони винищили, а от в’язниць явно побільшало. Нащо такі, психологічно калічні, фільми виводити на екрани телевізорів сьогодні? Бо є в нас іще люди, з голів яких не вивіявся комуністичний чад? Але ж ці люди і їхня ідеологія – збанкрутоване минуле, гальмо для майбутнього. Хай вони тішаться надумано-брехливими творами індивідуально (зі старих книг та відеокасет), але для чого ці фільми тиражувати на телеекранах? Це все одно, що в сучасних газетах великими тиражами передруковувати рішення з’їздів КПСС про колективізацію чи боротьбу з космополітами. Іти треба вперед. І дивитися слід уперед, а якщо й оглядатись у минуле, то чесними очима, а не тодішніми, зашореними. Телеканал «Інтер» виправдовує свою назву: ностальгує за фальшивим інтернаціоналізмом.
  • І знову я вертаюся до творчості свого геніального земляка. Геніального? Уже чую, як бурчать на мій епітет його недруги, бо ворогів нема, уже вимерли, а недруги є і будуть, адже заздрісники не вмирають, вони вічні. Ось наберіть ім’я й прізвище знаменитого теліжанина в Googl’і, у «Вікіпедії» – й відчуєте з перших рядків намір принизити поета, політика, людину, поглузувати, познущатись… Наприклад, хтось же заніс до переліку його книг у «Вікіпедії» таку – «Дихаю Леніним». А немає такої книги в Івана Драча і немає вірша з такою назвою, а є вірш без назви з першим рядком «Дихає осінь, дихає світ густий…». Я був першокурсником Шевченкового університету, коли захоплено вивчив цього вірша напам’ять (Драчеві рядки нелегко даються до завчання) – ним відкривалась книга вибраного «До джерел» (Київ, «Дніпро», 1972, 304 с.), бо як же не вивчити з несподіваною для того часу метафористичністю другого рядка «Дихають машини по кісточки у листі». Чуєте: «машини по кісточки у листі»! Це ж той самий ефект, що і про соняшника, який виливав із вуха воду. Тоді ж ніхто так не писав! А далі: «Нам випала доля ленінцями зрости На сизому вітрі, на синьому хисті». Я вже усвідомлював, що це громадянська лірика, що це прапороносний вірш, якими тоді відкривались усі без винятку поетичні збірники, і я рідко коли прочитував такі вірші до кінця, але цього не можна було не прочитати – навіть у «паровозах» Драч, як ніхто, був вишуканий і хвилюючий. Два останні рядки першої строфи цитував Віктор Іванисенко у книзі вибраного «Поезії» (Київ, «Молодь», 1967, 184 с. – авторові ще тільки-но 30, а вже: вибране!), хоча самого вірша в книзі не було. Я носив ті «Поезії» з собою мало не за пазухою, чесне слово, читав вірші однокласникам іще в школі, а по закінченню першого курсу писав за цією книгою курсову роботу у доцента Юрія Бурляя, який мені покивав пальчиком: чи ви не знаєте, що Іванисенка цитувати не слід – його виключили зі Спілки… Звідки мені було знати? А за що виключили?.. То були часи, коли викладач, та ще такий намисливий як Юрій Семенович, не міг бути настільки відвертим, аби давати чіткі відповіді. Я ж не знав тоді, що й самого Драча виключили із університету – ні писалось про це, ні говорилось, хіба посвяченими у таємниці…

Понесло мене. А це тому, що не можу бачити й чути зухвальців, які судять про тодішні часи з позицій сьогодення. Ні, ти постав себе у ту закомунізовану добу, коли все довкола (люди, будинки, дерева і трави, не кажучи про «машини по кісточки у листі») дихало «честю й совістю нашої епохи», і навіть явні доказові думки й факти, які вловлювались портативними радіоприймачами (VEF «Spidola», «Океан») у тріскучо-шиплячих висиланнях зарубіжних голосів, здавалися швидше провокацією, ніж реальністю. Іван же Драч свідомо чи підсвідомо разом із своїм поколінням взявся відповідати «за чистоту нашої правди, людяність життя, красу помислів і дій» (В.Іванисенко). Чого йому це коштувало – не дуже про це пишуть верхогляди. І цитують де треба й не треба «дихаюленіним», а не ті його рядки, що їх ховали в рукав дисиденти 60-их: «Куди йдемо? Яка нас віра Жене на кам'яні вітри? Якого діждемося звіра, Щоб з ним сконати до пори?! Атомні цвяхи, мудрі бляхи, Та філософські манівці, Та сита морда Костомахи з кривавим прапором в руці…». А почитаймо його найпершу кіноповість «Криниця для спраглих», яку він написав на біографічному матеріалі батька-матері у 1964-ому, а кіношні люди (Юрій Іллєнко, Дмитро Мілютенко, Лариса Кадочникова, Олександр Сизоненко, Юрій Мажуга…) зняли наступного року, коли автору ще й тридцяти не сповнилось. (Вперше я зустрівся з цією повістю у Житомирі, коли проходив журналістську практику в обласній партійній газеті. Зустрівся в центральній міській бібліотеці для дорослих і уважно прочитав, визбируючи в ній рідну теліжинську лексику й фразеологію (рубчикова спідниця, гурвителі; стоїть, хоть ти його підстругуй; коловорот, перекірливий, вистарчити, верхопліт, пасія, случáєм, нащот того, горілки наварити, гонука, картопля в лушпайках, коньяк «три гички», підборна лопата, жабуриння; пришелемонений, трохи йолопуватий; приструнчити; та запався б ти!, самообкладання…), знані з дитинства імена й прізвиська в селі (Маройка, Келя, Дармидон, Карачкун), вгадуючи в окремих епізодах описані в повісті теліжинські місцини (коли баба Маройка переходить луг, де хлопчаки ганяють м’яча – то це ж коло Клакової криниці, яка й досі стоїть доглянутою, а через потічок від неї була садиба Драчів із городом до берега, де росла калина, якій поет написав сповідального листа). А тепер я прочитав повість глибше й осмисленіше. Насамперед як притчу про замулене народне джерело й потребу це джерело розчистити – і це серед 60-их звучало викликом системі. У небагатослівному, майже німому фільмі Ю.Іллєнка звучить яскраво з уст сина Петра, наче з уст патріарха-батька філософема «У кожного з вас, любезні мої синочки, нарівні з материнським молоком ходить ця вода». Старий Левко Сердюк покликав синів із невістками з усіх усюд, бо роками ніхто з них не навідується в село, покликав на своє 70-річчя, аби переказати заповіт і вмерти. Він струже собі труну і згадує тяжке своє життя. Дружину-красуню Парасю, яка народила йому 12 синів-дочок і вже потусвітньою водою живиться, чи сусіду Маройку, яка викликає з небуття Левкових батьків та жаліється їм на «лічокрупа й перелюбника». І вриваються у мирні будні спогади недавньої війни, коли багато молодих хлопців пішли служити в поліцію й нема в дідових думках осуду їм, бо така тяжка доля трапилась українцям – бути межи двох вогнів; а ще страшна колізія розігралась у хаті Сердюків – з одного боку поліцаї влаштовують облаву на молодь, хапають Маройчину дочку для відправки у фатерлянд, а з другого партизани привезли з лісу молодицю народжувати, і Левко співає «як божевільний», аби заглушити стогони породілі; а чи «той день повоєнного голодного року», коли фінагент із об’їждчиком вимагають сплати податку, то старий із найменшим Івасем вилазить по драбині на хату й ну лупити молотком по нерозрядженому снаряду – за фінагентом тільки смуга лягла… Як такі сцени могли тоді пропустити в друк? У фільмі ж їх немає жодної («шукайте цензора в собі»!), але й без детонуючих кадрів фільм не пустили в прокат, і лиш чудом збереглась єдина копія… Ось така проза. Хто її прочитав тоді, в 70-их? Бо наступного разу друком вона з’явилась лиш у 2010-ому, у трьохтомнику. І сьогодні чи й прочитана. Зате «дихаю Леніним до останнього подиху» – чи не найвживаніша цитата, коли мова заходить про геніального Драча.

Сам режисер забороненого радвладою фільму Юрій Іллєнко в іронічно-серйозній передмові до другого Драчевого тому «Кіноповісті» (Київ, «Фенікс», 2010, 392 с.) ставить «Криницю для спраглих» на 1-2 місце (іще й «Камінний хрест» – сценарій І.Драча, режисер Л.Осика) серед усіх фільмів українського кінематографу за всі часи існування як такого. Занадто? Хай, це його право. Але я скажу, що перед тим, як дивитись кіно, то треба прочитати сценарій, тобто кіноповість. Це корисно і з точки зору пізнання поетики Драчевої прози (бодай три речення: «Темніє прошва дівочих слідів на сивій росі», «Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було легко Левкові, ніби цвіркуну в суху зоряну ніч, він навіть дихати забув…», «Корінці яблук не витримують ваги плодів – гучно ковтає їх криниця, лякаючи метких ластів’ят»), і просто для розшифрування деяких символічних німих сцен (як ото гості дідові приходять з вінками на засиплений піском цвинтар і блудять чогось від хреста до хреста; як під’їжджає мотоцикл до дідових воріт, з нього злазить молодиця, дід кричить на неї, вона сідає назад і втікає…) чи порівняння можливостей мови тексту і мови кіно…

Не раз ловив себе на думці після перепрочитання його поезії, прози, есеїстики: от би запитав про це і про це… Про щось таки запитував при незабутніх зустрічах, але не про те. І здається, що тільки по смерті його по-справжньому беруся осягати материк на ім’я Іван Драч. «Вона вічна, ця криниця-безодня, тече вода та й ізó дна холодна…».

21 червня

Знайшов у Internet’і в перекладі російською повість австрійця Петера Гандке «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», стилістикою якого захоплюється Забужко. Лауреат Нобелівської премії позаминулого року. Жодних позитивних вражень від цієї прози. Оповідна, не зображальна, манера письма (така популярна нині серед молодих і не дуже – той же Прохасько десь так пише) – розповідь про буденність без сплесків і тривог. Мені це не цікаво. Біографія письменника більше захоплює й інтригує, ніж те, про що він пише. Але судити з одного твору складно. У нас тепер Гандке більш відомий не як письменник (українською вийшла лиш одна книга повістей двадцять років тому та кілька п’єс реалізовано професійними і самодіяльними театрами), а як друг одіозного сербського диктатора Мілошевича. «Вікіпедія» подає іще один вражаючий факт із життєпису цього письменника: за пів сотні літ своєї творчості його було вшановано понад пів сотнею премій та інших відзнак.

29 червня

Теребив на полицях «сучасної української літератури» в міській бібліотеці імені Леоніда Куценка новітні, з часів Незалежності, видання й натрапив на назву мені знайому й близьку: «Самосуд». Є в мене повість із такою назвою – написана 2015 року, а наступного опублікована в журналі «Дзвін» (Львів). А це книга Анатолія Дімарова (Київ, «Український письменник», 1999, 224 с.). У видавничій серії, як і полиці в бібліотеці: пам’ятаю, то був чи не останній президентський жест письменникам – фінансування купи книг тиражем у три тисячі примірників. Минулося – нині ні Президент, ні навіть Спілка і пальцем не поворушать… Однак про книгу. Усі твори (чотири повісті, шість оповідань, чотири етюди) написані автором під 70 і за 70 років – здається. У пору творчого згасання митця, але скільки в них енергії, домислу, блиску, руху, що рідко в кого так у молодості цей порив виявляється. «Максим та Маруся» – так легко й грайливо переповідається сімейна історія простих сільських людей, водія і телятниці – історія не без авторських вигадок, не без перебільшень та інших фокусів у стилі Дімарова-жартуна, але ж цікаво, забавно й читабельно. Письменник, видно, граючись, списав своїх сусідів у селі на Черкащині, де якийсь час вони літували щороку з дружиною. І так я радію, прочитавши цей маленький, на тридцять книжних сторінок, шедевр, наче сам його написав. А що вже казати про сповідь стукача «Я теж людина» і повість про загублену душу «Мадюдя»! Якби ми не вийшли з російського тоталітаризму, в якому карались і мучились кілька століть, час від часу намагаючись спекатись його мільйонними жертвуваннями, то ці повісті ніколи не могли б вийти з друку, ба більше – ніколи не могли б бути й написаними, бо тільки вільна людина у вільній атмосфері здатна на таку щирість і відвертість, яка виявлена в цих творах. Важливо, що ці твори типові для свого часу: скільки таких науковців, що прагнули кар’єрного в позитивному розумінні цього терміну зростання, потрапляли в пастку всесильного КДБ і змушені були чинити всупереч своїй волі, а ще більше совісті й постійно шукати виправдання ганебним вчинкам («Я теж людина») – жоден трудовий, науковий, мистецький колектив у Радянському Союзі не обходився без одного-двох-трьох, як правило, першокласних спеціалістів, запеленгованих службою «безпеки»; а як перековував людей «социализм с человеческим лицом», випікав у їхніх душах найдостойніші почуття й відчуття, відвертав їх від своїх коренів, своєї крові, мови, пісні («Мадюдя»)! Повість «Самосуд» трохи мене розчарувала в порівнянні з попередньо названими надміром публіцистики, яка на час написання (1991), може, й була доречною, але сьогодні, коли відкриті архіви й відома правда про безчинства більшовизму, без жалю можна було б цілі сторінки замінити одним-двома реченнями; це твір про те, як суспільна система може відважний, доброчесний, провідний рід перетворити на бандитський, антилюдяний, який завершується страшною смертю; і ця метаморфоза засвідчує – всяке зло має бути покаране, навіть у такий жахливий спосіб, як розтерзання.

Знаю, як багато зробив для дебюту й становлення Григора Тютюнника відомий на той час у літературі Анатолій Дімаров: талант він відчув з першого погляду, з першого прочитання. Про це свідчать, мені здається, й рідко вживані слова обмарити (воно часто в цій книзі траплялося мені на очі) і чудасія. Адже це лексика Григора (його оповідання «Обмарило» і новела «Чудасія»). Звичайно, ніякий письменник не має монополії на слово з уст народу, але тут вплив дуже явний: молодшого на старшого – і таке буває. Хоча зрозуміло: це письменники таки різних зображально-стильових течій.

м.Кропивницький.

 


Надрукувати   E-mail