Володимир МОГИЛЮК
Горить «Москва»!!!
Горить «Москва»!
Хіба ж це не прекрасно?
Ще не столиця – флагман кораблів, –
пиха імперська палахкоче ясно
так, що й салюти бачать у кремлі!
Горить «Москва»!
Нарешті крига скресла,
одразу всім на рашці стало зле, –
на дні морськім впокоїться той крейсер,
отримавши Нептунів мавзолей!
Горить «Москва»!
Та кіптява цілюща,
мов антидот від орківських звитяг,
на морі Чорнім втілюється суща
ідея справедливості буття!
Горить «Москва»!
Щоб кіптявою харкав
кремлівський монстр, обряджений в костюм,
кому до скону снитиметься Харків,
Чернігів, Бородянка та Ізюм!..
Горить «Москва»!
Хай запечеться мука
В гидких кремлівських ботексах лиця
за плюндрування Ірпеня і Бучі,
Гостомеля, Охтирки, Тростянця!..
Горить «Москва»!
Тиран кремлівський злиться,
верзе громи диявольських тирад…
Бо саме так згоратиме столиця,
де «смертний полк» збереться на парад!..
Про імперські бажання і надбання
(диптих)
І
Крізь виття немилозвучне
літаків, ракет, сирен,
«руський мір» своїм матюччям
за горлянку світ бере.
В кого знищено свідомість
шашелем «Русня-ТБ»,
той паплюжить честь і совість,
не шкодуючи себе.
«Руський мір» бісівським спуртом
зникне в засвіту пітьму…
З кізяка «відомий» скульптор
зліпить бюстика йому!..
ІІ
В тім покручі – «спецоперація»,
що містить утрати і біль, –
пробудження гордої нації,
що мирно дрімала собі!
Тим покручем – «спецоперація»,
що сльози лишає і смерть, –
кремлівських «понять» деформації
щодень перетерті на дерть!
Провалено «спецоперацію»,
спаплюжено їх прапори…
Хижак на гербі федерації,
розчахнутий навпіл, горить!..
Правда про русню
Хотят ли русские войны?
Спросите вы у тишины,
Над ширью пашен и полей,
И у берез, и тополей,
Спросите вы у тех солдат,
Что под березами лежат,
И вам ответят их сыны…
Із відомої антивоєнної пісні на текст
Євгена Євтушенка і музику Едуарда Колмановського (1961)
Кудись розвіялися сни
і пафос миролюбний зник,
тепер «СИНІВ» отих сини
не в змозі жити без війни.
Чи варто вірити русні
в часів новітніх порохні?!!
Світ стрепенувся від брехні
тих недолугих їх «синів».
О, Боже, хай би з плином днів
їх світ увесь позеленів!..
За всю брехню впокоїть їх
ТАЙГА з березових гаїв!..
м.Кропивницький,
24.02. – 24.04.2022
Василь Трубай: Оця війна з кацапськими сатанистами не дала нам можливості в кінці березня у Фастові урочисто вручити Міжнародну літературну премію короткої прози імені Василя Портяка. Цю премію за 2021 рік виборола літераторка з Кропивницького Надія ГАРМАЗІЙ за оповідання "Порцелянове безсоння". Вітаємо переможницю!
Порцелянове безсоння
оповідання
Зорям над нашою багатоповерхівкою дихати важко. Наш будинок, як привид, кутається в туманець шахтарського смогу на околиці. Його вікна завше сонно кліпають, коли їх облизує бліде світло фур, що об’їзною дорогою прямують у бік підприємства. Часом вікна відкриваються так широко, що нагадують розплющені очі риб, яким не вистачило кисню. Нам теж не вистачає повітря. Не вистачає світла. Не вистачає кольору.
Вдома мене чекають старенький батько і син-школярик. Живемо втрьох. Я не поспішаю повертатися з роботи, і люблю вийти з тролейбуса кількома зупинками раніше, щоб побути наодинці зі своїми думками після робочого дня.
Йдучи повз вітрину хлібного, зазвичай беру татові буханку чорного «Січеславського», а нам із Сашком – здобний батон. Сьогодні батько телефонував і просив купити ще сигарет і знеболювального – ноги крутять. Точніше, нога. Власне, я тоді була ще малою сутулою капловухою дівчинкою, коли він повернувся з війни олов’яним солдатиком… Але ж – повернувся. Війна пошматувала його, відірвавши частину собі, і частину залишивши нам з матір’ю… А от мій Михайло загинув у неоголошеній війні на сході, коли Сашкові було чотири… Тепер держава дала нам квартиру в бюджетній новобудові для атошників… За іронією долі, вулиця, на якій ми живемо, нині зветься вулицею Героїв України…
Нам із Сашком на кожному кроці нагадують, що його тато герой: то принесіть у школу посвідчення, що батько був в АТО, то підтвердіть, що ваш син напівсирота, то вийдіть із маршрутки, бо цих дітей атошників – мов собак нерізаних…
У мене на роботі те саме:
-- Як вам пощастило, що нове житло отримали… Малосімейку свою здаватимете чи продасте?
-- А ви знаєте, що як дружина загиблого атошника маєте право на 50% знижки на зубне протезування й відпочинок у санаторії?
-- А вам виплатили одноразову допомогу по смерті Михайла?
Я працюю вчителькою у міському інтернаті. Вчу дітей-сиріт не повторювати помилки минулого і не вірити у жодний історичний виклад. Бо війна в Афганістані переполовинила життя і тіло мого батька, а війна, яку навіть не оголосили війною, дала папірець, згідно з яким Сашко – син героя…
Чоловікам у нашій родині якось не щастило воювати. Єдиним, хто повернувся живим і неушкодженим, був мій дід. Я дуже любила його розповіді про полон у Німеччині, втечу з концтабору, про те, як його в себе переховувала одна німецька родина, про бойових побратимів, про те, як його сім’я ховала від фашистів корову і тим і вижила… Колись давно, наслухавшись про ті роки, я й вирішила, що хочу бути вчителем історії. Але, немає такої історії, яку б не можна було намалювати. Тому – я вчителька образотворчого мистецтва.
Давно немає вже діда, але є його срібна ложка, з якою він пройшов війну. Є ордени й медалі. А ще є дуже гарна старовинна лялька, яку дід після війни виміняв у когось за буханець хліба. Лялька гарна, німецька. Виготовлена з бісквітної порцеляни і вбрана в розшиті золотою парчею шовки, тому нею свого часу не дозволяли гратись ні моїй матері, ні мені. Так і тепер живе ця красуня з широко розплющеними блакитними очима в серванті… Мати усе любила повторювати, що цю ляльку я маю передати своїй дочці. А в мене – син… Тому порцелянова німкеня приспокійно мешкає за прозорим склом і ніколи не спить, проте бачить наші сни… У неї свій храм із наших сновидінь... Довкруж неї розташувалися залишки маминих обідніх сервізів, біленькі статуетки замислених янголів і прудконогих гривастих коників… Щоразу витираючи пил на скляних поличках, мені, як і в дитинстві, уявляється, що порцелянова блакитноока повелителька, варто тільки заснути, наказує янголам кружеляти у танку…
***
Не поспішаю додому. Подумки я ще в своєму одинадцятому класі. Це наша остання весна, проведена разом. Є серед учнів худенька русява Маринка, що дуже любить англійську літературу, знає достеменно десятки сонетів Шекспіра, вірші Байрона, Джона Донна і навіть пробує писати щось своє, наслідуючи улюблених класиків. Оксанка, яка сидить позаду Маринки, плете короткими пухкими пальцями неймовірно красиві й реалістичні амігурумі, і навіть приловчилася продавати свої витвори через інтернет. Віталик і Ромка мріють про юридичний, але підуть, швидше за все, в армію. Поліна співає й танцює – вступатиме до училища культури. Ася й Богдан знають більше, ніж у підручниках біології, зубрять хімію й фізику – готуються в медичний коледж. Петро віртуозно вправляється з баскетбольним м’ячем… Більшості з них нікому допомогти в житті. Комусь із них держава придбає однокімнатку й поставить галочку проти їхніх прізвищ як свідчення того, що виконала свої обов’язки щодо сиріт…
Згадую свою вчительку… Вона так само переживала за всіх своїх учнів. У більшості з них теж не було батьків. Самі-самісінькі на цьому світі, але вільні від внутрішнього сирітства. Трохи гірше було з Карою – так усі звали сутулу капловуху Карину. Вона одна з небагатьох, хто був у інтернаті при живих батьках. Висока, з кирпатим носиком, маленькими блакитними очима, із коротко відчикриженим волоссям, блідолиця, з гострими лопатками. Коли вона потрапила в інтернат, їй було 10. Тоді на питання директора, ким ти мрієш стати, страшненька неговірка дівчинка всміхнулась і сказала, що хоче бути продавцем ковбаси, цукерок та іграшок… Мало що змінилося в тієї дитини, коли вона закінчувала одинадцятий клас: нічого не прагнула, тільки те й робила, що вимальовувала в блокноті якихось гарних принцес у парчевих і шовкових убраннях… А іноді – огризалася з учителями й билася з однолітками.
Директорка не втомлювалася говорити їй, щоб подавала документи на муляра-штукатура, що з її оцінками до ПТУ вступити реальніше, ніж до художнього училища. Але дівчина неприховано зітхала і байдуже опускала голову в свій блокнот… Інертна до всього, оживала лише беручи до рук олівці. Якось, розсердившись на зухвалу поведінку дівчини, вихователька вручила їй ганчірку й відро, виставивши прибирати коридор. Лють і подив оволоділи адміністрацією, коли всі побачили, як вище півтораметрових панелей, добротно посірених масляною фарбою, на білих стінах красувалися контури різних казкових красунь… Так, завдяки Карі вже найближчим часом зі стін фойє та актової зали, з ігрового майданчика для менших дітей – з усіх-усюд до відвідувачів усміхалися принцеси у розкішних сукнях далеко не радянського крою… Усміхалися так життєрадісно, що здавалося, ніби всі ці щасливці банально не знають, що їх створила дівчина-підліток із вираженою психо-емоційною нестабільністю як виклик тому місцю, де живуть і вчаться діти держави…
Думки про мій 11 клас і про далекий-далекий спогад із мого дитинства розсіює світло зустрічної автівки, відкидаючи мою тінь праворуч на сумні осокори вздовж тротуару. Вдома мене чекають батько-інвалід і син з неперевіреними уроками...
***
-- Тату, тобі б показатися лікарю, бо весь час ковтати знеболювальне – не вихід. Покажи, де болить, – даю батькові тарілку супу й дивлюся, як ажурний тюль спадає йому на обличчя, наче вуаль.
-- А де той вихід, доню? Був я в лікарки сьогодні. Сказала, що нога не відросте – за тим і болить… А днями медсестричка буде приходити, якісь уколи робити, – відповідає мені, ніби анекдот розказує, мій завжди спокійний батько.
«The game is over…», – лунає металевий звук із Сашкових «стрілялок».
Батько посміхається й ставить суп схолонути на підвіконня маленької кухні й звертається вже до внука:
-- Бачиш, Санька, он там далеко щось блимає? А ну, скажи, чи то літак, чи супутник, бо дід щось уже й не розгледить.
Сашко стенає плечима й продовжує тупитися в мій смартфон, граючи в якусь стрілялку…
«Здається, вони не чують один одного. Guten Abend…», – розгублено дивиться на мене порцелянова лялька…
А десь високо над нами здригаються зорі, захлинаючись від вечірнього смогу. Вони стягують одна з одної простирадла туманцю й лоскочуть обрій писклявими голосами.
І так у нас щовечора.
Поки син розряджає телефон «війнушками», сідаю перевіряти його уроки. За останні місяці Сашко з‘їхав у навчанні, розлінився, став розсіяним і знервованим, малює на полях зошитів якісь танки, ракети, шоломи… Класна керівничка просила поводити його на додаткові заняття з англійської й математики, і… до психолога… Але, хай. На канікулах – як отримаю відпускні.
Батько за останні місяці помітно схуд. Сумна щетина ховає трикутне обличчя і, як ірокез їжака, не дає підступитися ближче, щоб розгледіти, що криється за отим його «Все добре, доню». Треба повезти його в столицю і нормально обстежити, а ще краще – відправити в санаторій, а перед тим – просто завтра зателефонувати його лікарю і запитати, що з ним… Треба викроїти час і пофарбувати сивину, бо скоро випускний у моїх інтернатівців, а з наступного року я спробую перейти, мабуть, у Сашкову школу – і син буде під наглядом, і з дому туди пішки можна ходити. З цими думками поринаю у сон, крізь який не чутно ні шурхотіння вантажівок, ні звуків копера, ні шепоту зірок, що, виструнчившись одна за одною, лізуть у зашморг передсвітанкового обрію… А десь у білому серванті в цей час править свій бал німецька красуня, фарбуючи мої сни блакиттю свого здивованого погляду… А що, як уночі вона звільняється із металевої підставки і білими ніжками кружеляє нашим помешканням?! Або сідає на глянцевого коника й прямує до мого узголів’я, щоб ліпити з бісквітної порцеляни мої сни й розбивати їх на тоненькі друзки за мить до передсвітання?!
Прокидаюсь раніше будильника – протяжно стогне з кімнати навпроти батько. Він чує, як я крадуся навшпиньках до його дверей – затихає. З думкою, що сьогодні поговорю з його лікарем, чеберяю на кухню. Там мене зустрічає з вітрини білого серванту на своєму незмінному місці порцелянова німкеня і я, як колись моя мама, киваю їй головою: «Guten morgen»… А вона мені завжди чемно посміхається і не сперечається. Її погляд так нагадує мені очі тієї далекої щупленької Карини – Кари небесної…
Скільки клопоту всім завдала свого часу Карина! Скільки разів класну керівницю будили пізніми й ранніми дзвінками, що те дівчисько самовільно пішло зі школи і не повернулася… Скільки разів із поліцією, скільки самотужки доводилось розшукувати Кару… А потім – довгі однотипні пояснювальні листи, доповідні, розмови з психологом, медичні огляди і за деякий час – знову те ж саме. Діти тікають туди, куди їм завжди хочеться повернутися – додому… Мама Кари жила тоді в малосімейці… Пригадуєш, Порцеляночко?
І ми з Михайлом колись жили в малосімейці, поки його смерть не дала нам ці високі апартаменти… Так, моя дорога Порцеляночко?
Пригадуєш, як Кара зникала втретє, вчетверте, і в усі подальші рази – завуч просто телефонувала і вчительці, і матері… а потім йшла шукати її за добре знайомими обдертими дверима третього поверху… А потім Кара чомусь перестала тікати. Переросла свої мрії… Однак класна керівничка все одно щоразу здригалася, коли раптово телефонували з інтернату.
А одного дня завуч збудила нашу класну ще затемно:
-- Алло! Доброго ранку… Тут така справа… У вашої Карини померла мама. Нещасний випадок. Завтра ховатимуть. Ви, мабуть, маєте її супроводжувати і прослідкувати, щоб вона повернулась до інтернату. І сьогодні нагляньте за дівчиною… Підлітки… Ну, ви розумієте…
Так, класна керівничка розуміла все, а тому того дня бігла не чуючи себе до школи… Так само, як і я бігтиму вже за кілька хвилин в присмерку вздовж осокорів, коли злякані автівки обливатимуть мене тремтячим світлом фар, відкидаючи мою збентежену тінь на гостре холодне узбіччя…
***
Того дня вчителька страшенно хвилювалася… Але той день в інтернаті минув швидко і без ексцесів. Щось іронічне, мабуть, є в тому, що тебе називають Карою й щоразу бояться, що ти що-небудь утнеш…. Було щось символічне в імені тієї капловухої дитини й у тих клопотах, яких вона завдавала адміністрації. Втім, саме в день, коли всі від неї очікували якихось каверз, надто спокійно вона відреагувала на звістку, що тепер їй буде ні до кого тікати…
Зранку вчителька з Карою прийшли до малосімейки. Кара то сиділа на лавці біля під’їзду й щось малювала в блокнотику, то підходила до труни і силувалася щось розгледіти на обличчі матері. Пильно вглядалася, стенала плечиками і, відчуваючи погляди поодиноких сусідів, намагалася вирівняти спину й спокійно стояти далі. Я згадую ту збайдужілу до всього порожнечу й дивуюся, як все те могла витримати дитина. Чомусь мені постає ще одна картинка з дитинства, коли батько повернувся з Афганістану: він вижив, але таким, як колись, уже ніколи не став.
-- Так дивно стояти було біля труни і нічого не відчувати, – говорить мені та зсутулена дівчинка крізь роки.
-- Моєї мами не стало, коли мені було 16, – відповідаю я їй, проходячи щодня повз ту малосімейку…
Іноді наша розмова крізь час і простір торкає й інших тем, хоча я і та страшненька, приречена сама на себе, дівчинка любимо здебільшого мовчати. Обидві. Та все ж між нами є велика різниця: Кара попри все дивиться здивованими очима на те, як у парку все оживає… Я ж, зрізаючи шлях парковою алейкою, думаю, чи Сашко не спізнився до школи... І про батька, звісно, я думаю про батька…
-- А ти любила свого чоловіка? – про це також часом питає мене Кара. – І запитує так, ніби від моєї відповіді залежить щось дуже важливе для неї.
-- Любила. І зараз люблю, коли спостерігаю, як сильно мій син стає схожим на нього.
І ми знову йдемо мовчки.
-- Коли я була маленька, то моя мама ще не завжди пила. Іноді вона варила мені солодку гарбузяну кашу. Тепер я ненавиджу гарбузяну кашу. А маму і не люблю – і не ненавиджу… Взагалі нічого не відчуваю.
-- Мама – є мама, – кажу я сама собі, бо моя співрозмовниця уже встигає заховатися десь далеко в моєму минулому.
Вона більше нічого не говорить. І вже тепер я чітко бачу, що їй не болить та сумна подія. Мабуть, і правда: у Кари не стало матері ще задовго до того, як вона померла…
***
Вертаючись ввечері додому, знову купую чорний «Січеславський» батькові й нам із Сашком батон. Йду тротуаром уздовж будинку й чую, як ростуть осокори, облиті чи то світлом місяця, чи то світлом фар… Ростуть, попри те, що під ними з-під землі виривається стогін копера…
Часом здається, що наша багатоповерхівка теж росте, тільки в зворотному напрямку – під землю, туди, де шахти… Бо, коли дивишся з вікна нашої кухні на вечірнє небо, зорі стають з кожним днем усе вищі й вищі…
Батько теж стає все нижчим і нижчим, а Сашко, навпаки – виструнчується.
Мої думки перебиває голос нашої дільничної медсестри, що наздоганяє мене біля ліфту:
-- А я завтра до вашого тата прийду. Драстє-здрастє!
-- Дякую вам. А я от збиралась усе до лікарки зайти поговорити, – винувато й радісно відповідаю дамі, яка живе кількома поверхами нижче.
-- Ну, ви тримайтесь. У наш час багато що лікують. Жалко, що пізно ви звернулися. Але, не хвилюйтеся, паліативна допомога сьогодні за державні кошти, – каже мені жінка в плащі, одночасно дістаючи ключі із сумки й прослизаючи в шпаринку між двома долонями ліфта...
Задушлива самотність, підсвічена тьмяною лампочкою вгорі, ув’язнює мене з моїм шоком у металевому прямокутнику, і я чую, як десь глибоко під землею важкий копер мене збиває з ніг своїм протяжним стогоном… Я мушу бігти й притискатися до земляних стін, протискуватися в найменші шпаринки, аби машина не зачепила мене. Однак, лишаюсь непорушною…
«The game is over...», – з порогу квартири пронизує мене металічний голос Сашкової гри.
Батько сидить на ліжку й благально дивиться в очі. З хвилину. Потім важко підводиться, і, спираючись на милиці, шкандибає на кухню й займає своє місце біля вікна.
«Guten Abend», – споглядає мене дуже рідними очима гарно вбрана лялька…
Вітер розгойдує ажурний тюль і ховає від мене мозаїку батькового обличчя.
«Карино, Каро! – каже мені порцеляночка. – Тримайся, це тільки поганий сон».
Любов ЄРЕМЕНКО
***
Ця безвихідь – і світ
розколовся на «до» і «тепер».
Буде «після»? Напевне,
колись воно станеться й буде.
Так було вже колись: зрада й кров…
Він воскрес. Він не вмер.
Щоб очистити світ.
Щоб збагнути, що люди – це люди.
Буде небо невпинно виходити із берегів.
Буде сонячне світло
пронизувать сутінки моря.
І забракне нам сліз.
І забракне нам сенсів і слів.
І тоді невідспівані тихо до нас заговорять.
Голоси із небес.
Голоси з-під сирої землі...
Голоси з наших душ
проростуть ніби паростки болю.
Проростемо і ми.
А поки ми – мізерно малі.
Помираємо в муках,
щоб зрештою стати собою.
Вололдимир БОГДАНОВИЧ
Содом
Спіткала місто за гріхи розплата –
Згорів Содом в пекельному вогні…
Так й не вдалося Лоту відшукати
Хоча б десяток праведників в нім.
Та ще дружина Лота, що в тривозі
Оглянулась востаннє на свій дім
Усупереч напучуванням Божим,
Стоїть стовпом в пустелі солянИм.
Чи й ми якісь порушили Закони –
За що десятки міст зазнали мсти –
Коли Господь Вогненного Дракона
На Україну з пекла відпустив?
Може, тому, що радо до Росії
Століттями наложницею йшла?
Й сказать по правді – чи не содомія
Твоя це перед Господом була?
Обличчя міст спотворила судома.
Жарини тліють наче світлячки.
Мов соляні стовпи – руїни домен,
Остови стін і димарів свічки.
І чудом – чи потугами героїв,
Трьох тисяч тридцять трьох богатирів –
Наш Київ – місце сили і любові –
Хтось з праведників в Бога відмолив.
Хто зна, чи всі гріхи ми кров’ю змили,
Та поки догоря наш тихий рай –
Не оглядайсь, моя країно мила,
Назад – але й ніщо не забувай.
Й колись, як і з-під попелу Содому,
Зазеленіє молода трава…
Ти тільки своїх праведників знову
На відкуп ворогам не віддавай.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2021 року, листопад)
2 листопада
Такого поета в нас не було ніколи. Він самобутній у всьому. У сенсі раннього поетичного визрівання (в 11 років написав вірш «Мама в льолю білу Хату одяга. Сонце стало біля І допомога») і в сенсі політичного чи світоглядного також (п’ятикласником по смерті тирана розповсюдив листівку в школі «Сталін помер. Люди моляться богу»). За рівнем популярності серед шістдесятників-ровесників (В.Стус щиро зізнавався, що коли у Спілці письменників обговорювали їхні твори, то говорили тільки про поезію Холодного) і в діаспорі (премія Ватикану й видані поетичні збірники у Франції та Канаді) йому не було рівних. І нікого так не ігнорували в офіційній пресі, як його. Виключивши з університету, нікого не ганяли так по всіх усюдах, як його: Вінниця, Кіровоградщина (Добровеличківка, Вільшанка), Київщина й інші регіони України. КГБ нікого так не дискредитувало як Холодного, написавши за нього покаянного листа й опублікувавши його в «Літературній Україні». А ще жодного поета з українських талановитих рідна земля так не обізлила, як Холодного. Обізлила й витерла об нього ноги. І смерть його була настільки страшна, що не піддається описанню. Про все це можна прочитати в книзі Георгія Бурсова «Микола Холодний. Портрет. Мозаїка» (Київ, «Самвидав», 2019, с.242).
Звичайно, правда в цій книзі суб’єктивна. І об’єктивною вона навряд чи коли стане. Зважаючи на дуже суперечливі спогади про Миколу Холодного сучасників, які знали його і його творчість та вчинки. Добре було б, якби вийшла книга спогадів про цього безперечно талановитого поета, водночас некомфортного й неоднозначного у своїй життєвій позиції, поглядах та діях. Одне незаперечне: його поезія – це надбання української нації і майбутні нащадки пишатимуться його творчістю.
Сам я кілька разів у житті бачився із Миколою Холодним, листувався з ним, мобілізував його на спогади про перебування в наших краях, а тому з честю додав би сторінку-дві до неспокійного (контроверсійного, конвульсійного) його портрета.
5 листопада
Ще одного славного одесита прихилило моє старіюче серце. (Написав «старіюче» й аж зіщулився – ще ж у мене жодного внука немає, то яке ж воно старіюче? Однак, однак…) Василь Полтавчук, майже мій ровесник. Я зустрічав його публікації минулими десятиліттями в різних виданнях і мимохіть був долучав його до літературного гурту, зачарованого незабутнім Григором і спонукуваного до творчості саме Григоровою простотою, щирістю і майстерністю. А тепер ось сам Василь обізвався до мене спершу надісланим коментарем до невеличкого прозового етюда молодого Володимира Панченка, згодом просторим та щедрим на листування спогадом про свого університетського товариша й кума, а потім і кількома своїми оповіданнями на моє запрошення. Я вже писав про його літературознавчі портрети одеських знакових письменників, а тепер ось прочитав і останню в часі книгу оповідань Полтавчука «Таємниці амурних історій» (Одеса, «Астропринт», 2020, 216 с.). Власне, оповідання не останнього часу, а дібрані за тематикою: раніше за назвами трьох із тринадцяти виходили в автора окремі книги.
Добротна проза. Кожен твір читається з захопленням, в кожному є інтрига чи загадка, в кожному діють живі й небанальні герої. От що, здавалось би, нового можна розказати про народження первістка? Сам по собі факт з’яви на світ людини є небуденним, а радість батька чи не в усіх випадках однакова. Проте Полтавчук знаходить цікаву інтерпретацію освячення цих радощів, коли на народини сходяться самі лишень жінки… Народний звичай, чудесна традиція, про яку я почув уперше, хоча теж є подолянином – настільки чудесна, що хочеться її запроваджувати в усіх регіонах («Звичай наших жінок» з присвятою дружині Тамарі). Отак. Серйозно. Хоча розповідається про це не зовсім серйозно, а з елементами гумору, з іскринками іронії.
Іронія, часом ледве вловима (її ще називають тонкою), до речі присутня в усій прозі Василя Полтавчука. Нерідко вона може переходити й у повнокровний сміх, як в оповіданні «Турецьке кіно», як у сміх крізь сльози («Іванові зяті»), так і в трагічний фарс («Коротка вічність») а то й у пророче провидіння («Шостий президент»).
Скільки пристрастей, таємниць, загадок, втіхи і розчарувань містять у собі поняття любов, кохання. Який парадоксальний висновок робить героїня, успішна молода бізнес-леді, яку її оточення вважає багатою і щасливою: «Була б щасливою, якби не була такою нещасною» («Розлюблена»).
Пружна, мускулиста проза – майже без лірики й шмарклів, без надмірних красивостей і слизької скабрезності: легко, ясно, чітко.
Одне оповідання особливо мені хочеться виділити, це «Другий фронт», така собі міні-повість про нелегкі й непрості 40-і роки, коли ще й війна не завершилась, а лиш погула на захід, і ненависть, яку здетонували більшовицький і фашистський режими, не погасла, а юний підліток має в цьому вихорі пристрастей обирати людяне. Фінал твору, точніше вчинок малого Тимоша хоч і нагадує нам уже призабутий метод соцреалізму, але й утверджує незнищенне прагнення людської душі до любові і милосердя.
P.S. Ні, все таки Полтавчук не з-під Григорового крила (більше описова манера, а не зображальна; словникова лексика, без діалектного цяткування – майже гладкопис; брак психологізму), швидше з-під Гончаревого, Дімарового. Але це не применшує високої вартості його прози. Навпаки, він вийшов з-під Григорового впливу, став самим собою.
7 листопада
Вдруге ось прочитав оповідання, швидше етюд, Кирила Поліщука «Що в кишенях убитого на перехресті чоловіка?». Перший раз у книзі, про яку писав ще торік і навіть завершив ті враження цитуванням останніх двох речень в етюді «Стану ще на крок ближчим до істини. Але до якої істини – не знаю» з приписом-присудом: це показовий ключ, як на мене, до всієї такої прози. А тепер ось готую цей шкіц до друку у «Середмісті» й не можу начудуватись: герой твору дивиться на світ, пізнає його й прагне здобути істину в сенсі людського існування – моїми очима, моїми бажаннями, моєю допитливістю. І зовсім не вадять мені грубі орфографічні недогляди (ані роялю – слід: рояля; відпочивав у її парці – треба: у парку…), малограмотна пунктуація, місцями нехтування милозвучністю мови, неточність слів (серце стугоніло, а не колошматило, двірники листя нагромадили, а не нашкребли) – а захоплює мислення і дійство хлопчини. Психологічно вивірена штука.
8 листопада
«Моральна руїна – ось причина нашого нещастя. Що зробила цариця? Підкупила козацьку старшину дворянськими титулами, маєтками, владою і вони зрадили своїх побратимів по Січі, самі стали закріпачувати козаків», «Міняти треба самих себе. Світ такий, яким ми його творимо своїми думками, своєю любов’ю», «Зброя до добра не доведе. Зло породжує зло. Не можна зі сліпим серцем братися за зброю. Тоді буде море крові», «Ухиляйся від зла. Полюби тишу, обійми самотність, дружи з терпеливістю, відкрий своє серце для любові. Гармонія тіла, Душі і Духу веде до вершин Пізнання», «Багатство породжує всі пороки: заздрість, зраду, страх, вбивства, навіть війни. Людина щаслива, коли в серці радість і мир в душі», «Людина щаслива,, коли виконує споріднену працю, назначену для неї Господом», «…люди часто шукають слави земної і беруться не за свою справу. Тоді справжня біда і для людини, і для держави», «…тіло треба віддати землі, де народився» – ось квітесенція з уст Григорія Сковороди на сторінках книги Івана Драча і Віри Мельник «Варсава» (Київ, «Український фонд культури», 2019, 136 с.).
Що я знав про Сковороду? Український мандрівний філософ, Чорнухи, байки харківські, «Всякому городу нрав і права», «Ой ти пташко жовтобока», «Світ ловив мене, та не спіймав» – здається, все. А він же прожив майже 72 роки, подорожував Європою цілих п’ять літ, співав у хорі цариці Єлизавети Петрівни, навчався в Києво-Могилянській академії, вчителював у двох колегіумах, звідки був витурений за те, що не визнавав церковних церемоній, опанував працями світових філософів, був закоханий у дівчину Олену, яка народила йому сина, навіть одружувався, хоч і втік з-під вінця (легенди?)… Однак українці його не знають. Сучасний бразильський письменник Пауло Коельо, який пише романи-притчі, п'ятнадцять років тому приїжджав спеціально знайомитись із землею, яка народила всесвітньо відомого філософа. Лев Толстой висловлював бажання написати про нього… А спитайте на вулиці пересічного посполитого: хто такий Сковорода? У кращому разі згадають його портрет на 500-гривневій купюрі.
В останні роки життя Івана Драча видавали солідними обсягами солідні видавництва (багатотомники зокрема). Кіносценарій «Варсава», як пишуть видавці, остання літературна праця поета, вийшов по смерті (упорядкувала дружина Марія Михайлівна) накладом 300 примірників коштом авторів. Над останніми п’ятьма словами варто задуматись. Як і над тим, що поет у житті видав кілька творів у співавторстві. І всі вони, звичайно, поступаються за рівнем майстерності перед його авторськими. Що закономірно.
20 листопада
- Серед усіх газет краю першість належить «Украине-Центр» по всіх, як мовиться, статтях: по актуальності публікацій, читабельності, грамотності, популярності, яка не завжди залежить від тиражу («Діалог» чи «21 канал», мабуть, мають таки більший тираж, ніж 15 тисяч примірників, але ж то не газети, а помийні канави чи торби з дустом). Останнє число «УЦ» я прочитав від першої до останньої, 16-ої, полоси, навіть рекламу, яка теж чимало важить і для читача, й для самої газети. Ось лиш перелік публікацій: колонка редактора Юхима Мармера (як здебільшого, актуально і зі знищувальною іронією – про чехарду призначення керівних кадрів за президента Зе: у Сумській області за два роки поміняли сім голів ОДА), 80-річчя маестро Любовича, інтерв’ю з першим міністром надзвичайних ситуацій Кальченком, про міні-горóди на пустирях Таллінна, портрет креативного сільського старости з Олександрівського району, розворот щоденникових записів Сергія Полуляха на комсомольсько-зеківських будовах Маріуполя 45 років тому, спойлер про шокуючий фільм («много сцен 18+, а может, и 21+, или вообще не для всех»), затримання двох депутатів-свободівців за шахрайство у Новгородці, інтерв’ю з рідкісно цікавою людиною Анатолієм Щербою – книжником, альпіністом, хуліганом і шанувальником джазу… На кожному розвороті є цікавий матеріал. Звичайно, не всі випуски такі, як оцей від 11 листопада, але «УЦ», на жаль, нині в нас єдина, якою можемо величатись.
Нащо я написав цей перелік публікацій? І що в ньому особливого? Добротна газета, добротні матеріали… Так має бути. Але чого цей номер мене так схвилював? Схвилювала і не йде з голови замітка, як казали колись журналісти, на пів сотні рядків, під назвою «Цена свободы». Свобода в заголовку без лапок, а в тексті з лапками. Ця замітка – гвоздь номера (термін газетярський, також із минулого). «Украина-центр» – фахова газета і тут нікуди не дінешся. Але вона й антиукраїнська. Була, є і не перестає бути такою. Згадана замітка – цьому підтвердження. Бо ж з якою радістю публікується новина: мовляв, ось гляньте на них, націоналістів! А презумпція невинуватості? Ще й суду не було, а вже засвічено прізвища обох хлопців, наче злочин доведено. Чи квапилась би так газета давати новину в друк, якби хлопці належали до общества імені Пушкіна чи «Русской общины»? Правда, не знаю, чи досі ці організації в нашім краї існують, але питання зрозуміле. І яка на це рада?
- «Мороз и солнце; день чудесный!..», «Я памятник себе воздвиг нерукотворный…», «Я вас любил: любовь ещё, быть может…», «Мой дядя самых честных правил, когда не в шутку занемог…», «У лукоморья дуб зелёный; златая цепь на дубе том…», «Я к вам пишу – чего же боле?..», «Сижу за решёткой в темнице сырой…», «Как ныне сбирается вещий Олег…»… Здається, це не всі вірші чи строфи поем, які пам’ятаються з дитинства та юності. Сонце російської поезії, Пушкін. У моїй домашній бібліотеці є двотомник із серії «библиотека классики» (Москва, «Художественная литература», 1980, 816+736 с.). Брав я ці томи для читання у післяуніверситетський час? Брав, однозначно, хоча й не часто. Швидше для того, аби звірити яку цитату чи перепрочитати по-новому, уважніше «Смирись, Кавказ: идёт Ермолов!», «Всё русскому мечу подвластно» – уже в 90-і роки. Бо ж наче й не було потреби пізнавати знане. А коли недавно десь прочитав про пушкінську проімперську прозу «Путешествие в Арзрум во время похода 1829 года», то аж здивувався, бо ніби й почув про цей твір уперше. А це ж звідси знаменита його фраза «мы ленивы и нелюбопытны». Та й не менш мудра «Искать вдохновения всегда казалось мне смешной и нелепою причудою: вдохновения не сыщешь; оно само должно найти поэта». Тридцятирічний Пушкін подався у Закавказзя власними очима побачити, як російська сила розширює свої кордони, відбираючи території інших народів. Він чесно розмірковує про інородців: «Черкесы нас ненавидят. Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены», «Осетинцы самое бедное племя из народов, обитающих на Кавказе…». Але мало розмірковувати, він мав би стати на захист поневолених. Та ні! «Что делать с таковым народом?» – запитує він і відповідає: «принудить их с нами сблизиться», заманюючи московськими розкошами, насамперед… самоваром. Чи й не розкіш, чи й не цивілізація! Грузія, Вірменія, Кавказ для нього це вже однозначно Росія. Спраглий до мандрів, він мріє, що вперше в житті ось-ось ступить на чужу землю, турецьку, та чужа земля віддаляється, бо на його очах стає російською: «Я весело въехал в заветную реку, и добрый конь вынес меня на турецкий берег. Но этот берег был уже завоёван: я всё ещё находился в России».
Чи чули ми в лекціях університетських про Пушкіна, якому клубком в горлі ставав «проклятый чюрек»? Ото ж бо. Читаймо класиків. Тоді й краще розумітимем захарів прілєпіних, які сьогодні вбивають українців на Донбасі: це їхня національна традиція.
23 листопада
Шукав у науковій бібліотеці цьогорічних-торішніх-позаторішніх книг, які можна було б висунути на премію імені Євгена Маланюка. Нинішнього року як ніколи виявився дефіцит на книги літературознавства і публіцистики, а також прози, які могли б брати участь у конкурсі. Ці дві номінації можуть лишитись без лауреатів.
І ось натрапив на книгу Миколи Цуканова «Расскажи мне о себе… Откровенное интервью с Валентиной Левочко» (Київ, «Інтерсервіс», 2021, 188 с.). Це чи не перша в історії видань нашого краю книга-розмова. Валентина Левочко – цікава особистість. Здається, подібної і не було, хто б виривався за межі краю і робив інтерв’ю з відомими митцями колишнього Радянського Союзу. У книзі М.Цуканова звучать імена співака Мусліма Магомаєва, художників Дмитра Свєшнікова й Петра Оссовського, поетів Володимира Базилевського, Марка Лисянського, Євгена Євтушенка та Віталія Коротича, літературознавця Лева Аннінського, режисерів Сергія Бондарчука, Марка Захарова, Ельдара Рязанова, Олега Єфремова, але найбільше акторів театру і кіно – Вахтанг Кікабідзе, Богдан Ступка, Михайло Водяний, Валерія Заклунна, Олександр Абдулов, Ніколай Караченцов…
А друга книга, яка привернула мою увагу, насамперед автором і поліграфією, Миколи Ковальчука «Шляхами наших предків» (Дніпро, «Ліра», 2020, 360 с). Альбомний формат, крейдяний папір, кольорові ілюстрації по всіх сторінках, тверда оправа, обшита матерією – подарункове видання. Нема вже Миколи Михайловича, колишнього голови обласної ради, свідомого українського чоловіка, якого на поруки взяла облеслива радянська доба, а в незалежній Україні підхопила каламутна хвиля пройдисвітів, якій він не годен був опиратись. Я його знав по багатьох зустрічах з вирішення письменницьких проблем (приміщення обласної письменницької організації, книговидання, премія імені Маланюка) і завжди він ішов назустріч нашим побажанням. Ось так біле й чорне поєднувалось в одній людині. Як і в цій книзі: тут є зворушливі розповіді про просту селянську родину, свою і своєї дружини, багатьох родичів, школярський екскурс в історію нації, що позитивно і з подивуванням буде сприйнято читачами, але є абзаци і сторінки, яких би не хотілось бачити. Ось цитата із сторінки 147: «Кажу впевнено і з гордістю, що дружбу братніх словянських народів не розділять жодні кордони, мури і стіни, посварити їх не під силу навіть горе-політикам! Адже сплетіння сердець і душ відбувалося і вимірювалось тисячоліттями…» Сумно читати цю сліпоту й глухоту, коли восьмий рік триває запекла агресія одних «братів» проти других. Та й у самому роду дружини Миколи Михайловича це «сплетіння» відчувається фактично: українців з Брянщини Карнаухів переписали на Карнаухових. І нарешті: автор пишається своєю дружбою з такими одіозними постаттями в недавній нашій політиці, як Янукович і Вілкул, Ларін і Чечетов – ручкання та обнімання на фото.
Не заради визнання та нагородження преміями пишуться книги, однак… Ні та, ні та не витримає засторог премії.
м.Кропивницький