Середмістя №28

Володимир ЯРЕМЧУК

УКРАЇНО, КРАЮ МІЙ

***
У тебе нас, дрібних дітей, – без ліку, –
мандрівників, що їх долає час.
Чого ми тут – між хаосу і крику?!
Для чого, як тут відлік нам почавсь?

І тільки ти, у часі неминуща,
до нас і після нас мільйони літ
з минулого пливеш-летиш в грядуще.
Не зупинити плин той і політ.

За що колись ти послана нам небом?
З гаями, із річками, цвітом, медом
прапредкам на усі часи дана.

Ти є у нас. І нащо сенс шукати?
Радію, Україно, вічна мати,
колиско наша із лози й рядна.

                        ***

Колиско наша із лози й рядна!
В тобі мільярди вигойдано, нене!
Вже час нових колисок наладнав,
а ти як сяйво в пам’яті у мене.

Уже рядна не знаємо й в лице.
Зітліла і лоза, і колисанки.
Не варто б і журитися про це…
А я до мазанок вертаюсь, як до замків!

Ми – з мазанок, з колисок рядняних,
щодень нам варт молитися на них,
аби здолати біди, зло і лихо.

Твої пагіння – ми ще в світі є.
Ми благо пам’ятаємо твоє,
родино, мамо! Нас число велике! 

                        ***

Родино, мамо! Нас число велике.
І всім ти – щедрий прихисток святий.
Твої поля, гаї і гори, й ріки
Творець всещедрим сяйвом освітив.

Послав ґрунти родючі і плодючі,
удосталь дав їм сонця і дощів.
Іду життям як по саду квітучім,
як раєм. І співаю, ідучи.

Цілую хлібні нив твоїх долоні.
В тобі, неначе в материнськім лоні,
мені біда ніяка не страшна.

Синівську голову хилю тобі на груди.
Було нас, є і буде ще та й буде!
А ти у нас – однісінька. Одна.

                        ***

А ти у нас – однісінька. Одна.
Як мати, що на світ нас народила.
Моя джерельна, росяна, хлібна,
відкрита й загадкова, і предивна.

І заздрить нам відколи сонце й світ –
«…на ясні зорі і на тихі води…» –
чужинців кровожерний пустоцвіт,
лихі й підступні хижаки-заброди.

Ти в цвіт ідеш, у пісню, в колосок, –
а зайди нищать кожен твій росток,
тобі від сонця напинають полог.

І мислі, й чин брудні у них і злі.
У тебе в хаті, на твоїй землі…
їжачиться супроти тебе ворог.

                        ***

Їжачиться супроти тебе ворог,
нема, щоб власній хаті дати лад…
Він зброю-смерть вигадує і творить –
і б’є по душах смерч і грім, і град!

А ти гойдаєш колосисті ниви
і розстеляєш диво-рушники,
Шевченка, Стуса шлеш – і вслід за ними
нових талантів зрощуєш полки.

Така в піснях і думах незглибима!
Така – у дітях – крізь віки любима!
У молитвах-благаннях до небес…

З часів трипільських і до наших днів
твій ворог – а чи він осатанів? – 
нестримно йде неволити тебе.

                        ***

Н
естримно йде неволити тебе
чужак. Вбиває пісню, віру й мову.
Гнітить димами небо голубе,
вступивши з потойбіччям злим у змову.

Що ти усміхнена – йому пече.
Що в мир залюблена – йому нестерпно.
Ти дружнє підставляєш всім плече,
а він тебе волів би в пил зітерти.

Ніяк, безумний, не збагне того,
що небуття поглине і його,
що він – минущий. Він – нікчемний порох!

Чомусь отак з правіку повелось:
вогонь і смерть між цвіту і колось.
Одвічно б’ються тут світання й морок.

                        ***

О
двічно б’ються тут світання й морок
між люду, що навпомацки бреде.
Про це філософ каже та історик,
поет про це розмови вік веде.

А людство ні на йоту не змінилось.
Шкода, що і в моїй землі отак:
підступність зла долає щедру милість
і не конає хижий розбрат-птах.

Все чубимося злісно між собою –
нема кінця усобиці-двобою.
А він ламає за хребтом хребет.

А поки мчить двобою темна хвиля
і чиняться неправда і свавілля –
кати і зайди – всяк собі гребе.

                        ***

Кати і зайди – всяк собі гребе,
несе сюди вселенську чорну кривду.
Голодомором нищено тебе.
Гулагів незнищенний досі привид!

Чорнобиль світом чорний біль поніс.
Тебе ділили. Люд твій виселяли.
Але ж твій Борисфен і Гіпаніс
текли й тектимуть  рідними полями.

Але ж твій люд крізь біди проросте.
Зерном добірним затяжіє степ
і жайвір співом висвятить пшеницю.

Тут «Щедрик» Леонтовича пливе
і Чорновола дух в тобі живе,
розкішний раю! Дзвонкова кринице!

                        ***

Розкішний раю! Дзвонкова кринице!
Твоїм дзвеніти золотим ключам!
Нехай ім’я твоє святиться і храниться!
Козацької наснаги не втрачай!

Ти послана нам небом, Україно!
А що є вище припису небес?
Співай і далі пісню солов’їну
над чарами гаїв твоїх і плес.

Тримай своє вітрило і весло.
Твоя краса здолає всяке зло.
Ніхто повік тебе і нас не знищить.

Між соняхів і між красунь-калин
перед тобою не встаю з колін,
Аратіє чорноземно-пшенична!

                        ***

А
ратіє чорноземно-пшенична!
Не хочу пафосу, та він росте в мені,
коли курличуть журавлі заклично
над безміром розвеснених ланів.

Коли твоя летить до неба пісня,
коли ти нишкнеш в золоті гаїв,
стає у грудях серцю щемко й тісно,
мій краю достославних чураївн.

Бо тут усе-усе моє коріння.
Тут я навік лишуся тінню, рінню…
Віки над ними небеса здіймай.

Із сивочасся Велеса і Рода
не в’яне міць твоя, квітує врода,
юнацьких сил кипить в тобі розмай!

                        ***

Ю
нацьких сил кипить в тобі розмай,
моя правічна, але вічна земле!
А нам – для кожного – уже гряде зима,
щодень тяжіння дужчає доземне.

Такий закон. Та я спиваю мить,
бо кожна з них і є реальне щастя:
можливість дихати, іти, любить.
Минають дні – і сірі, і квітчасті…

І я мину. І він мине. І всі:
земля все ближче, випускай шасі…
Ніхто із цим нічого ще не вдіяв.

Радіймо миті. Бережім любов.
Втішаймося, любім, співаймо, бо
минуть і люди, і пісні, й надії.

                        ***

М
инуть і люди, і пісні, й надії…
А що ж, скажи, залишиться тоді?!
Залишиться твій край. Він знов зрадіє
дозрілим вишням, вербам у воді,

житам квітучим, молодій любові,
дитячим крикам і новим пісням…
Аби йому лишень не знати бою!
Аби іти до нього мирним снам!

І буде так ще міріади раз.
Як хочеться, щоб все було гаразд!
А час летить – і ми не молодієм…

Погасне голосів, очей кришталь –
і звітриться діянь всіх наших сталь.
Іржа укриє спогади й події…

                        ***

І
ржа укриє спогади й події,
як вкрила вже неміряно разів.
Зіп’є всі сили і в душі, і в тілі,
погасить дзвін знайомих голосів.

Без мене дощ пришле небесні сльози.
Без мене в цвіт п’янкий підуть сади.
І не мені гриміти будуть грози.
І десь проляжуть не мої сліди.

Аби лиш ти, мій краю, вічно квітнув.
Щоб не зів’яли аніколи віти
на дереві життя. Тривай! Лунай!

Хіба лиш ми відходимо в минуле?
Хіба до нас – без ліку – не минуло?
Йде час. Нехай… Лиш ти не проминай.

                        ***

Йде час. Нехай. Лиш ти не проминай,
моя синівська пам'яте, нізащо.
Плекай, гойдай дозрілі грона знань,
в нащадках дальніх збережись назавше.

Щоб не котилися по чужині,
шукаючи чужого злого раю.
Все можна вибрати у плині днів,
а маму й рідний край не вибирають.

Щоб не забули хто ми й звідкіля,
щоб рідний край їм душі окриляв,
непам’ять щоб не вклав у них безлику.

За тебе небеса молю всяк час.
Одна ти, Українонько, у нас.
У тебе нас, дрібних дітей, – без ліку.

***

Магістрал

У тебе нас, дрібних дітей, – без ліку,
Колиско наша із лози й рядна,
Родино, мамо! Нас число велике! 
А ти у нас – однісінька. Одна.

Їжачиться супроти тебе ворог,
Нестримно йде неволити тебе.
Одвічно б’ються тут світання й морок.
Кати і зайди – всяк собі гребе.

Розкішний раю! Дзвонкова кринице!
Аратіє чорноземно-пшенична!
Юнацьких сил кипить в тобі розмай!

Минуть і люди, і пісні, й надії,
Іржа укриє спогади й події.
Йде час. Нехай. Лиш ти не проминай.
                                                          м. Долинська

 

Валерій ГЕРАСИМЧУК

СИРЕНИ

Сирени виють. З люттю усією 
вриваються ракети в гавань снів.
Прокинься, український Одіссею,
буди дружину і малих синів.
 
Бери на руки однорічну доню,
що вже проснулась від розривів мін.
Вклади їй хрестик в крихітну долоню,
бо вранці знову вас покличе дзвін.
 
На  храмовій заупокійній службі
назвуть усіх, кого уб’ють навкруг.
…То поминальний дзвін по нашій дружбі,
бо хто вбиває – той уже не друг! 
 
                            м. Тетіїв на Київщині

 

Тетяна ДРОБІНА

             ***
Хтось безжально зіпхнув мою душу в канаву
І присипав землею страшної брехні.
Оце так він завершив диявольську справу,
Яку ворог колись розпочав на війні.

Ти – ніхто, ти – дитя невідомого люду.
Твоя думка приречена стати сміттям.
Ти живеш у країні суцільного бруду
І не знаєш, що справжнім зоветься життям.

Ці думки безкінечно кружляють юрбою
І, мов рій божевільний, гудуть в голові.
Не така я й ніколи не буду такою,
Бо я квітка червона в зеленій траві.

То комусь дуже хочеться бачити поряд
не окрему людину, а крадений клон.
Не просвітлений Господом радісний погляд,
А істоту, що йде хазяям на поклон.

Я втомилась смертельно від того змагання:
Хто сьогодні із нас перетягне канат.
Умирати в канаві немає бажання,
А як вижити в пеклі – немає порад.

                     ***
Не поливають кров'ю квіти,
Не спить дитя під гул гармат.
Не може серце зрозуміти,
Як пережити біль утрат.

Коли навкруг гуде й палає,
І люд, як скошена трава,
Під ноги ворога лягає,
Немов криваві йдуть жнива.

Ще назви є, а міст немає.
Чому хтось вирішив за нас,
Що українців не буває,
Що ми усі – брехливий сказ?

Не вірю, ні, тому не бути,
Щоб не  цвіли навкруг сади.
Не вірю я, що люті Брути
Навік зметуть наші сліди.

Ми не сховаєм страх в валізу,
Не втечемо в далекий край.
Загартувавшись, мов залізо,
Серед руїн збудуєм рай.


                  ***
Тулюсь чолом до мокрого вікна.
Надворі дощ, пітьма зв'язала очі.
Одна навік, тепер навік одна.
Минають дні, та не минають ночі.

Ти був, як всесвіт, що не має меж.
Ти був повітрям, що дарує сили.
Був щастям ти і горем моїм теж,
І так, як ми, ще досі не любили.

Чому ж тоді все стало проти нас?
Чому любов нам нашу не простили?
Чому так невблаганно сплинув час?
Його нам доля мало відпустила.

Я б кожну риску милого лиця
Зацілувала б зараз до нестями,
Щоб вберегти від смертного вінця,
Який стіною стане поміж нами.

Прокинься, встань, за руку потримай.
Ніхто мене не може зрозуміти.
Якщо померло серце, то вже край,
То тілу вже немає сенсу жити.

Скувала мою душу самота.
Хотіла так постаріти з тобою.
Тебе ж сховала цвинтарна плита,
Надії всі забравши із собою.

Та як би там не склалось в майбутті,
Завжди за тебе вдячна буду долі.
Така любов буває раз в житті –
Тепліша сонця і дорожча волі.

             *  *  *
Я про тебе пишу рядки.
Ти нічого про них не знаєш.
Мої сльози, немов квітки,
Ще тугіше в вінок вплітаєш.

Поміж нами було усе,
А тепер ще й війна постала.
Корабель без керма несе,
Та спинять його сил не стало.

Як не може зігріти лід,
Так не можеш і ти кохати.
Там, де свій будеш ставить слід,
Я не стану туди ступати.

Правда в кожного є своя.
Чорне білим не можу звати.
Буде суд, та суддя не я.
З нас обох є про що спитати.

Я не знаю, чому все так,
І не знаю, що з цим робити.
Боже, дай мені добрий знак,
Щоби знов захотілось жити.



*  *  *
Тримаю в руках свій старенький альбом.
Там миле дівча у вінку із надій.
А в дзеркалі бачу похмурий фантом
З букетом зів’ялих загублених мрій.

Куди ж ти поділося, бідне дівча?
Згубилося десь серед диких вітрів,
Згоріло, неначе воскова свіча.
Саме так схотіло, чи хтось захотів?

Смарагд у очах твоїх змився давно
Дощами зі сліз від пекучих образ.
Життя, ніби сон, як потворне кіно.
А вимкнуть його не приходив наказ.

Ти в коси свої заплела сивину.
На стан свій легкий мов рядно одягла.
Прокинься, дитино, скоріше зі сну,
Позбав свою душу від вічного зла.

Усіх, хто образив, скоріше пробач.
Тебе не такою Господь колись знав.
Втирай свої сльози і більше не плач.
Хай буде щасливим, хто довго страждав!
                                                  м. Кропивницький

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2022 року, січень) 

5 січня

Прочитав недавно в інтерв’ю літературної діячки краю, що її студійці на задану тему написали повість – дев’ять авторів. Та ще й надрукували її на якомусь заокеанському сайті. Для них література – забава. Може бути в книги і дев’ять і двадцять дев’ять авторів, якщо це книга спогадів (я видав таку не одну) чи щось на кшталт антології-хрестоматії, але й там у кожного тексту один автор. Є приклади в історії літератури, коли вдвох пишуть (Ільф і Петров, брати Капранови, Вайнери, Стругацькі, подружжя Дяченків…), але й то здебільшого імітації-містифікації. Однак щоб аж дев’ять! Це вже не література. Це колективна гра в сніжки, але не великий теніс на Вімблдоні, це товариська толока односельчан на зведенні хати, але не піднесення Андріївської церкви… Справжня література, а не баляндраси, твориться в самоті під Божим омофором. Зрозуміло, що ніхто не перечить чиємусь бажанню погратись у слово, у римування чи творення діалогів. І цьому можна навчитись. Але без Господнього благословення то будуть лише слова, які ніколи нікого не схвилюють. Чому я не люблю літературних студій і ніколи не брав серйозної активної участі в них, хіба заради знайомства з їхніми учасниками? Літстудії плодять графоманів і амбіції. Талантові студії не потрібні, хіба індивідуальні зустрічі з майстрами, аби впевнитись у ході. Студії плекають ігрища, місія ж літератури – осмислювати життя й місце людини в ньому. Літстудії – витвір радянського часу, коли в літературу косяками призивали-делегували своїх представників робітничий клас і колгоспне селянство. Ті призиви спородили гори пісного, надуманого, примітивного чтива. Не мавпуймо негативний досвід!

17 січня

Сьогодні своє 80-річчя святкує Юрій Коваль. У перших числах року я послав йому два десятки запитань для інтерв’ю, аби і для читачів-земляків (нинішній редактор «Дзвону» народився в Новомиргороді) з’ясувати деякі моменти його біографії і творчості, і для себе самого. Бо й досі не можу зрозуміти логіки поведінки талановитого новеліста-повістяра, який у 60-их роках минулого століття блискуче стартував своїми трьома книгами (1965-1969, Київ-Львів) на рівні Гуцала-Шевчука-Щербака, а потім фактично замовк по сьогоднішній день. Якщо не рахувати предовго писаний роман. Рахувати, звичайно, треба. Але якраз його я й не прочитав, бо в подарованій книзі «Цей лагідний-лагідний світ» (Львів, «Апріорі», 2011, 576 с.) публікуються лиш фрагменти «І ріки впадуть у море». А оповідання-новели й дрібніші за обсягом етюди-шкіци включно з прозовими поезіями прочитав усі.

Спробую вгадати логіку дій письменника. Версія перша: після небаченої популярності (у 27 років аж три книги), після публікації французькою у Парижі, після захисту дипломної роботи у доцента Львівського університету Михайла Осадчого, якого через кілька місяців репресували за український буржуазний націоналізм – молодого журналіста взяло на гачок КГБ. Вони присилували його змінити тематику та трагічні настрої («– І мій рідний брат пішов на той світ, і дядьки, і тітки… більше половини села вимерло… – Тату. Я ж не про голод…», «…мати померли одночасно з батьком і найстаршим братом у тому ж таки тридцять третьому…»), вони нав’язали йому йому антибандерівську тематику, яку він частково виконав у наступній книзі, але більше як людина чесна й совіста не схотів ганьбитись і вмовк на роки й десятиліття. Перепрошую у Юрія Андрійовича за свій хід думок, бо вже колись, у хрестоматії «Блакитні вежі» (Кіровоград, «Мавік», 2011, т.2) я цю версію подавав, чим викликав подивування його, але відповіді не отримав.

Версія друга. Я не знаю іншого прозаїка-шістдесятника, який би так активно експериментував і літературними напрямками (реалізм, романтизм, бароко, натуралізм, символізм, імпресіонізм…), і жанром (повнокровне густометафоричне оповідання, лапідарна новела, сатирична оповідь, образок, етюд, пастель, шкіц, прозова поезія), і стилістикою (традиційна реалістична, іронічно-пафосна, сповідальна, дитинна), а що вже вигадливості в подачі сюжету – і німецька окупація очима корови, і сповідь молочарки, і просто діалог, і від першої особи однини, і від другої однини, і від другої множини… Може, він вичерпався в тих експериментах? І вмовк, бо не схотів повторюватись?

Я скоро, сподіваюсь, отримаю відповіді на усі ці питання. А сьогодні телефоную у Львів: привітати…

20 січня

♦ Щойно вітав Володимира Поліщука з присудженням йому премії імені Євгена Маланюка. Він відомий в нас краєзнавець, активно й продуктивно в останнє десятиліття риється в обласних архівах. Його широкоформатна книга «Час псевдонімів і робкорів» видана три роки тому в майже загадковій установі «видавничий цент ККТК» (так і значиться – цент) накладом 10 примірників (жоден нуль у означеній цифрі не загубився). Одне слово, видання убоге й скупе. І, може, в інший би рік ця книжечка опинилась у тіні солідних претендентів номінації «літературознавство», але не нинішнього, коли комісія змушена була додавати кілька тижнів на те, аби одному претенденту була бодай альтернатива. Врешті, мова ж не про це, а – про книгу. Не сумніваюсь, що колись вона буде доповнена й перевидана, бо матеріал у ній здебільшого цікавий і новий. Можна назвати кілька, м’яко кажучи, компіляцій: зарисовки про Миколу Куліша і Леоніда Чернова-Малошийченка – що про першого багато писали (Л.Куценко, Ф.Шепель та інші), що про другого одесит Іван Задоя видав об’ємну книгу півтора десятка літ тому. Врешті, те, що писали – не перешкода, бо кожен автор може по-своєму осмислювати творчість того чи іншого відомого митця, а якщо іще й щось нове в біографії чи творчості додасть… Так, аналітики в цьому виданні бракує і не це було завданням кореспондента всеукраїнської популярної газети «День» (а саме вони, кореспонденції, і склали видання), тому фаховий читач може скривитись. Але більшість куцих творчих портретів письменників-земляків таки заслуговують на пошанування. Про них ви зовсім мало знайдете, один-два абзаци, у «Літературному словнику Кіровоградщини» (упорядник Л.Куценко, 1995), а про декого й ні слова, хоча були вони свого часу колоритними та впливовими особами: І.Тенеромо, він же Ісаак Файнерман – біограф Льва Толстого, автор сценарію фільму «Уход великого старца»; Олексій Селівановський – у 30-их редагував московську «Литературную газету», погромник Пастернака, Гумільова і Шолохова; Марк Касвінов – автор бестселера про розстріл царської родини, який перевидавався масовими тиражами в Москві та за кордоном… Згоден, про чуже нам, сьогоднішнім українцям, але ж люди нам ці – не чужі: вони тут або народились, аби ходили вулицями нашого міста, дорогами нашого краю, а потім доля їх розкидала по світах – за океан, у землю обітовану, на береги Темзи, Неви чи Сени… Хіба не цікаво простежити ті повороти та сліди?

Покрутивши в руках книгу з де-не-де кольоровими ілюстраціями всередині, з перексерокопійованими шпальтами газет сторічної давності, з 26 портретами письменників на останній сторінці оправи, один відомий літературознавець шепнув мені на вухо: мовляв, хочеться цю книжку вкрасти. Відоме мені бажання. Але краще її перевидати солідним накладом.

♦ І знову я розосереджений, хапаюсь очима за кожен текст, який тільки трапляється під руки, не дочитую його, а берусь за інший аж так, що за кілька днів довкруг мене у квартирі (на канапі та на підвіконні в кабінеті; на тумбочці біля ліжка й на косметичному столику при Сашковій білосніжній лампі та теж на підвіконні; на лоджії – навіть у морозні дні під сонцем тут тепліше, ніж у світлиці з північної сторони – на двотумбовому письмовому столі, на етажерці й на підвіконні) – книги, газети, журнали і в кожного недочитаного-недолюбленого об’єкта в зубах зáкладка (конверт, олівець, кулькова ампула, календарик). Щонайменше об’єктів двадцять можу зараз перерахувати, а коли додати до мало не кожного ще й супутників (ось до книги «Наш Быкаў. Кніга успамінаў», Мінск, 2004 – білорусько-український словник, дев’ятсотсторінкова «Краса і сіла. Анталогія беларускай паэзіі ХХ стагоддзя», остання книга Бикова «Доўгая дарога дадому», його московський 4-томник 1985 року випуску, «Атлас світу»), то кількість подвоюється. Дружина мене лає за бедлам, і тоді всі ці розмаїті ручаї-повені я поволечки спрямовую в одне русло. Інакше втону з головою, захлинуся… А через кілька днів усе повторюється.

26 січня

У розмові з Надією Гармазій з’ясував, що англійською мовою вона читає багато і швидко, наче рідною. Мені це потрібно було знати, бо ще в грудні я прочитав її оглядову статтю в «УЛГ» про творчість цьогорічного лауреата Нобелівської премії, африканця, родом з Танзанії, який нині мешкає в Англії, Абдулразака Гурни. Прочитав я статтю й подумав: жодного з десяти його аналізованих романів досі не перекладено українською – певно, в перекладі російською читала, а то й, що не великий гріх, трохи з чужої критики перейняла… Виявляється, відсталий я чоловік: нинішня молодь, та ще така зібрано-вмотивована й самозаохочена, як Надя, сьогодні англійською, світовою мовою володіє, як ти в юності підсвідомо російську був опанував. «Говорити мені важче, – каже вона, – бо таки соромлюсь своєї вимови, не зовсім фахово поставленої вчителями. І перекладати, якби взялася за художнє перелицювання прози, було б для мене проблематичною справою – не володію аж настільки тонкощами: ідіоми, сленг… Проте читати – запросто і з задоволенням». У статті вона посилається на десяток англомовних авторів, половину з яких я чую вперше. То ж хіба не позаздриш? І молодій колезі, і цілому поколінню. Колись я підібрав охоту перекласти кілька новел Вольфґанґа Борхерта з книжки, подарованої знам’янською родиною Петрових («Das Gesamtwerk», Гамбург, 1991, 364 с.); і хоча вивчав німецьку мову у середній школі, навіть брав участь в обласній олімпіаді від Тетіївського району, а згодом ще й в університеті, але… Рідко яке речення дається мені без словника, а щоб тримати в пам’яті абзац за абзацом… Та й жаль часу, який витрачається так малопродуктивно. Хай цим займаються одуковані степовички, щоб я міг прочитати в перекладі рідною.

29 січня

Євген Маланюк повернувся до свого народу разом із відновленням нашої державної незалежності – понад тридцять років тому. Пам’ятаю перші журнальні публікації, ошатну книгу в супероправі «Земна Мадонна» (1991, упорядкування й передмова Мікулаша Неврлі) та львівське видання (1992), упорядковане Тарасом Салигою. (Ці книги стоять на почесній полиці моєї домашньої книгозбірні.) А далі почалась ера осягнення Маланюкового генія нашим незабутнім Леонідом Куценком («Боян Степової Еллади», 1993, Кіровоград), який як ніхто з усіх дослідників відкрив і подав Україні її найвидатнішого поета й мислителя ХХ сторіччя: колишній комсомольський функціонер обійшов усі вулиці й околиці містечка Новоархангельська, шукаючи поетових слідів чи далеких згадок-переказів про нього та його родовід, перегорнув архіви усіх навчальних закладів та державних установ, які зберегли почерк учня-гімназиста (в тому числі його вірші російською мовою і контрольні роботи), відшукав у Празі сина письменника, а отже й сліди поета в Чехії, Польщі та Сполучених Штатах Америки; він захистив докторську дисертацію на творчості поета, видавши ошатну монографію «Dominus Маланюк» і цілу низку супутніх видань, завершивши її розшифрованими записниками «Нотатники: 1936-1968»… Ще потримав сигнальний примірник у руках і відправився на небеса у 2006 році, коли йому сповнилось лиш 53.

Здавалося, що усі Маланюкові твори за півтора десятка літ явлені українському читачеві, усі досліджені й прокоментовані (додам, що маланюкознавство розвивали у цей час багато дослідників у Львові, Києві, Кіровограді, за кордоном, в тому числі і В. Панченко, запровадивши майже на рік «маланюківські читання» в обласній бібліотеці для юнацтва). Але існує такий термін-новотвір самого поета – невичерпальність: ним він означував глибину й висоту Шевченкового слова, але не думав тоді, що так само ця метафора пасуватиме і його власному творчому спадку. Естафетну паличку своїх колег перейняв професор Григорій Клочек, який час від часу рефлексував на ту чи іншу малознану грань Маланюкового таланту. Це він чи не першим у вітчизняному літературознавстві ще на початку 90-их зробив ризиковану заяву про пріоритетність його прози-есеїстики над поезією. І вже тривалий період окремими виданнями підтверджує ту заяву: фундаментальним коментарем до «Малоросійства» (Київ, «Український пріоритет», 2015), книгою есеїстики «Євген Маланюк: “проза поета”» (Київ, «УП», 2019), і ось найсвіжішим виданням: Євген Маланюк «З нотатника» (Кропивницький, «Код», 2021), яку Г.Клочек упорядкував і вперше явив вітчизняному, не діаспорному, читачеві. Презентація її стала приводом відкритої лекції, яку науковець провів у стінах обласної універсальної бібліотеки імені Д.Чижевського.

Сьогодні ми часто скаржимося на згасання до читання в українців, про неувагу до книги. Але я подам лиш дві цифри, які цю думку спростовують: півторагодинну лекцію разом із невеликою бібліотечною аудиторією онлайн дивились-слухали іще майже дві сотні зацікавлених. А переглядів її у YouTube, як і кожної лекції за участю Г.Клочека, підтвердила директорка книгозбірні В.Животовська, назбирується понад дві тисячі.

Навіть тих, хто знайомий із життям і творчістю того, кого нині називають його ж рядками «залізних імператор строф» (а ще: «співець абстрактів і контрастів» – Юлія Войчишин; «поет чорного песимізму» і т.п.), не могли не вразити з лекції рідкісні факти: батько Євгена Филимон був один із 22 дітей своєї родини, хто вижив (господня місія – подарувати Україні сина-пророка) – містечковий інтелігент, який прожив усього 42 роки, вмер із газетою в руках; на старості, за п’ять років еміграційного життя поет написав своїй першій дружині Равич-Плітас, з якою розлучився в молодості, пів тисячі листів (досі не публіковані); статтю «Кінець російської літератури» поет написав за межею рідної землі у 26-річному віці і цей прогноз збувається на наших очах…

Я читаю сьогодні книгу «З нотатника». Читаю, вчитуюсь, перечитую, перепрочитую… Двісті сторінок її я читатиму тижнів два, не менше. А, може, й місяць. За цей час можна було б три-чотири романи пробігти очима. Але я читатиму Маланюкові нотатки. І ще не раз вертатимусь до них. Бо він пише і про вчорашнє, і про сьогоднішнє, і про завтрашнє мого народу. Він пише, наприклад, «…кожен знає, що напр. Чаплін є попросту кльовн з повітового цирку, такий собі “Ванька ру-тю-тю”, яких колись було повно в кожнім ярмарковім балагані, але – при людях – м у с и т ь  удавати, що то є геніальний мистець сучасности. Неперевершений актор, знавець психології і т.д., і т.п. Цього доконали магіки-чудотворці сучасности!» Він пише про це у 1953 році, а я сьогодні під тим «кльовном» бачу монатіків-потапів-сердючок, блеянням-баляндрасом яких шоу-бізнес («магіки-чудотворці») затруює мізки і смаки мільйонам сучасників… Подібні прозирання розсипані на багатьох сторінках.

Григорій Клочек у своїй відкритій лекції і на початку, і під завершення з сумом дорікав владі, що навряд чи почуємо ми 2 лютого, в день 125-річчя поета, з екрана телевізора, з трибун, з уст сучасних державних провідників нації Його Слово. Навряд, справді. Але його слово з нами. Берімо в руки книгу «З нотатника».

м.Кропивницький


Надрукувати   E-mail