Микола СІРОБАБА
КРАПЕЛЬКА НАДІЇ
О поезіє, віщунко зла,
Схибила б хоч раз, хоча б у чомусь,
На веселку осінь наповзла,
Захопивши все по барву сьому.
Бажане від дійсного атак
Відступило аж за сурогати,
Згадка мрію залякала так,
Що позаздрив би і сам рогатий.
Снів калейдоскоп, як не крути,
Невеликий вибір комбінацій:
Як не гострі, то глухі кути,
Як не втрати, то дари данайців.
Для історії потрібен бром,
Для життя – хоч крапелька надії…
Тривіальна крапелька на вії.
О поезіє, озвись добром.
НЮАНС
Життя моє, давно минулий час,
Хрестоматійні винятки із правил,
Повзло собі, неначе сонний равлик,
А я повз нього неспинимо мчавсь.
В теперішньому часі є нюанс:
Я равликую, а життя несеться,
Вже майже не торкаючися серця.
А в небі лебідь… А в землі Сен-Санс.
КЛІНЧ
Хтось неспокійно спить,
а хтось не спить спокійно,
Урешті й перші й другі
розбирають ніч,
І знов скиглій П`єро
й дотепник Арлекіно
Беруть убогий світ
у словоблуддя клінч.
Давнішні вороги
огавкуються кволо,
Бої відбилися
в опорно-руховім,
І ближнє коло
перетворюється в кодло…
До чого я тут?
Не питай, не відповім.
НІЧНИЙ АВТОТРЕНІНГ
Та годі, осене, вже, годі
Страхами обкладати ніч,
Ми обидвоє на відході
Дістанем відгуки гучні.
Ми ще дійдемо, ще дійдемо,
Ще сягнемо вершин-висот,
І обламає зуби демон
Об наших радостей сто сот.
У відповідь на снів гримасся
Із ночі ми посміємось,
Тримайся, осене, тримайся,
Вже зовсім скоро, вже ось-ось.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Декому й усесвіт – річ непевна,
А для когось щастя – мати дах.
Втім, і Мендельсона, і Шопена
На одних виконують ладах.
Випадає іноді тверезим
Леву йти під проводом осла,
Тож печаль, мов чага до берези,
Назавжди до серця приросла.
Відспівав жаркоголосий жайвір,
Вітер невідомістю пропах,
Та прогнози тут, здається, зайві,
Наче хвилерізи у степах.
Січень, не дійшовши до заметів,
Все довкола обкида багном…
Склянка. Друга. Де живі? Де мертві?
Гучномовець. Бард. «Маленький гном».
Ще не відкоркована остання,
Ще і часу, певно, скількись є,
Лиш немає сховку від питання:
«Чи своє прожито? Чи своє?».
БЛОКPOST
Чубляться з дощем дими низькі,
Вітер лінію веде байдужу,
З цвинтарної брами чорний кіт
Відпустив на Суд пташину душу.
Обіч бездиханного костра
Скімлить пес: НЗ ще вчора вирив.
На барбеті осінь-медсестра
Мокрим листям тампонує вирви.
НЕЗМІННИЙ НАСТРІЙ
Бреду життям без зміни настрою
В контексті низки потрясінь,
А осінь салютує айстрою
Метеоритовій росі.
А осінь, березня племінниця,
Снить про березове тепло.
А настрій досконвік не зміниться.
Його відвіку не було.
ФРАГМЕНТ ПЕРСПЕКТИВИ
З ліхтаря висівається сніг,
Увертюра дебютної віхоли.
Як співалося нам навесні
Про циганів, що з ярмарку їхали!
Чорна грива і стрічка крамна,
І печалі були нетривалими.
Як жагуче кохалося нам,
Як травневу зорю пантрували ми.
Все відбуто: і зорі, й пісні.
Залишився фрагмент з перспективою:
Самотою із ярмарку дибаю,
З ліхтаря висівається сніг…
м.Слов’янськ на Донбасі
Олександр МИХАЙЛЮТА
ҐОЛДЕН ДЕЛІШЕС
оповідання
– Діду, що ви риєтесь і риєтесь, там усі яблука вищого сорту!.. – нагримала на Павла Марковича тлуста сортувальниця в супермаркеті «Файна», куди він ледь дочовгикав, опираючись на пластикову милицю. – Та маску, маску на носа натягніть… віруса мені ще не хватало!
Старенький вибрав два плода в поліетиленовий кульок, поклав на ваги… Затягло на сорок гривень. А в нього в гаманці лишилося тільки сімнадцять. Скрушно похитав головою та й вигорнув ті яблука назад, у піддон. На касі розплатився за пів батона, чотиристаграмовий пакетик вермішелі, п’ятірко яєць і баночку рибних консервів «кілька» в томатному соусі… Пляшку молока продавчиня відставила набік, позаяк грошей у Павла Марковича вже не вистачало.
Правда, він довгенько стояв у черзі. Попереду дві розфуфирені молодиці у коштовних шубках затримували, бо понагилювали повні візки продуктів, пива, горілки та розплачувалися п’ятисотенними купюрами.
Добре, неподалік сходів у той супермаркет кандидат у якісь депутати пострімляв кількоро лавочок – там іще на бляшках його прізвище вибито, аби затуркані пенсіонери затямили, за кого голосувати – ото Павло Маркович докульгав туди та присів перевести дух. Іти як здоровому й недалеко до їхнього будинку, якихось триста метрів. Але «підбитому льотчику» долати цю відстань ой, як тяжко.
А те, що він підбитий льотчик – не раз свердлило голову як печальний факт розвалу їхнього авіакомплексу, котрий гримів не тільки на весь колишній Союз, а на весь світ. Ось навіть кілька місяців тому їхній найпотужніший і неперевершений за всіма параметрами упродовж трьох десятиліть транспортний літак викликав ажіотаж у Австралії. Там подивитися на його посадку і злет зібралося понад п’ятдесят тисяч людей, і це транслювали головні телеканали в прямому ефірі… Павло Маркович дивився на те зі сльозами на очах: так, показували пілотів, розповідали про генерального конструктора тощо, а його, творця крил цієї гігантської металевої птиці, світового флагмана авіації ніхто й словом не згадав… А він віддав заводу та конструкторському бюро пів віку… І коли за життя найвизначнішого авіатора планети викочували одну за одною супермашини на злітне поле, по праву руку від Антонова завжди стояв скромний творець крила всіх типів повітряних суден цієї марки Павло Маркович Заброда. Звісно, він був у тіні слави, проте цим і не переймався. Головне: всі літаки з конструкцією його крила ніколи не падали, ніколи… Так само не переймалася недостатністю уваги преси та урядовців – нагороди отримували, як завжди, здебільшого непричетні, а «робочі коники» отримували здебільшого догани та наганяї від парткому (ну, щоб не зазнавалися) – його дружина Варвара, головний технік із випробування опору матеріалів. А це – чи не найголовніше при створенні літального апарата: вивчити всілякі навантаження на метал, стики, лопаті, кабіну пілотів… всілякі сили протидії при зльоті й посадці на фюзеляж, закрилки, хвостове оперення, шасі… всілякі нештатні ситуації як-то гроза, обледеніння, нульова видимість, посадка на ґрунт із відкритими колесами чи на «живіт»… Вивчити і дати технічні висновки, аби за будь-яких умов і ситуацій машина долала все і залишалася надійною. Літаки АН ось уже сімдесят років були і є надійними. Впевнено тримаються на крилі… Тільки ось ти, Павле Марковичу, змушений дибати від під’їзду до супермаркету, спираючись на потріскану милицю, аби принести якийсь убогий харч розбитій паралічем після інсульту любій дружині Варі… лауреату Державної премії в галузі техніки, яка й забезпечила міць і витривалість усій цій армаді цивільного і військового повітряного флоту… Тепер ви забуті державою реформаторів.
Тоді ви були просто горді результатами своєї роботи заради Батьківщини і не вимагали нічого взамін – ні захмарних зарплат, ні дач, ні персональних авто… Тепер скоробагатьки горді своїми котеджами, яхтами, тими-таки літаками, урваними із заводської бази у приватну власність, вони розкошують у фешенебельних ресторанах і жирують у саунах із дівками легкої поведінки, горді з того, що зуміли пошити вас, фахівців світового рівня й організаторів виробництва старої невибагливої гвардії, в дурні…
Отак сидів у сутінках зимового вечора під супермаркетом «Файна» авіаконструктор Павло Маркович Заброда і думав тяжку думу – що ж дала так звана перебудова, а потім нібито самостійність, простому люду, класним спеціалістам своєї справи, добропорядним керівникам, чиї місця нахабно й зухвало посіли неуки й урвителі? Не компетентні, не совісні, не чуйні до людських проблем, очі яких засліплені лише зеленим світлом долара, мов очі диявола… Тільки ж панування ваше – украй куце. Скінчиться ресурс літаків, застаріють без наших мізків і здібностей технології, зноситься обладнання, і – все! Той таки «зелений диявол» викине вас на задвірки технологічного прогресу, як нині ви викинули нас… Ума нема, – вважай, – каліка!..
А серце старого інженера обливається кров’ю. З осені в хаті не було ніяких фруктів, а вже ось скоро й Різдво… Дружина так просила принести бодай два свіжих яблука… І він не зміг їх купити – за олігархів стала така пенсія, що ледь вистачає на комуналку, а їсти вже їмо що доведеться… Сусіда он, колишній диспетчер відомчого аеродрому, Микола Савич, устає щоранку о четвертій, аби встигнути до набігу безхатьків попорпатися в сміттєвих баках у пошуках якоїсь здобичі…
Варвара, його ніжна й кохана, найдорожча на цьому світі людина злягла наприкінці лихих дев’яностих. Тоді бандитський режим убив відомого депутата, котрий виступав проти мафії. Убив, інсценізувавши дорожньо-транспортну пригоду. А водієм у того депутата й охоронником був їхній єдиний син Євген… Застрелили всіх, хто перебував у машині. Після похорону Варвару й прихопило.
Зітхнув старий авіаконструктор і вирішив будь що буде, а фрукти дружині таки дістане. Вирішив: візьму зараз ті кляті яблука, винесу непомітно, а як за десять днів отримаю пенсію в дві тисячі чотириста гривень, то прийду та віддам ті гроші в касу… Ну, я ж не банальний злодій, переконував себе, просто позичаю в них ці два кляті яблука… У сільських магазинах можна взяти будь-що на список, тобто продавчиня записує суму, на яку ти взяв товар, а з пенсії сплатиш. Уся сільська Україна нині так живе у борг. А міські торгаші – жорстокі…
Почвалав знову в магазин, покружляв біля контейнерів, ухопив два яблука Ґолден Делішес – такі жовті, шершаві на дотик, із ароматом груші – вони дуже смачні, бо соковиті. Йдучи біля стелажів, упхав їх у лівий рукав свого поношеного плаща, а щоб якось прикрити вчинок, узяв іще найменший пакетик смаженого арахісу за десять гривень, це – щоби легально проникнути повз касу.
Сплатив за арахіс і потюпав на своєму пластиковому костурі до камери схову, куди поклав попередні покупки. І вже лице його засяяло – ось як він зайде в квартиру, як покаже дружині ці яблучка сорту Ґолден Делішес, як вона зрадіє…
Аж раптом ізвідкись вискочив поперед його шляху наглядач супермаркету, з рацією, у камуфляжі, такий собі здоровань, схожий на горилу. Вхопив інженера за лікті, трухонув – яблука з рукава й викотилися на підлогу.
– Вора, – заєрепенила горила,– я паймал вора… наряд, сюда…
За мить біля старого виникло двоє молодиків, заламали руки й потягли до підсобки. Поки тягли, надавали стусанів попід ребра. Там же, в напівтемній кімнаті, всадовили на стілець, прив’язали скотчем руки позад спинки стільця. Горила боляче штурхонула кулаком у груди й засичала:
– Давно работаєшь?..
Саме на цю репліку нагодився власник супермаркета. Горила прийняла стійку і радісно доповіла:
– Лєнід Аронич, єщьо аднаво нєсуна паймалі…
Той підступився, поставив ногу старому на ліве коліно, аж хруснуло в суглобі, і дмухнув сигаретним димом у лице:
– Что, сука, разаріть мєня хочєшь… Как ви задалбалі, еті стариє шакали… небось біл коммуністом?.. бля…
– І є, – гордо відповів Павло Маркович, – хоч ви, гади, й закрили нас…
– Ха-ха-ха…дак, ти жє должєн біть честним і прінціпіальним, дєдуля, ви же всю жізнь баролись, чтоби нє біло багатих, ви жє за бєднось баролись…
– За чесність і справедливість ми боролись!.. А бандюки тоді «вишку» отримували…
Лєнід Аронич хмикнув, затягнувся сигаретою і швиргонув недопалок конструктору на берет, а горилі кинув: «Патуші». І щез. А горила й рада старатися, розстібнула матню й із реготом помочилася на голову беззахисного полоненого…
– Посідішь до утра, штоб уясніл, что в Лєнід Ароніча варавать нельзя…
– Хлопці, синочки, – благав старенький, – я ж би розплатився… відпустіть… у мене ж удома паралізована дружина… Її погодувати треба, дати ліки… води…
– Да знаєм ми ваші лєгєнди! Собутильнік, навєрноє, ждьот… какая там у тєбя жена… Вот посіді і адумайся…
Старого полишили й вимкнули світло. Десь монотонно тенькав годиник, певне, будильник. А Павлові Марковичу здавалося, що це хронометр життя відстукує йому решту хвилин… Хіба думав, що все ось так ганебно скінчиться після десятків літ успішної роботи в авіації, яка бурхливо розвивалася, і він завжди був потрібен і завжди шанований. А як вони могутнім колективом наперекір капіталістам Америки виготовили найбільший у світі транспортний літак – піднімав сто двадцять тонн заввиграшки. Крила ж йому зробив саме відділ КБ, керований Павлом Марковичем. І коли той літак уперше в історії підняв, прикріплений до тих могутніх крил космічний човник «Буран», і той «Буран» злітав у космос і благополучно приземлився, – їхнє підприємство переживало справжній фурор. Москва відразу відчула вагу на міжнародній арені, про них безугаву писала світова преса, показувало телебачення… Кілька керівників і льотчиків-випробовувачів дістали зірки Героя. Тоді ж генеральний конструктор особисто викреслив зі списку якогось партійного фунціонера, а вписав власноруч прізвище Заброди, і йому дали найвищий орден держави…
А тепер цей пінчер у костюмчику від Армані глузливо цідить крізь зуби, чи бачив ти, дєдуля, Брежнєва? Та бачив, носа не втовкмачив, як оце тебе бачив…
Годинник тенькав, а Павлові Марковичу спливали крізь темряву буремні події початку дев’яностих, коли Київ, а слідом уся Україна гуртувалися довкола антимосковської організації Народний Рух України… І він також виходив на акт Злуки, і тримав тоді ще заборонений режимом синьо-жовтий прапор, і поширював у своєму будинку листівки за демократію і самостійність… Вірилося, що Україна скине віковічне ярмо, відродиться, що «…запануєм і ми, братці, у своїй сторонці!» Запанували? Ось тобі сьогодні показали, хто тут справжні пани. Можливо, то і був їхній далекосяжний план, а вас використали як сліпу череду…
Чомусь згадалося спекотне літо в Анголі. Миротворча місія ООН, яка користалася нашим військово-транспортним літаком Ан-22 («Антей») терміново запросила допомоги. В ході сутичок, а там точилася громадянська війна, було пошкоджено кріплення правого крила цієї супермашини – вантажопідйомність майже сто тонн і дальність польоту на п’ять тисяч кілометрів – сам президент Республіки Жозе Едуард душ Сантуш телефонував… І Павло Маркович опинився зі спецбригадою в тій палаючій африканській країні. Працювали цілодобово: за кілька годин він опанував ситуацію, визначив, що потрібно для негайного ремонту, аби поставити крило на місце. І робота закипіла. Та вночі їх обстріляли повстанці… Павла Марковича врятував од вірної загибелі медальйон із портретом дружини Варвари всередині. Такий – розміром із денце склянки-гранчака. Головне, що корпус із бронзи. Куля його розплескала, але не прошила…
За дві доби «Антей» уже злетів у небо, а президент душ Сантуш прибув на летовище особисто подякувати бригаді ремонтників і подарував кожному по мішку справжньої кави у зернах. У Києві Павло Маркович порівну роздав її усім працівникам відділу…
Коли довго сидиш у темряві, здається, бачиш пучок світла перед собою. Й ось у тому пучку Павло Маркович раптом упізнає Лєнід Аронича… Так це ж мешканець елітної висотки, яку нахабний забудовник устромив неподалік від помешкання Заброди (а в них – звичайна панельна дев’ятиповерхівка) – на місці затишного кленового скверика. Ще як вони, старожили, протестували проти самовільного будівництва, цей тип, Лєнід Аронич, нацьковував на них молодиків у спортивних костюмах і балаклавах, і ті просто трощили протестантів…
«А-а, херою, он звідки ти взявся, он звідки…»
Із полону Павла Марковича визволив нічний прибиральник. Юне таке і доброзичливе обличчя, певне, студент на підробітку. Зайшов із пилососом, побачив обмотаного скотчем діда, вилаявся й розрізав пута. Вивів через господарський двір і побажав усього доброго. Та яке воно добре?
Ледь доліз старий авіаконструктор до квартири у передчутті біди. Й передчуття його не зрадило. Тільки-но прочинив двері спальні – ухопився за груди. Дружина померла… Її тіло заклякло в незграбній позі – потягнулася до тумбочки, де стояла склянка з водою, та й не дотягнулася…
– Боже ж ти мій, Боже ж ти мій, – тільки й міг проказати, – прости мене, дурня, я ж хотів… Варваро моя… Свята Варваронько…
Опустився перед ліжком на коліна, заридав, припав до холодного тіла. І так хотів померти відразу й поруч. Відразу й поруч…
Але думка стрельнула в інший бік. У моменти найбільшого напруження психіки, кажуть, з’являються несподівані рішення. Думка спрямувала його до дубового комоду, де вони зберігали синові речі. А на самісінькому споді лежало те, що нині Павлові Марковичу виявилося вкрай необхідне. Вкрай.
Він вигорнув одяг, дістав бляшану банку з-під оливок, яка була наповнена піском. Увесь пісок обережно висипав на підлогу й дістав її, холодну і звабливу, недоторканну три десятки літ… гранату РГД-5. Євген привіз «сувенір» із першої чеченської війни… Як яблуко, чомусь подумалося, мов отой клятий Ґолден Делішес… і така ж ледь шершава на дотик.
Викрутив пробку, вгвинтив запал із чекою і примотузував собі до паска під плащем. А, ніби щось забув. Ага, вигріб із шухляди для біжутерії все начиння, відшукав отой медальйон, розплющений ангольською кулею, і вчепив на шию. Отак, подумав, із Варварою й рушимо…
Зіп’явся на костур і поволеньки попростував у свою останню путь. До елітного будинку. До Лєніда Аронича.
Годинник показував близько восьмої ранку. Саме той гицель їде на роботу. Ось і зустрінемось…
«Брежнєва бачив?..» – «Бачив… носа не втовкмачив!»
Біля свого під’їзду вручив двірникові решту гривень зі схудлого гаманця й попросив мітлу:
– Кузьмич, ось тобі на чвертку... ти трохи перепочинь, а я, осьде, в сусідському дворі пройду іспитатєльний строк… ніби їм прибиральника треба…
Той стенув плечима, мовчки віддав знаряддя праці та сів перекурити. А Павло Маркович наліг на здорову ногу та пошарпану милицю.
Наблизившись до елітки, старий авіаконструктор почав енергійно човгати мітлою. Все ближче й ближче до жаданих броньованих дверей. Ага, ось і лискучий «Ролс-ройс» уже пахкотить вихлопною. Значить, скоро й вийде магнат.
І йому не довелося довго чекати. За якість п’ять хвилин броньовані двері будинку розсунулися, троє чоловіків енергійно попрямували до авто. Попереду – бритоголовий здоровань, позаду – такий самий, а Лєнід Аронич між ними, на ходу діловито дає комусь вказівки по мобільнику:
– Да, да.. два мєста прєміум… Каймановиє астрава, да.. Пять звьозд, ну канєчна…
Тим часом перший тілоохоронець побіг відчиняти задні дверцята «Ролс-ройса». Павло Маркович, улучивши момент, жбурнув мітлу під ноги другому, і той миттєво зреагував згідно з інструктажем – накрив її собою, мало чого, а якщо там вибухівка?
Усміхнувшись, кмітливий авіаконструктор усім корпусом ринувся до власника мережі супермаркетів «Файна», а їх розділяло якихось два метри, та гнівно вигукнув у лице:
– Взльот разрєшаю!..
І висмикнув із усього маху чеку.
м.Київ
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, лютий)
1 лютого
♦ Недарма ж у Біблії мовиться: «…велика мудрість приносить велике розчарування, тому той, хто побільшує знання, побільшує свій біль» («Книга Еклезіаста. Розділ 1-18»). Ось в останніх тижнях побував я на кількох літературних заходах і в цілому позитивно сприйняв їх, якби ж не окремі моменти, які профі називають проколами. От пан професор кілька разів Бочковського називає Ольгредом, а серед трьох вишів, які в 20-30 роках минулого століття заснував президент Чехії Томаш Масарик для українців, інтернованих після поразки УНР, звучить і… Карловарський: та ж такий заснований лиш недавно, у 1999 році – певно, мався на увазі «Карлів» у Празі, один з найдавніших у Європі? Але й це помилково, бо третім після Українського вільного університету, переведеного з Відня, а по Другій світовій евакуйованого у Мюнхен, де існує й по сьогодні; після Української господарської академії в Подєбрадах (тут навчався Маланюк) слід було назвати Високий український педагогічний інститут імені М.Драгоманова. Почувши ці два явні фейки (от іще новий термін, який попахує), почувши їх із найавторитетніших уст, мимоволі засумніваєшся і в маловідомих фактах, надто не знаних тобою.
Інший захід, який відвідали чи не перші особи краю і який був інкрустований піренейськими музичними номерами філармонійних музик. Отримавши подаровану книгу, яка побачила світ у столичному видавництві, я звірив перше оповідання, яке недавно готував до друку на літературній сторінці сайту. Тоді я зробив у оригіналі шістдесят правок на чотирьох комп’ютерних (книжкових вісім) сторінках. Звірив із книгою: «враховано» лиш десяток. Найяскравіші, що стирчать, як груддя на асфальті: родовий відмінок від слова танк – танка, а не танку, бойова задача (слід бойове завдання), просік (слід утямив, допетрав, усвідомив), гідна (слід згодна в даному контексті), виступаючих ребер (слід помітних, випуклих, що випинаються), ім’я Денис має кличну форму, вірно зрозуміла (слід правильно) і т.п. Не враховано милозвучності нашої мови («по ній в його», «втиснув в підлогу»), внутрішнє думання слід подавати в лапках, а не як пряму мову… А переклад із Корнєйчуковського «Мийдодіра» прямо шокує: оригінал «одеяло убежало, улетела простыня» тут подається макаронічно «простирадло умайнуло, навіть ковдра – утекла» (наче в Проффесора підслухано) – та ж існує чудесний переклад Максима Рильського «простирала повтікали, ковдра – з ними за поріг»… Ох, ох!
Ну як же не печалитися від того – що ти знаєш?
♦ (Електронний лист Василеві Добрянському, м.Івано-Франківськ) навздогін фейсбуку Добрий вечір, Василю! Давненько не бачились, не спілкувались – аж так, що ти вже й забув, що є такий чоловік на твоїх «голованівських» хуторах. У молодості в видавництвах пересікались, разом у Чорнобиль червня 1986-го їздили за репортажами, а в 2007-ому на Шевченківському святі в Тернополі фотографувались… Це ж ти друкував яко редактор «Перевалу» моє оповідання «Der dritte Weltkrieg»? А тепер он де довелося зустрітись – у FB. Сам я туди, у фейсбук, дуже рідко заглядаю – хіба з такого приводу, як ось тепер. Шокував я тебе своїм рефлексивним відгуком на графоманію? Ну а як же реагувати на той словесний понос? Можна й промовчати – але ж це нечесно. Нечесно, коли путні рукописи лежать незатребуваними в багатьох талановитих руках, а сміття йде між люди і це подається як зразок. Я тобі можу назвати десятки творів, які побачили світ лиш завдяки коштам авторів, починаючи з останніх книг Ю.Мушкетика й завершуючи книгами живих нині майстрів Володимира Базилевського, Віктора Терена, Валерія Герасимчука… Ти сам можеш цей список продовжити. То що це за видавнича політика в країні?
Я не став би писати, не прочитавши ті тверді палітурки, хоча це й коштувало мені великих зусиль та дарма згаяного часу. І знав, що Олег Б. себе вгадає навіть без прізвища, але не думав, що так зухвало стане захищати те недолуге писання і що стільки оборонців у нього знайдеться. Хоча що там говорити: рівень культури за останні кілька десятиліть у нас опустили на дно отакі олежики, монатіки, подерв’янські, сердючки і прочая настільки, що обиватель сьогодні тільки такого й бажає, аби мліти, гиготіти та гикати від приколів.
Підпряглось у FB уже понад пів сотні прихильників пустодзвонства, серед них знаходжу й двох, які колотили воду в обласній письменницькій організації. І що дивно: так як на початку прагли спілчанського гурту – так тепер плюють на нього (Шило й Косенко). От чому мені прикро було побачити й твоє прізвище серед них…
Ну, але це так: швидше привід нагадати собі (може, й тобі) редагований Миколою Кравчуком збірник «Оповідання», зокрема ’86 року – хай і соцреалістичне писання друкувалось, але ж не було такої немочі, яка сьогодні валом валить, плодячи собі подібних. Тотальна девальвація художнього слова. Чи не так?
6 лютого
♦ Цей Комаров прямо спутав мене по руках і ногах: я не можу взяти самописку і не можу відвинутися на кухню чи в туалет – як прив’язаний до телевізора. Не можу – настільки цікава його понаддесятирічна епопея «Світ навиворіт». Ось учора й сьогодні дивлюсь латиноамериканські й африканські сюжети десятирічної давності і торішні. Цікаві неймовірно, але ж і багато – весь світловий день. Хоч би пожаліли таких допитливо-ненажерливих, як я: години дві на добу було б достатньо. Це одне. А друге те, що як і в випадку з есеїстикою Бориса Ревчуна (писав я про це торік у листопаді), ріже мені вухо, а ще більше свідомість, цитування виключно з російської літератури та музики; і жодного разу – з культури країни, яку він так щедро і щиро представляє вишиванками, кептарями, салом, борщем… Ось у ці дні я втішився тим, зокрема, як Дмитро піднімав наш державний прапор на флагштоках екватора у Еквадорі й Кенії за участі офіційних осіб цих країн, а також на вершині найвищої гори африканського континенту Кіліманджаро (Танзанія). І в той же час на чий національний інтелект спирається киянин у своїх розповідях? «Не ходите, дети, в Африку гулять…», «Он идёт из Занзибара, он идёт к Килиманджаро…» («Бармалей» та «Доктор Айболит» Корнія Чуковського), «А-а, крокодилы, бегемоты, а-а, обезьяны, кашалоты, а-а, и зелёный попугай» (із пісні про Червону Шапочку, слова Юлія Кіма), «В лесу родилась ёлочка, в лесу она росла…» (слова Раїси Кудашевої, 1903), «Ешь ананасы, устрицы жуй…» (з В.Маяковського: замість рябчиков), а ще О.Пушкін і В.Висоцький, а ще Леонід Дербеньов («…крокодил не ловится, не растёт кокос…»). Ось ці цитати, повторюю, із сьогоднішніх та вчорашніх телемандрівок. Усе – з чужої культури. От чом би, купуючи на Троєщинському ринку ялиночку для новорічного подарунка африканській дітворі, чом би до вирощеної в карпатській Коломиї та не проспівати ту ж пісню в чудовому перекладі Івана Неходи «У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис, росла собі ялиночка і зайчик з нею ріс…» Але для цього треба було виростати не у зрусифікованому місті і виховуватись не на чужій культурі. Врешті, ніколи не пізно, до самої смерті, вертатись до самого себе.
♦ У студентські роки я не раз чув: мова – живий організм, який постійно змінюється, розвивається. Тоді я не відчував ніяких змін у мові, а тому й не йняв віри тій фразі. Справді, в радянські часи брежнєвського застою українська мова була настільки законсервованою, що ні чужі, окрім російської, на неї не впливали, ні своя ж багата лексика – розгублена у минулих століттях, витіснена московським наріччям, існувала у кращому випадку в напівзаборонених словниках (Білецького-Носенка, Грінченка, Голоскевича) та по архівних літописах-діаріушах. Але в останніх десятиріччях цей організм так ожив, що і брикається, і кусається, а то й не дається до вжитку. Переважно через засилля англомовної термінології.
7-8 лютого
(Електронний лист директорам ОУНБ імені Дмитра Чижевського Валентині Животовській та книгарні «Є» у Кропивницькому Андрієві Домаранському) книгоман року Шановні Валентино Григорівно й Андрію Олександровичу! Звернутись до вас мене спонукала ідея, яка прийшла в голову цими днями: заснувати обласну премію за кращу приватну бібліотеку (над назвою слід поміркувати: наприклад, "Книгоман року"). Засновниками її могли б стати ОУНБ та книгарня «Є». Номінантом може бути будь-хто, представивши свою домашню бібліотеку п’ятьма найзнаковішими книгами (раритетні, подарункові, з автографом, з особливою історією і т.п.). Самовисування претендентів – протягом березня. Виставка колекцій претендентів триває протягом квітня і протягом квітня проводяться зустрічі з власниками книг, які представлятимуть себе й свої надбання. Журі від засновників числа 20-го квітня визначають лауреата, а у Всесвітній день книги 23 квітня премія вручається. Нагорода – диплом лауреата і гроші, які дорівнюють 100 (сто) доларам і які не вручаються переможцеві, а як такі, що на цю суму лауреат може скупитись у книгарні «Є». Ця премія засновується з метою популяризації книги, бібліотечної справи, читання як такого, формування домашніх книгозбірень.
Якщо пропозиція знайде підтримку з вашого боку – я готовий підключитись і написати проєкт Положення про премію, виходячи з вище сказаного. З повагою…
12 лютого
(Електронний лист Олександрові Михайлюті, м.Київ) ґолден! Доброго ранку, Сашко! Чудесне оповідання ти написав. Не знаю, чи друкував де, але я хотів би його поставити у цьогорічну «Вежу». На жаль, переводяться у нас письменники, які здатні таку трагедію виповісти: длубаються переважно в носі та перебирають білизну в будуарах – на гребінь літературний виноситься сміття в блискучій обгортці. Кажуть – такого потребує читач. А хто ж його виховав за останні десятиліття, як не наші недолугі розважально-бридотні та споживацько-прикладні газетки? А ще більше «дірка в нужнику» (так образно колись сказав про телевізор Ю.Мушкетик). Тому пиши, друже мій, оте набатне, яке я відчув і в «Ґолден Делішес», і в «Воїнах “Антимафії”». Хай хоч з наших малотиражних часописів довідуються Лєніди Ароничі про народні настрої та можливі вибухи гніву цієї мирної терплячої землі. Стискаю твою тверду надійну руку! Василь Бондар.
18 лютого
У письменництво сьогодні простує покоління, вишколене суспільними мережами Fasebook, Instagram та іншими: можу назвати багатьох авторів відомих і навіть видатних у свої молоді роки, як, наприклад, Тамара Горіха Зерня, чий перший роман здобув уже стільки заслуженої уваги (публікація солідним тиражем, премії, розголос), а вона починала як блогер, фіксуючи побачене і пережите, що згодом вилилось на сторінках книги. Справді, не треба видумувати і придумувати – життя саме пропонує такі сюжети, які лишається лиш огранити, увібгати у відповідну форму. Ось Антоніна Корінь дала мені позавчора погортати книгу незнайомої кропивничанки Ірини Оцабрик «Гламур, швабра, пиріжки» (Кропивницький, «Імекс ЛТД», 2021, 192 с.), титульна сторінка уточнює жанр: історії та казки для дорослих дітей. Усе це свого часу було надбанням читачів суспільної мережі, відгуки читачів на двох останніх сторінках книги цьому підтвердження. Чим книга приваблює? Насамперед, ще й не заглядаючи в тексти, її приємно взяти в руки й погортати, зупиняючи око на ілюстраціях (художник О.Кузнець) – колажі, малюнки, заставки позитивно впливають на її комерційні спроможності. Хоча зовнішня привабливість може й нашкодити, якщо зміст поступається формі. Але в даному випадку хіба редакторська складова в оцінці текстів бажає бути ліпшою (ох ці незнищимі в нашій мові русизми – нирнути, яд, кувирок, обзор, кальки – відносини замість стосунків, образники замість кривдників, сумісне життя замість спільного; ох це малограмотне відмінювання – по різним куткам замість кутках, масла до хлібу замість до хліба, біля балкону замість балкона і т.п.). Я не маю на увазі тих свідомо заведених русизмів, які працюють на колорит твору, зокрема і суржиковий ефект в історії «Ні – рабству краси!»: тут таких русизмів понад два десятки у п’яти абзацах – і всі вони, як кажуть, на місці. Чого не скажеш про «качелі» в назві розділу книги, краще б уже каруселі чи застаріла назва гойдалки – орелі, якщо так прагнеться мати римований заголовок…
А все інше… У цих куценьких житейських історіях дуже багато досвіду позитивного й негативного, нехитрої практичної мудрості, за яку так щиро пані Ірині дякують читачі нового, електронного покоління. Її повчально-застережливі розмисли сприймаються як прелюдії до чогось об’ємнішого, сюжетного, захоплюючого, що осмислюватиме наш непростий час і розмаїття складних характерів нинішньої доби. Отже, заявку на вміння писати й дивувати зроблено – читач сподівається…
(Ці два абзаци я міг би зачитати й на презентації книги. А поза нею скажу: дуже жалкую, що в нас зник, умовно кажучи, інститут книговидавничої діяльності, яким він був у минулому столітті. Тоді такі прелюдії ніколи не видали б тиражем у десять разів вищим, ніж середній наклад книг художньої літератури: «швабрів» вийшло аж три тисячі примірників. Тоді авторський дебют провели б через газети-журнали, через фахових редакторів, а не через суспільні мережі, де сам собі і письменник, і редактор, і видавець. Бо дбати треба не тільки про свободу творчості, а й про якість цієї свободи.).
P.S. Кваплячись повернути книгу «Гламур, швабра, пиріжки» АК, зранку написав був ці три абзаци. А післяобід спілкувався із подружжям Оцабриків у літмузеї. Вони справили на мене гарне враження. Фінансував Ірині книгу її чоловік Дмитро, агробізнесмен: це взагалі його пропозиція видати книгу з іnstagram’них висилань, і на тиражі він наполіг, як і на ціні в 400 гривень – за пів року продано третину накладу. Мене ці факти і тішать, і ошелешують водночас. Але далі нічого не буду казати.
м.Кропивницький