Антоніна КОРІНЬ
Колискова для внука
У внука очі – мов квітучий льон.
А кулачок такий іще невправний!
Невже колись порушиться твій сон,
мій славний?
Вслухаюся, які літа тобі
на золоті зорі кує зозуля.
Невже твій пульс колись у боротьбі
обірве куля?
Мою тривогу ти не скоро ще збагнеш,
бо ж у Донбасі ріднім, десь неблизько,
у мить цю ніж, колючий, як багнет,
проткнув колиску.
В ній дитинча, мов усмішок вінок,
до мами простягало ручки голі.
А в хаті, де колись зростав синок,
ріс голод…
Щоб дітям слів оцих не розуміть:
«війна», «убивство», «голод» і «руїна»,
і день, і ніч мир прагне боронить
моя Вкраїна.
Я вірю: не торкнеться чорне зло
ні внука, ні дітей, що будуть після.
Як білий голуб, над його чолом
вкраїнська пісня…
14.11.2015
Важкі дев’яності роки…
Афіша порушує спокій:
«Аварія – дочка мента»
Читаю про доктора Спока,
купую останній минтай.
На день є ще план невеличкий:
журнали, статті та листи,
та вечір на честь Кропивницького
(як прийде народ, провести),
щоб власну відчути дієвість,
щоб якось народ «розкачать»,
про скрипку скажу Корнієвського*
в руках у Марка Лукича.
А тим, хто щось чує і бачить
у цю непроглядну весну,
читатиму Б.Чичибабіна, –
байдужих хоч ним полосну!
22.05.1990
*О.С.Корнієвський (1889-1988) мій земляк з м. Корюківки на Чернігівщині; видатний майстер з виготовлення бандур і скрипок, кобзар, який був репресований. На першій скрипці, яку він зробив юнаком, навчаючись у м. Мені, грав М.Л.Кропивницький. У 1965 році я вперше взяла інтерв’ю у О.Корнієвського, опубліковане в районній газеті Світловодського району.
***
Пам’яті К. Білокур
Півонії розгонисті, півонії буйні…
Тут й паничі-погоничі,
і «півні» мовчазні.
На сонці вигріва бочок
горіх і виноград,
а бурячок-чепоручок
картоплю бачить рад…
***
Квіти в тумані і квіти у сутінках,
в хаті й за тином цвітуть.
В сонце одягнені, в роси узуті –
пісню їх чуть за версту.
***
В буянні півоній, жоржин і троянд,
в шипшиновій повені цвіту –
з колисок Марій, Катерин і Тетян
Вкраїна виняньчує світу.
1989
Степовику
Пам’яті Віктора Погрібного
Уздовж Інгулу золота стежинка.
А на «Стежині» – романтична жінка…
От ми й на протилежних берегах.
Пологий мій, а Ваш – такий високий.
І Ви на ньому – як орел чи сокіл,
я ж – річка лісова, що спрагу п’є в степах.
Хоч інколи і Ви прийдіть напиться,
де казка срібне залишила нам копитце…
Моєю мілиною не погребуйте,
поп’єте й знов повернетесь на небо.
Я ж знов будую замок на піску.
Чи Ви мене впізнаєте – таку?
7.11.2017
Батьківщина-материзна
Край озеречок й торф’яних боліт,
геть уже ти обезлюднів.
Ниє душа за тобою й болить,
сумом бринить, як лютня.
Як то там хата моя, сирота?
Дах, мабуть, протікає.
Димарем вітер сажу горта,
місяця мерзне окраєць…
Ластівка не приліта до гнізда.
Граблям гребти нема чого.
Лава вклонилась та й просить: «Сідай!»
Знітилась піч немазана.
…Звідти не йдуть вже мені листи.
Чую – лиш горличка плаче.
Світить крізь версти клен золотий,
сипле листки гарячі.
Золото хату мою (не чужу!)
Листям укрий, «черепицею»…
У дерев’яну цеберку-діжу
небо летить напиться.
Міській сливці, привезеній з Полісся
Ну от і знов ця слива відцвіла.
Вона ж – посол із рідного села –
безплідна, не підходить чорнозем,
піщаник їй дорожчий над усе.
Я теж – переселенка, як і слива,
не завжди у степах палких щаслива.
– Іди, іди, дощику! – тут молю,
Та поліські дощики дома ллють.
20.04.2016
***
«Качки летять, Марієчко, качки»,* –
щоосені Поети – до Марій.
…В чужих альбомах ось – чужі картки,
відбитки молодих і снів, і мрій.
«Ось я, ось мама, ось ми з нею вдвох.
Це – ми на морі. Це – в селі зима».
І раптом сльози в хлопця, мов горох:
на жодній «фотці» татуся нема.
…У Дона є Донець. У Інгульця – Інгул.
Є ще сім’я: Дунаєць і Дунай.
Є грішний батько. Є святий Отець.
Є… прочерк в паспорті. Піди у вітру взнай…
*рядок М.Вінграновського
1988
Біль материнства
Доньці
Я старалась прилучить тебе до інших –
до хороших, доброзичливих людей.
Я стараюся привчить тебе до віршів
і до книг, і до наук, і до ідей.
Та боюсь, що ти старань цих не помітиш,
бо назавжди відлучаю від грудей…
5.03.1989
Мрія про Україну
Необачна, випала з гніздечка,
ні ходить не вмієш, ні злетіть:
об побиту приморозком стежку
студиш свої ніжки молоді.
…Тополину ніч між димарями
осяває цвіт вишень згори.
В тридев’яте царство за морями
долетиш, жар-птице, чи згориш?
З-під крила пораненої горлиці
зрине раптом пісня голосна
і несміло до людей пригорнеться
мирного відродження весна!
м.Кропивницький
Валерій М’ЯТОВИЧ
ПТАШКА ЩАСТЯ
оповідання
Т. М. з вдячністю за ідею
Вони обідали на кухні, коли на вікно сіла пташка – маленька, сіренька, але не горобець і тим паче не синичка.
Вони звернули на неї увагу одночасно. Пташка кілька разів стрибнула по підвіконню, зазирнула у вікно й, очевидно, помітивши людей, поспішила зникнути. Вона поняття не мала, як їй зраділи ті двоє. Ще б пак! Шостий поверх, навколо десятки однакових вікон, а її вибір впав на їхнє. Чому?
– Знаєш, – сказала вона радісно, – моя бабуся розповідала, що в таких випадках можна чекати на гарні новини. Гірше було б, якби пташка вдарилася в шибу.
Посміхнувшись, він мовчки дістав із шафочки пляшку недорогого вина й відкоркував її.
– За гарні новини треба випити, – мовив, наповнюючи бокали.
– А ти не смійся, – зауважила вона. – Я вірю в такі прикмети.
– Я теж, – сказав він і підняв бокал з вином. – Ти ж знаєш.
Вони поцокалися.
Обід проходив під знаком невідомої пташки. Пригадували її місцевих одноплемінниць. На свій сором, перелік виявився надто куцим. Про можливу новину не говорили, хоч кожен думав і про неї.
У них була мрія: будиночок на березі теплого моря. Щовечора вони сидять на піску біля самої води й чекають, коли сонце нижнім обідком торкнеться синього горизонту й червона доріжка добіжить до них. Тоді вони, скинувши з себе весь одяг, поберуться за руки й підуть тією доріжкою. Плаватимуть, аж поки тіла їхні не сповняться солодкою втомою.
– До речі, – згадав він, – ти купила квиток?
– Купила. А ти? – запитала вона.
– І я купив.
Вони щотижня купують по лотерейному квитку й чекають результатів чергового розіграшу. Перевіряти не поспішають, щоб довше насолодитися сподіванням. А одного разу він сказав:
– Торік мені наснилося, що я пішов перевіряти квиток, він виявився невиграшним, але якийсь чоловік сказав: "Треба зачекати".
– І ти досі мовчав? – образилася вона. – От ти ще! Хіба ж так можна?
Він пояснив:
– Подумав, що то хтось вирішив мене заспокоїти. Тільки і всього.
– Дурненький, – вона ніжно провела долонею по його щоці. – Тобі ж було сказано: треба зачекати. Ми обов'язково виграємо головний приз, ось побачиш.
Вони пили вино не поспішаючи. Таку гарну атмосферу урвав телефонний дзвінок. Він підняв палець, даючи зрозуміти, що дзвінок дуже важливий.
Хтось говорив, а він слухав. Його очі засвітилися радістю.
– Дякую! – сказав на прощання. – Дякую!
Вона чекала, ледве стримуючи свою цікавість.
Їй здавалось, він навмисне не квапиться повідомити щось бажано-приємне. А він і справді, вимкнувши телефон, тільки дивився на неї, загадково всміхаючись. Вона не витримала.
– Ну, що там? – запитала. – Кажи вже!
Далі випробовувати її терплячість він не міг. Він її кохав, і ніколи не дозволяв собі примушувати її хвилюватися.
– Видавництво береться друкувати мій роман, – мовив. – Навіть аванс перекажуть.
Вона нічого не сказала. Вона кинулася його цілувати. Сіла йому на коліна, обхопила голову руками й цілувала губи, очі, чоло.
– Я ж казала, що ти – геній?! – вигукнула віддихуючись. – Хоч тепер повіриш, що я мала рацію?
Він радів стримано. Те, що написаний ним роман погодилися надрукувати, мало що означало, головне – як сприйме його критика. Тобто давати волю емоціям вважав передчасним.
– Послухай, – мовив, – а приліт пташки й цей дзвінок не пов'язані між собою?
Мить вони дивилися одне на одного, не спроможні вимовити бодай слово. Ну, звісно ж, пов'язані! Чому ж одразу про це не додумалися?!
Першою оговталася вона.
– А я тобі що казала?! Пташка – це знак! Хороший знак!
Веселі й радісні, ніби їхня найбільша мрія вже здійснилася, вони допивали вино, яке видавалося зараз найвишуканішим вином у всьому світі. Після кожного пригублення цілувалися довго і пристрасно. А одного разу вона, вигадлива на різні приємні витівки, під час поцілунку поділилася з ним набраним в рот вином. Це було так зворушливо, що Він уже не випускав її з обіймів. Цілуючись, дісталися спальні, де їм ніколи не було нудно.
Наступного дня все йшло, як завжди. Вона поїхала у свою художню школу, а він сів за комп'ютер, щоб розпочати новий роман, що вже вибухав у його голові різними сюжетними несподіванками. Дзвінок з видавництва додав йому натхнення, й уже не було звичної затримки з пошуком незаяложених слів, а герої вимальовувалися яскраво й чітко.
Ту його продуктивну працю перервала згадка про вчорашню пташку. Кинувся шукати в інтернеті її назву. Найбільш схожою видалася вівсянка звичайна. Скопіював зображення й надіслав коханій по вайберу, приписавши: "Вона?" Відповідь не забарилася: "Навіть якщо це не так, все одно вона буде нашою Пташкою щастя! Ти згоден?" Звісно, він був згоден.
А за кілька днів, підійшовши до кухонного вікна, Він побачив на підвіконні "привіт" від Пташки щастя: малесеньку купку пташиного посліду.
– Вона знову прилітала! – сказав уголос, радіючи як мала дитина. – Бідненька, мабуть, поживу шукала.
Його тішило, що пташка знову обрала їхнє вікно. Це було вже серйозно. І він знайшов коробку із сірниками, звільнив її внутрішню частину, схожу на шухлядку, й приклеїв до підвіконня клеєм ПВА. Вийшла непогана годівничка. Наповнив пшоном, сфотографував і знову надіслав коханій. Знав: їй сподобається ідея з підгодовуванням їхньої Пташки щастя.
Ввечері, повернувшись з роботи, вона ще з порога запитала:
– Не прилітала?
Йому хотілося її потішити, але він ніколи не обманював її, як і вона його.
– Не бачив, – мовив. – Здається, все пшоно на місці.
– Шкода, – вона не змогла приховати розчарування.
Йому треба було заспокоїти її.
– Ще прилетить, – сказав упевнено й пояснив, чому не треба втрачати надію: – Годівничку я прикріпив по обіді, а пташки зазвичай годуються в першій половині дня.
Пташка щастя захоплювала їхні голови не менше, ніж робота, діти, що вже виросли й розлетілися хто куди. Вірили в здійснення мрії, обговорювали, яким має бути їхній будиночок на березі моря, де розташовуватимуться його робочий кабінет, бібліотека з книжками до самої стелі, її студія з мольбертами, картинами і білим роялем. Білий рояль – обов'язково, адже магія музики полонила їх обох давно. І відбувалось дивне: життя, що з кожним роком ставало рутинним і нецікавим, набувало різноманітних барв.
А одного дня до їхнього вікна прилетіла та сама маленька, вертка пташка. Клювала пшоно й раз-у-раз піднімала голівку, пересвідчуючись у відсутності небезпеки.
Вони впізнали її й не ворушилися, спостерігаючи з-за штори за трапезою такої рідної їм Пташки щастя. Було б до болю прикро налякати її зараз...
м.Кропивницький
Василь ПРОСТОПЧУК
(1952-2019)
♦
В квадратах книг – квадрати слів.
А круглі очі в читачів.
♦
Сильніша за шаблі й мечі
Сльоза жіноча на плечі.
♦
Вітер перемін не страшний для пеньків.
♦
Лиш батькове прощання на вустах
І мамин із сльозою поцілунок
Нам не гірчать невірністю, а так
У кожному цілунку – зради трунок.
1991
♦
Аби щасливими були,
Нам синьо-жовтий стяг дали,
А решту все собі взяли.
1994
♦
Вникаючи глибше, не заривайся.
1997
♦
З помахом сівацької руки
Сипались у поле… матюки.
Діду Пантелію, а я знаю,
Звідки по пшениці будяки.
1998
♦
Ми зводимо замки веселі,
Палаци у стилі Растреллі…
А справжня любов – ні, не там,
А там, де немає ще стелі.
♦
Його ніхто не поважає,
Воно ж себе міндобривом вважає.
2002
♦
Коли є вороги,
Не помреш від нудьги.
2007
♦
У віршах є не головними рими,
А ті слова гарячі перед ними.
2008
♦
З усіх багатств тільки мистецтво належить народу.
2009
♦
Схаменешся: «Мамо!»,
Та вже пізно – мармур.
2011
♦
Будеш тримати язик за зубами – з голоду помреш.
♦
Коли ти на підйомі, не дають тобі спуску.
♦
Справедливість суддів живе у їхніх котеджах.
♦
Хіба у боротьбі з корупцією я не заслужив хабар?
♦
Май совість… І тоді ти нічого не матимеш.
2012
♦
Кого розкусили, того вже з’їдять.
♦
На своєму стоятимеш – сядеш.
♦
Не можеш переплюнути – обплюй.
2014
♦
Нехай у віршах – небо, далина,
і хай рядочки про високе множиш,
як ти поет і не поет вина,
поетом називатися не можеш.
2017
♦
Задереш вище носа, граблі не побачиш.
♦
Азарт не знає завтр.
♦
Щедрість – в долоні, а скупість – у жмені.
2018,
м.Луцьк
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, березень-квітень)
9 березня
«І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі» – це ж геніальна фраза, пророча. За пів року до завершення свого земного буття Тарас Григорович передбачив перспективу нашій планеті. Так думаю я сьогодні, коли українська сила долає мокшанську. Коли українці рятують Землю від загибелі.
11 березня
У перервах поміж тривожним гортанням електронних повідомлень з фронтів, з вільного західного світу, який допомагає нам вистояти, – читаю книгу спогадів нашого земляка Микити Годованця «Я – кремінь!» (Вінниця, ТОВ «Нілан-ЛТД», 2020, 246 с.). Сама назва додає сил кожному читачеві у ці нелегкі дні переживання за долю України. За життя Микита Павлович (1893-1974) не надрукував жодного з тих споминів, які писав спорадично в останнє своє десятиріччя. То були часи, коли писати спогади було ризиковано і з українських письменників наважувались на це одиниці, а про друк нічого й говорити – пальців однієї руки вистачило б перерахувати імена: Смолич, Минко, Масенко… Сучасний письменник і директор літературного музею у Хмельницькому Василь Горбатюк не просто підготував до друку спогади Годованця, а доточив їх абзацами із багатющого письменницького листування («Мені надходить привітань до святкових днів до 120-150 листів…»), які значно підсилюють і збагачують, хоч подекуди й повторюють, авторську сповідь. Уперше зустрічаю таку форму мемуарів.
Ця книга попри, як пише упорядник у передмові, її «прорадянський декор» є виразною ілюстрацією до життя і творчості письменника в радянській Україні, його страждань і спотикань, а ще і відданості рідній землі та рідному слову. Хочеться цитувати щирі зізнання, совісні роздуми, дотепні історії, справедливі шпичаки письменникам-сучасникам (Копиленко, Рудь), внесок у повернення імен репресованих письменників (Володимир Штангей, Панько Педа, Ничипор Щербина, Павло Зенкевич), подвижництво у збагаченні нашої культури перекладами текстів світової слави байкарів, але їх стільки, що… «Я – кремінь!» у мене під рукою.
Та все ж – кілька цитат: «Нюх до слова – то велике діло, без нього нема твору. Треба, щоб слова грали, дзвеніли, говорили, співали, перекидалися між собою, грали як самоцвіти. Це, звісно, ідеал, але коли слова байдужі, то й твір для читача буде байдужий», «А чому твори про наше сьогодні такі бліді? – люди пишуть і озираються: чи потрапили в тон? Та потрапили ж, пишіть! Ні, думають, що, може, не потрапили або не потраплять, і це гальмує їх рух, в’яже творчу руку» (1958), «Я багато слів приніс від своєї старої небіжки матері. Але часто ті слова “мудрі” редактори викидають… То вже зла іронія часу» (1964). До слова: уся книга дихає любов’ю до рідного краю: Окнино-Вікнина і Темна-Червоне побіля Гайворона, Єлосоветград-Кіровоград, поближні села Вінниччини («…кажу щиро: хочеться мені побувати в рідних краях, востаннє побачити куточки рідні», 1958)… А часом і з докором: «…звідусіль маю листи: і з Сибіру, і з Кавказу, і з Львівщини, і з Полтавщини, і з Сталінщини, а з рідної Вікнини – ніхто!» (1958). Обізвіться, земляки: маєте книгу «Я – кремінь!»?
23 квітня
Надя Черненко (Коростишів) повідомила, що 9 березня померла її свекруха Галина Василівна Супруненко (в дівоцтві) – мати нашого колеги й товариша Миколи Черненка. Торік у липні ми її провідували у Хомутці за Брусиловом. Фотографувались на прощання на ґанку обшпугованої ґонтом Миколиної хати з різьбленими віконницями і знали, що більше навряд чи коли побачимось, але що так швидко… Їй ішов уже 85-й. Фотографії, до слова, усі пропали недавно, посеред січня, коли ми міняли мобілку на смартфон. Жаль.
Ось узявся перекласти купу книжок, які ми привезли з Полісся торік. Не всі вони, зрозуміло, прочитані, хіба переглянуті, деякі відкладені на майбутнє, а з деякими то й слід попрощатися, передати їх в надійні руки, аби користь була більша, ніж пилюжитись у нас на лоджії: зокрема барвистий альбом «Вишивальні взори житомирського Полісся» (Житомир, «Полісся», 2019, 64 с.) віддам пані Зіні Андреяшевській – хай переймає техніку східно-волинських майстрових (Микола Марцинюк, Галина Захарчук)... А ще розкішне видання Володимира Святненка «Рідний край над Здвижень-рікою. Відлуння сивої давнини» (Київ, «Центр учбової літератури», 2010, 368 с.), краєзнавче дослідження про Брусилівський район – просто феноменальна книга. Автор (технар, випускник політехніки) у вступному слові згадує шістьох дослідників краю, з яких половину я знав, можна сказати, особисто – приятелював з ними: прозаїк, багаторічний голова обласної письменницької організації Олексій Опанасюк, режисер, драматург і прозаїк Володимир Савченко (працював у Кіровограді в 80-их роках) та журналіст, поет і прозаїк Григорій Ткаченко. Про кожного з них я міг би написати спогад (усі вони вже покійні), хоч і найменше знав про останнього. Він був редактором обласної газети «Комсомольський гарт» у Чернігові, де я влітку 1977 року проходив студентську журналістську практику. Звідтоді нічого не знав про Макаровича, хіба від Дмитра Іванова про те, що він вернувся в рідну область. Аж тепер дізнаюсь, що в шістдесят літ він видав за сприяння Валентина Грабовського поетичну книгу, згодом іще кілька, і книгу повістей та нарисів, і поему. Прожив майже 73 роки (24.06.1941-3.05.2014), нині районна бібліотека в Брусилові носить його ім’я. Торік я про це не знав.
…Цю книгу нам було подаровано. Автограф «Напам’ять племінникам і внукам від Супруненка Григорія підпис». Брат Галини Василівни, бібліотекар. Книгу він давно підписав у Коростишів і Київ, а опинилась вона у Кропивницькому – Надя Зелінська-Черненко нам передарувала. Знайти Святненка!
24 квітня
Уже не раз писав я (признаюсь, знущався, бо вони того варті) про стішкі нашого земляка у Санкт-Пітербурзі (так значиться на титулі перекладної книги) Миколи Бутенка, нині 70-річного письменника, автора, як пишуть у «Вікіпедії», понад півтори сотні (!!!) видань, зампрєда Союза пісатєлєй росії у місті на Неві. А оце знов виявив у спілчанській бібліотеці прінтерні видання «Мой зоосад» (С-П, 2006, 32 с.) та «Мій зоосад» (С-П, 2019, 20 с.). Якщо розмістити першу книгу над другою навстоячки, то вийде наш прапор блакитно-жовтий. І це чи не єдина, цих книг, вартість. Надто ж переклади (А.К.) накульгують: і неправильні наголоси (кóли б, гр'ядки, тóвстий, кропѝва…), і русизми (картошка, покруч болячий), й ігнорування кличного відмінка («Заєць»), і перекручення змісту («Метелики»), і підміна співзвучних частин мови (ні за щó замість нізáщо), і сваволя в пунктуації… Чи, може: на росії й так зійде?.. До речі, цікаво було б знати, яку позицію займає мимовільний повпред (народився у Кіровограді, майже пів життя мешкає на батьківщині «того первого, що розпинав нашу Україну») стосовно нинішньої рашистської агресії?
P.S. З других рук довідався: таки спрацював зомбоящик.
м.Кропивницький