Микола РОМАНЮК
ВЧИМОСЯ НАНОВО ЖИТЬ
***
Сизий грім гуркотить над степом широким,
Б'є копитом об землю іржавий кінь,
Де вродився міцним мій народ синьоокий,
Кількасот тому поколінь...
Коли ще не було, ані міст, ані вулиць,
Коли полем лише сновигали пси,
Мій народ вже гудів, як вулик,
І осині гнізда місив...
Плив-ішов він ріллею-Дніпром до моря,
Наче сокіл над вербами, стрімко летів,
Доки стрівся йому на шляху чорний ворон,
Що не мав, ні сестер, ні братів...
Три століття, як сон, триста років, як безвість,
Сизий грім... кінь іржавий... і б'є й гуркотить,
Прокидайся Вітчизно, до самого Белзу,
Вчися наново жить...
***
Сплять серпневі перехрестячка за вікнами,
Вічне небо й серед диму нам зорить,
Холодом дме осінь... війни-віхоли
Лижуть серце від зими і до зими...
Гіркота зростає в роті, важко дихати,
Час лукавить вкотре із людьми,
Сонце згасло, блима ніч блідою стріхою,
Визираючи очиськами з пітьми...
Їй не спиться, як мені... шукає істину,
Між безпам'ятства знов котиться луна,
Хто із нами не засне, той точно вистоїть,
Хай яка б на світ не спала пелена...
Хай які б там буревії і відключення,
Збій транзиту газу... Господи прости,
Сплять серпневі перехрестячка і мучаться,
Вічне небо... ніч і я... не спим.
***
Літня ніч оця передкрайня, ні вітру,
Ані сну у степу... сіра туга між хмар,
Сім разів тебе, нене, уздовж перерито,
І упоперек сім... і увосьме пожар...
Удев'яте, усоте, встоперше і далі,
Ти живеш, як жила, безліч років тому,
Ти вставала завжди після ігрищ вандалів,
Хай який би там гітлер, батий чи тимур,
Не топтали тебе... не морили ясиром,
Не вбивали й не кидали на чорнозем,
Ти вставала і йшла завжди з вірою й миром,
Як з щитом і мечем...
***
Мжичкою стрічає серпень днину,
Тягнеться на південь сірий слід,
Час безжально пада третім півнем,
Знов пишу,Михайлові: "Привіт"!
П'ятий місяць він воює, козарлюга,
З серцем велета між ребрами війни,
Це його рука трима Південні Буги,
Це його АК там ворога спинив.
Спить над містом місяць у тумані,
Линуть тихі гуки поїздів,
Ледь сіріє небо, як в Сезана,
Дім чекає перших холодів.
Маряться осінні супокої,
Де лиш тільки коники в траві,
Тріскотітимуть колінцями-набоями,
На Михайлове з затримкою: "Привіт"!
***
Там, де кромлех луганський дивиться в небеса,
Де блукають скіфи і кіммерійці й тече вода,
Туркотять голуби у козацьких густих вусах,
Й прокидається Олександрівська слобода.
І вугілля насуплено з ніздрів пускає дими,
І здригається Юзівка парою і вогнем,
Там одвічно стояли наші пишні доми,
Навіть коли їх пронизував кацапський багнет.
Навіть коли начепляли сталіно до степів
І викурювали Стуса із Дзюбою за слова,
Наш народ у ливарних цехах кипів,
На чужинських доносах і на дровах.
Та не плавилась древня дідівська кров,
Ні Домаха, ні Тор, ні байрак, що Лисячим звавсь,
Нас ще жоден не винищив, не зборов,
З тих, що землю мою привласнити намагавсь.
***
Спить Європа і сниться їй мирний атом,
Мокрий серпень гасить пожари днів,
Фронт лічильникам скручує кіловати,
Шостий місяць не бачивши снів...
Де для "градів" відводять робочі години,
Де лиш ніч й артилерія б'є всліпу,
У підвалах чекає відбою країна,
Доки крові нап'ється пу...
Доки серце його натішиться боєм,
Як відблискає й перегримить,
Мирний атом зовсім не мирна зброя,
Сниться серпень Європі... Європа спить.
Може, час нещасливий, та що із того,
Кільця диму... перший і другий блок,
Крешуть світло, спокійно всміхаючись Богу,
Хоч до прірви за крок.
***
Б'є тривогу сирена сонливим шепотом,
Схід і Південь війною химерною трощаться,
Скільки ще тобі, світе мій милий, жебрати?
Скільки ще тобі в хаосі цім колошкатись?
Небо-решето знову дощами бризкає,
На кущі картопляні, що вчора садилися,
Скільки ще тобі, світе, бути колискою?
Скільки ще тобі, любий, напружувать вилиці?
День шикується, день крокує, тринадцятий,
Ніч холоне, як кров... на осінь моститься,
Скільки ще тобі, світе, зубами клацати?
Скільки ще тобі, дурнику, в вирі борсатись?
***
Сохне кущ картоплі під серпневим небом,
Жне серпневе сонце сливи і меди,
Яблуком котився, яблуком і гепнув,
Яблуком зеленим перегородив...
Світ... грозою вмитий... полиском пожежі,
Світ страшний, незрячий, наче чорне скло,
Не моргне, не сіпнеться... безпробудним лежнем,
Стане днині в горлі, як кілок...
За живе зачепить, загуде гранітом,
Виграється з жару гроною-вином,
Головне у спеку нам не переспіти,
В ніч не задрімавши молодечим сном.
***
Сонце пожовкло, та ти не ридай, не журись,
Очі заплакані... сині! Широкий степ,
Богу за серпень омитий уже помоливсь,
Й далі на осінь долю твою веде.
Землі дрижать... виросла ти на них,
Так, мов насіннячко дині і кавуна,
Як на війні із солдата росте комбриг,
Як зі сліпої кулі росте війна...
Досить роботи для всіх... жарка пора,
Гавкає пес на ту, що стоїть лицем,
Кида картоплю-століття рука до відра,
Вносячи в погріб її, як яйце-райце.
Знаєш, минуть і оці продажні часи,
Стане безцінною знов чистота душі,
Сонце пожовкло, та ти його не проси,
Знову читати про червень чужі вірші.
***
Йдуть у відомому напрямку пушкіни і булгакови,
чехови, достоєвські, буніни і толсті,
З війнами і мірами, з вишнями і собаками,
Час вимагає винести, перехрестить й замести,
Площі прибрати й вулиці, шафи, полиці й голови,
Визбирать "лукоморьє" з ніжних дитячих вуст,
Стань, український книжнику, нам на захисті, голубе,
Хай живе наше слово!
Хай переможе глузд!
м.Долинська
Валерій ГЕРАСИМЧУК
«ЗАПОРОЖЦІ»
(уривок з драми)
Помешкання Яворницького, яке він винаймає у Петербурзі. Історик навіщось перетягує стіл, ставить біля нього кілька табуреток.
Яворницький (переставляючи меблі, наспівує).
У Царграді на риночку –
Там п’є Байда мед-горілочку,
Та не день, не два,
Та не годиночку.
Входить Рєпін, тримаючи в руках теку для рисунків.
Рєпін. Помагай Біг, Дмитре Івановичу!
Яворницький (радо). Ілля Юхимович! Заходьте, заходьте! У мене сьогодні особлива субота – програма на вечір складалася спеціально для вас! (Обнімаються).
Рєпін (озирається довкола). Ви так настійно просили у своїй записці, щоб я не пропустив сьогоднішнього вашого збіговища, що я оце першим і прибіг…
Яворницький. Не хвилюйтеся – наші українці зараз будуть. Проходьте, будь ласка… (Показуючи на квартиру). Оце я тут і мешкаю – три кімнати знімаємо на чотирьох.
Рєпін. Тіснувато, звичайно. Але ми з Антокольським під час навчання в академії взагалі одну кімнату на двох знімали!
Яворницький. Так, це ще терпимо – є де над рукописом працювати. Він у мене вже готовий!
Рєпін (показує теку). А я вам якраз і рисунки приніс.
Яворницький. Та їх там і багатенько ж, мабуть!
Рєпін. Дев’ять, Дмитре Івановичу. Якщо рисувати як-небудь, то більше було б, але я не вмію як-небудь… (Дістає із теки рисунки і по одному віддає Яворницькому). Ось, будь ласка, – запорозька кобза, баклажки, пістоль, кинджал і шабля, сволок і лутки запорозького куреня, портрети братів Шиянів і запорозький одяг.
Яворницький (милується рисунками). Чудесна робота, Ілля Юхимович… Тепер я перед вами у боргу! І я теж маю чим цей борг віддавати! (Задоволено усміхнувся). Ой, що я для вас придумав…
Рєпін. А що?
Яворницький. А от що! Пам’ятаєте, ви розповідали мені, як малювали картину про Івана Грозного і як облаштували під царську світлицю одну зі своїх кімнат? От я і подумав – це треба щось подібне і з запорожцями зробити… Справжніх запорожців, на жаль, уже немає, але та ваша кімната теж не була давніми царськими хоромами, а вона ж вас надихала…
Рєпін. Надихала, Дмитре Івановичу! Ще й як надихала! Як зайду та як гляну на перекинутий трон і на царський жезл у крові, так і бачиться мені, що це тут Іван Грозний і убив свого сина… І зовсім інакше робота іде!
Яворницький. От бачите! А зараз у Петербурзі якраз гастролює перший професійний український театр Марка Кропивницького із Єлисаветграда – «Чорноморців» Якова Кухаренка і Михайла Старицького на музику Миколи Лисенка ставлять. Там такий фурор! Зала щоразу переповнена! А я ж із ними знайомий ще з Харкова… От я і подумав: «Боже ж ти мій, як би гарно вони перед Іллею Юхимовичем сцену “Запорожці пишуть листа турецькому султану” зіграли!» Строї козацькі у них є, зброї і всього іншого теж вистачає…
Рєпін. Було б дуже цікаво!
Яворницький. Ілля Юхимович, це буде не просто цікаво… Театр Кропивницького – один із найкращих театрів у нас! А ми з Марком Лукичем дуже гарно скомпонували цю сцену: коли вони її репетирували, усі, як на виставу, позбігалися! То великі артисти!
Саме в цей момент за сценою лунає давній козацький пароль: «Пугу, пугу! Козак з Лугу!»
Яворницький (гукає у відповідь). Заходьте, браття-запорожці! (Рєпіну). А ось і вони…
До кімнати заходить ціла ватага акторів, одягнутих запорожцями: одні озброєні пістолями і шаблями, інші мають ще й рушниці та списи. Кремезний козарлюга несе на плечі невелику похідну гарматку-фальконет, а його товариш – барильце з вином; поруч із ними іде січовик, який тримає в руках бандуру. Наймолодший з акторів – у бурсацькій одежі і пострижений під макітру, ще один – в одязі турецького султана.
Кропивницький. Добрий вечір добрим людям! Дмитре Івановичу, ми не запізнилися?
Яворницький (радо). Ні, Марку Лукичу, ви дуже вчасно – ми якраз про вас говорили! (Рєпіну). Ілля Юхимовичу, знайомтеся, це – артисти українського театру із Єлисаветграда: Марко Лукич Кропивницький, Панас Карпович Саксаганський, Микола Карпович Садовський і вся їхня чоловіча частина трупи. Жінок на Січ не пускали, тому Марія Заньковецька і Ганна Затиркевич приєднаються до нас трохи пізніше.
Рєпін (подає усім руку і розглядає їх). Оце козаки! Справжні запорожці!
Кропивницький. Це ви ще не бачили їх на сцені, Ілля Юхимовичу! (Показує на товаришів). Там вони справді схожі на козаків-характерників – от де їхня рідна стихія! Приходьте наших «Чорноморців» подивитися. Ми будемо вам дуже раді…
Рєпін. Неодмінно прийду! І неодмінно в українському вбранні. У такій ось козацькій киреї з відлогою (показує на одного з акторів) я колись на лекції в академію кілька років ходив!
Кропивницький (з великою повагою подивився на художника). То для нас буде подвійне свято, Ілля Юхимовичу! А зараз ми хочемо подарувати маленьке свято вам… (Показав на своїх товаришів).
Садовський (урочисто). Запрошуємо на театралізоване дійство за картиною Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»!
Саксаганський. Ролі виконують актори першого професійного українського театру Марка Кропивницького із Єлисаветграда.
Яворницький (широким жестом показує на стіл). «Малюйте» свою картину, Ілля Юхимовичу, – себто розсаджуйте і розставляйте цих запорожців навкруг столу так, як ви самі бачите. А слова вони знають…
Рєпін. Тоді зробимо так… (Відтягнув стіл трохи убік, аби світло падало краще, поставив по-своєму табуретки). Почнемо зі столу. З лівого краю сидить козак без сорочки і з бандурою на колінах. (Придивляється до одного з акторів). Роздягніться, будь ласка, до пояса і сідайте, потім будете підказувати писареві якесь міцненьке слівце… За ним сяде запорожець у червоній шапці і з довгими чорними вусами. Так, відхиліть голову трохи назад і покладіть свого кулака на голу спину цього дотепника. (Розсаджує і розставляє інших). Поруч сидить старий січовий дід відставний, біля діда – суддя в чорній шапці… (Тому, що у бурсацькій одежі). Ви, очевидно, мали бути писарем, але побудете бурсаком – сідайте біля судді… Місце для писаря ми поки що залишимо вільним… За столом зліва стоїть запорожець із польським шляхетним обличчям і рушницею через праве плече, потім – полковник із перев’язаною головою, далі – цей рудий, як вогонь, донський козак, який уїдливо сміється і показує кудись рукою, а нижче від нього, за писарем, зіпреться на гарматку Сірко… За Іваном Сірком аж примружить очі молодий татарин, справа від кошового стане трохи боком Тарас Бульба – оцей добродушний пузань у червоному жупані і в смушевій шапці: він регоче, ухопившись руками за живіт… Ще у правому кутку повернеться спиною до глядача запорожець у сірому кобеняку з відлогою. А навпроти Сірка сяде за стіл на оце барильце з вином і аж похилиться від реготу козарлюга у білому кунтуші і з дебелою потилицею… (Розсадив і розставив акторів, задоволено оглянув «намальовану» картину, яка справді нагадує найвідоміший її варіант). Ну, от, здається, і все…
Яворницький. А писар? Ви ж про нього забули!
Рєпін. А чого ж ви стоїте, Дмитре Івановичу? Сідайте – це місце ваше, і тільки ваше! Це я зрозумів ще тоді, коли ви мені лист Івана Сірка до кримського хана читали.
Яворницький. Ілля Юхимович, я не люблю виставляти себе напоказ…
Рєпін. Ну, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам? Про Запорожжя ви ж пишете?
Яворницький. Пишу.
Рєпін. Значить, ви і є запорозький писар! Не відмовляйтеся, Дмитре Івановичу, – у вас була така лукава усмішка, коли ви листа читали! Я для своєї картини більше ні в кого такої не знайду!
Яворницький. Ну, хіба що заради картини… (Сідає за стіл).
Рєпін. Ось тепер уже схоже! (Подивився на актора, одягнутого по-турецьки). А цього турка куди?
Кропивницький. Це султан. Він стоїть навпроти запорожців – у нього своя роль…
Рєпін. Значить, у мене все.
Кропивницький. Тоді сідайте зручніше – ми починаємо! (Вибачливо). Тут прозвучить кілька сороміцьких слів, Ілля Юхимовичу, то ви вже нам вибачайте – то запорожці так написали, а з пісні слів не викидають. (Почекав, поки Рєпін сяде). Як відомо, усе почалося із самовпевненого листа турецького султана до запорожців…
Наперед виходить актор, одягнутий султаном.
Султан (розтягає сувій паперу і пихато читає). «Я, султан, син султана, брат сонця і місяця, внук і намісник Божий, володар царств македонського, вавилонського, єрусалимського, Малого і Великого Єгипту, Кам’янця-Подільського, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний хранитель гроба Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без усілякого спротиву і мене вашими нападами не турбувати. Султан турецький Сулейман ІV. Дано у Константинополі, апреля 13 дня, 1675 года». (Згорнув пергамент і став у гордовиту позу).
Кропивницький-Сірко (бере у писаря лист). І ось що йому запорожці відписали… (Читає по пам’яті). «Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар, якщо голою сракою їжака не уб’єш? Не годен ти будеш синів християнських під собою мати, твого війська не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Малого і Великого Єгипту свинар, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу й підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі запорозькі козаки відказали, плюгавче! Не годен єси мати вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день у нас такий, як у вас, поцілуйте за це ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким».
Султан (здивовано і ображено водночас). Я – султан… (Мовляв, ви що – не розумієте, з ким маєте справу?).
Запорожці (усі разом). Ти – шайтан!
Писар усе старанно записує за козаками.
Султан (далі цитує свого листа). Я – син султана…
Запорожці (разом). Ти – люципера син!
Султан. Я – брат сонця і місяця…
Запорожці. Ти – чорта брат і товариш!
Султан. Я – внук і намісник Божий…
Запорожці. Ти – антихриста секретар!
Султан. Я – володар царств: македонського, вавилонського, єрусалимського, александрійського, Малого і Великого Єгипту, Кам’янця-Подільського…
Запорожці (тепер по черзі. Перший). Ти – вавилонський кухар! (Другий). Македонський колесник! (Третій). Єрусалимський броварник! (Четвертий). Єгипетський свинопас! (П’ятий). Александрійський козолуп! (Шостий). Кам’янецький кат! (Сьомий). Подолянський злодіюка!
Султан. Я – цар над царями…
Один із запорожців. Ти – усього світу й підсвіту блазень!
Султан. Я – надзвичайний лицар…
Другий запорожець. Який ти в чорта лицар, якщо голою сракою їжака не уб’єш?
Султан. Я – ніким не переможений воїн…
Сірко (рішуче взявся за шаблю). Землею і водою будем битися з тобою!
Султан. Я – хранитель гроба Ісуса Христа…
Третій запорожець. Ти – нашого Бога дурень!
Султан (сердито тупнув ногою). Здавайтеся добровільно!
Сірко. Не матимеш під собою вірних християн!
Султан (тицяє пальцями у підпис на своєму листі). Султан турецький Сулейман ІV. Дано у Константинополі, апреля 13 дня 1675 года.
Запорожці (знову по черзі. Перший). Числа не знаєм, бо календаря не маєм… (Другий). Місяць – на небі… (Третій). Год – у книзі… (Четвертий – той, що стоїть за Сірком). А день у нас такий, як у вас, поцілуйте за це ось куди нас! (Підняв руку над головами і показав донизу рукою).
Сірко (підсумовує). Кошовий отаман Іван Сірко зо всім Кошем Запорозьким! (Бере в руки бандуру і разом з іншими співає українську народну думу про Байду, яку актори також інсценізують).
У Царграді на риночку –
Там п’є Байда мед-горілочку,
Та не день, не два,
Та не годиночку.
Під турецькі мелодії, хильнувши з барильця вина, Байда в уповільненому ритмі навприсядки робить коло, танцюючи гопак… Актори театру Кропивницького завершують свою інсценізацію. Рєпін рвучко підводиться і захоплено аплодує, а тим часом опускається завіса, оповіщаючи про закінчення першої дії.
Володимир КОБЗАР
ЛІВША
гумореска
Павло Антонович Кожух не писав – творив лівою рукою чергове художнє полотно. А неспокійна Муза Іванівка, на правах законної жони, надихала його:
– Теж мені, Чехонте! Хто тепер, у добу Інтернета, так пише? Поки ти дряпатимеш вручну своє мізерне оповіданнячко, сусіди класиками постають, живцем забронзовіють. Переходь на компутер!
Кожух стоїчно мовчав. Він точно знав, що лівою рукою можна дещо й на папері створити. Він для цього навіть пів літра спеціального чорнила роздобув. Запрягся в роботу і цілий день тужився. Зате коли Муза Іванівна пішла шопінгувати, Кожух висловився такою барвистою метафорою, що в найближчих сусідів аж вуха завернулися від творчих заздрощів.
– Геніально, Кожуше! – епічним голосом озвався сусід, який успішно вирощував тритомну епопею-скороспілку. – Але заскладно. Навряд чи тебе зрозуміє читацький загал.
Сусіда-епопейника перебив критик Голобля. Цей усе знав, усе читав і критикував з таким біснуватим темпераментом, що перезрілі поетеси запевняли: він зціляє їм не тільки душу, а й тіло.
– Не вздовж гони рядок, а впоперек. Чи – квадратно-гніздовим способом. Саме в цьому полягає модернізм сучасного художнього виробництва.
– Застаріла метода! – заперечив критик Яловий, який великих зірок з неба не хапав, але мав репутацію чоловіка надзвичайно скромного, оскільки вже ’надцять років посідав крісло завідувача редакції критики і досі не видав жодного власного опуса. – Я б вам радив, Кожуше, модернізувати творчий процес. І тоді ваше чорнило залишить неабиякий слід на полі красного письменства.
Дискусія про використання у творчості ноу-хау затягнулася допізна. А Кожух творив – потемки, навпомацки, прадавнім перевіреним способом.
– Агов, Павле Антоновичу, – знову долинув з темряви епічний голос. – Де ти? Досі строчиш? Все хочу спитати: сам чорнило вариш? Чи по знайомству дістаєш?
– Тьху! – озвався Кожух зі своєї творчої лабораторії. І розшифрував контекст підтексту: – Вам аби чорнило. Хіба я про це думаю?
– А про що?
Кожух думав про зірки. Там теж, мабуть, дехто пописує. І видається. Цікаво, якою рукою пишуть там: правою? Чи лівою?
м.Київ
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, червень)
Презентували книгу Валентини Тобілевич «Ікони з хутора Надії» (Кропивницький, ЦУВ, 2022, 118 с.). Найпросторіша зала краєзнавчого музею була заповнена людом – третина з квітами. Після шанобливих виступів я зрозумів, що презентація книги – діло третє, а перше – проводи 80-річної Валентини Василівни на заслужений відпочинок. Точніше сказала одна з працівниць закладу: «…хоч тепер вона і не буде членом нашого трудового колективу…» – аж кортіло мені встромити свою фразу: та вона до останніх своїх днів буде членом вашого трудового колективу, бо ця жінка як ніхто із присутніх тут все своє життя, майже шістдесят років поклала на піднесення та звеличення слави Карпенка-Карого, на збереження родового гнізда славетного драматурга, цю місію саме їй у спадок передав онук драматурга Андрій Юрович Тобілевич.
Однак книга свою справу робить уже тепер: зібрання публікацій під однією обкладинкою, а не вроздріб на газетних полосах, привернув таки увагу чиновників (Л.Т. подивувалась, що Тобілевичка ні премій не удостоєна, ні звань), а ще більше робитиме в майбутньому, коли на неї посилатимуться науковці й мемуаристи. Хоча… Ось щойно на сайті «З перших уст» прочитав, що книга «результат багаторічних досліджень зібрання старовинних ікон, що зберігаються на хуторі Надія»: автор замітки далі обкладинки не заглянув – от яка профанація.
3 червня
Іще один альбом із назвою «Барви степу» (Кропивницький, 2021). Іще один, бо було вже кілька. Традиція? Півтори сотні сторінок кольорів на крейдяному глянцевому папері – неймовірна розкіш у наші дні. Однак я не пошкодував би й тисячі гривень за цей альбом (а він десь стільки й коштує) при невеликому, у пів тисячі, накладі. Альбом принесла дружина: їй як членові журі цьогорічного журналістського конкурсу подарували щойно. З автографом Андрія Хвороста.
Що й казати, чудовий подарунок шанувальникам мистецтва краю. Від виданих раніше подібних альбомів цей відрізняється структурою і наповненням (за алфавітом члени творчої спілки) і про це також би слід було сказати чи в фаховій передмові (А.Надєждін), чи в анотації, яку помістили на завершення як авторську (до слова, непрезентативну, банальну, коли вже підписуєте її іменем відомого мистецтвознавця). Отож, найбільший ґандж цього альбому – незліченна кількість помилок на малій площі текстів. Тобто – відсутність коректури. Я міг би називати пригорщі конкретних огріхів: орфографічних, композиційних, пунктуаційних (Аділханян у біографічній довідці й Адилханян у передмові – до речі, творчість Сєди мала б відкривати видання, якщо за алфавітом, абеткових помилок тут не дві й не три; біографічні довідки виконані дуже суб’єктивно й не за стандартом, як вимагає подібне видання; навіть у колонтитулі крупним шрифтом не проминули спіткнутися: наів замість наїв – певно, побоялись, аби читач не переплутав іменник із дієсловом…). Міг би називати море «блішок», але не стану. З поваги до тих майстрів пензля, якими величається наш край. Ложка дьогтю? На жаль. Невиліковна хвороба периферійних видавництв.
6 червня
На фейсбучній сторінці шанованого мною сучасного історика Миколи Лазаровича (Тернопіль, професор технічного університету, автор мною опанованого, певно, не до кінця, навчального посібника «Історія України», Київ, 2008) знайшов сумне повідомлення: серед травня помер поет і бард Олександр Смик, голова Тернопільської обласної письменницької спілки («Вікіпедія» пише, що він був членом аж п’яти творчих спілок – ще журналістів, кобзарів, театральної та музичної – це, певно, рекорд серед творців). В останній рік він тяжко хворів – восени торік на засіданні правління НСПУ його не було. Один час, років понад чотири, я шукав п’єсу білоруського драматурга Миколи Манохіна «Суперники», яку для Рівненського театру переклав був саме Смик, але в нього її не виявилось. А ще пригадую його на засіданнях правління: він був одним із небагатьох, хто не запобігав перед керівництвом Спілки чи президією заходу, а говорив чесно й вільно. Й один із скількох, хто підтримав у 2017 році мій виступ проти обмежень у зарплаті секретарів обласних структур, у нас зокрема Людмили Григорівни… Один із небагатьох. А сам Лазарович, на дев’ять років молодший від мене, передпенсійного віку, зараз на фронті, на війні. Я мав народитись років на десять пізніше, то всього прихопив би – і Руху, і визвольних змагань.
9 червня
Шукаючи драматургію для «Вежі», знайшов її аж у Баварії. Анатолій Юрченко в кінці березня опинився у Реґенсбурзі – як біженець. (Чотири роки – з червня 1945 по червень 1949-го тут жив Євген Маланюк, на його півстолітній ювілей приїжджали Улас Самчук, Григорій Костюк й інші наші вигнанці: навряд чи є там бодай якийсь меморіальний знак про цю подію). От ми налагодили зв'язок електронною поштою. Вже надіслав мені дві п’єси українською. А ще для читання есе «К нам пришёл Шойгу. Хроника войны» – із трьох розділів. Есе я вже прочитав. Найбільше мені сподобався розділ третій, в якому описується чотириденна мандрівка автора (Кропивницький, Знам’янка, Львів, Млинок під Пшемислем, Краків, Реґенсбург). Бо перші два: хроніка лютого-березня, коментована з телевізійного екрана – усе це я бачив, усе це зафіксоване в численних репортажах і коментарях, тому й не становить особливої цінності. Інша справа вмонтоване в цю хроніку листування А.Юрченка із його друзями та приятелями з Росії (імперія виявляє себе на повну силу тупістю і рабською заангажованістю) і притомна, патріотична та чисто людська позиція мешканця центральної України. Цим есеєм Анатолій Петрович відкрився мені глибше не як журналіст-письменник, його пристойний рівень мені знайомий давно (гумор, публіцистика, театральні рецензії), а як людина, громадянин.
10 червня
♦ Сьогодні-вчора відправив три листи електронні: в Ізраїль, у Францію, в Німеччину – а завтра-післязавтра можу отримати відповіді. Який доступний і мобільний світ!
♦ Не перший раз, здається, пишу про оповідання Івана Яцканина. Ось в останньому (умовно квітневому – інтерв’ю із Ю.Щербаком записане в кінці травня) випуску «УЛГ» публікується «Білий легіт». Початок, перші півтора речення: «Будучи дитям, його прозвали “ангеликом”. Приросло воно до нього не надовго…». За українською орфографією станні два слова пишуться вкупі, бо це прислівник, який означає «на короткий, нетривалий час». Дрібний недогляд. Але перші слова твору… Так можуть казати тільки іноземці, які погано вчили українську. Краще і простіше: у дитинстві його прозвали… На крайній випадок: будучи дитям, він назвав себе… Наступне речення: «Приросло воно…». Що приросло, дитя? Така логіка, бо ж іншого іменника середнього роду у попередньому реченні немає… І так по всьому тексту оповідання обсягом майже на полосу («Там, де подає собі руки Гора…» – як це можна подавати собі руки?; «не видно ясени за потічком» – ясенів?; «він вчив і вітер дмухати», «як рік довгий, то носив штани з підтяжками», «Андрій Гіркий час від часу білив хату, завжди була синьою-синьою…» і т.п.).
Хтось мені скаже: так це ж у них там, у Словаччині, на Пряшівщині, така мова. Ні, мова одна, хіба діалектні особливості один регіон різнять від іншого. А тут проста безграмотність. Врешті, це не найбільша вада прози цього автора – вона нудна, надумана, якась нечуттєва. Щоразу, як десь зустрічаю його тексти, думаю: ось нарешті… Хочеться, аби хтось переконав мене у протилежному.
22 червня
Останніми днями в умовах рашистської агресії приймається багато таких державних рішень, про які пів року тому нереально було й помріяти: вилучення російських видань з бібліотек; у Миколаєві з першого вересня у середніх школах не вивчатимуть російську; Верховна Рада України приймає закон про заборону російськомовних пісень для публічного використання… Вся країна має стати україномовною – на сході та півдні також.
Тільки тепер починаєш розуміти, що досі в Україні були найсприятливіші умови для розвитку мови російської. Ось яскраві приклади: у селі Покровському неподалік Кіровограда виростала дівчинка Арсенія – у школі мова російська, Одеський університет – мова російська; то ж якою мовою вона почала творити?.. Те саме й про покійного Федора Івановича із сусіднього села Любо-Надеждівки (мало б називатися Надіїним чи Надіївкою) – те саме… І ніхто ж ці села не тлумив. Але тепер лисий кремлівський карлик їх дерусифіковує.
28 червня
Дочитав нарешті роман Володимира Винниченка «Сонячна машина» (Київ, «Дніпро», 1989, 624 с.): наскільки захоплювався першими двома частинами, настільки вимучував останню, третю. Однак загальне враження високе. Ось записані на берегах книги деякі мої думки: с.18 «Це початок грандіозного твору. З перших півтора десятка сторінок я відчув – грандіозно! От проза! А вони хочуть перемогти народ, який народив такого таланта!..»; с.36 «Чи я давно Винниченка не читав, що так ним зараз захоплююсь, чи цей роман справді якийсь особливий?»; с.80 «От написав українець роман про німців. А чи писав коли німець про українців? Ніколи раніше. Бо треба було українцям стати нацією, привернути увагу світу до себе. В останні роки з’явились такі твори. А після нинішньої російсько-української війни їх буде ще більше»… Врешті, твір не так про німців, як про загальні тенденції розвитку суспільства на цивілізованій планеті. Фантастичний роман про долю пролетарської, комуністичної ідеології і передбачення краху її втілення у життя. Це було написано за чверть століття до появи «1984» Джорджа Орвела. Мовляв, не треба вдаватись ні до якого прогресу, праці, зусиль, варто винайти машину, вона сонячною енергією синтезуватиме звичайну траву у хліб, який прогодує усіх сущих. І от таку машину винайдено, вона стає популярною на всіх континентах, але дуже скоро стає зрозуміло, що людина, перестаючи працювати і думати, перетворює довколишнє середовище в застій, руїну, пустелю.
Сюжет роману, звичайно, набагато складніший, ніж його ідея – сьогодні про це можна прочитати і в «Вікіпедії», і в багатьох дослідженнях перших критиків 30-их років і сучасників – понад пів століття навіть для українського читача роман був недоступний.
Щедра, багатоцвітна жанрова палітра твору: реалізм оповіді із вкрапленням фантастики (сонячна машина, холодник/кондиціонер, променева артилерія і т.п.), детективні викрутаси, імпресіоністична стилістика, філософські сентенції, поезія в прозі… Не втримаюсь, щоб не вихопити бодай кілька афористичних абзаців чи рядків: «Політика – то злість, ненависть, нелюбов до деяких ближніх, вона псує нерви, кров, шлунок, а іноді й усьому життю загрожує», «Історію роблять великі сильні одиниці», «Деспоти не родяться – їх робить і творить юрба», «Захід повинен покласти край розбратові серед людства, і встромити на віки вічні в груди землі прапор єдності й вічного миру. Перемога Сходу є перемога смерті», «Заборона – споконвіку найкраща пропаганда забороненого. Дати волю говорити, дати змогу вільно боротися з цією химерою!», «…всяка істина, коли вона справжня, має в собі велику красу», «…лінощі – це просто хороба, чисто фізична хороба старого світу, це – дефект організму, брак сили, бажання організму економити сили», «…кохання не є любов… Кохання – це зойк крові, це – бездумний, хижий голод тіла… Любов – це інше лице вічності, але це – вростання, вгорання одної істоти в другу…» (цей прощальний лист Макса до Сузанни на півтори сторінки книжкового тексту – пісня! поезія мудра і трепетна!)…
Часом у романі я натрапляв на рядки, які нібито написані сьогодні: «Струснути їх пекельним, безмилосердним терором; вогнем і газом повисаджувати їх у повітря, повинищувати їх десятками тисяч. І мільйони тоді покірно посунуть, як отара під батогом страху й сильної волі вищих одиниць» – ну, чим не розбійні мрії-марення сущого нині кремлівського царя, який ще в каґебістській юності отримав поганяло «бледная моль»?
м.Кропивницький