Василь Зима
Пам’яті розстріляного солдата
Олександру Мацієвському
Ну, здрастуй, смерть. Що дивишся на мене
Крізь чорні дула? Я вже не втечу,
І на коліна не дозволять гени,
Кажи уже, я поки помовчу.
Чому стоїш за спинами, як злодій?
Чи так не любиш сигаретний дим?
Я ще весною мріяв на горОди,
А влітку танком в’їхати у Крим.
Ти не зважай на них, вони -- приблуди,
Дай докурити, встигнемо іще,
Невже отак ідуть у вічність люди,
Востаннє закуривши під дощем?
Хоч усміхнися, де ще погуляєм?
Тече ріка, ні вирв, ні берегів,
Нема ніде миліше того раю,
Який любив, отак, як я любив…
А що зазвичай кажуть наостанок?
Чи просять ще хоч декілька хвилин?
Уже без мене спалахне світанок,
І сонце промінь кине через тин…
Давай уже, бери мене за руку,
Чи як ти там у засвіти ведеш?
Померти що? Хіба що серця стукіт
Урветься там, де річку перейдеш…
Як жив? Та як, отак, щоб не сказали,
Що десь здригнувся або відступив,
Життя замало днів відрахувало,
Я б, якщо чесно, трохи ще пожив…
Та що тепер, нехай стріляють свині,
Недопалок вже пальці обпікав,
Ходімо, смерте. Слава Україні!
А світ: «Героям слава!» відказав.
Олексій Бик
Ішли сніги, імперія конала...
...Ішли сніги. Імперія конала.
А ти сидів у неї в головах.
Тебе перемололи біль і страх минулого,
яке давно настало –
один із відчайдушних сіромах,
забутих чи незнаних для загалу,
залишених здихати у котлах.
Смеркалося. Історія народу,
мов бидло під ударом палюги,
звертала на протоптані круги
у боротьбі за втрачену свободу.
Ті ж самі споконвічні вороги,
ті ж самі вовкулаки і заброди,
що ріжуть без жалю і до ноги.
Герої передсмертного фольклору,
чорнильниці кривавого листа –
історія завжди така проста,
її скрижалі пише непокора,
її перевіряє висота,
з якої відкриваються простори
і види на зруйновані міста.
Ішли сніги і гаснули об тебе,
не досягнувши мерзлої землі.
У голові лунали скрипалі,
і ти курив без крайньої потреби.
Усі ходили втомлені і злі,
а скорбний капелан служив молебень,
по вінця у зимі і у золі.
Змирившися з одвічною війною,
ти сам перетворився на набій.
Життя не заважає при ходьбі
і у походах завжди із тобою.
Ти дух залізняків і гамалій,
і твоя доля буде непростою
у вирі поворотів і подій.
Ішли сніги. За ними йшли шалені,
тілами розтопивши льодовик.
І по мосту з полеглої людви
останні пронесуть свої знамена.
А ти уже боям утратив лік
і викашляв майбутнє, як легені,
і виконав усе, що передрік.
Здихав гулаг. Агонія тривала.
Смерділо м’ясом, порохом і злом.
Цивілізація сповзала у розлом
якогось потойбічного провалу.
І агнець був призначений козлом.
І це минуле знову не настало,
як не настане й завтра, загалом.
І білий світ, біліший від паперу
останньої кривавої зими,
ще до світанку сходив на дими
зруйнованих і спалених імперій.
...І ранок, переповнений людьми,
підсаджував бійців на БТРи.
Ішли сніги. Ішли за ними ми.
Станіслав Новицький
Відсутність голосу зозулі
***
бути
серед могил
могилою
слухати
голос
чужої землі
як своєї
бути вітром
серед
чужих
хрестів
бути хрестом
з молодої ялиці
і дивитись
на небо
слухаючи
земельні пісні
трави
крізь вічні
сни
чужих могил
***
Посій тричі пшеницю
з горла криниці
зійде вода…
***
Сивина неба
пада на землю
туман за туманом…
Шевченко
він для мене ніколи не був іконою
він для мене не був у бронзі
і старому кожусі
він був кріпаком
він був академіком
він був солдатом
він для мене сьогодні
він для мене завтра
Кобзар
хай мені усміхнеться Шевченко
в саду Максимовича
дайте мені побачити
його живим
дайте доторкнутись до справжнього Шевченка
не треба мені чужих слів
не треба граніту
не треба ікони
дайте мені побачити живого
Шевченка
у печалі
світу
у житті
та перед смертю
березень 2023
***
знову мовчатиму
вдивляючись у віддалену
тишу бетону
дивлячись на людей
які тонуть
у холоднечі бетону
мовчатиму
мене супроводжують
хмари твоїх очей
я напишу
на білім цвітінні калини
твоє ім’я
і буду читати вголос
літеру за літерою
дивитимусь на
хмари твоїх очей
на твоє ім’я на калині
біле ім’я
яке читаю
вголос
Серцем юного щиглика
«Дала мені мати серце –
розмальованого щиглика»
Василь Голобородько
вперше побачив тебе
серед квітів
саме оцих квітів
степового поля
вперше побачив тебе
з волошками
синіми як твої очі
вперше побачив тебе
серцем юного щиглика
потім дивився на тебе
крізь літнє небо
та дощем який пахне м’ятою
маківка до червоної маківки
літо до літа
як хліб до пшениці
вперше побачив тебе
серед простого поля
у вишитій сорочці
з квітами
вперше побачив тебе
серед високого неба
без вишитих квітів
побачив тебе і тепер думаю
чи тебе зустрів
чи вишиті квіти в небі
лютий 2023
***
пташко моя зозуле моя
туман котиться вранішнім полем
зозуле моя пташко моя
зникає зір світу
поле моє із білого неба
ніч моя з кольорових зірниць
стежка моя з попелу
весняних квітів
сад мій з дикої яблуні
пташко моя зозуле моя
поле моє з білого неба
сорочка вишита туманом
з клена і верби
зозуле моя пташко моя
котиться сон
як золота кулька
від зозулі до ночі
від поля до вранішнього туману
січень 2023
***
зоря
яка світить
вночі
може впасти
на землю
стривожити
трави
живі
вона дивиться
з нічного неба
на твої
руки
вона слухає
твій голос
без розуміння слів
аби просто
почути тебе
вона любить
слухати
і дивитись
з нічного неба
на землю
звідки
лунає твій голос
або світле
проміння
твоїх
рук
***
слово впіймати
як зозулю
в полі
притуливши
до вуха
світло
її співу
***
пустка
душі
не тільки
спустошення світу
а й відсутність
голосу
зозулі
Солов‘ї вчорашнього дня
Спершу згадую вчорашній день
потім дивлюсь на вранішніх солов’їв
біля чужого паркану на дереві
знову говорять
голосом роси
голосом яблуні та вишні
в садку
слухаю
тільки слухаю
обабіч тину ходить небо
у білому кожушку
вчорашнього туману
дерево слухає солов’їв
дерево слухає небо
а я слухаю тишу…
м.Вінниця
P.S. У перший місяць весни Станіслав Новицький зібрав цілий букет творчих відзнак: він став лауреатом літературних премій імені Леоніда Глібова (книга «Розуміння простору», м.Кропивницький, 2022), Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (книга «Крони дерев холодні», м.Кропивницький, 2022) та Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара (книга «Передмовчання», м.Чернівці, 2022). З чим ми його, юного, 22-річного, й вітаємо та бажаєм незникомого натхнення!
Віра Соколова
Вечірні ноктюрни з Яновським
(акварелі)
ЕТЮД ПРО ДЕРЕВО, ЛЮДИНУ Й ЧАС
«Як тут по-чудному все: будинки великі, а стоять один біля одного майже впритул, місто таке велике, а вулички вузькі, й люди такі гарні, а розминаються і не здороваються один із одним…» – хлопчик роздумував про все це, споглядаючи вулицю крізь шпаринку у паркані. А потім він згадав маму, свою хатину, і на очі вже навернулися сльози, як раптом тепла рука притулила його до себе, а лагідний голос заспокійливо втішив: «Не сумуй. Усім незвично попервах на новому місці. А ти, Юрку, обживайся. За землю триматися – то добре, але наука зараз і до землі треба. Ось завтра й розпочнеться твоя наука. Пішли відзначимо цю подію». Дід лагідно посміхнувся і показав Юркові на саджанець: «А давай-но посадимо з тобою це деревце. Воно буде вкоренятися, і ти також. Будеш його доглядати, а там дивись – і грушками воно тебе почастує».
Хлопчик із дідом закінчили роботу й вмостилися на лавці. Юрко пригорнувся до діда, і вони так сиділи, думаючи кожен про своє, аж поки не вийшла з хати тітка Ганна та не погукала до вечері.
А потім…
А потім була безсонна ніч, сонячний ранок, знайомство із новими друзями, щасливі роки навчання в Єлисаветградській «реалці», а ще цілих тринадцять груш на третій рік із молодого дерева. Тепер стало традицією сидіти літніми вечорами біля груші, а взимку смакувати грушевим вареням із чаєм.
Груша росла, плодоносила і від землі набиралася щороку новими силами, але найбільше втішалася, коли біля неї сидів хлопчик Юрась і вголос читав книжки про степ і море, якого ані вона (груша), ані хлопець (на той час) ніколи не бачили. Їй подобалися мрії цієї людини, яка росла й мужніла разом із нею у маленькому дворі великого міста. Дерево навіть було посвячене у чи не найбільшу таємницю Юрка, коли він уперше освідчився у коханні дівчині Галі Москалець. Потім юнак, щасливий і збуджений, частенько засиджувався під грушею, і дерево, ніби відчуваючи його стан, ставало теж незвичайним, пропускаючи між своїми тріпотливими листочками зорі.
Минуло багато років…
Давно вже не живе у цьому домі й у цьому місті Юрко. Та й не Юрко він тепер, а Юрій Іванович. Одного разу навідався. Схилився на стовбур, наче стомлений життям. І дерево відчуло його життєвий неспокій: здавалося, що навіть гілочками прихилилося до нього… А на прощання щедро обдарувало гостинцями – соковито-сонячними духмяними грушами.
І звідтоді груша різко почала рости вгору, наче намагаючись стати вищою, щоб виглядати із двору свого доброго друга дитинства.
Навіть сьогодні, коли ви підійдете до будинку що на вулиці Ровенській, із вами радо привітається стара груша, яка добре пам’ятає Юрія Яновського, і, здається, що знає вже тепер про нього набагато більше, ніж колись, але однак і до цього часу його виглядає.
ХУДОЖНІЙ НОКТЮРН ВЕЧІРНЬОГО РОЗДУМУ
Весна 1919 року була розкішно-теплою. Був гарний духмяний вечір. Юрій Яновський сидів у садку і згадував вранішню розмову з Ісидором Корименбсером. Юнак любив спілкуватися із цим імпозантним службовцем-французом, хоча досконале володіння французькою від нього так і не перейняв. Ще не зовсім одужавши після складної операції, Юрій мав тепер час на роздуми про майбутнє життя. Закінчилося навчання в «реалці», а з ним і дитинство. Хлопець вступав у період юності, сповнений романтичного ідеалізму в душі й у мріях. Пан Ісидор запрошував його працювати на завод, обмальовуючи наперед усі можливі перспективи від цього кроку. Але Юрій, максималіст і романтик, як і всі сімнадцятирічні того буремного часу, більше роздумував і намагався визначитися у національних перепитіях історії…
Ну, а тим часом травневий вечір, сповнений весняної сили, уже вступив у свої права, і між тріпотливими листочками груші, біля якої сидів юнак, уже почали зблискувати перші несміливі зорі. Розмаїття звуків та різнопахучостей, що линули із саду, квіткової клумби, розквітлих дерев, наповнювали тишу своєю неповторною музикою, котра дивним чином вібрувала у молодій душі надіями, бажаннями, силою.
Підсвідомо Юрій уже знав, що пристане на дядькову пропозицію попрацювати у повітовому статистичному бюро, яке тоді було якраз навпроти їхнього будинку (дядько працював там бухгалтером). Звичайно, не зовсім романтичною була робота у повітовому статуправлінні, але мала і свої плюси: юнак міг викроїти час для спілкування із Галею.
Тепер навіть ім`я її для нього важило багато… І музика зоряного кохання затопила його чуттєві береги, а деякі зорі навіть почали дивитися на хлопця із неба Галиними очима. У цю хвилину йому хотілося поділитися із усім світом своїм щастям, розповісти про свою принцесу, королеву, Дульсинею – даму свого серця, біля якої почувався благородним лицарем, тим неперевершеним романтиком-ідальго, який інакше жінку як богиню й не сприймає…
Весна… Пелюстковий вечір у садку, зоряний час у розпашілих мріях юнака… Їхня зустріч із Галею відбудеться завтра, й от тоді він, нарешті, зважиться дівчині про все-все розповісти… Десь далеко почувся гуркіт грому, і роздуми звернули до спогаду…
Майже рік Юрій був бійцем єлисаветградської сандружини. Це було доволі небезпечно. Допомагаючи пораненим, часто під кулями гинули й сандружинники. У 1919 році в місті було дуже голодно, і сандружинники їздили навколишніми селами, вимінюючи за продукцію заводу Ельворті харчі для поранених у госпіталях.
Одного разу, добре присмерком, Юрій із другом повертався возом із сіл Первозванівки та Завадівки. Підвода була гаразд завантажена всіляким харчем. Дорогою до міста їх перестріла банда. Стало зрозуміло, що живими їх не відпустять. І тоді товариш Юрія підняв гранату і замахнувся на бандитів. Ті завмерли, а Яновський так і правив до самого міста підводою, на якій стояв його друг із затисненою гранатою у руці, щомиті готовий до захисту. Тоді також гуркотів грім, у той вечір дуже схожий на важку стрілянину.
Роздуми, спогади, мрії – усе якось разом спліталося, сягало вище неба, і тільки погляд, що постійно перечіпався об зірки, вертав юначий романтизм на землю.
І звідкілясь, із-над височини, вчувалися йому, як ноти у ноктюрні, легкі слова: Кіхана, Байгород, прекрасна Мармарош, Тайах, Одеса, То-Ма-Кі, кохана, море…
І… Майстер корабля, який впродовж життя, боронячи честь нареченої, все переборе й підніметься із нею на величний п’єдестал овацій, навіки залишившись Лицарем Культури нації.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, серпень)
4 серпня
«Хороший руский – мертвий руский» – цю фразу почути чи побачити сьогодні можна нерідко. І з нею погоджуються багато українців, відсоток зашкалює. В могилах скидаються сотні тих, хто протягом століть попереджав про підступність орди. Хвильовий із гаслом «Геть від Москви!», як кажуть, відпочиває. То невже за порєбріком усі зазомбовані? Я часто сам себе запитую: а як би нині повелись ті росіяни, які на мене свого часу зробили великий вплив і яких я полюбив безмірною любов’ю? Деякі (Валєнтін Распутін, Васілій Бєлов, Віктор Потанін) встигли відповісти мені своїми вчинками й словами – як носії імперської ідеології. А от Васілій Шукшін, Віктор Астаф’єв, Юрій Казаков? Чомусь думається, що вони як чесні й совісні художники не змогли б підтримати варварство путінської кліки. Як не підтримали Лія Ахеджакова, Дмітрій Биков, Андрій Піонтковський, Гаррі Каспаров, Андрій Макаревич, Віктор Шендерович, Ілля Яшин… Тобто: не всі росіяни контужені шовінізмом і надуманою величчю своєї імперської минувшини. Ось днями відкрив для себе іще одне ім’я: фотожурналістка Вікторія Івлєва, яка відкрито говорить про загарбницьку, експансіоністську роль своєї країни по відношенню до інших держав, зокрема до України. Принаймні з часу захоплення Криму. Я відкрив її для себе з інтерв’ю у телемарафоні позавчора: «Русская культура сгорела заживо в Буче» – мудрі, дуже точні, чіткі відповіді: я прямо прилип до телевізора. Пізніше заглянув у Internet: на два роки молодша від мене, закінчила фотоучилище і журналістику в Московському університеті, єдина з журналістів, хто у 1991 році спустився у 4-ий реактор ЧАЕС й опублікував страхітливі знімки, з 2014-го не раз бувала на Донбасі, зараз із синами переїхала в Україну з одним чемоданом і в одній сукні… Прочитав кілька її публікацій за період війни («После увиденного в Бородянке хочется повесится» – 18 квітня, «Моя страна в образе зверя» – 29 квітня)… Руда некрасива кацапка – а хочеться її обійняти, пригорнути до серця. Хтось скаже: виняток! Може…
7 серпня
Часом, читаючи якесь оповідання, в якийсь момент ловиш себе на думці, ніби читаєш не вперше. Як так, адже не читав, бо якби читав, то таке не можна було не запам’ятати!.. Ось телефонував учора Андрій Кравчук, назвав популярну книгу в 60-их «Хранитель древностей», автора не згадав. І я не згадав, хоча старший від Андрія: та ж він виховувався у письменницькій родині в містечку, а я гусей пас, город доглядав біля крайньої у селі хати… Тепер google допоміг: Юрій Домбровський – чотири роки тому я прочитав його magnum opus «Факультет ненужных вещей». Останнім своїм оповіданням «Ручка, ножка, огуречек…» за рік напророчив собі смерть. Оповідання надрукували майже через 13 років після написання, у журналі «Новый мир» (як вони, «наші воріженьки», цей іменник люблять!) – тираж 2 мільйони 660 тисяч примірників, головний редактор Сєрґєй Залигін (1990-ий – золота пора літературних журналів напередодні першого розпаду імперії). Цей примірник московського журналу стоїть на полиці моєї домашньої книгозбірні. Дочитуючи оповідання, відчув, що вже колись... Та ж немає жодної позначки-підкреслення (олівцем, ручкою, нігтем), які я завше залишаю – немає ні в тексті, ні в змісті. Оповідання відповідає моїм смакам. Чому ж забулось? Років через десять взяти б журнал у руки…
11 серпня
Другий місяць читаю біографічний роман про славетного італійського скрипаля і читання моє раз по раз переривається, зашпортнувшись за фразу, за ім’я знане чи мало знане, за топонім, який перетворюється на музику, що зринає з глибин твоєї пам’яті… Мандрівний маестро на схилі свого віку одвідує Варшаву, і я вже чую з далекої своєї юності пікіруючий фальцетний відголосок: «На Варшаву, на Варшаву, на Варшаву падает дождь…» Хто співав цю пісню, який ансамбль виконував, чиї слова і про що вони? Не відаю. Один-єдиний рядок звучить у мені. За ним я знаходжу пісню в Google’і й вертаюсь чи не на пів століття у минуле. Певно, я тоді служив на флоті, поблизу польської землі, коли з’явилась ця мелодія. Вона хвилює мене (не «Пісняри», ні – «Весёлые ребята») до сьогодні. Автор слів Владімір Сергеєв – чи написав іще щось, окрім цих 12 рядків? Хоча мені досить і одного: «Гонит ветер листвяную осыпь…» Композитор Давид Тухманов, син вірменина – живий і досі, автор пісень «День Победы» та «Мой адрес – Советский Союз», а під кінець зовсім з глузду з’їхав, написавши опери-ораторії про завойовника сибірських просторів Єрмака та царицю Катерину ІІ. Перший виконавець «Варшавского дождя» Саша Лерман, невдовзі емігрував у Ізраїль, у США був філологом-науковцем, володів півсотнею мов, нема його вже, на два роки старший від мене… Нічого цього тоді я не знав – мене просто підхоплювала на свої печальні і сльотаві крила чудесна пісня «На Вар-ша-а-ву!..» Незабутня гармонія.
А ще не міг не пригальмувати й так доволі повільний темп мого читання абзац, в якому розповідається про рік життя Нікколо у Венеції, де в бібліотеці він уперше прочитав «Метаморфози» Овідія. А ти прочитав? – запитую себе. Колись, здається, в студентські роки… (Точно знаю, що читав серію поетичних «метеликів» під назвою «Зона Овідія», яку в АУП на початку нинішнього століття заснував Тарас Федюк). То марш у наукову книгозбірню! Поезія, якій дві тисячі літ. Чи перекладений Овідій українською?.. Я шастаю по наявних довідниках, пірнаю в Мережу: довідуюсь, що з Овідія черпав сюжети своїх перших поем Шекспір, і в домашньому шеститомнику (Київ, «Дніпро», 1985-86) знаходжу «Венеру і Адоніса» та западаю з першої строфи: «Ледь сонце розпрощалося багрове Із досвітком заплаканим, а й знов Адоніс кличе: “Гей, ясне, на лови!” Любив він лови – зневажав любов. Та вже Венера в’ється коло нього, Немов зальотник, хвалить молодого…» Це ж іще ХVІ століття й самому автору лиш 28 – а яка ж охайність стартової строфи та вишуканість слова і думки в цілому! Звичайно, це заслуга й перекладача (Олександр Мокровольський). Сюжет непоказний (моск. «неказистый»): розквітла й досвідчена в коханні Венера вимагає в молодесенького красеня Адоніса пристрасті, а той налаштований на полювання звірини завтра, та вдосвіта юнак гине від кривавого удару вепра, помирає, на очах закоханої перетворюючись «на червону квітку в білих цяточках»… Я неоднозначно сприймав шекспірівський дебют: по ходу читання фіксував такі мимовільні згуки: після першої третини: «Це ода поцілунку або Зґвалтування юначка»; після другої: «Приємно читається, але ж таке пусте!»; після третьої: «Поему рятує трагічний фінал». А завершивши, хочеться іще раз прочитати, повтішатись, зачудуватись: «В мої глянь очі – там твоя ж краса. Хай стрінуться й вуста, як очеса!», «Бо кажуть: мука серцеві потрійна, Коли словами вилитись не вільна», «Тож зацурай неплідну чистоту Весталок-дів, черничок-самодрочок, Які приводять лиш неплідноту, Пустельний недорід синів і дочок – Будь щедрий! Світло каганець дає, Лише допоки в нім олива є»… Шекспір українською – неймовірна втіха. Слава неповторним 80-им!
16 серпня
♦ Шукав сьогодні в бібліотеці для юнацтва книгу австрійського психотерапевта Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу», яку в українському перекладі видано шість років тому – рівно через 70 літ після її написання; уже й автора давно нема (1905-1997), уже книгу віднесли до десятка, які «найбільше вплинули на життя людей в усьому світі», а в нас про неї знають хіба одиниці. Я книгу обов’язково знайду й прочитаю – всього 160 сторінок. Але зараз збираюсь записати про інше. На журнальних столиках абонементу я завважив купи книг. Придивився й зрозумів: російськомовні книги на списання. Моє око зачепилось серед того мотлоху за пару білосніжних: двотомник Владіміра Крупіна, російського письменника з когорти «деревенщиков». Чомусь жаль мені стало, що його вибраковують. «Ці книги підуть у запасники?» – спитав я бібліотекарку, бо важко мені, за всіх обставин, уявити, що їх пустять під ніж. А в відповідь – мовчання, випнуті губи й приплющені очі. «То можна – я їх заберу? Чи викуплю…» «Я в директора запитаю». Удома мені подумалось, що цей двотомник має десь бути у моїй домашній книгозбірні. Не довго й шукав: на нижній полиці, затуленій бильцем канапи. В.К.«Избранное в двух томах» (Москва, «Молодая гвардия», 1991, 574+560 с., наклад 100 тисяч примірників). У змісті відзначені мною кілька прочитаних оповідань. Ось поки що й усе. Ні, ще останній рядок із російської «Википедии» з розділу «позиция и высказывания»: «В марте 2022 года подписал обращение в поддержку военного вторжения России на Украину». Он як. Чи буде через рік-два каятись патріарх?
♦ Жестова мова – це поняття ввійшло до нашого загального сприйняття і розуміння не так і давно, в останньому десятилітті, коли час від часу, з великими перервами, на деяких телеканалах в інформаційних програмах почали з’являтися жіночки в кутку екрана, які перекладали мову диктора пальцями рук. А мені згадалось, як я в студентські роки брав участь у всесоюзному переписі населення Шевченківського району Києва, де мені попались п’ятиповерхові будинки, всуціль заселені глухонімими. Навіть деталі й розмови пригадую. Написати б оповідання.
18 серпня
Сторінки цієї книги за понад сорок років встигли покритись жовтими плямами, але тільки тепер я її прочитав. Звідки вона появилась у моїй бібліотеці? Не пригадаю. Знаю лиш точно, що не з полиці букініста, де стояли книги в переважно оправах бруднувато-мармурових кольорів, а серед них єдина барви малинової. Бо ніколи жодної книги не купив за здану макулатуру. (Мабуть, саме через це я тільки недавно прочитав твори Сомерсета Моема, а Дюма так і досі не наважуюсь узяти в руки). Врешті, ту малинову обкладинку я нині захряснув: Анатолій Виноградов «Осуждение Паганини» (Київ, «Музична Україна», 1980, 360 с., тираж 300 тисяч примірників). Прочитав і думаю: можна було б написати іще такого ж об’єму книгу про те, як і звідки черпав матеріали для біографічного роману автор. Певно, не раз побував у Італії. Читав я книгу з атласом Європи – якраз у ці часи, коли ми стали кандидатом до входження у Європейський Союз. Книга підсилила моє особисте бажання бути нашій державі у цій конфедеративній структурі. Ну, і наблизитись до розгадки геніального, несамовитого, містичного, багатостраждального і неперевершеного синьйора Нікколо. Його цькували журналісти, церковники і банкіри все життя, обзивали потворою і карбонарієм, розповсюджували про нього всілякі брехні, кілька разів хоронили, повідомляючи про це в пресі, зривали йому концерти, а по смерті роками не дозволяли віддати останки землі, вважаючи його безбожником, сатанинським поріддям («Цей чаклун, цей чарівник живився мізками немовлят і робив струни своєї скрипки з кишок убитої й замученої ним дружини»). Паганіні на всі ці інсинуації відповідав: «…немає в мене ворогів. Усе, що пишуть про мене, не має ніякого стосунку до живого Паганіні. У всякому разі я не знаю людей, про яких би я думав з осторогою. Як можна відібрати у мене те, чому віддане все моє життя, – коли я відчуваю себе скрипалем у повній силі?» На сторінках книги читач зустріне всесвітньовідомі імена: Россіні, Стендаль, Руже де Ліль, Шопен, Гюґо, Ліст, Берліоз, Шуман, Мюссе, Жорж Занд та інші, які захоплювались віртуозом.
Ця книга навряд чи перекладалась коли українською мовою. Зробити це треба не тільки тому, що в ній є кілька ексклюзивних антиросійських шпичок («…бежал в Россию. Жизнь там, в этой дикой стране…», «…как на островах негры сожгли свою столицу, так и тут русские сожгли свою Москву», «В тяжелом состоянии был Паганини, когда генерал Зелыньский явился к нему в отель “Люксембург” с приглашением в Петербург и Москву. Паганини решительно отклонил это приглашение»), а й тому, що це чудовий зразок як слід писати захопливе чтиво про геніальних людей. Врешті й доля самого автора (навчання в університеті Ломоносова, зустрічі із Толстим і Горьким, робота в архівах Парижа, Риму, Відня, перекладацтво, опанування льотчиською професією на схилі віку, жахливе самогубство) заслуговує на створення цікавого бестселера. Однак автора, чиї книги колись можна було купити хіба за здану макулатуру, сьогодні рідко хто пам’ятає.
P.S. Цей роман змусив мене перечитати іще один твір про знаменитого генуезця (не венеціанця!) – оповідання Олександра Купріна «Скрипка Паганіні» (у сьомій книзі 9-томника 1964 року): таки справді «смутное предание»… Порівняймо бодай цих два абзаци: «…зелёная зависть не только к прежним артистам, не только к современникам, но и к будущим великим скрипачам отравили и испепелили его душу» (О.Купрін); «…меня радует всякое проявление таланта, меня радует всякое прекрасное душевное движение в человеке, я не вижу никакого для себя ущерба в том, что появится скрипач, равный мне по силе: тогда моя работа будет облегчена, так как каждый концерт отнимает у меня год жизни, тогда кто-то другой придёт ко мне на помощь и облегчит мне то горение, которое называется служением искусству» (А.Виноградов).
23 серпня
Наші сучасні співаки наймолодшого покоління, навертаючись до класичних хорів та солоспівів, намагаються вразити оригінальністю виконання, але так спотворюють їх, що відвертають чуле вухо. Ось так завиває Тіна Кароль, виконуючи гімн України, що дівається урочистість і трем у цього твору. А вся країна гімн січових стрільців «Ой у лузі червона калина» сьогодні співає не так природньо й мелодійно, як його відшліфував народ за понад сто років, а як Андрій Бумбокс, точніше Хливнюк (останній рядок приспіву «а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!» – звучить наче з вуст пастуха, який виганяє череду корів на пашу: гей! гей! – хоча це грайливе й негучне «гей-гей» має зовсім інше призначення: ліричне, сердечне). Свідомо калічать шедеври нашого пісенного жанру? Швидше від зарозумілості та душевної глухоти.
24 серпня
(Електронний лист до Анатолія Юрченка – с.Танштайн, Баварія, ФРН) es ist alles abgemacht! Добрий день, Анатолію Петровичу! Вітаю Вас і Вашу дружину із вчорашнім святом Днем прапора й сьогоднішнім – відновлення державної Незалежності!
Так, у нас усе гаразд, якщо не зважати на те, що душа в напруженні безнастанному – і за свій Кропивницький, і особливо за ті українські території, які щодня зазнають руйнувань та вбивств. Але ж не зважати не можна... Всі надії на наші збройні сили, які вже почали викурювати окупантів і з Криму. Ви все це знаєте.
Два цьогорічні випуски "Вежі" по двісті сторінок кожен підготував до друку, найближчим часом дізнаюсь, чи будуть вони профінансовані у цьому році. Ваш "Фауст" запланований у 45-е, найближче, число журналу.
Дякую за надіслані есе німецьких вражень – вони чудесні. Продовжуйте писати – згодом це стане спогадальною і пізнавальною книгою. Бажаю Вам здоров’я, натхнення й бажання повернутись додому, в країну-переможницю! З повагою – …
29 серпня
У Мережу закинули варіант начеб Тичининого вірша «Я стверджуюсь» (Цього вірша я читав напам’ять при вступі до Шевченкового університету у 1971 році, отримав «відмінно», але це мені тоді не допомогло). Пишу «начеб», бо тут замість Тевтонії Московія, замість фашистів кремль («Кремлівська гидь, тремти!»). Хто не знає творчості Тичини, а це відсотків 70 чи й 90 нашого народу, хоча його творчість вивчається і в середній школі, й у вищій, – то й можуть повірити. Та ще коли цей вірш подається з FB-учної сторінки четвертого нашого президента Ющенка… От нащо це самому ексочільникові держави – не розумію. Хоча я, звичайно, теж би хотів, аби Павло Григорович був тоді настільки прозірливий і безстрашний. Однак вистрибнути із свого жорстокого, але закамуфльованого часу йому було не під силу. Як це вдалося Стусові, Левкові Лук’яненку…
м.Кропивницький