Наталія ГОРІШНА
КОЛИ МИ Є…
ТИ – УКРАЇНА!
Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна, і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.
Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна, і я – Україна.
Знову насунули орди чужинські,
Знов зазіхають на землю мою.
Що ж, нагадаємо: ми, українці,
Ніжні в любові – запеклі в бою!
Ми – пранарод, не безлика юрма,
Нас не здолає рашистська пухлина!
Іменем матері, іменем сина:
Ти – Україна, і я – Україна!
Іншої долі нам в світі нема!
* * *
Мені так важко пишеться сьогодні,
Мені так легко плачеться над всим –
На крáєчку кривавої безодні,
На вістречку травневої краси.
Думки і серце западають в ступор,
І горлом – кров крізь згустки голосінь,
Аортою – пульсує Маріуполь,
Судинами – скалічений Ірпінь.
Біснуються приречені чужинці,
Життя і смерть утримують баланс:
Вмирає мама, сходять чорнобривці –
Коли ми є, й коли немає нас…
КРИК ДОЩУ
Я не проспала жодного дощу,
Бо кожен з них кричав несамовито
Тим болем, що дозрів в верхів’ях світу,
Тим болем, що сама я ним кричу,
Коли прощаю і коли мовчу,
Коли не в силі, сплутана, злетіти,
Коли земля двигтить і гинуть діти,
А я нікого з них не захищу…
Не затулю…
Не сплю
Під крик дощу.
ВІРЮ
Вірю, що не все іще сказала,
Вірю, що сказала не усім,
Що коханням не відквітувала
І не навтішалася твоїм.
Вірю, що позбудемось страждання
І згадаєм:
у вінку садів
Україна – це земля кохання,
А не сѝріт і невтішних вдів!
ПАМ’ЯТІ ДРУГА
сонет-молитва
Та скільки ж можна, Боже милостѝвий!
Вискубуєш з життя – моїх. Моїх!
Чи то нема на світі інших втіх,
Ніж оббирать мою сирітську ниву?
Чи я не досить, Господи, поштива?
Чи ґанджів поназбирувала міх?
Прости мені – мій і вселюдський гріх!
Те, що прошу, не за межею дива:
Послаб вузду, щади моїх коханих.
(Карай, як хочеш, голову мою
Хоча б за те, що багатьох люблю),
А їм зціли живі… і мертві рани.
І камінь лусне, трощений стократ.
Звільни мене від споглядання страт!
* * *
В якій з галактичних книгарень
Шукати останній твій вірш?
Всевіде! Чаклуне! Мольфаре!
Спиваєш вже зоряний ківш.
Що пишеш, скажи мені, брате,
В своїх наднебесних краях?
Чи справді – без розбрату здатен
Чумацький впокорити шлях?
Без воєн за правду і волю
В туманнім вінку андромед…
Утіш, що писати без болю
Спроможний вкраїнський поет.
* * *
Фантоми голосу твого,
Фата-морґана…
Міраж тремкий, немов вогонь?
Свята омана?..
Що звук? – Лиш був і вже: «Агов!..»
Як флер туману,
Відплив в ядро світобудов,
Пощез, розтанув.
Фантоми голосу твого,
Вечірнє мрево…
П’янкі, як добрий алкоголь
Із міста Лева.
Стрілець! Мисливець! Птахолов!
Ой, леле-леле…
Привчив. Впокорив. Поборов.
Царю – цареве!
* * *
Все ще зву тебе – серденьком, другом…
Але ти, як магічний кристал,
Як світанок, осілий за пругом,
Не проступиш крізь вічний портал.
У щасливій країні «Ніколи»
Вже курсують твої кораблі.
Марсіанська западина болю –
Лиш для тих, хто живий на землі.
ВЕЛИКОДНЄ РОНДО
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Гарнішають, немов від похвали,
Яснé довкілля і поблідлі люди.
І груди позбуваються застуди,
І небо з крижаної кабали
Вивільнюється радісним «курли».
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде!
Вродливець квітень вийшов на етюди,
Кульбаби сонцелюбні розцвіли,
Їх золото розбризкують повсюди
Веселі крильця ранньої бджоли.
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде!
БДЖОЛА
сонет
Антонич бỳв хрущем, чи жартував?
А я була бджолою, добре знаю –
Не Євою в святенницькому раї,
Позбавленою вибору і прав,
А крѝлечком божественної ласки
Для сповіді незайманих квіток,
Душею незачатих діточок
І чаром ненаписаної казки.
Ту бджілку тáкож вигнано із раю.
Невже й вона вкусила не той плід,
Що від своїх важких трудів вмирає,
Лиш краплю меду давши у цей світ?..
Прапам’ять… Сад… Пригадую весною:
Антонич був хрущем, а я була бджолою.
м.Черкаси
Вячеслав ДУДАР
Янгол
оповідання
Янгола любили всі. Спанієль, рудого кольору, з білою плямою на правому оці, він ганяв кругом нас, мов ошалілий, видаючи дзвінкий, хоч затуляй вуха, гавкіт.
Підібрали ми його кілька днів тому, в передмісті Гостомеля, у дворі розбитого снарядом приватного будинку. Передня частина його була зруйнована вщент, вціліло заднє крило й літня кухня з новеньким пластиковим вікном і невеличким кактусом на підвіконні.
Скло нового вікна було розбите, й уламки стирчали зубами жахливого міфічного дракона. Вікно було колючим, і кактус був колючим, і все це вписувалось у загальну картину руйнувань.
Єдиним, що не вписувалось, був спанієль, який сидів на підвіконні поряд з кактусом. Це було майже щеня. Воно сиділо немов кішка, та іноді гавчало в пащу дракона, утворену розбитим склом, гострі краї якого не дозволяли йому вибратись. Позаду пса були руїни, і шлях з того боку для нього теж був перекритий.
− А де ж хазяїн? – запитав боєць на псевдо Чапля. Худий, з великим носом, він справді нагадував птаха, який бродить болотом, вишукуючи поживу. Без усякого виразу Чапля дивився на спанієля; витріщався на пса і я, не знаючи, що робити. І тут я побачив людину.
Вона лежала трохи далі, за сараєм, і сюди було видно тільки ноги в шкарпетках і гумових капцях. Ноги не рухались, і я зрозумів, що людина мертва. Підійшовши до сараю, ми побачили, що це молода жінка. Череп її був проломлений біля скроні, тонкий шар снігу під волоссям просякнув кров’ю. Щока її теж була в крові; вираз обличчя свідчив скоріше про здивування, ніж про страх. Взагалі крові було небагато. Руку вона відкинула назад, вище голови, друга лежала на грудях.
− Ось хазяйка, − розгублено сказав я. – Нікого більше немає?
− Не видно, − відповів Чапля.
Я нерішуче підступив до жінки, не в силах прийняти таке, змиритися зі смертю, і не знав, що робити далі.
− Що ти хочеш? – запитав Чапля. – Видно, що мертва. Пізно вже допомагати.
Спанієль уже гавкав, не припиняючи. Я повернувся до розбитого вікна, до цієї пащі дракона, і кольбою автомата потрощив усі зуби, навіть угорі, наче скло було в чомусь винне.
− Розумний пес. Іди сюди, − трохи заспокоївшись і повісивши автомат на плече, я простяг до нього руки, немов до дитини. Він підійшов, хоробро ступаючи по уламках скла. Вуха його потішно теліпались, очі були жваві, розумні, наче у людини.
− Який ти красивий, немов янголятко, − тихо сказав я, беручи його на руки. – То й будеш, може, Янголом? Як тобі таке псевдо – Янгол?
− Наче про мертвого, − проскрипів вічно всім незадоволений Чапля і сплюнув убік.
Але пес дзвінко гавкнув, немов стверджуючи саме життя, яке перемагає смерть.
− Бачиш – йому подобається. Янгол! – звернувся я до нього. – Це буде у нас живий янгол, найживіший серед усіх янголів.
Відтоді пройшло кілька важких днів, які тягнулися, наче гума, і здалися нам кількома місяцями. Ворог наступав з Білорусі, нас притисли до річки, і нам слід було вибиратися з цієї пастки. Мінометні міни падали у передмісті, де ми були зовсім недавно, по той бік дороги горіла, видаючи гудіння, автомайстерня, і клубки чорного диму вітром відносило в степ. Біля паркану приватного будинку жінка в одному халаті, хоча стояв морозець і земля була вкрита тонким шаром снігу, з криками щось доводила чоловікові в брудній синій куртці та червоній шапці. Чоловік мовчав і тільки час від часу приречено змахував рукою.
Ми заскочили у свій старенький Опель і рушили в напрямку ріки. Боєць, якого називали Вітром, кидаючи жарти, що їх я пропустив повз вуха, разом з Янголом мостилися на задньому сидінні. За кермом, бурмочучи свої звичні претензії до життя, сидів Чапля. Вибравшись за межі міста, ми під’їхали до мосту і ще здалеку побачили, що з ним щось не так.
Мені здалося, що міст зруйнований ущент, і я встиг злякатися. В грудях у мене похололо, наче замість серця вмостили масивну крижану брилу, і я подумав, що кров замерзне і не зможе проходити по судинах, і тоді я точно помру.
Але боятися було не на часі, і брила розпалася, залишивши уламки, які ще деякий час заважали. Я вдивлявся вперед, намагаючись зрозуміти, чи вдасться нам проїхати по мосту на інший бік річки. Я бачив залізобетонний уламок, здиблений майже вертикально, з металевою арматурою, що стирчала небезпечними обрубками, бачив залишки ферм, розірваних навпіл і зронених у воду дикою силою вибуху.
− Куди ти преш? – запитав я Чаплю, який прямував до мосту, наче не бачив, що він підірваний.
− Проїдемо, − зронив він, перемикаючи передачу.
− Куди проїдемо? Ти по воді можеш?
− Можу. Дивись, отам, лівіше, наче ціле, − спокійно відповів Чапля на мій лемент.
Я знову вдивлявся туди, де раніше був міст, який здавався мені суцільними руїнами. Поряд з уламком, що стояв дибки, частина мосту начебто залишалася цілою, хоча там плита теж була зрушена з місця і лежала під деяким нахилом.
− Де воно в біса ціле? – запитав Вітер.
− Під’їдемо – подивимось, − вже не без роздратування відповів Чапля.
− Іншого шляху немає? – без усякої надії, невідомо для чого, запитав я.
− Є, − відповів Чапля. − Сам казав – по воді. Можемо спробувати. Ми майже святі, еге ж? Янгол у нас уже є.
Тут спанієль заскавчав, наче розумів людську мову, немов усвідомлював, про що ми розмовляємо. Я обернувся й подивився на нього, наче він справді був янголом і сподіватись більше не було на кого. Він теж ніби пройнявся ситуацією: сторожкі, вперед зсунуті вуха, уважні очі. Мені чомусь стало сумно.
− Проїдемо, − прогарчав Чапля. Наше авто, трясучись на дрібних бетонних уламках, які розкидало вибухом, виїхало на перший проліт моста.
− Прої… − хотів було повторити Чапля, але затнувся на півслові.
Це побачив і я. На плиті, що лежала під кутом, по якій ми сподівалися проїхати, було щось незрозуміле. Коли ми під’їхали ближче, то це незрозуміле почало рухатись. Чапля вилаявся й пригальмував. Я мимоволі схопився за автомат, що лежав на колінах.
− Наш? – запитав Чапля, вчепившись у дугу керма.
− Ні, − відповів Вітер, у якого був відмінний зір. – Нашивка на рукаві.
− Поранений? − запитав я. – Візьмемо?
− Не можна зупинятись – самі тут здохнемо! – не погодився Чапля.
Наче на підтвердження його слів позаду нас вибухнула мінометна міна, і ми дружно пригнулись. Я кинув автомат на коліна й прикрив долонями потилицю. Вдарило ще, трохи ближче, і Чапля здав лівіше, намагаючись об’їхати ворога.
− Полонені нам потрібні, − невпевнено сказав я.
− Нафіг! – коротко відповів Чапля.
Ми повільно їхали повз росіянина, і я побачив, як він трохи підвівся, упершись у бетон рукою, побачив його бліде обличчя, забруднену кров’ю щоку.
− Поранений, − спокійно констатував я.
− То хай здохне, − Чапля перемкнув передачу. Я дивився на ворога, розвернувшись всім тілом. Той важко дихав і теж дивився в наш бік, усвідомлюючи, що більше порятунку йому шукати ніде, тому що він стече кров’ю. В його очах я побачив щось невимовне: біль, безнадію, смерть.
− Зупини, − сказав я впевнено.
− На біса? – прохрипів Чапля.
− Полонені нам знадобляться, − відповів я і додав уже ледь чутно: − І взагалі, так не можна…
Чапля вилаявся, але машину спинив. Він не дивився на мене, але я у своїй романтичній упертості дивився на нього, немов навіжений.
− Ми знайомі якийсь тиждень, а ти вже до печінок дістав! – люто заволав Чапля. − Ти ні біса не знаєш, що можна, а що, б…, не можна!
− Знаю!
− Не знаєш! Дай Бог, життя тебе навчить…
Я рвучко вибрався з машини, на ходу розкриваючи медичну аптечку. У росіянина ліва нога була в крові, стегно було перетягнуте старим, тонким, по краях потрісканим джгутом, який повністю кров не спинив, та й спинити не міг. Кров була й під ногою, на бетоні. Він схопився за поранену ногу, немов хотів так спинити кров, після чого потер закривавленою долонею обличчя, забруднивши його все більше. Другою рукою він спирався об бетон, наче хотів піднятись і не міг, не в силах із цим змиритись.
Я глянув, чи немає у нього зброї, і не побачив нічого. Присівши над його ногою, я перетягнув її своїм турнікетом.
− Чого ти сюди приперся? – зі злобою прокричав Чапля, який теж вийшов з машини, вдаривши дверкою й пригинаючись. – Не сиділося на своїх болотах?
− Приказали… и приперся, − тихо відповів росіянин.
− Чого ж тебе свої не забрали? – запитав я. – Ногу хріново перетягнули, кров тече, й кинули тут.
− Я сам перетянул. Думали, что мне конец… Оружие забрали и ушли.
Тут почувся свист міни, і ми попадали на плиту, яка лежала під кутом. В мене виникли дивні відчуття, що світ перевернувся, і навіть земля під ногами тепер не рівна, а теж з’їхала з глузду. Вибухнуло на березі, неподалік, і я подумав: ще трохи – і до нас-таки доберуться.
− Швидше ворушіться, якщо хочете жити! – загарчав Чапля, зводячись на ноги. – Рятуй його, годуй його, а він тобі ножа в спину, потвора!
Ми підхопили полоненого під руки й потягли до машини. Вітер відчинив задні дверцята й допоміг нам затягнути його всередину. Янгол при цьому дзвінко гавкнув і загарчав.
Чергова міна впала неподалік у річку, піднявши живий, киплячий стовп води. Ми рушили, далі міст був цілий. Коли з’їхали з мосту, попало й по ньому, і я подумав, що нам таки дико пощастило.
− Ще трохи провозилися б із цим лайном – доїхали б прямо у пекло, − скрипів Чапля. – На біса ми тобі життя рятуємо, га? – звернувся він до росіянина. − Чого мовчиш?
− Потому что… все люди, − відповів той.
− І ви теж люди? – запитав Чапля. − Ви прийшли сюди вбивати, грабувати, і ви – люди?
− Я никого не убил.
− Брешеш!
− Не брешу.
− Ненавидиш нас, а брешеш, що нікого не вбивав!
− Я ненавижу нацистов, а нормальных людей чего мне ненавидеть?
− Можеш уважати мене найбільшим нацистом! – волав Чапля. − В сенсі, якщо вбивати вас, кацапів, які прилізли сюди, наче людожери! В цьому плані ми всі такі!
− Я не хотел идти… Заставили, иначе – тюрьма, или вообще – расстрел.
− Всі ви так кажете – примусили, тюрма, а самі − потвори ще ті!
Ми доїхали до села, яке лежало за балкою. Балка, що поросла невисокими деревами, була вкрита тонким шаром снігу, а на полях, які тягнулися обабіч села, снігу було мало. Земля вітала весну, готувалася приймати зерно, як майбутня мати сім’я, і лежала під небом, горда цієї місії, пишаючись своєю красою.
Біля в’їзду в село ми побачили колону своїх. Два БТРи стояли одразу за балкою, тентований КрАЗ і Мотолига повільно рухались повз крайні будинки, погойдуючись на баюрах поганої дороги.
− Полонений у нас, − доповів Чапля ротному і сплюнув під ноги, наче сама згадка про ворога викликала у нього нудоту, − поранений у ногу.
− Тягніть його до КрАЗу, − ротний змахнув рукою в бік тентованої вантажівки.
Ми узяли росіянина під руки й потягли.
− Здоровий, падлюка, − прогарчав Чапля, важко дихаючи, − на тобі каміння возити...
У кузові вантажівки ми знайшли стару куртку і вклали полоненого на неї. Час від часу він стогнав і жалісно дивився на мене, після чого переводив погляд на поранену ногу. Коли ми розвернулися, щоб іти, він підвівся на лікті й обережно обмацав скривавлене стегно, наче перевіряючи, чи на місці.
− Жарко, − простогнав він, знову влігшись на спину й вирячившись на тент над головою. – Жарко, − повторив він і судомно розстебнув куртку біля горла.
− Ясно, що жарко, − сказав Чапля і вказав на поранену ногу. – Жарко, та ще й смердить від твоїх ран.
− Что?
− Что, что, − перекривив його Чапля, − смердить, кажу, дихати біля тебе нічим! А це означає, що гангрена у тебе в повному розквіті.
− Я не слышу никаких запахов, откуда гангрена?
− Не дивно, що не чуєш. Свого запаху ніколи не чуєш, особливо в критичній стадії. Тим більше − вдихався вже, звик і не чуєш. Все, фініта ля комедія! Нічого вже не допоможе. У польових умовах ногу тобі відрізати ніхто не буде, та й на фіг ти кому потрібен!
− Надо же что-то делать, − невпевнено зронив росіянин.
− Здихати, ось що треба делать!
− Но запах должен быть, если гангрена!
− Я ж тобі пояснив, дурню, що в пізній стадії свого не чуєш! Не доходить, чи що? Я лікарем був у цивільному житті, поки ви не приперлись нас асвабаждать, я знаю!
Чапля глянув на полоненого з ненавистю і став злазити з машини. Услід йому подався і я.
− Коли це ти лікарем став, і який запах, я нічого не.., − почав було я, але Чапля, майже вдаривши, приклав пальця до моїх губ.
− Хай думає, що йому капець. Гангрена, все, приїхали. Хай хоча б так помучиться, тварюка, якщо ви всі такі добрі – замість пристрелити лікувати його будете, годувати. Може, здохне.
− Ну, ти й вигадливий, − протягнув я.
– Може, Янгола забрати?
− Нехай з ним посидить, − сказав я. – Невдовзі будемо їхати, лови його по селу. Та я скоро повернуся.
Тут мене погукав Вітер і сказав допомогти йому принести кілька ящиків з патронами в Мотолигу. Впоралися ми швидко, і я повернувся до машини з полоненим.
− Янголе! − тихо покликав я ще здалеку, розуміючи, що він навряд чи почує, наче я вимовив це просто так, для себе. Підійшовши ближче, я знову гукнув, вже гучніше.
На цей раз, я знав, пес повинен був почути, але ніякої реакції не було. Я зупинився біля заднього борту і деякий час простояв нерухомо. Погані передчуття вразили мене, наче куля великого калібру, і я не міг примусити себе поворухнутись. Таке буває, коли усвідомлюєш щось нездоланне, ще невідоме тобі, але страшне й невідворотнє. Нарешті, скинувши мару, я піднявся на машину.
Янгол лежав біля полоненого. Паща пса була роззявлена, язик висолоплений, лапи витягнуті одна біля одної. Одразу було зрозуміло, що він мертвий, але мені не хотілося в це вірити. Я підійшов до нього, присів і для чогось доторкнувся до його вуха, потім погладив по голові.
− Що… це таке? – зовнішньо досить спокійно запитав я, подивившись на росіянина.
− А.. мне уже все равно, − відповів той.
− Що, б…, тобі все одно?
− Один хрен − подыхать! Гангрена! Здохну, один хрен!
− Те, що тепер ти здохнеш − це точно! А це що?
Я вказав на мертвого Янгола, піднявшись на повний зріст.
− А то… То, что хоть какой-то вред вам, а нанёс. Хоть какой-то… вам, фашистам… Собрался с силами… − Він промовляв це тихо, без почуттів, наче підліток, який виправдовувався перед батьками. − Долг свой выполнил.
− Який, на хрін, долг? Який, в біса, долг, потвора ти?!
Я зняв із шиї автомат, підступив до росіянина і вдарив його кольбою, потім ще. Він прикривався й скрикував при кожному ударі. Я відступив, важко дихаючи.
− А все равно! – скрикнув полонений. Йому було боляче, але він намагався не показувати цього, перебуваючи в ейфорії «выполненного долга». Я відійшов від нього ще на пів кроку, важко дихаючи.
– Все равно уж подыхать мне! Можешь пристрелить меня – всё легче будет.
Я хотів було саме це й зробити, взяв автомат зручніше, але тут мені прийшла думка.
− Ніякої гангрени в тебе, вилупку, немає, − чітко вимовляючи кожне слово, сказав я.
− Что?
− Ніякої, чуєш, ніякої гангрени – немає! Поранення твоє – фігня, через два тижні заживе. Через два, чуєш? Два тижні, кажу, не чуєш, наволоч? Зажило б через два… Але тепер – ні, не заживе! Набрехали тобі, щоб ти усвідомив все, що ви… що ти, тварюко…
Я дивився вже на труп Янгола, відчуваючи, що моє тіло зовсім начебто і не моє, а я тут у гостях, і мені дуже хочеться звідси піти, тільки куди − невідомо.
− Але тепер… − сказав я, опанувавши себе, − піднімайся, на вихід!
− Куда это, я не… Я ж не знал, не хотел! Зачем было врать про гангрену? Это ж он, спровоцировал, про гангрену наврал, а я и поверил!
− Піднімайся! – рявкнув я і вдарив його берцем по пораненій нозі. Він скрикнув і зіщулився від болю. – Піднімайся, бруднити машину твоєю поганою кров’ю я не буду. Тут посадка є, неподалік, дійдеш як небудь. Там і залишишся…
− Господи, да я ж не… Я ж не думал, не знал… Да за собаку− человека готовы убить!
Я знову вдарив його по нозі, після чого хотів було щось сказати, але раптом зрозумів, що слова зараз нічого не варті. Начеб я відчув одкровення, яке сповіщало, що слова в цьому світі померли, і світ онімів, прозрівши, порозумнішавши вмить. Тепер цінними були тільки дії, і діяти треба швидко, впевнено й безжально. Я схопив його за комір та потягнув. Полонений вичавив із себе незрозумілий зойк і два рази гепнув, наче в агонії, здоровою ногою об підлогу.
− Що там у тебе? – почув я голос Чаплі.
− Допоможи, − сказав я.
− Що?
− Наволоч цю витягнути з машини допоможи.
− Навіщо?
− Убити хочу.
− Прозрів! – не без іронії видав Чапля. – Раніше що думав?
− Ще не пізно.
− Пізно, зараз уже пізно.
− Чого це раптом?! – дико заволав я.
− Комбат сказав − обмінний фонд. На наших полонених міняти будемо. Сказав – молодці, що взяли, подасть на нагороду. Тепер берегти його треба, наче власні дупи.
Я випустив комір росіянина і застиг нерухомо, наче соляний стовп у біблійній пустелі. Скільки я простояв так, не знаю, аж поки Чапля покликав мене.
− Він Янгола задушив, − сказав я.
Тут я побачив Чаплю, який підійшов до заднього борту. Тепер ми вдвох стояли, немов стовпи в біблійній пустелі, а полонений вовтузився біля моїх ніг та щось тихо скиглив. Нарешті Чапля ворухнувся, виплюнув у сніг цигарку і став матюкатись.
− Тепер дійшло до тебе щось? – заволав він та знову вилаявся.
− Дійшло. А на біса ти йому про гангрену набрехав?
− А на біса ти головою об стіну бився, щоб ми його взяли? На біса ти взагалі на світ наро…
Я його вже не слухав, не розумів, що він кричить. Я стояв і дивився повз нього, не усвідомлюючи, що бачу. Я тримав автомат, яким хотів було вирішити проблему, і розумів його непотрібність, його безсилля зараз.
− Скажеш комбату, що пізно вже, що я його…
− Ага, − з якимись особливо знущальними інтонаціями промовив Чапля.
− Скажеш, що я, я його вже вбив, і вже пізно…
− Скажеш це сам, рідним пацанів, на яких ми його не виміняємо.
Ми закопали Янгола в тій самій посадці, де я хотів вбити полоненого. Коли я брів назад, повз мене поспішав кудись Вітер. Він майже проскочив, аж раптом спинився і глянув на мене, наче на привида.
− Матір божа! – видав він і додав лайки. – Що з тобою? Я не впізнав тебе одразу! Невже дорослішаєш?
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, вересень)
1 вересня
Майже рік тому в Ірпені волинські письменники Оля Ляснюк і Микола Мартинюк подарували мені антологію «Під Лесиним небом» (Луцьк, «Твердиня», 2019, 400 с.), яку я час від часу беру в руки й читаю знайомих і незнайомих – їх тут 37 поетів і прозаїків. Ось зачепився за рядок Василя Простопчука: «Вітер перемін не страшний для пеньків». Просто, точно, образно. Нема вже Василя майже три роки. Прожив він 66 і слід лишив по собі неймовірно глибокий. Його ім’я занесли у книгу рекордів України, бо найдовше редагував одну й ту ж газету, яка кілька разів міняла назву («Молодий ленінець» – «Віче-інформ»: 1979-2015); і наймініатюрнішу книгу надрукував («Що у ста на устах?» – 2х2,8 см) – і взагалі за життя з часів Перебудови до кончини видав понад сім десятків книг: в середньому більше двох щороку. (Думаю, що його книги не залежувались на полицях, бо – дотепний гумор, а ще недорогі й читати небагато). У рідному краї від був відомий ще й своєю дачею-музеєм, який відвідали багато знаменитостей країни й зарубіжжя… Шевченків університет він закінчив того року, коли я до нього вступив, а вже працюючи в «Молодому комунарі», я не міг не чути про редактора однієї з найтиражніших молодіжок. Згодом не раз чув його прізвище з уст Віктора Баранова, який на різних засіданнях президії Спілки жалівся, що Василя стільки разів провалювала приймальна комісія. Я тоді ще не знав, що вони були однокурсниками (правда, на різних факультетах) і бунтували проти перейменування університетської літстудії («СіЧ» на «СіР» – імені Чумака і Рильського), покинувши її лави. Найближче познайомивсь я з Простопчуком на одному із засідань «масонського» (хі-хі!) гуртування Ліги українських меценатів, де він мені подарував книженя формату нагрудної кишені (ну, як пенсійне посвідчення) «Ах! рубаї» (Луцьк, «Ініціал», 1998, 64 с.) з найкоротшим автографом – номером своєї мобілки. Певно, сподівався, що прочитаю і обізвусь. На жаль, мені не вистачило тоді на це ні часу, ні клепки. Аж ось тепер прочитав його мініатюри в одному й другому виданні та хочу підготувати добірку у «Вежу»: із понад ста мікротворів я відібрав чверть: «Май совість… І тоді ти нічого не матимеш» та інші.
5 вересня
Рік-півтора тому Світлана через FB попросила свою однокурсницю Ніну Іщенко вислати післяплатою книгу її чоловіка Віталія Жежері «Господні комарики», але на той час наклад її у 1,5 тисячі примірників розійшовся (Київ, «Нора-Друк», 2011, 208 с.). Я пізно довідався про видання, хоча «жежерики» не раз зустрічав у «Газеті по-українськи» і давно відзначив для себе цю вправну, лаконічну, густу оригінальну есеїстику. А в серпні, тижнів два тому, Ніна обізвалась. Не забула, і я їй насамперед за це вдячний. (Ще як не знищили в нашій багатоповерхівці проводове радіо, то я щотижня чекав на кухні біля трикнопкового приймача у визначений час її, кореспондентки, приємного, ніжного голосу в ексклюзивній передачі «Чорним по білому»). Обізвалась бандероллю: «комарики» з автографом. Це явище в українській есеїстиці. Начебто й нічого особливого: такі приватні сповіді час від часу зустрічаєш на шпальтах нашої здрібнілої і схудлої паперової періодики. Але щоб щотижня майже двадцять років! І так щиро й вишукано, лірично й іронічно!.. Чи знайдеться бодай один читач, який би, гортаючи книгу, не зацвітав у голові чи серці: так це ж зі мною було! І переживав вдруге в житті, описане Жежерею, як своє власне: гра в ножики, пищик із жовтої акації, рубати дрова…
Заким тоненька книга, присмачена духмяними міні-відгуками Віталієвих друзів Сергія Проскурні, Андрія Бондаря, Світлани Пиркало й Павла Вольвача. Книга повна любові і світла, тепла і приязні, гумору й доброти, спраги й безпосередності… Вона вже виросла до фоліанта, бо щотижня поповнюється новим шедевром. Знайдіть у Мережі сторінку «Gazeta.ua». Ось остання в часі зворушлива її колонка (1700 знаків) про трагічні будні під назвою «Великий солдат»: «…зустрінеш такого солдата, і нишком плачеш собі, бо твоє життя позаду і ти вже не будеш таким, як він».
10 вересня
♦ У статті мурманського письменника Владіміра Сорокажердьєва про Раїсу Троянкер натрапив на абзац: «Домашний архив поэтессы – рукописи, переписка, дорогие сердцу вещи – погиб в разбомбленном Мурманске…» За цих останніх пів року мені не раз привиджувалось, що в наш будинок прилітає «Іскандер» чи «Кинжал» і весь мій півстолітньо творений світ пропадає. Ставало страшно і я завше після таких нав’язливих марень молився. Як і зараз: «Отче наш, що єси на небесах… Господи, помилуй!..» І навіть думав, у деталях намагався уявити, як я виборсуюся з-під завалів – збирався написати те уявне оповідання. Не написав. То й добре.
♦ Дві мої дисонансні реакції на газетні публікації. Перша («Українська літературна газета» від 28.01.22): у представленні польського поета Казімежа Бурната на 120 газетних рядках авторка Світлана Бреславська себе вписала аж п’ять (!) разів, а третину цього представлення займає перелік нагород, в тому числі від С.Дзюби та Косенка («світла радість набуває чорного відтінку»). Друга («Народне слово» від 8.09.22): Гена Рибченков розмірковує, як би він цьогорік святкував День міста: «Звісно, найкраще було б повісити на площі Героїв Майдану з п’ятьох москалів, які воювали проти України…» – на цю зухвалу іронію дружина вибухнула: таке бажання навіть апріорі не могло виникнути в головах тих, хто досі десятиліттями попереджав земляків про російську загрозу, натомість цього можуть хотіти ті, хто ще вчора-позавчора не спроможний був розпрощатись із «вєлікім да магучім»; а от спалити опудало путлєра – цю пропозицію буде реалізовано через два тижні.
11 вересня
(Електронний лист до Броніслава Куманського, м.Кропивницький) маскарони оживають Доброго ранку, Броніславе Петровичу! Коректуємо нашу триваючу розмову оnline, оскільки я прочитав Вашу повість «Руди-Риж і Леля», яку Ви надіслали ще на початку літа. Ось тепер прочитав і зачудувався: вищий клас! Чи як казав покійний Микола Степанович: проза без хімії! Хоча хімія таки присутня, але вона не вадить, а органічно поліпшує реалістичну тональність повісті. Маю на увазі оживлення портрета. Я пробую пізнати прототип Лелі – це гімназистка з відомого полотна Феодосія Козачинського? Бачте, наче відчував, що Ви не можете цього самобутнього митця оминути. А образ Художника збірний, окремі риси якого вгадуються в кількох знайомих мені майстрах пензля: Волохов, С.Шаповалов та й самого автора не виключаю… Чудову річ Ви створили з колоритними мешканцями степового міста, над якими не гріх постьобатись – вони всі такі різні і дуже живі. Як і міський голова, образ якого Вам навіяно, що стосується його недолугої риторики, не з наших керівників, а столичного міста. Отже, іронія на початку несилувано перетікає в містику, а далі й мелодрама природно лягає на читацьку душу, а ще й символізм (тюльпан під вікном, особняк із понівеченими маскаронами, вулиця Трьох крапок) підсилює і таємничість, і грайливість оповіді… Вітаю Вас із цим безперечним успіхом! В.Б.
14 вересня
Пересічний читач у кращому випадку запам’ятовує назву прочитаної книги й дуже рідко автора твору. Я таким читачем був хіба у дитинстві: і досі можу згадати назви деяких книг, а хто їх написав… В юності, у студентські роки орієнтувався вже виключно на авторство. Однак довгий час, десятиліттями, мене цікавили власне твори, а не автори. І тільки тепер, в останні десятиліття, свою увагу я спрямовую однаковою мірою і на рівень друкованого слова (зміст, проблематика, стиль), і на особистість письменника… Цей просторий вступ я зробив для того, аби висловити самому собі подивування – як приблизно я знав життєпис одного з моїх найулюбленіших російських письменників Васілія Шукшина. За його життя я міг чути його прізвище – з радіо чи телебачення, в титрах якогось кінофільму – не більше. А по-справжньому почув, коли служив на флоті. І трапилось це вже по його смерті – восени 1974 року. Я тоді вже перестав писати вірші, а прозу ще не починав, але літературою був контужений. До кінця служби мені лишалось пів року й цим, певне, я найбільше був заангажований – ДМБ (демобілізація), повернення додому, вступ до університету (на відділення перекладачів романо-германського факультету). І ось у ці дні, десь після дружнього візиту нашого крейсера до балтійського портового містечка Варнемюнде біля Ростока (відзначалось 25-річчя Німецької Демократичної Республіки) наш оркестровий барабанщик (у диксиленді – ударні інструменти) москвич Саша Кунін потягнув мене послухати майбутнього народного артиста Союзу – прізвища його, хоч убий, не можу пригадати, знаю лиш, що служив він у БЧ-2, тобто в бойовій частині артилеристів (головний та універсальний калібри і зенітники). Де було це читання – теж не пригадаю. Точно не в гарнізонному будинку офіцерів і не в кают-компанії, але й не на верхній палубі й не в шпилях. Швидше всього в якомусь кубрику «рогатих» – вони тут були просторі. Той матрос читав напам’ять оповідання Шукшина «Сапожки». Гай-гай, скільки років минуло, а я й досі чую його чоловічі й жіночі модуляції при читанні. В мене тоді сльози під кінець здавили горло. А ще запам’яталось, що читець (земляк письменника, алтаєць) ще говорив, що Шукшин дуже популярний у Москві, що ось недавно помер у молодому віці, що книги й фільми його – це гордість Росії. Так і є. Пізніше, як брат Микола одружився у Ставрополі, привіз мені в подарунок товстелезну, як мій студентський ранець, книгу Шукшина «Избранное» («Ставропольское книжное издательство», 1974, 704 с.), до якої ввійшли пів сотні оповідань (без «Сапожок») і роман «Любавины». Я все це тоді прочитав і багато інших його книг придбав. Зокрема книгу публіцистики «Вопросы самому себе» (Москва, «Молодая гвардия», 1981, 256 с.). Багато чому я вчився у Василя Шукшина: наприклад, толерантно ставитись до редакцій, які не пускають до друку твоїх творів, забраковують як неякісні. От він посилає, наприклад, по двоє різних оповідань на адресу чотирьох журналів, через місяць звідусюди їх повертають із супроводжувальним листом (така була колись практика – повертати рукописи, бажаючи натхнення і творчих успіхів). То він методично перекладав оповідання з конверта в конверт і знов розсилав. Десь за третім чи четвертим разом хтось таки й обзивався позитивно. Від Шукшина я взяв моду не придумувати прізвищ героїв оповідань, а брати з життя свого рідного села – за що, правда, мав одну дуже драстичну оказію.
А що я знав про самого письменника? Що був актором і режисером, бачив його фільми «Печки-лавочки» і «Калина красная» та книгу з такою ж назвою в перекладі українською (Григір Тютюнник), ще щось, може… А те, що до повноліття він носив материне прізвище Попов, бо батька його розстріляли у 1933 році (Вася народився, коли батькові чи й було 17 літ)? Чи хоч десь згадував про це письменник-комуніст? А в сімейному житті які викручував зиґзаґи: перша дружина Марія, землячка-вчителька, не схотіла з ним їхати до Москви, через півтора року листом попросив у неї розлучення, але не отримав, то «загубив» паспорт і одружився з дочкою драматурга, лауреата Сталінських премій, Героя соцпраці й редактора журналу «Огонёк» Анатолія Софронова Вікторією, не дочекавшись народження дочки Катерини, пішов до молодшої на 12 років актриси Лідії Александрової, з якою шлюб також розпався, як пишуть у «вікіпедії», «через численні любовні зальоти і пристрасть до алкоголю»; будучи одруженим, у 35 років познайомився з Лідією Федосєєвою і довго не міг вирішити з котрою жити – врешті… Отак проявилась мокшанська порода у таланті небаченої сили (не жив, а горів, палав: за 18 творчих літ написав понад 120 оповідань, 2 романи, 3 повісті, 3 п’єси, 9 сценаріїв, режисер 6 фільмів, зіграв майже 30 ролей).
Зараз я часто думаю про покійних росіян, у творчість яких був, є і буду закоханий: з ким би вони були сьогодні? яку займали б позицію? Щодо Шукшина в мене нема сумнівів: він, плоть від плоті, був би зі своїм шизоїдним народом, як і його рідна дочка Марія від четвертого шлюбу, відома російська актриса. На жаль. На відміну, скажімо, від таких вільних і не загрузлих у національному багні, як Висоцький, наприклад, чи Горенштейн… От такі мої збитошні міркування.
P.S. І вже по написанню цих кількох абзаців, я раптом натрапив у Internet’і на інтерв’ю з Александровою-Чащиною («Бульвар Гордона», 30 липня 2013 року), однією з чотирьох офіційних дружин Шукшина. Прочитав, зіщулився й засумнівався: а чи треба нам знати так багато про особистість творця?
P.Р.S. Два дні під враженням того інтерв’ю. Перечитав кілька його оповідань, переглянув дюжину-дві фотографій… Ну, не віриться, що він міг бути таким грубим і безсердечним. Не віриться.
21 вересня
♦ Добірка харківського поета Миколи Возіянова до його 85-річчя в «УЛГ» (11.02.2022): із 18 чотирирядкових строф я відібрав би дві-три, не більше; із 7 сонетів – два. Версифікаційний рівень цих мініатюр бездоганний, але зміст, думки переважно банальні, примітивні. Що це? Чому це? Колись я прочитав його добірку в пресі й запросив до «Вежі» (ч.31, 2013). Зараз от перечитав: ну, їй-бо, нема тут таких пустих і блідих. То, може, справа в редагуванні, у відборі для публікації кращих? Бо ось же сонети 105-й і 84-й – вища кляса.
♦ Останнім часом я сам собі з подивом відзначаю: тягне мене читати російську прозу. Швидше перечитувати, адже багато кого з улюблених російських класиків прочитав. От буквально цього літа: Купрін, Бабель, Гаршин, Солженіцин, Шукшин, Карпов, Пильняк, Солоухін, Олеша… Чого тягне? Десь на рівні підсвідомості прагнеться довідатись, знайти, пізнати: хто оце прийшов тепер на нашу землю вбивати й грабувати? І роблю висновок, що найвипукліше орка зобразив у своїх творах син алтайської землі. Чотири його оповідання: «Три грации», «Генерал Малафейкин», «Материнское сердце» і «Сураз» – в усіх творах за героїв аморальні типи: перший з балкона шпигує за жінками біля під’їзду, а потім пропонує їм попідрізати спинки на лавчинах, аби спідтишка познущатись над невдахами; другий серед ночі у поїзді підслуховує з горішньої полиці брехуна-сусіда, щоби вранці тероризувати його до самого порога; третій «безбашенний» бідага попадається на вудочку шахрайок-проституток, які обкрадають його, і в розпачі прибиває міліціонера мало не до смерті та потрапляє за ґрати; а четвертий яскраво виражений бандит і патологічний убивця («В груди у Спирьки хорошо, весело зазвенело – так бывало, когда предстояло драться или обнимать желанную женщину», «Спирька посмотрел на Ирину Ивановну, и в сердце опять толкнулось неодолимое желание: потрогать горлышко женщины»). Таких «чудіків» («в детстве мечтал быть шпионом») у творчій спадщині Василя Макаровича – ціла армія. Це вони недавно хазяйнували у Бучі й Ізюмі. Я їх теж зустрічав – під час служби на флоті: з підмосковних міст Владіміра, Алєксандрова...
25 вересня
♦ Ось, нарешті! Я довго чекав на появу письменника, який талановито, правдиво, щиро, професійно, по-справжньому опише цю сучасну війну з орками. Бо ні «цуцик», ні тим більше sajgon мене не задовольняли – що перший аматорством, що другий і аматорством, і розгнузданістю. А – Павло Белянський (фронтове псевдо «Паштет»). «Я молитися не вмію, а все одно подумки перебирав, що б таке пообіцяти Богові, щоб він зберіг мені життя… Тоді мені здалося, що обіцянка Богові щодня щось писати – рівноцінний обмін на життя. Так я пообіцяв щодня писати щось чесне про війну…» Він напише чесну книгу про війну, бо він цим живе, захищаючи водночас Україну. Бог його почує, я не сумніваюсь. Сторінки щоденника свідчать про його талант. Він уже має певний досвід написання книги «Я працюю на цвинтарі», за якою недавно пішов у прокат фільм з такою ж назвою. Я нічого його досі не читав, лиш ці уривки з щоденника. Він з Луганська, він молодий і в нього щасливе літературне майбутнє. Прочитавши щойно на «УП» розповідь про нього Олексія Батуріна – в мене аж настрій піднявся. Молю Бога, щоб Павло залишився живим.
♦ Сьогодні завершився 52-й фестиваль «Вересневі самоцвіти» – ми відвідали чотири вистави. На останніх двох, в неділю і в четвер, змушені були покидати партер, бо оголошувалась повітряна тривога. У четвер аж тричі – п’ять годин замість двох тривало дійство (харківсько-вінницька трупа показувала С.Жадана «Хлібне перемир’я»). Кропивничани закривали фестиваль прем’єрою вистави «Ціна життя» за п’єсою Карела Чапека «Мати». Дуже актуальний матеріал – наче про сьогоднішню Україну у війні з рашизмом. На сцені війни немає, але вся п’єса про найбільше лихо, яке може творитися людьми на землі, про війну. Сам великий чех не брав участі у війнах, але створив одну з найсильніших антивоєнних драм у світовій драматургії.
27 вересня
В одному із своїх записних зошитів майже сорокарічної давності я знайшов переписані фрази Жуля Ренара з його знаменитого «Щоденника» – 173 фактично афоризми. Прочитати книгу тоді, 1984 рік, дав мені Володимир Базилевський із власної книгозбірні. Дуже влучні думки про літературу, творчість, життя мені хотілось мати під рукою, а книга давно видана (1965) – не знайти у продажу, тому й переписував. (Досі, до слова, «Щоденник» не перекладений українською – принаймні Internet не дає відомостей, – хоча наші літературознавці часто цитують мудрого француза). І ось днями взявся переглянути повне видання «Щоденника» на одному з російськомовних літературознавчих сайтів і виявилось, що я безпомильно виписав найвлучніші думки, судження, афоризми – один до одного. Я звірив не весь текст, але й кількох років із 24-ох мені вистачило, аби в цьому пересвідчитись. І подивувався: у 30 років я відчував і оцінював точно так само, як і тепер, у 68. У цьому є щось неправильне і загадкове.
P.S. А «Щоденник» братів Ґонкурів я не прочитав і досі.
м.Кропивницький