Роксолана ЖАРКОВА
Вона не…
Вона не випитує, де ти, хто ти,
Дає рушники, простирадла і дотики,
Вмийся з дороги чи перед дорогою,
Вже роси упали на трави тривогою.
Хто приходить вночі,
тому ранки – колючими,
Води – холодними,
підлоги – скрипучими,
Ліжка – пустелями…
А можна я скраю…?
Від воєн усіх
тебе заховаю.
Не згуби молитов
Усе, що він каже їй: ще потерпи.
Це небо тримають Карпат непохитні стовпи.
Щовечора білі сни випливають з морів.
Не згуби молитов у цю пору вітрів.
Лише не розхитуй хмари, щоб я зійшов.
Цю землю болить кожен вузол і кожен шов.
Тільки мої птахи не спиняють лет,
Ніби у кожного з них – свій бронежилет.
Місяць горить вночі, наче круглий щит.
Той, хто мав би усе пояснити, безмірно мовчить.
Він німує щодня, затуляє вуха від цих громів,
Він хотів би усіх врятувати, але не вмів.
Він то підходить ближче, то десь здаля.
І шепче Тому, що вище: Воля Твоя...
Отця засипає зерном питань і порад.
У їхніх садах днями достиг виноград.
Розрізує хліб на дуже дрібні шматки.
А можна, я тих птахів погодую з руки?
А можна, візьму з морів хоч би трьох рибин?
І вийду до них нарешті, вийду один.
Весна
Щоранку весна виходить з усіх укриттів.
Здається, ти знову маєш усе, що хотів.
Повітря тепліє, нема в ньому жодних тривог.
Поля свої до посіву готує Бог.
Рілля під ногами панцирна і тверда.
Люди, у вас війна, та не в цьому біда.
А в тім, що в коморах споловіло зерно після зим,
І не скаже ніхто, чи добре засіється ним.
І не скаже ніхто, чи точно воно проросте.
Знаю лиш я, однак промовчу про те.
Бо кожен має сіяти все ж своє,
Поки зерно ще є і земля ще є...
Бо сміливо весна покидає усі укриття.
Люди, у вас війна, та вона не здолає життя.
Повітря ламає навпіл розквітлий Бог
І ще теплим дає вам на двох чи на трьох.
Їжте, беріть, хай нині смакує всім.
А про безсмертя пізніше вам розповім.
м.Львів
Ольга МОГИЛЬДА
ЗБРОЯ ПОЕТА
У руки зброю узяли й поети.
Стріляють словом, як із кулемета.
Рядки у вірш вправляють, як патрони.
Вистрілюють гучним оксимороном.
У душу проникають філігранно
І гоять словом незашиті рани.
У ритмах прослуховується віра.
Від сили аж мороз біжить по шкірі.
Взяли поети свою зброю гідну,
Щоб захищати ту, до болю рідну.
Її, підбиту пташку, утішають
І йдуть тараном на ворожу зграю.
Поети, загартовані боями,
Лікують і підтримують словами.
Перо від леза устократ гостріше.
Із ним у бій вриваймося хутчіше!
У кожного свій фронт на цій війні.
Поети ж словом гатять у борні.
***
"Сиренова" весна важко здіймає груди,
Цвітом вишень рясних кропить криваву землю.
Розбурхали наш горизонт вражі паскуди.
Знищили долі, життя й обікрали оселі.
Кульбабки – сонця в траві – губляться в зелені.
Зарево з півдня і сходу котиться громом.
Стогне земля під чоботом злого племені.
Приречено дивляться в небо аеродроми.
***
Пам’яті журналіста Олександра Махова
Ти мене почекай там, рідненький,
Я прийду, коли інеєм коси
Посрібляться. У скроню легенько
Поцілую. Летімо у просинь!
Ще тобою так пахнуть світанки
І сорочка у шафці – напам’ять.
Сунуть хмарою чорною танки,
Чиїсь долі безжалісно палять.
Ти – мій янгол, ми будемо разом,
Неодмінно щасливі-щасливі.
Будь в житті мені дороговказом,
Парасолькою будь мені в зливу.
Я навіки твоя наречена,
А весілля зіграємо в небі.
Загартована болем, смиренно
Дочекаюсь злетіти до тебе.
ЕМІГРАНТАМ
Ти втікаєш від куль і снарядів,
Прихистить невідома чужѝна.
Але де б не знайшлася відрада,
Пам’ятай про свою Батьківщину.
Коли знову розквітне країна,
Переможна лунатиме пісня,
Ти за руку візьми свого сина,
Повертайтесь на землю дідівську.
Якщо туга огорне зненацька
І відчуєш виснажливу втому.
Пам’ятай – ти нащадок козацький –
Повертайся до рідного дому.
ЗАГУБЛЕНІ ДОЛІ
Між уламками рідного дому,
Серед цегли,бетону і болю,
У похмурому небі нічному
Загубилися зламані долі.
У розстріляних сірих автівках,
Де навік двигуни захололи,
Відгудівши в останній мандрівці,
Загубилися зламані долі.
У холодних, вологих окопах,
Де усі стали вмить сивочолі,
Умиваючись потом-окропом,
Загубилися зламані долі.
У колисці із тільцем закляклим
Окривавлені ніженьки голі.
Там, катами умить розіп’яті,
Загубилися зламані долі.
Їм же просто хотілося жити,
Вони просто стояли за волю...
У містечках і селах побитих
Загубилися зламані долі.
У МИНУЛЕ
Відвези мене на "наше" місце,
В довоєнні радісні часи,
Де гуляли розпашілим містом
В насолоді літньої краси,
Де ліси задумливі, кошлаті,
Де схід сонця кольору бордо.
Хмари пінні, як солодке лате,
Геть такі, як ще бували "до"...
Відвези туди, де ми не знали
Того болю, що гризе серця.
Чи існують отакі вокзали,
Де квитки – в минулого місця?
Ділиться усе на до і після...
І немає в щастя вороття.
Ми зустрілись, мабуть, трохи пізно.
Розкололось надвоє життя.
Відвези і дай на мить забутись,
Ніби це усе жахливий сон.
Щоб іще колись змогла почути:
"Їдемо, кохана, у Херсон..."
І БУДЕ ВЕСНА
І буде весна, і квіти прокинуться знову.
Крізь грудку землі надіями враз проростуть.
Повернуться воїни світла і волі додому.
На сльози від щастя умить перетвориться лють.
Новими життями весна проростатиме вкотре.
Під синім крайнебом танок заведуть ластівки.
І десь зовсім поруч проллються курликанням ноти,
І будуть шуміти з-під льоду ще сонні струмки.
І буде весна ув очах наших діток ясніти.
Нестиме любов, перемогу і райдуг букет.
Зелену траву пахучим вкриватиме цвітом,
Загоївши рани кривавих гармат і ракет.
І нове життя забрунькує і вийде на волю.
Крізь реви сирен випускає листочки мале.
І пахне надіями біла незаймана льоля,
Бо янголи в пікселях знищують чорне і зле!
І буде весна...
м.Кропивницький
Антоніна ЦАРУК
РОМАШЧИН ПСАЛОМ
оповідання
Г.К.
Чим старшою стаєш, тим поміркованіше відповідаєш на пропозиції. Зокрема, фейсбучної дружби. Жіноча дружба – то взагалі загадкова категорія. Важко пояснити, здавалося б, прості речі. Нас познайомив Роман. Його вже немає. А між Галиною і мною щось таки є.
Ніколи її не бачила. Тільки світлини на мережевій сторінці. Але хіба людина – то тільки зовнішність? Для мене людина – то передусім душа. А душа озивається у слові. Вона просвічує буденні речі, немов рентгенівським променем. Як є.
Сьогодні контрнаступ ЗСУ дав змогу голові Миколаївської ОВА звітувати про звільнення всієї області. Окрім Кінбурнської коси. Та коса болить мені досі. Бо саме там жила моя Галина. І якось запросила в гості. Ще до всесвітнього розгулу ковіду. У заповідну зону, де сходяться Дніпрова хвиля і солона чорноморська. Зворушена, я лише подякувала. Тоді хтось із прагматичних відвідувачок сторінки миттєво скористався нагодою, напрошуючись до неї на гостину…
Її образ у моєму сприйнятті чомусь стійко в’яжеться з ромашкою. Звичайною, польовою чи лікарською, яку люблю з далеких підліткових літ. Чому? Чи то слово її в коментарях дихало душевно-теплою щедрістю степу, чи аргументованість її оцінок змушувала прислухатися до власних вагань – хтозна, але ця справжність прив’язала моє серце до русявої жінки з очима кольору моря (так мені відчулося з кількох групових світлин та однієї чорно-білої часів юності). Ті очі немов потверджували її ім’я: були втіленням морського штилю. Такі очі, мабуть, причаровують чоловіків таїною поволоки… Чи не тому її, квітку Балтики, як витвір мистецтва завойовував український художник, аби перенести на рідний ґрунт. І не кудись на тісні клумби між міських асфальтів чи у столичні ботанічні сади – він завіз її в заповідну зону Кінбурнської коси. Де пахтять вітри степовими полинами й чебрецями, а реліктовий ліс манить прохолодою і пташиними хоралами.
Саме осінній ліс залишився з Галиною, коли Ігор пішов до небесних майстерень. Його буйство барв і тиха елегія. Його поезія і філософія. Його тепло, що назавжди з’єдналося з олійним полотном. Галина могла б, напевне, попросити, щоб ця картина залишилася вдома, але не стала. Вона створила копію. Самотужки. А оригінал має бути в музеї. Вона переконана.
Долучила свою прощальну мелодію до його. Муза в самотній майстерні митця…
Галина озивалася до нього навіть тоді, коли була на уроках у школі. Озивалась квітковою повінню біля вікон, яка могла б позмагатися з полотнами Катерини Білокур. Маки, півники, ромашки, левкої, троянди… Щодня, з першого подуву весняного вітру й до останнього пориву падолисту, на її грядках щось розпукувалося, квітло, ніжило погляд і вшляхетнювало душу. Справді, це її покликання – сіяти розумне, добре, вічне. Плекати дітей і квіти, що нагадують невинні дитячі очі.
Час від часу ми озивались одна до одної.
08.10.2020, 21:56.
<…> Малювала сьогодні, Аж душа до небес піднялася. Школа, сад-город, степ, ліс, лиман, в неділю – море… Трішки комп, трішки – книги – і день закінчився. Плюс коти-собаки... А фарби так ваблять...
09.10.2020, 09:28
Як я Вас розумію! Чомусь для головного, до чого душа прагне, залишаються тільки крихти часу... Учора прочитала дитячу книжку – "Поліанна" Елеонор Портер – і вкотре згадала, що діти знають, як треба жити. А ми заганяємо себе в рамці обов’язків, а ми забуваємо, що означає радіти, навіть коли життя заганяє в глухий кут. Згадую дивовижну копію з полотна Вашого чоловіка... Малюйте, дорога пані Галино!
Чи було передчуття повномасштабного вторгнення? Чи душа шукала відповіді на можливі варіації розвитку подій? Десь за рік, у лютому, пані Галина надіслала уривок зі спектаклю «Нєт войнє». Одна назва на «общепонятном» викликала в мене лють. Це ж який цинізм, думала, вбивати сьомий рік наших хлопців на Сході, а самим співати як не «Хотят лі русскіє войни», то влаштовувати нібито антивоєнні вистави… Сьогодні текст, який читає Алан Албегов, сприймається інакше. Як і наше листування… Переклала.
Я попросив у бога забрати мою гординю. А бог сказав мені: – Ні.
Він сказав, що гординю не забирають. Від неї відмовляються.
Я попросив у бога подарувати мені терпіння. А бог сказав мені: – Ні.
Він сказав, що терпіння – результат випробувань. Його не дають, а заслуговують.
Я попросив у бога подарувати мені щастя. А бог сказав мені: – Ні.
Він сказав, що дає благословення, а чи буду я щасливим – залежить від мене.
Я попросив Бога вберегти мене від болю. А бог сказав мені: – Ні.
Він сказав, що страждання відділяє людину від земних турбот і наближує до Нього.
Я попросив у бога духовного зростання. А бог сказав мені: – Ні.
Він сказав, що дух має вирости сам, а Він буде лише підрізати мене, змушуючи плодоносити.
Я попросив Бога навчити любити так, як Він любить мене.
І Він сказав: – Нарешті ти зрозумів, про що треба просити.
(Адажіо лунає так діткливо, мов кожне слово падає сольовим кристаликом у відкриту рану…)
Я просив сил – і Бог послав мені випробування.
Я просив мудрості – і Бог послав мені проблеми.
Я просив мужності – і Бог послав мені небезпеку.
Я просив любові – і Бог послав мені тих, хто потребує моєї допомоги.
Я просив благ – і Бог дав мені можливості.
Я не отримав нічого з того, про що просив.
Я отримав усе, що мені було потрібно.
Відчайні сльози. Безсилля випікає душу, коли думаю про захисників «Азовсталі». Герої. Виконують обов’язок. Перед Україною. Перед світом. Господи, якби то було можливо, візьми моє життя, збережи їхнє! Почуваюся винною перед ними, молодими, відважними, яким ще жити й жити б, кохати, народжувати дітей. Та Бог каже мені: «Ні. Вони ще не випили своєї чаші… приниження». Серце і розум бунтують. Не можу змиритися. Навіщо, Господи?
Згадалась самотня Галина. І я озвалась вибачливим «Як Ви?». На косі йшла окупація. У нас відносно спокійно, східні біженці зупинялися, щоб оговтатися.
Деякі листи збереглися.
24.04. 2022, 07:01
Добрий день! Живу. Молодша дочка в Миколаєві дивом врятувалися з дітьми. Тікали аж до Франції. Вона тільки перехворіла, а діти лежали з важким ковідом, а тут літак на очах розбомбив сусідні будинки і заходив на їхній. У дітей відмовили ноги, а її не слухалися руки. Не могла відчинити двері, зубами відчинила і якось стягнула дітей з дев’ятого поверху на перший. І тут почула страшенний вибух і думала, що це прилетіло в їхню квартиру. Я була весь час з нею на зв’язку і все чула. Вона прив’язала телефон про всяк випадок до вуха. І тут приходить повідомлення з Очакова від старшої, що збили літак просто над будинком. Це він впав недалеко на площу. Я кричу молодшій, що збили той літак, а вона питає: «Де? Не бачу...» А сама сидить на підлозі на першому поверсі. Вийшли надвір, а там «гради»...
Зараз у безпеці у Франції. Працює, діти в школі. Каже, повага і співчуття неймовірні. А в неї завжди із собою прапор України, то повісили у дворі замку, де зараз живуть. Призначили всім психотерапевта. Лікують. А старша зі сім’єю практично живуть у підвалі. В Очакові. Я на місці. Конкретно нас не бомблять, але кожного дня бачимо і чуємо ракети. Всі недольоти і перельоти – наші. У мене біля хати між уламками ракети виросли квіти. Добрий знак.
Вже все посадила, пофарбувала двері, дистанційно вчимо дітей, годую залишених котів і собак, всі у мене живуть.
Багато хто виїхав. Я залишилася. Мені скоро 70. Не віриться, що все це зі мною.
Але бачу: іде весна! Повітря пахне порохом, а джміль з руки воду п’є.
Доброго Вам здоров’я і Перемоги! А далі все буде добре!
Галина
Десь поділися окуляри, пишу в телефоні. Вибачаюся за можливі помилки. Занадто дрібні букви.
24.04. 2022, 07:23
Галина
– ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ!
– Воістину воскрес!
Обіймаю Вас, душу Вашу материнську! Божого захисту і благодаті Вашій родині! І Перемоги усім нам! Воскресне Україна!
4.06. 2022, 19:08
– Як Ви, пані Галино? За тими димами не чутно, не видно... Сподіваюсь, що Ви в безпечному місці.
– Я, як то кажуть, близько коло пекла. Мало того, що окупація, то ще й кожного дня бої, бомби і гради. Вся наша краса, ліс, загинула. На день по 7–8 підпалів від ракет. Гасимо голими руками. Опіки, легені вже чорні від диму, тримаємось якось. Не зовсім безпечне місце. Не можна нікому ні до нас, ні від нас. Далі – гірше. Злі, наші ж їх б’ють, а вони на нас зриваються. Залишилися найбільш стійкі. Та переживемо! Перетопчемось! Може, ще щось врятуємо.....
– Тримайтеся, моя дорога! Думаю про Вас щодня. Прошу в Господа захисту. А перед очима – полотно Вашого незабутнього чоловіка, так тонко скопійоване... Така краса під рашистським чоботом.... Обіймаю душу Вашу молитвою. Тримайтеся і бережіть себе! Дасть Бог – недовго терпіти залишилось. Перцю їм всиплють!
– Дякую за добрі слова.
Згодом. «Може б, Ви до нас?». Пристати на мою пропозицію вона відмовилась, бо не уявляла, як транспортувати двох собак і чотирьох котів (таким «хазяйством» обросла завдяки сусідам, які залишили домівку раніше), а покинути чотирилапих не могла. І я її розуміла.
28.06. 2022. День Конституції України. 125 день війни. Повномасштабної. Ракетами гатять з усіх боків. Від Рівного до Сум. Від Києва до Одеси і Миколаєва. Горить Кременчук. Торговий центр. Жертви в Харкові. Мирні жителі. Діти. Залпи по Десні. Багатостраждальний красень Чернігів… Вибухи в Очакові. Україна знову під перехресним вогнем – з білорусі, рф і Чорного моря. Підступно розстрілюються люди в чергах за водою. Оскаженілий непоступливістю українців на лінії фронту, ворог зриває лють навіть не на критичній інфраструктурі – на спальних мікрорайонах, дитячих майданчиках, школах, лікарнях, бібліотеках, храмах…
Коротко, майже в телеграфному режимі, – з пані Галиною.
Три крапочки захвилювались на екрані, пишуть… що вчора під’їхали до її будинку, націлили дуло башти в нього й запитують:
– Як думаєте, скільки пострілів буде достатньо, щоб рознести?
А вона у відповідь:
– І пів пострілу вистачить.
Регочуть.
– Це ж як? – питають.
– А так, що тільки подумали стріляти, та не вистрелили, – знайшлася Галина.
Знов іржуть. Та й рушили далі.
Чує: вулицею вибухи. Скільки хат, отак граючись, зруйнували…
Сб 15:30 (дату, на жаль, не скопіювала)
– Сьогодні прочитала стрічку новин – і, де б не була, що б не робила, а душа весь час про Вас нагадує... Дорога пані Галино, як Ви? Тримайтеся, пташко моя з обпеченими крилами... Божою милістю
Сб 17:25
– Читаю Ваш лист крізь сльози. Нічого, все мине... втіштеся піснями...
Вона надіслала голосове повідомлення. Впевнений гуманітарний голос вів мене луками, прямостояв замашній воєнній косі і світився так, що сльози переймали подих.
Косарі на луці розмахалися гострими косами.
Що їм Божий бутон? Їм скінчити б роботу свою.
Я на милість Твою сподіваюсь, Спаситель мій, Господи,
На милість, на милість, єдино – на милість Твою.
Віра в промисел Твій – ось моя незрадлива супутниця.
Віра в те, що Твій перст засівав цю луку запашну.
І я, Господи, знаю: за мене Ти завжди заступишся,
Рятівним станеш каменем – спиниш косу замашну.
Бо навіщо мене напував дивовижними росами?
І навіщо любов показав, задля чого беріг?
Задля чого наповнив мене піснеспівами, Господи?
Та невже ради того, щоб кинуть скотині до ніг?
Косарі на луці відмахалися гострими косами,
Сіножать відбулась, ну а я неторканним стою,
Як раніше колись, упиваюсь небесними росами,
Прославляю Тебе за любов і за милість Твою.
Рашисти під’їхали танком. Вирішили, що поставлять його на її подвір’ї, серед квітів. Галина сказала: «Ні! Не дозволю!». (Уявляєте, що відчуває мати, коли ворог повідомляє про намір розстріляти дітей, замаскувавшись у її ж садибі?) Звісно, її заборона викликала в орків дикий регіт. «Нічьо, щас сама папросіш», – зіскочили з броні, підступилися – почали зривати з неї одяг…
І вона… самотня русява жінка… заспівала. Ту пісню, якій вірила, як Господові: «Косарі на луці розмахалися гострими косами…» Співала на зрозумілій їм, нелюдам, мові… Один, здається, десь її віку, раптом гаркнув «атставіть!». Молодші за командою повернулись до танка, а вона ще співала:
«Та невже ради того, щоб кинуть скотині до ніг?»
Наступну хату вони розстріляли на повному ходу…
За кілька днів у наш діалог втрутилися тріскучі автоматні черги. Було близько півночі. Пані Галина повідомила, що від нестихаючого гулу, звуків вибухів її пухнастики забилися під ліжко, їй знайшлося місце під столом, а один собака кудись забіг. Доведеться йти шукати. Чекати до ранку через комендантську годину вона не може. Можливо, пес поранений і потребує допомоги.
Ми стали обачнішими в листуванні. Орки почали вилучати мобілки і перевіряти їх.
Іноді я не встигала прочитати повідомлення, як пані Галина змушена була стирати його з месенджерової пам’яті.
Її оповіді, стислі й оптимістичні, розповіли про вдачу більше, ніж усі пости в мережі протягом кількох років. Ось вона розповідає про свою молодшу, Валентину, яка нині у Франції. Мовляв, тут була «дурною куркою», а діти «дебілами» («добрі люди» охрестили щедро!), а там директор школи, де почала працювати, називає «неперевершеною» і «красунею», а сина – «вундеркіндом».
Наступного разу пані Галина описує майже скульптурну жіночу групу на перехресті. Глянула в очі – а там повно сліз. Забрали орки їхніх чоловіків і синів. Кілька днів у підвалі тримають. Ні води, ні їжі не дають. Катують. Журяться жіночки, що буде… Галина підбадьорює. Рушають разом чоловіків визволяти.
Страх кудись подівся. За скупими словами бачу, як вона, впевнена у своїй місії, звертається до окупантів і рішуче заявляє, що ніхто із захоплених у полон не має жодного відношення до партизанів. Хто вона така? Вчителька. І відповідає за своїх учнів. Та які вони учні? – заводяться зайди. – Їм уже за тридцять… Вона ж наполягає: кому, як не їй, знати вдачу своїх колишніх учнів. Навіть якщо їм уже за сорок. Ці хлопці мають дуже мирні професії. Їхнє завдання – стежити за заповідником, гасити пожежі, раптом виникне така необхідність. Он, бачите, їхні дружини і матері прийшли. Руки у всіх попечені, бо ліс рятували. І на завершення запитала: «А ваші жінки прийшли б вас визволяти, якби таке з вами трапилось?». Бачить: кліпають, зам’ялися з відповіддю. А Галина їм: «Аякже, і не сумнівайтеся! Звісно, прийшли б». Ця фраза виявилась рятівною. Вивели з підвалу хлопців зі зв’язаними руками. Відпустили.
А то старша донька, Ірина, повідомила, що в неї з другого березня мироточить ікона, подарована матір’ю. І розлітається блага вість поміж мирянами. І ходять до неї воїни наші попросити про життя. «Скільки вже боїв було, а вони всі живі. Вона присилала мені відео, як це відбувалося. Наче олії краплі на обличчі і на руці, – ділиться дивом пані Галина. – Усі священники питають, де друга ікона. А друга в мене, звичайна…
Прилетіло сьогодні у двір. У мене шибки повилітали. В художній майстерні і на веранді. В Іри знову ікона Божої матері плаче. Аж ніяково від цього».
…Хоча б у ту протоку повернути… – подумки молилася. Ніч – хоч в око стрель. Суцільна тривожна невідомість. А хвилі, мов стара склеротичка, нашіптують: «Тіха украінская ночь. Прозрачно небо. Звьозди блєщут…» Господи, скільки всього діється бездумно … Де та тиша? Поглум лишився. Її, тишу, ґвалтують нащадки того, що пам’ятник собі воздвиг…
Гірко всміхнулася. Не один десяток літ у мистецьких колах не чужа. Так, є амбітна молодь. Але щоб пам’ятник собі… Цікаво, як би я подивилася на Ігоря, якби таке навернулося йому на язик? Певно, поміряла б температуру. Записала б на консультацію до психіатра. Це ж яка в людини має бути самооцінка, аби хотіти стати пам’ятником? Невже камінь, холодний і непробивний, байдужий до всього сущого годує гординю?
Відволікала себе думками, аби не множити тривог, що обступили звідусіль.
Оце вона у свої сімдесят мусить вночі, скрадаючись, втікати із власної хати.
Довго вагалась. Аж настільки, що пів вулиці перетворилось на руйновище, а їдучий помаранчевий дим випікав горло, душив кашлем. Четверо котів. Двоє собак. Ну як їх покинеш? Живі ж душі…
– Чуєте? – завмерла.
До монотонного плюскоту хвиль і безперервної стрілянини, що стала постійним тлом стражденного виживання і в’їлася до мозку за сто сімдесят днів окупації так, що відрізнити шум кров’яного тиску чи гуркіт грому було неможливо від трагічної симфонії війни, несподівано вплелося дзуміння.
Чоловік у камуфляжі, що супроводжував її до правого берега лиману, зреагував миттєво, відпрацьованим рухом на випередження – і дзижчання захлинулося. Дрон-розвідник подався в гості прямісінько на тризуб до Нептуна.
– Проти чого боровся – на те й напоровся! – зітхнули полегшено.
Враз небо скинулося від сигнальних ракет. Вони осліпили опівнічну темряву. Не встигла втікачка злякатися, як неподалік надувного човна вгледіла їжакувату міну.
«Таки не в ту протоку повернули! – майнуло блискавкою. – Боже мій, чи в цьому світі залишилась хоч хвилька спокою? Чи є путина нашого щасливого порятунку? На все воля Твоя…»
Галина не виходила на зв’язок. А мені знов і знов навертався на думку Псалом «Косарі на луці розмахалися гострими косами…». Він лунав у мені її голосом…
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, листопад)
3 листопада
І ще раз Шукшин. З Internet’у довідався, що друга книга роману «Любавины» опублікована лиш через 14 років по смерті письменника (журнал «Дружба народов», 1987 рік). Знайшов журнал. Сподівався, що мова таки піде про Єгора Любавіна, який втік з бандою у гори Алтаю на кордон із Монголією та Китаєм (в одному зі своїх інтерв’ю, одразу по публікації першої книги, у 1967 році ділився задумом Василь Макарович). Ні, навіть не згадується той письменницький намір. Чому? Український письменник обов’язково реалізував би задумане. Але не російський. Бо існує велика різниця між українськими збройними загонами і 20-их, і 40-их років, які зазнали поразки, з російськими у тому, що наші були повстанцями, які боролись за свободу своєї землі, а російські в кращому випадку воювали за ідею – збереження імперії, а в гіршому за повернення своїх багатств, та найчастіше з метою помсти: розбій і грабіжництво. Шукшин, звісно, передумав. У другій книзі він виводить уже внуків куркуля Ємельяна, післявоєнні, 50-і роки, пристрасті за утвердження радянського господарювання на Алтаї. Але це вже не те… Хоч і живо написано, але не те. Тому й не подавав письменник до видавництв надруковане на машинці, навіть рідні не відали про пожовтілий від часу рукопис. І не став він сенсацією. Цікаво, чи видають його тепер у Росії вкупі з першою книгою?
8 листопада
Ще до війни Валерій Герасимчук переслав мені електронною поштою верстку свого роману в п’єсах «Рєпін український» (означення чітко вказує, що це лиш частина цілого твору під назвою «Рєпін»). Сюди ввійшло 10 драм, шість з яких я вже прочитав. Читаю повільно, час від часу. І не тільки сам текст об’ємного (в електронному варіанті 624 сторінки) твору, а й той огром пов’язаної з постаттю великого художника довідкової літератури, за який зачіпаюсь протягом читання. Який висновок роблю на середині тексту? Це дуже цікаве чтиво. Але це зовсім не драматургія (немає в класичному розумінні тут драми, є просто просвітницька розповідь у діалогах-полілогах), текст не призначений для сцени, а для читання. Я би жанр визначив інакше: діалогічний роман. А авторські тлумачення про історію написання кожної п’єси як монологи творця лише підсилюють моє визначення жанру.
Не знаю, чи є де Іллі Рєпіну у світі пам’ятник (в жодних джерелах не натрапляв на таку інформацію, окрім музеїв – в Чугуєві під Харковом, в будинку де він народився й провів дитинство та юність, зокрема), але один пам’ятник уже звів йому Валерій Герасимчук цим твором.
18 листопада
Очікуючи в краєзнавчій залі наукової бібліотеки на двотомне видання «Щоденника» братів Ґонкурів, познайомився з двома книжковими новинками на стенді. Перша: фотоальбом Юрія і Лариси Лебедєвих «Слово і зображення» (Кропивницький, «Імекс-ЛТД», 2022, 100 с.) – дуже вдала спроба поєднати поезію з фотографією. Наклад видання, як і друк – раритетно-подарунковий: пів сотні примірників. Аж хочеться його придбати – це як бажання мати художню галерею в квартирі чи книгозбірню дорогих серцю видань. Відчувається, що автори кохаються у мистецтві художніх слова й візії. Для повної гармонії хіба що музики не вистачає, але цей брак можна виправити, ввімкнувши при перегляді камерні звуки фортеп’яно-скрипки-саксофона… Однак, на жаль… Не без ложки дьогтю видання. Маю на увазі тексти насамперед. Плюс: розмаїття авторів – українці, англійці, японці, італійці, росіяни, німці, іспанці (найбільше цитуються Ліна Костенко, Йосип Бродський, Дмитро Павличко, Вільям Шекспір, Борис Пастернак). Мінус: тексти містять чимало помилок – найперше через те, що списані не з академічних видань, а з «вікіпедівських», нерідко просто погано вичитані коректором; а ще й через примітивні переклади, м’яко кажучи, нефахівців та деяких місцевих авторів (як приклад: «Збирая краплі, впавший лист в майбутнє лісу вірить…»).
Друга книжкова новинка: «Краєзнавчі та родознавчі флоеми» Владислава Сердюка (Івано-Франківськ, Київ, «Фоліант», 304 с.). Останнє слово в назві заінтригує читача – це авторський неологізм (від грецького – кора, лико). Чітко й ясно книгу представляє анотація як сторінки «мікроісторії козацьких поселень степової Правобережної України та життєписів її видатних особистостей». Гортаючи її, я можу лише позаздрити мешканцям Бокового, Варварівки, Інгуло-Кам’янки та інших сіл поблизу Долинської, які матимуть змогу поринути в глибини своєї минувшини. Хто б це, як Влад Сердюк, нарив по архівах та різноманітних рідкісних публікаціях стільки фактів і артефактів про мої Теліжинці! Я би йому вибачив ті огріхи, які допускає не тільки периферійне видавництво, а й галицько-столичне (двохтомник, що до і т.п.). Бо з мікроісторій постає історія велика і справжня; бо саме на засвоєнні мікроісторій найпродуктивніше зав’язуються, виховуються і зростають патріоти.
21 листопада
Знову, прочитану у червні, гортаю «Сонячну машину» Володимира Винниченка. Тоді ж я написав, що «нарешті» дочитав. Це правда: чи то втомився від писання у частині третій наш великий прозаїк, чи довго шукав, куди б його вивести своїх життєлюбних героїв – а в письмі це підсвідомо відчуває читач. Тільки ж очі мої раз за разом наштовхуються на абзаци, підкреслені олівчиком: «Який благословенний, чарівний дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадності, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона любовна й самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодість смілива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарів. Молодість – це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події й акти геройства відбуваються з найреальнішою легкістю…». Як точно, образно і мудро про найкращу пору людського життя! Або ось цей абзац: «…все – скороминуще, все мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це – родина. Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати». Попробуй запереч! На всі віки. І це на одному книжковому розвороті. Геніальний митець Винниченко.
25 листопада
Пів осені читаю Віктора Некрасова. Основний його твір, який відразу поставив його в шеренгу живих класиків (Сталінська премія, екранізація, переклади багатьма мовами світу) – «В окопах Сталинграда». Інші повісті та оповідання («Написано карандашом», Київ, «Дніпро», 1990, 704 с.), дорожні нариси (Франція, Італія, США). Згодом, з підказки Валерія М’ятовича, пірнув у сайт пам’яті письменника («Саперлипопет или Если бы да кабы, да во рту росли грибы…», рецензії, спогади…) – і досі не можу випірнути. Це триватиме іще не один рік, поки, з перервами, не перечитаю усе ним написане. Віктор Некрасов – мій письменник, мій ідеал, один з небагатьох.
26 листопада
Журналіст за освітою, місцеву пресу читаю регулярно. Може, й не переглядав би так ретельно (як от і з Спілкою журналістів уже багато років утратив усякий зв'язок), так дружина у мене заповзята газетярка: щотижня купує всі паперові ЗМІ, відстежує цікаві публікації, часом коментує їх на своєму сайті… Ну, не всі: давно вже не беремо до рук «Діалог», «21 канал» і подібні помийки – їх, на жаль, значно більше, ніж серйозних видань – аналітичних, державотворчих… Правда, не всі газети можна придбати в кіосках «Укрпошти» (сама установа доклала до цього чимало зусиль) – «Народне слово», наприклад. Кілька порядних видань взагалі зникли в недавні часи («З перших уст», «Вечірня газета»)… Сьогодні купив у нішах головпоштамту кіпу. З точки зору харизматичності та змістовності (не зашкодило б й іще низку епітетів додати) «Україні-центр» нема рівних: що блискуча колонка (передова!) головного редактора Юхима Мармера (політична зрілість, інтелект, стилістика, іронія), що матеріали кореспондентів на всіх без винятку полосах про людей тривожних буднів (заступник голови облради, командир батальйону «Стугна» Д.Лінько, протоірей І.Третяк, волонтер, власник кнайпи «Бамбетель» Д.Смельняк, переселенка з Херсона Карина). Тримає, як кажуть, марку й «Нова газета» з її традиційною печальною полосою «Герої не вмирають!», із болісним поглядом на окупований Мелітополь, із тремким спогадом про мор 33-го на Новомиргородщині. Та й мотто номера відповідне: «26 листопада – День пам’яті жертв Голодомору. Запаліть свічку…» І… Далі мої зуби починають сковзатися, бо я берусь оглянути «Діалог», теж із мотто: «Думаю, кожна всеукраїнська редакція газети мріє випустити той номер видання, який зупинить війну…» – і підпис головного редактора. Ну думка настільки пафосна, наскільки й безглузда – яка це газета може зупинити війну? Аж «Діалог»! Перегляньте всі полоси цього номера, аби хоч саме слово «війна» знайти на них. Зате в очі пруться заголовки «Маленька історія з життя коханок…», «Як має поводитися дружина, щоб чоловік не тікав із хати», «Вони постійно гадять у мене перед хвірткою»… Актуальна проблематика сучасності, чи не так? Але чому, чому?!. Чому восьмиполосна «НГ» коштує 2, а чотириполосний «Д» – 5 гривень? Чому шляхетна, патріотична й гідна найвищих партитур «УЦ» має наклад у п’ять тисяч примірників, а примітивно-безтолковий «Д» – утричі більший? Хто ж винен у цих диспропорціях? Відповідь відома. Але ж хочеться краще думати про наш народ, який іде сьогодні до установ клятої «укрпошти», щоб передплатити… Невже й війна нас не змінить?
м.Кропивницький