Петрові Куценку – 75
Цими днями виповнюється сімдесят п’ять років від дня народження відомого поета й журналіста із Чернігова Петра Куценка (родом із села Голикового Олександрівського району на Кропивниччині). Вітаючи Петра Ларіоновича з ювілеєм, зичимо йому міцного здоров’я, всіляких гараздів у творчій роботі і житті!
Користуючись нагодою, публікуємо добірку нових віршів і скоромовок поета, адресованих найдопитливішим читачам – дівчаткам і хлоп’ятам. А водночас передаємо їм від поета найщиріше побажання завжди плекати у своїх серцях любов до рідної землі і до нашого прекрасного народу, до турботливих батьків, учителів і вихователів.
Ніколи не забуваймо барвінкових стежин нашого дитинства!
Миру нам усім, щастя і Божої благодаті!
ДИВО З ДИВ
Ночувала нічка в човні,
А світанок її розбудив.
Чи ж ви чули про це чи ні?
Чи ж ви бачили це диво з див?
Я світанок пізнав у лице,
Я зрадів цьому диву з див.
Бо й мене він своїм промінцем
Після ночі зі сну розбудив.
Бо й мені золотим гребінцем
Після сну чубчик він розчесав.
Чи ж ви чули, чи бачили це?
Я і вмився, і взувся сам.
І побіг до човна. А в човні –
Ані сліду від нічки нема.
Тільки синій туман, мов у сні,
Тихий човен за весла трима.
ДІДОВА І БАБИНА ПРИГОДА
У неділю дід з подвір’я викотив старенький віз,
Посадив на нього бабу – на прогулянку повіз.
На брилі у діда – квітка. В баби – квітка у косі.
Всі їм весело всміхались, бо любили їх усі.
І співали, і скрипіли четверо старих коліс:
Дід із бабою заснули. І приїхали у ліс.
А прокинулися – бачать – розваливсь їх славний віз,
Розкотилися колеса поміж кленів і беріз.
Дід прудкий колеса ловить, розгубив усі слова,
А бабуся рве фіалки, і сміється, і співа.
Навтішалися старенькі. Бачать – щось воно не те.
Бо на кленах і березах квітне листя золоте.
І тоненька павутина пролітає, мов жива.
І причулось: колискову хтось тихесенько співа.
Знов заснули дід і баба. І об миті об отій
Вгледіли палац предивний на галяві золотій.
А в палаці на терасі, ви ж погляньте, так і є –
Витанцьовує бабуся, дід на скрипці виграє.
Аж фурчить на вітрі плахта! Дід скида свого бриля –
І уже навкруг палацу ліс танцює і кружля!
Притомилися старенькі. І спитав у баби дід:
Де ж наш віз? Де бриль і плахта? І фіалок ніжний цвіт?
Та ніхто цього не знає, бродить лісом німота.
А вгорі, аж в піднебессі, бриль з фіалкою літа.
У БАБУСІ КАТЕРИНИ
У бабусі Катерини –
Чебрецем запахло в хаті.
На столі й на скатертині –
Ружі й мальви пелехаті.
Все-усе дбайливі руки
Заквітчали спозаранку!
Скоро з’їдуться онуки:
Катя, Лізонька, Іванко.
І до них, і до бабусі
Дід з портрета усміхнеться.
Квітне в хаті, як у лузі!
Квітне в серці й коло серця.
У барвистенькій хустині
Вже й сама, неначе квітка,
Жде бабуся Катерина:
Чи не скоро скрипне хвіртка?
КОЛОСОК
Під вікном, від стежини за крок,
Поміж квітів з’явивсь колосок.
Тупця Оля маленька: туп-туп.
«Колосочку, де взявся ти тут?»
І Остапчик запитує теж:
«Колосочку, ти що не цвітеш?»
Здивував колосочок всіх-всіх.
Може, він сюди з поля прибіг?
Та про це тільки ластівка зна,
Бо зернинку зронила вона.
Знає ластівка добре й про те:
Прийде час – колосок зацвіте.
БАБУСИНА СКРИНЯ
У бабусі Серафими – сто скарбів у скрині.
Пів дюжини рушників, ще й сап’янці сині!
І корсетки з мережками, й фартушки смугасті,
І обруси білі-білі, хустини квітчасті.
І запаски, мов із казки! І картаті плахти.
А в прискринку виблискують сережки й дукати.
Для Настусі, Галі й Валі – червоні коралі.
Для їх братика Іванка – диво вишиванка.
Тож крутяться і щебечуть внучата у хаті.
Ох і скарбів у бабусі у скрині пузатій!
А бабуся всміхається: коли б то я знала,
Скільки в мене буде внуків, ще більше б надбала.
СКОРОМОВКИ
У Дзвінки – гарні всі оцінки.
Й сама – нівроку, щебетуха.
А Ромка посеред уроку
То ловить ґав,то чуха вуха.
*
Денис додому диньку ніс,
Та й не доніс її додому.
Бо сів йому комар на ніс,
І впала динька та додолу.
Та й покотилась, та й розбилась.
*
Розказував старий ворон
Малому вороненяті,
Що у зайців хвости і куртки,
І штанці – короткуваті.
Але довгі-довгі вуха,
А ще довші – ноги.
Тож до моркви без мороки
Знаходять дороги.
*
Наша жабка – красунечка,
Та ще й балакуха.
Сама собі скрекотить,
Сама себе й слуха.
А три її кавалери
Круг неї стрибають,
Поки шпори і підбори
Не пообривають.
*
Із-за річеньки-ріки
Три вітриська прилетіли,
І три старі вітряки
Крилами зафуркотіли.
Крутяться дванадцять крил,
Шурхотять, скриплять, несмілі.
Ні борошна, ні крупи,
Бо зерно ще не дозріло.
*
Соловейко – не гульвіса,
Своїй солов’їсі
Виспівує-витьохкує
І в гаю, і в лісі.
І перепел не відстає –
В степу на сопілочці
Любесенько виграє
Своїй перепілочці.
*
У веселім селі й за селом
Літо літепло скрізь розлило.
Раде все, і радісінькі всі –
Тане небо в розквітлій красі.
*
Розгулялась хуртовина,
Ну прямо хурделиця!
У садочку бешкетує,
По вулицях стелиться.
Все від неї гнеться-в’ється,
Все навкруг розхристується.
А вона собі сміється,
З вітром пересвистується.
м.Чернігів.
Арсенія Велика
Від автора
Кажуть, автофікшн – низький жанр. Це буцімто література другого сорту. Від лукавого, зваблива і легковажна. Вона пишеться легко і приємно, і для автора (авторки) є не роботою, а насолодою… Хотілося, щоб цей текст прочитувався так само легко і приємно. Тож почнемо...
Ода гардеробу
Мої гардероби – громіздкі дерев’яні шафи, що незмінно стоять на своїх місцях. Вони, ці поважні «мотрони», міцні, старі та до краю самовпевнені. Нині і я сама дещо схожа на одну з цих «мотрон». Проте ці дерев’яні гардероби, що залишилися десь вдалині, краще сказати далеко позаду, солодко манять та хвилюють пам'ять своїм різнобарвним вмістом. Як і гнучкість стану, морська засмага плечей, пахощі передчуттів і очікувань, як пшенична розплетеність коси, танцювальна впевненість ніг, мовчазне схвалення дзеркал. Далеко позаду.
В минулому. Воно, це минуле, й так нерозбірливо та зухвало володіє багатством, не заморочуючись над тим, який то скарб хорониться в його сховах і в якій кількості. Хочеться, щоб цей Німий нарешті заговорив.
Хутряна жилетка
Перше усвідомлення радощів від володіння власним тілом, а скоріше радості перебування в ньому прийшло років у п’ять.
Того дня по радіо грала весела народна музика. Батьки, приїхавши додому після відвідування столичних родичів, привезли в дім цю розчудову хутряну безрукавку. О! це був шедевр краси, тепла та затишку. Вона була легка, ласкава та святкова. Не вистачало слів, щоб змалювати всю її красу. З нею просто хотілося бути.
Зверху жилетка мала насичений колір воронячого крила, що відбивав чорним блиском, а зі споду вона була рожево-кремовою. Овчина, з якої зроблена безрукавка, була об’ємною, багатою, однак легкою. Пройми для рук, горловина та застібка були прикрашені тією ж, що і спід, рожево-кремовою оторочкою. Що то був за колір?
Тоді, в покровському дитинстві, взимку (напевно через брак вітамінів) дуже хотілося чогось солодко-кислого. На довгі місяці в домі робились припаси зимових яблук. Та вони, ці яблука, були тверді, зелені і несмачні. Нам, дітям, вони не подобались. Тоді наша бабуся, норовлива Олена Іванівна, що часто і сама не відмовляла собі в смачненькому, пригощала нас печеними яблуками. Вони пеклись довго – кілька годин на краю гарячої плити, весь час повертаючись то одним то другим боком, або ж у чорній духовці з відкритими дверцятами. Яблуко після цього робилось м’яке, солодке, а в середині у нього була та сама рожево-кремова кашка…
Отже, структура та колір спіднього боку жилетки нагадували те саме смачне печене яблуко… І вона, ця жилетка, була прекрасна!
…Якось по радіо передавали веселу народну музику. Одразу згадався мультфільм, героєм якого був молдавський хлопчик, звали його, здається, Флуєраш і вдягнений він був в овечу шапку та таку ж саму класну безрукавку. І раптом все склалося! Якийсь дідько вселився тоді в мою голову та в усе моє тіло. Виник образ! Я закружляла в завеликій для мене безрукавці та у вузеньких штанцятах по всій кімнаті під ці нестерпно-прекрасні ритми. Я підскакувала, високо підкидаючи ноги, перебирала ними в усіляких притупцьовуваннях, підіймала руки, плескала в долоні. Я кружляла до знемоги, заскакувала на стільці, потім на диван, а музика все грала та грала, ні на мить не даючи спокою. До кімнати зазирнула мама, торкнулася рукою мого спітнілого чола та, похитавши головою, знову зникла за дверима. Мені не сподобалось, що мене перервали, що побачили мене в цьому новому для мене танцювальному чаду, та музика все грала і грала, і я, знову загорнувши жилетку, заскочила на диван, переводячи подих.
Пройшло стільки років, та мені здається, що я й зараз можу повторити той незбагненний танок. Так глибоко він застряг у мені. І та радість від власного, підвладного мелодії, тіла. Танок злагодженості, танок єднання з великим світом. Як багато впевненості, легкості, святковості тоді вселилося в мене разом з ним.
Вітання тобі, моя прекрасна хутряна жилетко, що зігрівала довгі роки плечі моїх рідних! Жилетко, що так щасливо колись оселилась у нашому домі і подарувала мені перші радощі буття!
Сукня кольору міцної кави
Коричнева сукня із тонкого трикотажу мала вигляд салонно-вишуканий. Принаймні, такою вона мені здавалась. Хоча ні про які салони в нашому житті не могло бути й мови. Принесла його мені моя університетська подруга Тамара, розкішна білотіла ренуарівська красуня. Вільних грошей тоді, як завжди, не було. Але від вигляду сукні перехопило подих. Тож гроші – грошима, а гарні речі траплялись ще рідше, ніж вільні гроші. Тамара, відчуваючи високий градус моменту, перетелефонувала своїй далекій знайомій. Власниця сукні – чи то спекулянтка, чи то дівчина, яка її придбала у спекулянтки, але сукня їй не підійшла, згодилась зачекати з грошима. Або розбити платню на частини.
Коротше, сукня на законних підставах зробилась моєю. Вона вислизнула з фірмового целофанового пакета і від неї відразу ж повіяло святковістю та легким шармом. Фірма «Партизан», виробництво Югославія – було зазначено на етикетці. Ця інформація якось само по собі додала балів у мою самооцінку. Югославія (дивно, що через стільки років я пишу це тут, у Любляні) тоді ще не розпалась на нові країни й існувала на кордоні соціалістичного та капіталістичного світів. І річ ця тоді несла в собі якусь не одразу осмислену мною заманливість.
Сприйняття її можна було змалювати так… Іноді у нас в магазинах викидали на прилавки (можливо для термінового виконання квартальних планів та перемоги в соцзмаганні) імпортні речі, що закуплялись для закритих баз начальства та місцевої партійної еліти. (Монополія на презентабельний вигляд суворо охоронялась державою). Це була дуже якісна модна одежа з Італії, Австрії, Франції, Фінляндії, придбана СРСР за нафтодолари і випадково, в штучних екземплярах, викинута в народ. Ми про неї знали. Та це були речі з іншого світу. Не наші, не для нас, простих. Ми ж, радянські, вважалося, що зроблені з іншого тіста. Що робити з цими вишуканими речами, як же пристосовувати їх до нашого вбогого сірого повсякдення, ми не знали.
І ось Югославія… Виходить, тут, майже на межі з буржуазним світом, але по цей, по наш бік, думали про жінку. Про її комфортність, привабливість, про трепетне вечірнє очікування, про густий туман невимовних переживань, про її вселенську таїну. В такій сукні жінка хоч не надовго та робилась Жінкою, такою, якою її створив Господь.
Так от про сукню. Вона була кавово-коричневою, з ледь помітними сірими горизонтальними смужками. На жаль, стара фотокартка не передає її первісного вигляду та образу всього мого поклоніння. Вона була з тонкого дорогого трикотажу, товару, як колись говорили наші прабабусі. Нам смішно було чути: «Річ пошита з гарного товару». Та це так, до слова…
Крій сукні був і незвичним, і в той же час простим, з класичною довжиною. Прямий, з відрізом трохи вище колін, він вигинався хвилеподібним низом трикутних вставок годе, вже монотонного, темно-кавового кольору. Низ годе стримано і у той же час грайливо розвивався при ході, напіввідкриваючи стрункі ноги на високих підборах. В такій сукні (коктейльно-нетутешній) хотілося рівно тримати спину, мати легку ходу, або просто лаконічно мовчати в очікуванні на когось, відійшовши вбік. Сукня промовляла сама за себе. Та головним у сукні було те, як в ній було продумано виріз. З одного боку на плечі там був пришитий тонкий напівшалик такого ж, як і годе, однотонного кавового кольору, а з іншого красувалась петля, в яку цей напівшалик протягувався, створюючи нижче шиї ефект хомута. Кінець шалика спадав за спину або струмував спереду біля плеча. Все залежало від настрою. Монохромні низ та верх на фоні середньої частини з тонкою смужкою гармоніювали одне з одним, додаючи почуття ритму… Сукня була не яскравою, навіть стриманою. Та той, хто мав відчуття стилю та моди, відразу ж помічав її нетутешність, претензію на життя в інших, не пропагандистсько-тріскучих соціалістичних вимірах… Так здавалось.
Мені дуже хотілося б зберегти цю сукню у музеї. У своєму надуманому музеї улюблених речей. Та часті переїзди не дали цій мрії збутися. Він, цей музей, так і не відбувся. Залишившись лише у віртуальному гардеробі пам’яті.
Біла шубка
Шубка натуральна, біла, святкова з’явилась у мене в ранньому дитинстві. Вона була трохи заважкою, але чарівний вигляд нівелював усі її вади. Це була шубка з білого козлика з подекуди чорними цяточками. Можливо, то був і не козлик, а хутро іншої тваринки, бо таких козликів я ніколи в житті не бачила. А можливо хутро, з якого зшили шубку, було просто таким чином пофарбоване. Та шубка була чимось схожа на білу королівську горностаєву мантію, яку малювали в казках. До шубки ще йшла біла шапочка з помпончиком зверху, і вся я в тій шубці серед снігових кучугур та завалених снігом дерев здавалась собі білим ведмежатком. Я вигідно відрізнялась від моїх ровесників, які були вдягнені у величезні темно-сірі або брунатні пальта на ваті, з дешевим цигейковим коміром… Так я, пропаща душа, ще не раз буду хизуватися своїм виглядом, згадувати улюблені речі та обставини з ними пов’язані. Хоча, щоб бути справедливою, повідаю і про речі, які доводилося носити роками, речі, які брутально гробили мій вигляд, мою індивідуальність, настрій, бажання жити в гармонії з усім світом.
Та поки що раннє дитинство… Мої друзі носять тяжкі, безликі, сірі пальта. Зараз я думаю, що моя шубка (а коштувала вона, здається, аж 40 рублів) була ще і статусною. Мої батьки належали до сільської інтелігенції і це їм, так би мовити, дозволялось. Колгоспники, навіть маючи якісь гроші, не наважувалися дорого вдягати своїх дітей. Це б порушувало негласний кланово-родинний консенсус. Виділятися, вибиватися з кола рідні було неприйнятним, цього не вибачали. Засуджували.
Всі мали бути однаково сірими, так легше було виживати. Той жах, що в’ївся в мозок від розкуркулень та голодоморів, колосків на полях, війн та переселень ніколи не дозволяв розслабитися. Виживання роду – ось найбільший пріоритет сім’ї. Ніяких зайвих рухів, що привертали б увагу. Дітей треба було привчати до роботи, допомагати по господарству. Тим більше, що грошей у багатьох родин на красу не вистачало. Сірий, тільки сірий суконний колір, пальта на ватині, з довгими нижче чобіт полами, на виріст, часто з чужого плеча (брата чи сестри), з глибокими кишенями, з надійними величезними чорними ґудзиками.
Мої любі, прекрасні, щирі однокласники, друзі. Я пам’ятаю і люблю вас такими, якими ви були. Пам’ятаю наші зимові аж до ночі катання на санчатах (де я вже була в щоденному, темному), з обов’язковими трамплінами (геп-скоками) на крутій горі, з натиранням снігом, з промоклими і вже вкритими кришталиками льоду рукавицями. З розхристаним, перемішаним зі снігом, волоссям і з жахом батьків у сінях, зі сніговою бабою з вугільними очима та старим відром на голові.
Простіть мені, мої рідні, мою білу шубку. Завжди буду вдячна вам за радість дитинства, за рівність, за щастя не ізгойства, за незабутнє, розкішне почуття всесильної дитячої ватаги.
***
Я запитала якось у колеги по роботі, добродушної веселої Марини: «Марино, а вас стриже майстер-мужчина?». «Так, – засміялась вона у відповідь, – його салон далеко в місті, стала ходити до інших перукарів, та потім знову почала стригтися у нього. Він дуже класний майстер. Вадиме, – кажу йому, – от я вам зраджувала, зраджувала та й знову повернулася сюди. У відповідь мені він мудро промовив: зраджувати перукарю ще гірше, ніж зраджувати чоловікові. Чоловікові – не так помітно…».
Гарно сказано, змалювавши в думках цю колізію, подумала я. Прямо в десятку.
Лаковані босоніжки
Те, що я маю ноги, я відчула десь у класі дев’ятому. Ноги не для того, щоб ходити, або здавати заліки з фізкультури. А ноги для того, щоб радіти життю. Повною мірою, у захваті від власної неперевершеної досконалості.
До цього фатального часу взуття мені купували батьки у спеціалізованих відділах універмагів з довгими стелажами, на яких у безкінечні ряди було виставлено дві-три мало прийнятних для носіння моделі. З одного боку це взуття було шкіряне, міцне, надійне на невисокому (один сантиметр) підковкою підборі. З іншого воно було на рівній, як аркуш паперу, підошві, часто муляло ногу і мало різні відтінки кольорів передзимової осені. Дівам, що тільки-но вийшли зі стану гидке каченя з довгими ногами-палицями, вузькими гнітючими щиколотками, довгою стопою, та ще й із сутулою спиною, вони промовисто говорили, що на них чекає життя вічних невдах, і що вони, ці діви, не можуть у житті розраховувати ні на що приємне.
І ось ті часи закінчилися. Вже не пам’ятаю як (здається, їх привезла мені старша сестра), та в мене з’явились нові босоніжки. Вони були легкі, блискучі, темно-вишневого кольору. Спочатку здавалось, що вони лаковані, потім виявилося – це просто міцна клейонка. Вони лежали в білій картонній коробці, приємно посміхаючись одна одній. Я взула їх і світ навкруги змінився! Це були ще майже дитячі, простенькі босоніжки, та підошва вже в них була модна – лита. Вона витончено випиналась під підйомом, трохи підвівши п’яту, яка була зафіксована вузеньким ремінцем. Спереду пальці перехоплював широкий вишневий пасок. Так, це була ще не відома нашому люду танкетка. І я не впізнала себе. Виявляється, ноги можуть мати лінію, гнучкість, грацію, ноги можуть нести тебе, як вітрило яхту на нові рубежі, на нові відчуття радості й тотожності. Гарно зшита спідниця (ультраміні, чотириклинка, з дорогого кримплену, що гарно тримав форму) і ці вишневі босоніжки перевернули світ. «Як фігуристка!» – чи то похвально, чи з осудом казала мені услід сусідка Ліда Захарівна, вчителька молодших класів.
Було літо. Я закінчила дев’ятий клас, ми збиралися на відпочинок до моря. І я вже знала, що це буде не просто море, що воно буде особливим, бо цілий світ лежав біля моїх ніг в чарівних легких босоніжках. І що я тепер вмію літати… Морська хвиля ніжно шелестіла поруч. Я годинами ходила вздовж прибою. Чекала на щось небуденне. День. Другий. Тиждень. Іноді хвиля, граючись, накочувалась на берег, обіймала нас із босоніжками і печально відкочувалась назад. І от в одну зі знайомих мені митей сталося щось неочікуване. Хвиля накотилась, і я відчула в стопі якусь незвичну свободу, легкість, розкріпаченість і… витягла з води окремо ремінці, застібку, лаково-вишневий верх і таку улюблену танкетку.
Мої чудові босоніжки наказали довго жити. Вони розклеїлися. Було сумно. Та я вже знала, що в мене є ноги! І, наперекір навіюванням, я буду мати майбутнє!
***
Ну як розповісти про це? Важко знайти ключ. Як розповісти про один з базових жіночих інстинктів – Красу?.. Напевне, це смішно: спостерігати за цим збоку.
Зранку я збираюсь на роботу. Легкими звичними рухами накладаю грим. По життю я дама, що не переймається Абсолютом, поважаю приблизності, невизначеності, недосконалості, навіть деякі поверховості. Коротше, як говорив один класик, люблю тонке поетичне безладдя. Так ось: косметика, макіяж, для мене головне в цьому – настрій. Легкі недбалі рухи. «Мамо, в тебе ж одне око більше за інше! Як так можна підводити очі!» – обурюється мені навздогін дочка-старшокласниця. Я встигаю дещо підправити, та виводити ідеальну лінію – та ще морока. Біля під’їзду на мене вже чекає водій в авто. «Ти нічого не розумієш, – гордо парирую я. – Це мейкап у стилі авангард. Треба ж розбиратися в сучасному мистецтві!».
Капелюшок-таблетка
З капелюшками в наші часи було важко. І це пов’язано з двома суттєвими обставинами.
По-перше: це мінімалізм. Мало часу на себе, мало часу на все. Який тут капелюшок? А ще простір: трамвайно-тролейбусний, швидкісне метро, часи пік. Ні, капелюшок – це непотрібність, недоречність або просто схибленість.
По-друге: капелюшок треба вміти носити… Навіть у дуже спокійних місцях. Він повинен сидіти на голові як влитий, не сповзати на лоба, не крутитися по колу, не з’їжджати на вухо. Недарма ж модниці минулого використовували стільки шпильок, булавок, защіпок, брошок, стрічок, а не просто паперового круга, що вкладався в середину тулії, щоб зменшити розмір голови.
Так от. Капелюшок – він на те капелюшок, щоб бути жінкою! Бажано -- виділятися з сірого натовпу, бажано -- бути стильною.
Про стилі тоді знали мало. Олександр Васильєв зі своїми лекціями з моди був ще далеко попереду. Які там з нас «арт-нуво», «гарсон», «кежуал», «кантри», «гранж», «бохо», «нуар»? Іноді старші дами про щось достойне авторитетно промовляли: «Це класика!» Це те, що витримало перевірку часом. В Одесі у старі часи було прийнятним класично, звертаючись до жінки, говорити мадам. «Мадам Лейбель», «мадам Данилюк», «мадам Скаковська» і при цьому дамам, до яких так звертались, бажано було б носити капелюшки.
Замислювалась над капелюшком і я. Крислаті капелюшки з декоративними прикрасами (брошками, квітами, пряжками), капелюшки-чалми, капелюшки-кашкети (капітанка, боцманка), усілякі канотьє, панами, пляжні капелюхи мені не личили. Не та шия, не та постава голови… Підходив неочікувано тільки середньовічний берет. І якось зовсім несподівано мені підійшов капелюшок-таблетка. Можливо в цьому зіграла роль моя професійна наближеність до медицини.
Отже, таблетка. Капелюшок був з чорного багатого фетру і був досить елегантним. Його можна було насунути низько на лоба, щоб мати вигляд фатальної жінки, або грайливо підняти над чубчиком, скинувши з себе при гарному настрої пару років. Він був доречним, наскільки це можливо в радянській ретроспективі. Ніяких прикрас. Капелюшок впевнено сидів у мене на голові і додавав закінченості моєму лаконічно-простому виглядові. Восени і навесні я відчувала себе в формі. Коротше, класика!
Метафізична підкладка одягу
Що значить для нас, сучасних людей, таке поняття як ОДЯГ? Ні, це не завжди, як хотілося б, щоб було, наприклад, як друга шкіра у змії – яскрава, еластична, завжди доречна. І не завжди це друге «я», «я», в якому затишно, добре, не зимно. Це щось більше. Одяг – це майже магічна хмара, чудодійний саван, завдяки якому розкривається і починає сяяти кожна наша клітина. Це наша незреалізована сутність. Це захований у мріях майбутній успіх. Одяг – це МЕТАФІЗИКА!
Кутюр’є з царини високої моди знають, з чим вони мають справу. Це річ в собі, що має поки що не вивчену, невідому силу. Вона творить нову реальність…
Якось у нашому відділі з’явилась нова співробітниця. Робота у нас була престижна, нові люди потрапляли сюди по блату, і хоча вони (ці люди) щиро намагались увійти в наш колектив, ставилися до них з ледь помітною іронічною зверхністю. Тож коли до нас прийшла така собі сухорлява, вся в кучерях дружина чергового підполковника, обговорюючи новеньку позаочі, авторитетна пенсіонерка, колишня завідувачка відділом тонко припечатала: «На ній весь одяг ніби плаче». Ми всі ще раз подивилися на новоприбулу і зловтішно погодилися: «Саме так, одяг плаче».
Одежа, це не тільки вигляд, а ще й місце в своєрідних негласних ієрархіях.
Ще спостереження. Генрі Форд спочатку робив ставку на довгострокове використання своїх автомобілів. Розробляв взаємозамінні деталі, прагнув, аби автомобіль слугував довго… А потім якось несподівано помітив, що жінки змінюють старий капелюх на новий не тому, що старий вже зносився. Ні, жінки просто змінюють капелюхи! Для настрою! І він почав працювати над новими модифікаціями «Фордів».
Перелицювати, видозмінити, переформувати себе на щось нове тебе спонукає саме бажання засяяти по-новому у своїх дзеркалах. Знайти себе Нову. Я колись читала, що наприкінці Середньовіччя простий люд почав шити собі нову одежу не тому, що стара вже зносилась і продірявилась. А й тому, що… О часи! о звичаї!
Десь на початку свого тридцятиліття я теж силою змусила себе викинути коштовну річ, яка мені не личила. Я заборонила собі з’являтися в ній серед друзів чи колег – горбатою, кривою, з вічно хворим настроєм. Спочатку думалось, якщо річ дорога, треба носити (продавати я ніколи не вміла, дарувати на кшталт «бери небоже, що мені не гоже» теж якось було негарно). І тому я зібралась з силами і рішуче викинула річ у відро зі сміттям. І так мені зробилось добре на душі, святково, весело, що це мерзотне непорозуміння більш ніколи не потрапить мені на очі і не буде руйнувати життя! І потім, значно пізніше, коли я вже мала якісь гроші, я змушувала себе жити за правилом: ти маєш право на помилку! Я повторювала собі це як заклинання, несучи на несмілих ногах згорток з нещодавно придбаною річчю в зелений контейнер для текстилю, що стояв на розі вулиць. Що поробиш: одяг – це марнотратство! Ми маємо право на помилку!
Чорне пальто
Моє чорно-чорне пальто з відливом у синь було схоже на середньовічний плащ аристократа. Було в ньому щось романтичне, театральне. Чудове сукно, вільний спадаючий крій по косій, високий комір у стилі апаш, асиметричний, в який залежно від обставин можна було або затишно заховатися, або навпаки відкрити всім вітрам свою шию, демонструючи поетичний стан душі.
Ґудзики в ньому були сховані в потаємну застібку, а по краю планки, на відворотах рукавів та по краю коміра оторочкою йшов темно-фіолетовий кант. Особа в такому пальті не могла бути непоміченою…
Тож вдягненою в такі речі не можна бути необачно довірливою, рутино-спокійною, тобто рухатись на автопілоті. Та я була весело задоволена своїм пальтом і ще капелюшком-таблеткою і зрозуміла це необачно пізно. Тупа гуска, я впевнено крокувала по адміністративних будівлях в цьому пальті, затиснувши в шкіряних рукавичках якісь службові папери. Треба було в тяжкі нульові забезпечувати ритмічну роботу свого відділення, намагаючись не підпадати під невдоволення керівництва. Наш генеральний керівник, назвемо його Антон, був колись багатослівний ловелас, та в часи, про які йде мова, він уже обзавівся на роботі надійною коханкою, яка стала його зором, слухом, мозком та вірним охоронцем. Назвемо її Барбара (не тому що вона була схожою на іноземку, а лише тому, що в її прізвиську переважали літери «б» та «р»), саме вона у моїй величній ході в розкішно розчахнутому пальті з високо піднятим коміром і запідозрила щось недобре.
У минулі часи я була з Антоном у гарних, можна сказати дружніх, стосунках. Він тоді мав маленький чин і до появи його пасії було ще досить далеко. Ми легко з ним спілкувались перед нарадами та службовими зустрічами. Тепер же, враховуючи його амурні обставини та високий пост генерального директора, я намагалась вирішувати поточні справи з нашими керівниками рангом нижче. Однак його кохана, займаючи посаду заступника директора з господарчих справ, при зустрічі зі мною неочікувано облесливо посміхалась і солодким голосом запитувала, чому я ніколи не заходжу до головного, нічого не прошу, інші весь час ходять, повідомляють, щось залагоджують, а я чомусь не доповідаю йому про свої труднощі. Послухавши ці лагідні запрошення кілька разів поспіль, я, наївна, вирішила таки піти на зустріч до генерального і повідати йому про свої виробничі проблеми.
Та ще трохи про пальто. До мого вишуканого пальта пасували ще чорні замшеві чобітки на елегантному підборі середньої висоти. Та все це для мене було просто відповідною упаковкою, що не псує настрою та не заважає виконувати службові обов’язки. Я тішилась, що вдягнена нормально і все… У виробничих колективах тоді скрізь панував авторитарний стиль керівництва. Проблеми розрулювались вручну, залежно від важливості, нагальності та настрою.
Пальто було неординарним ще й у зв’язку з історією його появи у мене. Тоді тільки-но з’являвся приватний бізнес, і в центрі міста в Червоному провулку відкрилось нове модне ательє з майстрами, які мали творчий і водночас висококваліфікований підхід. На жаль, це ательє проіснувало зовсім недовго. Та один шедевр – моє чорне пальто – вони таки встигли створити. Спинка в ньому були викроєна «по косій», і все воно було виконане за всіма кравецькими правилами. З підклеєним під застібкою флізеліном, з атласною підкладкою, з підставними плечима. Зсередини, на підкладці, з одного боку на шворочці тяглася маленька петелька, а з іншого – маленький ґудзик для неї. Пальто завжди мало тримати форму. Виріб був уже готовий, він існував у вигляді тимчасової реклами. Тож прямо з манекену я його й придбала за немаленькі тоді гроші.
І от заходжу я до кабінету Антона, генерального директора, свого давнього знайомого, і він раптом червоніє від люті, виливає на мене купу претензій, образливих доган і просто злості. Я приголомшено мовчу, а в голові ледь ворушиться думка: «Чому? Як? І звідки він знає дрібні подробиці нашої роботи?». Здається, він вже давно точив на мене зуба і тільки чекав моменту, коли я до нього зайду. Він гарно підготувався до розмови, не дав мені навіть вставити й слово на своє виправдання. «Я вижену тебе геть з роботи!!! – кричав він, – що ти собі дозволяєш?!». Він огидно в гніві кривив обличчя, і я не знала, що йому відповісти…
Вся приголомшена і розчавлена, в приймальні стикаюся з його Барбарою і помічаю на її устах стовідсоткову задоволену посмішку. Як завжди, вона приємно мені вклоняється, та в глибині її «теплого» погляду я бачу проєкцію на моє розкішне чорне, з відливом в синь, пальто, що розвивається при ході, відкриваючи чорні замшеві чобітки на середньої висоти підборах.
Зустрічі
Який вигляд ми маємо в очах інших? І як ми дивимося на оточуючих?
У наш час скоріше підозріло насторожено. (Емпатія з першого погляду – явище рідкісне). Здається, люди видають себе не за тих, ким вони є насправді. Ось малолітнє на вигляд, якесь сутуле дівчисько в підстреленій курточці сідає за кермо крутого «Лексуса». А он той, стрункий, широкоплечий атлет у дорогих кросівках та моднячо пов’язаному на шиї кашне, втискується в двері забитої маршрутки.
Або ще пара в дорогому ресторані… Він чекає… замовляє… Підходить вона. Він підводиться зі свого місця. Невпевнено, трохи незграбно вони сідають один напроти одного. Споживають страви. Розмовляють. Їм далеко за… Дама з руками в зморшках, з важкими перстенями на пальцях, підносить до губ запашну каву. Сивий пан напроти поправляє краватку. Хто вони? Хто ці двоє? Чому разом? Що їх пов’язує? Час спокійно спливає за годину. Рахунок сплачено, та вони ще довго бесідують, передають один одному книжки. Дивуються. Посміхаються. Потім неспішно підіймаються з місць. Вони допомагають один одному вдягти верхній одяг. Не потрапляючи в рукави, випускаючи на підлогу телефони та футляри з окулярами. Жалюгідна сцена. Офіціанти, що вже виструнчилися, щоб побажати їм на прощання доброго дня, мовчки терпляче чекають. Цмокнувши свого супутника в щічку, вона йде першою… Він ще довго одягає шкіряні рукавички, бере чорну сумочку на довгому ремінці. Нарешті вони залишають ресторан. «Ну і відвідувачі», – зітхають офіціанти. Що це за пара, які в них стосунки? Чи не краще з такими хворими суглобами, закріпаченим хребтом та поганим зором сидіти вдома? Проте у них – молодих, веселих і розкутих – таких теплих взаємин немає. Вони молоді, але самотні і… не затребувані. Тож їм є у кого повчитися…
Білий медичний халат
Звичайно ж, я їх спочатку замочувала…
Двоє медиків в домі. Жах! Та крохмальний білий халат має виблискувати своєю сліпучою білизною і бути твердим, як броня, що захищає від усіляких неприємностей.
Це вже потім санітарка Гала, що іноді дозволяла собі міцне, але з гарними працьовитими руками, несла на вішалку через увесь вестибюль бездоганно випраний крохмальний халат. Вона урочисто відкривала двері завідувачки стоматології та зникала там з ним від сторонніх очей. У стоматологів гроші водилися завжди. А прання такого халата коштувало аж п’ять ре. Гордовито проносячи халат у час пік по коридору, Гала таким чином робила собі рекламу. Так, деякі лікарі могли собі це дозволити. Я теж, але набагато пізніше.
А до того... Спочатку я замочувала їх в емальованій мисці з великою дозою прального порошку.
Якось, десь серед 1980-х, у нас з’явилися білі халати з дружніх чи то В’єтнаму, чи то Кореї, коротше, зі східного соцтабору з чудового тонкого льону. Але зазвичай ми користувалися халатами із нашого білого ситчику. Після робочого тижня халати треба було на ніч замочити з сипучим «Лотосом» або напіврідкою агресивною «Аелітою». Потім процес виварювання. Після ночі з пральним порошком халати виполіскувались і знову занурювались в піну. Вони «пухкали» на плиті в каструлі-виварці, протягом години вкриваючи гарячим паром скло на вікнах, плафони та металеві дверні ручки. А також мої бідні втомлені руки та чоло. Вода у виварці з часом робилася темно-сірою. Після цього халати кілька разів ополіскувались. Останній раз в крижаній воді. В цей час паралельно, в малому ківшику розводилась синька. Головне було не переборщити! Синь на халаті мала вигравати лише слабким, мало помітним тоном. Але й це ще був не фінал. У маленьку каструльку з холодною водою занурювалась столова ложка харчового крохмалю, перемішувалась та обережно доводилась до кипіння. І от тепер вже здається наближався кінець. Халати занурювались у слизьку крохмальну масу, трохи віджималися і вивішувалися на плечиках на штанзі над ванною. До ранку крохмаль мав спокійно стікати з халата, а наступного дня, в неділю, білосніжні крохмальні халати треба було випрасувати гарячою праскою, збризкуючи їх водою. Особлива увага приділялась комірцю, кишеням, застібці та хлястику позаду. Тим завершувалися вихідні дні…
І от у понеділок я дістаю з пакета свій «стоячий» білосніжний ледь підсинений халат, надіваю на голову таку ж крохмальну медичну шапочку і сідаю за робочий стіл. Мій чоловік впевнено, в бездоганно випрасуваному білому халаті, трохи грайливо заходить в аудиторію зі студентами-медиками. Робочий тиждень розпочався.
Невже це можливо було витримувати роками? Займаючись домашнім господарством та виховуючи дітей?
Санітарка Гала зі своєю нехитрою послугою була ще далеко попереду…
Брендовий одяг
На початку двохтисячних у нас з’явилися магазини дорогого одягу.
Що це були за місця? Місця притягання та відторгнення. Хтось із подруг вже міг собі це дозволити… Настав час, і я, стискаючи в руках зім’яті купюри, теж змусила себе зазирнути за ті чародійні скляні двері. І навіть щось придбати – дешевеньке, можливо, щось зі знижками.
Сталося! Відбулося! В дзеркальній залі тебе спочатку зміряли не дуже люб’язним поглядом продавчині-консультантки. Потім дозволили тобі переміряти те, що тобі сподобалось. А потім вже в чудовий фірмовий пакет обережно склали твою взагалі-то мізерну покупку – шалик або футболку. Та перший крок зроблено!
Минуло трохи часу і ти вже зробилась постійною відвідувачкою. Ти дозволяєш собі речі з нової колекції. Люб’язні продавчині приносять тобі все нові й нові моделі. Навіть зі своїх запасників. Ти з усіх боків розглядаєш себе у дзеркалі, зважуєш «за» та «проти», звіряєш відтінки речі з кольором власного обличчя, прораховуєш плюси та мінуси власної фігури. Твій вибір вдалий! Ти влучила в ціль! Це підтверджує твій гарний настрій, легка летюча хода, впевнена поведінка. Тебе тягне в цей бутик знову. Прогулюючись поруч, ти обов’язково зазирнеш туди. Та раптом неочікуване – погана новина. Твій улюблений бренд іде з вашого міста. А ти в душі його стільки пестила, культивувала, чекала на майбутні радощі. Виплекала в собі солодку залежність від нього. З часом в цьому ж приміщенні знову з’являється бутик. Але це зовсім НЕ ТЕ! До нього не лежить душа. Тобі в ньому не затишно, сиротливо. Речі якісь не ті. Персонал не ввічливий…
Потім його теж змінює новий, не знайомий. І що вже зовсім не прийнятне: на фірмових речах з’являються лейбли: «Зроблено в Китаї» …Пакистані …Бангладеш.
Глобальна світова модна індустрія… Нові тренди, кольори, пропорції, лінії. Унісекс! Все для всіх пасує… І ти перестаєш любити новий одяг і себе в ньому. І свята, і зустрічі. Надії та перспективи. А потім у світ приходить карантин.
Все взаємозалежне…
Замість епілогу
Пізній травень. Настає шовкова темно-сіра оксамитова ніч… Я падаю на високу постіль у невідомому місті, в невідомій країні… Повіки дрімотно з’єднує безтілесне сниво. Я лечу в небуття і бачу, як поруч зі мною летить величезна гардеробна шафа. Стулки її дверей розчахуються і з неї випурхує, підіймається до хмар, сукня кольору темної кави, за нею неначе білі лебеді летять крохмальні білі халати, наздоганяючи їх, ширяє, напинаючись вітрилом, чорне, скроєне «по косій» пальто, куплене в Червоному провулку, фетровий капелюшок-таблетка пустотливо всівся на підборі червоної босоніжки і підморгує їй, а біла шубка танцює вальс разом із чорною безрукавкою… Вони вже далеко-далеко від мене… Їх час минув… І тільки тепер, звільнившись від усього старого, я усвідомлюю якусь нову силу. Якусь непереборну, як правда, міць. Тут уже немає нюансів, напівтонів, сумнівів…
Стрічка часу розірвалася навпіл. Я спочатку не можу зрозуміти це. Звідки ця впевненість і відвага? І я бачу багато людей. Широкоплечих, могутніх, величних. Людей у камуфляжі з тризубом на рукаві. Багато людей: жінки, чоловіки, стрункі, красиві в кевларових шоломах та бронежилетах. Схожий на старі платани КАМУФЛЯЖ закриває весь світ…
Триває війна…
2019-2023, Одеса-Любляна
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, грудень)
6 грудня
«Вежу» 45-46-у підписав до друку, хоча й можна було не поспішати, бо днями у департаменті культури облдержадміністрації повідомили, що якимось там пунктом постанови Кабміну до кінця війни припинено фінансування. От тобі й відповідь на запитання Черчилля: якщо будемо економити на культурі, то за що ми тоді воюємо? Президент Зеленський у березні 2020-го на врученні Шевченківської премії використав цю фразу у своїй промові. І хоч потім виявилось, що вона фейкова, що її придумали журналісти років десять тому, але по суті вона класна. І актуальною буде на всі часи.
Сьогодні із паперовим примірником журналу я зайшов на дві хвилини до кабінету керівниці департаменту, показав антивоєнні поетичні добірки Антоніни Царук, Надії Гармазій, публіцистику Сергія Кудрі, ілюстрації колажів Ольги Краснопольської… «Війна закінчиться – все видамо», – відповіла.
7 грудня
♦ Активно почав дивитись матчі чемпіонату світу з футболу після того, як поїхала Христя на село, бо ж вони жили в кімнаті з телевізором. Тепер не пропускаю жодного матчу. Бразильців з кореянами дивився лиш хвилин п'ятнадцять (перші два голи), бо щось із зв’язком телевізійним таке учинилось: десять секунд показує, а десять клинить – ще в житті такого ніколи не спостерігав: ну раз, ну два, але ж не постійно!.. У другому таймі ввімкнув телевізор – те саме.
Грати в футбол я любив з дитинства – звідтоді, коли каглянку ганяли в яру, де брали руду глину за нашою крайньою у селі хатою. Потім був гумовий м’яч, а перегодом скидались усім кутком на справжній, шкіряний: гумова камера вправлялась у розріз шкіряної, зшитої з латок, опуки, надувалась ротом, аж щоки кам’яніли, в кращому разі велосипедним насосом, кишечка складалась навпіл, перев’язувалась капроновою ниткою і вправлялась за щоку м’яча, а розріз стягувався еластичним сирицевим шнурком (під час гри той твердий гудз часом потрапляв комусь на голову, тоді й на голові такий же вискакував). М’яч зберігався то в Колюші, то в Шістів, тільки не в Гринюків – їм чомусь не довіряли… Пізніше, як проминули етапи змагань між кутками села (Погребищина, Бартківка, Підліс, Млинівка, Центр, Видерівка), їздили по сусідніх селах: Бугаївка, Михайлівка, Дзвеняче, Закриниччя, Човновиця, Голодьки, Росішки, навіть далекі Скоморошки… У якості і гравців, і уболівальників. Грав я і за шкільну команду: переважно в середній лінії, іноді в нападі, але ніколи не в захисті. У роки флотської служби та студентства теж часом виходив на футбольне поле, навіть у Кіровограді разом з кумом Сергієм Шевченком бував у спортзалі педінституту. Останній раз, здається, я ганяв м’яча на гандбольному майданчику біля друкарні – Анатолій Безтака запрошував: вже я був одруженим, мав за сорок. І дуже добре пам’ятаю, що так мене тоді кріпатура в тілі скрутила, що думалось – ноги відбере. То був, певне, мій останній вихід на газон.
А ось вчора зафіксовано іще один рекорд чемпіонатів світу: забитий гол найстаршим за віком футболістом Пепе, португальцем, через три місяці йому сповниться 40 років. Точніше, це другий результат, бо перший у камерунця Роже Мілла – у 1994-ому він забив гол у віці 42 років.
І ще трохи про футбол. Я ним завжди цікавився. Було кілька спадів у моїй пристрасті: коли Україна організувала власний чемпіонат після розвалу СРСР – тоді нецікаво було дивитися, бо рівень гри команд сильно знизився; коли відійшли друзі, запеклі вболівальники (Микола Черненко зокрема). Але коли демонструвало високі результати київське «Динамо» чи донецький «Шахтар», коли подавала надії збірна України – я оживав і просиджував перед телеекраном як зачарований. Зараз думаю: ті мої паузи таки позначаються на несприйнятті сучасних репортерів, які сиплять незнайомою мені футбольною лексикою: страйкер, лайсмен, кіпер, асист, лотераль, екстратайм, сейм, вінгер, слот, прев’ю, футбек, овертайм… Навіть таке характерне для гри поняття як м’яч рідко почуєш, частіше – сфера, снаряд, опука… Нові часи – нові обставини, нові правила, нові означення.
♦ Недавно прочитав знаменитий, вважаю, афоризм Фаїни Раневської: «Талант – як прищ, може вискочити на будь-якій дупі». Ох же ж і влучно! І я знаю чимало людей, яких він стосується. Талант, справді, не завжди потрапляє в надійні, моральні руки.
15 грудня
В останні дні паралельно знайомлюсь із літературою Франції XVIII-XIX століть із «Щоденника» Жуля й Едмона Ґонкурів (Москва, «Художественная литература», 1964, у двох томах, сс.712+752) та літературою Італії середини ХХ століття із мандрівних нарисів Віктора Некрасова «По обидва боки океану». У французьку атмосферу я поринаю, коли вимикають електрику в нашому районі, бо та атмосфера на паперових носіях, а в італійську – коли світло з’являється, бо вона в Іnternet’і на сайті пам’яті Некрасова. До речі, не знаю розкішнішого сайту в жодного письменника. Хто зробив – вдячні нащадки? В тому то й справа, що власних дітей Віктор Платонович не мав, а вдячність і розуміння заслужив у пасинка, який також був небайдужий до літературної творчості (мешкав, до слова, неподалік – у Кривому Розі). Кажу так тому, що знайомий з багатьма родинами письменників, чиї діти не те що не бережуть пам'ять про батька (чи матір), а більше того – втративши надію здобути копійку на творчій спадщині, намагаються знищити усе, що нагадує їм про дивацтва предків: здають в макулатуру домашні бібліотеки, рукописи, на смітник виносять чернетки, фото… А найчастіше проявляють просто абсолютну байдужість до того, чим жив і захоплювався їхній батько (мати, дід…).
16 грудня
Цитата з «Щоденника» Ґонкурів 1860 року: «Грабят Китай! И это мы подвергаем насилию и грабежу Пекин – колыбель, древнейшую колыбель искусства, цивилизации! Мы уподобились гуннам и не можем больше ни в чём упрекать варваров». Сором пече французьких письменників за дії англо-французьких військ, які грабують і руйнують в околицях китайської столиці пам’ятники національного мистецтва. А скільки руйнувань здійснили нині за десять місяців московити на українській землі?! Чому ж жоден із російських письменників не спроможеться на інвективу зрідні братів Ґонкурів? «Я думаю, не найдётся ещё двух человек, которые были бы так оскорблены, как мы, – словно нам дали пощёчину, – так унижены, задеты за живое тем, что происходит, – развенчанием Европы, осадой Гаэты, разграблением Китая», – у відчаї вигукують французькі письменники. Сучасникові треба пояснити, що значить «розвінчання Європи»: саме в ті часи Варшавська нарада, ініційована російською, австрійською і пруською монархіями, об’єднувала свої військові потуги для ліквідації національно-визвольного руху Італії на чолі з Ґарібальді. Всюди, в усі часи розбійницька, терористична Московія…
20 грудня
Віктор Погрібний – поет синтаксичних зворотів, плутаного, неприроднього мовлення. У поезії ці засоби допускаються, але коли їх забагато… Починаючи з першого вірша, з першої книги: «Чого це ти, сину, стільки ото у віконці?». Реченню бракує дієслова. З контексту начеб і зрозуміло, але це не письмова пластика, а розмовна. Або рядок: «Ти до нього в сонце прийди…» Тут уже й розмовний стиль не виручить, бо ж так ніхто не каже: в сонячну пору, за сонця, при сонці – але не «в сонце». А нащо свідомо заплутувати думку в таких рядках: «Не віками стачає снаги, буде час, що й на стій поверне». Простіше сказати: снаги не завжди вистачає, часом і неміч бере гору… «На стій» – що це? По всіх словниках шукай – не знайдеш. А вже й спитати ні в кого. Хіба в Матусівку треба їхати…
28 грудня
Закінчив читати перший том «Щоденника» Ж. і Е.Ґонкурів. Це російське видання, українського досі немає. Попри те, що брати написали й видали чимало романів, п’єс і художньо-наукових книг, саме «Щоденник» є їхнім magnum opus. Російське видання скомпоноване так, що перший том написаний у 1848-1870 роках у буквальному розумінні молодшим із братів, Жулем, який прожив усього 39 років, а другий старшим, Едмоном, якому було подаровано іще 26 літ земного буття. Менший брат не побачив жодного щоденникового рядка надрукованим, а старший встиг видати за життя 9 томів, через що натерпівся обрáз та інсинуацій від сучасників, з тих, хто потрапив на сторінки видання. Повне ж видання цього феноменального у світовій літературі твору вийшло через шістдесят років по смерті Едмона – у 22-ох томах. Російський переклад (всього було задіяно 17 спеціалістів з французької) становить третину оригіналу, а оскільки це робилось за радвлади, у 60-их роках минулого сторіччя, то не виключено, що відбір текстів здійснювався не без ідеологічних, класових та проімперських мотивацій. Однак добре, що бодай таке видання сьогодні існує.
Зізнаюсь, що це чи не перша в моєму житті книга, окремі сторінки якої я не читав слово за словом, а проглядав. Наголошую, окремі сторінки, які сучасному українцеві (чехові, сомалійцеві, чилійцю, канадцю, японцю…) зовсім не цікаві, оскільки повідують про малозначимі події в паризьких буднях середини ХІХ століття чи маловідомі імена, які канули в небуття навіть для самих французів. Проте в десятки разів більше сторінок, які я тримав би під рукою на щодень. Особливої моєї уваги удостоїлись записи про методику, лабораторію письменницької та журналістської праці, описів стосунків класиків літератури та мистецтва (Гюґо, Бальзак, Гайне, Флобер, Доде, Роден, Золя, Ібсен, Жорж Санд, Делакруа, Тургенєв, Мюссе, Ґаварні, Дюма, Мопассан, Беранже, Шатобріан, Ґотьє, Бодлер, Гюїсманс...), тогочасної богеми, вдатних і бездарних політиків, журналістів, видавців… Ось приклад думки, яку хочеться знати й пам’ятати: «Журналіст не може бути таким же добросовісним у своїй статті, як письменник у своїй книзі. Кожен, хто пише, схильний зневажати публіку, яка читатиме його завтра, і поважати публіку, яка читатиме його через рік». Про журналістику у цьому томі чимало висловів, які утверджуються нині і в нашому українському суспільстві («Книга – це порядна людина, газета – публічна дівиця», «У журналістиці – чесна людина та, кому платять за наявні в неї переконання, а нечесна – та, кому платять за висловлювання переконань, яких у неї немає»). І про письменництво: «Вивчати чоловіків, жінок, музеї, вулиці, постійно досліджувати живі істоти й предмети, подалі від книг – ось читання сучасного письменника. Треба бути в гущі життя», «Одна із гордих радостей письменника, – якщо він справжній художник, – це відчувати в собі здатність обезсмертити на свій лад усе те, що йому захочеться обезсмертити», «Який щасливий талант – талант художника в порівнянні з талантом письменника. У першого – приємна діяльність руки й ока, у другого – тортури мозку; для одного робота – насолода, для другого – мука». Чимало думок, які резонують із сьогоденням, зокрема: «Війна – це така отруювачка людського мозку, що в останні дні вона ніби вбила у нас письменників, знищила інтерес до книги, над якою ми працюєм» (багато хто з нинішніх творців підписався б під цими словами). Дуже багато записів братів про самих себе: унікальність сприймати світ однаково, спостерігати, робити висновки, реагувати на критику чи похвалу – як не дві людини, дві душі, а одна: «Ми тепер – як жінки, що живуть разом, у яких здоров’я стало спільним і навіть регули настають водночас; мігрень у нас обох починається одного й того ж дня», «Змордовані постійною недугою, болісною, майже смертоносною для роботи і творчості, ми охоче уклали б договір з богом: хай би він залишив нам тільки мозок, щоб ми могли творити, тільки очі, щоб ми могли бачити, і руку, яка тримає перо, і хай відбирає в нас усі інші чуття, тільки разом із нашими тілесними недугами, аби в цьому світі ми могли насолоджуватись вивченням людства і любов’ю до нашого мистецтва»…
Іще горстка афоризмів: «Мистецтво подобатись нібито просте. Хіба слід дотримуватись двох правил: не говорити іншим про себе і постійно говорити їм про них самих», «Щоби писати – потрібне горіння, а воно приходить повільно, після тривалих годин безпосередньої праці з пером в руках», «Правда – суть усякого мистецтва, його основа, його сумління», «Ідеал мистецтва – подати живіше враження життєвої правди, ніж вона сама», «За гробом Гайнріха Гайне ішло шість осіб, за гробом Мюссе – сорок… Гріб письменника, як і його книги, має свою долю», «…в літературі не існує вічно прекрасного, інакше кажучи – абсолютних шедеврів. Створи хто-небудь сьогодні “Іліаду”, чи знайшла б вона читачів?», «Академія, конкурси, премії, нагороди – нема нічого безглуздішого від намагання підтримувати й заохочувати літературу й мистецтво: не треба вирощувати геніїв так само, як не треба вирощувати на грядках трюфелі», «В літературі добре відображено лиш бачене або вистраждане», «Є три речі, які керують людськими вчинками. Ось вони, у порядку наростання їхньої влади: любов, вигода, марнославство», «Рідкісний епітет – ось справжній підпис, марка письменника», «Успіх іще не зовсім доказ переваги над тим, хто талановитий…», «Визнати талант у друзів ще важче, ніж визнати його у своїх ворогів», «Нерівність – природнє право, рівність – найжахливіша несправедливість».
Хай читач вибачає мені подвійний переклад через російську мову, адже оригіналу не маю та й не знаю французької, хоча хочеться, аби віртуози думки, брати Ґонкури, звучали й по-нашому. Колись, може, це й станеться.
(Останній абзац викриває мене з головою: я роблю ці читацькі щоденникові експресії, орієнтуючись на майбутній друк. Так. Я вже цього й не приховую).
31 грудня
♦ Цитата від Ґонкурів: «О, торгівля! Яким передбачливим було античне суспільство, забороняючи своїй знаті займатися торгівлею. Всяка торгівля перетворює людину в шахрая, – законного, якщо хочете, – та все ж шахрая». Сьогодні купив пляшку шампанського за 99 гривень у маркеті «Varto». Це вдень. А ввечері пішов шукати картоплю по довколишніх ятках, бо в нас хоч і дешева (7,5 грн за кг), але, як сказала сусідка, кормова (водяниста, наче для худоби), і зайшов у «Оптовичок»: та сама пляшка шампанського тут 79 гривень. За пів сотні метрів від «Varto» тобі дарують двадцять гривень – це два кілограми нормальної бараболі, якою я тут же отоварився. Тож хіба не праве античне суспільство?
♦ Оглядав полицю з «Вежею» (за 28 років, враховуючи і проминаючий 2022-ий, видано 46 чисел часопису у 39 зшитках) і випадково натрапив на поетичний витяг Арсена Тарковського, розміщений на третій сторінці обкладинки 23-го номера за 2008 рік: «Вы нашей земли не считаете раем, А краем пшеничным, чужим караваем, Штыком вы отрезали лучшую треть, Мы намертво знаем, за что умираем, – Мы землю родную у вас отбираем, А вам – за ворованный хлеб – умереть». Просто пророчі слова, особливо останні три рядки про день сьогоднішній. Укотре стверджую: пишаюсь тим, що є лауреатом премії імені Тарковського.
м.Кропивницький