25 червня – 113 років з дня народження російського поета, уродженця м.Єлисаветграда (нині Кропивницький). Переклади Романа Любарського.
Арсен ТАРКОВСЬКИЙ
* * *
Зажди, вогні в купальські ночі
Струїли серце й породили сон,
А підеш в ліс, і візьмуть у полон
Веселих відьом українські очі.
Я тричі перед світом завинив,
Я чув твій плач, та не була ти винна,
Я говорив з тобою, Катерино,
Так, ніби час мого життя вже сплив.
І бачив я: встає із темних вод
Сон-папороть в слабкому коливанні,
І ти ідеш або пливеш в тумані,
І стане він веселкою от-от.
Тебе утретє волі я віддав,
Ти чайкою злетіла в світ вертепний,
Я двері зачинив і слухав вітер темний,
І глиняне череп’я рахував.
* * *
Коли під соснами, як підневільний раб,
Моя душа несла несамовите тіло,
Іще назустріч стрімголов земля летіла
Й сахалися птахи, почувши кінський храп.
І голки чорні, й хрускає гілля,
І бризкають з-під ніг брусниці,
Я розтуляю пальцями зіниці,
І тіло хоче жить, відтак хіба це – я?
Невже шукаю я усім єством
Колін усохлих коренів, і, як у часі оно,
Земля ковтає кров, і сестри Фаетона
Бурштином плачуть, міниться огром.
* * *
Чудовий празник мій – хай малиновий, сірий,
Та все ще мариться, що ружі на вікні,
І не уклінність – а вагомість міри
В цей день ізнов дарується мені.
Та коли схибив я, тоді скажи, мій Боже,
Навіщо спокій трав, і шум гаїв моїх,
І стріли ластівок, і сплеск струмка, що схожий
З освідченням в коханні двох німих.
Лише прийдешнє
На одного придатний лиш, як номер
Готелю – з одним вікном, з одним
Лиш ліжком і одним столом, я жив
На білім світі, і моя душа
До тіла звикла до мого. Бувало,
У вікно погляне, відпочине в ліжку,
До столу сяде – і скрипить перо,
Свою нехитру правлячи роботу.
А за вікном ходили городяни,
Вантажівки сурмили, дощ шумів,
Посвистували міліціонери,
Здіймалось сонце – зачинався ранок,
Світились зорі – наставала ніч,
І небо то ясніло, то темніло.
І місто полюбив я, як приїжджий,
Й по вінця повен був щасливих вражень,
Нове я цінував за новизну,
А повсякденне – за його буденність,
Оскільки все в чотиривимірному світі,
Мені майбутнє дуже пасувало.
Але скінчилася моя самотність,
В п’ятнадцятирублевий номер мій
Іще один вселився постоялець,
Й нова душа та почала плодитись,
Немов на склі предметнім хромосома.
Я тіснявою власною обтяжений.
Хоча і розсувався, ніби місто,
І слободами громадився.
Я
Міст перекинув через річку.
Мені
Робітників не вистачало. Курився
Цемент, гуркотіли цеглою
І шкіру горбкувату у землі
Бульдозерами до кісток здирали.
Хвала тому, хто втратив так себе!
Хвала буттю, що побуту позбулось!
Хвала тобі, благословенний тензор,
Хвала тобі, о мови новояз!
Сто літ мине – нам не пізнать її,
Немов зі «Слова про похід» я перед нею
Лежу собі, побитий татарвою:
Нас тисяча на березі Каяли,
Спис у траві стримить,
а на спису
Орел посивілий байдуже пір'я чистить.
Антоніна КОРІНЬ
«У МЕНІ ЖИВЕ ЯКИЙСЬ БІС ПОПУЛЯРИЗАТОРСТВА»
спогад про Володимира Панченка
Люди діляться на дві категорії: колекціонери і плюшкіни. Я належу до других. У тому, що я збираю, намагаючись зберегти з надією «це може пригодитись», уже давно й сама втратила орієнтир. А це – вирізки з газет, які передплачую. І все ж іноді щастить. Шукаючи одне, знаходжу ще потрібніше. Ось «Народне слово» за 2007 рік, а в ньому під рубрикою «Шевченківськими місцями» чергова «подорожня сповідь» дорогої мені людини і письменника, симпатика (його словечко) – Володимира Панченка, який 20 років тому дав мені рекомендацію на вступ до Спілки письменників України. Називається його стаття «Світло Густині». Поруч така ж газета за 24.ХІ.2011, у якій цитата з цього ж автора: «Мені подобаються три прислів’я зі словом «камінь»: не тримай камінь за пазухою, під лежачий камінь вода не тече, крапля камінь точе». Пробую «розшифрувати» ці уподобання: перше прислів’я, мабуть, просто було оберегом від можливих недоброзичливців. А два інші – то, по-моєму, принципи, за якими він жив і діяв…
Ну от, пройшло більш ніж півроку, як покинув нас Володимир Євгенович, час згадати його за народним звичаєм.
…Тож повернемось до його статті про Густиню. Я працювала тоді в обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського, куди В.Панченко часто заходив і як читач, і як партнер-просвітитель, чиї виступи завжди збирали багато глядачів і слухачів, і які я, звісно, не пропускала. Бо кожна така зустріч, а якщо випадала хвилина, то й особисте спілкування після заходу, збагачували, додавали натхнення. І, як і його, кликали в дорогу, бо мандри – то в нас спільне хобі. Пам’ятаю і розмову з ним, яка відбулась у бібліотеці після того, як він розповідав про цю подорож (мабуть, в якусь книгу вона ввійшла потім). Але говорили ми ще після газетної публікації. Зацікавила ж вона мене у першу чергу тим, що стосувалась моєї малої батьківщини – Чернігівщини, міста Прилуки. (Якось В.Панченко прокоментував мій виступ перед читачами: «Антоніна Михайлівна не може не згадати або свою Чернігівщину, або своє сузір’я Лева…», – так і було.)
А ось він у свої чудові розповіді чи статті, чи відеофільми завжди цікаво вмонтовував багаті знання і класики, і сучасної літератури. Бо ж був спеціалістом із компаративістики, про яку колись мені сам і роз’яснив, що це – вивчення літератури у порівнянні зі світовою (Господи, це ж – безмежжя, подумала я тоді, але ж і дійсно – знання В.Панченка були безмежні, як у комп’ютера). А сентимент він мав до історії, літератури, мистецтва, подорожі… Так от, епіграфом для розповіді про Густиню він взяв початок повісті Т.Шевченка «Музыкант»: «Если вы, благовоспитанный читатель, любитель отечественной старины, то, проезжая город Прилуки Полтавской губернии, советую вам остановиться… посетите… полуразрушенный монастырь Густыню, по ту сторону речки Удай, верстах в трëх от города Прилуки…». А другий епіграф із першоджерела – густинського літопису: «Кожному чоловікові читанє гісторії єсть барзо потребно». І стало прикро за себе. І літописів я читала мало. І через Прилуки ми своєю «Ладою» років двадцять їздили до батьків на Чернігівщину, а про цю пам’ятку тоді сном-духом не знали. А їй уже більше як 400 років. В. Панченко ж умів так осучаснити розповідь, що, здається, він особисто знав кожного монаха, засновника цього монастиря, де я досі так і не побувала.
Найбільше ж він любив писати і розповідати про подвижників духу, яким був і сам. Історію, без знання якої не виникає почуття любові до рідного краю, він відчував як живу істоту. Ось цитата з його статті про Густинський монастир: «За Катерини ІІ він був закритий, а час завдав обителі тяжких ран». Він упевнено описував навіть людей, яких уже нема (бо кожен з нас порівнює інших із собою). Ось як він характеризує князя Репніна, колишнього генерал-губернатора Малоросії, який фінансово сприяв відродженню Густині: «Князь знав, що людина залишає по собі пам’ять добрими справами». Жаль, про це, виходить, не знали ті, хто чотири рази руйнували Густиню, перетворюючи її то на колонію безпритульних, то на психоневрологічний диспансер. І лише в роки незалежності України в Густині відроджено жіночий монастир.
…А ще про В.Панченка з ювілейної (до 65-річчя) виставки в нашому музеї дізналась, що він поет, прочитавши виставлену одеську газету з його студентськими віршами, на які Б.Притула тут же загорівся написати музику. Поета в особі В.Панченка, можливо, Україна і втратила, придбавши критика, літературознавця, доктора філологічних наук. Але поетом він лишився і в своїй публіцистиці. Стаття «Світло Густині» закінчується оптимістичним «віршем у прозі»: «А по той бік Удаю зеленіє ліс. Весна трохи припізнилася, але тепер уже видно, що вона входить у свої права. Ясна молода зелень дерев б’є з усіх боків. Гріє сонечко, як в українській веснянці. Ллється світло з небес. Світиться погляд Богоматері з Густинської чудотворної ікони, який – віриться – уже ніколи не обірве темрява…».
Слава Богу, за чверть століття, які він прожив у Кіровограді, було багато зустрічей з В.Панченком і в моїй науковій бібліотеці, і в юнацькій, яка тепер носить ім’я Є.Маланюка, і в нашому інституті післядипломної освіти вчителів, які любили його лекції, і в педуніверситеті, і в літературному музеї, і на зібраннях Руху, Союзу українок, Конгресу інтелігенції, у Спілці письменників, а ще під час спільних поїздок: у Олександрівку (якій дісталось чимало компліментів у його статті про Левка Мацієвича), Компаніївку, Новоархангельськ, Олександрію, у Київ, шевченківських свят та Днів поезії. Остання була у вересні 2019-го ювілейного його року, коли він, уже дуже хворий, презентував у обласному художньому музеї дві свої нові книги. Там у кінці заходу його колега і товариш по педуніверситету, заслужений діяч мистецтв України Борис Притула разом з дружиною проспівали ювілярові «Многая літа» та стрілецьку пісню «Ой у лузі червона калина…».
І ще один епізод – ще плюс до його образу. Він презентував тоді дві книги: «Літературний ландшафт України. ХХ століття» і «Сонячний годинник». Книги були дорогі, але люди купували. Б.Притула одну купив, а другу, якщо залишиться, попросив для нього залишити в музеї, з тим, щоб завтра купити. Назавтра з музею йому зателефонували, що книгу Панченко залишив. Коли ж він прийшов і простягнув гроші, музейник відповів, що це – дарунок від автора…
Перед цим ми бачилися під час встановлення на педуніверситеті меморіальної дошки його товаришу – Леонідові Куценку, де він, як завжди, виголосив коротку полум’яну промову. На жаль, хвороба вже й тоді зробила його невпізнаваним і, коли я проходила повз нього, він узяв за лікоть і здивовано шепнув: «Ти чого це не здороваєшся, не впізнаєш?» (ми спілкувались то на «Ви», то на «ти», так і не визначившись).
Кілька років тому вразив вчинок Володимира Євгеновича: коли спілчани висунули його книгу на здобуття премії імені Є.Маланюка, а інші – кандидатуру його аспірантки чи студентки – Людмили Михиди, він – на її користь – відмовився брати участь у конкурсі. Серед багатьох своєрідних вчинків претендентів на цю премію, в т. ч. і скандальних, це був найблагородніший (Л. Михида стала лауреаткою, що навряд чи трапилось би, коли б її суперником був В.Панченко…).
…На багатьох його виступах я теж поводилась як студентка, вела конспект, за яким потім відгукувалась про подію у пресі. З нього завжди експромтом сипались афоризми, які я часто цитую, типу: «Якщо тебе знає світ, але не знає рідне село, гріш ціна твоїй творчості»; або «Найкращий спосіб вшанування письменника – прочитати його книги». Гадаю, щодо нього, це вшанування триватиме не одне покоління. Тим більше, розмах для цього є і в нашому музеї, куди Володимир Панченко передав значну частину свого архіву перед від’їздом до Києва
…Найгустіше ми спілкувалися у 80-90-ті роки минулого століття, коли виходили і презентувалися перші книги Володимира Євгеновича, коли у 1993 році великий успіх мав його художньо-публіцистичний фільм «Голгофа Володимира Винниченка». Я ж звернула пильну увагу вже на третю і четверту його книги «Віч-на-віч з епохою» і «Юрій Яновський» (1988), за якою того ж року 12 липня опублікувала в «Кіровоградській правді» інтерв’ю з Володимиром Євгеновичем «Все починається з любові…». Задовго до цього, у 1982-ому ми разом з делегацією літераторів були в Нечаївці в музеї Яновського, на святкуванні його 80-річчя. Після цього я поглиблено зацікавилась Яновським, а після книги про нього – пірнула і освоїла його п’ятитомник, уперше – його поезію. (До речі, з того інтерв’ю стало відомо, що травень – знаковий для В.Панченка місяць: захист дисертації і прийом у Спілку – були у травні).
…Згадую Володимира Євгеновича щоранку ідучи на роботу в літмузей, повертаючи на Верхню Биківську вулицю через скверик, де він мріяв установити пам’ятник Ю.Яновському. Бо тут поруч будинок, де письменник десяток років жив у Єлисаветграді. І вірю – мрію його ми здійснимо.
Ще згадую, як восени 1994 року я була на презентації книги В.Винниченка «Раб краси», яку впорядкував і видав у «Веселці» В.Панченко. Ми всі були в захваті від того, що відроджується з небуття це заборонене ім’я і що робить це наш земляк, уже теж досить відомий. На титулі подарованої тоді книги дрібним, але розбірливим педагогічним почерком автограф: «Шановній Антоніні Михайлівні Корінь, одному з нащадків «кирпатого Мефістофеля» із сузір’я Лева (Винниченко з цього ж сузір’я), – на добру згадку і з найкращими побажаннями. Щиро – В. Панченко. 24.ХІ.1994 р.».
А в 1995 році мене захопила нова книжка В. Панченка «Магічний кристал» з підзаголовком «10 подвижників української літератури». Автор щойно вперше став лауреатом премії ім. Винниченка Українського фонду культури. Я тоді вдруге запропонувала йому зробити інтерв’ю для журналу «Кур’єр Кривбасу» – про його шосту книгу. Сподобалась вона мені своєю різножанровістю. Статті нагадували і краєзнавчі розвідки, і нариси, і літературні портрети, і літературознавчі есе і якесь своєрідне обґрунтування факту та аргументу. Все разом створювало психологічні портрети письменників – класиків і сучасників, після чого мені хотілось або відкрити для себе письменника, або, якщо знаю, вивчити глибше. У цьому, вважаю, дар у В.Панченка був, як ні в кого. В тому інтерв’ю він сказав: «У мені живе якийсь біс популяризаторства. Хочеться розповісти іншим те, що дізнався сам» (і мені цього теж хочеться – А.К.).
Характерно, що в нього завжди суміщались теорія і практика. Так, він просував не лише відомих подвижників, а й вболівав за паростки подвижництва в рідному краї. Приклад – його гаряча депутатська підтримка проекту долинчан «Мистецтво глибинки – в область». Тоді, в 1995 році, ми вперше говорили про поезію Т.Журби. У кав’ярні «Театральна», де зібралось «Перевесло» (тепер там «Кавказький двір»).
19 березня 2011 року в день народження двох великих поетів – Максима Рильського і Ліни Костенко – у науковій бібліотеці знов відбувалась після довгої розлуки зустріч з В.Панченком, уже професором Києво-Могилянської академії. Ініціював зустріч Олександр Ратушняк, керівник «Українського клубу» (нове громадське об’єднання після «Перевесла», створеного В.Панченком).. Дві години тривала багатолюдна зустріч, під час якої він представляв нові книги і зізнався, що його кредо складається з уже згаданих трьох прислів’їв про камінь. Виступав, як завжди, яскраво, афористично, з лукавинкою, іронією, гумором: «Кожному українцю варто побувати навіть на Соловках, звичайно, якщо добровільно». Як завжди, засипали його і політичними запитаннями. Після виступу подарував у бібліотеку всі презентовані книги.
Скрізь у навчальних і культосвітніх закладах (а його запрошували наввипередки) він був не просто найкращим читачем, відвідувачем, партнером, першовідкривачем нових знань, а й меценатом. Уявити В.Панченка без подарунка в бібліотеку чи музей – неможливо. Втім, він сам був для нас найкращим подарунком. Наприклад, у лютому 1993 року я написала в газету про його дарунок обласній науковій бібліотеці привезену з Франції франкомовну книгу «Юрій Кульчицький. Графіка. Кераміка. Малярство. Колаж», видану 1991 року в Парижі. (Пишу і знову ніби чую його розповідь про цього художника, родом з України, про його родину. Тоді ще поїздки за кордон і новини з української діаспори були рідкістю, а оповідачем він був яскравим).
Мені так запав у душу той альбом, що графіку «Вершники» Юрія Кульчицького запропонувала використати в афіші до музейного заходу, присвяченого творчості Фотія Мелешка часів Першої Української революції. Про кожну подаровану Панченком книгу можна писати новелу – так душевно, з родзинкою він обдаровував нас і власною, і чужою, відкритою ним, творчістю.
А яким він був блискучим ведучим на різних імпрезах! Який розкішно-ліричний дав «бал» у гімназії Короткова, прощаючись з Кіровоградом!
…Читаю дозовано, вперемішку з іншими, статті Василя Бондаря з книги, виданої 2019 року «У пошуках слова». У статті «Інтелектуальна пристрасть Володимира Панченка» (про книгу «Неубієнна література») знаходжу те, в чому сходимось у думках про цю особистість. У тому, що В.Панченко писав на грані наукової літератури і публіцистики – цікаво, без занудства і академічного холоду (який Л.Куценко називав стервозністю), зате з інтелектуальною пристрастю. І цим він теж довго буде цікавий і колегам-письменникам, і читачам.
Є в мене кілька поетичних посвят цій людині. Ось найперший вірш про те, що й він для України був кобзарем, революціонером, просвітителем, отаманом серед інтелігенції.
Антоніна Корінь, наукова співробітниця літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого
6-8.05.2020
Володимирові Панченку
На площі Революції кобзар
на холоді! співа про Україну.
У Фонд культури пісня діда лине...
Хто – шапку зніме.
Хто – у шапку кине.
Лежить та шапка, як віків тягар.
Бабуся мовчки сльози витира.
Сліпому хтось карбованця простяг.
А іноземець тиче діду долар.
І групка молоді принишкла, й дітвора,
гурточком збившись, мов під дах, під стяг.
Жебрачко-пісне! Та невже ж це – доля,
як холод, голод і... червоний сніг?
То голодують тут, то слухають пісні.
На площі Незалежності – кобзар...
25.09.90 – 18.01.91
Формується рукопис спогадів про Володимира Панченка: просимо надсилати фотографії, листи, автографи, розповіді про незабутні зустрічі з письменником, науковцем, мислителем – на електронну пошту і
Володимир МОГИЛЮК
ДЕВ’ЯТЬ БАЙКАРСЬКИХ ІСТОРІЙ ВІД ЛАФОНТЕНА*
(АДАПТОВАНІ ПЕРЕСПІВИ)
ПРО «КОРИСТЬ» ВІД НАЙМАНЦІВ
У селянина був сад і поруч ділянка землі… Заєць унадився бігати в сад і псувати саджанці. Селянин поскаржився сусідньому поміщикові… Той з’явився з собаками та іншими мисливцями… Довелося пригостити мисливців, нагодувати собак і коней.
Почалося полювання… Вони топтали і нищили все, що траплялося під ноги. Зайця вистежили… але він встиг утекти через отвір у загорожі…
«Селянин»**
Мав Ґазда сад і палісад,
городика і хату, –
родили фрукти й виноград
ще й овочів багато.
Він фрукту стиглого нектар
та овочеву розкіш
возив потроху на базар
і жив щорік заможніш…
Ось тільки скнарості тесак
стругав душі окраєць,
коли в ним виплеканий сад
почав вчащати Заєць.
То гризтиме дерев стебло,
то моркву, то капусту…
Зазнати збитків довелось
його калитці тлустій.
Як він з тим Зайцем не боровсь,
як богу не молився!..
Все ж запросити довелось
сусідського Мисливця.
Та ж не один припхався він
на Ґаздине обійстя,
людців озброєних привів
з собою душ із двісті.
Зробивши засідку в садку
на Зайця чатували,
і всю кампанію тривку
добряче харчувались.
Коли скінчилось їстівне,
солодке й оковите,
то Зайця найманство значне
не спромоглося вбити.
Брудні полишивши сліди
і згарища багаття,
попхались найманці в світи
знов харч собі шукати.
Мораль:
ЯК МАЄШ УРОЖАЙ,
А З НИМ НАЇДКІВ ГУСТО…
НЕ КЛИЧ ДО САДУ СВОГО ЗАЙД,
ЩОБ МАТИ ПОТІМ ПУСТКУ!..
*Жан де Лафонтен ( 08. 07. 1621, Шато-Тьєрі, Шампань – 13. 04. 1695, Париж) французький поет, байкар, родоначальник нового виду байки у світовій літературі.
**За перекладами С. Круковської (Жан де Лафонтен. Басни. М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 1999)
ПРО ІШАКОВІ ДЕЦИБЕЛИ НА ОЛІГАРХІВ МЛИН
Звіриний цар надумав полювати… Лев вирішив скористатися голосом Віслюка. Він призначив його на посаду сурмача. Той, прикритий хмизом починав голосно кричати… Коли ж повітря просякало несамовитим виттям Віслюка, жах охоплював всіх… Вони бігли, потрапляючи в пазурі Лева… Віслюк приписував собі наслідки полювання…
– Якби я не знав тебе, то й сам би перелякався від твого голосу…
«Лев і Віслюк»
Щоб легкий прибуток мати
в депозитах й капшуках,
олігарх-Лев депутатом
присусідив Ішака.
Той Ішак, хоч дурнуватий,
та у нього Божий дар,
вміє з-за трибун кричати
все, що схоче олігарх.
Той Ішак, завжди причетний
до патякань горлових,
вже в комісії бюджетній
докричавсь до голови.
Ішаку тепер не рівня
весь електоратний плебс,
він хоча й кричить противно,
та збагачується Лев.
Стихли сурми, змовкли струни, –
все за гріш ковтнув ломбард…
ДЕ НАРДЕП ГОРЛА З ТРИБУНИ, –
ДЕРИБАНИТЬ ОЛІГАРХ!..
ПРО АКТУАЛЬНИЙ ФОЛЬКЛОР
Металевий Казан кликав глиняного Горщика на прогулянку. Той відмовлявся, боючись розбитися.
– Якщо тобі загрожуватиме небезпека, я встану поміж тобою і тим предметом, аби захистити тебе…
Горщик погодився і вони помандрували. На нерівному місці глиняний сам ударився о свого товариша… не зробивши ста кроків, розбився.
«Глиняний Горщик і металевий Казан»
Колись в одній з кухонних зал,
де час нешвидкоплинний,
звернувся з чавуну Казан
до Глечика із глини:
– Зізнайся Глечику мені,
між нами баняками,
чи не обридло в порохні
поличному з Мисками?!
За вікнами – просторий світ
і скрізь життя яскраве!
Туди направитися слід,
там по нутру нам справи…
А Глечик – справжній ветеран
кухонного розмаю,
на все, що оповів Казан,
отак відповідає:
– Тобі комфортно в мандрівній
життєвій коловерті,
а череп’яному мені,
те рівнозначне смерті!
Казан йому:
– Та я грудьми
тебе завжди прикрию.
Отож удвох пішли вони
на зустріч власній мрії.
Але доріг критичний стан
завадив мріям ґречним,
об Казанові лати сам
розбився бідний Глечик…
ФОЛЬКЛОРУ НА ЖИТТЯ ТВОЄ
ЩЕ СТАНЕ, СЛАВА БОГУ,
ТА Й ДОСІ АКТУАЛЬНИМ Є
ПРО ДУРНІВ ТА ДОРОГУ!..
ПРО ПЕРЕВАГИ ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ
Один чоловік існував безбідно, завдяки своїм численним отарам і був задоволений життям. Але заздрив купцям, чиї кораблі везли товари із далеких земель. Він продав овець і придбав кораблі. Але його кораблі разом з усім багатством потонули за першої ж бурі. Йому довелося… найнятися в пастухи. Невдовзі він накопичив коштів і знову купив овець. Якось він вигнав їх на берег моря… Море розстилалося перед ним тихо і спокійно. Вдалині виднілися кораблі, що поверталися з товарами.
Пастух мовив: «Вже ніколи не звабиш ти мене, оманливе море».
«Пастух і Море»
Один Вівчар отари мав
і з того став багатим,
та марив про заморський крам
і прагнув торгувати.
Він, відірвавшись від землі,
здійнявся стрімко вгору,
придбав ескадру кораблів
і вирядив за Море.
На решту коштів нагребли
товарів понад норму,
та шлях зворотній кораблів
проліг крізь пекло шторму.
Тож Море проковтнуло все,
що заощадив досі,
тепер чужих овець пасе,
бо накопичив досвід.
Жене вздовж берега овець,
аж п’яти лиже Море –
таке сумирне, що зове
і манить на простори!
Вівчар до Моря:
– Чималі
зусилля треба мати –
мене від рідної землі
тепер не відірвати!..
ЯК МАТИМЕШ ВИСОКУ ЦІЛЬ,
ЗГАДАЄШ ЗА ПОТРЕБИ:
СИНИЦЯ КРАЩА У РУЦІ
ЗА ЖУРАВЛЯ У НЕБІ!..
ПРО КОРИСТЬ МОРАЛІ І ШКОДУ МОРАЛІЗАТОРСТВА
Бавлячись на березі річки, Хлопчик впав у воду. На щастя, на березі росла верба і Хлопчик вхопився за гілки. Якраз йшов Вчитель. Хлопчик йому: «Допоможіть! Тону!» Вчений муж почав докоряти Хлопчику: «Ось бачиш до чого доводить безпечність?!. Як ото твоїм нещасним батькам панькатися з таким!.. Як же я розумію твоїх батьків!» І тільки по тривалих докорах він витяг нещасного на берег.
То чи багато знайдеться подібних базік, котрі замість допомоги, читатимуть тривалу проповідь?.. Їм, вочевидь, приємно чути самих себе.
«Хлоп’я і шкільний Вчитель»
Хлоп’я на березі струмка
самотньо забавлялось,
та завершилась гра така
тим, що у воду впало.
Його б навік знесло кудись
розбурханим потоком,
але вхопивсь за верболіз
той Хлопчик ненароком.
Хлоп’ятко встигло на собі
одежу промочити,
але на крик його прибіг
шкільний суворий Вчитель.
Наука почалась тривка,
нудна й простакувата
про те, як слід коло струмка
шкільній малечі гратись…
МОРАЛЬ:
ЯКЩО ТИ ПЕДАГОГ,
А НЕ МОРАЛІЗАТОР,
НЕ ПОЧИНАЙ ВЕСТИ УРОК,
НЕ ВСТИГШИ ВРЯТУВАТИ!..
ПРО ХВОРУ ЕКОНОМІКУ ТА ЇЇ МІНІСТРІВ
Двоє лікарів лікували хворого. Одного звали лікар «Тимгірше», іншого лікар «Тимкраще». Останній запевняв, що хворий одужає, а перший, що помре. Кожен лікував по-своєму. Хворий помер.
– Бачиш, – сказав лікар «Тимгірше», – він помер, як я й стверджував.
– Якби він повірив мені, – сказав лікар «Тимкраще», – він би й досі був живим.
«Два Лікаря»
Жив Пацієнт, який хворів,
болячок мав чимало,
його аж двоє лікарів
постійно лікували.
І кожний з них тримавсь свого
манеру лікування.
Одного звали Ого-го,
Ой-ой другого звали.
Чи то пропасниця трясе,
чи дошкуляють рани,
казав один «Прекрасно все!»,
як інший: «Все погано!»
Одного дня розбито вщент
дискусії постійні,
коли не виніс Пацієнт
такої терапії …
НАЙМИ ХОЧ СОТНЮ ЛІКАРІВ,
А МАЄШ КВОЛЕ ТІЛО,
НЕ ЗНАЙДЕШ ПАНАЦЕЙ, КОТРІ,
ТЕБЕ РАПТОВО ЗЦІЛЯТЬ!..
ПРО ВУЗЬКІ ЛАЗИ ТА СЛИЗЬКІ ПЕРЕЛАЗИ
Тхір… проліз крізь вузький отвір комори. Жити йому стало добре. Він потовстішав і округлився. Якось, наситившись досхочу, він почув шум біля комори. Тхір сунувся в отвір, але не зміг вибратися… Він став бігати, кричати: «Дивно, що це із отвором. Тиждень тому я в нього протиснувся, а тепер – ні?»
Миша, почувши його, відповіла: «Твоє черево не було таким повним. Ти ввійшов сюди худим, таким і повернешся назовні!»
«Тхір»
Голодний Тхір метався скрізь
від двору і до двору, –
крізь отвір доки не проліз
в повнісіньку комору.
Було у тій коморі все,
чого душа жадає:
яйце, сальце, м’ясце, винце,
пшеничка і папайя!..
Жив Тхір в коморі краще, ніж
за пазухою в Бога,
бо мав за гасло: «Смачно їж
і пий, хоч до знемоги!..»
Отак і в нас, ЛИШ ХЛОП ЯКИЙСЬ
ПРОЛІЗЕ В ДЕПУТАТИ,
ВСТИГАЄ ВРАЗ ЗА КОШТ ЧУЖИЙ
КОМФОРТНО ВЛАШТУВАТИСЬ!..
ПРО МОЛОДЕ РЕФОРМАТОРСТВО ІЗ ЗАДНЬОЮ ПЕРЕДАЧЕЮ
Рак спитав у свого синка:
– Чом ти постійно задкуєш?! Невже не можеш ходити прямо?
– Спочатку поглянь на себе, – сказало Раченя, я ходжу таким же манером, як і ти. Як же я можу рухатися інакше, якщо весь мій рід отакий?!
«Рак і Раченя»
В Раченяти Рак спитав:
– Чом задкуєш, сину?
Отака твоя хода –
то не для мужчини!
Щоб вершини досягти
у кар’єрнім тренді,
краще буде прямо йти
проміж конкурентів!
А мале:
– Як зраджу я
задній передачі,
якщо наша вся сім’я
з непрямоходячих?!.
РЕФОРМАТОРСЬКІЙ ХОДІ
НЕ РАДІЙТЕ ВСУЄ,
БО Й МІНІСТРИ МОЛОДІ
ВПЕВНЕНО ЗАДКУЮТЬ!..
ПРО ОЛІМПІЙСЬКІ УПОДОБАННЯ
Зевс і Аполлон засперечалися, хто краще стріляє із лука. Натягнув Аполлон тятиву і пустив стрілу, а Зевс одним кроком відміряв тоді всю відстань тієї стріли.
Так і кожен, хто ризикує змагатися із сильнішим отримує поразку, стаючи посміховиськом для інших.
«Зевс і Аполлон»
Бог Аполлон мав все своє
прекрасне і корисне:
мав м’язів показний рельєф
на заздрість культуристам,
мав ліків будь-яких вагон,
мав запашних есенцій,
мав фанів відданих мільйон,
спромог мав і потенцій…
Та батечко його Зевес –
не рівня Аполлону, –
з достоїнств чарівних увесь
він сяяв, мов ікона!..
Та й він недолік мав такий,
як олімпійська зверхність,
бо звідусюди чумаки
для нього везли жертви…
НАШ ПРЕЗИДЕНТ, ХОЧ НЕ ЗЕВЕС,
ТА ПОЛЮБЛЯЄ ШПАРКО
НАЙБІЛЬШЕ ЧУДО ІЗ ЧУДЕС –
ЧУЖУ ГУМАНІТАРКУ!..
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2020 року, березень)
6 березня
Подзвонив Володя Гусельников із Підлісного, льотчик, екс- і неекс-, бо й досі чи не щоліта на місяць-два зафрахтовується політати над Африкою на колишніх наших ЯКах та АНах: позаминулого літа він дав мені почитати одну з книг російського видатного офтальмолога Ернста Мулдашева, який окрім того, що щороку здійснює 300-400 дуже складних операцій на очах, повертаючи людям світ і світло, ще й б’ється над розгадкою давніх цивілізацій на нашій матінці-Землі. Книга називається «От кого мы произошли? Сенсационные результаты научной гималайской экспедиции» (Москва, «Олма Медиа Групп», 2011, 480 с.). Подзвонив і сказав: «Вася, на следующей неделе привезу тебе домашнего вина и заберу книгу». Я приготував йому кілька мішків газет, які передплачуєм і купуєм в кіосках роками – йому в селі буде чим розпалювати грубку в сауні. Такий бартер: вино на газети. Дружина давно прочитала книгу: вона любить усе про незвідане та про трансформації людської енергетики. Я ж брався кілька разів читати ці гіпотези і чомусь далі за другий десяток сторінок не просувався. А ось тепер, відчуваючи, що втрачу книгу, взявся серйозно, здолав уже півтори сотні й читатиму, поки не приїде Гусельников: бо ж цікава побрехенька, в яку граються серйозні люди світу. «Чуєш? – гукаю до дружини із кухні. – А ти віриш в оце соматі?» Вона відповідає не зразу: видно, морщить лоба, згадуючи термін: «Соматі?» «Може, й соматі – наголосу не знаю. Віриш?» Тобто, що людина медитаціями може вилущити душу з тіла, залишивши тіло в твердому стані на рік, на сто, на тисячі років, щоб потім душа назад повернулася й людина ожила… Нібито в печерах Тібету до сьогодні зберігається багато таких закам’янілих тіл, які підтримують зв'язок із своїми душами – так званий Генофонд людства. «Ми погано володіємо інформацією про невидиму енергетику…», – починає вона лекцію. «Скажи, ти віриш у ці казочки, чи не віриш?» – дратує мене її ухиляння. «Та краще таке читати, ніж ти ото мемуари письменників: той тому таке сказав, а той не повірив, а той збрехав, а та образилась і послала обох… Кому ця дурня потрібна? Генії невизнані!..» Я сьорбаю юшку, розігріту в мікрохвильовці, й відчуваю, що зараз захлинусь від обурення. «Замовкни, відьмо конотопська!» – вичавлюю з себе. «Нічого собі! – переможно сміється дружина з кабінету. – Ще скажи, що втопиш мене за сценарієм Квітки…» «О, це ти класне чтиво згадала: початки реалізму в нашій літературі!» – облизую я ложку й підсовую до себе Мулдашева: «…высшая форма самореализации человека – это мудрость», «Только ламы могли указать на существование Генофонда человечества в виде долгого сомати»… !!!??? Читаю далі Е.Мулдашева.
P.S. Дві зауваги: знайшов в Internet’і портрет Мулдашева – наче брат-близнюк отого вималюваного ним же уявного портрета представника четвертої за Блаватською раси, атланта; заодно прочитав і журнальну статтю кандидата технічних наук П.Тревогіна із Санкт-Петербурга під назвою книги відомого офтальмолога й запеклого мандрівника світами: краще б не читав...
8 березня
Щотижня ми купуємо 7-8 газет-тижневиків, які видаються в обласному центрі. Дружина читає всі і то дуже ретельно. А я проглядаю-листаю (це чимало – понад сто полос), читаю резонансне і літературне обов’язково. Ось за минулі тижні «Народне слово» опублікувало оповідання Ніни Даниленко «…собакаgmail.com» (назва оригінальна) – електронне листування любовного трикутника через п’ять-шість років після закінчення вузу: колись були закоханості, романтика, щирість, а тепер – розрахунок, пристосуванство, обман і зрада… Найсвітліша постать – Артем, але й його позитиву вистачає лиш на те, щоби в останньому електронному висиланні розставити всіх по своїх місцях у цьому трикутнику, а потім листа видалити. Пісна раціональна історія, яка не хвилює, від якої стає кисло на душі. І мова суконна, газетна, штампована, місцями переобтяжена слизьким молодіжним сленгом.
Вірш О.Архангельського «Тет-а-тет со своею подлостью…» – без присвяти, але вгадується, що адресований О.К-ові. Взяли собі за правило виносити власні чвари на публіку, одягати у віршовані форми. А такі ж були друзі та соратники! Хтось скаже: пристрасті. Ні, це гнилизна душевна.
В «Украине-центр» за 5 березня Генадій Рибченков до Всесвітнього дня письменника атестує О.Жовну, П.Чорного й Р.Любарського на право називатися письменником і на їхнє розуміння цього права. Найдостойніше виглядає останній. А перші два так запопадливо витирають ноги об письменницькі гуртування в краї, що аж бридко читати. Наче самі вони там не були й не брались до керування. Попри все, що знав досі про Сашка, думав, що він таки мудріший – помилявся. А щодо Павла – самозакоханий ремісник, який вважає, що його творчість «потрясает другие регионы и даже зарубежные»: просто жаль його. Я переконаний у тому, що їхнє зневажливе ставлення до письменників краю не тільки від непомірного самолюбування, а ще більшою мірою від того, що вони не читають книг, які тут видаються. Мені навіть уявити важко, щоб отаку ахінею, яку здійняли ці двоє, могли собі дозволити справжні знавці й поціновувачі літератури Панченко, Марко, Куценко…
12 березня, Київ
Годину провів у книгарні «Є» біля Золотих воріт: запитував за двотомні спогади Юрія Шевельова «Я-мене-мені…», перевидані недавно в Харкові – нема в столиці, мушу безпосередньо до харків’ян звернутись. Але піймав Драчевого «Золотого цапа» та Винниченків роман «Поклади золота», який вперше був виданий після шістдесяти років після написання (1988) за кордоном, а через двадцять літ і в Україні. Водночас мене мало не оглушив той огром сучасної літератури, яка з’явилась на прилавку. Те ж саме відчуття висловив мені й Василь Трубай: «Я у книгарні вже давно не ходжу, бо те все, мною бачене, справляє болюче враження: і я туди свою книжечку покладу?..» Якась непояснима логіка цього думання, справді.
22 березня
У торішньому нотатнику зазначав: не перший рік зимою й весною по неділях під північ просиджую перед екраном телевізора – «Голос країни». Продовжую просиджувати й нинішньої весни. Мені справді цікаво, як визріває наша нація в співочому таланті. І напочатку цього проекту таки була довіра до тренерів, зокрема до О.Пономарьова, С.Вакарчука, Джамали, Т.Кароль у перших її сезонах… Але ж нині…
Сьогодні, здається, єдиний з тренерів ще не втратив довіри: іноземець, молдаванин Дан Балан, який обирає кращих серцем, а не розумом, затруєним дешевою попсою. Один-єдиний, бо – Тіна Кароль із її манерою виконання (смикання, завивання, вібрування голосом) втратила красу, щемливість і сердечність співу уже давно. Монатіка називають королем української поп-музики, а він хіба натренований стрибучий кролик, який у кожній пісні гризе одну моркву-фразу, при цьому мавпуючи з Чарлі бутафорним ціпком. Про Потапа й говорити нічого… Це лисий гицель без голосу, якому бракує підсаки в руках ловити бродячих собак на вулиці. Йому набагато ліпше було б у парі не з Енкей, а з другим таким же лисим гицлем вітчизняної клоунади Кошовим – удвох справді таки зручніше заганяти шкодливих псів до вольєри.
Чому я до них, теперішніх тренерів, такий небайдужо-гнівний? Мало того, що самі заполонюють естраду дешевих смаків блеянням, а ще й молодих корегують на шлях кривляння, а не естетичного співу. Це через них, тренерів, українська пісня з’являється рідкісною гостею на сцені популярного проекту. Англійською, російською, французькою і т.д. звучать хіти, тільки не рідною. А ви потрудіться та перекладіть тексти відомих у світі шлягерів українською! Чи було таке бодай раз за всі десять років існування цього проекту в нашій країні? Отож-бо.
24 березня
«Записки українського самашедшого» не належать до тих книг, які читачами проковтуються – мені знадобилось дві спроби, аби почати й завершити. Ця своєрідна щоденникова манера з фіксацією глобальних проблем на планеті деким взагалі не визнається за художню літературу. Але хто так вважає – не має ні грана рації. Зокрема щодо роману (жанр вказано лиш в анотації) Ліни Костенко: над композицією, над сюжетом, хто його тут уздріє, авторка серйозно міркувала і приховала. Твір охоплює чотири з гачечком роки – від напружено-містичних останніх місяців другого тисячоліття до перемоги Помаранчевої революції. Україна і світ очима молодого айтішника без імені (врешті, більшість героїв тут безіменні) – українського технаря, який любить літературу і мистецтво, скромний, совісний; його дружини – феміністки, категоричної у своїх справедливих судженнях; батька-шестидесятника, який на схилі життя по смерті дружини-хористки одружився з молодою; очима тещі-поліщучки, яку діти забрали в столицю з чорнобильської зони тужити за деревом і ставком; друзів, один з яких благополучно звив собі кубельце в Каліфорнії, а другий, «інвертований на пустелю», – українофоб; та ще діти-малючки – син і сусідський хлопчина, а також Тінейджер із «дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом»… Фактично амплітуда художнього дослідження трохи ширша: від студентського протестного голодування на граніті, коли він і вона зустрілись очима. Фактично усі діючі особи подані в розвитку: від байдужості-анемічності до патріотичної активності – навіть жовчний українофоб опиняється в штабі народної опозиції. Кульмінація – на Майдані. Усі – і діти, і Тінейджер, навіть батька-діда в колясці привезли: він єдиний з усіх послідовний і статичний. «…гримлять барабани».
Лиш фіналом письменниця втекла від густої депресії, якою залито майже всі сторінки твору. Але ж це тон не тільки всіх вітчизняних ЗМІ, а й усієї нашої історії.
У цій книзі як ні в жодній із усієї української літератури за тисячу років її існування задіяно сотні й тисячі, як тепер модно казати, локацій, починаючи з кухні чи спальні оповідача, з мінливої історії одного київського двору, ретельного обстеження всіх без винятку материків планети й завершуючи роздумами про перспективу переселення на Марс. Це книга, зрозуміло, для інтелектуально підготовленого читача, якому не треба ґуґлити Е.Мунка, Альбіноні, Матісса, Деґа та багатьох і багатьох відомих та знаменитих. Врешті, просвітницька місія цій книзі також до лиця, як і всякій мудрій. Червоною поворозочкою через увесь текст прошито слова, фрази, речення «Записок сумасшедшего» та інших творів Миколи Гоголя, «російського письменника і українського генія»: таких стібків я нарахував понад три десятки, стартуючи від заголовка.
Можна було б виписати не один десяток авторських афоризмів (у поезії Ліни Василівни їх таки більше), точних і яскравих цитат письменників-науковців-митців-державних діячів; а які розкішні й акцентовані судження про сучасну літературу (не втримаюсь: «Література зробилася як блошиний ринок – хто що має, несе на продаж», «Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке ж тепер обличчя літератури?»), про рівень цинізму у мистецтві (пардон, «Якийсь малюк в американській стрічці хвалиться іншому малюкові: а ти знаєш, що я можу пропердіти мелодію американського гімну?»)… Ні, не буду більше цитувати. Хай читач, якого заінтригував, сам потрудиться – знайде значно більше. Бо там не тільки багато тверджень, колючок, ригоризмів, а й хитливих сумнівів – навіть у тому, чи потрібні взагалі кому ці «записки». Думаю, що й сама авторка, геніальна українська мислителька, ставила собі такі питання. Може, й досі ставить. Та даремно. І ми можемо лиш порадіти, що письменниця тепер не має над ними влади, бо вже майже десятиліття вони живуть за сприяння «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» своїм життям, і що не одне ще покоління саме з цієї книги черпатиме й судитиме про те, «як людство входило у Міленіум».
26 березня
Нічого досі художнього не писав – ні віршів, ні прози (точніше, не друкував, бо, може, я не відаю). Зате гори наукових статей про творчість інших, живих і мертвих. Чи не першим в Україні видав книгу про заборонених в Радянському Союзі творців слова «Із забуття – в безсмертя». Я вже не кажу про стоси дисертацій кандидатських і докторських, які він і сам написав, і під його керівництвом написали інші, та рецензій відкритих і закритих… Він уже давно вшанований найвищими преміями в країні включно з Шевченківською і Державною науковою, відсидів у найпрестижніших кріслах професійних (директор Інституту літератури) і державницьких (неодноразовий віце-прем’єр-міністр), і доктор, і академік… Такий творчий ужинок, а на останньому життєвому витку (дай, Боже, як кажуть, років!) взявся писати романи. І то з таким завзяттям, що це стало найсолодшим йому заняттям, яке він будь-коли звідав. Я це зрозумів з останнього абзацу його листа в конверті до мене від 5 січня із Конча-Озерної: «Надсилаю Вам, друже Василю, не свої літературознавчі опуси, до яких я ставлюся критично. І справедливо критично. Надсилаю іншого жанру книжечки “Моя Друга світова” і “Акордеон”, у яких мене, справжнього, більше». Ось що таке усвідомлення ваги і ролі основного жанру літератури в порівнянні з обслуговуючим!
Мова про письменника Миколу Жулинського.
Своїм «майже романом» з красивою і музичною назвою «Акордеон» він продемонстрував чи не всі стилі і засоби захопливого прозописання. Всього на сотні сторінок письменник подав насамперед реалістичний зразок прози, яка ніколи не зів’яне, не поблякне з-під талановитого пера; відкрив маловідомі сторінки українсько-польського протистояння в 30-их роках на Волині, спровоковані російським більшовизмом; утвердив натуральний голос поліщука-подолянина, який не змогли притлумити ні жорстокі освєнціми, ні заможні й демократичні гамерики; змусив містично заговорити-заспівати тварин (коти в «холєрних п’яти комнатах» та Щурі-щурі з Зарбайжану) і неживі предмети – Акордеон найперше і найбільше, який став повноправним героєм «майже роману», зміст і символ якого викликають щемливі асоціації непоборної сили мистецтва і прагнення людської душі оволодіти цією силою… Думаю, читачі знайдуть приводи і для інших захоплень, що їх надибають у книзі. Зокрема, пов’язані з назвами розділів твору.
Українська радянська людина на паралелях і меридіанах світу – іще одна ілюстрація. В одному-єдиному місці (с.68, «Акордеон», Львів, «Піраміда», 2020) я зауважив рік зображуваних подій одвідин сином загубленого у вільному світі батька – 1978. Художньо й психологічно вивірено подано цей час «розвинутого соціалізму» образом старенької в радянському аеропорту, яка обценьками вчепилась у подорожнього-земляка та й поведінкою його самого на облавку лайнера. А ще літературо-центричний читач (я себе відношу до таких) не може не завважити однієї ніби мимовільної деталі: «Я далі читав “Жовтого князя” Василя Барки…» О, як розігралась моя фантазія на предмет осмислення цього факту: прочитати про червону наругу над українською людиною і ще понад десятиліття носити коло серця партквиток такого ж кольору! Проте я кажу: цить, моє серце! І тішся, що маєш такі щирі й вистраждані думки, зроджені підсвідомою уявою. Яскрава, нерозжовувана деталь у художньому творі – свідчення високої майстерності
Куряче капшо, мона, гінше, шо-шо?, кОмната, карасін, тра', робицця, захтів, сьодня, стренчити, чось, свеї-меї, гіндик, чо’, нє, настарчити, тіятри, візіґорний und so weiter – таке враження, ніби Жулинський ці позаглосарійні лексеми у моїх Теліжинцях підслухав (він там не раз, до речі, бував). Чи ніби Стир впадає в Роську або навпаки. Яка ж різнорідна-однакова наша Україна! Чудуюся. І вже живу передчуттям раювання душі під час читання «Моєї Другої світової»…
(І ще одне. Колись в Internet’і я випадково натрапив на розповідь про «танго смерті», яке фашисти влаштували 1944-го року у Янівському гетто під Львовом. На одній із фотографій – чоловік із акордеоном. І звучить трагічна музика, яка заглушує розстріли учасників оркестру. Як мене тоді та розповідь і та музика вразили! Як нині Ваш роман, Миколо Григоровичу).
31 березня
У 2006 році моє редагування «Вежі» відзначили премією імені Дмитра Нитченка. Це був п’ятий рік існування цієї нагороди, при врученні якої лауреатам окрім диплома й конверта (одна тисяча гривень) дарували книгу Дмитра Чуба «Живий Шевченко». Але того року чи забули, чи наклад «Ярославового Валу» вичерпався, тільки бажаної книжки я не дістав, купив значно пізніше (2013) перевидання, щедро ілюстроване (близько сотні чорнобілих малюнків, фрагментів, копій рукописів, фотографій), з передмовою Михайла Слабошпицького. Чималенько часу пролежала книга в моїй приватній Шевченкіані (не менше сорока видань). Це одна із знакових книг у всій творчості українського письменника в Австралії, й писалась та видавалась вона чи не протягом усього його життя й по смерті (починаючи з 1947 року – 48 сторінок і до цієї, яку я маю: 272 с.). За своє життя я надивився і начитався про Шевченка чимало, рідко якими незнаними фактами мене здивуєш, тому й від цієї, просвітницької для юнацтва книги я не чекав їх, однак надибав: як скульптор Мікешин, зрусифікований білорус, ганив Тараса Григоровича за його нелюбов до Пушкіна – цих деталей у публікованих за радянського часу спогадах Мікешина немає. Так само відкриттям було для мене й те, що писав щоденник Шевченко не тільки в останній рік свого поневолення солдатчиною, а й у перший, але 27.02.1948 спалив записи. А ще ця книга спонукає мене перечитати листування Шевченка з Кулішем: доступні мені в умовах ізоляції від пандемії 4 листи першого і 17 другого. Із радянських, зрозуміло, джерел.