На початку серпня – 90-річчя відомого журналіста й письменника Віктора Погрібного. Він залишив помітний слід в гуманітаристиці нашого краю: відроджував малу батьківщину І. Карпенка-Кароого Арсенівку, багато років очолював літетурне об’єднання «Степ», яке тепер носить його ім’я. Він автор кількох поетичних, прозових та публіцистичних книг. До вашої уваги інтерв’ю з письменником, зроблене більше двох десятиріч тому, але думки Віктора Погрібного не втрачають актуальності:
– Письменникові на периферії сьогодні живеться непросто, нелегко. Мені завжди боліло спостерігати долю наших обдарованих людей, яким життя ставило перешкоди, яким життєві терни, побутові дрібниці нівелювали талант. Коли я після закінчення столичного університету приїхав до Кіровограда, то відчув, як суєта повсякдення заважає розцвісти обдаруванню і прекрасного поета Валерія Юр'єва, і високої больової напруги поета Леоніда Народового, й інших, не менш талановитих. Ці люди для літератури могли б зробити значно суттєвіше, ніж, скажімо, написання газетних нарисів, хоч і тут вони були на рівні, однак не змогли розкритися повністю. Сьогодні в цьому розумінні ситуація і обставини, у яких перебуває периферійний письменник, не змінилися: над нами тяжіє побутовий прес, ми мусимо займатися нерідко випадковими роботами – маю на увазі, звичайно, не одного себе, а багатьох своїх колег... Однак, ознакою теперішньої доби є те, що ми відчули розкріпачення і свободу – для письменника це дуже важливо, бо, як і побутовий прес, так і внутрішній цензор, внутрішній редактор (не в кращому розумінні) спотворювали і долю, і талант. Сьогодні письменник розкованіший, вільніший у думанні, у виборі форми і шляхів самореалізації.
– Вікторе Олексійовичу, підступаюсь до власне Вашої творчості. Як Вам пишуться вірші? Чи постійно живе Ваша душа поезією, чи Муза – Ваша рідкісна гостя? Якщо судити з поетичної книги «Напис на шибці», то – рідкісна, бо останні роки, скажімо, представлені тут кількома (двома-трьома в рік) віршами. Чи бувають такі тривалі часи, роки, коли Вам не пишеться? І з чим це пов'язано?
– Зараз це називається секрет фірми, так? Під деякими моїми віршами стоять через дефіс дати протяжністю в двадцять і більше років. Це не означає, що якась там строфа викохувалась п'ять-десять років. Цей задум я зафіксував, а оскільки дуже відповідально ставлюся до слова, тому не можу як-небудь зробити, аби цей задум здійснився... Відкладаю задум, і реалізовується він через роки. Скажу, що я не дуже такою практикою вдоволений, вважаю це хворобою великою, адже коли народжується рядок – він народжується в почуттях, у відповідному настрої, які з роками можуть згаснути, загубитись в душі, і їх ніколи не повернеш. Часом рядок через роки дає поштовх для зовсім іншої інтерпретації.
– У Вас було таке, що творчий задум Ваш і досі не реалізувався? За браком часу, скажімо, в клопотах суєтних... За чим Ви жалкуєте, що не написали?
– За двома речами я особливо жалкую. Одна з них під назвою «Петрів батіг» є, власне, лист матері до сина, в якому словами матері я хотів передати, як змінилося село не в кращий бік духовно... Син після довгих мандрів збирається провідати село, а мати його відмовляє, бо такі разючі зміни відбулися в селі, так воно обездуховнилось, що син матиме катастрофічні розчарування. Це обездуховлення мати висловлює не декларативно, а конкретними прикладами – захаращеного, замуленого потічка, що пам'ятається синові прозороводим джерелом, спитого дядька Якова, який вчив сина добру й порядності, молодої тітки Галини... Коли ми говоримо про загальну духовну кризу, то село теж є часткою цієї кризи і про це не можна мовчати – мені це дуже болить! Багато доброго, що дало моєму поколінню село, сьогодні вже не дає. Ось про це хотілось би написати. Це одне. А друга річ – публіцистична. Колись дуже модний був лозунг: рух за мир. Зараз же чомусь слово «мир» взагалі зникло з політичного, гуманістичного, духовного лексикону. Ось тоді мені хотілось на прикладах історичних вселенських подій це гасло за мир зробити основою художньо-публіцистичного твору: перенести уявою до моєї Матусівки відомих історичних осіб різних часів і різних народів, які викочують на могилу козацьку гармату, аби зробити з неї останній постріл – як салют тому прийдешньому мирному часові на землі. Але вогонь в моїй душі до цього задуму згас, коли в Хельсінкі, пам'ятаєте, глави держав підписали мирну декларацію. Люди практично швидше здійснили те, що я подумки вимучував у душі.
– Думаю, що окрім цих двох великих задумів Ви маєте чимало й інших, які не встигли реалізувати. Чи не жалкуєте, що не віддавалися професійно літературі такою мірою, як, наприклад, Ваш побратим, автор передмови до Вашого поетичного збірника, цьогорічний лауреат найвищої літературної премії в нашій державі Володимир Базилевський?
– І смуток, і печаль за цим великі, але я цього не роблю, аби не заярмувати себе жалями, щоб не перегороджувати дорогу для завтрашнього рядка... Коли я в 60-их, 70-их редагував «Молодий комунар», то мріяв піти на творчі хліби і вже було трохи навідкладав грошей з невеликої тоді редакторської зарплати з тим, аби безболісно для родини відійти від щоденних газетних буднів на якийсь рік-два і творити художньо. Але, на диво, Віктор Близнець мене від цього кроку відрадив. Згадаю тодішнє і, повірте, люблячи цього чоловіка, покійного вже, царство йому небесне, – якби зустрілись тепер, то легенько потусав би трохи за ті поради. Він сам тоді був на творчій роботі, але переживав, що живе не в трудовому середовищі – психологічно не кожен може витримати самотність, випадковий заробіток і все з цим пов'язане. І варто мені було відволіктися й обдумувати заперечення Віктора Близнеця, як життя закрутило: назавтра треба читати газету, післязавтра їхати у відрядження і... Трохи пізніше моя сестра Галина мені дорікала, але тоді уже в мене самого не вистачило рішучості дослухатись її порад. Тому, звичайно, жалкую.
– Вікторе Олексійовичу, Ви довгий час очолюєте в області літературне об'єднання, виховуєте молодь, видаєте перші книги, керуєте студією «Степ». Як Ви ставитесь до сьогоднішньої молодої літературної генерації, до її пошуків, часом амбітних потуг та вибриків?
– Я за літературний експеримент. Мене завжди гнітила рутина: і в журналістиці, і в літературі – особливо в університетські (кінець 50-их) роки, коли чи не щоденно вірші-агітки Сосюри, Тичини, не кращі вірші, публікувались на перших шпальтах «Радянської України», «Правди України» і викликали буквально відразу. Тому будь-який експеримент поважаю. Недавно в Києві я слухав вірші Володимира Цибулька. Він експериментатор, він уже цим цікавий, і не тільки. Мені подобаються пошуки Петра Селецького, я редагував дві його книги. Гарний маємо сьогодні міжнародний літературний конкурс «Гранослов» – дуже влучна назва. Треба відкривати в слові нові грані. Біда наших кіровоградських молодих, що вони прагнуть сказати щось. Але, як на мене, те, що хочуть сказати щось – уже сказано. Ну, майже немає якогось закутка душі, поруху її, які б не були помічені літератором. Важливо сказати – як. Скажімо, коли вигадали машину, то досить було придумати колеса, потім на цих чотирьох колесах рушійну силу – і, здавалось би, все, можна задовольнитись, але ж гляньте сьогодні на розмаїття автомобілів світових фірм, які вони різні, а тому й кожен по-своєму цікавий. Так і з літературним твором. Проте експеримент у літературі повинен таки мати межу. Я побожно ставлюся до гармонії. Коли експеримент переходить у лайку, у брутальність, у штучність – це зайве, воно умре... Дуже категорично проти словесного сміття в літературі, пам'ятаєте, виступав в останні роки Олесь Гончар.
– З Олесем Гончарем Ви були особисто знайомі, в нього на квартирі отримували благословення для відновленого журналу «Степ» у 1993 році. А ще в житті приятелювали з Василем Симоненком, однокурсниками Борисом Олійником і Василем Захарченком, Миколою Сомом, спілкувалися з Григором Тютюнником, Віктором Близнецем, нині зустрічаєтесь із Іваном Драчем, Миколою Вінграновським... У Вас ніколи не виникало думки розповісти про ці зустрічі на папері?
– Недавно мені Микола Сом розповідав, як готувалась книга спогадів про Василя Симоненка: «Ти не повіриш, скільки враз виявилось у Василя і сподвижників, і друзів, і приятелів». А я знав характер Василя: друзів у нього багато не було. Ми рік жили на студентській квартирі в Боярці. Отож, у тих спогадах про Василя багато нашарувань: лакування, прикрашання, панібратства, часом з одного якогось випадкового факту робляться узагальнення...
Мені хотілось би у спогадах про Симоненка подати образи реальних, живих людей, а читач хай робить сам висновки.
– Ви писатимете спогади?
– Думаю, що писатиму.
– Вікторе Олексійовичу, що Ви нині читаєте? 1 що взагалі є книга у Вашому житті?
– Певно, подивую Вас: сьогодні я читаю більше публіцистику. Мене непокоїть сьогодні стан у нашій Україні, і хочеться знати: хто із українських світочів що пропонує нашому народові, і який шлях? Хочу зрозуміти: чому ми опинилися в такій скруті? Адже причина не в нашому українському народові.
А відносно книги... Книга мене зробила людиною. Я нашу колгоспну бібліотеку в Матусівці перечитав усю. В поле пасти овець я йшов із книгою і при найменшій нагоді ховався від палючого сонця в тінь байрака, маслини чи будяка, аби припасти до іншого світу, поринути в незнане, цікаве. Почуття свободи людини я взяв із книг. Болгарський поет Христо Ботев, кубинець Ніколас Гільєн на мене справили величезне враження... А найперше: з глибокого, довоєнного дитинства, коли батько читав нам Шевченкову «Катерину», а ми сиділи гурточком на лежанці, слухали, шморгали носами.
Зараз у багатьох наших людей, засмиканих економічними негараздами, книга не лежить на столі. Це болісно усвідомлювати. Сподіваюсь, що ця хвороба проминуща. Серйозну книгу душить всеїдний книжковий непотріб у гарній обкладинці. Але той непотріб уже не беруть. Мабуть, люди трохи розібрались, що чого варте. Погано одне – що на наших книжкових розкладках не можна побачити свіжої української книги, яка є в столиці.
– Із власної бібліотеки Ви переглядаєте книги?
– І переглядаю, і читаю. Раніше більше купував книг, коли формувалась власна бібліотека, зараз рідше. Гоголя нині перечитую – які образи, які характери!..
– Нині семитомник Гоголя у букіністичній книгарні продається за сім гривень, а спогади вбивці-кагебіста в одній книзі – 15-20 гривень. Помінялись цінності? Залишається лиш надіятись, що це промине.
– Треба не тільки надіятись, а й наближати цю надію. Конкретними справами. Ви ж послухайте, що сьогодні продають із аудіокасет: і в Кіровограді, і в Одесі, і в Житомирі – примітивний російськомовний шлягер. А де ж українську пісню знайти?
– Я пам'ятаю, Ви дуже зворушливо про цю проблему говорили з трибуни торішнього з'їзду українських письменників. І на обласному форумі інтелігенції також. Ви не є байдужим чоловіком в цих громадських організаціях. А ще Ваш вільний час забирають «Зелений світ» і Арсенівка з її проблемами, видавництво «Степ» та однойменний часопис… Не боїтесь надірватися од такої нелегкої ноші?
– Може, й треба було б передати щось на молоді, дужчі руки, але, по-перше, не дуже, чесно кажучи, спішать підставляти плечі, а, по-друге, – розумно це було чи не розумно, та я позав'язувався свого часу на цих напрямах і не довести почате до логічного завершення, як от із збереженням заповідного місця в селі Арсенівці, було б не логічно. Та й легше було б передати видавництво і журнал «Степ», якби воно функціонувало повнокровно, журнал виходив регулярно. А так – ситуація фінансово скрутна. Я не можу кинути справу напризволяще. Три-чотири роки тому грошовиті люди заробляли собі імідж через наші видання, були щедріші, а сьогодні... Саме тому, що «Степ» український журнал, що він національно-демократичного спрямування – дехто косить на нього погляд. Якби це було російськомовне видання, хтось його підтримав би охочіше...
Щодо екологічних проблем, то це моя ниюча рана. Сьогодні люди ще не усвідомили як слід того, що в наступному столітті усі проблеми поблякнуть перед ними...
Подія сорокарічної давності на мене справила гнітюче враження: коли 5-6 жовтня 1956 року в космос полетів штучний супутник Землі, мені подумалось: людина заходить туди, куди їй заходити не належить. Згодом цей шок під впливом загального ентузіазму про підкорення інших планет згладився й забувся, а зараз я його починаю відчувати знову буквально фізично. Нам не треба шукати інших світів. Нам би рай на своїй планеті зберегти.
В кінці вересня цього року «Зелений світ», до речі, провів свій черговий з'їзд у Миколаєві, і я там підняв проблему засмічення Космосу різними «досягненнями» і різними «подорожами». Вважаю, це має ініціювати Україна...
– Побажаємо Вам успіхів у всіх задумах!