Микола РОМАНЮК
ПРО ДЕСЬ НАБОЛІЛЕ, ПРО ЩОСЬ ТАКИ ПЕРЕЖИТЕ
***
Завмирає літо на початках,
Сивого, як хвилі майбуття,
Де Дніпро війну перекричати
Намагається у бійні за життя,
І болючий берег й мушля – рана,
Все, що під водою, й все, що над,
Вернеться стократ ще росіянам,
Після смерті лисого щура...
Русла втомляться і стихнуть бурунцями,
Висохнуть Каховка і Херсон,
Люди лишуться із добрими серцями,
Злих до Стіксу викине Харон.
***
Їх язик просунувся до вушка,
Їх язик за горло нас схопив,
Так, немов зі степу хитрий вужик,
Так, немов зі сходу сарацин.
"Чокаєт" і "какаєт" містами,
Рве на грудях мертвих тільники,
Між обгорток лизаних вустами,
Де співає наша, мов акин...
Знов на клумбах в'януть чорнобривці,
Сплю і бачу червня дивний сон,
Наче замість пуху сите рильце,
Обростає пір'ям у ООН.
***
Вишиває небо хрестиком ракетним
Нам кацап заліський в лагідному сні,
І сміється з нього втомлене й подерте,
І складає вірші, і співа пісні...
Тут, мабуть, ніколи не настане тиша,
Тут, мабуть, червоне з чорним назавжди,
Де Всевишній люльку пальчиком колише,
В ній четвер-дитятко проти середи,
Дихає на повні, блискає очима,
Омиває рани, шабельку гострить,
Наче голку мама в нього за плечима,
Щоби хрестик білим перешить.
***
Попит був колись на Білі гори,
В предків вільних, древніх сіверян,
І росли міста, мов осокори,
Як говорять, з Дону і по Сян...
І шуміли ріки із плотвою,
Крейдяні всміхались береги
Витязю з широкою губою,
З сорок третім розміром ноги...
Паслися на вигоні корови,
І блищало в червені зерно,
І лунала всюди наша мова,
Як меди й з Візантію вино...
Та прийшла імперія і стихло,
Так було до вчора й дотепер,
Чорним сонцем випнулася віха,
"Ще не вмерла слава БНР".
ВІХА*(Cicuta Z. ). Отруйна рослина родини зонтичних, що росте на болотах. Віха отруйна, або цикута, – болотна рослина, особливо небезпечна для всіх травоїдних тварин напровесні.
БНР* – Білгородська Народна Республіка
***
Ніч накрила тисячі доріг,
Ліс ховає очі і мечі,
Наші сплять Вороніж й Таганріг
В ізбах московитських на печі.
Їх колишуть матері чужі,
Їм співають зеки про централ,
І цитують пушкіних бомжі,
Вчать життю місцеві опера.
І ростуть вони, народжені людьми,
Покручем червоним з молока,
Богом заплановані, як ми,
Тільки виховані дулами АКа.
Їм мензурку став, півлітра, чикуша,
Рви на балалайці мозолі...
Щоб козацька йокнула душа,
На священій слобідській землі.
***
Я такий собі церквам усім вірянин,
Я в собі ховаю Бога, наче скарб,
Я іду по сіль за сивими волами,
Де земля із роду чорна і в'язка.
Пахнуть трави он на обріях гарячих,
І Синоди палять білим з димарів,
Я для себе ще нічого не означив,
Я не вибрав ще собі календарів.
Я відстав напевно знову від народу,
На узбіччі став і з подивом дивлюсь,
Як за новим стилем старомодно,
Синє небо дує сонечку у вус.
***
Живильним дощем нам Бог омиває ноги,
Щоб ми тут дубами усі до одного вросли,
У землю тверду... у глиняних хат пороги,
Де з колеса дивляться впевнено горді бусли,
Де літо на мить і горщики всі перемиті,
Де падає листя і пише поету поет,
Про десь наболіле, про щось таки пережите,
Про вічну утому і стиглий на осінь ранет.
Збігає краплина по арці старій та іржавій,
Пів неба чорніє, а пів побіліло і що?
Коли не дуби, коли полини... і з держави,
У бронзі вилазить, маленький, як зерня, хрущов.
***
Не було ніколи нас на ваших картах,
Тут до ленінів цвіли лише степи,
Де під Моцарта і Шуберта кантати,
Бог з австрійським штабом все створив.
І пітьму і сонця світло і людину,
І прикрасив все те горбиком землі,
Для сліпців назвав її – Неукраїна,
В Неросії щоб раділи москалі...
Сушить сіно запашне із чебрецями
Сивий дід із Королевого – ...Пітек
І вмивається росою і дощами,
Матюкається: "кацап – не чєловєк",
Він на старості пізнав оту скотину,
Що вдиралася й до нього тут зрання,
Щоби нівечить на мапах покоління,
І махати олівцями навмання.
***
"Манекени не люблять праці,
Їм би грітись під склом на осонні,
Від неробства зрослися в них пальці,
І думки в них, як мухи, сонні"
Дмитро Павличко
Вони марять в снах Вітчизною і баксом,
В них робота тільки марити й гребти,
Їм не треба ні Венери, ані Марса,
Їм не лить ніколи в землю цю поти.
В них причини є на те – батьківські гени,
Чимтовстіше ріж, якщо і не з'їси,
То твоє продовження із пелен,
Догризе шматочок ковбаси.
Вже було держав всіляких тут багато,
Як і злодіїв... і будуть певно ще,
І сміятимуться понтії пілати,
На Голгофах розпинаючи твій щем.
***
"Манекени завжди сміються,
Похорони ідуть чи сльоти,
Досі ні одна революція,
Не сполола цієї сволоти"
Дмитро Павличко
На граніті, Помаранчева, Гідності,
І тричі розбурханий Київ,
На річниці напружують вилиці,
Згадуючи про події.
Їм би грітися славою величі,
У музеях чи на вітринах,
Де тумани і досі стеляться,
Димами по Україні.
Де паморозь революцій,
У квітах-щитах пахне терпко,
І ні вини, ні презумпції,
Хоч як не боровсь Аверкій,
За світ досконалий намертво,
І з поля бою не зрушив,
Щоб каїн-чинуша Авеля
Знову тримав за душу.
***
Сидить на Чернечій, рида-нарікає,
Не юрій макаров, не батько Тарас,
Вітчизна... на те, що у пошуках Раю,
У лаврах купала бездарність не раз.
На те, що затисла руками чужими,
Дипломи у рамках, медалі грудні,
За пісню козацьку, за праведні рими,
За сенси, що нам назнімали в кіні.
За правду солодку петра порошенка,
А іншим і голосу бач не дала,
Лишивши надію на бувшого женьку,
Всю ніч проридала й на ранок пішла.
м.Долинська
Ольга НАУМЕНКО
ДОДОМУ
оповідання
Нарешті він їхав додому.
Кожного разу, коли випадала хвилина відпочинку, він уявляв як це буде. Ось він йде своєю вулицею в рідному місті. Це обов'язково буде сонячний день і промені будуть сліпити його очі, які він примружить. Десятки маленьких зморщечок розбіжаться по його втомленому засмаглому обличчю, так, що невеликий шрам на лівій щоці майже сховається в одній із них. Нова форма буде сидіти на ньому, наче пошита відомим дизайнером, підкреслюючи атлетичну фігуру. Стару форму, заплямовану грязюкою та кров'ю, він просто викине, бо ті плями вже ніколи не відперуться ні з його форми, ні з його душі. Комір-стійка буде трошки підпирати густу бороду кольору перцю з сіллю, яку він обов'язково підстриже, бо хлопці вже почали батюшкою називати. Підсміюються з командира гівнюки. Але він любив своїх бійців, знав їх не тільки за позивними, а й по іменах. Весь свій батальйон.
Коли він зверне на свій провулок, де у кінці стоїть його будинок, серце почне битися як навіжене. Навіть уявляючи це, він хвилювався. Ніколи так не хвилювався, ні у 2014-му, коли дивом врятувався з кількома побратимами з Іловайського котла, ні зараз у 2022-му, коли його батальйон накривають вогнем рашистські нелюди. Йому буде здаватися, що кожен крок відлунює в його душі як удар дзвона. Але лунати він буде не набатом, а великоднім передзвоном. Уявляв, як йому назустріч вийдуть усі рідні та близькі, будуть переминатися біля хвіртки й нетерпляче видивлятися знайому постать. Потім дружина таки не витримає і побіжить йому назустріч. Він стійко буде тримати лице і не розплачеться, а вона налетить на нього зі сміхом та слізьми й притулиться так щільно до його грудей, що дихати стане важко. Вона припаде лицем до нашивки з позивним «Арес» і буде емоційно щось казати, плакати, схлипувати й він, звичайно, майже нічого не зрозуміє, лише підійме свої сірі очі до синього вільного неба, беззвучно прокричить "Дякую" і непомітно змахне сльози, бо ці зрадники, безсовісні такі, набіжать на очі. Потім він візьме на руки донечку, і її тепло так зігріє його зсередини, що розтопить усю кригу болю та ненависті, яку, здавалося, ніколи й ніхто не зламає. Малеча проведе своїми пухкими долоньками по його обличчю, радісно скаже: «Татку!», і він хоча б на мить забуде про всі смерті, втрати та жахи цієї війни.
Він бачив цю картинку так ясно, що вона вже здавалася йому не майбутнім, а спогадом, який радує душу і захищає, наче щит під час найзапекліших боїв. Під час одного з таких він вирішив розділити свій батальйон, який вже майже взяли у кільце кадировці, і прориватися невеличкими групами. Так залишався шанс врятувати більшість хлопців. З усіх боків, як дозрілі яблука в дощовий день, сипалися снаряди, й він стікав кров'ю та вмирав разом з кожним своїм бійцем. Його душа рвалася на маленькі клаптики й знову збиралася докупи, щоб він ішов далі, щоби врятував усіх, хто залишився, щоб убив кожну триколірну сволоту і щоб нарешті поїхав до рідних.
Тепер він справді їхав додому. Як і мріяв, у новій формі, з підстриженою бородою, в якій солі вже стало набагато більше, ніж перцю. І день справді сонячний, але серце не калатає, як навіжене, і зустрічати його вийшли не лише рідні. Він заїхав у місто, в якому на узбіччях стояли люди. Багато людей. Вони стояли на колінах і кожен з них, схиливши голову, зустрічав його. Увесь асфальт на його провулку до самісінького будинку був встелений осінніми квітами. Ніжні хризантеми, айстри, чорнобривці зминалися під колесами, схлипували в останньому хрусті і їхні різноколірні пелюстки забивалися в усі заглибини шин. Дружина й справді вибігла до нього і припала до грудей, але сміху та сліз не було. Був стогін, такий сильний і моторошний, що усі, хто вийшов його зустрічати, зіщулилися, мов від удару.
Його сірі очі були закриті, а невеличкий шрам на лівій щоці не сховався в усміхнену зморшку. Але він був удома, він приїхав. Нарешті.
м.Чернігів
P.S. Оповідання Ольги Науменко «Додому» нинішнього року зайняло четверте місце у IV Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, січень)
3 січня
♦ Перший день цього року – 114-а річниця з дня народження Степана Бандери. Ніколи за тридцять з гаком років нашої відновленої Незалежності телебачення не афішувало долю цього визначного сина української землі. Ну, хіба картинку зі смолоскипних ходів показувало, обмежуючись хвилинним коментарем. Ну, регіональні галицькі телеканали могли собі дозволити. А нині прийшов час Бандери: у телемарафоні об’єднаних каналів я вже бачив цими днями два 10-15-хвилинні сюжети. Але їх буде більше, бо після рашистських звірств на сході й півдні російськомовні українці переконуються: тільки його ідеї та прагнення можуть принести їм гідне, мирне життя. Визволення, освячене кров’ю сотень тисяч.
♦ Вразили короткотривалі кадри з новорічного вогника у кремлі: немічний Петросян жартував про темні дні над Україною, сивий Газманов, запухлий Басков, лисий і поморщений, як печене яблуко, Розенбаум… Нарешті, колишня наша Тая Повалій співала «Червону руту»: яке блюзнірство – повісити автора пісні, а потім слухати її в головному палаці імперії в той момент, як Україну атакують іранськими шахедами: 45 запустили в новорічну ніч і всі 45 збиті нашою протиповітряною обороною.
Більшість українців думають і кажуть: в голові не вкладається те, що переважаюче населення раші підтримує війну. А в мене вкладається: «бледная моль» із своїм проводом та засобами зомбування настільки зуміли підготувати населення в тому, що вони знищують зло, нацизм (приховуючи справжню мету розв’язання війни – повернення усіх колишніх республік у лоно Радянського союзу – 30 грудня якраз минуло сто років з дня заснування СРСР), що середньостатистичний мешканець раші з охотою в це повірив. Весь світ уже свідомий того, що Росія буде покарана, тільки самі росіяни не розуміють і не хочуть зрозуміти. Для них ще не прийшов час.
♦ За тиждень до Нового року передплачував «Українську літературну газету» (52 випуски на рік на 32 сторінках кожен – вартість 319 гривень включно з доставкою пошти). І з сумом зауважив, що каталог передплати схуд до обсягу учнівського зошита – в недалекі роки це була книга на 200-300 – сторінок. Скільки літературних журналів у каталозі? Аж п’ять: «Київ», «Дзвін» (Львів), «Всесвіт» (Київ), «Буковинський журнал» (Чернівці) та «Склянка часу» (Канів). Зате яке засилля сміття, судячи з назв цих, з дозволу сказати, часописів: «Тёщины блины», «Третий тост», «Толстый зять», «Тёщин пирог», «Жирні кросворди»!.. У що трансформується український читач?
♦ «…чи слід письменнику одружуватись?» – це одне із майже сорока питань, які я поставив прозаїкам-сучасникам на початку тисячоліття в анкеті «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» Із сорока авторів (19 з них на сьогодні уже за межею), здається, хтось один відповів: не треба, якщо, мовляв, хочеш по справжньому реалізуватись у літературі. А ось як на це питання відповідає шістдесятирічний Едмóн Ґонкур: «…раптом відкрию жорстоку правду: прийшла моя старість, у мене нема ні дружини, ні дітей, я абсолютно самотній – я відчую весь тягар мого становища; всього цього я не завважую, коли мій мозок творить і довкруг нього телесуються образи із нової книги». Жалкує, що не одружився, не має нащадків? Вони з братом на це пішли, думаю, свідомо. Нині серед моїх знайомих, здається, таких немає. Були історик С.Шевченко й художник Г.Гнатюк, хоча чи свідомо? Але є серед жіноцтва. «І в них це не свідомо, – каже дружина. – Я пам’ятаю, як мені було важко знайти серед хлопців щось путнє. Ну, та мені ще повезло, – підлещується, хоча ж я далеко не янгол. – А про що роман “Польові дослідження…”? Саме про це». Проблема вічна. Проблема планетарна. Бідні дівчата.
10 січня
Паралельно взявся читати «Антологію всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея, 2018-2022» (Ужгород, РІК-У, 2022, формат 70х100/16, 336 с.). 52 автори, з них лиш 10 імен мені відомі. Солідний конкурс, солідне фінансове забезпечення (родина покійного класика), зокрема й підсумкове за перші п’ять літ видання (з незначними, дрібними недоліками на кшталт: моє прізвище занесене по-галицьки – Боднар, трапляються просто коректорські огріхи). Я прочитав десять творів першого конкурсного року. Мені було цікаво саме зі стартовими оповіданнями познайомитись, бо я дуже добре пам’ятаю, що у короткий список, який оголошується щоразу, тоді потрапили оповідання Василя Трубая, Любові Пономаренко і ще декого – пам'ять моя не втримала. Тепер я пробував знайти відповідь: чому тоді жоден з них не став не те що переможцем, а бодай лауреатом? І чи піднявся хтось із десятка відзначених до рівня майстрів? На жаль. Ось мої вердикти: «Балтійський експрес» Роксолани Жаркової (Львів) «Твір не зворушує. Він холодний, як крига, хоч мав би бути пристрасним, бо йдеться про любов. Твір ставить багато питань, на які немає відповідей. Недомовки не вгадуються, не домислюються, а тому знекровлюють текст», «Зелена пожежа» Настуні Літаш (Луганщина) «Це учнівське невідгранене писання. Міфологічна, містична стилістика під Гоголя є лише бажанням, але до втілення далеко», «Повінь» Олесі Маркович (Ужгород) «Це не оповідання, не новела, а два розділи повісті – врешті, письмо добре», «Поводир води» Анатолія Марущака (Херсон) «Художньо-документальний спогад про Голодомор 1933 року. Судячи зі смаків журі, він випадково потрапив у лауреати: певно, з тієї причини, що одним із героїв твору є закарпатець», «Заворожи мені, химороднику…» Аліни Улянич (Одеса) «надуманий пафосний спіч патріотичної студентки», «Аутистка» Олени Качуренко (Київ) «Наскільки занудне у перших двох розділах, настільки жвавіше й зворушливіше у двох останніх», «Коли ми були Горгонами…» Оксани Мазур (Львів) «майже лесбійська сповідь з претензією на елітарність», «Мертвий голуб» Ірисі Ликович (Відень, Австрія) «Якийсь абсурдний текст, значимість якому надали тому, аби про журі не подумали, що вони недотепи», «Баранець» Романа Сліпокоєнка (Черкаси) «Скабрезна і цинічна базгранина про випещених колгоспом сучасних недоумків, які розпиляли для здачі в металобрухт бронзовий пам’ятник авторові вірша “Мені тринадцятий минало…”», «Викрасти Європу» Василя Малишки (Прага-Ужгород) «Щоденникова проза, з якої зацитую пів речення: “…чим далі, тим більше людей на планеті та тим більше письменників, художників, режисерів, і щоб тебе помітили з усього цього безупинного потоку, потрібно писати бозна-як і взагалі…”».
Отже, на старті конкурсу з представленням жанрів малої прози, з географією члени конкурсної комісії справились, але цього недостатньо для престижу змагання, в якому мають право брати участь відомі й початківці. Дев’ятеро з десяти у 2018-ому – як на мою обізнаність: дебютанти в літературі. Тільки час потвердить, що для них є література – проба, забава, захоплення, нелегка повинність… А може бути й усе разом.
17 січня
Позавчора дочитав другий в російському перекладі том «Щоденника» братів Ґонкурів (Москва, 1964). Це класика світового рівня. Художні твори за особливою методою, звіряючи свої думки, узгоджуючи спостереження і рівні майстерності, Едмон (1822-1896) і Жуль (1830-1870) писали разом удвох – до смерті молодшого. «Щоденник» першого тóму записаний рукою молодшого за участі старшого, другий том – рукою старшого, а томỳ відрізняється від першого скупішою афористичністю та пригашеною емоційністю, зате випуклою предметністю описуваного. Не дуже, але відрізняється – я це відчув підсвідомо… Тобто, не буває двох абсолютно однакових людей, хоча брати все життя намагались переконати сучасників у протилежному. Тільки на схилі віку старший заговорив про відмінності: «…брат, зізнаюся в цьому, був управнішим стилістом, більшим майстром фрази, одне слово, більшою мірою письменником, ніж я, тоді як я мав перед ним лиш ту перевагу, що володів гострішим зором, умів краще бачити довколишні буденні речі й живих істот, все те, що могло стати матеріалом для літератури – романів, новел, п’єс».
У «Щоденник» занотовано не менше півтори тисячі імен. Тому читати його слід, певно, у поважному віці, коли ти вже трохи засвоїв знань із світової культури. Врешті, мені про щось і нині, у віці майже сімдесяти літ, говорять хіба відсотків десять імен із повного списку.
Дрібка афоризмів з другого тому: «…великі, своєрідні твори, якою б мовою вони не народжувались, ніколи не пишуться академічним стилем», «Не удар, не повна поразка мозку найстрашніша для людини літературної праці, а тихе слабоумство, поступове згасання його таланту», «…художник-ілюстратор… – завжди неповноцінний художник», «На літературу слід дивитись як на професію, яка вас не годує, не поїть, не гріє, не дає житла і від якої нічого очікувати нагороди за працю», «Кожному автору, закоханому у своє мистецтво, дозволено плекати надію, що коли він помре, його п’єси будуть грати такими, якими він їх написав», «Парламентаризм насправді загиблий режим; парламентарі схожі на великих дітей, у яких час від часу з’являється бажання ламати свої іграшки!»
Але куди рясніше в цьому томі записів, що стосуються письменницької кухні! Запишу окремі, оскільки мушу віддавати книги в ОУНБ: «В наш час мало створити в літературі типи людей, яких публіка не вітала б як давніх знайомих, мало знайти оригінальні форми стилю; головне – винайти новий бінокль; з його допомогою ви змусите побачити людей і речі крізь побільшуване скло, яким ще ніхто не користувався, ви покажете картини під кутом зору, досі невідомим, ви створите нову оптику…», «…всякі біди, які не позбавляють мене останнього шматка хліба, я повинен вважати лиш запомогою в літературній праці», «…один і той же уривок, написаний чотири рази в різні періоди життя, за різних душевних настроїв, буде в кожному із своїх втілень відрізнятися – певна річ, якщо автор талановитий – і високою майстерністю, і досконалістю форми, своєрідними в кожному випадку, але цілком рівноцінними»; Флобер за два місяці, працюючи по 15 годин на добу, написав новелу обсягом 30 сторінок; «Людині, яка захоплена, поглинута своєю літературною творчістю, не треба, аби хтось був до неї душевно прив’язаний, жінки чи діти – все одно. У неї нема більше серця, немає нічого, окрім мозку», «Доде… має намір слідувати моїй методі: писати останній розділ задовго до кінця, як тільки відчуєш, що осідлав тему», «Ні, не кількість витраченого часу, як вважає Флобер, дає високу якість творові, а душевний запал, який ти в нього вкладаєш. І не завадять ні повтори, ні систаксична недбалість, якщо твір в цілому свіжий, задум своєрідний, якщо то тут, то там зблисне епітет, який сам-один вартий сотень сторінок бездоганно написаної, але, насправді, посередньої прози», «Доде мовить, що працює над двома романами водночас, знаходячи в одному з них перепочинок від другого», «Коли я хочу написати зразковий за стилем уривок, я відчуваю потребу насамперед вимити руки, – не можу писати брудними руками», «В літературі мене цікавить тільки життя душі, душевні драми; найцікавіші пригоди видимого життя людини здаються мені гідними лиш романів для публічних читалень», «…мій спосіб знешкодження літературних нападів: зберігати ці статті у запечатаному конверті і читати їх тільки через три місяці після їхньої появи. Тоді їх ніби уже й немає зовсім – отрута встигає видихнутись!», «…увагу французького читача може тримати в напрузі тільки такий твір літератури, об’єм якого не перевищує 350 сторінок…», «Є щось сумне в досягненні того рівня відóмості, який письменнику дано звідати за життя. Кар’єра уже не захоплює його. Він відчуває, що з кожною новою книгою залишається на попередньому місці, вона не просуває його далі. Однак внаслідок художницької гордості, внаслідок своєї любові до прекрасного, він продовжує творити, віддаючи всі сили, хоча успіх і не підганяє його. Він схожий на воїна, який, удостоївшись найвищого чину в спеціальному роді зброї, як і раніше, здійснює подвиги, але без натхнення, а просто через властиву йому хоробрість»…
А ще не міг я не помітити тих явних паралелей в судженнях Ґонкура про свій час, які резонують із сьогоденням: «…у нинішньому. 1971 році груба первісна сила – попри десятиліття цивілізації, попри нескінченні проповіді про братство народів, попри безліч договорів, які забезпечують рівновагу сил в Європі, – груба сила, повторюю я, може вирватись на волю і взяти гору, майже не зустрівши опору, як у часи Атілли» (це про нинішню рашу!), «На жалюгідній нашій землі війни закінчаться не завдяки приступу вразливості, сердечному пориву людства, – а тільки через дороговизну робочої сили, яка служить смерті, через те, що гарматний постріл обходиться в триста франків» (нині один постріл однієї російської ракети вимірюється мільйонами доларів), «Нинішнім молодим людям властива інтересна риса, яка відрізняє їх від молоді інших епох: вони не хочуть визнавати батьків і предків, і вже з двадцятирічного віку, коли чути хіба дитячий лепет їхнього таланту, вважають себе першовідкривачами всього» (ох як же це на сучасну нашу творчу молодь схоже!), «Справді, у цього чоловіка, який живе в самоті та спілкується лишень з лакеями його слави, починає розвиватись манія величі: він не зносить ні огуди, ні зауважень, ні найменшої критики!» (чим не портрет пуйла?) – це одна із багатьох негативних характеристик Еміля Золя. У «Щоденнику», до слова, найбільше сторінок присвячено Флоберу, Золя і Доде, з одних витримок про них можна було б видати про кожного окрему книгу.
А які колоритні судження про ментальність древнього гальського племені! «Якщо в результаті виявлення всіх парламентських шахрайств не спалахне революція, бунт або, на крайній випадок, вуличне хвилювання, то, виходить, Франція – це нація, в якої нема більше заліза в крові, нація анемічна, яка заслуговує смерті від анархії чи від іноземного завоювання!», «Заздрість, заздрість, що пронизує все суспільство зверху донизу, – ось наша велика національна хвороба. […] Коли утверджується якась видатна особистість, кожен у Франції мимохіть жовтіє, кожен відчуває, як його ревниву печінку починає гризти жовтуха». Але ж – чи це не про нас, українців?
Так не хочеться віддавати ці два томи в наукову книгозбірню. Так хочеться тримати їх при собі.
20 січня
У нашу лоджію сонце ллється, ніби в травні чи квітні – рекордна плюсова температура середзим’я в останньому столітті. Я заварюю напій індійського цикорію, підсолоджую торішнім чи й позаторішнім липовим медом (літрове поліетиленове відерце жовтого й густого, наче віск, придбав я кілька днів тому у пасічника на колгоспному ринку за 160 гривень) та йду при сонці читати роман Васіля Бикава «Мертвим не болить»: це один із двох чи трьох творів улюбленого мого автора, які я досі не прочитав. Його немає в тому чотиритомнику, який мені подарувала вдова письменника в Мінську в кінці червня 2004 року, бо після першопублікацій роман був заборонений на понад два десятки літ. Українською мовою, переклад з білоруської Тетяни Кобржицької, вперше надрукований у журналі «Вітчизна» (ч.7, 1988). Надибав я цей журнал у домашній бібліотеці й не можу пригадати, як він сюди потрапив. Тим більше з печаткою на оправі «Бібліотека редакції газети “Кіровоградська правда”». Швидше всього з того вороху макулатури, який лежав на першому поверсі колишнього готелю на вулиці Театральній (тоді – вул.Леніна), коли «КП» перебиралась після заборони комуністичної ідеології (1991) в інше приміщення з вулиці Чорновола (тодішня вул.Луначарського). Я з жалем згадую про той місяць, коли на купу були звалені достойні книги, а ще більше архівні фотографії газети за останні десять-двадцять років. От би зараз я порився в тому воросі, який невдовзі вивезли на смітник. Чи не насмілився (лиш кілька фото, що зверху лежали, та оцю «Вітчизну»), а чи й не усвідомив неминучості пропажі… Ось така преамбула до думки, яку збираюсь зафіксувати.
Читаю опис бою під Великою Северинкою січня 1944 року: «Танк стрімко мчить уперед, ми ледве втримуємося нагорі. А довкола починається пекло. Земля перемішується з небом, гаснуть усі до однієї зірки. Над дорогою шугає сніжно-земляна заметіль, густо нашпигована осколками»… У жодному з воєнних творів Бикава нема опису таких жахіть війни, як тут. Натуралізм вищої проби, якому б позаздрив король цього літнапрямку Еміль Золя. Та й в усій радянській прозі хіба у Віктора Астаф’єва так виразно з білих сторінок книг проступають кров, піт і біль. «Низько пригнувшись, кидаюся до скривавлених решток людини, від яких на морозі виразно піднімається пара. Затамувавши віддих, заглушивши в собі гидливість, лихоманково порпаюся в рештках одягу. У дірявій кишені справді дві обойми бронебійних набоїв. Одна, правда, вже розпочата, але байдуже. Поруч в рукаві кожушка дубіє на снігу відірвана капітанова рука. Воскового кольору пальці розчепірюються і завмирають. Я хапаю набої і кидаюся до вирви» – це один із багатьох страхітливих епізодів страждань і героїзму в нерівному бою з фашизмом. Такою високою ціною давалася перемога.
…Я вертаюся із лоджії у світлицю, вмикаю телевізор і бачу аматорське з учора відео бою під Бахмутом: наш воїн навкарачки, із джавеліном на правому плечі, не встигає прицілитись з-за рогу будинку, як біля нього вибухає снаряд, воїн хилиться на лівий бік, а з другого поверху, звідки ведеться відеозйомка, йому кричать: «Відповзай! Відповзай у під’їзд!..», тому він боком сунеться до будинку, лишаючи на якомусь сірому матеріалі (шифер чи цинк – не розібрати) криваву смугу. Жахлива війна з фашизмом триває.
23 січня
♦ Боротьба за прихильність читача в сучасній блогерсько-безпардонній журналістиці щодалі загострюється і вдається до найабсурдніших методів. Ось бачу афішку у довгому переліку новин на шанованому мною сайті «Українська правда»: «Резніков викинув нагороду для глави Пентагону у річку». Ну, за кого подають міністра оборони України? Без уточнень, без коментарів – за ідіота. А клікнувши цю афішку, довідуюсь більше навіть із заголовка: «Медаль у Дніпрі: Резніков занурив нагороду для глави Пентагону у річку» – тобто освятив її водами нашої священної ріки після визволення Херсона, про що його ще весною попросив Ллойд Остін… Але ж це зовсім протилежне тому, що впадає в око читачеві з афішки! Мене така безпардонна замануха просто бісить (автор Ілля Нежигай – я ще не раз, певно, буцатимусь об це ім’я). Проте сама історія з нагородою цікава.
♦ Останні сторінки роману «Мертвим не болить» просто волають до нинішнього читача – задля мимовільних порівнянь та заперечень. Полонений німець знімає з себе вину за злочини, чим заводить молодшого лейтенанта Леоніда Василевича, від імені якого написаний твір: «Ах, фюрер? А самі? Самі ви що робите? Полонених добивати вас також фюрер примушує? Посилки з награбованим у Німеччину відправляєте також за наказом фюрера? Он цілий ешелон у Знам’янці залишився! Фюрер дозволяє, а ви й раді. Вам вигідний такий фюрер. Він заохочує до злочину: бийте, хапайте – ви напоготові! Фюрер за все відповідає, а ви, ясно, einfachermensch (маленька людина)? Ви не розумієте? Ви чистенькі. Так?» Один до одного те, що сьогодні чуємо й бачимо на каналі українського журналіста Володимира Золкіна. Тільки прізвища у фюрера різні: було Гітлер, стало Путін… Або ось ще висновок лейтенанта про його антипода Сахна-Горбатюка: «Життєвим принципом для нього стала сила. У кого сила, тому правда не потрібна». Цю сентенцію сьогодні сповідує кремлівський недомірок й усе його агресивне оточення, весь «русский мир». Супроти цієї тваринної філософії і закроєний роман.
Рядки із передостаннього розділу твору: «Я тільки дивлюся в небо. Там прорізалася й блищить самотня маленька зірочка. Вона, мабуть, над самим Кіровоградом, до якого я не дійшов. Багато хто не дійшов. Цікаво, скільки тисяч жителів у тому місті? Чи вийде хоч по одному на забитого? Добре було б хоч на хвилину глянути на його вулиці. Напевно, колись там будуть рости квіти, зеленіти тополі й акації. І гулятимуть хлопці з дівчатами. Люди будуть дивитися кіно, пити пиво, їсти морозиво». Так думав герой твору, визволитель нашого степового міста у 1944 році. Так думав сам письменник через двадцять років, коли завершував роман. І робив висновок: «У сорок п’ятому ми не тільки здобули перемогу. За чотири роки війни ми, як ніколи, згуртувалися в одне ціле і побачили, на що ми здатні. Дух свободолюбства і непідвладності злу здобув собі в тій боротьбі могутні крила. Я вірю, вони не опустяться». Не дожив Васіль Уладзіміравіч до наших днів (в наступному році відзначатимем йому сто!), не звідав, що його висновок справедливий хіба стосовно українців. Але щодо земляків-сябрів… А вже щодо русского-освободітєля, то жахлива метаморфоза: крила його справді не опустились, лиш тепер на них бомби-ракети-смерть і ненависть до всього демократичного світу.
P.S. «Мертвим не болить» і «Прапороносці». Олесь Гончар, кажуть, мав напружені стосунки із Васільом Бикавим. Нібито через те, що той давав негативним героям своїх творів, зрадникам, поліцаям, українські прізвища. А мені видається, що з іншої причини: просто заздрив білорусу, який не підносив визвольну місію в Європі Червоної армії, а викривав страшну, нелюдську суть війни.
P.P.S. Михайло Слабошпицький для мене авторитет неабиякий, але й він іноді помилявся. Зокрема і щодо роману «Мертвим не болить». В одній із своїх мемуарних книг («З пам’яті дзеркала», Київ, 2019) він пише, що друк роману в перекладі українською затримав, нібито, на десятиліття «впливовий український класик» (вгадується Олесь Гончар), і додає, що автор не побачив за життя цього перекладу. Це не так: роман був надрукований в Україні 1988 року («Вітчизна», ч.7) тиражем 23 288 примірників за 15 років до смерті Васіля Уладзіміравіча.
27 січня
Прислав Василь Трубай 61 оповідання, які надійшли торік на конкурс імені Портяка. Це вже він відібрав кращі із 213-и. І якщо у попередні три роки надходило до пів сотні, то що це за творчий вибух під час війни? А все дуже просто: якщо від заснування обов’язковою умовою в положенні про конкурс була прописана публікація твору, то тепер він її зняв заради експерименту. І графоманія чи й просто фейсбучні записи гунули сюди. Отже, мушу щодня читати не менше трьох текстів, аби до весни розставити їх по ранжиру: найкращому оцінка 61, найслабшому – 1. Переможець визначиться сумою оцінок усіх восьми членів журі.
31 січня
Позавчора помер Дмитро Павличко, проживши 93 роки й чотири місяці рівно. Великий поет і славний син України. Я його бачив і чув уперше майже п’ятдесят років тому, ще студентом (про це є кілька речень у моєму спогаді про Григора), а згодом чимало разів на різних письменницьких гуртуваннях та політичних мітингах (виступ на Установчих зборах НРУ за перебудову, на мітингу посеред площі святої Софії, коли він зганяв гучним покриком у мікрофон як провокаторів хлопців, які з даху довколишніх будинків спустили транспарант «Київ проти Москви» як такий, що ще не на часі – це було на початку 90-их), під час його приїзду в Кіровоград з метою агітації за блок Костенка і Плюща (цілий абзац у спогаді про Леоніда Куценка – тоді я вперше супроводжував поета й політика містом), а востаннє я говорив з ним по телефону в кабінеті заступниці голови ОДА Віти Атаманчук (нині мешкає в Норвегії) року 2016-го з приводу перейменування нашого міста – Павличко безапеляційно наполягав на єдиній достойній назві – Богун, – безкомпромісно відкидаючи усі інші..
Ще, здається, недавно я писав, що після смерті І.Драча, Б.Олійника, Ю.Мушкетика, В.Яворівського (іще кого?) лишилося три Атланти – Дзюба, Павличко, Ліна. Нині – одна.
м.Кропивницький