Антоніна ФИЛОНИЧ
НА ПЕРЕХРЕСТІ МРІЙ І СПОДІВАНЬ
* * *
Оце натхнення до віршів
на котенятко налякане схоже,
котре і тебе боїться,
і лячно звисока стрибати,
а тому чіпляється кігтиками
і довірливо тремтить.
А ти жахаєшся від нього,
бо знаєш, що подряпає.
Та його боязка довіра
знову і знову будить
щось таке у тобі потаємне –
трохи схоже на жалість,
але більш на відверту рішучість
і ще на одне бажання...
І тоді вже ти пригортаєш
до себе його приречено
і відчуваєш, як тепло
й спокійно стає на душі...
* * *
«Зупинилась я у тиші дня,
Вітерець легкий мене обняв…
Відпочину трішки й полечу
Аж туди, де спів у полі чуть.
Там стоїть над Сквиркою верба,
Там живуть і радість і журба…
Гілочка маленька і ламка
В дзьобику…
До самого струмка
Я її невтомно донесу.
Потім озирнуся на красу…» –
Пурхнула і миттю полетіла.
Усмішка гніздечко так мостила.
* * *
Завертілася зелена заметіль,
Забуяла різнотрав’ям по лугах,
Все співає, все щебече звідусіль,
Зацвіло рожевим цвітом у садах.
Все сміється, все танцює навкруги,
Гріє сонечко весняне нам в вікно,
Плине річка між барвисті береги,
Не було весни такої вже давно…
Не було такого щастя вже сто літ!
Забрели удвох з тобою ми в росу,
Абрикоси осипають білий цвіт
На небачену усю оцю красу.
І стою я біла-біла від квіток,
Тільки очі мої сяють із-під вій,
І люблю я білий сніг цих пелюсток,
І кохаю тебе в ньому, милий мій.
* * *
Танець слів на білому полі пристрасті
і мої загадкові надії у білому сні сподівань,
все це я і мій білий сум серед людства,
все це відгуки чорної ночі в білих очах світанку,
все це сонце в ромашкових білих очах,
все це я,
все це ти,
все це вічність на паперті спокою,
все це мить на палітрі невинності і простоти –
річка в білім тумані ранковості,
і маленьке дитя
в білім човнику
серед життя...
* * *
Страшенно смішно бачити усіх
У призмі часу, в епіцентрі свята.
Життя багате,
Ох, яке багате!
На сміх...
Та як поверне колесо кужіль,
Потоки сліз обмиють слід весілля,
І вродить зілля
На святу неділю,
Крізь біль...
* * *
Таємниця, що ховається у віршах,
відчайдушно боязка
перед безміром холодної пустелі
паперового листка.
* * *
Підкоп під мурами темниці
Цеглину слова завалив.
Стоять берези білолиці
В період злив...
І, тихо крадучись в задвірках,
Дрижить старезна новина:
Життя нема, є просто дірка –
Страх і вина.
Підкоп під мурами темниці
Не пройдуть люди до кінця.
Лиш душі, наче райські птиці,
Ось ця, і ця,
і... може, ця.
* * *
Лагідним зоряним смутком,
Наче прозорим серпанком,
Вітер завіяв фіранку
Й всівся на лутку.
Озеро й птиці в тумані
Не дочекаються вітру.
Тихо щось грає в повітрі
Музику рані.
Луни дзвінкіші за спокій,
Тиша, мов постріл далекий,
Звук від розбитого глека,
Краплі і кроки...
* * *
Вже смисл життя звалився у безодню.
В безодню Всесвіту, у далеч небуття.
А я живу, і вчора, і сьогодні,
Якщо назвати можна це життям.
Я просто так, сама собі людина,
Можливо, є помилка тут якась?
Але ж на цьому світі я єдина,
То вже ж для чогось я йому здалась?..
* * *
У твоєму вікні, над верхівками лісу,
Ледь прояснює небо, несміло біліє.
Недозрілого сну перебравши валізу,
Вже здалося, що снігом світає крізь вії.
І здалось, ніби щастя не ген там за лісом,
А, прикрившись руками, зіщулилось поруч.
Розібрати чи що, вже і денну валізу?
Не страшні ж мені вже за вікном твої гори...
* * *
Не звикати до щастя примушую душу
І ламаю надії, думки й сподівання.
Переродженим світлом виходжу на сушу
З океанів кохання.
Перевтіленим оком дивлюся на себе –
Не розбити б лиш серце на крихітні скалки.
Вже не можу, як завжди, прибігти до тебе,
Відтепер – я русалка!
* * *
На перехресті мрій і сподівань
з реальністю караючої долі
я хилитаюсь в човнику поволі,
я ще на волі
й не боюсь зізнань.
І хоч вже чути подих каяття,
хоч видно святості міцні кордони –
не боячись твердої заборони,
повз забобони
йду без вороття
туди, куди веде мене життя,
моє натхнення і моя розпука…
А я така беззахисна, безрука,
чиясь онука
і чиєсь дитя.
РУДИЙ СОБАКА
Рудий собака з чорними очима
Прийшов до мене тільки-но вві сні.
Я цілий день сміялась без причини,
І раптом сумно стало так мені...
Колись жила як в казці я і знала,
Що все навколо мене чарівне.
Сама собі я віршики складала,
Любили всі ляльки тоді мене.
Читать мале дівчатко мама вчила,
І з вітром я гуляла навесні...
Рудий собака з чорними очима
Прийшов і нагадав про все мені.
* * *
Заховалась невидимкою
у малесеньку шпаринку я.
Звідти завжди видно все мені
в синім небі й на морському дні.
Звідти друзів своїх бачу всіх,
бачу також ворогів своїх.
У малесеньку шпаринку я
заховалась невидимкою,
бо не хочу заважати всім –
хай живеться, як живеться їм.
* * *
Паляницею небо спеклося,
Тане хмарка, мов біле волосся,
День зламався, як довга стеблина,
Вечір, кішкою вигнувши спину,
По камінню гуляє й по стежці,
По травичці, розквітлій мережці,
І у свіжім вечірнім тумані
Скоро кішка та місяцем стане...
* * *
Під острішком гриба – найтепліше,
На колінця зіперся цвіркун
І співає, лоскоче по тиші
Камертоном замріяних лун.
Потерчата, загравшись в ліщині,
Пустотливо натрусять роси,
Тихий ранок в Татарській долині
Починається дзвоном коси.
А в найдальшому ліса куточку
Де ніхто ні на що не зважа,
Сонна Мавка вдягає сорочку
І цілує свого Лукаша.
* * *
Земля здригнеться від розлому криги,
могутня сила змінить все життя,
настане день останньої відлиги,
коли назад не буде вороття,
весна загляне у мої зіниці
крізь талий, темний, перестиглий сніг,
подасть свій голос молода вовчиця,
злякавшись, світ їй кинеться до ніг!
* * *
Дві павутинки докупи – пара,
Три павутинки узяти – чари,
Туго зв’яжи у вузлик чотири –
Цілий канат із вікна у квартирі.
П’яту додай, поприв’язуй гарненько,
Потім ще дві, та іще одненьку.
Міцно сплети усі ниточки разом –
Тільки нікому цього не показуй,
Вдай, що нічого не розумієш –
Зорі вже гаснуть, небо сіріє,
Ось на щаблі ти ступаєш повільно...
Вже ти і вільна!
* * *
Картоплинку Землі
В темнім небі сховаю.
Погляд карих очей
З горизонтом схрещу.
У травневу траву,
Як стрічки, повплітаю
Волосинки життя,
Волосинки дощу.
Не візьму від людей
Ні краплиночки втіхи,
Захоплю на зірки
Вузлик солі і сліз.
Як вітрище старий
Похлинеться від сміху,
Зашумить вслід за мною
Покинутий ліс...
* * *
Відчиняю вікно і прошу залетіти вітер...
Хай ніколи не висохнуть краплі останніх дощів.
Щось принишкло в кущах, мов заплаканий погляд літа,
Крізь розпливчасту призму снів.
Відчиняю вікно і прошу залетіти птаха...
В переповненій залі немає вже вільних місць.
Знаю, щастя моє не зазнає в житті більше краху,
Бо давно уже вмерла злість.
Відчиняю вікно і прошу залетіти небо...
Чую дивну мелодію й пристрасну музику слів.
Тихих слів, зовсім тихих, що линуть крізь простір до тебе,
Аби ти лише їх зрозумів.
Відчиняю вікно і тремчу, і сміюся, і плачу,
І крізь сльози шепчу незбагненні первісні слова.
Це не правда, й не сон, і не мрія... А так, неначе,
Знову мертва душа ожива!
с.Халеп’я на Київщині.
Олена ДЕМІР
ДЕСЯТЬ БОБІВ
оповідання
І верби, як завжди, стікатимуть у воду. Вони знову будуть удвох. Слова блискучими рибами попливуть у прозорій воді. Їхні спини, молоді, пружні, витягнуті в струну солодкою мукою, виграватимуть проти сонця. Бебряні трави божевільно запахнуть, а відвологла зелена шкіра Карпат забере втому і подарує силу. Лише печаль оближе її душу. І погляд, обернений в минуле. Вона носитиме спогади в собі, й вони світитимуть в її очах, наче вогники в храмі. Щоб ці вогники ніколи не згасли, вона підкидатиме у них шматочки свого серця. Так живе зараз не тільки вона, так живуть її люди…
2022, Україна
– Я вийду покурити, а коли повернусь, нехай залишаться ті з вас, хто готовий побачити пекло. Їздити туди, куди швидкі не поїдуть. Молитись, щоб рація мовчала і не було роботи. Але вона буде… До повної перемоги на всіх напрямках фронту – у нас буде робота, – Сашка зробила паузу і оглянула групу. Присутні сиділи, затамувавши подих.
– Ви будете працювати під танковими, артилерійськими і мінометними обстрілами. У ваших трьохсотих будуть ураження кінцівок, черевної порожнини, грудної, – Сашка на мить заплющила очі, – і різні ступені ураження голови. Ви переживете відчай, коли хочеться буром вритись у землю, залягти під воду, щоб більше нічого не чути. У вас буде страх, який просочить собою кості. Вам захочеться заплющити очі і впустити в себе осатанілий гуркіт обстрілів, щоб він більше не мучив. Хороша новина полягає в тому, що ви швидко звикнете. І ця апокаліптична картина, яка спочатку наганятиме жах, стане звичайним тлом вашої роботи. Але є й погана новина. Доведеться змивати з себе кров тих, кому не вдалось допомогти. І до цього звикнути неможливо. Це занадто страшний досвід, щоб хтось мав право мотивувати вас отримати його. І я не буду. Ви можете відкотитись від війни на безпечну відстань, відпетляти, пробігти між крапельками, у декого це виходить.
Сашка ще раз оглянула групу і вийшла на вулицю. Сіла на вичовгані сходи. Руки тремтіли. Ніхто про це не знав, але вона досі боялась уражень голови. Всередині все обривалось і падало, шлунок скручували холодні мацаки… Вона розповість їм усе, окрім того, що вони самі можуть загинути. На війні про це не говорять.
Раптом здійнявся прозорий осінній легіт, розтріпав волосся, ніби бажав вивітрити з неї запах смерті й крові. Рука звично ковзнула в кишеню і між пальцями віднайшлися три зашкарублі квасолини – Сашку це заспокоїло. Коли повернулась в аудиторію, всі студенти залишились на місцях.
– От і добре, – вперше за сьогодні усміхнулась Сашка. – Тоді продовжимо. Знаєте, чим відрізняється робота парамедика від роботи лікаря цивільної медицини? Ми не лікуємо. Ми виносимо, витягуємо, вивозимо з-під обстрілів поранених, стабілізуємо їхній стан і довозимо до найближчого лікувального закладу. На кожному виїзді парамедики приймають трьохсекундні рішення, що базуються на ситуаційній обізнаності.
Сашка з цікавістю розглядала обличчя молодих хлопців і дівчат в аудиторії. Дівчат більше. Це її перший курс як інструктора ЕМД. Все, чому Сашка могла навчити, вона пізнала на Сході під час війни. Життя не готувало її до такого, але своїх студентів вона підготує. Адже війна тепер дихає в спину кожному з них…
Після лекції Сашка затрималась в аудиторії. Хтось не зачинив двері і протяги увірвалися в приміщення, пошарпали штори, надули їх пузирями і полетіли геть, щоб за вікнами вчинити падолист. Все було, як завжди у цьому світі, і це було так дивно. Сашка згадувала свій шлях, яким провела її війна, від студентки до інструктора екстреної медичної допомоги.
2015, Україна
– Скажіть, будь ласка, тільки не дивуйтесь і не виганяйте мене, у вас загинув хтось на цій війні?
– На якій війні?
– На війні, що йде зараз на Сході.
– А тобі що?
– Просто для мене це дуже важливо.
– Ніхто не загинув. Але ні, зачекай… В сина друг загинув, недавно поховали.
– Дякую, вибачте.
Сашка збігла сходами вниз, почула, як зачинились за нею останні двері в цьому під'їзді. Сіла на сходинку, обхопила голову руками. І тут нічого. Як же вона Його врятує, коли не може знайти жодної потрібної родини. Невідомо скільки просиділа в чужому обдертому під'їзді з запахом давньої котячої урини і людської апатії. Згадувала останні дні, як у мареві. Невідомий номер, страшна звістка, багато поранених, і Він серед них. Дніпро не може впоратись, частину поранених доправляють у Київ, у Головний військовий клінічний госпіталь.
А вона вдома, в Ужгороді, поспішає на пари. За годину вже біжить на вокзал. Як доїхала, не пам'ятає, довго шукала Військовий госпіталь, потім махнула рукою, сіла в таксі і за десять хвилин була на місці. Госпіталь вразив архітектурою, це був найдавніший державний медичний заклад України, заснований у 1755 році. Але немає часу роздивлятися, пригадувати і милуватися. У госпіталі на неї чекала ще страшніша звістка: Він у комі, не приходив до тями, надії немає. Її не пускають, не дозволено.
– Ви йому хто, сестра, дружина – хто?
– Я?
– Ну не я ж?
– Я ніхто… поки. Але ми планували одружитись, після війни…
Слова стрягли в горлі, сльози обпікали обличчя, але, докотившись шиї, ставали холодними.
– Гаразд, я не маю права, але пущу тебе на хвилинку, не плакати, не кричати, не торкатися, мовчки постояти і вийти, ясно?
– Ясно…
– Що можна зробити, як Йому допомогти, я все зроблю, я…я…ми…ви…. – Сашка зайшлась риданнями в кабінеті лікаря. Лікар підняв голову від паперів, протер очі під окулярами, підсунув їх на місце.
– Заспокойтесь, будь ласка, ми робимо все можливе. Він не приходив до тями. Я не хочу марно подавати надію, але з такими пораненнями навряд чи прийде.
– А що мені робити? Може, ліки потрібні? Щось дістати, купити, привезти?
– Дівчинко, які ліки? У нього важке поранення, складна черепно-мозкова травма, перелом черепа, численні крововиливи в мозок, субдуральна гематома. Він у найкращому медичному закладі, у нас є все необхідне, заспокойтесь.
– А що ж мені робити?
– Їхати додому і чекати, ми повідомимо новини.
– Я не можу додому, це дуже далеко, я з Ужгорода.
– Хто з рідних зможе приїхати?
– Ніхто, у Нього тільки мама в Польщі.
– Ви маєте де зупинитись?
– Поки не маю, але знайду.
– Скільки вам років?
– 19.
– Дитино, послухайте мене, їдьте краще додому, ви нічим йому не допоможете. Якщо він прийде до тями, з вами зв'яжуться. Але не дуже сподівайтесь, у нього важкий стан, кріпіться.
Лікар подав їй пляшечку води і заспокійливе.
Сашка не мала де зупинитись, але це її не хвилювало. Вона сиділа на лавочці біля шпиталю і думала, куди бігти, щоб Йому допомогти. Вона так Його любила, повинен бути вихід.
– Доцю, їдь додому, в тебе навчання, що ти там одна робитимеш, сказав же лікар, що подзвонить. Скільки ти його знаєш, що так упадаєш. А гроші де візьмеш? Я не дам, так і знай. Звідки в тебе є? Де ти взяла? Ну і дурна, і комп'ютера не будеш мати, і толку ніякого не буде…
Краще б мама не дзвонила, краще б не дзвонила. Сашка втягнула голову в плечі як равлик.
Посиділа ще на лавочці…
Побігла до реанімації, не пустили…
Купила печиво і йогурт…
Не змогла їсти, подробила горобцям.
Йогурт випила, знудило...
Постійно тремтіли руки і ноги.
Побігла до реанімації, знов не пустили…
Почало темніти...
Мобільний розрядився, зарядка залишилася вдома. Побігла в шпиталь, поставила на зарядку. Купила газету з оголошеннями і вологі серветки. Тремтячими руками розгорнула на сторінці "Нерухомість, оренда". Помісячна, щодобова, погодинна…
Далеко, дорого, дуже дорого, дуже далеко…
Знову помчала до реанімації, цього разу там метушились лікарі й медсестри, на неї ніхто не зважав, її ніхто не чув.
"Приготуйтесь до найгіршого, надії немає, до найгіршого, немає, важкий стан, субдуральна гематома, ускладнення, крововиливи, знесено пів голови, він не виживе, не приходив до тями, приготуйтесь до найгіршого, до найгіршого, найгіршого…"
Вона сиділа на тому ж місці, на лавочці, газету скрутила в цупкий звиток, сльози вже не котилися і не пекли. Пекло вогнем всередині. Повітря теж стало гарячим і важким, ніби хтось поряд плавив каніфоль. Розгорнула оголошення, від напруги слова двоїлися в очах:
"Допомога у скрутних життєвих ситуаціях, таро, молитви, біла магія. Цілителька Ніна".
Ось воно! Сашка побігла за телефоном, не задумуючись над ірраціональністю власної поведінки. Це було наче навіяння, якому годі опиратись…
– Ви допомагаєте в скрутних життєвих ситуаціях? Тут така надзвичайна ситуація, людина помирає…
За 10 хвилин Сашка мчала у таксі за вказаною адресою. Цілителька Ніна завершила приймати людей, але за додаткову плату погодилась вислухати Сашку.
– Розповідай.
– Він поранений, перебуває у реанімації військового шпиталю. Важка черепно-мозкова травма. Надії немає, не приходив до тями, мене не пускають, останнього разу з палати вийшло багато лікарів, мені ніхто нічого не сказав, не знаю що думати, він помирає, лікар зранку порадив готуватись до найгіршого, а я не хочу!!! У них надії немає, але ж у мене є! Ви мені допоможете?
Цілителька прибрала зі столу карти, потім свічки, посиділа мовчки і вийшла. Сашка вперше оглянула приміщення. Невеличка кімната, всі стіни увішані іконами й видруками старослов'янських молитов. На лавці пакуночки, воскові свічки в'язанками, одяг, фотографії. Сашка зіщулилась.
Ніна повернулась, сіла за стіл і уважно роздивилась Сашку вицвілими, майже прозорими очима.
– А в тебе надія є… Це добре. А фото його є?
– Зараз, – дівчина кинулась до сумки, дістала записник і витрясла з нього невеличку фотографію. Там вони були разом, в смішних вінках з польових квітів, такі діти й такі дорослі.
Ніна відклала фото.
– Який шпиталь? На Госпітальній?
– Так, Головний військовий клінічний госпіталь.
– Якої допомоги ти чекаєш від мене?
– Не знаю… я просто у розпачі – куди мені бігти, що робити… Побачила вашу об'яву і зрозуміла, що повинна прийти. Я буду боротися за Нього до повного одужання! Я зроблю все, що ви скажете.
Ніна уважно розглядала фото.
– Коли ти його востаннє бачила?
– Сьогодні зранку. Він не приходив до тями. Лікарі кажуть: немає надії. Ну, як немає? А в мене є, і її вистачить на двох.
– Він був живий зранку?
– Так, звичайно, тільки підключений до апаратів. У нього перелом черепа, гематома, крововиливи, – Сашка прошепотіла останні слова.
– Напиши мені його повне ім'я, прізвище, по батькові, дату народження. Гаразд, а тепер слухай. Спробуємо, але гарантій немає. Ти віриш у магію?
– Ні, тобто вірю, якщо нічого більше не залишається.
– Приходь завтра зранку, помолившись. Я скажу, що потрібно буде робити. Це на життя, ніхто вночі нічого не робить. Грошей я з тебе не візьму – ні сьогодні, ні завтра.
– Добре, дякую. Коли потрібно прийти?
– Якомога раніше, прокинешся і приходь.
– Добре, ще раз дякую.
Сашка встала, знову перехопила погляд прискіпливих, майже прозорих очей. Взулась у коридорі і вийшла, тихенько причинивши за собою двері. Вона не зразу пішла, сперлась на фарбовану синім стіну, відчула прохолоду. Обличчя палахкотіло, паморочилось у голові. Разом прокинулася втома, біль, розпач, хотілося заснути. Але десь глибоко, в самісінькому центрі її болю пульсувала червоним виливком думка: не варто спати, зараз точно не варто. Почувши голос Ніни, Сашка здригнулась, як від розряду струменю:
– Тінь від дитини залишилась. Боже, що ж ти робиш з нашими дітьми, за що ти їх так караєш…
Сашка, похитуючись, вийшла у двір. Тепла київська ніч, чужий парк, чуже життя. Місто, повне людей, просякло пусткою. Мобільний знов вимкнувся, а квартиру вона так і не знайшла. Але тепло, можна й у парку пересидіти до ранку. Вона дістала фото, роздивилась знайомі риси обличчя при світлі ліхтаря. І скрутилась на лавці як кошеня.
– Чому не йдеш додому? – голос Ніни висмикнув у болючу реальність. Уже знайомих очей Сашка не побачила, але помітила домашній халат, поверх нічної сорочки.
– У мене мобільний розрядився, я не встигла знайти квартиру, я з Ужгорода.
– Вставай, підемо до мене.
– Я можу й тут пересидіти до ранку, тепло…
– Вставай хутко і йдемо до хати.
Сашка більше не сперечалась, а слухняно попленталася за Ніною.
– Коли ти востаннє їла?
– Я не можу їсти, мене нудить, дякую.
– Холодне молоко з хлібом будеш?
– Буду, – сказала Сашка і ніяково всміхнулась.
Зранку вона знову сиділа у маленькій кімнатці з іконами.
– Вислухай мене уважно, не занотовуй, нічому не дивуйся, не перебивай, не запитуй.
Сашка випросталась, подалась уперед, щоб не пропустити жодного слова.
– Ти повинна обійти 100 квартир. І запитати у того, хто тобі відчинить, тільки одне – чи загинув у нього хтось на війні. Родич, знайомий, друг. Якщо загинув, дякуєш і йдеш далі, ця родина тобі не допоможе. Як почуєш, що ніхто не загинув і війна не торкнулась цього дому, попроси у них боба або квасолину, тільки не чорну. Ти повинна обійти сто родин, не більше і не менше, і назбирати 10 бобів, не більше і не менше. Принесеш мені, я скажу що робити далі. Зрозуміла?
Сашка кивнула.
– Я можу йти?
– Йди, дитино.
Залишилось п'ять квартир, а в кишені тільки три білих квасолини. Страшенна втома бетонною плитою тисла на Сашку. Як же так, невже не вийде, це ж так просто. Він там помирає, не прийшовши до тями, а вона не може нічим допомогти, навіть 10 бобів назбирати.
Сашка знову стояла перед фарбованою синім стіною.
– Благаю, змініть завдання. Я старалась, але принесла тільки три штуки. Він там помирає, розумієте? А я нічого не роблю, мене не пускають, ніхто нічого не каже, будь ласка, благаю, придумайте щось інше…
Сашка схлипувала, паніка і відчуття чогось жахливого пропалювало душу, отупілий від болю мозок ледве розумів, що відбувається навколо. Керовані інстинктами руки безпомічно шукали – за що вхопитися.
– Сідай, дитино. Ти зробила все, що могла. І лікарі теж. Він помер вчора. Поранення не сумісні з життям, як він витримав дорогу з Дніпра, досі ніхто не розуміє.
– Ви брешете, і нічого не знаєте! Навіщо ви так?
– Ти не уявляєш, скільки разів я була в цьому шпиталі. Знаю майже всіх лікарів, а ім’я ти сама мені написала.
– Ви знали з самого ранку, що він помер і відправили мене по хатах? За бобами?
Сашка дивилась на цілительку, як на божевільну.
– Знала, але зробила це не для нього. У тебе душа біла, як молоко, і чиста, як перший сніг. Ти ще дитина, але все зрозумієш. Слухай уважно. Ти переконалась сама, що у нас майже немає родин, яких би не торкнулась війна. Люди втрачають батьків, синів, доньок, братів, сестер, друзів, коханих, сенс життя… Ти одна з них, і тобі дісталось з цієї гіркої чаші. Але ти впораєшся, встоїш, витримаєш. Мине час, біль трохи відпустить, але не повністю, ти навчишся жити з ним, як живу я і тисячі інших…
До Сашки почав доходити сенс сказаного. Вона повільно розуміла слова, які продирались гострими стрілами до свідомості. Раптом стало важко дихати, вона хотіла закричати від болю, але крик застряг у горлі, не стало голосу, сил, все розлетілось на друзки, не стало навіть світла…
Коли відчула, що опритомніла, то не поспішала відкривати очі. Щоку зігрівав теплий баєвий халат, від нього пахло пральним порошком і корвалолом. Вона уявила, що поряд мама, і так не хотілося прокидатись. Жінка обіймала Сашку, як маленьку, гладила русяве волосся, вони обоє мовчали.
– А у вас хто? – нарешті запитала Сашка і відчула, як від внутрішнього жару спеклися і потріскали губи.
– Старший син. Загинув у Пісках, привезли закритий гроб. Ми з молодшим тепер волонтеримо. Я збираю речі, гроші, роблю обереги, плету шкарпетки. Син відвозить на фронт. Тільки це мене тримає… Так би уже збожеволіла. Тому знаю військовий шпиталь на Госпітальній, не раз там бували з сином. Ти відпочинь, дитино, і їдь додому, його теж скоро привезуть, вже з мамою зв'язалися, вона виїхала. І про мене не забувай, ці двері завжди для тебе відчинені, добре?
– Добре…
Згодом Сашка поверталась додому потягом Київ-Ужгород. Дивилася крізь вікна і людей, чула звуки і голоси, а всередині – така пустка. Їй здавалося, вона не людина, а оголений нерв довжиною 165 сантиметрів. Сашка з дитинства була нездалою їдункою, а зараз взагалі їсти перестала. Її піднуджувало від усього, окрім холодного молока. На пари вона більше не повернулася, забрала документи з рідного УжНУ і присвятила себе волонтерській роботі.
Коли накривало, діставала з кишені три білих квасолини. Розглядала їх, погладжувала кінчиками пальців, розуміла, що вона не одна, цей біль лежить на грудях глевкою брилою у багатьох. І, попри все, люди живуть, черпають поживу зі свого болю і йдуть далі. Її люди, а вона одна з них.
За рік повернулась у під'їзд із синіми стінами. На ній були берці найменшого розміру і піксельна куртка, прикрашена подарованими шевронами. На шиї чорно-біла арафатка, засмага додавала їй здорового вигляду, а очі вже блищали зовсім по-іншому. Сашка простягнула жінці в байовому халаті букет троянд і оксамитову коробочку з написом «За волонтерство». І знову у маленькій кімнатці з молитвами на стінах, були обійми, сльози, біль і надія.
У 2016-ому вона закінчила курси фельдшерів і повернулась на Схід. Протягом року їздила з бригадами швидкої допомоги у гарячі точки. А ще за рік стала парамедиком. Додому майже не навідувалась. Рятувала поранених, допомагала цивільним, жила своєю роботою, дихала екстреною медициною і постійно навчалася.
2022, Україна
Повномасштабне вторгнення застало її в Києві, і за 4 дні Сашка з побратимами і посестрами була в строю на Харківському напрямку.
– А наостанок я розповім про нашу місію на цій війні, – Сашка обвела поглядом уже знайомі обличчя майбутніх парамедиків. – Окрім того, що наші котики множать ворога на нуль, а ми видираємо їх з пазурів смерті, ми змінюємо світ. Як би пафосно це не звучало, але всі ми, українці, прямо зараз змінюємо світ. Ви подивіться, що зараз пишуть про наш контрнаступ західні ЗМІ. Вдумайтесь! Десятиліттями, поколіннями, з часів Холодної війни, західні політики йшли на поступки Москві, тому що боялися її армії. Хоч російська армія змінювалась і деградувала, але страх перед нею залишався. Всі поступки західних політиків під час вторгнень російської армії в інші суверенні держави – це поступки цьому страху. Але ми показали, що від російських військ можна відбиватись, і зараз цей страх на Заході вмирає. Сьогодні ЗСУ не просто звільняють наші території, вони звільняють голови західних лідерів від страхів і міфів. З кожним днем Росія втрачає вплив у світі і боєздатність своєї армії в Україні. Наша Перемога ні в кого не викликає сумнівів, залишилось проставити дату. І це зробимо ми з вами!
Група вибухнула оплесками. Прощаючись, студенти дякували, і міцно обіймали улюблену інструкторку. Дорогою додому в Сашки перед очима довго стояли їхні обличчя – молоді, красиві, сміливі, впевнені у собі і в своїй місії, круті українські парамедики. Нехай їм щастить! А в неї залишилось чотири вільних дні, вперше за рік. І вона поїде додому, до Нього. Дарма Сашка намагалась навчитися жити у цьому світі без Нього.
Дарма, що осінь, між ними завжди буде весна. І верби стікатимуть у воду…
Туреччина
P.S. Оповідання Олени Демір «Десять бобів» нинішнього року зайняло шосте місце у IV Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, березень)
1 березня
Народ не читає?
…На Полтавському ринку, обіч ресторану «Вечірнього», передибала мене бабусенція з собачкою у корзині: такі розумні й лагідні очі у песика – я сказав їй про це, а вона: «То купіть, якщо вам подобається… Мене дочка вигнала з дому, то я й собаку прихопила з собою, а тепер бачу, що хоч би себе кудись прилаштувати… Купіть, я недорого візьму». «Скільки?» – продовжував і я цю словесну гру, бо відчув підсвідомо старечу забаву. «Скільки?.. – перепитала вона – Та хоч би п’ять рублів». «Ну не принижуйте такого славного песика – він же може на вас образитись!» – серйозно заступився я за ті лагідні очі. «Тоді давайте мільйон!» – заусміхалась вона. «Бачите, ми тримаємо кицю в квартирі й дуже її любимо, а якщо візьмем песика…» «Так він котів не чіпає!» – швидко запевнила вона, ще й забожилась. Я переклав посвідчення із сумочки у спідню кишеню куртки, бо ж у тролейбусі треба буде витріщати, а вона блискавично вихопила очима в моїй сумочці книгу й мало не збила мене з ніг запитанням: «“Емануель?” – я відчув, що маю справу зі спеціалістом, тому й щиро розсміявся. На що вона примружила око: – Тільки не кажіть, що не читаєте таких книжок... Ось послухайте: йду я якось у нашому дворі мимо лавчини, на якій сидять три бабки й вихваляють своїх внуків. Одна каже: у мене такий співучий, як Зібров; друга – а в мене уважний…» «Та я цю бувальщину з дитинства знаю, з читанки…», – пробую її перебити. «Дослухайте до кінця, – не здається вона, – бо третя каже: а мій дуже любить читати! Ото залізе з книжкою під одіяло, аж ліжко ходором ходить! Яку книжку? “Кава с утрá”. Поняли?» Куди ж ясніше! Ні, песик від неї нікуди не піде…
2 березня
♦ (Електронний лист до письменників області) завтра в науковій книгозбірні Добрий день, колеги! Вітаю всіх із весною, першими, щедрими на сонце ранками! Сподіваюсь на прийдешнє з більшістю вас побачення. З приводу цього, власне, і звертаюсь. Очільниця нашої письменницької організації Надія Гармазій запросила завтра, в День письменника, 3 березня (п’ятниця) о 16.00 у приміщенні обласної наукової бібліотеки імені Д.Чижевського поспілкуватись про власну творчість у тривожному, драматичному році, яким був для нас 2022-ий. Не сумніваюсь, є що сказати кожному. Але сумніваюсь, що до мікрофона стоятиме черга з огляду на те, як ми відвідали нещодавно творчі зустрічі з нашими ж членами організації Елеонорою Бєльською (Оленою Барановою) і Оксаною Буяновою. Чудові заходи. І жодного представника Кіровоградської ОО НСПУ, окрім ведучих та авторок. Чому так? Чи ми вже нецікаві один одному, чи підупали на силі, чи розсварені? Це мене бентежить і печалить. Наша молода керівниця попри війну та державну неувагу до творчих структур працює активно й ініціативно. Підставляймо їй плече! Згнітіть гнів у серці, хто його іще не вивіяв від проминулих протистоянь. Тим більше, що й ініціатора цих сутичок та нацьковувань одних на інших уже немає в наших рядах (правда, він проліз у державні структури, звідки й досі продовжує шкодити організації). Згадаймо кращі часи, коли ми були єдині й бажані спілкуватись. Ми письменники, ми духовні провідники нації, якою сьогодні пишається світ… Не забуваймо про це і будьмо гідними цього високого звання. До зустрічі завтра!
З повагою і вірою – Василь Бондар, один із вас.
♦ І п’яти днів не минуло звідтоді, як я відправив інтерв’ю з Григорієм Клочеком у «Слово Просвіти», а воно вже опубліковане. Здається, тільки Василь Плющ так блискавично виставляв на шпальти «Літературної України» мою прозу. Не та вже «ЛУ» й не той редактор: скільки їх звідтоді змінилось – четверо, п’ятеро? Та й чим далі, тим гірші. В останнього дійшло до того, що почав продавати місця на полосах, перетворюючи прославлене видання у графоманський притулок. А на сьогодні взагалі паперова версія часопису зникла, не друкується, сам редактор ретирувався за кордон, електронна ж газета убога настільки, що далі нікуди.
Наклад «Слова Просвіти» також упав, зараз газета про це й не подає відомостей. Говорив учора з Любою Голотою: жаліється, що мусить жебрати на видання, тому «вибачайте, не можу вам заплатити»… Гонорар давно вже став рудиментом благополучного для письменників минулого.
5 березня
Серед найвидатніших письменницьких щоденників світової літератури (окрім українців, зрозуміло) називають французів Ренара, братів Ґонкурів і англійця Джона Фаулза. Перші два я прочитав. Взявся шукати третього: українською не друкувався ніде, російською вийшов перший том (1949-1965) у Москві (АСТ, 2007) – в наших бібліотеках його немає. Internet з російськими сайтами заблокований. Врешті знайшов один наш «ТорLib.net», але текст такий сіро-одноманітний у шрифті й засмічений якимись незрозумілими цифрами-літерами, що не викликає особливого бажання розгрібати ті ворохи. То почав знайомитись із англійським класиком ХХ століття з першого і, пишуть, найзнаменитішого його роману «Колекціонер» (Харків, «КСД», 2015, 304 с.). Виявляється, це не перший і навіть не другий написаний Фаулзом роман, просто опублікований найпершим і який зробив автору світову славу (переклади, екранізація). Про популярність твору свідчить і вклеєна бібліотекою у книгу картка фіксації читацького попиту: за сім років книга побувала у 15-ти руках. Це досить високий показник, якщо взяти до уваги і такі факти, про які я скаржився – у цій же науковій бібліотеці мені не раз траплялись книги, читачем яких за пів століття їхнього існування я був першим і єдиним.
Роман написаний шість десятиліть тому, а відчуття давності немає, навпаки – наче сьогодні створений. Може, тому, що письменник не зациклюється на побуті, який міняється щокожних двадцять років, нині й швидше, а на людській психології, на яку час майже не впливає. І це свідчить, що «Колекціонерові» заповідається довгий вік. Читач, як і вигаданим байкам про Гулівера чи Робінзона Крузо, віритиме вигадці про молодого банківського працівника, якому випав щасливий виграш на тоталізаторі й замість того, щоби збільшувати свою колекцію метеликів, задумав колекціонувати (так-так, під шпильочку!) вродливих юнок. Як розвиваються події – захопить найвибагливішого читача. Та ще й розвиток інтригуючої історії подано двічі: очима колекціонера й очима його жертви. Письменницький прийом не новий: уперше я з ним познайомився пів століття тому, коли слухав по українському радіо повість Чингіза Айтматова «Тополька моя у червоній косинці», хоча, думаю, і Торекулович не є винахідником цього древнього прийому.
В романі доста сторінок про філософію буття, мистецтво, людські стосунки, залежність від грошей, потреба й ціна свободи… Він легко і швидко читається.
Але бажає кращого переклад. Наприклад, «я прибрав нудоту» – що це? Нудота – це відчуття, а не матерія. Або: «Я думав, що говорив, що вигнав її втришия» – краще «Я, здається, говорив, що…». Іще «перли» перекладу: «вона була занадто прекрасна», «за пів години, коли я сам повернувся, я повечеряв», «я ніколи не відчувала того, що, як мені відчувається, мала б відчувати» і т.п. Переклад Ганни Яновської. Нині у мережі магазинів «Varto» продається цей твір у перекладі Любові Пилаєвої. Цікаво було б порівняти.
P.S. Прочитала роман і дружина й мовила: «Так він же хвора людина, цей колекціонер!..» Без сумніву.
При перших наших знайомствах у 80-их роках Володимир Панченко, пам’ятаю, кисло відреагував на друк мого оповідання «Катюня»: «Вона ж хвора? Вона вже обіжена природою. Нащо про таких писати?..»
7 березня
♦ Важливо не про що написати, а як. Але коли ти вже навчився як, то важливіше – про що.
♦ Слухав у телемарафоні генерального прокурора країни Андрія Костенка, дивні в нього наголоси в професійній лексиці: найтяжчій злочин, покарання злочинців… І дивно, і сумно.
♦ Для чого я пишу ці читацькі рефлексії? Аби зацікавити когось, майбутнього читача, тим чи тим твором. Або пересвідчитись, що сам я не брешу, не видумую, не намагаюсь когось дарма ославити.
8 березня
На сайті «Кропивницький: час-time» прочитав коротеньке (фейсбучне, блогерське) есе одесита Віктора Цвіліховського (начеб земляк, родом з Гайворонщини) про футболіста й тренера Анатолія Бишовця, який нині мешкає в Москві і відкрито підтримує Росію у війні з Україною. Мене це не просто вразило, а шокувало, бо в юності ми, вболівальники, молились на нього, найпопулярнішого нападаючого київського «Динамо» і збірної СРСР. За підсумками одного з чемпіонатів світу Бишовець увійшов до символічної збірної планети з футболу. Скільки по Україні в сільських та містечкових командах називали схожих за манерою гри «наш Бишовець»! Був такий і в Теліжинцях, молодший від мене на два роки, Толя Польовий з підлісного кутка – він і зовні був схожий на свого кумира… З того есею я довідався, що футболіст, який зазнав серйозних травм і змушений був завершувати свою футбольну кар’єру, знявся в одному фільмі за сценарієм Івана Драча й Леоніда Осики «Дід лівого крайнього» (1973). Фільм вийшов на екран, коли я служив на флоті далеко від України, тому я його не бачив. Аж тепер ось знайшов у Internet’і. Такий собі тогочасний продукт кіношного соцреалізму, хоча й знялися у ньому видатні актори Микола Яковченко, Кость Степанков, Броніслав Брондуков, Антоніна Лефтій… Звучить у фільмі й симпатична музика: пісня композитора Володимира Губи й поета Валерія Курінського «Прилетіла канарейка».
Що за поет? Не чув такого досі. А ти, читачу? Не треба посміхатись. Поґуґліть українською чи російською (не подивуюсь, якщо й китайською чи бурятською можна цього митця знайти – він самотужки за двадцять п’ять років вивчив близько сорока мов світу, перекладав поезії німця Рільке й італійця Квазімодо, татарських та акинів інших народів). На його слова писав пісні Ігор Шамо, які співали Дмитро Гнатюк і ВІА «Кобза». Він написав понад десять тисяч сонетів. Для нього було правилом щодня протягом багатьох років зранку написати сонет, а ввечері прозвітувати собі у віршованій формі про прожитий день. В останні п’ять років життя створив понад тисячу симфонічних поем і більше восьмисот сонат та стільки ж етюдів для фортепіано… А ще: підручники розмовної бурятської мови, «Автодидактика» та з інших сфер психології, якими користуються в багатьох країнах. Чому ж в Україні не знають такого поета?
19 березня
«Вік поета не визначає його суті» – цей афоризм народився в Дмитра Павличка, коли йому не було й п’ятдесяти. Пригадую, тоді він був легенький і жвавий, як хлопчак. Ось отримав лютневе число «УЛГ» з розворотом поезій Володимира Базилевського: одна полоса рефлексій на теми московської навали, а друга – характерні для його останнього десятиріччя чи й двадцятиріччя: плачі й плачі. «Не нагадуй мені про недуги, моріння і страх відбування життя, а точніше сказать – існування», «Не вертайся за тим, що забув, то погана прикмета, не вертайся туди, звідки вибув і став несвоїм», «Те, що мав би зробити, уже не зроблю я, запізно, те, що мав би сказати, напевно, уже не скажу», «В розорі нерви, препогано спиться, підтоптане кульгає житіє», «Морок з мороком в змові, не зрушу їх німот, їх похмурий фасад. Листопад переслідує душу, невідчепний, як смерть, листопад», «Сам з собою в розорі й тяжбі…»… Цитувати можна не тільки з цього розвороту, а й із численних публікацій у «Літературній Україні», «Києві», «Дзвоні», в окремих книгах. В Україні не було досі поета, який би так ретельно, як Володимир Базилевський, виписував фізичний і психологічний стан «у зимову пору життя». Вік поета таки визначає його суть – наче відповідає поет поетові.
30 березня
♦ Здається, в сина мого з’явилось бажання читати. Я так цьому його повідомленню зрадів, наче він знову народився для мене. «Звідколи Поліна поїхала в Австрію, я живу в Єлизаветівці, бо в Одесу, в наймане нами житло вернулись на якийсь час господарі. А там я почав було читати “Спартака” Джованьйолі. Він мені нелегко давався: часи давні, імена чужі… А тут я взяв з полиці те, що потрапило під руку: Загребельного “Розгін” – і як розгорнув, то не можу відірватись». Це каже мій син, про якого доня Христуня колись було склала найкоротший анекдот: «Устим читає». От які дива на світі бувають…
♦ Сьогодні, в день народження Василя Портяка оголосять четвертого переможця конкурсу його імені. Конкурс анонімний, тобто найкращий твір членами журі визначається всліпу, без найменших даних про авторів – лиш за текстами. Я не вгадав переможця, але першу трійку визначив точно (перше місце у мене помінялось із третім). Найвищий бал я поставив оповіданню «Янгол», не відаючи, що автор його живе у Кропивницькому (переможці другого і третього конкурсів кропивничани Кирило Поліщук і Надія Гармазій), – Вячеслав Дудар. Щось десь колись я чув пов’язане з його ім’ям. Виявляється, він написав уже кілька романів (по-російськи), один з цих рукописів, «Щурячий ген», переміг у конкурсі видавництва «КМ-Букс», друком вийшов позаторік. Автор зовсім непублічний, але я його знайду.
31 березня
(Електронний лист до Григорія Цимбалюка, Житомир) іще один візит ввічливості Друже Григорію, добрий день! Щиро дякую за надіслану книгу «Море…». Прочитаю і обізвусь. А тим часом ти збудив мене до чергового перегляду тієї торби, яку я привіз із Житомирщини позаторік. Я тоді гостював на Поліссі із дружиною та сином аж чотири дні. Одвідав Хомутець на Брусилівщині (могила мого товариша Миколи Черненка), Коростишів (ночували у Наді Зелінської, познайомився з чудесним скульптурним парком на березі Тетерева та його творцем Віталієм Рожиком), Житомир (незабутні зустрічі з читачами й письменниками в бібліотеці імені Василя Земляка; з Тобою на робочому місці; кавування із С.Штатською; одвідини музею С.Корольова…), мандрівка через Коростень і Олевськ на береги Уборті до фотомайстра Василя Гриба, повернення на рідне помежів’я Київщини-Вінничини через Бердичів і Ружин… (Якби не був такий ледачий, то міг би написати роман). І не вперше переглядаю подаровані тоді книги: титанічна праця Володимира Святненка «Рідний край над Здвижень-рікою», блакитні мемуарно-мандрівні спогади Володимира Петрука, «Суцвіття…» Світлани Вітер (посереднє римування, але чудесна поезія «Троянди»), прозові філософські екзерсиси Петра Кухарчука (я випадково переплутав його з іншим Кухарчуком, який написав історичний роман про Виговського – цікаво було б прочитати цей magnum opus покійного), недовизрілі скорспілки юних дебютантів також… І, зрозуміло, два випуски «Світла спілкування» (ч.28-29), подаровані Тобою. Чудесний часопис. Я ще й у Мережу заглянув і погортав випуски з 2015-го року: як це мені солодко й щемко лягло на душу! Адже в Житомирі я бував не раз, а в 1978 році (липень-вересень) практикувався у «Радянській Житомирщині», де знайомився-спілкувався з Григорієм Столярчуком, Ігорем Лібердою, Михайлом Клименком, Миколою Зіновчуком, Анатолієм Журавським, Валентином Грабовським, Миколою Хомичевським, Аллою Ярошинською, Анатолієм Гаєм… Зараз достойна зміна письменницька живе й працює на Житомирщині: суджу за публікаціями Володимира Шинкарука, Василя Стащука, Василя Дацюка (ох же й гострий його лист до УкрСвКооРади! – у столиці такого б не надрукували) – це тільки із 17-го випуску. І про твої, Грицю, зустрічі з Євгеном Концевичем. Я ж іще міг би бачитись із ним під час свого студентського літування, але за майже три місяці навіть прізвища його не чув – ні від літераторів, ні від музейників, ні від журналістів: часи були брежнєвсько-каґебістські… Борис Тен приходив у редакцію, я тоді ще не усвідомлював великості його, але про нього й без нього згадували, а от про Концевича…
Читатиму «Море…». З окремими твоїми новелами знайомий із антологій (в одній ми здибались із Тобою – «Ця шокуючи Східна Європа», 2016). А тим часом примоцьовую до листа торішні випуски «Вежі», на які у влади не знайшлось копійки, то існує лиш віртуально. Як, до речі, із фінансуванням письменників у вас (книговидання, журнал, літературні премії)? Бо на Кіровоградщині все заблоковано: кажуть, постановою КабМіну. Доживем до перемоги! З повагою – Василь Бондар.
м.Кропивницький