Володимир ВАКУЛИЧ
Так мало я знав
* * *
Соромно. Я мало так знав
Землеопис моєї країни –
Лиман, Борова, Несумне,
Благодатне, Кліщівка, Олешки…
На устах вони наших і світу.
На картах і шпальтах газет –
Ворог там кару знайшов.
Степ ще гарячий від бою.
Хлопця везуть на Волинь –
Став у степах він героєм.
***
Про 24-те лютого
Кожен розкаже свою історію
І навіть про душу,
Яка наче знов ожила.
Той ранок підмінить очі,
Вижене всю сліпоту.
Стануть короткими ночі,
Стануть пекельними дні.
Сусід краще взнає сусіда.
Дальня озветься рідня.
Онуку беру за руку,
Йдемо у світ навмання.
***
Видумуєш промені,
Які б ще там, у Росії,
Вражали пекельні «Калібри».
Хай би нечиста сила
Наволоч там побила.
Враже,
Ти перший руку
Підняв
На мою онуку,
Підняв на міста і села,
На древні церкви і костели.
Брехливі твої молитви
Не хрест у руках, а – бритва.
Згинь у моїм промінні.
Я ж наберуся терпіння.
***
Сашко Гапонюк
Із сусідської вулиці,
Вдвічі за мене молодший
Про передок розказує,
Як щелепу ладнав після бою…
Що казати про менші рани.
Хлопці не проти чарки,
Та в нього сухі закони.
Госпіталь вже позаду –
Треба набратися сили,
Де ж воно ще,
Як не дома.
В батьковій хаті,
Біля старої груші,
Криниці, корівки Жданки.
Поки ж підкошена посмішка…
***
Там,
На краю міста,
Замість заграв вогні –
Ранки такі настали,
Ранки такі на війні.
Там,
На краю міста,
Лихо вночі прийшло,
Лиха не переждали,
Лихо криваве було.
Ходимо всі під Богом,
Живем від сирен до сирен.
Кожна стає прологом,
У кожній звучить катрен.
***
Я – житель метро і підвалів,
Стали інші сусіди мої.
Що не день, то пожежі й завали.
Чай і зведення про бої.
В лексиконі слова новітні –
«Байрактар», «Точка – У», «Кинжал»,
«Леопарди» ідуть по степу…
Скільки треба ще ворогу жал?
***
П’ємо чай із Володею «Сивим» –
Це його позивний,
Бо в сини він годиться мені.
Він набачивсь усього,
Найбільше ж
Вогневої зливи,
Що тривала щоночі,
І ночі згорали в вогні.
Вчить мене –
Чи любити державу?
Де чиновницька рать
Все, що може, безбожно краде.
Він воює, як каже –
За нашу Вкраїну і славу,
Він за сина й дочку
На бій у надії йде.
А держава…
Ми чай допивали.
За вікном –
Стежка, школа і сад,
А за ними – наш ліс і плави.
Тепла осінь
Ступала навгад.
***
Що із того,
Що наплодили
Розумного залізяччя,
Топталися десь на Місяці,
Лізли у Чорні Діри.
Плакали
За невинно убієнними…
Не помітили зовсім
Чорних дір
У затаєних душах,
Які годували змія
І вичікували,
Щоб випустити.
І вже нічим його
Не спинити,
Поки не насититься,
Крові не нап’ється.
А згодом
Знов будемо наступати
На ті ж самі граблі…
Такі ми.
***
Коли сам на сам
З горобиною ніччю,
Сам на сам із ракетою,
Що летить у твій бік,
А ти зовсім безсилий…
Виростають очі страху,
Життя твоє
Стискається в точечку
З мерехтливим вогником.
Не вічні.
Ніхто не зарікається.
Але чом так безглуздо?
***
Валя – моя родичка і сусідка.
Петро її пів року воює.
Тепер вона і за чоловіка –
Вправно запрягає коня,
Косить траву
І складає в копиці.
Возить дрова із лісу.
Доїть корову і годує свиней.
Ось вона тут, ось вона там…
А ще сказала мені по секрету:
Коли смеркне,
Виходить до криниці і яблуні,
Що садив Петро,
Вродила ж вона, ой, як рясно.
Довго дивиться на зоряне небо –
Десь під Донецьком
Петро приміряє до неба дрони,
І погляди їх зустрічаються.
***
Путін, Лавров, гроші…
Ракети, шахеди, дрони.
Сліпнем у чорній пороші,
Рятуєм останні ікони.
Крапельки я шукаю
Совісті, милості, ласки,
«Царство… належить –
Дітям». Для ворога
Тільки казка.
Імен не достойні вбивці.
Братських дітей могили.
Ляжуть і ваші діти
Прокляттям земля накриє.
Тисячі кар наляже
За убієнними, враже.
***
Кожен сьомий російський солдат – з України, воює проти неї і рідні, до якої ще недавно приїжджав
«Лютували шаблі,
І коні бігали без вершників,
На рівному степу під Компаніївкою».
Переміг Оверко.
У полоненого брата Андрія
Кров текла в рукав.
Рубонули хлопці –
Полетіла рівним степом
Голова Андрія.
Шаблі продовжували лютувати.
Оверка переможе Сашко –
"Роде, мій роде…».
Сто років минуло.
Степ розвіє, загоїть рани
Типчаком, ковилою, маками.
Тільки знову гул канонади,
У ординськім строю
Наші кровні…
Ще учора
В саду батьківськім
Говорили про роду силу.
Я тобі дарував у дорогу
Щедрі саджанці
Яблуні й сливи.
Не садив,
Чи
Не
Прижилися.
Не хотів –
І вони всихали.
І ти зброю підняв зухвало –
Заповіти батьківські
Вмирали.
***
Могил насіяно, як маку –
Блакитно жовтий маку цвіт.
Нема героя. Він солдатом
В бою поліг –
За нас, за світ.
Тріпочуть збуджені знамена,
Могили свіжі тут і там.
Хрестів обтяжені рамена.
І невимовний болю лам.
***
Навесні сорок четвертого
Російські людолови
Ні світ ні зоря
Загребли дядька Пилипа
На фронт,
Німця бити.
Брав він
Холодний Одер,
А згодом –
На штурм Берліна.
Орден «Червоної зірки»,
Медаль «За відвагу»
Довго будуть лежати
Серед всякої дрібноти
В шухляді на кухні.
Дядько ніколи про війну не розказував,
Наче й зовсім на ній не був,
Поки я ненароком спитав.
Розкаже, що бив фашиста,
Контузію легку дістав,
Але що було,
Те минулося.
Навесні двадцять другого
Я знову згадав Пилипа,
Коли тисячі жінок і дітей
Штурмували потяги,
Тікали від війни в Україні.
У Берліні їх приймали, як рідних –
Хліб несли мішками.
Було смажене й варене.
Ділили між наших оселі.
Пишеться нова сторінка історії.
***
На вулиці Нордюфе, 28,
У Берліні
Дівчата з Полісся,
Дніпра й Запоріжжя
Скинулися по ойрику,
Який у них на вагу золота –
Чужа країна і мова
Діточкам ще рости й рости.
Не скажеш, що такі вже й патріотки,
Та все ж,
Купили синьо-жовте знамено,
Розвісили на балконі.
А на кухні
Готувалися борщі
І вареники,
Наспівувалася
Журлива пісня.
***
Згадай, дружино,
Як ми будувалися.
Зносили по цеглині,
Місили, як тісто, глину,
Вікна нам посміхалися,
Цвіла біля них калина.
З вікон я зараз бачу,
Як пролітають ракети –
Дім аж присів неначе,
Шибки стають незрячі.
м.Київ
Сергій ПОЛУЛЯХ
Я – прямий носій інформації про голод від уже покійної своєї матері – Лідії Григорівни Полулях, 1926 р.н. Вона сама пережила те, про що розповідала. Вперше я почув про це ще в школі і обурився на сказані пошепки слова про штучний голод, адже в найкращій країні робітників і селян такого бути не могло! А воно було і моя мати і тітка, а її сестра Віра, кілька разів дивом уникли смерті. Спочатку їх хотіла отруїти димом рідна мати, щоб уві сні почаділи і не мучились, та нагодився сусід, який побачив, як з димаря раптово зник дим. А потім їх вивели на станцію, щоб добрі люди забрали...
Дума про дитячу виставку
Ой, яка колись була виставка
У 33 році на станції Користовка!
Задовго до обіду,
Малих Шпак Віру і Ліду
(В заміжжі Щиру і Полулях)
Вивела мама на пекучий шлях,
А коли дійшли, залишила на пероні,
Щоб городські із вагонів
Її рідних діток забрали,
Щоб вони в Миронівці з голоду не повмирали!
І пішла, за сльозами світу не бачучи,
Поливаючи слізьми пилюку і плачучи,
І бог не міг уявити картину,
Щоб мати рідну дитину
Хотіла віддати аби-куди,
Щоб врятувати від голодної біди.
І зникли б дівчатка навіки,
Та повернули проти течії ріки,
Від пролитих гірких і гарячих --
Повернулася мати до дівчаток,
І врятувала їх від смертної розлуки,
А сестрички так і сиділи, тримаючись за руки:
"Як помирати, то разом, мої рідненькі",
А дівчатка зраділо тулилися до своєї неньки.
Отака була дитяча виставка,
в 33-му році на станції Користовка...
( 27.11.2021)
Оксана СМЕРЕК
Під шкірою
оповідання
Маґда, буденна Маґда. Мама називала її святою, а кому видніше? Вона ж сама вибирала ім’я. Святістю наче там і не пахло, але тоді, аномально гарячого літа, втомлена породілля вирішила, що Бог благословив її Маґдою.
Тепер у неї живіт, як скляна куля. Правда, стінки не такі прозорі та крихкі. Хоча хтозна, усе її тіло могло б зійти за скло: тонке й чутливе.
Маґда красива. У ній є щось таке, що відразу западає в душу. Дід каже, коли вона сміється, то трава росте. Бабуся не погоджується, мовляв, усмішка – то не показове. Переконує, що в її онуки божественне волосся. Хлопці просто дурітимуть.
– Аби один здурів, нащо їй тієї голоти, – обриває бабусю дідо.
– Якої голоти, Петре? Ціле життя ріжеш з себе пана. Так, ніби сам з якогось роду вельможного, – дорікає бабуся.
– А ти думала? Не те, що ти – з села темного, – відпалює чоловік.
Він дуже не любить, коли хтось сумнівається в його родовитості.
Маґда сидить на табуретці, розгойдує ногами й каже:
– Шкода, що нема таких терезів, на яких би зважували, у кого вищий вміст села, а в кого міста? – заходиться сміхом.
Дідо замовкає. Зупиняється поглядом на бабусі, вона миттю ховає очі.
– Ну, хай тоді буде гопоти, – каже він. – Так тобі подобається?
Бабуся зітхає й відмахується, наче муху проганяє.
Дід співає в церковному хорі. Колись Маґді здавалося, що всі люди, котрі свідомо переступають поріг церкви, мали б світитися зсередини, як канделябри, добираючи такі слова, якими ніколи й нікого не впечеш. Та щось у її системі явно барахлить.
Дідо вмощується на дивані, кладе біля себе миску полуниць зі сметаною і розгортає газету. Швидко пробігається по ній очима.
– Нічого путнього, – каже він. – Байки й реклама. Чуєш, – звертається дідо до дружини, – а ти помітила, що тепер у газетах значно менше некрологів розміщають? Думаєш, смерть стала звичним явищем чи то мода інша прийшла? – допитується він, адресуючи свої слова кудись під стелю.
– Ой, ну яка мода, яке звичне явище? Таке дурне ляпаєш, – обурюється бабуся. – Зараз оті всі фейсбуки. Я вчора вітала одного пана. Зичу, йому зичу всього, а надто «многая літа». Аж тут його донька мені відразу відписує: «Батько вже два дні, як не з нами». Просто ідіотична ситуація – вітати небіжчика. Я тисячу разів просила вибачення. Зарікаюся, що тепер досліджуватиму кожну сторінку, як археолог знайдену кісточку.
– Та що тут дивного? Ти виконуєш сто робіт нараз. Я тобі давно казав, що людина мусить мати якусь систему. А ти фіть-фіть!
– Якби я не фіть-фіть, то ти б зараз не читав газети, мій старенький-солоденький, а вже б із магазину вернувся.
Маґда спостерігає за ними, часом дратується, а деколи стиха усміхається. Дідо з бабою виховали її. Дівчина пам’ятає тата лише епізодично. Урешті-решт він і був епізодом маминого життя. Потім мама кинула оком на нові епізоди, а коли втомилася, вирішила пожити сама. Уся ця довколишня фрагментарність почала бісити її. Одного дня жінка спакувала валізу й поїхала до Польщі. Маґді було шість.
– Зіпнуся на ноги – обов’язково заберу, – писала вона бабусі, яка зачитувала листи вголос, аби дівчинка точно знала, що про неї пам’ятають. Після енного маминого листа з обіцянками дитина сказала бабусі, що не поїде звідси ніколи. Тоді ж дід започаткував нову сімейну традицію: брати її на вечірні до церкви. Там садив на велику лаву, давав аркуш паперу, олівці й казав змальовувати святих з ікон.
– А можна я звичайних малюватиму? – щиро цікавилась онучка.
– Господи мій преподобний, – аж сіпало дідом. – Ну для чого в церкві малювати звичайних? Я тебе для чого сюди приводжу? Аби ти звикала до того спокою, радості неземної, співу ангельського, – пояснює дід.
– Тут дуже темно, – не вагаючись відказує мала. – Святі постійно мовчать, і хор з вуйків, а не з ангелів, – відрубує Маґда. – Мені нудно.
– А де тобі не нудно, скажи, будь ласка? Такі довгі канікули, що треба всього потрохи. Я вже в літах. Коли мама з татом молоді, то веселіше, сама знаєш.
Ні, Маґда не знає. Не пригадує мами й тата разом та ще й молодими. Дідові слова, наче великий важкий ключ до чогось. Спочатку дівчинка хоче плакати, дуже злиться на дідуся. Але чоловік випереджає її:
– Я не зі зла. Просто бовкнув. Уже не міг тримати всередині. Ти думаєш, чого я тут співаю? – різко запитує дід. – Хочу забутися! Мені прикро, що ти з нами, старими, але ми тебе любимо за всіх!
– За всіх любити не можна, діду! – упевнена Маґда. – Так не буває!
Однак під купол уже злітають звуки і дитина вслухається в них, як у щось справді фантастичне.
Нині Маґда трохи втомилася. Прилягла, дивиться у простір, що в ньому рухаються тіні. Вечір, бліда стіна, височезний ліхтар і транспорт, який шмигає туди-сюди. Кожна машина залишає на стіні малюнок, світлотінь. Маґда ледве повертається на бік. Таке враження, що там усередині ціла країна. До пологів ще чотири місяці. Та жінці якось порожньо. Ні, вона постійно погладжує випнутий живіт, спілкується з дитиною. Ніч так-сяк перекантувала. Снилось усе без розбору, якийсь смітник образів. Чує, як хтось стукає. У дверях з’являється бабуся й повідомляє, що прийшов Влодко. Він стоїть, високий, худий, з піднятими бровами. Волосся розкуйовджене, так ніби цілий день думав над чимось епохальним.
– Привіт, мала, – звертається гість до Маґди.
Вона страшенно не любить цього слова, проте чоловік, наче навмисне, щоразу повторює його.
– Кисла? – цікавиться він.
– Угу, втомилася контролювати кислотно-лужний баланс, – відказує Маґда.
– А просто баланс? – продовжує Влодко.
– Я ж умію балансувати. Тобі, як нікому відомо, – спокійно каже Маґда. Їй тоскно! Не тому, що всередині куля, творець якої виглядає тепер життєвою помилкою. Тоскно від банальщини. Від того, наприклад, що меблі стоять там, де їх поставили сто років тому. Та справа не в них, аякже. Встала, перемістила й готово. Маґді хочеться змінити обстановку. Втім вона чітко усвідомлює, що її інтер’єр – це справа душевна. От потягати б там щось під шкірою, нервові клітини зачистити, як перегорілі дротики. Тоді вже й до шаф братися можна. А можливо, ці статичні шафи і є реакцією на батька її дитини. Усе сталося зовсім несподівано. Так-так, безвідповідально. Якийсь експеримент над чуттєвістю. Тепер вони з Влодком планують розписатися: обмінятися золотом. Бабуся дивується, як узагалі можна так висловлюватися: обмінялися золотом. Начебто ми десь у ломбарді.
– Подумаєш, – сміється внучка, – життя схоже на ломбард, хіба ні? Коли тобі мерзотно, заставляєш першому перехожому всі свої найчистіші думки. Деколи отримуєш за це якесь розуміння, але й на тому «дякую». Кілька днів протягнеш. А вдасться – то й зо два тижні.
Бабуся розгублена.
– Не знаю, ніколи не бачила такої пари, як ваша, – щиро зізнається вона.
Маґда навіть не обурюється.
– Хіба ж діти можуть бути непроханими? – ніяк не заспокоїться бабуся, встає, п’є валідол. Той запах поширюється хатою.
– Отаке воно життя – валідольна історія, – підсумовує Влодко і каже, що більше в цьому цирку участі не братиме.
Іде, гупає дверима. Маґда не реагує, навіть не повертає голови.
– Ба, відчини вікно, будь ласка! Випусти цю валідольну історію!
Бабуся мовчки виконує її прохання.
Дідо замкнувся в собі. Сидить і спостерігає.
– Не піду нині на хор. Якось не пасує тепер виспівувати, – зізнається він.
– Ну, ясно, – жартує Маґда, – святі нам того не подарують.
Дід не каже нічого. Усе рятує розчахнуте навстіж вікно. Звідти тече ефір, поширюються радіохвилі в голосах людей і пташиному щебеті. Пахне свіжістю. Бабусин валідол змішується з ароматом найближчих квітів і смолистою гіркотою розпеченого асфальту.
Ніч, як мутна вода. Фіранка шелестить, і Маґда, вдаючи з себе велику сову, витріщається в темряву. Проти ночі Влодко дзвонив, казав, перебігло йому. Радив почати новий етап стосунків і не смішити людей. А людям і не смішно, думає Маґда. І загалом, до чого тут люди? Хай живуть собі, дихають, моляться, сповідаються. Бути соціальною істотою не конче означає чекати від людей розуміння.
Ранок дощовий. Коли дивитися на себе невиспану в дзеркало, то шкіра на обличчі та шиї нагадує пожмаканий одяг. Хочеться її випрасувати. Маґда заледве сповзає з ліжка. Її тримає втома, якась така неспростовна, глибинна. Умивається, готує каву. Бабуся підспівує собі під ніс надокучливу мелодію.
– Ба, а можна щось веселіше, ну хоча б якесь там «лашате мі кантаре»? – просить вона.
– А я тобі хіба не «кантаре»? – огризається жінка. – Знаєш, мені вже того по зав’язку. Наробите дурниць, а потім мучитеся всередині ще й інших доїдаєте, – раптом кидає бабуся.
Маґда розуміє, що в цій ситуації найкраще пошукати якесь тимчасове житло і трохи подихати, допоки не впадеш у залежність од дитини. Бабця готова сперечатися до посиніння, що дитина й залежність – то якесь схиблене розуміння дійсності. Вона п’є чай, сьорбає голосно, як ніколи, Маґда мовчки цідить гірку каву.
– Ну, ви тут усі смішні! Залежність – це ж не лише про напої чи ліки. Я узагальнюю. Пригадуєш, як сама казала колись дідові, що втратила зі мною свою незалежність. Ні вийти кудись, мовляв, ні на весілля в Закарпаття поїхати.
Бабуся відсуває чашку, кладе руки на стіл, випроставши їх, і дивиться у стіну. Її очі враз наповнюються сльозами. Маґді не по собі.
– Бабуню, ну, чого ти? Не плач! Годі слово сказати, відразу кран протікає.
– От як тобі легко душу краном обізвати! Кран відремонтував і більше не тече, а з душею так не виходить, – пояснює бабуся.
– Та знаю, знаю! Так само маю душу, чи як думаєш?
– Маєш живіт і дурну голову! – злісно постановляє жінка, різко підіймається і збирає недоїдки з тарілок.
– Ага, тобто більше нічого, крім живота і дурної голови? Дякую за вичерпну характеристику.
Маґда також нервово підводиться, йде у свою кімнату.
Дід здебільшого не втручається в їхні перепалки. Наливає собі молока, додає меду, це його традиційний сніданок, і сідає за стіл.
– А не можна разом поснідати, як люди? – озлоблюється бабуся. – Я вже все поскладала, помила. Ні, ти собі, як пан-барон приходиш, і все заводиться спочатку.
– Людино, заспокійся! Та ви дві, як з ланцюга зірвалися! Тішся, скоро станеш прабабусею, – каже дід.
– Так, я ціле життя як не бабуся, то прабабуся! Чого ще жінці треба, правда? А те, що в мене якісь свої життєві плани, ти подумав?
– Чого ж не подумав! Я так само мав міх планів, мишка дірку в мішку прогризла, і план п’ятки наставив! Кому ти пояснюєш?
– Чуєш, ми так з тобою зараз бідкаємося, ніби Маґда нам ціле життя зіпсувала. Так то ж не правда. Ми були такі щасливі, як тепер пам’ятаю, як вона росла, до школи ходила. Як сусідський хлопчина вперше проводжав її додому, а вона залетіла в хату, наче куля, й давай чогось плакати.
– Не вигадуй дурниць! То просто емоції збилися в один клубок ще відтоді, як наша доня заварила ту свою паскудну кашу.
– Так то ж тепер і Маґда пішла її стопами, хіба ні? Лежу, сон од мене боком, боком, тільки шарудить.
– Тепер то не така й диковинка. Он скільки жінок народять дитину і якось дають собі раду без батька. Ти ж бачиш, що вони, як два ліві чоботи.
– Я б не сказала, що Влодко злий. А та з перцем, вічно щось їй не так.
– Як зараз не так, то потім буде ще гірше, – вирішує дід. – Дитина – радість велика, але й відповідальність яка! То ж людина за кожну дитячу сльозинку відповідає, хіба ні? Пригадуєш, як Маґда малою в парку впала й коліно розбила. Кров юшить, а я аж горю всередині. Так і тепер, вважаймо, що роздерла коліно. Заживе й забудеться.
Змістовну розмову бабусі з дідом перериває Маґда, показово грюкнувши дверима.
– Оте ваше буботіння за стіною – якесь пекло, – зізнається внучка. – Я завжди знаю, що то про мене. Тому планую підшукати собі якусь квартирку, кавалєрку. Мені багато не треба. Щоб стеля над головою, підлога під ногами і ніхто за спиною не перешіптувався.
– Що ж ти таке мелеш, донечко? Та хто там перешіптується? Ми ж бо живі люди. А як мені рота залатати й тільки очима блимати? – запитує бабуся. – Те не співай, се не кажи! Господи, у своїй хаті не знаєш, на який край дивана сісти.
– От! Ось воно! У своїй хаті! – вибухає Маґда. – Ти правильно висловилася! То ваша хата!
– Така сама наша, як і твоя! Кому залишиться?
– Ой, тільки не починайте про справи смертні. Бачиш той живіт? Він є тут і тепер, колись його не буде. Так само й життя.
Дід іде курити. Він запевняє, що такий вигляд має вічний ритуал тимчасовості.
– Діду, а для тих, хто не курить, знаєш якийсь ритуал? – жартома запитує Маґда.
– Відчинити кватирку й дихати на повні груди, – відказує чоловік.
– Дихати газами! – підколює його бабуся. – Надихаєшся, а тоді газуєш, як сталева коняка.
Вона сміється, аж затуляє лице руками.
– То ти того Влодка відшила чи як? – цікавиться бабуся.
– Чи як… А що? – Маґда кусає яблуко і гортає першу-ліпшу книжку.
– Якось так непоштиво, – злиться бабуня. – Як про предмет!
– Ну ти ж сама запитала, чи я його відшила?
– Ти, видно, погано мову вчила у школі, якщо не розумієш відмінності.
– Видно, погано. І мову погано, й етику погано, і математику не краще. Та взагалі ходила на уроки, як на гульки, – Маґда продовжує розмову збайдужілим тоном.
– Ти забудь про якісь найми, – твердо каже бабуся. – Та з нас сусідські кури сміятимуться.
– О, тепер вже кури? – дражниться дівчина. – Хай би краще яйця несли!
Бабуся рухає бровами. Утворює вели-и-ку арку, таку велику, що інтерес говорити відпадає.
– До речі, – каже вона, – нині в нас курка сусідська запечена. Менше свідків, більше спокою, – регоче жінка й кидає на внучку не погляд, а цілу блискавку.
Маґда одягається на роботу. Працює перекладачкою в одному бюро в самому центрі міста. Дідусь свого часу дуже гордився, що його внучка таки зуміла потрапити на факультет, куди не всім смертним щастить переступити поріг. Тяжко працювала, марудилася з репетиторами, видала силу-силенну грошей. Бабуся казала, що єдиний хосен цієї освіти – самій потім заскочити у грошову лавину й відчути себе людиною. На ціле бюро працівників аж четверо, точніше працівниць. Усі майже її ровесниці, втім встигли вже дуже багато. Що світу побачити, – то навіть і мови нема. На їхній приватній мапі море відвіданих цікавинок. Співробітниці чепурні, мають круті тачки і чоловіків із золотими запонками.
– Тебе, Маґдо, не навчили любити якісні речі, – піджартовує колега Віка.
– Маєш на увазі дорогі? – начебто наївно перепитує Маґда.
– Чому зразу дорогі? Якісні!
– Мені подобається простота. Це спадкове: ще від прапрабабусі передалося, – серйозно каже Маґда і втуплюється в екран.
– Зрозуміло, діставати тебе нема сенсу. Токсикоз плавно перемістився на голову, – махає рукою Віка і збирається додому.
Маґді деколи спадає на думку, що всі навколо прагнуть показати їй життя з правильного боку. Тобто? Хіба такий існує? Аякже ж! Вбиваєш собі в голову великим молотком, що має бути все так і не інакше, а потім залишається хіба що розлити себе, як желатин, у формочки і вуаля.
Влодко дзвонив. Питав, коли тебе можна застати вдома?
– Я чогось не втямлю, – каже Маґда. – Він дзвонить тобі, аби запитати, коли я буду? Тобі, не мені?
– Ну може, турбувати не хоче.
– Ні, сподівається, що бабуся помахає пальцем, і Маґда буде, як шовкова. А Маґда ніколи шовковою не була. Я з льону, розумієш? Хіба сядеш і вже складка велика, – спокійно пояснює дівчина.
– Ой, не знаю. Ти, певно, скорше з парусини якоїсь – цупка. Навіть не збагну, в кого така вдалася. У нашій родині здебільшого покладисті, – розмірковує бабуся.
– Точно, де покладеш, там і візьмеш, – сміється Маґда.
Маґда занурюється в пам'ять. Це така м'яка субстанція, у яку провалюєшся з головою і падаєш повільно-повільно. А може, й летиш сторчголов, Бог його знає. Мама заплітає Маґді колосок. Час по часу гладить її по голові, і тоді здається, що тепло великого сонця спускається на неї.
– Твоя долоня, як НЛО, – каже мала Маґда.
– НЛО? Смішна! Я думала, у мене такі зграбні руки, а ти НЛО, – усміхається мама.
Вона дивиться на доньку, наче готується їй щось сказати.
– Хочу, щоб ти запам’ятала цю розмову. Щоб ніколи не забувала тепло цих рук.
– Мам, коли ти поїхала минулого разу, тепла не було. Я пробувала домовлятися з пам'яттю. Казала: оце тобі, вітамінки, тримай, і давала їй цілу пригорщу ягід. Вона не велася, – сумно підсумовує Маґда.
Жінка згадує маму клаптиками. Буває, пам’ять стукає молотком у скронях. Дах голови страшенно тисне, у вухах їздять трамваї. Кожен звук, як туго натягнута струна.
– Де твій тато? – прямо запитує сусідська мала, з якою Маґда час від часу грає бадмінтон.
– Де-де, п’є каркаде! – різко відповідає дівчина. Так навчила її мама. До будь-якого запитання «де» ліпити те слово.
Софа міцно тримає воланчик і збентежено дивиться на Маґду.
– А де то каркаде? – трохи подумавши продовжує подружка.
– Та де попаде! – блискавично відповідає Маґда і голосно сміється.
– Це що – країна така? – не вгаває дівчинка.
– Ну так, країна, у ній все червоне: трава, дерева, квіти.
– Ти гониш, – тут же ображено відказує Софа.
– Граємо ще, чи розходимося?
Маґда не має настрою, крутить ракеткою, торкаючись землі.
– Перестань, а то подряпаєш, – роздратовано каже Софа.
Маґда віддає спорядження, підтягує колготки, чим дуже смішить подружку. Вона навіть забуває, що ще якусь мить тому сердилась.
Маґда пам’ятає те каркаде. Воно завжди з нею. Така собі майже абракадабра, помічна, як і сам чай.
Гладить великий живіт, відчуває рухи.
– Скажи, мале, тобі там добре, правда? – Мама ще якась зовсім далека від усіх нюансів, знаєш? Навіть сумки до лікарні не спакувала. Та яке там спакувала? Ще не встигла речі придбати? Ніяких рожевих повзунків, голубих шапочок. Ти – моя таємниця. Не бачу жодного сенсу дізнаватися. От якби тих статей було з десять, то може, й вартувало б.
Маґда стоїчно спокійна, навіть самій дивно. Втім цей несподіваний поворот у житті відкрив у ній якісь нові духовні території.
Задзвонив телефон, вона повільно простягнула до нього руку. Влодко.
– Алло-алло, земля слухає, – долинає голос із її самсунґа. – Як там на ваших космічних широтах?
– Наші космічні широти свідчать, що ваша земля плитка, як тарілка, – різко відказує Маґда.
– Неможливо, до тебе неможливо підкотити! Звідки стільки злості?
– Хіба? Я думала, ми вже на стадії відкату? – жартує дівчина.
– Таке враження, що я тебе зґвалтував тоді чи задурив чимось, – обурюється Влодко.
– Ясно, що ні! Якби моє небо не захотіло, то твоя земля не змогла б!
– Ну так, точно, а я дурень, виправдовуюсь. Давай поспілкуємось, як люди: буквально, без переносних значень. Мене дістала твоя порожня словесна гра.
– Не порожня, а іронічна. У мене настрій, що скоро перетвориться на світогляд. Я думаю, іноді історії наших батьків повторюються. Дивись, я росла без тата. Знаєш, як мені його бракувало? Як повітря, як води! Але я зрозуміла, що і так дихаю. Тобто не тоді зрозуміла, а зовсім недавно. Словом, буду вільна після обіду, зараз мушу вирішити ще деякі справи. Зайдеш?
– Заїду! – відповідає Влодко, тихо каже «побачимось» і замовкає.
Зовсім недавно Маґда записалася на курси «Йога для вагітних». Вирішила розвіяти зайві думки, які безнастанно накопичувалися в голові. Поряд із нею вже втретє розстеляла свій килимок жінка із сивим волоссям. Оскільки живіт там розгледіти було годі, то Маґда думала, що та пані ще на відносно ранньому терміні. Сьогодні вона звернула увагу, як Рита, так звали її умовну сусідку, словесно зчепилася з тією, що займалася завжди ліворуч од неї.
– Якесь шахматне поле! – раптом подумалось Маґді.
Так от рудоволоса, зовсім юна, звернулася до Рити:
– Скільки можна постійно бурмотіти собі щось під ніс? Таке враження, що біля мене літає бджола, я не можу зосередитись.
Рита повільно повернула до неї голову і монументально спокійним голосом відповіла:
– Я наспівую колискову!
По Маґді пробіг холодок, а рудоволоска, викотивши очі, різко піднялася, шарпнула свій килимок і вирішила приземлитися деінде.
Заняття з йоги цього дня явно пішло шкереберть. Опісля Маґда спеціально трохи затрималася в роздягальні. Просто сиділа і начебто розчісувала волосся.
– Ви, так докладно орудуєте гребенем, ніби після басейну, – зауважила ще одна вагітна з величезним животом, і почала сміятися.
– У мене багата уява, – відрізала Маґда і взялася збирати речі до спортивної сумки.
– Але ж то фонить, – невдоволено відказала її співрозмовниця й вийшла. В роздягальні залишились Маґда і Рита. Остання вдала, ніби не чула жодного слова, хоча пильно придивилася до Маґди.
– Мені вже скоро родити, – якось невпопад видала Маґда.
– Тут усім скоро родити, крім мене, – усміхнулася жінка.
– Та що там, кілька місяців різниці. Не встигнете й оком глипнути,– продовжує Маґда.
– Я вже родила два місяці тому, – відповідає Рита.
– Тобто два місяці тому? Тож наче йога для вагітних? – здивовано запитує дівчина. – Не збагну трохи. Ви просто для форми?
– Для ментальної форми, це правда. Не так склалось, як гадалося. Поки ми з чоловіком заїхали в ту лікарню, то всі святі пішли спатки.
– У сенсі «святі»? Лікарі, маєте на увазі? – цікавиться Маґда й відчуває, як розмова набуває якихось позахмарних висот.
– Ну святі, ті, що на небі! – пояснює Рита, як досвідчена вчителька дітям у початкових класах.
– Святі пішли спати, – чудово, ще ні від кого не чула. – А зараз, наприклад, вони сплять?
– Ваші, певне, ні, – розмірковує Рита, – а мої – так.
Маґді стає душно, вона відчуває посилені рухи і кладе руку на живіт.
– Я розумію лише одне: що не мала права лізти вам у душу, – каже вона. – Вибачте!
– Та що ви? Якби ви не заговорили, то я б нині остаточно вирішила, що живу у світі скульптур. Єдине, що цікавить людей: чого так сива? Не така вже і стара, здається? І чого примовляєш собі щось там? Ну, людською мовою, то значить: у тебе що – не всі вдома?
Рита дивиться на Маґду й усвідомлює, що насправді образила її. Єдину людину в цьому розхристаному космосі, яка щиро поцікавилася нею.
– Ні-ні, то ви вибачте. Іноді мене накриває, і я не годна впоратись. От коли народите, обов’язково подзвоніть мені. Прийду й вітатиму. Ось мій номер. Обіцяєте? – мило запитує Рита, якась зовсім інша, ніж до того, – спокійна, лагідна. Нишпорить по кишені, знаходить якийсь чек із супермаркету:
– Ручку маєте? – запитує Маґду.
– Десь простий олівець заникала.
Дівчина перебирає пальцями в бічній кишені сумочки, виймає олівець.
– Обіцяю, – каже, простягаючи його своїй співрозмовниці.
Вони прощаються й розходяться.
Маґда чекає на автобус. На зупинці людно. Зліва пара закоханих. «Ще зовсім зелені» вирішує подумки Маґда. Він каже:
– Ти – бомбезна.
– Я майже почула «бабезна», – жартує вона і відкриває рота, як у стоматологічному кріслі.
– Ну типу «крутезна», – начебто виправдовується він.
– І кіно в кайф, – продовжує вона, – такі всі гарненькі, чистенькі, трохи пришелепуваті. Знаєш, от легкі, не як у житті. Кинь оком, які тут усі гнилі стоять. Можуть очима цілу траншею вирити за кілька секунд, – не замовкає дівчинка.
Маґда дивиться поперед себе. На щастя, під’їжджає автобус, і рій недавніх спостерігачів ворушиться. Оживає, як мурашина гірка. Усі намагаються бути першими, принаймні не останніми. Старша жінка з кошиком у руці, побачивши Маґдин живіт, випростує руку й голосно каже:
– Куди? Та майте хоч трохи совісті!
Маґда страшенно не любить таких моментів. Відчуває себе на сцені якоїсь дешевої драми.
– Проходьте, – махає незнайома рятівниця.
Натовп розступається, і Маґда, наче повновода ріка, затікає в автобус.
– Людина, як шкаралупка. Отак у ній того життя дрібка, ложечкою чайною зачерпнеш і все, з’їла, – каже бабуся. – От як жовток у яйці, знаєш? Маленька кулька.
– Ба, ти так кажеш, наче ми самі те яйце їмо, – сміється Маґда.
– Чого це ми? Час виїдає, а від нас шкаралупка залишається. Пригадую свою бабу вже на схилі літ. Лежить, а шкіра така побабчана, аж дивитися страшно. Ну, може, не страшно, ніяково якось. Думаєш, Господи, невже і я колись такою буду?
А баба, наче думки читає:
– Будеш-будеш, а де подінешся? – І така та правда тяжка, як колода.
– То все порожнє, – підсумовує наші шкаралупні розмови дідо. – Нині міняв гальма в машині, хлопці з гаражу казали, що буде війна.
– І ти повірив? То вони тобі зуби заговорювали, щоб більше здерти! – постановляє бабуся.
– От що ти верзеш? Я про ціну вже давно з ними домовився на правах постійного клієнта. Є там такий Стас, молодий, але підкований хлопчина. І в тому розбирається, і в тому. Його дядько в Києві якийсь крутий чин. То наче він і казав йому, що насувається біда. Москаль завжди таким був, од нього можна сподіватися чого завгодно.
– Я не вірю! Як то людям – життя не миле? Понавидумують різного, щоб усіх на прив’язі тримати. Закони непотрібні приймати, родичам гарні посади розподіляти, гроші відмивати. А ти вуха розвісив разом зі своїм майстром.
Бабуся зривається з крісла, наче муха вкусила, і виходить з кімнати.
Маґда з дідом мовчки переглядаються.
– Дивна! Стільки літ і така дивна, – мило озивається дідо, дивлячись услід дружині.
– Мабуть, люди що ближче до старості, то дивніші, – припускає Маґда.
– Це ти про нас, Маґдонько? – примружив очі дід.
– Ні, ви ж не старі! Скажеш таке. Це ж коли тобі вісімнадцять, то жінка років під тридцять видається тобі такою тітонькою. А під сорок – то взагалі якась дрімуча старість. Насправді ж усе зовсім не так. Правильно? Просто час розтягується, як сітка, стає гнучким. Хоча ми тоді навпаки думаємо, що він якийсь напружений, ось-ось розірветься, як нитка.
– Тобі вже скоро родити, – несподівано змінює тему дід. – Я помітив, що дуже рідко говориш про вагітність. Якби не бачив твого живота, то й забув би.
– А що казати? Мільйони жінок на цій планеті були вагітними, мільйони будуть, теж мені предмет для обговорення, – відмахується Маґда.
– То все через нього, правда? Зізнайся?
Якби цю розмову почала бабуся, то Маґду б уже давно вітром здуло. З дідом усе інакше. Він уміє намацувати точки і знає, коли зупинитися.
– Частково через нього, частково через те, що я не бачу особливої доцільності в таких темах. Ще якийсь місяць, і в мене почнеться нове життя. Ви з бабусею також набудете іншого статусу. Станете відносно молодими прабабусею і прадідусем.
– Як би це правильно висловитися, – перебив Маґду дід. – Я себе ще й дідусем не дуже відчув. Ти ж нас довго називала мамою і татом. Я не заперечував, то гріх. Ляжу ввечері в ліжко, день прокручу перед очима, як кіно, і так серце пече. Я навіть діагноз придумав: печія сердечна. Воно якось заспокоює трохи. Славця сміялася: «То ти переїв. Їжа в колечко збилася, підступила тобі під горло й тисне», – казала вона. Та впевнений, бабця дуже переживала через ту печію сердечну.
– А ти хоча б раз у житті кардіологу показувався? – запитує Маґда.
– Аякже! Одразу пішов, як запекло. Усі аналізи здав, виявилося, що нічого в мене немає. Звичайний симулянт!
– Ну то печія від стресу! Чого ж симулянт? – заперечує Маґда.
– А той Влодко? Чим тобі не вгодив? Наче нормальний. Ну, сталося таке, то якось треба змиритися.
– Змиритися з чим? Я давно змирилася. Мені від нього нічого не треба. Дитину народжу, виховаю.
Дід мовчить.
Ціла брила мовчання.
Наступного дня невідомо чому, проте Маґді дуже кортить заскочити в найближчий до будинку комісійний. Вона буває там рідко, здебільшого, коли на серці якось незатишно. Річ у цих магазинчиках отримує друге життя, на відміну від людини. Господи, яка страшна іронія?! Оте кашемірове пальто, що висить перед нею, володіє кількома життями. А людина, навіть якщо особливо прагне, має дулю з маком, – розмірковує Маґда, копирсаючись між плащами і куртками. Раптом підвертається одне дуже мило сукняне пальтечко, а насправді пальтище, зеленкуватого кольору з красивими кістяними ґудзиками. Маґда вирішує поміряти. Зайшовши у примірочну, зауважує, що світло, яке падає на дзеркало, злегка тьмяне. Мабуть, у цьому й полягає весь задум примірочних: показати кожен твій рівчик під очима, наче доказ єдиного людського життя. Пальто строго окреслює тимчасовість її стану і трохи потискує в грудях.
– Ну це навіть добре. Вузькувате. Коли народжу, так само вберу, – розмірковує жінка.
Вона механічно обмацує руками кишені, а потім занурює два пальці у вузьку невеличку внутрішню кишеньку. Спочатку Маґді здається, що там купюра, але вийнявши знахідку, бачить перед собою записку. З одного боку, вона поривається віддати її продавчині, як чужу знайдену річ, а з іншого, – щось тримає її за руку, якась субтильна сутність її ж самої. Далі вагається: розгортати чи ні? Та хіба у світі других життів може діяти така етична дилема? Напевне, це смішно. Та й винен тільки той, хто не перевірив усі кишені перед тим, як віддати. Отож Маґда впевнено розгортає записку. У ній написано гарним, виразним почерком: «Подзвони Елі! Вона розкаже тобі всю правду!» Унизу записано номер телефону.
«Цікаво, – поринає в роздуми Маґда, – що саме притаїла власниця пальто у тієї Елі? Яку велику життєву таємницю? А може, вона якраз поспішала на зустріч з цією жінкою і потрапила в аварію? Чи пережила сердечний напад? А можливо, це вона, саме та жінка, що мала зателефонувати Елі й дізнатися правду?»
Маґда кладе записку назад, підходить до каси, розраховується і йде.
– Та ти взагалі людина-амулет, – сміється вдома дід, коли Маґда експресивно розповідає йому про знахідку.
– Але, послухай, звідки ти взяла, що власниця того плаща конче мусила вмерти? Я не розумію, – дивується дідусь. – Людина просто здала непотріб у комісійний. А ти її відразу на кладовище?
– Ну от не знаю, чому. У мене таке передчуття, – пояснює Маґда. – Мені здається, що цей одяг здав уже хтось із рідних, коли людини не стало.
– Та яка різниця, – втручається бабуся. – То вже, певне, і та, що Елю радила, на тому світі, і сама Еля.
– Бабуню, от умієш ти детективні справи розплутувати, – усміхається Маґда.
– А ти знаєш, Маґдо, що наша бабуся в кишенях комусь залишить? – зненацька запитує дід.
– Копійки, і то – саму дрібноту, – сміється. – Уяви, приходить якась пані в магазин, і розглядає твоє пальто з лисячим коміром, пам’ятаєш? Мац-мац, а там монети.
– А ти мене, бачу, і на той світ уже спровадив, і речі в комісійний здав, – підколює діда бабуся.
Маґда шкодує, що таку, можливо, доленосну для когось історію перетворили на дешевий жарт.
Бабуся відразу зауважує її невдоволення.
– Маґдонько, ти не думай, що ми з дідом такі дві довбні. Сміємося просто, бо щось останнім часом у тому світі стільки таємниць вилазить. Тому я й не люблю там речей купувати. А раптом у тому хтось вмирав? – серйозно веде бабуся.
Маґда зосереджує на ній свій погляд.
– Хтозна, – спокійно каже вона.
Дід підбадьорює жінок, мовляв, усе знищує хімчистка, навіть чужу енергію. Отак парою поворожать над лахою – і вона вже, як дитя, чиста.
Думка про залишену записку чомусь не дає Маґді спокою. Банальна людська цікавість. У суботу жінка таки наважується набрати номер і бодай послухати, хто відповість.
– Алло! Доброго ранку! – зніяковіло починає вона телефонну розмову.
– Доброго ранку! – чує милий жіночий голос. – Слухаю вас!
Маґда довго підбирає слова, аби вони звучали доречно, і урешті-решт формулює суть свого запитання. На тому боці стає тихо, а потім наче хтось знову вривається і говорить уже не так спокійно.
– Ви – аферистка? – звучить ця жінка.
– Ні, чому ви так вирішили? Я подумала, раптом, хтось усе життя чекав на цю таємницю, а я знайшла ключик до неї в комісійному, – пояснює Маґда.
– Немає ніякого ключика. Пішов спати разом із його власницею, – сухо відповідає незнайомка Еля. – Живіть собі своїм життям!
– А таємниця? – не вступається Маґда.
– А таємниця піде спати зі мною! Зрозуміло? Не всі розкриті таємниці корисні. Іноді навіть вони смертельні, а деколи – просто запізнілі. Словом, не псуйте мені суботи божої. Викиньте ту писанину й забудьте, – сердито каже Еля й завершує розмову.
– Дайте мені спокій, – волає на сходовій клітці завжди чимось стурбована сусідка, коли Маґда спускається викинути сміття. Цього разу старій докучають голуби. Вона кидає слова у відчинене вікно й у відповідь чує хіба «ґулі-ґулі».
– Клас! – думає Маґда, минаючи грізну Василину, а в народі – Васу. – Треба й собі так навчитись, як голуби! От потягнув тобі хтось по мізках, як нігтем по стіні, а ти йому – ґулі-ґулі. Усе: противник знешкоджений.
Та Васа не здається. Тицяє в них якоюсь довжелезною палицею:
– Паскудь яка! Якби ж то тільки на загальних вікнах, то вони моє кухонне і в малій кімнаті, усе споганили. Не поскуплюся, замовлю ті кляті голки. Люди так роблять, і ніхто не мастить собі голови.
Маґда мовчки дивиться на Васу: мала, дрібна, злюща.
– Так Ви ж їх самі підгодовуєте! – каже Маґда.
– Як то – підгодовую? Дам кілька крихт раз на тиждень і все. І то зовсім не про те, Маґдунцю. Хліб – то святе. Засихає, бува, от я, аби не викидати, голубам віддаю. А вони мені, як навмисне, гадять. То і в житті так: зроби комусь добре, чекай на удар. Не страшно – Бог усе бачить. Має там свою і трубу підзорну, і спеціальну станцію, – упевнено завершує тираду сусідка.
– Васо, Бог не схвалить такої страшної смерті нещасним голубам, – спокійно починає дівчина. – Тож навіть голуб гілочку оливи ніс від Ноя, а Ви візьмете і гострі прути поставите.
– Ой, Ной, то це коли було. Ной не ной, а жити треба. І дбати про себе треба.
Маґда відчалює в думках кудись далеко. Як корабель, який щойно звільнили від якоря, і він уже міряє море своїм великим тілом.
– Родити коли будеш? – коротко запитує Васа, так, ніби дрова рубає. Раз і відскочило.
– Скоро, – ще коротше відказує Маґда.
– Ото вже дідові з бабою весело стане, – іронічно веде жінка.
– Ну а як! І Вас не забудемо. Знаєте, як то зручно – навіть концерт по телевізору дивитися не треба. Усе під боком, – жартує Маґда.
– Ну-ну, знайшла, кому погрожувати! Як буде багато концертів, то я тою палицею по трубах.
– Без проблем, домовились, – нехотя відповідає Маґда, прощається і прямує до своїх дверей.
Час іде слонячими кроками. Нині в Маґди плановий огляд.
– Хочете партнерські чи саменька? – запитує лікарка і готова записувати.
– Саменька, – різко відповідає Маґда.
– Так і занотуємо! Галю, візьміть, будь ласка, трохи крові в нашої мамці.
Зі стільця підводиться кремезна Галя, Маґда аж притискається тілом до спинки крісла.
– І чого? – запитує вона. – А як ви родити збираєтесь, якщо такої простої процедури боїтеся?
Маґда мовчки простягає руку, підкочує рукав:
– Нічого я не боюся, здригнулася просто від великої тіні.
Сестричка, чи то сестриця Галя, зиркає на неї лихим оком і бере, як висловилася її начальниця, трохи крові.
У грудні, акурат на самого Миколая, Маґда відпускає з себе те, що під шкірою. Хлопчик! Такий милий, кругленький. Сопе і плаває в молочних ріках. Влодко щасливий. Крутиться, літає, танцює біля нього.
– Так незвично переступати поріг нового року з маленькою людиною, – зізнається він і відразу поринає в думки. Дивно якось бачити Влодка таким! Вони живуть разом. Передумала та й годі! Там видно буде.
На днях збирається подзвонити Риті. Не знає, чи правильне це рішення. Та вже, як домовились.
Дід із бабою наполегливо радять нікуди не перебиратися. Тим паче, подейкують, що на носі війна, треба триматися купи. Навіть бабуся більше не заперечує. Втім глибинна радість життя вперто бере своє. Усі очікують на народження не умовного бога, а умовного себе, хоч і просять у нього миру. Бог мовчить, як його глиняна фігурка на бабиній тумбочці.
Потім, так нічого й не вивідавши, люди приймають у хату лютий. Ніхто й гадки не має, як тяжко буде позбутися його. Як розшарується Маґдина пам’ять, як просвердлить мозок тривога, як ростиме Лука, помиратиме сусідка, дідо навіки закине церковний хор.
А Влодко піде збирати зорі у якомусь далечезному полі на іншому кінці країни. І скільки Лука не питатиме за ним, ніяка зірка не зізнається.
Німеччина
P.S. Оповідання Оксани Смерек «Під шкірою» нинішнього року зайняло сьоме місце у IV Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, квітень)
6 квітня
Не один місяць протримав удома два фоліанти Віктóра Гюґо «Собор Паризької Богоматері» й «Трудівники моря». Дружина просила взяти в бібліотеці. Прочитала. І я брав кілька разів під північ то одну, то другу в руки на сон грядущий, але швидко засинав. Я ж їх читав у юності. Навіть пригадую, що морська на мене справила якесь особливе враження. Може, я читав її після служби на флоті? А тепер… Жаль часу. Відношу назад: хай інші, молоді, читають.
7 квітня
Година в «Бамбетлі». Н.Г. читала вірші, які перемежовувались піснями Івасюка, Вакарчука, Кузьми… Сидячи за гальбою темного львівського пива, я вперше подумав про харизму Жадана… Вона навіть читати намагається так, як він. А чого ж я досі цього не зауважував? І це не тільки вона одна – їх легіон: із «укриття» К.Сокол, Р.Жаркова, Н.Капінос, Г.Крук, К.Плахотник, С.Сівак… Всі до одного – дівчата, і в моєму примірнику – з плюсами. То виходить, і мені така поетика близька? Без сумніву. У Н. сильні чуття на новації, на сердечність.
9 квітня
Згадалось із лекції Гр.Клочека, як він захищав авторство «народних оповідань» Марка Вовчка від наклепів Пантелеймона Куліша й пізніших дослідників та літературних критиків (зокрема я чув такі переконання від М.Слабошпицького). Аргументів він наводив кілька; найвлучнішим, найдоцільнішим мені видався той, що варто порівняти епістолярну спадщину Опанаса Марковича й Марії Вілінської, і тоді все стає на свої місця. Знайду й порівняю.
10 квітня
«Нікчема». Так називається оповідання Уладзіміра Някляєва, опубліковане в перекладі з білоруської Олегом Гончаренком в «УЛГ» – лютневе й березневе числа. Пречудове оповідання. Чесна оцінка дій вотчини бацькі як колонії в нинішній російсько-українській війні. Колись такої ж сили читав я його оповідання в журналі «Київ» про чеченську війну. Някляєв тепер найпотужніший митець нещасної Бєларусі.
11 квітня
♦ Книжковий град упав на мене сьогодні: «новою поштою» прислав Василь Трубай свою найостаннішу книгу оповідань та повістей (він уперто свої тексти називає оповіданнями, навіть обсягом у сімдесят книжкових сторінок) «Павутина» (Київ «Ліра-К», 2022, 328 с.); а «укрпоштою» два томи «Всі дороги ведуть у Козáровичі» (Київ, «Журналіст України», 2017-2018, 536+576 сс.) Валентина Тимошенка за редакцією Івана Іваницького. Думаю собі: книгу Трубая, взявши в автора згоду, треба висунути на здобуття Шевченківської премії – це ж найкращий нині в країні прозаїк. А двотомник пів року щонайменше гортатиму-читатиму, вдивляючись у фотографії, в обличчя незнайомих, але рідних українських людей з берегів Дніпра під столицею – аби потім віддати це ошатне видання в нашу обласну наукову бібліотеку: такі книги гріх тримати під приватною полою. Небагато чим є в мене подякувати славним друзям: спить моя «Погоня»…
♦ Раніше й не звернув би увагу на цю книгу в бібліотечній розкладці – обкладинка помаранчевої драпової мішковини з комп’ютерною графікою в осерді. Прізвищем вхопила мене за очі книжка: Курінський – фільм «Дід лівого крайнього», поліглот, художник, «ні дня без сонета»… «Із метушні вихоплюючи барви» (Київ, «Homo globalis», 2016, 352 с.). Посмертна книга: 356 сонетів 2004 року; плюс вірші з назвами українською, російською, англійською мовами; три десятки афоризмів, 32 життєписні фото, 12 репродукцій картин різної техніки виконання. Чи знайдеться бодай одна людина, яка те все візьметься прочитати? Я прочитав афоризми. Кілька виписав: «Освіта може бути тільки незакінченою, а мислення – лиш інакомисленням», «Криза позитивніша пори процвітання бодай тим, що вона крім того, що робить нас скромнішими, ще й обіцяє перехід у пору процвітання», «Древні римляни наполегливо радили: “Turbam vita!” (“Сторонись юрби!”)», «Людина по-справжньому вільна лиш тоді, коли вона не просто дивиться, а споглядає».
13 квітня
♦ (Електронний лист до Станіслава Новицького, Вінниця) чистий четвер Добрий день, Станіславе! З вікна моєї квартири видно, як білопінно цвіте алича – кілька кущів у одному дворі, і клен одягає світло-смарагдову туніку, а каштани лиш розбруньковуються, зате могутньо, вухато звішують перші листочки, як молодий кокер-спанієль, а осокір досі безлистий – страпато стремить у небо, наче його цей квітень і не стосується… Поїзди мчать повз мої вікна, дівчатонька гойдаються на майданчику «Авоська», аж кіски їхні не знають куди подітись, і приблудні пси ґзяться, вигрібаючи ями, у піску, що кортить запустити в них бучку з балкона, і машини вуркітливо проминають, і чоловічина он несе комусь щиру посмішку, кому – я вже не побачу, бо він завернув за ріг будинку… Чистий четвер. Позавчора ми помили вікна, а сьогодні прибиратимем генерально й великодньо своє житло. Чистий четвер. Хіба може він зрівнятись із днем народження Бєдного Дем’яна? Так сього року співпало. Тому не кличте мене до краєзнавчого музею, де не про історію обласного Дня поезії йтиме мова… Я так наївно сприйняв запрошення. Дякую, Ви мені підказали, бо я таки пішов би та позичав там у Сірка очей. Краще милуватись відродженням природи з кабінетного вікна…
А заодно попрошу Вас дати мені перепочинок від нашого спілкування. Бодай доти, поки Вам не відкриється справжня суть вашого кумира. Це відбудеться неодмінно, як відбувається з усіма, хто до нього наближається впритул. Але це Ваш вибір, Вам і приймати рішення.
Перепочинку я прагну ще й тому, аби не переживати щокожної нашої розмови тієї майже візуальної реальності, коли два гицелі, старий і молодий, розмахують сирицевими петлями над головою, як сказав би Григір, струнконогої кізоньки. Я її завважив і повірив у неї, а ви кажете: ми не вважаємо її на чолі… Усі вважають, лиш ви двоє ні – то ж чи не в собі треба шукати причину?
Отаке напередодні фуршету. Хай Вам щастить у Ваших добрих намірах! В.Б.
♦ «Любка – ось справжній письменник: як Чехов, як Винниченко, Гуцало, Стельмах… Не той, хто силує себе до писання (як я, наприклад), а з кого це писання пливе» – так думав я після прочитання перших п’яти оповідань із книги «Кілер+» (Андрій Любка, Чернівці, «Книги – ХХІ», 2018, 176 с.). Але вже з 66-ої сторінки, з оповідання «Чотири постулати старого ідальґо» я став сумніватися, й радість моя посковзнулась і гепнулась навзнак: це ж бо не що інше, як кривляння, навіть більше – це вже суцільний смердючий постмодернізм, а наступне оповідання, яке дало назву книзі – словесна порнографія, плигаючи сторінками якої, мимоволі згадався вбивчий аргумент навіть не пуританина, просто чистого серцем: а най би 30-річний Андрійко та прочитав «Кілера» вголос рідним мамі чи бабусі – що би вони йому на таку творчість виповіли?
15 квітня
На тумбочці біля ліжка уже понад місяць лежить книга, яку я попросив у професора Клочека після інтерв’ю з ним – Вільям Дерезевіц «Смерть митця. Як творчі люди виживають у часи мільярдерів і технологічних гігантів» (Київ, «Yakaboo Publisking», 2021, 368 с.). Кілька разів я брав її в руки, гортав то в одному місці, то в другому й клав на місце. Що заважає мені взятись за читання її? Важкопрохідність. Я можу це порівняти з красивим островом, смарагдовим, мусянжовим, білосніжним у блакитному безмірі океану – як приємно він вабить зір з висоти пташиного польоту (зараз безліч таких видив нам знімають безпілотники). Але попробуйте підступитись до острова, зробити з десяток-другий кроків з води на сушу! Непрохідні хащі: зарості маловідомих рослин, колючі, дряпучі гілля, від яких треба ухилятись, бо не відаєш, чи не вразять вони твою шкіру; ти пробуєш обійти острів з іншого боку, а там таке ж саме… Чужий, не знайомий тобі світ. Як і в цій книзі. Автор подає список бібліографії – понад пів сотні видань, переважно останніх десяти-п’ятнадцяти років появи на світ: усі без винятку англомовні, точніше, американовидані. Це саме стосується й приміток: посилання на майже пів тисячі джерел (книги, газетні публікації, відеоінтерв’ю, статистичні дані, особисті розмови…). Ні, звичайно, рано чи пізно я візьмусь за читання цієї книги. Але чому досі в нас такої, на цю гостроактуальну проблематику, не написано?
18 квітня
Після марудної ночі виходжу на лоджію, де вже повноправно хазяйнує сонце: на підвіконнях, внутрішньому пластиковому й зовнішньому бляшаному, на письмовому столі, заставленому стопками книг, канцелярським приладдям з півсотнею олівців, ручок, гелевих стержнів (окремо у зрізаному патроні від зенітного автомата В-11 з крейсера «Октябрьская революция» чи «Свердлов»), а ще з вазочками, сувенірами всякими – зубр з Бєловезької пущі, штурвал вітрильника як символ літературної премії «Експедиція», навіть подушечка з пахучими травами моєї рідної Тетіївщини… Хазяйнує сонце. Ми так довго його ждали: уже й великдень минув, а за вікном сирість і холод, дощі за дощами, вітри пронизливі, аж боляче дивитись на несміливий цвіт абрикос по всій Великій Балці, що он розкинулась аж до самого горизонту. І сьогодні після вчорашнього сонячного дня синоптики обіцяли дощ та зниження температури, проте, слава Богу, не вгадали. Сонце визирає з-за будинку, від знам’янського напрямку, і прямо на очах розвертає нашу дев’ятиповерхівку лицем до себе. Де мій бриль, аби за порадою лікаря-онколога заховати від прямих променів ліву щоку? Думаєте, мене це хвилює? Згадується, але не хвилює. Інакше я не сідав би у м’яке просторе крісло й не ніжився під голубими небесами: ух! ах-х!..
Кілька днів поспіль я читаю перший том Павличкового «Літературознавства» (Київ, «Видавництво Соломії Павличко», 2007, 568 с.). І зараз он ця книга лежить розгорнутою на столі, але моя права рука чомусь тягнеться до середньої полиці давньої, ще для дітей-школярів купленої, етажерки, і вказівний палець виокремлює тоненьку блакитно-жовту спинку книги Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля». Із семи оповідань, виданих журналом «Соняшник» (редактором часопису тоді працювала остання дружина Євгена Пилиповича, відома письменниця Леся Вороніна), я досі не прочитав жодного. Але перш, ніж читати, в мою голову пхається ім’я Штоня, багаторічного, до смерті, Гуцалового зоїла. Чому Штонь так не любив Гуцала? Григорія в літературі знали як серйозного критика, літературознавця, але ж не до такої міри він би мав знущатись над творчістю провідного прозаїка! Заздрив? Не виключено, бо по смерті Гуцала почав себе виявляти в поезії та прозі. І що? А ніщо. Я маю одну поетичну книгу Штоня з автографом; я брався читати його романи й п’єси. Брався, але не дочитав жодного твору. Лишень деякі його статті-есеї в періодиці осилював, після яких відчував у роті смак бур’яну із піском упереміш. Сидоржевський не шкодував йому площі в «УЛГ».
«Велосипед вітром летить через сонячне вересневе село, наче в велосипеда колеса зі срібного вітру, й Мар’яна мимоволі раз та вдруге оглядається назад, чи не видно там, у гаю, Ганну Михайлівну, але не видно ні гаю, ні вчительки в гаю…» – це абзац-речення з оповідання «Дитя від стронцію». Чуєте настрій і тривогу в цих кількох рядках? Дівчатко-школяреня возить своїй вчительці, яка була дружиною її спаленого в Чорнобилі брата, возить вареники у сметані, мед – для здоров’я того хлопчика, який росте в животі їхньої невістки… Не буду переказувати до кінця оце наївне буцання наївності з реальністю. Гляньте лиш на обкладинку: здивовані й розгублені очиська юної красуні з зелено-бурим їжачком на руках, списаних з ікон православ’я. Це – Гуцало. Чи бачив цю книгу сам автор? Тільки найближчі можуть повідати, адже вийшла вона того року, коли письменника посеред літа забрав інфаркт. (У вихідних даних книги відсутня дата підписання її до друку). У 58 років його не стало, а написав стільки, наче прожив сто. Висока продуктивність, слід визнати, трохи позначилась, у гірший бік, на його прозі. Але в цілому – він наша літературна гордість. Я бачився з Є.П. кілька разів: найбільше запам’яталась зустріч на літстудії факультету журналістики (зберігаю його книгу оповідань «Орлами орано» з автографом) та годинна розмова біля готелю «Добруджа» в Кіровограді року 1982-го, коли ми з Петром Селецьким брали в нього інтерв’ю як першого лауреата республіканської премії (журнал «Вітчизна») імені Юрія Яновського.
21 квітня
(Електронний лист до Михайла Наєнка, Київ) Добрий вечір, Михайле Кузьмовичу! Щиро дякую Вам за трикнижжя. Адже ж так несправедливо стосовно периферійних читачів працюють нині столичні видавництва (ста примірників не вистачить навіть на Тетіївський чи Зіньківський райони, про Дзюбин Донбас мовчу) – порятунок в електронних версіях. Хоча… ніяке електронне чтиво не зрівняєш із паперовим. Он Григорій Клочек каже, що перестав купувати паперові книги, бо бракує місця на полицях, але коли ми бесідували напередодні його ювілею і він згадав книгу американця Вільяма Дерезевіца «Смерть митця»… «Де взяв? де взяв?.. Купив!» Ми прожили з паперовими книгами, але мусимо вчитись…
Насамперед прочитав «…лідер шістдесятництва» і як драчезнавець був присоромлений кількома явними, невідомими мені досі фактами з життя великого земляка: 4 тисячі примірників книги видання 1969 року пущено під ніж (як, до речі, книга-альбом називалась? не зберігся жоден примірник? а Тетяна Яблонська – професорка, народний художник, на два десятиліття старша від поета – змовчала?); деталі другого номінування творчості І.Драча на здобуття Нобелівської премії; бібліографія двох десятків поетичних книг, виданих за кордоном… Але ж і Ви, Михайле Кузьмовичу, втаємничуєте деякі моменти: чом би не назвати отого колишнього кадебіста, який прийшов на презентацію не як шанувальник поезії? чи того поета-заздрісника після рішення вченої ради університету? І взагалі, чи відомі досі факти офіційної причини виключення Драча з університету (наказ) і причини справжньої? Феноменальний факт вручення людині диплома про закінчення вузу й тут же обрання його Почесним доктором цього навчального закладу! Чи є щось подібне в історії нашої (та й світової) літератури?
Це не всі питання, які виникли в мене після прочитання Вашої захопливої книги. Щиро дякую за неї, бо погоджуюсь із Вами: «біографія поета Івана Драча поки що тільки пишеться». Сподіваюсь, що книга спогадів про поета уже формується. Я п’ять років тому написав також свої враження від зустрічей з Іваном Федоровичем. Іще ніде їх не публікував. Надсилаю Вам першому для прочитання, якщо знайдете час.
З повагою – Василь Бондар, м.Кропивницький.
23 квітня
Пригадую з подільського свого дитинства лічилку: «Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, хто не заховався, той буде жмуриться! Рахую до десяти!» – з цією лічилкою ми гралися у хованки (іще цю гру називали «жмурками»). Гра провадилася на вулиці, сховатися можна було за хатами, хлівами, деревами, возами, куренями, стодолами, кущами… Після відрахунку починались пошуки: кожного побаченого пошукач мав застукати об те місце, де він жмурився. Але щоб знайти, треба було відходити на таку відстань, аби першиму повернутись, коли когось побачив, і застукати. Найперший пійманий, а це було непросто зробити, перебирав роль пошуковця: «Котилася торба…». Дуже популярною ця гра була навесні, коли просихали від снігів та дощів вулиці й обійстя, коли скидались важкі кирзові шкарбани і взувались легенькі весняно-осінні черевики з високими халявками, коли бажали прокинутись від тривалого застоювання при негоді дитячі прудкі м’язи, коли кортіло продемонструвати одне одному і сприт, і хитрість, і кмітливість…
Дружина моя Світлана, уродженка степового містечка, більше знала іншу лічилку: «Ехала машина тёмным лесом за каким-то интересом. Инти, инти, интирес – выхади на букву эС!..». Яскравий зразок безглуздої русифікації. Що значить «на букву еС»? А біс його знає. Хоча допитливе дівча завжди це сприймало на себе, адже мало ім’я, яке починається на цю літеру. Хай вона, а як було реагувати іншим? Та не треба реагувати. Треба було просто вимовляти дурню: інті-інті-інтірєс!
Наші ж діти вже не знали ніяких лічилок. Бо навіщо, коли калькулятори порахують усе, що треба? А пізніше ПК, смартфони… І не треба гасати поза клунями та погребами, забейкуватись у масний чорнозем чи перечіпатись у торішніх бур’янах – лежи собі горічерева на м’якій канапі й натискай кнопочки чи сенсорні кружальця.
Так інтелектуалізувався світ. І так збіднів на природні радощі життя.
24 квітня
♦ Довідавшись, що Земфіра виступила проти російської війни в Україні, я послухав її кілька пісень – це не моя співачка: ні музика й ні тим більше слова не гріють мою душу, але нею захоплюється ціле покоління молоді, серед якої і мої діти. Два інтернетні відео хочеться запам’ятати: виступ у переповненій залі 3 листопада минулого року («Не молчите! В этой робкой тишине мы погибнем!..») і розмова 2005 року в телестудії НТВ з ведучими письменницею Татьяною Толстою і режисеркою та сценаристкою Авдотьєю Смірновою. У тій розмові мою увагу привернуло її твердження: «Мне не очень нравиться общаться с представителями шоу-бизнеса – они похожи друг на друга, они повёрнуты на себя, я наперёд знаю, о чём они будут говорить…» Так можуть говорити лиш впевнені у своєму таланті люди. Ось і в нашому місті з’явився такий митець. Він уже давно пише (народжений у 1967-ому), з єдиного малослівного інтерв’ю, яке він дав В.Крупському, відомо: має вісім рукописів прози, реалістичної і фантастичної. Хліб насущний заробляє продавцем на «Європейському ринку» (чоловічі костюми). Кілька його рукописів (романи, оповідання) відзначені на різних конкурсах, один твір видано за рахунок видавництва. В’ячеслав Дудар. Як член журі конкурсу Портяка я його оповідання визначив найкращим серед 61 твору. Зараз ось опублікував на сайті «Кропивницький: час-time». І хотів би з ним зустрітись, поспілкуватись. Запрошую, але він не має часу та й, видно, охоти. Я поважаю його позицію. Але сам люблю зустрічі з письменниками: і твори їхні поширюю, і пишу рецензії на їхні книги, й інтерв’ю з письменниками публікую. Мені кожна людина, яка пише, в усіх жанрах літератури, цікава, пізнавальна.
♦ Іще про редагування. В останньому числі «НС» публікується замітка А.Саржевського про гастрольний концерт В.Павліка в обласній філармонії, де він виконав «незабутні душевні музичні твори Володимира Івасюка, зокрема “Два кольори” та “Чорнобривці”». Це ж дуже відомі пісні, але жодна з них не належить Івасюкові. Неприпустимий ляп. З вини не так автора, як редактора.
м.Кропивницький