Наталія Бідненко
У КОЖНОГО СВОЯ ГОЛГОФА
***
Мій корабель пришвартувавсь далеко:
Скелястий берег і чужинський край.
Вже забуває, що десь є лелеки,
Достигле жито, літніх трав розмай.
Мій корабель, великий і сміливий,
Тримає якір на чужому дні.
Тепер чужі припливи і відпливи
Його гойдають… Болісно мені.
Мій корабель, високий, білосніжний,
Чужим вітрам підвладний кожну мить…
До рідних хвиль, в напівзабуту ніжність,
Ти повернися… Бо душа щемить!
Філософічне
Утіш мене сердечною розмовою,
Ласкавим словом душу приголуб.
Життя, на жаль, нам час не відшкодовує
Й не заслоняє від печальних згуб.
Тож не спішімо. Плавними хвилинами
Стікає час в долоні майбуття.
Хай наші дні не будуть швидкоплинними
Роки життя так стрімко не летять.
Утіш мене своїм далеким голосом,
Що пробиває товщу суєти…
Буяє червень стиглим житнім колосом
Й відносить вітром хмари марноти.
***
Ковзнули по плечу вуста,
Прогнавши всі мої напасті.
А ніч, духмяна і густа,
Все ворожила нам на щастя.
Зірки ховались поміж хмар,
Немов пробачення просили…
Ти віддавав кохання жар
Іще не баченої сили.
З правічним порухом Землі
Злились мої чуття до тебе…
Де ти? Де я? Де журавлі?..
Із тихим зойком впало небо.
***
Ми вдвох були у тім саду осінньому:
І очі в очі, і в руці рука…
І пропливали хмарки в небі синьому –
Безвинні свідки нашого гріха.
А листячко у яблунь колихалося
І вітерець ласкавий прошептав:
– Хай буде так, щоб вам завжди кохалося
І щоб Господь любов оберігав!
І ми пливли, пливли на хвилі радості,
Бузком у душах оселився рай.
Лиш рум’яніли яблука від заздрості,
І хлюпало кохання через край.
***
Жінка плакала за вікном.
Вторив дощ їй по підвіконню.
Чом же стали забутим сном
Недосяжні його долоні?
Жінка плакала. Дощ втішав:
– Це така собі чорна смуга…
Та печаллю найвищих октав
Не втихала на серці туга.
Жінка плакала… Перестань!
Ви із Долею нині квити.
Ще засяє квітнева рань
І навчить тебе просто жити.
…У вікні запалю свічу…
Ось чиїсь ніби чую кроки…
Плачем, Доле, тобі плачу
За болючі твої уроки.
Другові
Ти знаєш, друже, просто катастрофа,
Як часу нам замало на усе…
У кожного із нас своя Голгофа
І кожен лиш свого хреста несе.
Ти знаєш, друже, як на серці втома
Ні дихати, ні спати не дає?
І ти в людському губишся содомі,
Душа ж кричить, душа на сполох б’є.
Ти знаєш, друже, все не так погано,
Коли ти є – на відстані дзвінка,
Коли твій голос ніжно гоїть рани,
Тоді втихає і печаль гірка.
***
Напівзнайомий і напівчужий,
Ти щастя дарував минулим літом…
У радості не знала я межі,
Літала птахом понад білим світом.
І знову літо. Те давно пройшло.
Сліди твої вкривало листопадом,
Коли ти йшов… Забрав своє тепло.
Кому поніс його осіннім садом?
І знову літо. Долі віражі.
Неждана зустріч в натовпі людському.
Напівзнайомий і напівчужий…
Я ставлю крапку. А ти хочеш кому?
Про чекання
Дні і ночі минали в чеканні,
В серці вогник надії не гас.
Я чекала його на світанні
Й у вечірній задумливий час.
Рахувала печальні години,
Не знаходила місця в журбі.
І не бачила в світі причини,
Що прийти заважала тобі.
Та нарешті загоїлись рани,
Бо бальзамом – потрібні слова:
– Ти прийшов, дощик мій довгожданий,
І душа в чистоті спочива.
***
Падали яблука – білий налив.
Падали, в серці будили тривогу.
Що ти на згадку мені залишив?
Посмішку здалеку й більше нічого.
Захід палає. На завтра – вітри.
Листя тріпоче натомлених кленів.
Чом же ти душу від мене закрив?
Не надивлюсь більше в очі зелені.
Недолюблю, не доп’ю, не прийду:
Ти – за роками, за гранями мрії…
Падали яблука стиглі в саду,
Наче останні краплини надії.
***
Поговори зі мною, друже…
Хай – ні про що, хай – просто так,
Як за вікном лютує стужа,
Чи як у полі квітне мак.
Поговори. Я буду рада,
Розсій невизначеність дум
В час золотого листопаду,
В його прозорий ніжний сум.
Хай ллється бесіда неспішно,
Щоб наодинці – я і ти…
Поки ми вдвох в цім світі грішнім –
Немає страху самоти.
с.Іванівка Кропивницького району.
Володимир Кобзар
ДІМ ГРУШЕВСЬКОГО
(перші розділи роману)
1.
На початку березня 1917 року політичного піднаглядного професора Грушевського викликали до поліційного відділку Москви, де він щотижня відмічався, і повернули паспорт. Кислі обличчя відставних наглядачів красномовно свідчили, що вони не в захваті від революційних змін. Втім, тоді таких раптових і швидких змін не очікував ніхто.
У ті ж дні з Києва посипалися телеграми від різних, часом невідомих, осіб з невиразними побажаннями й натяками, що його чекають родина і громадяни. Телеграми бентежили й підносили настрій, але заклопотаний видавничими планами, роботою в архівах, яка завжди приносила йому втіху, а також пломбуванням зубів, Грушевський не квапився до Києва. Йому здавалося, що в Києві не особливо жалкують за його засланням, ба навіть відчувають полегкість, що бодай на певний час позбулися такого «поперечливого» чоловіка. І тільки після чергової телеграми із закликом прибути у зв’язку з обранням головою якоїсь української центральної ради, стало ясно: крига скресла і на Україні, слід рушати додому, до дружини й дочки, за якими він скучав після їхнього від’їзду до Києва напередодні різдва.
Впливові московські земляки допомогли дістати ордер на білет і, нашвидку зібравшись, надвечір 11 березня Грушевський прибув на Брянський вокзал. Потяг «Москва-Кіевѣ» уже приймав пасажирів. Дерев’яну скриньку з книжками і кошик Грушевський поклав на багажну полицю, роздягся, перевзувся в пантофлі й умостився біля вікна з книжкою-стародруком, придбаною за кілька днів до від’їзду. Бережно гортав сторінки, зрідка поглядаючи на виметений від снігу перон Брянського вокзалу.
Повз вікна пробіг молодик в офіцерський шинелі з башликом на голові. Несподівано він притулився лицем до шибки і так само швидко зник. Грушевський мимоволі сахнувся і відклав книжку.
Тричі бомкнув вокзальний дзвін. Йому вторував паровозний гудок і потяг смикнувся, поволі набираючи швидкість.
Грушевський вийшов у коридор. Навпроти сусіднього купе стояв молодик у військовій уніформі без погон, який щойно пробігав пероном.
– Добрий вечір! – привітався молодик російською.
– Радше – доброї ночі, – відповів Грушевський.
– Так, ночі… – погодився молодик. – Скоро справжня весна. Революційна!
У мові молодика Грушевський уловив інтонації, знайомі ще з часів мешкання у Львові.
– Вибачте, ви часом не з Галичини? – спитав Грушевський.
– Ні! – як відрубав молодик.
– З Прикарпаття? Гуцул?
– Я з Закарпаття. Русин! – з притиском сказав молодик.
– Русин?
– Ви здивовані? Не чули про такий народ?
– «Я русин єсмь, бил і буду».
– О, та ви знаєте нашого русинського батька Духновича?! – здивувався молодик.
– Переглядав в архівах деякі його рукописи.
– Я не тільки русин, я й зовуся Руснак! – з гонором сказав молодик. – А ваша борода мені когось нагадує…
– Святого Йосифа?
– Радше грішного… Одного професора історії.
– А чому він грішний?
– Бо сотворив гріховну книжку.
– Це ж яку?
– Історія «України-Руси».
– О, та ви освічена людина, – усміхнувся в бороду Грушевський. – І які ж ваші враження?
– Я багато не втяв… Але не згоден з думкою, що Україна – це Русь.
– А що ж таке Україна?
– Вигадка австрійців!
– Навіщо це їм?
– Щоб роздробити велику Росію, яка і є Руссю!
– За часів існування Русі Росії і в помині не було. Не кажучи вже про Москву.
– А українці хіба були?!.. Звідки вони раптом узялися?
– Вони жили між Карпатами і Подніпров’ям споконвіку. І напевно називалися руськими. Або русинами.
– Ви говорите словами Грушевського!
– Я говорю своїми словами… Наші предки після монголо-татарської навали не мали своєї держави, а відтак сталої назви.
– Стривайте... А ви, часом, не той самий Грушевський?
– Той самий. Дякую за бесіду. На добраніч, – сказав Грушевський і зайшов у купе: «Ще один землячок-перевертень!»
Руснакові на мить одібрало мову. А потім він процідив:
– Майся, скурві син… Ґута би тя вбила!
Попутник на нижній полиці вже дрімав. Грушевський же довго не міг заснути, думаючи про те нове життя, яке почнеться з поверненням до Києва.
Сірого ранку, коли за вікном замелькали засніжені брянські ліси, його розбудили крики в сусідньому купе і дим, який заповзав з коридора. Заспаний попутник похапцем одягся і вискочив у коридор. Грушевський слідом.
Пробіг заспаний провідник:
– Усім перейти в сусідній вагон! Негайно!
Грушевський мерщій узувся, схопив дерев’яну коробку й кошик з книжками і, на ходу надіваючи пальто, вискочив у коридор. З сусіднього купе вже рвалося полум’я. Перелякані пасажири ломилися в тамбур. Провідник зірвав стоп-крап, потяг різко загальмував і став.
Грушевський відчинив двері тамбуру, кинув у сніг коробку й кошик і вернувся по забуті під подушкою стародруки. В обличчя вдарило гарячим жаром, від якого зайнялася борода. Він відступив і вискочив на насип. На його південному боці зеленіла молода трава. Серед неї необачно виткнувся самотній підсніжник, який поступово чорнів від подиху вогняних язиків.
2.
У Київ погорільці з московського поїзда дісталися далеко за північ, у вагоні третього класу. Грушевський здав речі в камеру схову і, обминаючи підмерзлі калюжі, побрів додому. Невдовзі йому почулися позаду скрадливі кроки. Він став, завмер, потім крутнув головою навсібіч… Нікого… Але холодок страху змусив його різко змінити напрямок руху. Тепер він ішов, не дивлячись під ноги, наче тікав від когось… І за хвилю заблукав… Втім, на Назарівській упізнав ботанічний сад і вже безпомилково дістався на Паньківщину. Його шестиповерховий Дім височів велично й тихо, і тільки на мансарді у художника Кричевського горіло світло.
Пополудні по-домашньому одягнений, заспаний Грушевський сидів на стільці посеред вітальні. Марія Сильвестрівна, дружина, метушилася навколо нього зі шматом тканини, гребінцем, ножицями й люстерком: «Геть посивів мій Михасик… І трошки постарів за два місяці…» Грушевський у люстерко спостерігав за дружиною: «Погладшала… І зморщок більше…»
– Може, пізніше, Маринцю? – озвався Грушевський. – Я чекаю Дорошенка.
– Він задзвонить перед візитою. До речі, він тебе на вокзалі пів дня чекав, разом з нами.
– Хто ж знав, що трапиться така халепа… А де наша Кулюня?
Марія Сильвестрівна старанно, не кваплячись, підрівнювала обсмалену бороду Грушевського.
– Подалася з Настею на збори прислуги.
– Куди?! – аж смикнувся Грушевський.
– Не сіпайся… Ще двійко волосинок отут чик… Як ти умудрився так обсмалитися?
– Рвався по книжки. І по калоші.
– Як міг згоріти весь вагон?
– Зайнялося вдосвіта, майже всі спали. Одна сонна тетеря вийшла з купе, покинувши там запалену спиртівку. Спиртівка впала додолу і…
– То це не атентат?
– Я бачив у тамбурі одного підозрілого офіцерика. Лихим оком на мене дивився. Потім він зник. А сьогодні приснився.
– Якась мара.
– У юнацтві мені навіть государиня приверзлася. Я навколішках благав у неї вольностей для нашої мови.
– І що?
– Відмовила. А мене – в буцегарню.
– Віщий сон: і буцегарня, і заслання… А книжки цікаві?
– Ще б пак. Особливо «Апостол». Саме по нього я і рвався у полум’я. І, звісно, по калоші… Який професор без калош?
– Як ти обходився без нас?
– Нудився, особливо вечорами. А вдень – видавничі клопоти: то восьмий том «Історії України-Руси», то «Первая книга церковно-славянского языка». І не тільки це. А ви як тут, без мене?
– Тебе тут усі чекали.
– Хто це мене телеграмами засипав?
– Бач, після революційних подій у Петербурзі знаючі люди пораяли мені звернутися до полковника Оберучева, який посів значну посаду у виконкомі громадських організацій. Аби він поклопотався про твоє негайне звільнення.
– Навряд чи він має такі повноваження.
– Менше з тим. Я пішла до нього, і він дав папір, у якому говорилося, що хоч формально твоє заслання не скасоване – нема підстав вважати, що твоє повернення до Києва викличе якісь ексцеси. На підставі цього паперу всі, хто мав доступ до урядового телеграфу, писали тобі. Приватним особам це досі заборонено.
Підстрижений і помолоділий Грушевський приймав Дмитра Дорошенка у своєму кабінеті. Домінував у ньому величний письмовий стіл. Поряд на круглому столику громадилися стоси книжок, газет і старих коректур. Під вікном височіло бюрко, за яким, стоячи, часто працював Грушевський. Високі книжкові шафи підпирали стіни між вікнами. На корінцях багатьох книжок виднілися ініціали С.Г. – батька Грушевського. Між двома вікнами висів портрет Михайла Грушевського роботи Фотія Красицького. В одному куті стояла канапа з гуцульським ліжником, а поруч – стоячий годинник у дерев’яному футлярі. Підлогу вкривали українські килими, добирати які Грушевському допомагав Василь Красицький.
– Верховодить нині виконавчий комітет об’єднаних громадських організацій з дванадцяти осіб. Його стрижнем є гласні міської думи, у тому числі доктор Страдомський, а також городський і земський союзи. Є також представник ради солдатських дупутатів. Активним є Рафес, представник Бунду, деякі київські газетярі, як от Балабанов, меншовик.
– Пістрява публіка… А українці?
– Затесалося п’ятеро душ.
– Хто саме?
– Барон Штейнгель від Союзу городів, Ніковський – від різних українських організацій, Єфремов – від блоку російських, українських і кавказьких соціалістів, якийсь Паламарчук – від українського робітництва і Порш – від Союзу кооперативів.
– Він же соціал-демократ. Був одним з очільників цієї партії.
– Так. Але ще перед війною побив горшки з Винниченком. До речі, він не збирається повертатися на Україну?
– Я бачився з ним напередодні від’їзду, але про це мови не було. У нього в Москві якісь свої партійні плани, там є невеликий гурток українських соціал-демократів. Пропонував і мені пробиватися у міський виконавчий комітет. Але, як на мене, це марна справа. Там з нами нітрохи не рахуватимуться.
– Та й у Києві не дуже рахуються.
– Це ще побачимо.
– Втім, Порш у виконкомі став комісаром державного майна. Завдяки йому Центральній Раді виділили дві кімнатки у Педагогічному музеї.
– Гарний початок.
– А російські громадські й партійні організації зайняли весь Царський палац!
– А хто верховодить у виконкомі?
– Теж кадети. З ними за владу чубляться російські соціал-демократи й есери… Але у ставленні до українства мають спільну, майже ворожу позицію.
– Штейнгель теж кадет.
– Одночасно й українець… Бувають такі парадокси… Тому на противагу цьому виконавчому комітету і було створено українську центральну раду.
– Чия ідея?
– Наша!..
– Товариства українських поступовців?
– Звичайно! І назву, здається, запропонував саме Єфремов.
– А що Дмитро Антонович? Марія Сильвестрівна казала, що він був дуже моторний у цій справі.
– Спочатку рада товариства планувала стати головним об’єднуючим центром з осідком в Українському клубі. Але на збори з’явилися Антонович і компанія з вимогою, щоб до ради прийняли стільки ж представників соціалістичних організацій, як і від поступовців.
– Дмитро давній правдивий соціал-демократ.
– А решта?.. З’явилися як гриби після дощу. Справді, як ті співочі товариства, про які писав Винниченко. Ми їм відмовили. Вони нахабно заявили, що заснують окрему раду… Мусили піддатися, щоб не плодити гетьманів. Ждали вас.
– Ви досі в Союзі городів?
– Вже ні. Помічником у губерніального комісара Суковкіна.
– О, з ним можна мати діло, попри його московське походження.
– В його управі чимало українців, особливо кооператорів. Зокрема, Чикаленко. До речі, він хоче порадитися з приводу відновлення виходу газети. Справа горить, а йому треба на Херсонщину, сіяти хліб.
– Без нього не посіють?
– Хазяйське око потрібне в кожному ділі. Вас дуже чекають.
Грушевський підвівся і підійшов до вікон. В одне виднілася Оболонь, Куренівка й долина Дніпра. У друге – Липки, Печерськ, золоті бані Лаври. Грушевський з утіхою вглядався у краєвиди, які часто снилися йому у засланні і в Симбірську, і в Казані, і в Москві.
Грушевський обернувся до Дорошенка:
– Треба владнати деякі хатні справи. Буду завтра пополудні.
м.Київ
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, травень)
1 травня
♦ Дивлюсь телевізор (під час сніданку чи вечері), заглядаю в Internet (здебільшого перед сном і нерідко посеред ночі години дві-три, коли не спиться). Найвразливіші з останніх. Парад дитячих садків у місті Єйську Краснодарського краю (місто на березі Азовського моря): з ініціативи мера цього міста на прізвище Бублик батьки дошкільнятам фінансували пошиття військової парадної уніформи різних родів військ і провели парад – колонами ішли хлопчики й дівчатка – піхота, моряки, льотчики, танкісти; попереду кожної колони марширували виховательки також у солдатських строях; це видовище треба було бачити! Росія перетворює себе у казарму: це сумно і страшно. Чи є в такої країни перспектива? Питання риторичне. Другий сюжет. З офіційним візитом у Київ прибув обраний два місяці тому президент Чехії Петр Павел. Коли на телевізійному екрані його подали крупним планом, то я подумав, що поряд із Зеленським стоїть трохи молодший Володимир Петрович Яремчук, наш письменник і народознавець – неймовірно схожий. Я тут же зателефонував йому у Долинську, й він одразу ж погодився: мовляв, мої дочки мені не раз про це говорили. Третій сюжет: заява російського опозиціонера Віктора Шендеровича про «сплески нацизму» в українців. Він підтримує нас лишень до нашої перемоги, але не схвалює бажання українців, аби Росія розпалась на десяток держав – це вже, мовляв, ознаки нацизму. Та чи спроможна агресивна кацапська орда реформуватись самостійно? Якщо її не розчленити, якщо не забрати в неї ядерної зброї, то через п’ять-шість років вона запрагне реваншу. Як цього не розуміє такий послідовний борець із тоталітаризмом, як Віктор Шендерович? Четвертий сюжет. Інтерв’ю з криворізькими хліборобами, які завершують посівну: і фермер, і механізатор одягнені в чорну кофту з яскравим тризубцем на грудях, під шиєю… «Цей одяг їм привезли телевізійники», – кажу я дружині. «Ти що! – обурюється вона. – Наші ЗМІ уже давно позбулися цієї показухи. Що для мікрофона ще часом шукають україномовного об’єкта, то це правда, але із вдягачкою… Це домисли твого совкового минулого…» Невже?
♦ Іще одну книгу Андрія Любки я прочитав – «МУР» («Meridian Czernowitz», 2020, 208 с.), повна назва «малий український роман» – більше навряд чи з’явиться у мене бажання його читати, навіть коли найкращим своїм твором молодий письменник вважає сьогодні роман «Карбід». Хоча, як мовиться, не зарікайся. Бо ось і в «МУРі» тобі багато чого сподобалось. Обкладинка насамперед (художниця Анна Стьопіна). Іронія, сарказм, гумор в цілому (не без кривлянь, звісно) хлюпають чи не з кожної сторінки (найприкметніша риса постмодерну), і нерідко ті бризки благодатні, якщо не стосуються тілесності нижче пояса. Іронію закладено і в назву твору: головний герой, молодий поет, мріє написати великий роман, аби ввести рідну літературу в коло найвідоміших світових літератур, але мрія далі задуму не зрушується. (Щось подібне я намагався в молодості реалізувати оповіданням «Штука»). Значною мірою роман тримається на творчих бзиках («Для чого дівці читати поезію, якщо в неї є груди?»; «…ніша музикування без слуху і співання без голосу в літературі вже зайняті» – відповідає поет товаришеві, який пропонує йому створити гурт і співати свої вірші; «Немає нічого принизливішого, ніж дарувати комусь власну книжку»; «Роман – це ціль. Коли вона досягнута, життя втрачає свій сенс. Без мети жити ніяк»; «Такий я нікчема. Чувак без яєць. Поет, що ще тут скажеш»; «Винні етикетки я читаю уважніше, ніж книжки»), на карикатурному вживанні законодавчо затверджених недавно фемінітивах (спорткиня, архітекториня, панчиня, поліцейкиня, екстрасенсиня, держслужбовкиня, медсестриня і т.п.), навіть на потоптуванні закарпатських поетів і самої Ліни Василівни. І хоча твір обрамлено історією легендарного гуцульського музичного інструмента, зображеного на оправі книги, однак авторська сіль не в ній, а в шести портретах юних і жагучих, одна з яких мала б звільнити поета від суєти задля створення ВУРу (великий український роман) – ці портрети в 3-8 і 10 розділах займають рівно пів тексту усього твору, і саме вони забезпечують йому увагу масового читача. Тут є все, що так чітко вирізняє А.Любку серед розмаїтого в скабрезностях літературного покоління. Серед бендюжників тобто – за висловом Ліни Костенко: «Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках».
5 травня
♦ Зворушлива історія одруження Андрія і Валерії Суботіних, які рік тому офіційно побрались в оточеному з усіх боків росіянами Маріуполі, в підземеллях «Азовсталі» – він виготовив із фольги обручки, а через два дні загинув; вона ж мало не рік перебувала в російському полоні. Повідана з телеекрана трагічна доля покликала Лесю Шиденко і Григорія Поповича (слова і музика) створити пісню, яку рідні Суботіних, мати Андрія, попросили виконати Марійку Бурмаку. Давно я її не чув і вважав, що закономірно вона загубилась як така, що не витримала конкуренції зі справжніми. Бо ні голосу, ні, здається, слуху вона не має, хоча записала уже понад десяток дисків та отримала звання народної артистки України. Послухайте її пісні – вони схожі одна на одну, як краплі води, вони переважно не співаються, а промовляються – це речитатив. Але Суботіни вибрали її тому, що молодість матері Андрія припала на 80-90 роки, на добу фестивалів «Червоної рути», на першому з яких засвітилось ім’я симпатичної української дівчинки із зрусифікованого міста. Справді, її виконання оригінальне, не схоже на інших, але ж і позбавлене мелосу, без чого пісня втрачає привабу.
♦ Радію кожній з’яві тверезого російського мислення, особливо коли він стосується моїх улюблених письменників. Ось і тепер натрапив на факт відмови Татьяни Толстой у жовтні 2014 року взяти участь у впорядкуванні антології оповідань «Крым, я люблю тебя». Мала мужність висловити свою позицію «кримненаш»? Андрєй Бітов, який своїм спогадом відкриває збірник (видавництво «Экспо», 2015, 544 с., тираж 5000 примірників), не мав тієї мужності. Як й інші 35 письменників (42 оповідання ввійшли до книги). Хоча… Мужність чи страх? У червні того ж 2014-го Т.Толстая в одному інтерв’ю сказала: «Я боюсь говорить об Украине. Любое слово сейчас может закончиться пулей». Врешті, краще промовчати, коли не готова стати на прю зі злом.
У моїй домашній бібліотеці є лиш одна її книга «Любишь – не любишь» (Москва, «Оникс, ОЛМА-ПРЕСС», 1997, 384 с., наклад 15000). Це друга в її творчій біографії, видана через 14 років після першої. Майже всі оповідання (22), які вона написала. Я прочитав третину з них і завжди зігріваюсь думкою, коли повертаю голову до бра біля полиці й серед багатьох книжкових корінців вирізняю лазуровий із золотим сфінксом – стільки годин насолоди попереду!..
7 травня
♦ Не раз помічав, як далекі за своїм розташуванням факти, немов магнітики, притягуються один до одного, варто лиш якийсь один спізнати. Місяць тому від столичного академіка я довідався про альбом Драча-Яблонської 1969 року видруку. А ось на столі у Спілці трапляється мені книга «Олександр Архипенко» (Київ, «Мистецтво», 1989, 200 с.): понад 120 репродукцій скульптур нашого всесвітньо-відомого майстра, яким передує нарис Віталія Коротича, звідки довідуєшся, що книга-альбом мала побачити світ на двадцять років раніше. Тобто, «Мистецтво», видно, збиралось видати низку альбомів, сублімуючи візуальну творчість зі словесною. В обох випадках задум в умовах «мороз крепчает» зазнав краху. Чи були інші спроби?
Для розуміння творчості конструктивістів-абстракціоністів має бути тлумач. Олександрові Архипенку повезло з Коротичем. Ім’я цього поета-публіциста нині спиймається в Україні доволі критично (кон’юнктурне запобігання перед радвладою, виїзд з Києва після катастрофи на ЧАЕС, у публіцистичних мандрівних нарисах викривав американський спосіб життя, сьогодні мовчечки мешкає в Москві), але на зорі творчості він був успішним у всіх відношеннях. Десь саме тоді написався йому нарис про знаменитого скульптора. «Архипенко часто вів мову про Україну, про ту вельми далеку землю, що майже втратила для нього свою матеріальність, залишилася Початком, Порогом, від якого йдуть у світ» – щоб так написати, треба й самому це відчути. Чи відчуває він, майже дев’яносторічний, так тепер? Коротич у нарисі пропонує ключі до розкриття феномену скульптора: «Для того, щоб призвичаїтись до героїв Архипенка, потрібно трохи пожити з ними, подумати про них, подумати з ними разом». І ще кілька міркувань з приводу: «…предмет не має єдиної, абсолютної форми в мистецтві», «…він перший запровадив порожній простір в скульптурі, порожність набувала об’ємності, формувала твір. Як музика надає форму тиші, так його заглиблення та отвори на живому тілі скульптур надавали їм форми». А ще штрих до портрета: «Іноді він уже не знає, де наслідувачі, а де щирі послідовники… Епігони та учні… Учнів не втримаєш біля себе, епігонів – не проженеш». Це ж аксіома для усіх видів творчості. «Людська послідовність завжди викликала недвозначну реакцію. Переконаних людей завжди відкидали чи приймали, шанували чи їх зневажали – до них не були байдужі…» Послідовність, переконаність, принциповість залежать від обізнаності: ось відкрилися запечатані раніше архіви і треба бути придурком чи ідіотом, аби слідувати колишнім своїм переконанням. І ще один начеб постулат, який я сприймаю критично: «Самотність творця – найстрашніша з можливих самотностей». Характерний хіба для творення початкового, коли митець утверджується. Тому для зрілості навпаки – це найбажаніший, найпродуктивніший стан: самотність.
♦ Гортаю файли сайту «Український клуб» Романа Кухарука. Він пише щоденник творчого літературного буття столиці. Лиш де-не-де зблисне якась позитивна картинка, а то все – бруд, блуд, кривляння. Наведу один запис – від 27 березня 2009 року: «…у музеї Шевченка кулуарне відзначення 80-річчя ОУН. Дрімучий Яковина (кричить як кугут американський), спокійний Гайдамаха, самозакоханий новітній гебіст Вятрович, доходяга Юхновський. На фуршеті мене вразила чудовна риба фіш. Дуже доречно. Але смашна – єдрі твою в пень. Червак закликав до єдности. Падличко геть здурів – закликав цілувати переможний у Тернополі чобіт Ярославича. Я йому возразив, бо не витримав. Були письмаки Герасим'юк, Портяк, Влад і Клименко. Юра Сорока тепер козирний тіп – голова секретаріату мельниківців. Але йому тяжко. По тому був вечір Андрія Любки у книгарні "Є". Враження такі: публіка дебільна, автор помірно талановитий. Навіть на серйозних речах публіка ржала – дауни даунами…» Три, як тепер кажуть, столичні локації, на яких єдиний позитив – риба фіш. Демократія, брате! Не дай Господь опуститися до такого літописання.
15 травня
♦ На ТБ показали сюжет із Ірпеня: зі стіни багатоповерхівки, яка має бути розвалена, бо не піддається реставрації, зняли малюнок-графіті «Гімнастка» відомого британського вуличного художника на ім’я Бенксі (це псевдо, а справжнього його імені ніхто не знає), згодом встановлять на одному з відбудованих майданів – під охороною, під відеоспостережними камерами. Ціну цьому творові виставили в 1 мільйон доларів. «Ось тобі зразок – чого вартує в наш час піар, – каже дружина. – Якби гімнастку зі стрічкою намалював якийсь ірпінський хлопчак чи художник, і зробив би це набагато краще, то ціна цієї картини була б у мільйон разів дешевша, а то й довелось би ще платити штраф за псування комунального чи приватного майна». Так, Бенксі не раз критикували на Заході «за вандалізм». Колись, не тепер. Тепер він король жанру, тепер його мальовидла – бренд.
♦ Намєдні, як кажуть москалі, тобто недавно, на днях у Мережі я наткнувся на понад годинну телепередачу «Нмдни1926» з ведучим Леонідом Парфьоновим. І лице й прізвище мені бачиться й чується не вперше і не вдруге, але по-справжньому це явище в російському і, можна сказати, у світовому просвітництві я пізнав лише тепер. Через те й не дивуюсь, що цей російськомовний і від раші походженням контент у нас нині не заблокований. За кордон своєї країни журналіст-історик на 64-ому році життя виїхав торік з початком вторгнення РФ в Україну, бо належав до першого ряду, який тоталітарна влада кидала за ґрати. Де він зараз – в Ізраїлі чи в Грузії, чи в іншій країні – не знаю, у путінську імперію він точно не повернеться. Я побачив одну повну серію «Нмдни», ще двогодинне інтерв’ю з Юрієм Дудьом, кілька витягів TikTok’у – і цього мені достатньо, аби тепер відео його авторства я записав до улюблених-вибраних. Точним і значущим фактажем з рідкісними ілюстраціями переповнений кожен випуск так густо, що хочеться його проганяти кілька разів, аби кожен кадр, кожен титровий рядок, кожен висновок покласти на окрему поличку своєї пам’яті, бо вони усі без винятку незатерті, об’єктивні, концептуальні. Ось хоча б 1926 рік: перший перепис населення в СРСР (всього за часів існування більшовизму було проведено 7 переписів) – 60 відсотків населення не вміли читати, а дві третини населення – молодь віком до 30 років; з тріумвірату Сталін усуває керівників Москви і Петрограда (Каменєв і Зінов’єв) і ще за життя тяжкохворого Леніна стає одноосібним диктатором; у Парижі вбивають Петлюру (як ілюстрація – кадр із фільму Довженка «Щорс»); зведення пам’ятника Леніну на Фінляндському вокзалі колишньої столиці (нині у С-Петербурзі близько ста пам’ятників вождю пролетаріату, а в Москві біля двох сотень); за романом Горького «Мать», який започаткував літературний напрямок «соціалістичний реалізм», знято художній фільм, яким творився міф про елітарність робітничого класу і т.д. і т.п. Історію СРСР як навчальний предмет у старших класах загальноосвітніх шкіл та вузах країни можна подавати цими годинними фільмами (не знаю, правда, чи про всі сімдесят з гаком років радвлади існує відео Леоніда Парфьонова), плюс паралельно, звісно – цей же час очима української людини. Сам я віднині бодай два-три рази на тиждень спробую переглядати усі випуски «Нмдни» – вони того варті. От такий вологодський хло’, цей Парфьонов!
Мені знову закидатимуть увагу до ворожого, рашистського. А нас це не стосується? То була наша спільна історія, і її треба знати й вивчати, аби ніколи надалі не опускатись на таке брудне й жахне дно.
20 травня
У Києві збираються українізувати «кльопану мать», найвищу в Європі – 102 метри. Тобто замінити на щиті герб СРСР тризубом. Лише на виготовлення документів заміни потрібно три мільйони гривень, а на всі роботи 36 мільйонів. Я підрахував приблизно: за ці гроші можна було б видати пів тисячі назв книг солідним обсягом, 300-400 сторінок, тиражем у тисячу примірників кожна. Але така логіка державною елітою не сприймається. (Совєтський герб, звісно, не залишати, відкрутити його й скинути на землю, замаскувавши місце на щиті як рівну поверхню. Врешті намалювати тризуб водостійкими фарбами, які зберігатимуться тривалі роки. Від падіння залізяки зі стометрової висоти збитків буде менше, ніж від шахеда, які сьогодні десятками збивають над столицею).
22 травня
Готуючись до розповіді про так звану щоденникову прозу, перегорнув «Літературний щоденник», який «уложив» Микола Терещенко (Київ, «Дніпро», 1966, 444 с.). Це не щоденник, а календар. Кожен день року позначений датами народження чи смерті видатних людей світу (15-18), рідше відомими подіями. Понад дві третини цих знаменитостей мені нічого не говорять. Значною мірою з причини ідеологічного відбору, та й через просту причину – неможливо осягнути неосягненне. Але такий календар я хотів би мати у своїй книгозбірні (тираж його солідний – 12 тисяч примірників). Добре було б, якби щось подібне створив сучасний «терещенко». Не сумніваюсь, кожному було б цікаво заглянути в календарі на ту сторінку дня, коли ти народився: от серед 16 персон 15 січня зазначені Жан-Батіст Мольєр (1622), Алєксандр Грібоєдов (1794), Міхай Емінеску (1850), Соф’я Ковалевська (1850), Агатангел Кримський (1871). Хочеться познайомитись із творчістю основоположника осетинської прози Арсена Коцоєва (1872-1944) та польського драматурга й художника Станіслава Виспянського (1869-1907), чий портрет виведений на купюру національної валюти. 44-річний Жан-Батіст написав такі рядки: «Бере нудьга мене, пече мене одчай, Що наоколо люд, зіпсований украй, Що всюди, де поткнусь, – брехня, лукавство, зрада, Та підступи бридкі, та лестощів принада. Несила! Гнів кипить! Я весь немов горю І цілий світ ладен покликати на прю» (переклад М.Рильського). Звідтоді минуло понад 3,5 сотні літ, а чи змінилась на гран людина й суспільство, в якому вона живе? …Жаль, але мушу віддавати цей своєрідний щоденник-календар у КірОУН(б).
Другий щоденник, справжній, я вичитав слово в слово, хоч і з загальмуванням (у другій половині мандрів автора почало, видно, канудити від щоденного писання так, що навіть редактори не справились і тому дві-три сторінки в день мені давалися з трудом – під кінець, правда, текст випрямився). Мова про «Подорож з капелою К.Г.Стеценка» Павла Тичини (Київ, «Радянський письменник», 1982, 264 с.) – книгу Олесь Гончар назвав найвидатнішим явищем жанру поряд з «Журналом» Т.Шевченка та «Щоденником» О.Довженка (тоді він ще не міг знати про щоденники Сергія Єфремова і Аркадія Любченка). Поет справді написав чесно про те, що побачив у мандрівці українськими степами (Сміла, Новомиргород-Златопіль, Мала Виска, Єлисавет, Помічна, Вознесенськ, Одеса, Вапнярка, Жмеринка…); ще не утвердилась остаточно на штиках і підступних обманах радянська влада (якраз у вересні 1920 року створює свій повстанський загін отáман Залізняк у Хмельовому; через два з половиною місяці після зустрічі композитора Миколи Леонтовича із капелою у Тульчині його застрелить підісланий чекіст), у творі не двічі й не тричі, разів двадцять згадуються селянські оборонці (прада, в різних контекстах), а ще більше місць у щоденнику пропущено: то вилучено, три крапки в квадратних дужках, то виноскою коментується: стерто гумкою чи закреслено. Логіка підказує, що саме ці рядки та абзаци стали причиною непублікації твору за життя автора. Кілька разів планувалось видання і в 20-30 роках, і під час війни, і після, але побачило світ лиш через півтора десятка літ по смерті. Холола душа у П.Г. при одній згадці про це.
Думаю: яка ж яскрава українська нація у своїй пісні! І відважна. Хор Олександра Кошиця у 1919 році від імені УНР подався по світу (країни Європи, Америки) представляти пісенну країну й там залишився назавше. А дві хорові капели в розпал російсько-української війни по обидва боки Дніпра нагадували зневіреним, підтримували справжніх… Олесю Гончару бачився фільм за сторінками цього щоденника. Нема досі. А я визбирую в тих прозових рядках перли поетичного стилю нашого перестрашеного генія: вони могли б порівнятися з Осьмаччиними, тільки ж він, за Маланюком, поміняв кларнет на дудку. «Синіє в вікнах по-осінньому. Пищать двері, немов од холоду, і всі кутки в залі насупились. Невже на зиму йде?.. […]», «Свистять паровози, іноді з рушниці десь бахне», «Сонце на вечір позирає: чи зайти, чи ні?», «А в небі зорі дзвонять», «М’ясник одрізує тоненьку, як папір, смужку сала, з якої, здається, цигарку скрутити можна, і дає з ножа…», «Сад стоїть унизу, а вітер з ним якусь п’єсу розучує», «За нивою нива має, мов карти степ здає» (погляд із вагонного вікна на ходу)… Зупиняюсь, хоч і нелегко це зробити: книга повна таких чарівних місць. Але ж книга моя власна: простягнув руку до полиці – й ті чари зі мною.
Знаків запитання теж кілька лишив я на берегах. «Село Будки. Електрика в хати проведена… У Балаклеї вже стемніло. Електрика по хатах горить». У 1920 році електрика по селах? «…черкаський поет Гриць Жасмин»? А оце вже явна необізнаність (про Єлисавет): «…тут помер В.Григорович, який брав велику участь у визволенні Шевченка»: петербуржця Василя наш поет переплутав з одеситом Віктором. Писався щоденник на ходу, в потязі…
30 травня
♦ Як же мені мулько стає в очах, коли бачу українця у вишиванці, не заправленій у штани! Виглядає так, ніби він, стривожений-заклопотаний, щойно з нужника вийшов, задумавшись… А такі зухвальство і безпардонність узяв було собі за моду покійний В.О. Передивіться усі його існуючі фото чи відео в рідних пенатах Матусівки чи у свята-ювілеї, прогулянки диво-садом чи заповідником «Карпенків край». Всюди вишиванка ментиляється в нього мало не до колін. Та невже ж це не зрозуміло: так розв’язно, неестетично, вульгарно… Чи, може, то демонстрація свободи, широти душевної? Інтуїтивно відчувало серце моє: ця розперезаність нам не пасує. Коли ж бачу тепер, що з нього беруть приклад і Бабенко, і Косенко, і Михида, і Каретний, навіть наймолодшенький з поетів Новицький. І ось у повісті Тодося Осьмачки «Ротонда душогубців» натрапляю на деталь з характеристики голови Куцівського парткому, приїжджого, чужака, окупанта Маздигіна: «Ходив він завжди у чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній сорочці навипуск…». Москалі носять свої косоворотки навипуск. В.О. я делікатно радив заправляти вишиванку, але він був переконаний у протилежному.
♦ Уже за тридцять років української незалежності таки можна було б спромогтися на видання три- чи чотиритомного зібрання творів Тодося Осьмачки, одного з найкращих наших письменників минулого сторіччя. У домашній бібліотеці я маю більшість його творів у різних виданнях – вірші та проза. Вибране, а не зібране. Не здивуюсь, коли фахівці скажуть, що існують Осьмаччині твори, які досі не публіковані в нас (а тим більше його переклади Шекспіра та Байрона, епістолярій та архів). А якщо й публіковані, то не у всіх бібліотеках вам можуть їх запропонувати. Зокрема мова про повість «План до двору»: видавалась і в харківському «Фоліо», і в столичному «Українському письменнику», але в наших місцевих бібліотеках їх немає, навіть у обласній науковій. Лишень найперше емігрантське видання (Канада, «Український Легіон», 1951, 184 с.). Років двадцять тому я допомагав бібліотеці розбирати подарунок «Канадсько-Українського бібліотечного Центру», серед сотень чи й тисяч подарованих книг була й ця. Чи то видавництву бракувало коректорів, чи видавці вирішили не втручатись у орфографію письменника, але на кожній сторінці трапляється від одного до трьох десятків і більше касових, як би зараз сказали, описок. Найхарактерніші: жувуть, ніским, мовчозний, щикотурка, ніпередким, ззімо, спід, денебуть, з-пі дцеркви, ніхтик і т.д.; жахливі переноси слів: у-бий, о-хоти, мі-сця, У-країна…; апострофа в цій книзі ви не знайдете; пряма мова подається через тире і лапки вкупі…
Мені ці недоліки не сильно вадили при читанні, бо я впивався красою, точністю й образністю Осьмаччиної прози, його безстрашною правдою («…душа його від радости схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою або стусоне рукою»; «…ми мусимо тепер серед населення піднести жах на найвищу скалю, аби кожного колгоспника і вві сні і наяву тримало розпеченим правцем і не допустило йому в голову якоїсь свіжої думки, навіть невинної…» – настанова чекіста Тюріна). Мені не вадило, але нині проза Майстра має бути подана у сучасному правописі, аби читач не спотикався на кожному реченні.
м.Кропивницький