Тамара Журба
16 січня минуло 85 років з дня народження Тамари Журби (16.01.1939, м.Зелене Дніпропетровської області, Україна – 12.01.2021, с.Сан Мартін провінції Місьйонес, Аргентина). Подаєм поезії з книги дитячих віршів, яка готується до друку.
Неслухняне слово
Несподівано у Вови
З язичка злетіло слово.
І хлоп'я не знає досі
Звідкіля воно взялося.
Перемурзане, невмите,
І якесь – несамовите.
То пристало до сестрички –
Зашарілось в Іри личко.
І дідусь на Вову глипа,
Раптом збитий з пантелику...
То, пошкрябавши за вухом
Татуся, під капелюхом,
Пострибало до сусіда
І хлоп’я чкурнуло слідом,
Щоб схопити його в жменю
Та сховати до кишені,
Бо воно ж таки негарне!
Тільки – де там.Тільки – марно.
Вже від нього й мама плаче,
А воно круг неї скаче.
Та ніяк не може Вова
Наздогнати своє слово.
Арештуйте солов'я!
Горобець мостивсь на стрісі,
Бо вже й вечір споночів,
А із гаю, чи узлісся
Соловейка линув спів.
Нашорошив заєць вуха...
«Віть-тьох-тьох! Ф'юіть-Ф'юіть!..»
Повен місяць в небі слуха –
Заворжений стоїть.
Горобець крило відставив:
«Хулігани солов'ї»!
Та яке він має право!?
Всі оці сади, гаї,
Всі ліси – моя держава!
Це й мелодія моя.
Він украв у мене славу,
Арештуйте солов'я!»
Горобець крильми махає,
А у небо: «Фіть –ф'юі»!
У веснянім зелен-гаї
«Хуліганять» солов'ї.
Муркало
Котик Муркало відмовивсь
Від матусиної мови,
Лиш підгавкував Рябку,
Що стрибав на ланцюжку.
Вже й згадати не хотілось,
Як учора муркотілось.
Хвостик бубликом зробив.
Тонко й високо завив.
І тоді почув слова:
«Хто це гарно так співа?
Мабуть вже пора, дружок,
І тебе – на ланцюжок».
Котик Муркало злякався,
Вмить за маму заховався
І сказав: «Няв-няу-няв!
То я тільки жартував».
Лякун
Якось чую: тихо – тихо
На тополі між гілок
Намовляє шпак шпачиху
Залетіти у садок:
Вже черешні доспівають –
Наклюємось досхочу, --
А вона йому співає:
-- Нізащо не полечу.
Там, оглянься, за парканом,
Мов розгніваний дикун,
Розмахався рукавами
Лякк. Ляковисько.Лякун!
Де від мудрості ключі?
Під сосною на корчі
Сперечались два сичі:
Де узнати, як дістати
Нам від мудрості ключі?
Звідкіля ти, журавлятко?
Повертались журавлі
Із далекої землі.
Натомилось журавлятко
Та й заснуло на ріллі.
А прокинулось – біда:
Слід у небі пропада!..
Що ж тепер йому одному
Долітати до гнізда?
Вечоровий туманець
Покотив з кінця в кінець...
«Піднімайся, ти ж бо сильний, --
Шепотів йому вітрець.—
Розітнем тумани злі
Та й полинем в синій млі.
А скажи, відкіль ти родом,
Із якої ти землі?
Дужо вдарило крильми...
І уже з височини
Рознеслось понад долини:
«З України! З України...»
Наталя Ковалик
Наталія Ковалик народилася і проживає в місті Золочеві на Львівщині. Поетеса, філологиня, декламаторка, авторка й ведуча програми «Неймовірні українки» на інформаційному порталі «Золочів Нет».
2021 року вийшла дебютна збірка «Інші дерева». Окремі добірки поезії друкувалися в альманаху «Артелен», у журналі «Золота Пектораль», у часописах «Склянка Часу», «Євшан», «Олександрійський маяк», а також на сторінках онлайн-видань «Хвиля Десни», «Твій світ» та інших.
У 2022 році перемогла у Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича у номінації «Поезія. Добірки» та стала лавреаткою в номінації «Збірки».
Фіналістка поетичного конкурсу від «Creative World». Готує до друку дві наступні поетичні збірки.
* * *
Ви пам’ятаєте
той день, коли дощі
розмили обрій голубою плямою?
Ми при вікні
і при одній свічі,
а світ повільно пропливав за брамою.
Пливли будинки,
наче кораблі,
пливли сади розквітлі островами,
і ми були
єдині на землі,
хто ці дощі заворожив словами.
Гойдали хвилі
наш старий ковчег,
свіча стікала воском, як сльозою.
Ми слухали,
як ріками тече
розмитий світ між нами і грозою.
Ви ж не забули?
Океаном площ,
материком кімнат пливла бентега…
Свіча погасла,
зупинився дощ –
Господь дозволив вийти із ковчега.
* * *
Отак воно цеглина по цеглині
муруєш день,
муруєш світ і час;
земля тримає мур твій,
мов на спині,
летить по колу,
втримує баланс.
Отак і ти на вітрі балансуєш,
а ті вітри – такі нещадні – дмуть…
І ти, за муром схований,
рятуєш
маленьку іскру –
нерозмінну суть.
Ти зводиш стіни –
хати чи фортеці,
муруєш світ – собору чи тюрми,
аби ту іскру втримати в безпеці
у штовханині світла і пітьми.
Тож бережи!
Не дай її згасити,
бо ж краю ще нема отій війні,
зумій собою
іскру захистити –
цеглиною останньою в стіні.
***
Буде ніч, буде сніг,
буде графіка голого віття,
будуть контури міст
у загравах зимових світань,
ляже білим до ніг
пофарбоване в чорне століття,
і відкриється зміст
всіх наглу́хо забитих мовчань.
Оприявниться день,
може, стане він другим пришестям,
може, стане він тим,
до якого нема вже питань,
тільки знати би, де,
на котрому воно перехресті,
щоб до нього дійти
у загравах зимових світань.
***
Розплутати клубок –
до нитки, до шерстинки,
крізь пальці пропустити всі петлі і ґудзи,
просіяти всі дні
до чорної мачинки –
задуху жовтих спек і сиві морози;
пройти ще раз усе,
наметене роками –
піски самотніх дюн і чужину снігів,
торкнутися ще раз
довірливо руками
вогню, який не згас, вогню, який зігрів…
і не боятись, що
спечешся на вуглину,
бо той вогонь горить, як вічна купина,
і вчить любити світ,
як вміє лиш дитина –
у радощах і смутку весела і сумна;
і згояться давно
набиті ґулі й садна,
розтовчене в душі зеленка припече,
і станеш ти сама
клубочком Аріадни,
і ниточка твоя
між пальців потече…
***
Звикаю до твоїх зникань,
уже й не домальовую ні штриха,
прислухайся: в моєму серці тихо,
як може бути у зимову рань,
коли ще сплять, натомлені вітрами,
сумні дерева понад берегами
зимових рік, а ріки ті – як грань
між тим, що протекло і віддзвеніло,
і тим, що кригою цупкою огрубіло,
і тим, що зникло в сутінках шукань…
із пастки слів, із марної ловитви,
із кліті звіра, з сіті птахолова –
ця тиша вже як благо, як молитва,
вона звучить без ноти і без слова –
і в тиші цій, скрипучій до оскоми,
я не шукаю рис твоїх зникомих…
***
Нічого в цьому світі не змінилось,
костюми й ролі взято напрокат,
і хором янголів згори співає крилас,
і тихі демони знача́ть дорогу в ад…
намокли крила снігом бутафорним,
волочиш день мурахою століть,
щоб потім небом опівнічним, чорним
блукати біло в хащах верховіть…
а світ такий, мов сходи декорацій,
угору, вниз – всього один маршрут,
і голих правд, і вбраних імітацій,
гірких спокус і солоду спокут…
нема тобі ні граней, ні ліміту,
біжить земля свій споконвічний крос,
і доки часу, і допоки світу –
на всіх пилатів лиш один Христос.
***
Ховаюся у слово, як у тінь,
як пражить землю полуднева спека,
я п’ю з його невичерпного глека,
тамую спрагу і лікую біль.
Ховаюся у слово, йду у глиб,
коли лютують в небі блискавиці
і крають небо металеві птиці,
я йду під воду і шукаю риб…
Ховаюся у слово, як у час,
який справіку й дотепер триває,
і він один усе про мене знає,
він знає все про кожного із нас.
***
Коли вже немає ліричних героїв,
а тільки Герої,
коли древнє місто в заграві пожежі –
руїнами Трої,
коли розколовся украдений час
на уламки –
надвоє,
і ти їх тримаєш, зігнувшись під їх
ваготою.
Коли це не птах пролітає вгорі
над тобою,
коли березневі дерева –
в оголенім стро́ю,
коли серед ночі розпечене сонце –
стіною,
і ти зараз тут, а хтось інший –
на лінії бою;
І небо не падає в тебе над головою,
і кришиться сніг запізнілий,
лягає сувоєм,
і твориш цю повість
суворим літописним кроєм,
коли вже немає ліричних героїв, а тільки
Герої.
***
Люблю тебе.
У ці тривожні дні,
де все горить, випалює дощенту,
де розтинає тишу уві сні
сирен нічних пронизливе
крещендо.
Люблю твій спокій
і люблю твій біль,
твою зажуру,
втомлену й похилу,
гірку задуму
вечорових піль,
нових світанків
незбагненну
силу.
Люблю не завдяки,
а попри все,
і не тому,
що треба і що мушу,
люблю, бо знаю звук твоїх пісень,
люблю, бо вірю
в їх безсмертну
душу.
Люблю і не запитую про те,
чи довгий шлях
судився нам з тобою;
люблю і дякую за силу,
як Антей,
народжений землею
і любов’ю.
***
Ці дні зістарили ту жінку на віки,
вона збіліла раптом сивиною,
убралась в чорне – бабою старою,
зійшла в підвал – холодний і вогкий;
присіла біля цвілої стіни
і слухала, як вибухають зорі,
стікали сльози – чисті і прозорі –
страшна ціна безглуздої війни…
десь там вгорі, в космічних небесах,
Великий Віз губив свої колеса
і закривавлений Чумацький Шлях
тонув на глибині нічного плеса…
вона вслухалась в звуки й голоси,
таких, здавалося, не чула й зроду,
у чорній хустці заховавши вроду,
молилась тихо: Господи, спаси…
протупотіли кроки угорі,
а може, то зійшла Земля з орбіти,
чиїсь тулились малолітні діти,
сиділи мовчки, тінями, старі…
свіча горіла тьмяно, і підвал
здавався катакомбою у Римі,
а янголи, нечутні і незримі,
над головою креслили овал…
Людмила Даниленко
Дві Груші
У нашому дворі росли дві Груші. Їх саджав батько, як тільки-но збудували хату й почали облаштовувати двір. Саджав, щоб затишно було, весело й гарно.
Один саджанець Груші вкопав батько біля погреба, далі вже город починався. Другий – біля стежки-межі з сусідами.
Саджав батько й інші фруктові дерева – абрикоси, яблуні, вишні різні, сливи сині, рожеві й жовті, які сам любив. Та відживали своє дерева, начастувавши нас досхочу. Минали роки, хтось не міг уже давати плоди, когось ламали вітри, хтось всихав ні з того, ні з сього. Замість старих з’являлися нові деревця. А дві Груші стояли завжди, вели свій вік як треба – пишно розквітали, зеленіли, плодили грушки, потім гупали ними об землю, згукуючи усіх на світі бджіл та ос і лякаючи жовтеньких курчат із квочкою. Коли гуло-дуло снігами, то задумувалися вони. Красиво й велично думали…
Одна Груша, та, що біля погреба, – велика, крислата, присадкувата, густа-прегуста. Її гілляки накривали і погреб, і трохи городу, і навіть вишні-чорнокорки неподалік. Грушки у неї були маленькі і якісь норовливі: поки зелені – тверді й терпкі, а пожовтіють – соковиті й уже червиві. Родило їх дуже багато і падало на землю сила-силенна. Під Грушею ми читали книжки, бо ж тінь і тиша, гралися з кошенятами, якщо кішка не проти. За добрих шість десятків років там ховалися від спеки всі наші чорні й руді, великі й малі Кутьки, Шарики, Букети й Дружки.
Під Грушею був у нас аж цілий тік, щоб урожай з городу відлежувався. Там перебирали картоплю, що тільки-тільки викопана і пахла, як і вся наша земля, білою глиною; обрізали, готуючи на зиму, мілку і крупну цибулю; лузали білу квасолю; відбирали найчервоніші помідори на сік. То був саме час, щоб погомоніти.
– Мамо, а розкажи, як ви з бабусею від німців тікали з Донбасу в наше село…
І мама вкотре розповідала. Ми проживали з нею ту страшну історію. От прийшли німці в хату й запитали про діда. А Йосип же комсомолець. Послали його з Пісків радгоспні трактори через Дон переганяти. Німці пообіцяли вбити бабусю разом із дітьми, якщо до завтра не зізнається, де чоловік. Та й надумала тікати до рідні в Запорізьку область. Знайшла якогось дядька, щоб підводою відвіз. Дорога була надто довга й важка. Дядько залишав бідолах у когось на ночівлю, а сам, пришпоривши добряче коней батогом, тікав щодуху, а потім повертався, бо ж як залишиш заплакану жінку та трьох дівчаток…
Ми знали всі історії маминого життя крок за кроком, подих за подихом, слово за словом: про війну, голодовку, неймовірні дитячі розваги повоєнного часу, важку працю з малолітства… Ми ніколи не втомлювалися слухати. І знали іншу історію, не таку, як у шкільних підручниках. Мамині розповіді зіткані з образів, інтонацій і почуттів. Вона занурювалася у своє минуле і нас брала з собою…
Друга наша Груша струнка й висока. Стовбур її без сучечків. Щоб залізти, треба драбину підставляти; або, щоб не бігти по драбину, можна взяти сапку, підняти її повище, захопити там грушку, притиснути лезом і … летить груша! Встигай тільки схопити, бо так і трісне по лобі, аж задзвенить. Ця Груша замріяно й гордо дивилася в небо. Дуже красива, наче статуя. Грушки її ду-у-у-уже смачні! Тільки-но наливалися, вже солодкі, а підстигнуть – наче мед. А гарні! Хоч на виставку! Коли хотілося зірвати найкрасивішу (такі були аж на вершечку), то лізли вже по неї. Дотягтися, доторкнутися, схопити рукою оту красу! І тремтіти на гілках, поглядаючи вниз – ого де я! З верхівки було видно ген-ген: залізнична колія виблискує під сонцем, зелений поїзд біжить через міст над Конкою, машини мчать по трасі так далеко, що й гулу не чути, а на самому закутку краєвиду, саме між хмарами і полями, – містечко з пригорщею будинків, вокзалом, заводом і елеватором. То наші Пологи. Маленьке місто великих дитячих радощів…
З Груші я злазила так, наче космонавт, який урочисто покидає космічний корабель.
Та Груша, що біля погреба, схожа на батька. А та, що біля стежки, – на маму. Так мені уявлялося малій, з тим пішла у білий світ.
Приїжджаючи додому, любила прошкувати нашою вузенькою, ніколи не асфальтованою вуличкою. У її рівчачках, камінцях і грициках принишкло те найщиріше, що мене кличе і вічно чекає. Хата, невеличка, чепурна, світла від добра. А в дворі вони обидві – Груші! Найперші бачать мене, все ще високі та дужі. Пришвидшую крок, а вони вітають мовчки: «Приїхала? Ми чекали!».
Так було…
Четвер. Ранок. 24 лютого 2022 рік.
– Алло, мамо! Що там у тебе? – прислухаюся до інтонацій голосу.
– Та нічогенько. Піднялася. Пораю Дружка… У магазин треба сходити, дріжджів купити, хліб пектиму…
– Мамо, нікуди не ходи сьогодні, будь удома. – Як повідомити? Я не знаю, як про це говорити. У кіно бачила, але ж зараз не кіно. – Мамо, вже все почалося. Над хатою можуть пролітати ракети. Будь обережна.
– Війна? З росією? Я буду обережна. Але мені не страшно.
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
смс: Я на зв’язку! Передзвоніть мені, будь ласка.
– Мамо! Мамо! Ма-а-а-а-а-а-а!!!!!!!!!!!!!!!!!!
– Руські проїхали по всіх вулицях на танках. І по нашій. Через городи прямо. Шість, а може, й більше. Махали з танків. Я з хати не виходила. Між занавісками у вікно дивилася. Та й бачу погано. Усе як у тумані.
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– Гупають у нас. Дуже. Цілісінький день. Прямо над хатою летить. Кудись під Гуляйполе і під Пологи, і ще у степ на північ… Буду саджати город. Посадити то зможу. А от полоти як? Я ж уже не бачу… Мабуть, ти не скоро зможеш приїхати.
– Пасочок напекла. Перед очима туман, а руками бачу. Смачні вийшли. Правда, не так багато, як раніше. Тільки Таня і Яша приходили.
– Гупає у нас щодня. Мені не страшно, але вже нервів не вистачає. Буває, хата двигтить і по даху щось торохтить… Молюся.
– Поїзди не ходять. Міст зірвали. Техніка різна по трасі. Кажуть, колонам їхнім кінця-краю не видно.
– Прополюю картоплю. Якось виходить. Як дуже свистить, присяду або до хати чалапаю… Летіла ракета. Високо та так швидко просвистіла. До вас, мабуть, на Запоріжжя.
– Огірочків немає. Посохли всі. Гупає й гупає. Учора десь поряд як бахнуло, зі свистом, таким пронизливим. Ноги затрусилися, аж задзвеніло в голові. Упала…
– Збираю помідори. На бугрі он бігають і стріляють з автоматів. Куди вони стріляють? Чи по зайцях? Кажуть, що дрони збивають. Таня і Яша приходили. Води наносили. Небезпечна дорога. Боюся за них…
– Вийшла на лавочці посидіти. Тихо тут. Уже не так жарко. Осінь скоро. Людей нікогісінько. Літак так низько, трохи димар не зачепив. Гуде важко. З бомбами на Гуляйполе. І мене ж тут на лавочці бачить.
– Гупає у нас, не припиняється. Як було, так нічого й не змінилося. У Романа Борща жінку вбило. Прямо на городі. Осколок великий упав. Голову Лєні відрубав. Плачу я. І Лєну жалко, й Романа….
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– Квасолю зібрала. Лузаю під Грушею. Оце тільки тут і ловить зв’язок. Більше ніде. Ага, добре, давай будеш телефонувати о 5-ій вечора. Я буду тут чекати.
– Похолодало. Дощі в нас. Давно таких не було… Батько снився. На велосипеді заїхав. Такий молодий, веселий. Каже, сідай покатаю. А я, ні не хочу, мені ще рано.
– Гупає, не припиняється… Чи забули вже про нас там? Не забули? Важко нам.
– Яша грибів назбирав. Так багато грибів, ніколи стільки не було. Тільки ж я не бачу. Каже Яша, у Виннички в покинутому дворі великий снаряд стирчить…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– Гупає й гупає. Мені не страшно. Та так уже надоїло. Голова не витримує.
– Я нікуди не виходжу. Хотіла куму провідати. Лежача вона. Та не дійду. Ноги не переставляються. Кумі не кажуть, що оце відбувається. Вона не знає, що війна.
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– Сестра телефонувала. Пенсію собі руську оформила. Каже, щоб і я так робила. А я не хочу. Не буду. Не треба мені помочі такої.
– Холодно вже. Дощі. Гупає. Як і було. Уже дев’ять місяців.
– Дров нема. Ніхто не продає. Де ж їх брати? У посадку зайти не можна. Протоплюю тим, що залишалося. А далі?...
– Гупають. Як і було.
– Таня каже, щоб я нічого по телефону про війну не казала. А в хаті в мене все добре.
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– Холодно. Пораюся в хаті. Находжу собі роботу. Їсти щось приготую. Хліб спечу. Фільми старі показують, я тільки слухаю. Новини їхні не слухаю. Хай їм грець! Там таке кажуть.
– Таня і Яша мене хочуть забрати до себе. Я, мабуть, піду. Тільки ж не буде в тебе дому, куди приїжджати.
– Нічого не змінюється в нас. Морозець. Дружок помер від старості. Двір спорожнів… Плачу....
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
– У нас все, як і було. Холодно. Я сказала Яші, щоб Грушу спиляв, ту, що Біля Стежки на межі. Вона вже майже всохла…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
...Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
…Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше…
Оглянулася стара Груша Біля Погреба – ні душі навколо. Стовбур Груші Біля Стежки біліє ще свіжим болем. А ще вітер тулиться наполоханий, побитий кулями, пошматований снарядами. Пропахлий війною, бо був там, у полі… Бачив…
Гупає. Гупає, як і було. Гупає, не припиняється.
Аж присіла Груша Біля Погреба від смутку, тихо похитнулася, але встояла.
– Де ви? Де ви? – хитає зморшкуватими гілляками.
Задумалася. Як тоді, красиво й велично. Чекає весну. Заплутаними вершечками бачить, як ген у полі б’ється військо, знищує орду. Древнім корінням чує, як стогне українська земля. Не страшно.
Груша Біля Погреба думає. Чекає. А влітку засипле землю грушенятами.
м.Запоріжжя
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, червень)
2 червня
♦ В Internet’і натрапив на шмат інтерв’ю, яке білоруському телеканалу дав російський педагог-історик Євгеній Спіцин (1966 р.н.), розказав про окуповану південну частину Запорізької області очима свого друга-завойовника: «Послушай, Женя, ходили мы по деревням, заглядывали в избы и что увидели: книги Адольфа Гитлера, Бандеры, Шухевича, Розенберга – представляешь? Нет там Тургенева, Толстого, нет даже Шевченко… И это русскоязычный юг!» Господи, яка ж брудна брехня! У мене, націоналіста, немає цих книг, хіба окремі статті Степанові в колективних збірниках, а щодо Шухевича чи й є які його тексти, окрім наказів та листів. Головну працю Гітлера років двадцять тому я бачив по книжкових ятках у столиці, але не купив через її непомірну для мене ціну… Але щоб у хатах українських селян… Несосвітенна брехня.
♦ У кінці травня померла Валя Левочко. Десь одразу після відзначення свого дня народження, 74-ого. Залишила по собі пам'ять у нашому місті тим насамперед, що як ніхто із периферійних журналістів у радянські часи виривалась до столиці імперії, знаходила знаменитостей переважно кіно- та театрального мистецтва (Олег Єфремов, Муслім Магомаєв, Ніколай Караченцов, Марк Захаров…), записувала діалоги й друкувала як у московській періодиці, так і в кіровоградській. Чи міг хто встояти перед її напористістю? Здається, ще і в ті соцреалістичні часи вона була що називається журналюгою. Їй сприяла в цьому, як би це парадоксально не звучало, хвороба з юних літ. Водночас вона була найяскравішим совком у нашому журналістському середовищі. Певно, навіть бандитське вторгнення Росії не змінило нічого в її прорадянських, проросійських поглядах. Не сумніваюсь, що до останніх днів вона чекала «визволителів».
P.S. Дружина повернулась із традиційної приятельської здибанки. Також говорили про Левочко. Ось що згадувала одна з найближчих її подруг Н.Д.: «Років шість-сім тому (уже клекотіло в нас на сході) Валуш з гордістю казала: “A мы с мамой Новый год встречали под бой кремлёвских курантов и поздравление Владимира Владимировича”. І ще зовсім недавно: “Oчень хочу помереть в России”». Бажання її не здійснилось. Ба більше: з її відходом завершується існування «русского мира» в Україні.
4 червня
Вона могла бути моєю студенткою, принаймні якісь практичні заняття з журналістики на їхньому курсі я міг проводити, але її чомусь не запам’ятав. І пізніше як журналістку «НС» не завважив – може через те, що працювала вона за редакторства В.Б., ортодоксальної русофілки у пору президентства Януковича: мене тоді газета відвертала. І дебютну її коротку прозу не помітив, а вона ж нібито друкувалась у газеті, більше того: стала переможцем літконкурсу еротичної прози «Квітка персика» – це було років п'ятнадцять тому. Чому так? Адже як керівник письменницької організації краю через кожних два-три роки на протязі чверті століття я разом із спілчанами проводив наради молодих літераторів, делегував найкращих на всеукраїнські наради, та вона жодного разу не засвітилась у наших списках. І от нині, як вибух, у ЗМІ з’являються повідомлення про вихід у столичному видавництві трьох її романів. Це тенденція в сучасному вітчизняному літературному процесі (прагнення молодих уникати творчих гуртувань, іти до читача самотужки, напряму), тенденцію я помітив і в нашій області на прикладі недавніх дебютів: книгою «Лузер» Наталії Смирнової (міська літпремія імені А.Тарковського, 2020), книгами Кирила Поліщука, романом «Щурячий ген» В’ячеслава Дударя. Однозначно позитивна тенденція: дебютанти без протекцій, без підтримки фахових гуртувань прагнуть вибороти собі місце під сонцем.
За її прізвищем я знав одного радіожурналіста, тихого, зовсім не жартівливого дідуся, по смерті якого, гортаючи підшивки місцевих газет хрущовської доби, натрапив на інформацію про вихід книжки гумору «Жартома і всерйоз» (Київ, 1963, 40 с.), шукав рідних, обізвалась дочка, обіцяла зустріч, але так і досі я з нею не бачився. Олександр Шкабой. Може, Вікторія його внучка? Такі алюзії з рідкісним прізвищем.
Нинішнього року в столичному видавництві «Кондор» вийшов її роман «Солодко, токсично, туманно» (248 с., 1000 примірників). Щонайменше три презентації (педуніверситет, музей мистецтв, книгарня «Є») пройшли в місті, жодної я не відвідав. Попросив у Оксани Буянової примірник і – з перших сторінок відчув зрілість письма. Звичайно, почерк не дуже оригінальний, так уже не перше століття пишуться жіночі щоденники, але щирість, логіка, вивіреність, знання життя, уміння вибудувати сюжет, розбризкати по тексту елементи інтриги, зацікавити читача філософськими роздумами над сутністю людською – усе це є. Авторка зробила літературою буденне міщанське життя: дитинство в пересічній міській родині, рання серйозна хвороба у підлітковому віці, самотинне навчання у вузі, зародження любові, втішання нею, потім з причин маніпулювання однієї (зрозуміло, чоловічої) сторони виникнення дискомфорту та транформація його до ненависті й думок про вбивство маніпулятора, далі хвороба колишнього коханого, вимушена жалість і смерть – і печаль, а згодом подолання рефлексій страху набутого, поки не з’являються нова закоханість і прагнення щастя.
Роман сучасний. Бо лише у сучасних текстах читач натрапляє на епізоди лесбійства чи натяк на сексуальні пози із «камасутри». Правда, подібними сценами авторка не зловживає. Камерні стосунки і пристрасті, окрім соціального, навіть не передбачають громадянського, не кажучи вже про політичне тло. Як і те, що всі сторінки твору просякнуті космополітичним духом: серед музичних захоплень героїв читач не зустріне бодай одну вітчизняну мелодію, як і книг рідної землі вони не читають, а лише зарубіжні… Найменшим недоліком твору я вважаю коректорські недогляди (русизми й покручі: копна, ну ладно, чесатись, сім років назад, вибач мене, у чорта на куличках, не казав носа, метод кнута і пряника, врозумити, затравлений погляд, на веселі перебуваючи і т.п.; родовий злополучний відмінок іменників чоловічого роду – кіоск, браслет, телефон, номер, конверт, пакунок, термометр і т.д.: має бути всюди закінчення -а, не -у), за них час від часу перечіплюється око, що не робить честі ні авторці, ні видавництву. Врешті, не знайшов я логіки позначення розділів латинськими літерами…
У цілому ж авторку роману слід привітати. І чекати наступних, які, каже вона, не забаряться.
6 червня
Ходив у люди вчора. (Таку іронію використовую тому, що переважно сиджу вдома, зрідка вибираючись у місто). Про вчорашню балачку на зібранні ініціативної групи з підготовки відзначення 150-річчя заснування українського професійного театру (через дев’ять років) я напишу куций есей для сайту «Кропивницький: час-time». А потім години три сидів у науковій бібліотеці: гортав підшивку газети «Молодий комунар» за 1988 рік, шукаючи першу публікацію Олексія Корепанова. Задумав зробити до його 70-річчя інтерв’ю, хоча не знаю, чи погодиться він на розмову, росіянин, який до нашої державної незалежності дуже яскраво виявляв свій великодержавний шовінізм. Саме цим він мені й цікавий найбільше: чи змінилось щось у ньому, особливо з початком війни… Гортав газету, понад шістсот полос. Але ж яке задоволення, які цікаві матеріали – хіба порівняєш із нинішньою убогою щодо тематики, розмаїття жанрів, ілюстративності, взагалі змісту… І ще одне відчуття: наче я не свою газету листав, в якій чимало моїх полос («Перевесло», рубрика «нічне місто», журналіст міняє професію – «Поїзд» у двох номерах з продовженням, «Я твій син, тату», «Весело, та чи винахідливо?» – про місцевих російськомовних кавеенщиків, «Честь мундира», «На лінії вогню», «За ямами – ковбані»…), а чужу, оскільки багатьох публікацій просто не пригадую, хіба Володі Кобзаря, хіба Світланині полоси (вона вже була у декретній відпустці – фото малого Устима 12.03 з віршем І.Драча «Балада розплющених дитячих очей»). Як же цікаво заглянути в минуле тих людей, що відбулися на твоїх очах (відповіді на комсомольські анкети В.Панченка й С.Михиди), які трансформовувались не раз (випускниця 13-ої школи Олена Савранова зізнається в любові до рідної мови: «Рідну пісню, рідне слово Ні, не хочу я забуть!» – при вчителеві Василеві Каюкову, а коли стала редактором міської газети «Вѣдомости» – підкидала ту мову ногами, врешті вибравшись не так давно до США – знов затужила-заскімлила її душа), зате послідовною була Валуш: інтерв’ю з москвичами Ю.Ростом, Ю.Щекочихіним, М.Шатровим та найвищими чинами місцевої міліції… Багато матеріалів хочеться перечитати. Або й прочитати вперше, бо тоді я нерідко пробігав очима лиш заголовки.
7 червня
Звідки в мене взялась ця книжечка-метелик (32 с., 2004, «Ярославів Вал», Київ): Моріс Карем «Доброта» – переклад із французької Всеволода Ткаченка? На 2-3 сторінках обкладинки – вісім малюнків столичної четвертокласниці Милани Давиденко, що є окрасою видання. Стосовно віршів… Про автора пишуть: у 1972 році був обраний «князем поезії» у Парижі. Чуєте: «князем поезії» у Парижі! А ще пишуть, що на його вірші «260 композиторів світу склали понад 2425 музичних творів». (За масштабами піаракцій він рідний брат сущого в Чернігові Сергія Дзюби). Прочитав я книжечку, усі 26 віршів, для публікації, наприклад, у «Вежі», відібрав би чотири, не більше. І подумав: цьому бельгійському поетові до наших «дитячих» поетів Платона Воронька, Миколи Вінграновського, Анатолія Качана – як до неба рачки. Та чи знають їх у Бельгії?
А Милані нині вже йде 20-ий рік. Сподіваюсь, що не загубила вона свого покликання.
Книженятко я міг дістати у видавництві, яке на початку століття частенько одвідував. А, може, й подарував перекладач. Здригаюсь, коли згадую його кончину.
12 червня
Нарешті вийшов друком довідник НСПУ (Київ, «Український письменник», 2023, 1008 с.). За мого свідомого життя це вже сьомий біобібліографічний довідник, починаючи з 1970 року: цю книжку подарували мені вчителі рідної школи в Теліжинцях директор і вчитель німецької Василь Петрович Єфімчук, учитель історії і фізкультури Володимир Хомович Кобець та вчитель географії і музики Вячеслав Іванович Коломієць – вони підписали її так: «Юному поету, шанувальнику книг від старших товаришів і наставників. 20.ІІІ.71. підписи». Це перша в моїй домашній книгозбірні книга з автографом. Я бережу її, як своє здоров’я чи й пильніше. В останніх чотирьох довідниках наявна й довідка про мене. Фіксую рік видання, кількість письменників і кількість сторінок довідника: 1996 рік – 1449 членів Спілки, 400 сторінок книги, 2006 – відповідно 1948, 616, 2011 – 1801, 588, 2023 – 1842, 1008 . Ці цифри свідчать, що спілка кількісно зростала до початку третього тисячоліття (у довіднику 1981 року зафіксовано 1020 авторів, а від Павла Загребельного на нараді молодих у січні 1985 року я записав приблизні цифри: 400 поетів, 400 прозаїків, ще десь стільки критиків-перекладачів-драматургів-публіцистів вкупі). Якогось року називали цифру й близьку до двох тисяч. Але потім кількість прийнятих до спілки стала знижуватись, на це впливали й посилена вимогливість до вступників, і поява нових письменницьких гуртувань (асоціація, конгрес і т.п.) та й просто небажання йти до кошари, ця тенденція посилилась останнім часом («я сам собі геній!»). Але ж гляньте, як непропорційно зростає кількість сторінок для довідок, особливо в останньому виданні. Більше книг стали письменники видавати? Не в тиражах, а в назвах. А ще ж і премій побільшало в рази. Та дехто перелік газет і журналів, у яких опублікований, подає, не кажучи про збірники й антології; і всі звання та нагрудні значки перераховують… Киньте оком на 193-195 сторінки франківського поета – Дмитро Павличко та Василь Шкляр скромно втягують голову в плечі… І про що це говорить? А про те, що в цієї книги наче й не було редактора, а виставили те, що надіслали з обласних організацій та «самі письменники» (?). Я ще й не вчитувався доскіпливо, а вже піймав кілька блішок: от у Хмельницькій організації в паспорті зазначається 48 членів Спілки, а довідок у книзі тільки 46; так само й у черкащан. Великим недоліком видання є те, що відсутній іменний покажчик: у минулих усіх без винятку випусках він був, хоча знайти бажане прізвище тоді було простіше – за алфавітом, а тут же списки письменників подані по областях – покажчик украй необхідний. Врешті… Думаю, що в ньому значно менше помилок, ніж в попередньому (2011, «Буква», Біла Церква), бо по кілька разів вичитувались-звірялись довідки керівниками облорганізацій. Отже, попри все цей не зовсім досконалий довідник дуже потрібний тим, хто любить літературу, хто вболіває за її імідж та авторитет. Але чому навіть не всі спілчани цінують це видання? Ось Н.Г. сказала мені, що з наших лиш восьмеро замовили. Це всього лиш чверть тих, чиї портрети й життєписи поміщені в книзі. Літературознавець каже: та в мене аж два довідники є з минулих років. Яке невдале виправдання! І хто? Він найбільше мав би бути зацікавлений у такій книзі – літературонезнавець… Другий романіст-журналіст-юрист вперше потрапив у таке видання: коли вийшла моя книга, я пропонував їй провести якісь заходи, щоб продати частину, але вона не схотіла, то чому я тепер буду їй сприяти?.. Бракує слів у відповідь. Чого ж ми такі немудрі?
14 червня
Читаю свої щоденникові записи 1984-1987 років: таке драматичне, багате на події, широке географією (Кіровоград, Київ, Волинь, Ленінград, Теліжинці, Львів, Запоріжжя, Москва, Корсунь-Канів, уся область наша), з морем пристрастей… Багатосторінковий роман. Тільки ж я його писати не буду – нащо дублювати? Деякими записами скористаюсь для «Мережаних зáкладок» чи для спогадів про письменників та й годі.
16 червня
Перебирав-перетасовував книги на полицях, що при дверях у домашньому кабінеті. Це продуктивне заняття слід повторювати бодай раз на п’ять років. А в ці папки, які мені трапились під руки, то я й більше часу не заглядав: де там п’ять – усі десять! І що ж я тут виявив? А рукопис недописаної статті-роздуму з приводу виходу посмертної книги Євгена Гуцала «Ментальність орди» – понад двадцять років тому; лист із США від Георгія Вербицького, який просив мене передруку сторінок книги «ОST – тавро неволі», надіславши в подарунок свої дві книги. Про остарбайтерів та 21 листівку українських хлопців і дівчат до батьків з німецької неволі; список автографів на книгах, подарованих Науму Добріну – 35 імен, серед яких Ю.Яновський, М.Бажан, О.Гончар, Л.Первомайський, В.Козаченко, А.Малишко, С.Голованівський, С.Журахович, Д.Луценко…; ескізи малюнків Юрка Вінтенка до моєї прози; та три десятки копій моїх листів, які я відправляв не електронно, а в конвертах, зокрема Іванові Драчу, Васілію Бєлову, Миколі Вінграновському та іншим. Хороша знахідка? Щось же з нею та треба робити. Чи закинути в архів та й годі…
18 червня
Минулої осені протягом двох місяців я читав Віктора Некрасова: і з книги домашньої бібліотеки, і дещо з сайту його пам’яті, так любовно і фахово створеного його пасинком Віктором Кондирєвим, уродженцем Кривого Рогу. А ось учора переглядав архівні папки на одній з полиць і натрапив на російськомовну полосу «Літературної України». Кому ж це така честь випала, адже «ЛУ» ніколи нічого не друкувала по-московськи? Принаймні я такого не пригадаю. Софья Мотовилова «Неотправленное письмо. Рассказ» – «ЛУ», 30.09.1993. Я цієї полоси не читав точно. Але зберіг вирізку: чекала моєї уваги майже тридцять літ. Може, й зараз я перепровадив би її з однієї папки в другу, якби не завважив, що авторка – рідна тітка Віктора Платоновича. А надрукували твір в оригіналі тому, що того року вперше в нашій країні на державному рівні вшановували жертв, убитих голодом 1933 року. Власне, держава наша ще не дуже усвідомлювала той комуністичний злочин, але інтелігенція подала гучний голос (і в нашому місті була видана книга «Голоси з 33-го»). Оповідання С.Мотовилової написане у 1933-ому і згадується страшний мор тут як наслідок «той революции, которую мы так ждали с тобой. Революции, которая должна была дать счастье всему человечеству…». Цей епістолярний твір не міг бути надрукований за життя авторки (вона померла у 1966 році), лиш у 1978-ому в зарубіжному «Континенте», куди його, зрозуміло, послав Віктор Некрасов, виїхавши з Києва в Париж чотирма роками раніше. Отже, в «ЛУ» це не першопублікація. Та й коментар Ананія Рохліна, однокурсника Некрасова по архітектурному факультету будівельного інституту, слабенький – більше про авторку я взнав із передмови В.Н. до першопублікації «Неотправленного письма» та із радіовиступу «Софье Мотовиловой – 100 лет» (1981). Феєрична біографія: якби тільки географію її життя та праці подати (Швейцарія, Франція, Англія, Німеччина, Київ, Санкт-Петербург, Москва) та зустрічей і спілкування-листування (Л.Толстой, В.Короленко, В.Вересаєв, В.Брюсов, В.Ленін, П.Ногін, В.Плеханов, Н.Крупська, К.Чуковський, Д.Бурлюк, Б.Пастернак, О.Твардовський…) – про це в «Новом мире» 1963 року з’явились мемуари С.Мотовилової, цензуровані, звісно, але навіть в такому вигляді в часи політичної відлиги в СРСР вони наробили шороху. Взагалі Софія Мотовилова з 16 років до смерті, майже 70 літ, писала щоденники, які Некрасов забрав у Європу, а потім переслав друзям у московські архіви. Кілька сотень загальних зошитів, про які племінник відгукувався: «Дневникам этим цены нет». Більше того, пишуть, що В.Некрасов став письменником під впливом рідної тітки. Врешті й сам письменник дозволив собі пококетувати: «По-моему, она писала куда лучше, чем её племянник».
…Як корисно переглядати свої зжовклі архіви!
20 червня
Відношу в бібліотеку товстелезну книгу (Ірена Карпа «Добрі новини з Аральського моря», Київ, «Книголав», 2019, 592 с.), так її й не прочитавши. Врещті, я й не збирався її читати, знаючи епатажність цієї з дозволу сказати писательки («50 хвилин трави», «Перламутрове порно», «Суки отримують все» – одних назв достатньо, аби остерігатись забруднити очі й мозок), але дружині приніс це чтиво. Вона мучила книгу місяць чи й більше, винесла вердикт: «Можна читати, тільки не знаю нащо таке писати – жодного смислу». Я попробував куснути текст: на якій сторінці не відкрию – як не матюччя, то лесбійство, то пиятика до блювоти – це життя чотирьох молодих жінок, яких доля занесла у тінь Ейфелевої вежі. На читання такого просто жаль часу.
Іще одну закономірність помітив у молодих авториць: на завершення книг вони дякують багатьом за допомогу в написанні – у Карпи 13 конкретних адресатів, у Вікторії Шкабой 15. Колективні романи? Самі, без допомоги, не спроможні почати й закінчити?
26 червня
Українське видавництво «Грані-Т» з 2007 року видає книги в серії «Життя видатних дітей». У кожній книзі п’ять нарисів-повістинок про дитинство відомих у світі людей. Світ побачили уже під сорок книг. Отже, український читач може познайомитись з дитячими біографіями майже двохсот видатних осіб. Кожен автор вибирає сам собі об’єкти для написання-дослідження, узгоджуючи, зрозуміло, з видавництвом. Кількох авторів книг я не знаю (не читав, не чув навіть хто такі) досі, як і кількох видатних осіб теж. Але на те й серія, щоб діти наші виростали із цими знаннями й мали кого брати собі за приклад у житті. Ця серія не має кінця – думаю, кожен із цим погодиться.
Ось я прочитав одну із серії авторства відомої письменниці, яка мешкає в Умані, Марини Павленко. Про майстрів слова, життя й творчість яких мені відомі, але не про перше їхнє десятиріччя. Найцікавіші деталі з кожної юної біографії. Павло Тичина – він повернув собі прадідівське прізвище аж у 26 років: досі був Тичинін; а в віці 66 літ став єдиним депутатом, який відмовився від усіх своїх високих посад, бо не схотів підписувати закон, який дозволяв українцям не вивчати рідної мови. Надія Суровцова – усе життя прожила з чужим прізвищем, прадід Трифон носив прізвище Сирівець; ще в юних літах заповіла собі жити з гідністю і з гідністю померти. Василь Симоненко мріяв стати льотчиком, виростав без батька, сільського вчителя в рідному селі, згодом художника й артиста, воїна та, подейкують, в’язня; жив за п’ятьмя власними заповідями: знати рідну мову, здобути освіту, любити людей, невтомно працювати, мати талант. Василь Стус – перші віршовані рядки написав у четвертому класі про собаку, по-російськи, «Це щастя: мати таку долю, як у мене». Ірина Жиленко – була дочкою свого рідного діда; «щоб не воображала!» – формула людської заздрості.
Марина Павленко одна з небагатьох авторів, хто обрав собі для описання виключно українців. (Це зовсім не оцінка, лиш констатація).
м.Кропивницький