Марина Джус
І пройде час
І пройде час… І ми посієм жито
Та відбудуєм храми і мости…
Вам – крові безневинної не змити.
Горітимете в пеклі ви, кати.
Безславно гине той, хто смерть посіє,
Бо вища, Божа правда є вгорі.
Стрічай вантаж, зомбована Росіє.
Вдягайте чорні хустки, матері.
Вставай з колін, зомбована Росія!
Невже, усіх вас каїн засліпив?...
О, Божа Матір, Матінко Маріє,
Завжди Покров твій козакам зорів.
Убивці знов прийшли. Тут наші діти.
І на своїй згорьованій землі
Ми у біді з’єднались монолітом.
Не стане куль – дістанемо шаблі,
Та кожен буде битись до останку,
Бо ми своє боронимо. СВОЄ!
Тирана вашого криваві забаганки
Весь світ – ви чуєте – не визнає!
Настане час, посіємо ми жито.
Цвістимуть нам садки вишневі знов.
Ми будем жити, землю цю любити…
А вам уже не змити братню кров.
27.02.2022
***
Рік тому я годувала лебедів.
Білі лебеді до рук моїх пливли…
Що ви робите в моїй країні, нелюди?
Горе в наші долі принесли.
Рік тому раділа сонцю й місяцю,
Першим квітам березня, весні…
Хай він в тому бункері повіситься,
Той, хто звів народи у війні.
Хлібом сіллю ми стрічали кожного,
Бо гостинність – то у нас в крові.
Ворогу віддячим. Переможемо.
То ж, тікайте, ті, хто ще живі.
Білокрилі сестроньки, лебідоньки,
Гнів стискає серце, а не страх.
Випали на долю нашу бідоньки –
Наші лебедята у боях.
… Рік тому я годувала лебедів…
2.03.2022
Колискова
Колисала мати сина у підвалі,
Від вибухів – в хаті вікна вилітали.
Годувала мати немовлятко груддю.
Від будинків поруч – лиш уламків груддя.
В ліжечках дитячих – язики пожежі…
Та, Недремне Око за усім тим стежить!
Господи, помилуй! Скільки треба крові,
Щоб серця відкрити людям для любові?!
Ой, лети до світла пісня колискова,
Бо в тобі – молитва від слова до слова…
А дитина плаче і не засинає.
Батько в обороні землю захищає.
Захищає матір і дружину, й сина,
Всю таку до болю рідну Україну.
Спи, малий козаче, соколе рідненький,
Бо за тебе плаче мамине серденько.
Немовлятко, пташко, спи, малий козаче.
Крізь вибухи татко чує, як ти плачеш,
А йому, ой треба, треба виживати.
Буде перемога! Відбудує хату…
Заспіває «люлі» ще одній дитині…
Спи, малий козаче. Слава Україні!
3.03.2022
Український набат
Люди світу, на хвилину встаньте.
Вслухайтесь, вслухайтесь:
Звучить з усіх сторін
З України, а не з Бухенвальду
Поминальний дзвін.
Поминальний дзвін.
Люди світу, встаньте на хвилину.
Може ваше серце защемить.
Вслухайтесь: зґвалтована дитина,
Вслухайтесь, дитинонька кричить.
Чуєте: земля у Бучі стогне,
Корчаться в судомах деревА.
Бачите: он матір непритомну
Пострілом в обличчя кат вбива.
Встаньте на хвилину, встаньте, люди.
Може бути, що й до ваших міст,
Якщо всі не спинимо облуди,
Чорне горе принесе рашист.
Люди світу, встаньте,
Встаньте гнівно!
Поки співчуваєте здаля,
(чом такі ви, людоньки, наївні?)
Бухенвальдом стане вся Земля.
Люди світу, на хвилину встаньте.
Дорога, повірте, кожна мить.
Люди світу, ви часу не гайте:
Небо від ординців заслоніть.
Люди світу, на хвилину встаньте.
Вслухайтесь, вслухайтесь:
Звучить з усіх сторін
З України, а не з Бухенвальду,
Поминальний дзвін.
Поминальний дзвін.
4.04.2022
***
Я стримую слова та повні вони люті
І рвуться із грудей, аж до кривавих ран.
Та, й кожна з матерів, лише почувши «путін»,
Не стримавшись, кляне: «та, щоб ти здох, тиран».
Любити вміємо і вміємо кохати.
І лагідність в серцях у нас не має меж.
Та ось у цій війні навчилась кожна мати
Гірким, лихим словам і ненависті – теж.
Земля моя свята, як тяжко ти страждаєш…
Якби знайти слова, такі, як «Байрактар»…
А біль в мені росте і гнівом вибухає.
І другої щоки не дам я під удар.
Прости, Господь, прости всіх матерів Вкраїни.
Любов до ворогів не можу осягнуть.
Як ворог «просто так» вбива твою дитину…
До пекла, путін, йди. Пряма у тебе путь.
Російські дикуни. То путін, то распутін...
Безумний пацієнт «палати номер шість»…
Ти, Господи, прости нестримної нам люті
І Янгола пришли, а з ним Благую Вість,
5.04.2022, м.Гайворон
Вікторія Шкабой
ВІН БУВ ТУРБОТЛИВИМ ЧОЛОВІКОМ
(оповідання)
Яська вповні це відчула. Певно, ще тоді, коли Ігор відбив її в очкарика-однокурсника (ще дивувався, що вона знайшла в тому ботаніку). Чи коли майже одразу після весілля зробив їм дитину. Яка ж дівчина не мріє про материнство? Он інші роками вмовляють чоловіків, а Ігоря і вмовляти не треба було – хай молода дружина і лепетала щось там про викладацьку чи перекладацьку кар’єру. Вона має присвячувати час дому і родині – це Ігор знав і без неї. Тому він був проти будь-якої роботи поза домом, навіть коли минули три декретні роки.
Хто буде готувати, прибирати, глядіти малу, якщо Яська ходитиме на роботу? Звісно, це все можна суміщати, але тоді точно постраждає особисте життя – це до ворожки не ходи. Почнуться оці відмовки: «нема настрою», «голова болить», «давай, може, завтра».
Він з таким уже стикався, коли жив з учителькою молодших класів, яка одразу після університету ще не втратила оцього педагогічного запалу. Тільки от вистачало її лише на роботу з дітьми, а співмешканець мав задовольнятися інтимом раз на тиждень – і то якщо в неї не критичні дні. Ох, уже ці жінки…
Яська в цьому плані була безвідмовна. Коли чоловік скаже – тоді вона і готова. Навіть «червоні гості» не на заваді. Ну подумаєш, випере потім постільну білизну – чистіше буде. Що, дарма вони пральну машинку в кредит брали!
Відтак однією з Ігоревих вимог були свіжовипрані сорочки, брюки, шкарпетки та інший одяг. Пере ж не вона своїми білими руцями, а машинка. Ну, а випрасувати то вже будь добра – і так скільки часу машинка економить.
Ігор стежив, щоб і Яська мала чепурний вигляд: пристойний одяг, не надто відкритий, але й не паранджа – хай бачать, яка його дружина краля. Фігурка в неї що треба: нічого зайвого, але й не кістлява. Правда, низькувата, але то нічого – підбори для кого придумали? Звісно, можна інколи і кросівки взути – але то радше виняток. Утім хоч Яська і не поправлялась, Ігор стежив за її раціоном: нема чого їсти зайве. Жінці взагалі не личить багато їсти – не свиня ж, усе-таки. Але Яська і так як пташка щось там дзьобала. Головне – аби не забувала, що чоловік полюбляє м’ясо. Багато м’яса. І хліб свіженький. Ну, й овочі – куди без них, але щоб добре приготовані. Не веганські оті без солі та жиру, а щоб усього в міру, в тому числі приправ. А то на початках Яська сипала свої хмелі-сунелі куди треба і куди не треба, то Ігор її швидко відучив. Один раз викинув все рагу в унітаз, а коли після першого разу не дійшло, змусив насипати в кашу повну столову ложку концентрованої приправи і все це з’їсти. Відтоді Яська чітко знає норму – на око визначає, навіть кухонні ваги не потрібні.
Як і з ранковою кавою. Він жартома пригрозив: якщо кава буде несмачна – щипатиме дружину за дупу. Яська думала, чоловік пожартував, але коли за тиждень в неї вже не лишилося місця без синців, то зметикувала, що краще чітко запам’ятати рецепт смачної кави – дупа ціліша буде.
Оточуючі завжди милувались їхньою парою: Ігор високий, статний – справжній чоловік, що тут скажеш. І Яся – тендітна, акуратна, скромна – ну, зразкова тобі дружина. Правда, заміж виходила не дівчиною: встиг таки очкарик її охмурити, хоча вона й божилася, що між ними нічого такого не було. Ну, як не було, якщо в першу шлюбну ніч жодної краплини крові на простирадлі й вона навіть не ойкнула, коли він, притиснувши безсиле тіло до ліжка, увійшов у неї? Як не запевняла Яська, що не в усіх дефлорація буває болюча, Ігор не повірив і щоразу при нагоді нагадував про її дошлюбні зв’язки (бо хто зна, з ким там вона ще встигла сплутатись – якщо вже пішла по руках). Зате законний чоловік показував справжню силу кохання: від його обіймів Яська аж задихалася.
Час від часу, правда, сімейну ідилію порушували Ясьчині батьки – вічно їм треба розпитати в усіх деталях про побут та домашні справи. Корисними вони ставали лише в одному випадку – коли треба було сплавити малу, щоб відновити подружню близькість.
Христя росла доволі спокійною дитиною. Можливо, вплинуло те, що кілька разів, коли вона починала рюмсати, Ігор казав, що вижене її надвір і не пустить до хати – хай шукає нову родину деінде. Тоді Христя швидко заспокоювалась і більше не доймала своїми сльозами. Типова жіноча поведінка! Влаштувати ридання, а коли переходиш до конкретики – все одразу вирішується.
Пощастило, що дитина в них тільки одна: другої Ігор не планував. Яська, судячи з усього, теж, бо підстраховувалася пігулками, тоді як чоловік просто був обережним. Але ж бісова дружина йому не довіряла! Ковтала якусь хімію, аби тільки не завагітніти ще раз! Він би їй влаштував веселе життя, але й сам не дуже хотів годувати ще один рот. Правда, раптом що – і аборт можна зробити, корона не впаде. Але хай уже ковтає свою хімію, раз така ніжна квіточка.
Все йшло нормально, аж поки Яська не стала проявляти свою творчу натуру. От наче нема більше чим зайнятись удома! Коли вона почала плести якісь іграшки, спочатку він навіть зрадів: яка-не-яка економія на цяцьках для Христі. Але ж скажена дружина не могла спинитись! Ігор щодня перевіряв, чи все вона встигає зробити по господарству, щоб оце займатися невідь-чим. Вигадував нові завдання – і вона все робила. І однак знаходила час на своє хобі. Тоді він заборонив їй плести при ньому – буцім це його відволікає. Вона щось там пробелькотіла на своє виправдання, але плести не перестала: майже щодня він знаходив нові й нові витребеньки. Викидати їх рука не підіймалася, тому він став дарувати Ясьчині вироби всім знайомим. Вона дивилася своїми сумними, повними невиплаканих сліз очима, але нічого не казала. Але й тут виявився підступ – котрась із знайомих підкинула ідею продавати ці цяцьки! Це що, так звана жіноча солідарність?
І от одної весни усюдисуща дружина приголомшила новиною про участь у виставці рукоділля. Ніби комусь цікаві ці поробки, які навіть не заводська робота!
А виявилось, є чимало шанувальників цієї плетеної дрібноти. Правда, Ігоря більше зацікавив організатор цього дійства – аж надто багато уваги він приділяв його благовірній. З ним Ігор поговорив по-чоловічому: той виявився непоганим суб’єктом, гарно так усе розказував, але ж Ігорю очі не замилиш: щось тут було не так. Тому вдома він добряче вмазав Ясьці – нема чого вештатись по виставках, коли в тебе чоловік і дитина та повно хатніх справ. Дружина урок запам’ятала, але відтоді Ігор уже не гребував підіймати на неї руку й за дрібніші провини. Чи просто коли в нього був поганий настрій через проблеми на роботі і треба зігнати злість.
Але халепа підкралась звідки не очікували. Померла сусідка-алкоголічка, й глядіти її неповнолітню доньку приїхала сестра. Вона-то і вклала Ясьці в голову думку про розлучення. Ця сімейка й раніше Ігорю не подобалася: вічно ця Ірка, сусідчина донька, стирчала в них удома. То Яська з нею теревенила, то вона з Христею гралася: неможливо по-нормальному поговорити чи з’ясувати сімейні стосунки.
І от невдовзі після похорон підступна дружина зробила «фінт вухами»: виставила його з хати! Швиденько замінила замок на дверях (і як він не встежив?), перестала брати слухавку та відчиняти, коли він по пів години грюкав у двері, аж поки хтось із сусідів не пообіцяв викликати поліцію. З поліцією він не дуже хотів мати справи, адже колись уже отримав умовний строк за хуліганку. Тому Ігор відступав, щоб уже наступного дня прийти до свого законного мешкання та вимагати пустити всередину.
Знову втрутились Ясьчині батьки: просили не влаштовувати скандалів, урешті пригрозили ледь не бандитськими розбірками – певно, таким чином сподівалися налякати.
Тим часом і на роботі почалися проблеми. Замовники один за одним відмовлялися від послуг бригади будівельників, яку очолював Ігор. Він ніяк не міг дотумкати, в чому річ, аж поки його не викликав на килим головний. І дуже дохідливо пояснив, що на Ігоря наскаржилися «серйозні люди»: буцім раз він не може вирішити сімейних питань – який з нього працівник. Яська тим часом вимагала розлучення, якого Ігор, звісно, їй давати не збирався. Однак йому натякнули, поки він не розірве офіційних (та неформальних) стосунків з дружиною – замовлень йому не бачити як свого носа.
Думав Ігор недовго: гроші потрібні завжди, тим паче якщо він хоче влаштувати особисте життя (звісно, про Яську та малу доведеться забути – але це й на краще). Тому Ігор підписав усі необхідні папірці, але прізвище Христі наказав не змінювати: нехай усі знають, чия це плоть та кров. Аліментів платити не збирався (хай іще спробують стягти через суд!), але Ясьці не дуже-то й треба: певно, тепер буде вдосталь часу плести та продавати свої цяцьки.
Побут після розлучення суттєво зіпсувався. Прання в машинці виявилося не таким елементарним як він собі уявляв – особливо після того, як полиняла синя сорочка, забарвивши весь гардероб брудно-синявими плямами. Прасувати одяг було довго й нудно – як тільки Яська це витримувала? Певно, треба мати характер як в удава. Взуття він сяк-так собі чистив: зрештою воно однак запилиться, можна не начищати до блиску. Постільну білизну, як з’ясувалося, можна міняти раз на кілька місяців, а не щотижня, як було в них заведено, і точно не прасувати (тут он із одягом скільки мороки!).
Найгірша ситуація виявилася з готуванням їжі. Ігор, який завжди вважав себе гурманом, не здатен був зробити навіть бутерброд: то хліб надто тонкий, то масла забагато, то сир нерівно пошматований, то з ковбаси шкірка не знімається! Каву було простіше купити десь надворі – в найближчому кіоску чи на заправці: жодного разу йому не вдалося по-нормальному не те що зварити її в джезві, а просто запарити в горняті. За складніші страви він навіть не ризикував братися: було достатньо спаленої після яєшні сковорідки та порізаних пальців – замість нашинкованих овочів.
Самотнє життя аж ніяк не радувало. Ясно було одне: йому потрібна жінка.
***
Коли він вперше переспав з Аліною, то був у шоці сам від себе: це наскільки впала його планка, що в ліжку поруч лежить оце тіло – вдвічі, якщо не втричі ширше за Яську, з маленькими очима та ріденьким волоссям невизначеного кольору? Певно, в спробі її відвадити, він перестав голитися – точніше, голив лише голову (як робив це з юних років, вважаючи ознакою мужності), а обличчя лишав із густою, колючою щетиною.
Алінка (дивно, її зменшувальне ім’я звучало не зневажливо, а ніжно – надто ніжно для майже стокілограмової дівулі) терпіла і щетину, і натяки стосовно ваги, обіцяючи сісти на дієту та зайнятися спортом. Утім весь спорт обмежувався хатніми справами (прибиранням вона займалась особливо ретельно, бо Ігор устиг підзапустити зйомну квартиру) та сексом – як не дивно, доволі непоганим. Хоча ще якісь пів року тому він би сміливо стверджував, що товстих трахають лише невдахи. Але Алінка виявилася доволі ласою до тілесних утіх – можливо, думала, що їй неабияк пощастило зустріти такого красеня – з її-то фізичними параметрами! Ігор витворяв із нею що заманеться, а найголовніше – такі штуки, які боявся втілити з Яською, бо вона була надто тендітна для цього. Алінка завжди була готова: ніколи не скаржилася на головний біль чи критичні дні – і це інколи аж дратувало, бо Ігорю подобалося брати колишню дружину силою, демонструвати, хто в родині головний. Тому з Алінкою він поводився дедалі грубіше, все частіше ляскав її по безрозмірних сідницях, тягав за ріденьке волосся, а одного разу ледь не придушив, подумавши, що їм явно не вистачає якогось «вогника». Якщо дівчина і була невдоволена, то вміло це приховувала.
Ігор щиро вважав, що їй з ним пощастило: не кожен захоче лізти в ліжко з такою коровою, а ось він учинив по-лицарськи. Тому він щиро здивувався, почувши прохання поголитися. Навіть не одразу повірив, що Алінка не жартує. А тоді вгатив їй долонею по пухкому обличчю. Вона на мить розгубилась, а потім не придумала нічого кращого, ніж заїхати йому по щоці! Ігор не очікував такого повороту, бо Яська завжди мовчки терпіла всі його побої, лиш інколи беззвучно лила сльози, що ще більше злило. А тут такий неочікуваний спротив!
Усвідомлюючи свою перевагу в силі, Ігор схопив дівчину, яка почала пручатися, та поволік до кімнати. Алінка надумала кричати, але він закрив їй рота широкою долонею та з усієї сили стуконув об край ліжка – там, де випирав матрац. Вона наче замовкла. Тоді він, мало розбираючи, де її, а де його одяг, і що саме треба зняти, виграв її з такою силою, що вона лише жалібно скавучала, а потім пів вечора змивала з себе кров.
Наступного ранку Алінки в хаті вже не було. І більше він її не бачив.
***
Мілени в його житті могло й не бути.
Вони зустрілися на довбаному весіллі його однокласника, куди запросили пів міста.
В Ігоря завжди був нюх на невпевнених у собі, самотніх дівчат. От і зараз, щойно він вгледів досить високу, трохи повненьку чорнявку, то зрозумів, що можна спробувати. Він підійшов до скромної дівчини, що виділялася поміж низеньких, практично мініатюрних (і, звісно, привабливіших) дівиць і зробив банальний комплімент. Молода жінка аж розквітла – певно, нечасто її балують подібними словами. Так почалося їхнє спілкування, що доволі швидко перейшло до близького. Але не до інтиму. Як би Ігорю не кортіло сексу, він вирішив потягти з цим моментом, щоб Мілена настільки запалилася, що сама застрибнула б до нього в ліжко. Хто зна, може, вона взагалі досі незаймана – з таким зростом.
Він не планував одруження – вийшло все випадково і досить тупо. Вони розмовляли, і він щось бовкнув про приємну несподіванку – маючи на увазі шашлики, на які його запросив товариш по роботі. А ця курка намріяла собі освічення і в той клятий вікенд, коли вони припхалися на дачу та доєднались до компанії одружених людей (як на зло, всі присутні були в парах!), примудрилася пустити чутку, що Ігор зробить їй пропозицію! А він що, не пацан? Він зірвав з клумби світло-помаранчеву троянду (чим одразу викликав обурення господині, але хазяїн швидко на неї шикнув) та напівжартома став на одне коліно. Мілена піднесла руки до рота і заплакала. Ігор якось не одразу зрозумів, що накоїв, та ніяк не міг оговтатись. Думав перевести все на жарт, але вже наступного дня Мілена спитала про день весілля, бо вже ухитрилася запросити всіх свідків цієї по-ідіотському зворушливої сцени.
Ігор не хотів втрачати обличчя перед товаришами й оголосив, що завтра ж вони підуть подавати заяву. Так він вдруге у житті став одруженим чоловіком.
На перших порах Мілена навіть не дратувала. Робила всю хатню роботу, як і належить жінці, навіть трохи скинула вагу, завдяки чому з нею вже було несоромно з’являтися десь на людях. Одягалася доволі скромно – часом аж занадто, обираючи темні кольори. Хоча, з іншого боку, вони робили її фігуру стрункішою, то чом би й ні? Підбори носила низькуваті, але це й добре, бо на вищих була б одного зросту з Ігорем – а куди це годиться?
Мілена мала сестру-близнючку і ще якихось родичів, але вони всі жили десь в іншому місті, і надто близьких стосунків між ними не спостерігалося. Друзів, чи то пак подруг, у неї майже не було – хіба що колеги по роботі. Заміжжя зробило її ще замкнутішою, що Ігоря цілком улаштовувало: більше часу приділятиме дому.
Проблеми почалися, коли він побачив, що після вечері замість мити посуд дружина вмостилась із книжкою.
«Потім помию», – безтурботно кинула вона на невинне Ігореве питання.
Він вичекав рівно пів години і, не бачачи жодних порухів з боку дружини, пішов на кухню, взяв тарілку із залишками борщу (ніколи не любив гущу, тому лишав її), повернувся до кімнати та вихлюпнув в обличчя ошелешеній жінці. Вона швидко зрозуміла свою помилку та мигцем побігла на кухню. Відтоді посуд мився одразу після їжі.
Іншим разом Мілена примудрилася подати йому абсолютно неїстівну картоплю: вона була не лише підгоріла, а й пересолена. Ігор підніс ложку до рота, спробував та виплюнув усе прямо на стіл. Затим узяв сковорідку та викинув її вміст у відро для сміття. Оскільки частина підгорілої картоплі намертво прилипла до дна, викинув і сковорідку. Наступного дня Мілена пішла до магазину та купила нову – звісно, власним коштом, бо грошей чоловік не дав.
Стали звичними майже щоденні кпини та дрібні сутички. Ігор звик до порядку, тому якщо бачив якусь річ на не місці (навіть якщо сам же її туди поклав), Мілена отримувала легкого чи не дуже духопелика – зазвичай по дупі (а там було куди цілити!). Одного разу вона попросила так не робити – і тоді Ігор зацідив їй в обличчя, поцікавившись, чи так краще.
Загалом їхнє подружнє життя трималося на трьох китах: його наполегливість, її покірдивість та секс. З Міленою Ігор втілив чимало фантазій, яких не дозволяв собі з Яською (бо за стіною зазвичай перебувала Христя) і не встиг з Алінкою.
Наприклад, йому дуже подобалося кінчати дружині на обличчя або у волосся (через що Мілені доводилось мити голову частіше, ніж їй того хотілося). Займатись анальним сексом, особливо заскочуючи зненацька, коли передбачалася поза «доггі». Трахати її на підлозі, відчуваючи, яке м’яке в дружини тіло (попри обіцянки скинути вагу).
У нього була ще одна невтілена досі мрія: зайнятися сексом перед очима якогось свідка. Тому Ігор потихеньку шукав на тематичних форумах вуаєристів, збуджуючись від самої думки про те, що хтось спостерігатиме за їхнім з Міленою зляганням. Спитати, як до цього поставиться дружина, йому навіть не спало на думку. Ігор не помічав, що Мілена дедалі частіше сидить замислена або, роблячи щось із домашньої роботи, раз-по-раз відволікається, дивлячись у вікно.
Питання дітей вони ніколи не обговорювали, тож для Ігоря стали сюрпризом слова дружини про затримку місячних. Він гидливо скривився, зауваживши, що йому нецікаві її «брудні справи». Коли за місяць чи близько того Мілена поскаржилася на біль у животі, Ігор наказав випити знеболювальне і не трахати йому мозок. Уже за пів години з кухні почувся слабкий стогін, і, зайшовши туди, чоловік побачив розпластану на підлозі Мілену та червону калюжу під нею. Він не на жарт перелякався: що робити, щоб не подумали, що він завдав їй шкоди? Викликати швидку чи почекати, поки саме мине? Врешті Мілена підвелася та пішла до ванної, а Ігор навіть спромігся витерти калюжу, проклинаючи все на світі, – від запаху крові його ледь не вивернуло.
За пару днів дружина повідомила, що в неї стався викидень і наступні тижні їй не можна займатися проникаючим сексом. Весь той час, що діяла заборона, Ігор змушував Мілену доводити його до оргазму руками або ротом, пару разів не стримувався і займався з нею анальним сексом, хоч вона і просила цього не робити – але його потреби мають бути задовільнені. Якщо вона вважає інакше – то хай не дивується, коли він піде шукати сексу десь на стороні. Жартував, що трахне її уві сні – вона й не помітить. Дожартувався.
Мілена зникла за місяць. Просто одного дня, повернувшись додому, Ігор застав порожнечу. Те, що жінка пішла з кінцями, якимось дивним чином відчувалось у повітрі – хоча її речі були на місці.
Пустка. Чи пастка? Він не заявляв про зникнення в поліцію, бо знав, що стане першим підозрюваним.
Ігор був готовий до чогось такого – от наче відчував, що Мілена з ним ненадовго. Тільки боявся, щоб вона не вмерла поряд із ним. А так вона вчинила правильно: просто пішла деінде. Шукати її він не збирався.
Відтоді Ігор постановив: більше ніяких шлюбів (та й як, якщо він досі офіційно одружений?). Тільки секс на один чи кілька разів – і все. Ніякого спільного проживання чи побуту.
На нечисленні питання знайомих про Мілену він відповідав, що вона у родичів. Або у сестри. Час від часу змінював варіанти, щоб звучало правдоподібно.
Ігор більш-менш призвичаївся себе обслуговувати: намагався більше заробляти, щоб купувати готову їжу, та приплачував старій сусідці, щоб та раз на тиждень приводила хату до ладу. Навчився прати на машинці, а прасувати одяг потреби не було, бо купував те, що не мнеться.
Тим часом містом ширилися чутки про черевичного маніяка, котрий нападає на дівчат у парку. Ігор читав на форумах панічні дописи, активно коментував, роз’яснюючи недалекій публіці: якщо ти сидиш удома, ніякий маніяк тобі не страшний. Не треба ото лазити чортзна-де – і не зустрінеш жодного ґвалтівника. Не провокуй – і буде тобі щастя. Але на нього нападали якісь навіжені феміністки, не менш навіжені гоміки, які доводили, що винен завжди агресор. Цих телепнів Ігор одразу слав на три букви. Однак постать маніяка чимсь його манила. Він би волів побачити цього невловимого фетишиста-черевичника, зустріти десь на парковій алеї і, можливо, навіть стати свідком злочину. Адже поки крім розпарованого взуття, яке знаходили то там, то сям, жодних речових доказів існування маніяка не було.
Щоб скласти власну думку (всієї правди нам все одно не скажуть!), Ігор лазив місцевими форумами та фейсбук-групами, роздивлявся фотографії взуття, читав коментарі, аналізував.
Якось він вирішив прогулятись околицями міста – провітритися, подумати на самоті, без людей довкола. Тому вибрав відповідний час – пізній вечір, ближче до опівночі. За власну безпеку не переймався: він же чоловік, отже, зможе в разі чого дати відсіч.
Гуляючи неподалік приватного сектора, Ігор почув голос. Кого це тут носить по ночах? Він принишк та вслухався. Голос був жіночий, доволі юний і один – певно, дівча говорить по телефону. Ай-ай-ай, о такій порі ходити самій через посадку! І куди тільки дивляться батьки?
Ігор обережно розвернувся у бік, звідки лунали все чіткіші слова, та рішуче вийшов із сховку. Дівчина не встигла нічого сказати, а тим паче зробити – ось він, ефект несподіванки. Ігор схопив її за руку, що біліла у непевному світлі півмісяця, та одразу затиснув рота. Дівча неголосно скрикнуло та впустило телефон.
Хащі були не такими вже й непролазними – принаймні вони вдвох доволі швидко рухалися подалі від будинків углиб посадки. Врешті Ігор помітив більш-менш вільну від зарослів галявинку та спинився. Дівча тремтіло і звивалося – яке ж воно субтильне! Чоловік штовхнув худеньке тіло на землю та навалився зверху, з легкістю здираючи легкий літній одяг. Опір був, але слабенький – кількох ударів вистачило, аби жертва перестала смикатись. Ігор зробив усе швидко – ось що значить тривала відсутність сексу. Кінчив з небувалою насолодою, додавши звіриного рику, відчувши себе справжнім хижаком та мисливцем водночас.
Того, що сталося потім, могло й не бути. Просто він раптом подумав, що мало провчив цю курву, яка отак спокійно ходить ночами, поки виховані дівчата сидять удома, не наражаючи себе на небезпеку. Ігор зметикував, що всі інші жінки мають винести урок: не можна вештатись самій увечері, ще й поблизу посадки. Тому він схопив дівча за тонку шию та здавив. Воно намагалося пручатись, але, звісно, чоловік був сильнішим та наполегливішим. Кілька хвилин – і жертва, востаннє смикнувшись, безвільно приникнула до землі. Вичекавши ще якийсь час, Ігор поволі підвівся. Не можна лишати тіло ось так посеред посадки. Певно, дівчина жила десь неподалік – пошуки точно почнуть із цього району.
Ігор закинув бездиханне тіло на плече (для його накачаних м’язів це взагалі не ноша) та рушив у бік Дикого озера. Він пам’ятав там невеличкий яр, куди можна сховати тіло: копати яму нема чим, а ось природне заглиблення підійде для сховку якомога краще. Та й відстань від району, де він перестрів жертву, достатня.
Місячного сяйва вистачало, щоб бачити бодай напрям шляху. Діставшись місця, він з полегшенням скинув на землю ненависне тіло, що ставало дедалі важчим. Наскільки він знав, у цій місцині мало хто гуляє – саме через перепад висот. Тому цей сховок видавався Ігореві ідеальним. Якщо, звісно, сюди не забредуть всюдисущі собачники зі своїми клятими псами. А як навіть останки знайдуть – чи є ймовірність, що вийдуть на нього? Жодної! В цьому районі він не буває практично ніколи, це далеко від його дому. З жертвою жодним чином не пов’язаний. А стосовно зразків ДНК – дуже сумнівно, щоб наші правоохоронні органи проводили такі ретельні розслідування, тим паче, якщо вони знайдуть не «свіже» тіло, а якісь залишки.
Звісно, було б добре мати машину та відвести тіло кудись в інше місто, щоб уже точно замести сліди. Але є купа нюансів: залишки бруду в машині, камери спостереження по дорозі, вибір місцини. А так він обійдеться бюджетним варіантом. Від цього жарту Ігор істерично загиготів. Поки все це передумав, встиг закидати тіло гілками, листям та всім, що трапилося під руку. Звісно, чистоти це не додало, тож чоловік вирішив таки дійти до Дикого озера і скупатися, заодно ретельно почистити одяг підручними засобами. А потім околицями дістатися дому та залягти на дно хоча б на якийсь час.
Новина про зникнення 17-річної дівчини з’явилася на місцевому сайті за два дні. Ігор ретельно відстежував перебіг пошуків – і щодня зітхав з полегшенням і в той же час зі злостивим задоволенням. Невже ці йолопи ніколи не знайдуть тіло? Зваблювала думка разом із волонтерами вийти на пошуки дівчини, що так необачно вийшла вночі надвір. На фото він нарешті її роздивився: миле личко, пряме волосся й величезні, мов у лані, очі. Чимсь нагадує Яську в студентські часи.
Зниклу дівчину хтось пов’язував із постаттю черевичного маніяка – й Ігор жалкував, що не забрав її взуття. Ну, як можна бути таким дурнем! Звісно, тепер уже нічого не виправити: не повертатися ж до сховку, немов злочинець-ідіот з якогось дешевого детективу. Тож, може, це стане завданням на наступний раз – хто зна, на які нічні пригоди його потягне?
Так минали тижні від умисного злочину, що мав би провчити зарозумілих дівчат, котрі думають, що з ними такого точно не станеться. Правда, часом Ігор шкодував, що так далеко заховав тіло, адже дехто припускав, що дівча просто собі втекло з дому і спокійно мешкає деінде. Можливо, для наочності якраз треба було лишити тіло в тій посадці неподалік приватного сектору – тоді б його посил став зрозумілішим. А ще було б непогано на новому прикладі показати, що безпечних місць не буває: кожен закуток міста таїть у собі загрозу.
***
Одного дня у фейсбуці в очі Ігорю впав не черговий допис про маніяка чи зникнення 17-річки, а дивне оголошення. Якась дівчина шукала інформацію про Максима Лилика – буцім її батька. Ім’я видалось Ігореві примарно знайомим, він погуглив і миттю пригадав організатора виставки, в якій колись брала участь Яська. І який, певно, трахав його дружину. В принципі, теж інформація. Він написав дівчині, що володіє певною інформацією, додавши маячню про фото та щоденник її татка. Дівчача радість перехлюпувала через край. Вона написала, що мріє приїхати до міста і не проти особисто поспілкуватися.
Хитро посміхаючись, Ігор відповів:
«Із превеликим задоволенням».
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, липень)
2 липня
Досі звикаю до наголосу в прізвищі: Кỳндера. Бо хоч і не читав нічого його, але прізвище зустрічав та чув з авторитетних уст і то виключно з наголосом на другому складі. А тепер по всіх паперових і віртуальних довідниках Мілан Кундера – чеський-французький прозаїк, драматург, поет, есеїст із крутою долею: втеча з рідної землі після російської окупації, через десятки літ, прожитих у Парижі, перепрошений послами до повернення, життя завершити збирається в рідній вільній країні, подолавши столітній рубіж... Його найвідоміший роман «Нестерпна легкість буття» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2019, 320 с.) – про Чехію 60-80-их років минулого століття із зосередженням уваги на празьких подіях серпня 1968 року. І хоч ті трагічні дні займають в романі всього кілька сторінок, але відбиок поклали на всі подальші роки лікаря Томаша з коханою Терезою, офіціанткою, та інших їхніх друзів і недругів. Уточню: це хоч і головна тема твору, але не єдина. Інші: психологія одруженого мужчини в погоні за жінками, десятками чи й сотнями; життя у правді й щирості чи в зраді й брехні (зрада однієї з коханок, художниці Сабіни, була її суттю); люди з дивацькими почуттями й бажаннями («Я потрапила в автокатастрофу, й це було чудово»)… А ще читач знайде в романі чимало сторінок, які й згадувати гидко (наприклад, роздум-здогад чи випорожнявся Ісус; або опис еротичного збоченства: «…торкнувся пальцями її вогкого лона, а потім пересунув їх до анального отвору, те місце у жінок він найдужче полюбляв…»). І це писалося на межі 60-70-их, коли в нашій літературі панували «дума про тебе» і «таємниця твого обличчя». Далеко нам було до Европи. Врешті, наздогнали. Твір Кундери не тільки багатий тематично, але й стилістично: стиль художньо-репортажний, місцями науковий до занудності (у тканину цієї прози автор вводить тлумачення Біблії, кічу, Великого Походу, спадщини Софокла й Бетховена, одне слово: «Ніцше просив у коня вибачення за Декарта»), з елементами символізму (описи пригод фетрового котелка), а що вже есеїстики, то по вінця. Так ніхто не писав – у цьому його найголовніше новаторство. Але чи треба – не знаю. Мені здається, що чи не кожен розділ, а їх у романі сім, писався як окремий твір, а потім зведені докупи – настільки вони різнорідні, поєднувані хіба двома героями. Окрім усього, що пов’язане з датою 1968 (брат мій Миколка був окупантом у 70-80-их роках у Чехії та Угорщині), мене розчулив розділ останній під назвою «Усмішка Кареніна» (таке у романі чоловіче ім’я має пес-сучка) – смерть пса, роздуми людини про прожите, картання…
«Герої цього роману – мої нереалізовані можливості» – чи не ця фраза з лірично-філософського відступу є ключиком до спонукального задуму?
Кілька афоризмів: «…людина, яка має одне-єдине життя, не може перевірити гіпотезу дослідним шляхом, тож вона так і не дізнається, добре чи погано вона вчинила, підкорившись своїм почуттям», «…якщо не дбаєш про своє тіло, то згодом стаєш його жертвою», «Для Терези книжка була знаком належності до таємного братства», «грайливість або кокетування – це обіцянка статевого акту, але без гарантії», «Щоб уникнути страждань, люди найчастіше ховаються в майбутньому», «…кохання – це наче імперія: якщо зникають ідеї, на яких вона базується, вона щезає разом із ними», «…люди дуже тішаться моральним приниженням ближніх і не дозволять зіпсувати це задоволення ніякими поясненнями», «У сильному завжди вбачають винного, в слабкому – невинну жертву».
І кілька дурниць: «…насправді важливі лише ті запитання, які може поставити дитина. Важливі тільки найбільш наївні запитання», «…кохання й сексуальність не мають між собою нічого спільного…», «Фізична любов неможлива без насильства», «…покликання – безглузде слово. […] Ніхто не має покликання. І це величезне полегшення, коли ти усвідомлюєш, що вільний, що покликання в тебе немає».
Або ще ось: «Тереза знайшла ту ворону до половини закопаною в землю. Колись козаки так закопували полонених». Ніде, ні в яких творах художньої чи наукової літератури не зустрічав і приблизної традиції в козаків. Може, Мілан Кундера, має на увазі якихось інших козаків, неукраїнських. Врешті, треба було б вияснити цю деталь у знаючих істориків Запорожжя.
24 липня, с.Єлизаветівка на Одещині
Третій день підступаюсь до ноутбука, ніколи ще підготовчий період у мене так не затягувався. А все тому, що ніколи я не мав так багато часу, як нині. А ще й боязнь братися за художню штуку після півторарічної перерви. Краще читати. А читати тут книг вистачає: Гемінґвей, Марк Твен, Стельмах, Робер Мерль, Загребельний, Сергій Піддубний, О.Ґрін, Андерсен, Леся Українка, Іван Франко, Воннеґут, навіть незнайомий мені Ренсом Ріґґз, перший його знаменитий роман «Дім дивних дітей» (2012, Харків-Бєлгород). Тільки ж не читати я сюди приїхав, а писати. Ну, завтра вже почну, хай там що.
26 липня
♦ Учора розчохлив ноутбук і, написавши три абзаци, пересвідчився, що іще не вичерпався, не замок мій порох. До іскри ще далеко, проте я мушу її викресати, аби не розчаруватись у собі.
♦ У синовій бібліотеці я надибав книгу «Другий Зимовий похід або Листопадовий рейд» (Київ, видавництво імені О.Теліги, 2006, 248 с.), впорядковану Ольгою Веремійчик, головною редакторкою видавництва. Тривалий час вона лежала на полицях моєї домашньої книгозбірні й треба було їй перебратись аж під Одесу, щоб я її не просто переглянув-погортав, а прочитав і зробив виписки. (Замість того, щоб писати, то я читаю). І поринув у сторічної давності драматичні й трагічні переважно події, які сьогодні в часи нової, дай Боже останньої, російсько-української війни, сприймаються свіжо й спрагло. Ця історія повертається до нас через століття, такий тривалий час, що багато чого кануло в небуття безповоротно. Архіви кадебістські зберегли для нас імена й прізвища розстріляних під Базаром на Житомирщині – 360 душ. Із тих майже двох тисяч, які трьома групами (Бессарабською, Подільською і Волинською) рушили у жовтні-листопаді 1921 року з Румунії та Польщі (рідних наших, але вже окупованих земель) піднімати повстання в Україні. А селяни втомилися від воєн, а більшовики заспокоїли їх новою економічною політикою, і український вогонь-спалах будьонні-котовські погасили за три тижні. Я прочитав список розстріляних 22-23 листопада. Є представники усіх без винятку (без Закарпаття, правда) областей. Знайшов навіть з Тетіївського району, з села Черепин: Вержбович Леонтій Петрович – 30-річний хорунжий, старшина батареї 4-ої Київської дивізії. Чи вшановане це ім’я в сучасному Черепині? І чи є таке прізвище там сьогодні? Так само й десяток імен із сучасної Кропивниччини… Виписати, уточнити за прізвищами села, бо тоді вони належали до Балтського, Гайсинського повітів (а село Сердаліївка Єлисаветградського повіту нині, певно, поза нашою областю) – і написати листи в громади: зафіксуйте життя, віддане за волю і свободу рідного народу! Хай вибачає син, але я змушений буду забрати на якийсь час книгу у Кроп.
♦ Часом мені здається, що для мене тепер робити записи в щоденник є важливішим, ніж писання художньої прози. Все залежить від рівня щирості і рівня майстерності.
28 липня
Сьогодні – День державності. Слухав виступ Президента, бачив вручення державних нагород воїнам. Особливо розчулила акція вручення паспортів 14-річним хлопцям і дівчатам, які втратили батьків під час війни чи вирвалися з окупованих орками територій – пробивало до сліз: які вони ошатні в вишиванках, маєстатичні!
31 липня
Хотів зустрітися з одеськими письменниками, але поки що невдалі мої спроби. Василь Полтавчук обізвався з рідної батьківської хати в Савранському районі – реабілітовується після інсульту, дружина з ним. Розказував йому про одвідини Панченкової Демидівки, це ж по сусідству із Савранню… А потім із Стриженюком домовився про майбутню зустріч, коли виберусь із Єлизаветівки в Одесу. Це вже буде третя чи четверта моя спроба взяти в нього інтерв’ю. «Василю, твій дзвінок для мене – свято!» – лункий збитошний голос.
м.Кропивницький