Середмістя №47

Наталія Ситник

* * *
А ми зустрічались, лиш спогад у пам’яті стерся,
Весною, напевно, як б’ється прискорено серце.
У росах стрічались, у лузі, в клечанні калини,
Коли приїздили до неї на дачні гостини.

А може, в барвінку, в бузку, у піснях солов’їних,
Чи в маминій ласці, чи в мові моєї країни?
В обіймах дубів, у полоні духмяного літа,
У кожній зернині, що сонцем ласкавим зігріта.

Стрічалися в осені, в вирії із журавлями,
У смутку розлуки, що в небо злітає ключами,
У сніжних заметах, неначе в пуховій перині...
Ми десь зустрічались, чи, може, зустрінемось нині?

Та ж ні, зустрічались. Хоча і не в цьому столітті,
На іншій планеті чи, може, й на іншому світі.
Та все ж неодмінно стрічались в тяжінні земному,
Де серце благало: «Додому,  додому, додому!»

Так, ми зустрічались, лиш спогад у пам’яті стерся,
Були ми насправді двома половинками серця.
                                                      м.Кропивницький

 

Володимир Богданович

Сини
Спідниці приміряють дочки
За матерями, – чом би й ні?
Буває – чоботи й сорочки
Батьків доношують сини.
В них заховались дрібки поту
Й горбочки давніх мозолів –
Сліди часів, коли турботи
Ярмом їх гнули до землі.
Хліби із батьківського столу
Черстві здавались та пісні, –
Ось-ось життя на обрус долі
Насипле їм плоди рясні.
Ой, не судилось щастя, нене!
Сувора Господа рука
Синам поклала на рамена
Тягар, невіданий батькам.
В цій нездоланності дороги,
В цій нескінченності зими –
Шляхи до отчого порогу
Лежать крізь полум’я й дими.
В цій недоробленій роботі –
Недовойованій війні –
Стоять у батьківських чоботях
Сини в кривавій борозні.
І над пожарищами лине:
– Чи чуєш, батьку?
– Чую, сину
м.Київ

 

Наталя Ковалик

***
Когутик цукровий на паличці –
червоний, солодкий, липкий,
сміється до мене і хвалиться:
дивися, який!
Я йду, п’ятирічна, у шапочці,
а він мені сяє крильми,
танцює когутик на паличці:
бабусю, візьми!
Так гарно ходити по ярмарку:
корзини, бабусі, ряди,
і в тому далекому ша́рварку
нема ще біди;
і сонце – у кожному кутику,
весна, і ніхто ще не вмер,
якби ж то ми знали, когутику,
як буде тепер…
бриніла б весняною ноткою
крилата твоя висота –
і, може, здалася б солодкою
ота гіркота.

***
Над містами вгорі пролітають залізні птахи,
і залізним зерном засівається небо і поле,
я не знаю за що, за чиї непроще́нні гріхи,
і не знаю, коли ця земля їх, нарешті, відмолить.
Розпирає блакить золотий пекторальний обруч,
як від тисяч віків – йому тісно в небесному склепі,
ми не перші, хто зміг взяти сонце живе голіруч –
ми останні, хто зможе вціліти у цьому вертепі.
Ми сховали серця за бронею із болю й розлук,
заросла камуфляжем вітрами запечена шкіра,
ми не перші, хто пробував небо на смак і на звук –
ми останні, хто зможе приборкати хижого звіра.
Хай видзьобують гостро, до крихти залізні птахи,
як від тисяч віків – чорне поле вогнем розродилось.
Я не знаю за що, за які непрощенні гріхи
нам одвіку й довіку любити цю землю судилось.
м.Львів

 

Інна Немирована

«ЛОРА»
оповідання

Лора з’явилася на дитмайданчику так, як ото, буває, нараз падає з найвищої гілки простісінько тобі під ноги яблуко: тільки й устигаєш почути над головою легенький шурхіт, потім майне якась тінь край погляду, на мить торкнеться щоки – мов пір’їнкою мазне – невагомий вітерець, а тоді щось глухо гепне в траву, трохи-трохи не тобі по пальцях. І ось ти вже проводжаєш поглядом червонобоку кулю, яка, підскакуючи, котиться кудись у бік свинячої загородки, й думаєш собі: «А могло ж і по голові». Отак воно вийшло і з Лорою.

Пізніше Вітка дізналася, що це дивне диво – всього-на-всього внучка дитсадківської куховарки баби Галі Столярової: міський садочок закрили на ремонт і Лору завезли до баби, а баба, відповідно, привела її з собою на роботу. Але спершу про причетність Лори до баби Галі здогадатися було непросто, бо вона з’явилася на майданчику набагато раніше від свого засапаного супроводу. Неквапно, статечно вийшла з-за рогу садка, окинула майданчик хазяйським оком, а тоді так само без поспіху рушила до пісочниці, де завмерло, пороззявлявши роти та зачудовано витріщаючись на небаченого звіра, найбільше дитсадківських старожилів. Певно, тим пісочним роззявам здалося, що минула ціла вічність, доки вона нарешті здолала заплановану відстань (принаймні, Вітці точно так видалося), а відтак, підперши долоньками боки, спершу знову оглянула картину по колу, а вже тоді сказала: «Прівєт, я Лора. Ва што іграєтєсь?».

Минуло геть небагато часу, й Вітка лишилася на гойдалці сама: весь дитячий садок купчився довкола пісочниці, споглядаючи як міське диво зосереджено й зі вже звичною статечністю ліпить з піску пасочку. «І що ото цікавого – в піску длубатися?!» – сердито думала Вітка, розгойдуючись вище, ніж зазвичай: хай знає наших та міська пава! Лора не сподобалася їй одразу й назавжди: зі своїм джинсовим комбінезончиком (у їхньому садочку ніхто з дівчаток зроду не носив штанців, тільки спіднички та сукенки, в яких неможливо по-людськи спуститися з гірки: обов’язково задереться і зчешеш шкіру до червоного), з коротким волоссям до плечей (це ж треба, й не доведеться по сто разів на день кидати все й бігти на владний поклик няні, аби та розчесала тебе й переплела!), із золотавими крапельками сережок у вухах (а як же «От виростеш велика, тоді й проб’єш собі»?!). А ота її павина хода – наче вона тут не знати яка королева?! А оте «ва што іграєтєсь» – хто й коли чув, щоб діти говорили отак, крім як у телевізорі? А дурнувате ім’я – що воно за ім’я взагалі? Хіба у справжніх, не з книжки й не з мультика, дівчаток бувають такі імена? Ні, Лора геть не подобалася Вітці, й вона точно не збиралася сторчголов бігти до пісочниці, аби позаглядати їй до рота, як ото решта бараноти!

Щонайгірше, Вітка дуже навіть добре розуміла: нова дівчинка дратує її найперше тим, що якимось незбагненним чином із першої миті зуміла завоювати собі беззаперечний авторитет і міцно закріпитися на сходинці лідера, яку Вітка мала за власну. Хоч, може, й не дуже заслужено, бо часто помічала, що ігри, в яких вона верховодила, нецікаві іншим учасникам. Такі закручені історії, з безліччю героїв, по кілька на кожного гравця, щоб ніхто не лишився обділеним, щоб у кожного був і хтось поганий, і хтось хороший (ясно, що ніхто не любить бути поганцем, але ж і без них не обійдешся, Вітка просто-таки замахалася пояснювати цю просту істину всім і кожному, та ще й по п’ять разів). На її щире переконання, деякі з цих історій, розіграних за допомогою гумових звірят і паперових ляльок, нічим не поступалися бразильським серіалам. Але на серіали до бабусі на кольоровий телевізор (розкішну велетенську «Весну» з дерев’яною панеллю та сімома довгастими кнопочками перемикання каналів, до яких Вітці суворо заборонялося торкатися) збігалися тітки з усього кутка, а учасники Вітчиних ігор швидко здувалися, починали позіхати, молоти якусь несусвітню дурню, а відтак і розбігалися по гірках і гойдалках. Лора ж просто собі ліпила нуднючу паску з піску, про щось без угаву просторікуючи, – й увесь дурний садок мало не впісювався від утіхи!

Вітка скрипнула зубами зі злості й підібгала ноги під гойдалчине сидіння, гальмуючи, бо вже розгойдалася так високо, що ледь не перекручувалася. Вона не рюмсатиме. Й не воюватиме з новенькою. Але й знайомитися не піде.

Натомість Лора небавом підійшла знайомитися сама. Вітка саме гралася віддалік від гурту, придумуючи цікаву історію взаємин листка подорожника та полинової гілочки, коли та, з’їхавши з гірки, по-дорослому обтрусила комбінезончик і рішуче рушила до неї.

– Ти Вітка, да? – поцікавилася без довгих вступів і переходів. І так само прямо окреслила мету свого приходу: – Давай дружить!

– Давай, – приречено погодилася Вітка. Дружити з Лорою з її комбінезончиком, короткою стрижкою, підкреслено дорослими манерами та вимовою, як із телевізора, їй геть не хотілося, ба навіть передчувала, що нічого доброго з тієї дружби не вийде. Але не можна ж просто так, знічев’я, без вагомої причини відмести дружню руку людини, якої зовсім не знаєш!

– Пашлі кататся на горку! – Лора сходу висунула конструктивну пропозицію, яку її нова подруга одразу ж відмела – трохи й тому, що справді не дуже любила кататися на гірці (ні, ну разок-два можна, навіть весело, але щоб по двадцять разів підряд наввипередки – що в цім цікавого?), а трішечки й через відчуття протесту проти нахрапистого прагнення міської дівчинки нав’язати їй свою волю.

– Тагда – на качєлю. Качєлю ти любіш.

Крити було нічим, гойдалку Вітка таки любила. Щоправда, вона ніколи не розгойдувалася так, як Лора, щоб аж перекручуватися, зібравши юрбу захоплених глядачів, так, що няні тьоті Каті зрештою довелося перервати цей захопливий процес. Дивлячись, із якою гідністю Лора гальмує, скоряючись суворій волі дорослого, Вітка з сумом подумала, що, може, дружити з нею буде не так і погано. Зрештою, вона не тільки зарозуміла, а ще й відважна.

Рівень своєї безшабашності Лора не забарилася продемонструвати вже наступного дня. Відвівши Вітку вбік, вона гордо показала затиснутий у кулаці скрутень трохи прим’ятих рожевих купонів, що їх віднедавна почала вимагати замість грошей продавчиня з сільмагу тітка Люда (Вітка, мабуть, могла б безкінечно дивитися, як її вправні пальці перекидають із боку в бік стукітливі дерев’яні кружальця на велетенській рахівниці, або ж із дивовижною швидкістю нанизують рожеві та блакитні прямокутнички купонів на довжелезну гострющу шпичку край тієї рахівниці). «Ну, купони, – знуджено подумала. – Теж мені, скарб».

– У бабушкі украла! – як на те, гордо оголосила Лора.

– Як так – украла? – щиро здивувалася Вітка.

– А вот так! Тіхонька патянула із сумкі – і всє дєла.

– А як зловить – що казатимеш? – ідея крадіжки, яка ніколи раніше не стріляла Вітці в голову, неабияк захопила. Це ж пригода, справжнісінька пригода, як у кіні!

– А не словіт! – переможно перекривила її несміливий тон міська дівчинка. – У нєйо знаєш скока тех купонав па хате валяєца? Падумаєт, забила, ілі патєряла, ілі єщьо чьо.

– А-а-а, – розчаровано протягнула Вітка, якій під подібним кутом зору крадіжка видавалася вже геть не такою привабливою.

– А давай ти тоже украдьош у бабушкі деньгі і ми сбєгаєм в магазін купім жуйку. Ти же любіш жуйку?

– Люблю, – збрехала Вітка, сама до ладу не знаючи, нащо. Вона не мала зеленого поняття, чи любить жуйку, бо ніколи її не куштувала – як сказала б, якби була старша та знала це слово, принципово. Колись по телевізору йшла передача, де розповідали, чому жуйка шкідлива, яка справила на Вітку неабияке враження. Аргументів вона не пам’ятала (та, якщо чесно, більшості з них і не зрозуміла), але твердо знала одне: жуйки вона не жуватиме ніколи-ніколи. І коли нещодавно її намагався пригостити цією гидотою Сашко Ситник (отой, якого завжди вдягають у смішні кепочки), їй навіть на думку не спало прийняти частування. А тепер не знати чому, засоромилася своїх принципів.

Але, жуйка чи ні, а одна справа – коли Лора краде у своєї бабусі, а зовсім інша – красти у власної (яка теж працювала в садочку, тільки завідуючою, і сумка якої без ніякої охорони мирно собі висіла на вішаку в коридорі).

– Нас не пустять самих до магазину! – полегшено перевела подих, нарешті відшукавши «залізну» лазівку.

– Так ми ж нє будєм прасіца, глупая, ми ж нє можем сказать, аткуда у нас дєньгі!

– Так не можна! – сердито заперечила Вітка, якій геть не подобалося, коли її повчають, а тим паче – обзивають дурною. І звідки вона тільки взялася, ця Лора зі своїми крадіжками та гострим язиком?!

– Можна, єслі астарожна, – безапеляційно видала на-гора свіжозапозичену, певно, сентенцію. – Ти што, правільная?

– Ніяка я не правильна! – обурилася насмішці Вітка. Хто-хто, а вона вже точно не правильна – от бодай тому, що кілька днів тому цілувалася з Мишком Левченком в коридорі біля старшої групи, за шафками для речей. Їй дуже захотілося викрикнути це просто Лорі в обличчя й поцікавитися, чи та вже з кимось цілувалася. Але Вітка стрималася, бо розуміла, що то така фіфа, що, може, й цілувалася, та ще й не з одним. А якщо й ні, то збреше й не почервоніє.

– Ілі, может, ти баїшся па сєлу без взрослих хадіть? – продовжувала дрочитися фіфа. – Точна, баїшся! Трусішка-трусішка! Трусішка-трусішка!

– Нічого я не боюся, – знову збрехала Вітка. Насправді вона багато чого боялася. Боялася лишатися в хаті сама: а раптом з темної прогалини між стіною та гардеробом вискочить пантера із казки про Мауглі? Боялася засинати: уві сні ми міняємося, ранком думаємо й відчуваємо геть не так, як ізвечора, може, уві сні ми стаємо кимось іншим, перестрибуємо між незчисленними відбитками себе самих? Якщо так, то де гарантія, що одного чудового ранку вона, прокинувшись, не застане замість бабусі з дідусем якихось ікластих людожерів (дорослою Вітка часто чудувалася химерному вивертові дитячої психіки, аж доки не прочитала, що подібні химери в період становлення уявлень про світ навідують дитячі голівки досить часто, тож вона геть і близько не така унікальна, як було собі намріяла)? Боялася і значно простіших явищ: павука, корову, трішки індика. А ще боялася зробити щось недолуге й виставитися на загальний глум.

Ідея прогулятися самотужки до магазину не лякала: від садка йти не так, щоб дуже далеко, повз сільраду, клуб і невеликий пустир, ще й не просто по дорозі, а тротуаром, брукованим і відділеним від дороги широкою клумбою, хоч це й не мало особливого значення, бо машин Вітка не боялася. Що з того, що їй ще не доводилося ходити цим шляхом без дорослих? Чи й не пригода! Але піти, нікого не попередивши? А що як їх похопляться, шукатимуть, хвилюватимуться? Бабуся хвилюватиметься, не вреднюча вихователька Наталя Федорівна, яка плеще направо й наліво, що Вітка, мовляв, дуже балувана й полюбляє відвісити їй шльопанця, й не няня баба Даша, яка колись давно-давно, коли Вітка була геть маленька, вперто ігнорувала її прохання дозволити їсти самотужки, натомість годувала занадто швидко, мало цікавлячись, чи встигла годованка прожувати вміст попередньої ложки й чи чисті в неї щоки. А до всього їм же ще й перепаде: бити Вітку ніхто, може, й не буде, але бабуся й словами вміє відходити так, що краще б відлупцювала.

І красти… У Вітчиному світі, як і у світі, либонь, більшості її колег по горщику, гроші були поняттям переважно абстрактним, не доросли вони ще до грошей. Якщо тобі щось сподобалося в магазині, ти просто канючиш це у бабусі (дідуся/мами/тата, як у кого), та й по всьому. Вітка, як на правду, не мала зеленого поняття, яку кількість окаянних купонів слід обмінювати на окаянну жуйку (бодай би вона скисла), але ж Лорі в цім не признаєшся: он, як гордо стискає у п’ястуку той свій окаянний рожевий скрутень (невже оце аж стільки треба? та ж це, мабуть, із сумки все, що там є, доведеться вигребти, як можна такого не помітити?!).

– Ну, єслі не баїшся, так дуй за дєньгами, и пашли, – нетерпляче тупнула Лора ноженям у кросівці (до сьогодні Вітка про ті кросівки ні сном, ні духом не відала й геть тим не переймалася, це решта вівцеподібних Лориних обожнювачів гула весь ранок бджолиним роєм: кросівки, кросівки, як круто (і що крутого: там же трикляті шнурки?!). От же ж!

– Та йду вже, – буркнула Вітка неохоче, завертаючи до дверей у садок. У принципі, самотужки шастати до приміщення, якщо дорослі надворі, вихованцям садка не дозволялося, але Вітка як «уже велика» онучка завідувачки мала щодо цього певні послаблення, хоч спитати «нащо тобі в групу» її обов’язково спитали б – якби побачили. Побачити могли: Наталя Федорівна з бабою Дашею та Вітчиною бабусею, примостившись на лавочці, точили, звісно, ляси, але й дітей пасли пильно, а на шляху до вішака через чорний хід, що вів до ігрового майданчика, неминуче доводилося проминати двері на кухню, теж не безлюдну. «Зупинять – то дремену, – вирішила про себе Вітка. – А Лорі так і скажу: попалили». А ще бабуся могла лишити сумку не на вішаку, а в зачиненому кабінеті. А ще сумка могла висіти не на довгому ремінці, а на ручці, й тоді Вітка з легким серцем до неї не дісталася б.

Але на вході до садка Вітку ніхто не спинив, куховарка, Лорина баба Галя, щось зосереджено різала й руху в коридорі явно не зауважила, а бабусина сумка – симпатична бордова міні-валізка з двома солідними боковими кишенями – висіла на вішаку, на ремені й на цілком зручній для Вітки висоті. «І ото хто б пояснив, нащо мені та жуйка, – подумала з сумом, обережно, аби не скрипіла, розщібаючи сумчину блискавку. – А заодно сказав би, нащо мені та Лора». Купони справді не були складені в гаманець, а валялися по всій сумці, де по одному, де купками, рулончиками та книжечками, блакитні й рожеві. Зважувати, скільки цього добра слід украсти, аби дорівнятися до міської фіфи, Вітка не стала, під шалений стукіт серця схопила одну з книжечок, обережно потягнула блискавку назад, а відтак дала драла – просто в обійми до нетерплячої Лори.

– Ходу! – та тут-таки схопила її за кулак із купонами й потягла за ріг садка, на стежку до дірки в паркані – чорного ходу прямісінько на вищезгаданий вишуканий тротуар (насправді парадним входом, з широкими дверима та гостинними високими сходами в садкові користувалися переважно взимку, коли няні лаялися за сліди брудного взуття по всіх усюдах, влітку ж ходили, де ближче: половина села через дірку в паркані, а половина – через автомобільні ворота з другого боку, повз яблуневий садок і доріжку тамариксів, розкішних, крислатих, увесь рік обсипаних білим і бузковим цвітом, Вітка їх обожнювала і трішки побоювалася).

Про Вітку, то одразу за парканом можна було б перейти на ходу, але міська дівчинка й не думала зупинятися, ба навпаки – на рівному додала швидкості: певно, на відміну від Вітки, належала до тих намаханих йолопів, які обожнюють біганину. Рифлені підошовки хвалених кросівок мелькали все далі й далі, натомість Вітці вже темніло в очах і кололо в боці. Хай би вона запалася, та клята крадена жуйка, кому вона, в мами, треба?!!

– Бистрєє давай! – гаркнула Лора, озираючись на бігу (та вона ж ніби й не засапалася геть, як так можна?!). – Заметят же, што нас нет!

Вітка спробувала надати ходу, але тут-таки зашпортнулася та припала на коліно, дивом не заривши носом. Болю майже не помітила, настільки сильним було полегшення через зупинку й можливість перевести подих. Щоб вона колись іще крала! Щоб іще тікала з садка! Щоб удруге зв’язалася з дурнуватою Лорою!

– Давай бистрєє! – вже геть роздратовано гукнула Лора, вимушено стишуючи хід. «Могла б і поцікавитися, чи я часом не забилася!» – буркнула подумки Вітка, сама розуміючи, що переборщує з придиранням (вона теж такої дурні не питала б: не плаче – то й не забилася). «А бодай би тебе качка копнула!» – із задоволенням послала подумки просто в невдоволену фіфину пичку фразу з нещодавно прочитаної їй на сон дідусем книжки.

– Не можу «бистрєє», – зронила гордо, статечно підводячись і неквапом, демонстративно, обрусивши спідничку. – Забилася.

Лора фиркнула й почесала вперед, не озираючись: не бігом, щоправда, просто сердитим широким кроком. Вітка почвалала слідком не те, щоб дуже повільно, але й не надто швидко, театрально припадаючи на ледь здерту, проте абсолютно здорову ногу, відчуваючи неймовірне задоволення від того, що псує міській ломаці красивий сценарій. Нічого, нічого, декому корисно отримати по носі. А перепаде їм чи ні – то питання хай недалекого, але майбутнього.

У магазин без Вітки Лора все-таки не пішла, зачекала на найвищій сходинці, сердито склавши руки на грудях і нетерпляче притупуючи кросівкою. «І чого б я ото аж так лютувала?» – знову з невимовною насолодою збрехала собі Вітка. Вона теж неабияк лютувала, коли Танька Заїка спершу вперлася рогом, що хоче бути в грі тільки принцесою й ніким іншим (Вітка до того ще ніколи не вигадувала історій з коронованими особами, нечасто вони траплялися в бразильських серіалах), а відтак відмовилася кричати на служницю, заявивши, що вона – добра принцеса (і це коли весь задум крутився навколо бунту служниці супроти панського свавілля!). Не витримавши акторських вихилясів, горда режисерка тоді заявила мішком прибитій Таньці та згодній із нею бунтівній команді: «Ну й грайтеся тоді без мене!». І була прикро здивована, що за нею не побігли, таки лишилися гратися самі (щоправда, не надовго, дуже швидко перебравшись на гойдалку). Дивне відчуття: коли завжди покірне стадо зненацька бере, та й відмовляється йти за тобою, й ти раптом перестаєш бути центром усесвіту. Певно, Лора теж пережила подібний момент, якщо, попри попсований сценарій і роздратування все-таки чекає на партнерку.  На цій думці Вітці стало навіть трішки соромно за власну поведінку й вона додала ходи.

На диво, в магазині обійшлося без пригод: Вітка гадала собі, що тітка Люда почне допитуватися, чого це вони вештаються селом без дорослих, звідки в них гроші, ба навіть з якої це нагоди Вітці забаглося жуйки, якої вона ніколи раніше не купувала. Але та натомість просто перехилилася до дівчат через прилавок, перебрала в кожної з рук купонний скрутень, відібрала потрібну кількість папірців, які звичним недбало-точним рухом настромила на шпичку, а відтак повернула кожній решту разом із маленьким ребристим пакуночком з написом «Love is…».

– Відіш, а ти баялась! – припечатала на виході Лора, знову маючи вкрай гордий собою й самовпевнений вигляд.

На зворотному шляху вона спершу чесно намагалася пристосовуватися до напарнициного накульгування, але зрештою здалася і рвонула вперед: певно, таки добряче не терпілося похвалитися покупкою. Вітка не заперечувала: після магазину їй стало вкрай незатишно від думки про прочуханку за втечу та крадіжку. Тож, якщо міська фіфа така страх смілива й палко бажає прийняти перший удар на себе, нехай так і буде.

Хоч як дивно, в садку все було тихо й мирно: дорослі точили ляси на лавочці, діти купчилися біля Лори, яка з по-королівськи поблажливим «Дєлітєсь!» роздавала вміст криво розірваного жуйкового згортка.

– Можна брати й мою, – буркнула Вітка, без великої охоти вливаючись у галасливу юрбу закоханої в міську паву бараноти та простягаючи власну пачку ненависної жувальної гидоти Таньці Заїці.

– Та не треба, Лора всіх уже пригостила, – мило прощебетала «принцеса», кліпнувши прозорими бляклими віями над булькатими тьмяно-блакитними беньками. Вітка на те якомога байдужіше пересмикнула плечима й пішла собі на гойдалку, дорогою таки запихаючи до рота смердючий рожевий квадратик: не дарма ж, хай йому грець, мусила встрявати в Лорину «велику пригоду». На смак жуйка була ще гірша, ніж на запах, щось жахливо приторне з огидним присмаком, яке намертво липнуло до зубів і від якого в роті враз стало повно слини. Тільки й добра, що фантик всередині, треба буде попросити когось прочитати, що там написано, коли буря вляжеться. Вітка сумно зітхнула й поміняла напрямок – замість гойдалки рушила до смітника: бабуся суворо забороняла кидати сміття де попало.

Того дня Лора до Вітки більше не підходила, крутилася то там, то сям в оточенні незмінної хмари обожнювачів. Як не дивно, це більше не допікало: Вітка раптом виявила, що самій їй геть не нудно, навіть навпаки: не треба ні під кого підлаштовуватися й ні перед ким викаблучуватися.

Вона б і взагалі закінчила день у чудовому гуморі, якби не думка про крадіжку, яка, доки сонце перекочувалося до західного краєчка неба, непокоїла все сильніше й сильніше. Купони, які так і не наважилася повернути назад до сумки, пекли зазвичай порожню кишеню спідниці (жуйку ще раніше вдалося-таки сплавити Сашкові Ситнику, той навіть обіцяв потім віддати назад фантики – вони ж однак дівчачі): Вітка боялася зайвий раз повернутися, аби клятий кольоровий папір не випав на загальний огляд, видавши її соромітну таємницю. А ще було страшенно соромно дивитися бабусі в очі: як і всі діти, Вітка частенько по-дрібному прибріхувала й не бачила в тім великої біди, але крадіжка грошей чомусь дрібницею не здавалася. Натомість здавалася ця крадіжка вчинком, через який бабуся в ній сильно розчарується, а потім розкаже дідусеві, й татові з мамою, й ті теж розчаруються в безсовісній злодійці. Й бабуся перестане тримати її за руку на сон, дідусь відмовиться читати на ніч казки, а батьки більше ніколи до неї не заговорять. І винна в цім буде не міська фіфа в комбінезончику, бо крала не вона, й узагалі людина завжди мусить мати на в’язах власну голову. А ще до всього цього варива домішувалося дивне піднесення: тепер уже точно ніхто-ніхто не зможе закинути Вітці, що вона, мовляв, правильна!

Залишок дня минув у очікуванні: виявиться зникнення грошей, чи ні. Вітка то шалено боялася цього, то не менш шалено хотіла, то відчайдушно ховалася від бабусі, то ще відчайдушніше намагалася потрапити їй на очі. Але день минув, і нічого не сталося, бабуся поводилася, як завжди, а надвечір вони удвох так само як завжди рушили додому звичним маршрутом – тим самісіньким, яким удень бігли Вітка з Лорою.

«Може, Лора й правду казала», – чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням подумала Вітка, проходячи повз ледь припідняту над загальним рівнем (певно, знизу підпихає корінець притротуарного каштана) плитку, об яку перечепилася під час затіяної міською фіфою біганини. – «Мабуть, бабуся зникнення грошей або не помітила, або списала на власну забудькуватість».

А тоді випалила – мов у воду шубовснула (приказка, на відміну від багатьох чутих Віткою, з ясним значенням: старші хлопці причепили собі на одну з прибережних верб біля ставка гойдалку, з якої стрибали у воду, виходило справді шумно й видовищно):

– Я сьогодні вкрала в тебе з сумки гроші!

– Чому одразу – вкрала? – щиро здивувалася бабуся, весело скосувавши на онуку ясно-сірий погляд (дивна річ: світлі очі Таньки Заїки завжди здавалися кароокій Вітці потворними, а от бабусині – ні, бабусині – гарні, як відбиток ясного зимового неба у щойно пробитій, із густою кашею дрібних сніжинок ополонці). – Просто взяла. Хіба я тобі забороняла брати гроші?

«Он воно як», – присвиснула Вітка подумки з невимовним полегшенням (вживу вона свистіти так і не навчилася, хоча й старалася, навіть просила допомоги в головного садківського свистуна Сашка Ситника). А й справді: якби вона, замість красти, попросила гроші на ту горопашну жуйку, бабуся дала б – дорогою додому вони нечасто оминали магазин, а ще рідше виходили звідти з порожніми руками. Виходить, Вітка, на відміну від Лори, нічого не крала, й виходить – їй це до смаку? Мабуть, вона таки правильна, не дарма Лора дражнилася. «Ну й нехай! – весело подумала Вітка. – Зате не треба переживати, що ж буде, коли спіймають!».

Посміхнувшись, вона витягла з кишені купонну книжечку (нарешті можна здихатися цієї рахуби!) та простягнула бабусі.

– Навіщо? – щиро здивувалася та. – Ти ж хотіла щось купити.

– Та я вже купила – жуйку, – зізналася бадьоро, перш як дійшло, що годилося б прикусити язика. Адже тепер доведеться розказувати про похід до магазину, ще й брати все на себе, бо не ябедничати ж на Лору, Вітка зроду в ябедах не ходила, попри родинні зв’язки з керівництвом садка.

– Ага, значить, он куди ви з Ларисою бігали, – констатувала на те бабуся й Вітка аж завмерла, примружилася та затамувала подих, аби не злякати удачу. А тоді перепитала (повільно, навмисне розтягуючи слова, аби продовжити задоволення):

– Із ким-із ким?

– Та з Ларисою наче ви бігли, – розгубилася бабуся. – З онучкою баби Галі-куховарки, хіба ні?

На цьому Вітка вже не витримала – розреготалася: голосно, нестримно, з придихом і підкувікуванням, до веселих сльозинок у кутиках очей. Бабуся слухняно спинилася перечекати цей сміховинний напад, явно щосили тамуючи власний усміх: регіт – штука заразна. І поцікавилася вже потому, як найгостріші сміхоспазми минули:

– І що смішного?

– Лора! – простогнала на те Вітка. – А насправді вона – Лариска, як криска з мультика!

– І дарма ти так, – не підтримала її бабуся. – Ім’я красиве,  означає чайка. Знаєш, що воно за пташка?

Вітка кивнула, бо говорити ще не наважувалася, аби не розреготатися заново. Чайок вона по телевізору бачила, й ці пташки чомусь не здалися втіленням краси та грації. Але чайки чайками, а Лариса Ларисою, й Лариса – це не загадкова, як нетутешня квітка, Лора. Лора – це хтось таємничий, ні на кого не схожий, а Лариса – вреднюча сусідка, яка обізвала Вітку нахабною шмаркачкою за два випадкові кроки на задрипану клумбу (і брехня, ніяка вона не шмаркачка, вона ж не малий Артем Демченко, в якого з носа тече взимку й улітку). Хай імена не вибирають, хай сміятися з них не дуже красиво, але Вітка за тією Ларисою однак почувалася відомщеною за все: комбінезон із кросівками, відібраний авторитет, дурну крадіжку, не менш дурний біг і роздану без неї жуйку. Лариска, треба ж такого! Скільки міського гонору, аж якщо придивитися, Лора в модних кросівках, з пробитими вухами та мовою, як з телевізора, виявляється тезкою причучвиреної сільської баби.

Чимчикуючи додому, Вітка з неабияким задоволенням смакувала план на завтрашній день. Звісно, вона нічого нікому не казатиме, навіть не натякне, не ябеда ж. Але як же приємно буде дивитися на міську фіфу і знати, яка вона Лора!

селище Вільшанка Голованівського району

 

Володимир Базилевський

«ХАЗЯЙКА  КРАМНИЦІ»: РЕАЛЬНІСТЬ І ДЕМОНОЛОГІЯ

 «Хазяйка крамниці» (Кам’янець-Подільський, «Рута», 2024, 228 с.) – нова книжка прозаїка з Кропивницького Валерія М’ятовича. Книжка, яка дивує несхожістю з попереднім твором автора «Хай святиться ім’я Твоє». Зауважити це важливо не лишень тому, що в цієї несхожості починається відлік загадковостей, яких у ній предостатньо. А й тому, що небагатьом авторам щастить постати у новій переконливій якості.

Звичайно ж, рішуче відмежуватися від себе неможливо. І за уважного прочитання помічаємо і те, що так чи інак постає у своїй логічній тяглості. Як ось уміння вияскравлення характерів у їх індивідуальній виразності, тяжіння до діалогу. Хоча останнє потребує уточнення.

«Хазяйка крамниці» – суціль діалог, що пов’язано з неабияким ризиком. Бо тільки динамічність подій, неабияка майстерність можуть порятувати текст, де персонажі весь час говорять. І діалог цей, за окремими винятками, справді динамічний.

У попередній книжці «Хай святиться ім’я Твоє» М’ятович на матеріалі області (на жаль, досі Кіровоградської) явив зріз українського суспільства даністю на 2010 рік.

У новій повісті фабула віддалена в часі. І стосується тієї пори, коли про найбільшу трагедію України – голодомор – мовилося з кон’юнктурними засторогами, з озиранням на офіціоз. Коли ще далеко не всі усвідомлювали її кричущу аномальність і масштаби, і воліли заплющувати очі на незручну правду. Як це сталося з очільниками районної газетки, куди випало потрапити молодому журналістові Федору Луговому.

Сюжет повісті, його силове поле – розкручування карколомних подій навколо цього факту з їх наростаючою інтригою.

Приціл на читабельність, налаштованість на те, щоб тримати читача на гачку, не дати йому розслабитися, очевидні. І письменнику це вдалося. Він веде свою сольну партію цілеспрямовано і впевнено.

Цей солоспів – поєднання раціонального й ірраціонального. М’ятович, певна річ, не перший, хто вдається до цього прийому. Але його практика підтверджує: талановитий автор неодмінно привносить свіжинку до вже задіяного.

Українські реалії й українська демонологія, містика і будення, дивовижні придибенції спонукають озирнутися на чудовий, сьогодні майже забутий роман Ільченка «Козацькому роду нема переводу», ба навіть на одіозного для свідомого українця Булгакова з його «Майстром та Маргаритою», зрештою, на невмирущого барона Мюнхгаузена.

Та це принагідно. У М’ятовича, зрозуміло, це має вияв локальніший.

Уява – з чеснот, без якої  письменника не уявити. У цього автора вона живиться яскравими місцевими реаліями.

Повість «Хазяйка крамниці» – порятунок від психологічної втоми, накопиченої нами за роки звірств російського фашизму. Вона чарує світлом мирного життя, яке, з огляду на пережите, видається майже нереальним, таким, якого ми не вміли шанувати.

Дуже доречні в ній ілюстрації Олександра Кир’янова. Вони увиразнюють текст, додають йому правдивості і притягувальності.

Ловлюсь на тому, а якою ж буде наступна книжка Валерія М’ятовича? З огляду на задіяні ним цього разу несподівані резерви він ще не раз подивує читачів своєю світоглядною молодістю, вигадливістю і динамічністю письма.

м.Київ

  

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2023 року, серпень)

1 серпня, с.Єлизаветівка на Одещині

Світлана каже: коли тебе немає вдома, я ходжу по кімнатах і читаю вірші. От вчора перегорнула чи не всю лауреатську книгу Катерини Калитко, яку ти взяв у Наді на читання. Метафоричне письмо, стільки блискіток, яскравих епітетів, рідкісних спостережень та асоціацій – а в результаті після прочитання нічого не відчуваєш, не запам’ятовуєш навіть, не кажучи вже, щоб щось потрясло. А потім зняла з полиці книгу Василя Симоненка, прочитала два вірші і… Вона замовкла, бо здушилось горло від хвилювання. І продовжила: я написала про це у Facebook – якби ти бачив, яка злива відгуків на цей мій спонтанний допис!..

 

4 серпня

Працюю у чвертьсили. За три дні роботи над оповіданням «Ананас для баби Мартохи» набрав три сторінки комп’ютерного тексту. Фактично 3-4 години дружу з ноутбуком. А вчора слухав інтерв’ю з російським письменником Едуардом Тополем, який нині мешкає в Ізраїлі (у жовтні йому виповниться 85) – він працює по десять годин щодня. Це основне, що я хотів саме зараз про нього сказати. Бо його так само, як і кожного пишучого, заклинила в роботі війна. Хоч він живе далеко від неї – в Ізраїлі (народився в Баку, в підлітковому віці жив у Полтаві, вивчився в Москві, працював у пресі, писав сценарії кінофільмів, у сорок років емігрував до США, а майже у 80 опинився в Натанії), однак війна його зачіпає: щодвігодини, мовляв, змушує заглядати на новинні сайти – і тоді він вирішив… А я не можу – і злюсь на себе, і немає мені спокою…

 

10 серпня

Здається, я вчора закінчив писати «Ананаса…». Здається, бо мушу внести в оповідання кілька штрихів, які не можу дістати з пам’яті, а в моїх домашніх архівах вони ретельно зафіксовані. Оповідання фактично документальне, властиво спогад, далося мені нелегко – два тижні з перервами я його писав. Не квапився, бо часу в мене зараз неміряно, писання я розбавляв одвідинами онука, веломандрами довколишніми чарівними місцинами, навіть читанням («УЛГ», Воннеґут), особливо переглядом теленовин з фронту.

 

11 серпня

♦ Курта Воннеґута, цього відомого американського письменника німецького походження я мав прочитати ще в студентські роки – здається, він був у програмі курсу історії сучасної зарубіжної літератури. Принаймні його найвідоміший роман «Бойня №5» я запам’ятав, але тільки назву, бо твору не читав. Тоді письменник ще жив, але вже був знаменитий. Зокрема і в СРСР, бо цей твір суттєво вписувався в радянські наративи: автор описував тут страшні бомбування Дрездена серед лютого 1945 року (згодом місто ввійде до радянської зони окупації) – називає число жертв під півтори сотні тисяч цивільних, фактично стільки ж, як після ядерних атак на Гірошіму й Нагасакі вкупі. І ці бомбардування, мовляв, були невиправдані, аморальні. Ось як, гляньте, вчинили агресивні й безсердечні англосакси – повітряні сили США й Великобританії. Водночас Воннеґут у творі відбілює німецьку націю, яка лишається милосердною попри споганення її фашизмом («…він почув голоси – чоловіка й жінки, вони жалісливо говорили щось по-німецьки. Ці люди явно над чимось побивались. Перш ніж Біллі розплющив очі, він подумав, що такими жалісливими голосами, напевно, перемовлялись друзі Ісуса, здіймаючи його понівечене тіло з хреста. Такі справи. Біллі розплющив очі. Літнього віку пара обговорювала коней. Ці люди помітили те, чого не помічали американці – що губи в коней кровоточили, поранені вудилами, що копита в них були розбиті, так що кожен крок був мукою, що коні одуріли від спраги. Американці поводилися з цим видом транспорту, наче він був не чутливіший, ніж шестициліндровий «шевроле»).

Іще кілька цитат із роману: «Він говорив про братство американського й російського народів, про те, як ці дві країни винищать нацистську чуму, яка погрожує заразити весь світ» (як «сучасно» звучить відносно росіян!), «Я знав, що старість паскудна штука… Але що буде так гидосно, я не знав», «Жінка була вродлива, ніжна, вся аж прозора від харчування самою картоплею»… Насамкінець про письменство: «…теперішній читач уже не тямить читати як слід, так, щоб у його голові із друкованих рядків складались хвилюючі картини, і тому письменникам доводиться чинити, як Норман Мейлер, тобто публічно робити те, що він описує» (майже те саме, що нині говорить Вільям Дерезевіц).

Роман Воннеґута, складений із розрізнених, розірваних і розкиданих по території земної кулі й космосу, по часовому простору кількаабзацних латочок, читається нелегко. Тут намішано всіляких напрямків та стилів (реалізм, фантастика, сатира, постмодерн, метапроза, чорний гумор). Попри всі викрутаси «Бойня №5» – яскрава антивоєнна штука усіх часів.

♦ На екрані різних телеканалів я його бачив і раніше: симпатичний кучерявий молодик із чітко вираженою українською поставою в усьому – зовнішності, голосі, позиції, наполегливості. А тепер, подивившись два його історичні сюжети на популярному відеосайті YouTube, прочитав ще й кілька інтерв’ю з ним в Інтернеті. В’ячеслав Гармаш – сто сюжетів за п’ять років! Оце темп, оце обсяг! Проте дивуватись особливо не слід: колись ми редакцією обласної молодіжної газети в кількості десяти творчих осіб щотижня видавали 12 повноформатних полос, кожен випуск містив кілька прецікавих публікацій. А тут столиця: можливості більші (ширина й глибина пошуку – країна й світ, люди й архіви) і фінанси крутіші. І якщо творчий колектив амбітний і талановитий, то це вже не така й проблема видати серію документальних телефільмів на історичну тематику. Інша справа, що в такому потоці нелегко й посковзнутися. Ось подивився я із серії «У пошуку істини» дві стрічки «Таємниці радянських вождів» та «14 двійників Йосипа Сталіна»: і в одному, і в другому присутній аргумент про те, як Лаврентій Берія завойовував прихильність вождя, сам влаштувавши на нього замах. Однак це зовсім різні і за часом, і за фактурою, і за виконавцями факти, хіба за наслідками ідентичний: Сталін до кінця життя цінував відданість Берії, водночас остерігаючись його. Не знаю, яка стрічка була знята перша, а яка опісля. Але в жодній немає посилань на прийдешню: було ось саме так, а не інакше. Бо якось же було? Чи, може, це теж вигадка?

 

14 серпня

Дивився у два присісти спецпроєкт Дмитра Гордона «Хотелось немножко бандеровцев поубивать?» тривалістю дві години сорок хвилин. Вищий рівень, що він розповів про утримання російських полонених в одному з українських таборів, розташованих десь під Карпатами. Уже за першу добу переглядів набралось сотні й сотні відгуків, переважно наших громадян – люта ненависть до окупантів, яких утримують на рівні піонерських таборів у колишньому Радсоюзі: сите харчування, санітарне лікування, легка праця, достатнє дозвілля, телефонний зв'язок з рідними, навіть дозвіл на побачення з ними, родичами. «А як над нашими рашисти знущаються?» – основне питання, яке ставлять читачі Гордону. Сама ідея цього проєкту – блискуча. І виконання також.

 

17 серпня, Київ

Звучить волинка. Не тільки характерні переливчасті мотиви, які зазвичай чути від цього інструменту-оркестру, а й популярний хіт від «Ляпіса Трубецького», і «Червона калина», і державний гімн, і класика світова… Виконує середніх літ худий музика з жовтими й довгими по плечах космами, з татуюванням на оголених руках і ногах, у кросівках… Я поклав йому купюру в чамайдан і сказав: «У мене є повість під назвою «Волинка»: коли я писав її, то мені дуже треба було Вас бачити і чути – шукав в Інтернеті…». І пояснив йому іще одне, трагічне, значення слова «волинка», за що він мені подякував.

Як тут, у столичному парку Шевченка, гарно й затишно! Сидіти під високими кленами й слухати волинку…

Пам’ятник Шевченку накритий великим захисним кубом. Учора такі ж, менші за розміром, я бачив у Одесі. Війна.

Перейшов у дальній від університету, при вулиці Толстого, куток скверу, де колись в юності узимку пив із братом Миколою пиво з автомата. Узимку з автомата – аж не віриться. Мені було тоді двадцять років, я прибився у відпустку із флотської служби, а брат навчався у річковому училищі на Подолі. Обидва у бушлатах. Тоді я не переставав мріяти про вступ до Шевченкового червоного, як пожар… Бо ж перший раз, після школи, обпікся. Понад пів сотні років минуло звідтоді… І тепер тут, як і колись, чоловіки ріжуться переважно в шахи. Або спостерігають за грою, або чадять і голосно згадують молодість: «Раньше улица называлась Ивана Кудри, а теперь имени какого-то там американца, потому как у этого подпольщика нашли, что он…» І жодної жінки поміж цих балачок та ігрищ. Ось як спалюють люди свій час.

За камінним столиком зручно писати. Але не вдень, коли він нагрівається, аж пече.

 

21 серпня, Кропивницький

Був на презентації книги Сашка Ромащенка «Долинський район. Довідник з історії населених пунктів». Наклад – двісті примірників: це менше, ніж по чотири примірники на село, а в автора будуть проблеми з реалізацією… Представляв книгу він дві години. Слухали його кілька «свободівців» (в тому числі Павло Дейнека з Верблюжки, який зараз у відпустці з фронту, та Юрко Брик з Новгородки), двоє краєзнавців, я з Т.Березняк, а всі решта – працівники книгозбірні. Найбільша користь від заходу та, що Сашкову промову записали на відео, тож іще хтось почує її за межами цього залу. Автор мені у сповіді, у прикінцевих роздумах, якось по-особливому розкрився: як державномислячий чоловік. Всього якихось неповних дев’ять місяців у 2014 році керував він районом і пішов у відставку, коли його партія програла вибори у Верховну Раду – так по-європейськи, демократично вчинив, але його не зрозуміли, навіть вождь партії Тягнибок. А потім обрався депутатом у міськраду, аби ідеологічно контролювати тих, від кого багато чого також залежить, зокрема процес декомунізації («У нас дійшло до того, що збирались одній вулиці давати назву Приморська – де те море? Але вулиці Костя Блакитного у місті нема…»). Отаких би два-три хлопці, думаю я, на кожен район і ми мали б зовсім іншу Україну. Бо в сусідніх райцентрах, Бобринець і Новгородка, досі більшовицька ідеологія в топонімах панує. Розповідав про ідею ходи вишиванок: «Було в мене їх десять, роздав друзям і надіявся, аби хоч іще з десяток прийшло. А прийшло півтори сотні, дві третини – у вишитому». Ділився пошуками дідових слідів, Ромащенка Федора Микитовича, 1894 р.н. (12 дітей мав, троє померли маленькими) – розкуркулений, у бупрі посидів, але вижив…

 

23 серпня

♦ «Вростання в осінь» – так назвала свій творчий літературний вечір у стінах музею мистецтв Люба Єременко, на якому Надія Гармазій вручила їй письменницький квиток. Їй уже 42, вона має двох діток (Аріна і Поліна) – в сімейних справах вона проворнішою була, ніж у творчих. Старша дочка (здивувала мене своїм ім’ям) оригінально представляла творчість матері. Я запитав поетку: як до вас приходять вірші? «По-різному, – очікувано відповіла вона. – На кухні у мене постійно лежать олівець і записник: як тільки щось прилетіло…» «А якщо не прилітає довгий час – це Вас не печалить?» «Нітрохи. Між другою й третьою книгою у мене була перерва в 13 років… Все має відбуватись природньо». Вона захоплюється поезією Катерини Калитко. «Оскільки на мої вірші ще не написано жодної пісні, то Аріна заспіває Вячеслава Хурсенка «На острові чекання»… Мовилось про FB («засилля не дуже серйозної поезії, лестощі та гризня, а дискусія справжня відсутня»), про газети-книги («перші вже фактично одживають, а книги іще протримаються»)… 17 душ було присутніх, членів НСПУ разом з ведучими троє. Гарні в нас дівчата-поетки, особливою якоюсь була Надя, але з печаллю… Чому?

♦ Заморив своїм песимізмом Андрій Кравчук. Хоча на початку півторагодинної телефонної балачки (А. коротше не вміє) я почув і цікаві його спогади. Як десь у сімдесятих о четвертій ранку нагрянули кагебісти, четверо, й почали ритися у батьковій, каже Андрій, бібліотеці. «Що ви шукаєте, скажіть, то я вам сам швидше знайду», – казав їм батько. Бо він же ніякої дисидентської літератури не тримав. Батько цікавився минувшиною тільки офіційно дозволеною. Скажімо, з якогось там московського архіву йому прислали перефотографовану книжку на плівці в циліндричній алюмінієвій коробочці з кришечкою (таку одну Микола Іванович мені свого часу подарував: книгу Мирослава Ірчана «Трагедія Першого Травня» – Ню Йорк, «Молот», 1923, 163 стор.; згодом її перевидав майбутній голова президентської адміністрації Дмитро Табачник під час своєї виборчої кампанії на півдні Київщини – В.Б.), таких у нього було з десяток і більшість їх забрали непрохані гості безповоротно, врятував лише ті, які сховав у черевик чи ще куди… Серед тих нишпорок був і учень бáтьків, каже Андрій, та коли вони виходили на перекур, він залишив відкритою папку доносів на Кравчука М.І., а потім ще й шепнув: там пасквілі найближчих ваших співробітників, наприклад, старшого піонервожатого у школі. Той обшук стався перед 1-им вереснем: «Волга» з київськими номерами…

Але решта нашої розмови (точніше, Андрієвого слововиливу) переказати важко: нарікання на економічне руйнування особливо («та в нашому районі ось два молокозаводи вирізали – люди збувають корів, бо нема куди молоко дівати; ти хіба не бачиш, що нам завозять смердюче куряче м'ясо з…» і тому подібне). Я обірвав цю розмову.

 

31 серпня

♦ (Електронний лист до Сергія Кудрі, Кропивницький) Добрий день, Сергію! З увагою й повагою прочитав Ваше есе про віковічні стосунки двох гонимих народів світу – українців і євреїв. Я з великою охотою візьму його до «Вежі», але ж поки що обласна влада припинила фінансування з минулого року й невідомо, коли відновить… Після війни. А тим часом з Вашого дозволу я поставлю його на сайт «Кропивницький: час-time» у найближчий випуск, змінивши надто загадковий, бо загальний, заголовок – акцентуючи на Вашій тезі про необхідність заснування українського звання  «Праведник народів світу».

Щодо тексту «Черепашки…», то я перепрошую, знайшов його у себе… досі непрочитаним. Буває так іноді, коли лишається щось тривалий час поза увагою. Ви не соромтесь нагадувати. Це просторе оповідання я прочитаю у вересні й відзвітую. Бо ближчим часом буду зайнятий: 20 вересня виповнюється 100 років від народження Шевченківського лауреата, автора «Берлінських оповідань» та інших чудових творів (зокрема спогадів про письменників-побратимів) Олександра Сизоненка, з яким я спорадично листувався і бачився кілька разів – хочу написати про нього спогад. Він був надміру загіпнотизований «загірною комуною» і вірив у справжнє братерство з москалями. На жаль. Але не один він таким був серед українців. І їх не треба зовсім перекреслювати, а намагатись зрозуміти з погляду часу й підступності одвічного ворога та української довірливості (Володимир Винниченко, Борис Олійник…).

Бажаю Вам наснаги в усьому! З повагою – Василь Бондар.

♦ Десять днів тому на 89-ому році життя померла українська поетеса Тамара Коломієць. Була вона непублічною людиною: принаймні за роки свого студентського мешкання в Києві і кілька десятиліть товкотнечі в письменницькому середовищі столиці (з’їзди, пленуми, засідання рад, президій, відзначення ювілеїв видатних літераторів минулого і т.п.) я жодного разу її не бачив. А ось перечитав добірки її віршів у п’ятому томі «Антології української поезії» (1985) та другому томі «Антології української літератури для дітей» (1984) – це ж рівень! Така щирість, такі оригінальність і відграненість форми, душевна діткливість – як рідко в кого. А ще чомусь засіли в голові слова Віктора Погрібного з його усних спогадів про студентську юність: «Якийсь час я жив у гуртожитській кімнаті з Василем Симоненком, який тоді залицявся до Тамари Коломієць. Одного пізнього вечора він зізнавався нам: ох же ж і націлува-ався сьогодні, хлопці!..».

м.Кропивницький