Антоніна Царук
Цей довгий погляд в себе
***
В поросі найвищого ґатунку
з вишуканим шлейфом полину
позбуваюсь ноші обладунків,
степом набуваюсь. Не кляну
ні ойойкових гніздечок жала,
ні гарячий невід кропиви –
надихаюсь степом, вітром, шалом
випасти з будення тятиви
в теплу пудру мудрої ґрунтівки,
у застілля з еліксиром трав,
в ковилові ніжні візитівки,
що шепочуть цвіркунам: «Пора
пасти зорі в золотих куделях
і поїти теплим молоком,
і злітати на сільських орелях
у дитинство – найсолодшим сном…»
***
Небо випране і підсинене
має крилами у садку,
шворку кинуло – і полинуло
понад грушею в висоту.
Понад грушею, понад берестом,
понад стежкою у житах,
над роменовим теплим берегом,
понад плесами у зірках
має крилами, мов вітрилами,
небо мамине в далині,
даленіючи в синім ирії,
тихо плачучи у мені.
Ой, прищіпкою не утримати
натиск бурі, що серце рве.
Нить блаватова, нить незримая
зшиє біль – і нехай живе
при мені, немов очі синові,
як надій українських ківш,
як небес висота, підсинена
разом з мамою – найрідніш.
***
Осінній сад услід тягнувся птаству,
жар-птицю відпускаючи вогнисту.
Він щедрим був, а думав, що без хисту.
Всім зайдам роздаровував багатство.
Він був критичним: стовбурів графічність
така в мокву оголено-безмовна,
та десь на споді втоми зріє гомін,
і в цьому – тиші магія й кармічність.
Тягнувся сад услід вітрам і листу,
оголюючи романтичну сутність
свого єства й поезії присутність
в час помежів’я – пору падолисту.
***
Хрипло кукурікають сніги.
Вигіркла до солоду калина.
Стеляться предовгі батоги
від тонкої, як струна, стеблини.
Навіть куций день лишає тінь,
як сніжинка – аромат свободи,
попелинка – зблиски золоті,
а краплинка – бачену десь вроду.
Ну а я який залишу слід?
Тінь хитку танок відкинув літер…
Не спиняй, музѝко, їх політ!
Хай радіє танцюристий вітер!
***
Тиха радість од барвінків у саду:
мов небесною стежиною іду.
Сіють зорі провесінні синій цвіт
і весільними вінками в’яжуть світ.
Хоч порошею всесвітньою зима
хоче стерти сміх барвінковий – дарма!
Трохи зблідне – й усміхнеться до небес,
бо не стелиться, а підійма тебе!
10.04.2020
* * *
О музико ранку,
забута, здавалось, навіки!
І сонце на ґанку,
й замрія легка на повіках,
і трепетне крильце
метелика – ой, не злякай же!..
На патину серця
пилок струмом лоскітним ляже.
Ця доторку ніжність,
пелюсток співзвуч оксамити
петрівського тижня
й невтолена спрага –
любити…
Петриківський розпис
Чи то зозуля різнобарвних звуків
з усіх років нахлюпала на кущ,
чи йшла веселка з вітром попід руки
і пролила свій кольоровий душ, –
бринить калина, райдугою сяє,
що не листок – поема, лиш читай!
Тут справжній кущ казковим приростає
талантом. Тільки споглядай…
Урочище «Каскади»
На поважних скелях все мізерне:
кущики, лишайники, мохи…
Ким не будь – гори не перевернеш,
як би не хотілося могти.
Тільки час над скелі має владу.
Крихітну краплину запросив
скульптором гранітного каскаду
і довірою додав краплині сил.
Точить камінь п’ять мільйонів років
диво-скульптор з м’якістю манер.
Крапелька не відає мороки
із дедлайном й хто її партнер.
Все полѝв’яним шліфує блиском,
дбаючи про ясла для зернят,
щоб ясніли скелі крем’янисті,
лебеділа брунькою земля.
Росяніє стукіт в сиве серце
вихололих вулканічних лав –
і життям той дотик обізветься,
щоби світ у вічності тривав!
***
Од суєти – у храм живих колон,
у літургію тиші й супокою.
Нехай вдає хтось, ніби цей полон
не відає… О солод буть собою!
Забути марноту життєвих перегонів!
Тут різьблять душу лісові консолі.
І ти грибноті в пояс б’єш поклони,
відчувши благість неба парасолі.
* * *
Мов уві сні, цей довгий погляд в себе…
Ані шелесне вижовклий листок…
Загусла тиша, мов чарунки з медом…
Лиш калатає серце: марш-кидок!
Ріка – в задуму, мов туман у вовну…
Тече задума вовною століть.
Між берегів, буденністю наповнених,
вимріюється зоряний політ.
Він чує те, чого не видно зовні.
Відлуння відцвітають голосів…
У самоти міжзоряну безмовність
листочок зважився –
і сторчма полетів…
* * *
Тут тиша така глибока,
тут тиша така велична,
що міряєш равликом кроки
в покорі, тобі незвичній.
Тут храми злотоголові
безмовні і розпростерті.
Вніміле прощальне слово
болить у тобі нестерпно.
Тут ти – неписьменний неук.
Трикутних послань конверти
народжують дивний погук –
поглянути в очі смерти,
коли серця золотіють
й душа, як тополя, висока…
Ліси величаво тліють –
і ти сповільнюєш кроки.
м.Кропивницький
Броніслав Куманський
Хоронили «паламаря»
(уривок із повісті «Як сказав Еклезіаст»)
…У суботу Устим Пилипович Бараболя помер. Наступного дня була неділя, його ніхто не турбував. Добу пролежав у моргу, гадаючи, що буде далі. На думку приходило різне. Згадав Ваню Нарізатія, який жартував: «Найгірше мертвому, коли засвербить. Не зможе почухатися».
Щось брязнуло, розчинилися двері, й увійшов патологоанатом із санітаркою. «Таки справді помер, – зрозумів Устим Пилипович. – Як кажуть, всерйоз і надовго».
Як надовго? До Страшного суду? В нього він ніколи не вірив. «Нема ні пекла, ані раю. Немає й бога, тільки я! Та куций німець узлуватий, а більш нікого», – учили в школі. Лікар, правда, не німець, але все одно Фішер. «Нема й мене», – сумно погодився з фактом і віддався в руки патологоанатома. Зрозумів усю безвихідь свого становища, але й уявити не міг, що це – не кінець, що попереду на нього чекає зустріч із святим апостолом Петром, невеличка подорож із ним і присуд, про який ще не чув ніхто із смертних – ні християнин, ні магометанин, ні іудей.
Наступного дня з покійним прощалися рідні та близькі. Одягли як до шлюбу, поклали в домовину, в голові поставили фотопортрета двадцятирічної давності, покликали попа. Міська газета надрукувала зворушливого некролога від «Групи товаришів», сусіди зібрали допомогу на похорон, колишні співробітники принесли траурні вінки, просто знайомі – традиційні гвоздики. Дружина Катерина Володимирівна стояла біля домовини мовчки, заціпеніло, хіба що раз по раз тихенько схлипувала. Його сестра Ніна, як завжди, метушилася. То поправляла квіти в ногах небіжчика, то волосся на голові, то вінчик на лобі чи свічку в руках….
Обідали у простенькому кафе – у кілька разів перепроданому приміщенні колишньої їдальні. Душа покійного всілася на підвіконні і невидимо спостерігала за присутніми. Поруч із сестрою небіжчика за столом сидів сусід поверхом нижче Сергій Павлович, котрий колись очолював відділ агітації та пропаганди міськкому партії (Сергій Падлович – називали його позаочі, хоч причому тут його батько?). Досвідченого златоуста попросили сказати прощальне слово. Сергій Павлович ревно поклав кілька хрестів на повислий над ременем живіт і набрав у легені повітря. Старенький, з масними щоками, вуграстим синім носом, почервонілими очима без вій і з гуцульським костуром у руці – подарунком товаришів по партії при виході на пенсію, він мав вигляд урочисто-печальний. З роками зовнішність зраджує і починає випинати назовні те, що приховувалося роками. Це щось на зразок вторинних статевих ознак. Синій ніс Падловича свідчив, що борець за тверезий спосіб життя і сам був не дурень випити. Щоправда, ніколи не пив на людях, хіба що на «міроприємствах», і то – по пів чарки: «Знаєте, у мене ж тиск». Насправді на гіпертонію не страждав, пив як кінь, але, як казали ті ж таки товариші по партії, – «під диваном». Тобто, вдома, коли ніхто, окрім його Дарини, не міг того бачити. І тільки у суботу, щоб у понеділок бути на роботі «як огурчик»: ватерлінію «недоперепив» він не переходив. Далі – черевце. Любить чоловік гарно попоїсти, навіть у старості не відмовляє собі в гусячій печінці та «панському салі», а на свята – й ікорці, хоч часто повторює: «Знаєте, у мене ж холестерин». А стулені у пучку три пальці колишнього «червоного безбожника» свідчили, що він як хитався разом з генеральною лінією партії, так і хитається. Після того, як Петро Симоненко заявив, ніби Христос був першим комуністом, Сергій Павлович почав ходити до церкви.
Покійний пригадав, як цей відданий справі партії і народу страж ідеологічної цноти кожного року на другий день Паски приходив до елітної школи, де навчалися дітки державних службовців, і наказував хлопчикам і дівчаткам показати руки. І якщо пальчики синочка чи доньки когось із номенклатурних були червоними, синіми або зеленими, назавтра їхніх батьків викликали «на килим». Тому матері маленьких мажорів фарбували яйця лише відваром цибулиння, який не чіплявся до рук. Робітників і селян заввідділом не чіпав. Щось подібне відбувалося і в містечковій школі покійного, тож Бараболя ще в дитинстві зрозумів, що належати до його величності робітничого класу чи трудового селянства набагато безпечніше, ніж до інтелігенції. Однак по закінченню школи не взяв до рук ні серпа, ні молота, а конкретно подався до педагогічного інституту…
Устим Пилипович глузливо спостерігав за поминальною трапезою, іронічно сприймаючи кожне мовлене про нього слово. Раніше якось не помічав у собі мізантропа, тепер же зрозумів, що, по суті, ніколи нікого не любив і його скептичні репліки, чим він відзначався за життя, являли собою не гру живої думки, а завісу, за якою приховувалася байдужість до всіх і вся, можливо й не завжди усвідомлена. Але це відкриття його ніскільки не засмутило, бо душа вже була поза межами радостей і печалей. Натомість йому відкрилась істина: у кожному скептику сидить хоч і маленький, але мізантроп.
Прощальне слово Сергія Павловича про покійного один до одного нагадувало партійну характеристику, тільки в мінорі. Таке про нього говорили, коли виходив на пенсію. Тоді Іван Степанович, його добрий приятель, проголосив тост: «Шістдесят – це прекрасний вік, коли хвороби ще не доконали, зате й спати не дають, діти – вже не малий, а великий клопіт, коли починаєш підбивати дебіт і кредит і розумієш, що вони вже ніколи не зійдуться. Тож треба не забивати дурним голову, а жити, як хочеться». І то були єдино розумні слова, сказані за весь ювілейний вечір. Сьогодні і цього не почуєш. «Іване, друже, хоч ти щось путнє скажи! – подумки попросив його покійний. – Бодай якусь брутальність, аби не було так нудно».
Вони і справді мали один одного за друзів. Близько зійшлися у Києві, на курсах із підвищення кваліфікації. Сиділи поруч на лекції, виступала редакторка газети «Культура і життя» Інна Барвінок. У країні саме розгорнувся черговий виток боротьби з пияцтвом і алкоголізмом. Інна Григорівна говорила про шкоду оковитої: «Я думаю, коли людина п’є, то це, перш за все, свідчить про її низький культурний рівень». Іван Степанович нагнувся до Устима Пилиповича і тихо шепнув:
- Тобі не здається, що ми з тобою вже занадто культурні?
- А що?
- Тут за рогом є гастроном, дівчата наливають з колби.
На перерві вони відвідали дівчат з гастроному, котрим Іван Степанович уже встиг забити баки. На наступну лекцію не пішли. З того часу і зблизилися.
Іван Степанович любив випити. Але на відміну від Сергія Павловича пив не під диваном. Йому дозволялося це робити й на людях, «для дєла»: чоловік був позаштатним в управлінні КДБ, точніше – стукачем, про що у міськвиконкомі здогадувалися. Колеги зайвого при ньому не говорили, зате із задоволенням розділяли з ним компанію у підсобці продовольчого магазину. З Іваном Степановичем завжди було весело.
Отак вони й товаришували, доки не навідалася кума в білому і з косою…
…«А ви, Ганно Сергіївно, – покійний кинув поглядом у бік колишньої завідуючої відділом освіти, – не переживайте, що йому тепер не буде з ким випити. Буде, свиня болото знайде. А Іван Степанович, хоч мені й друг, але... істина дорожча».
Слово взяв колишній завідуючий агропромисловим відділом Лушпай. «Скотина, – подумав покійний. – Як міг, обпльовував мене, тепер, бачиш, тужить, як за рідним братом. А в душі, либонь, оркестри грають»…
«О, і Микола Васильович сльозу пустив. Пика скорботна, на серці – свято. Не треба тисячу доларів віддавати. Гаразд, користуйся, хай вони тобі боком вилізуть»…
«Адо Петрівно! Вас же ніхто не питає. Що це ви так шепчете, щоб вас усі почули, ніби я був святим як непорочне зачаття. Молітеся, ми ж одне одного знали і душею й тілом»…
«Дивись, і Георгій Петрович бідкається як за кращим другом. А ходив чорніше чорної землі, коли дізнався, що у мене пенсія вища, ніж у нього»…
І раптом – радість! «Пан Дупа! – подумки вигукнув покійний, коли двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік з пишними вусами. – От кого мені хотілося побачити на прощання».
Два місяці тому, коли Бараболя вийшов із лікарні, цей чоловік привітав його у себе в кафе віршованим словом: «Не поспішаймо в яму вириту, нам ще послужить Гіппократ, іще не все на світі випито, на нас ще вистачить дівчат». Тепер ось прийшов на його похорон.
Колишній учитель фізкультури Станіслав Йосипович Корецький у буремні дев’яності залишив роботу в школі і подався у «човники» – їздив до Польщі, возив сюди-туди різний крам. Мабуть тому, що не ганявся за великими грошима, рекетири його не чіпали. Непоспіхом зібрав певну суму грошей і відкрив на них невеличке кафе на муніципальному ринку. Знову ж таки, тому що не ганяється за ними й тепер, його й досі звідти не вижили конкуренти – мовляв, недохідне місце. Після того, як Станіслав Йосипович кілька разів відвідав сусідню країну, він відпустив вуса а ля Пілсудський, почав звертатися до знайомих на «пан» і «пані» та перестав слово «дупа» вважати чимось непристойним, тож не соромився вимовляти його й у присутності дам. Заядлі противники шляхетного звертання, котрі виросли на переконанні, що «панів у нас немає», прозвали його «паном Дупою». Прізвисько прижилося, і невдовзі пана Станіслава так називало все місто, а його кав’ярню «У пана Корецького» – «Кабачком пана Дупи» .
«Так, Марго вже дійшла кондиції, збирається співати, – звернув увагу покійний на жіночку добальзаківського віку. – Ану утни свою коронну – «Ехали на тройке з бубенцами...».
Марго зупинили, тільки-но вона відкрила рота. Згодом почали розходитися. Сергій Павлович гордо поніс своє черево у напрямку до власного ліжка: по обіді любив чоловік перепочити. Микола Васильович поспішив на мітинг – протестувати проти згубного впливу Заходу на молодь. А Іван Степанович, прихопивши зі столу пляшку горілки, подався вслід за Марго.
«Королева Марго». Її знало все місто. Марійка з’явилася на світ у ближньому селі. Напевне, тільки Бог знає, чому одні народжуються гарними, другі – так собі, треті – добре, що не каліки. Вже у тринадцять вона приваблювала своєю вродою. Ніби ж і посеред степу виросла, і на сонці пеклася, і корови з ровесниками пасла, а мала вигляд панянки: струнка, довгонога, пишне біляве волосся, великі голубі очі, чуттєвий, ледь кирпатенький ніс, пухкі, немов налиті вишневим соком, губи. До того ж дівчина була швидка на розум, гостра на слово і вміла так лукаво посміхатися і безпосередньо сміятися, що спочатку юнаки, а згодом і дорослі мужі почали втрачати від неї розум.
Одного разу у село приїхав молодий завідуючий відділом міськрайонної газети і випадково натрапив на гарненьку десятикласницю. Познайомився, написав про школу, плани випускників, потім навідувався ще кілька разів, і все це закінчилося тим, що Марійка, ледь отримавши атестат, опинилася в місті, у холостяцькій квартирі газетяра. На його горе редактор був удівцем. І невдовзі Марійка стала його цивільною дружиною. Якось редактор запросив до себе в гості керівника міської телестудії, познайомив його з Марією Миколаївною, і той запропонував молодій вродливій жінці читати новини: вона стала телеведучою під його особистою опікою. Задля інтерв’ю зустрілася з кандидатом у народні депутати, на колінах якого невдовзі зробилася його довіреною особою. Після виборів – помічником народного депутата, а фактично – другою дружиною при наявності першої. Кар’єра, гідна леді Гамільтон.
Втім, як і її кінець. Народний депутат був бізнесменом, і доволі успішним. Марія, тепер уже Марго, потрапила у давно омріяний гламур – раути, екзотичні уік-енди, яхти.., що там ще, Устим Пилипович не знав, він у тих колах не крутився. А от що Марійка не комплексує, знав добре. Тому не здивувався, коли почув, що ласкавою вона була не тільки з депутатом, особливо, коли державні чи бізнесові справи вимагали від нього тривалих відряджень. Тим більше, що перед іншими світськими красунями у неї була серйозна перевага: Марго не вагітніла.
Відбувши термін, депутат вирішив податися на нову каденцію. Для чого поміняв партію. А заодно й помічницю – на брюнетку. Як казав Мопасан, «ми любимо блондинок, тому що вони блондинки, любимо брюнеток, тому що вони брюнетки...». Марго депутат відписав свою квартиру у рідному місті, з якого починав політичну кар’єру, поклав на її рахунок чималеньку суму грошей і наказав забиратися геть із столиці. Так вона повернулася на круги своя. Грошей Марго ніколи не рахувала, депутатські відступні досить швидко прослизнули крізь пальці. Та залишалися привабливість і лукавство. Жінка не нудьгувала, жила весело і безтурботно. Місцева знать засипала її компліментами, називала «королевою», напрошувалася в гості. Першим, як і належить, до неї завітав голова міської ради товариш Дроздов – чи не відчуває вона якихось незручностей. Потім секретар ради – дізнатися, чи немає у неї якихось побажань. Начальник управління охорони здоров’я поцікавився, чи у неї все гаразд із тим, чого потім не купиш. Керівник комунального господарства організував у квартирі ремонт. Завідувач відділу культури забронював для неї постійне місце у театрі, створеному на базі Палацу культури, який одночасно використовувався і для гастрольних виступів, тому це вогнище культури називали хто театром, хто філармонією.
Далі пішло по низхідній – Марго пустилася берега. Тепер уже не їй приносили подарунки, не для неї накривали стіл, а вона сама купувала пляшку, щоб хтось зайшов на «філіжанку кави» – ці слова колись почула у львівському «Старому роялі», і вони їй дуже сподобалися. А коли грошей не залишилося зовсім, поміняла свою квартиру на однокімнатну «хрущовку». Щоправда, колишній коханець час від часу надсилає по якійсь сотні доларів – тепер для неї це гроші….
… Залишившись один у спорожнілому кафе, покійник задумався, а ким, власне, сам був на білому світі. За життя в анкетах писав: «Службовець». Належав до тієї численної армії помічників, референтів, консультантів, котрі все життя при начальстві, знають про нього все, уміють мовчати, тримають ніс за вітром та живуть і плодяться за будь-якої суспільної формації. Як і всякий помічник, референт, консультант, потайки зневажав свого керівника, мав його за невігласа, але в очі запевняв, що той – незамінний. Це не заважало після зміни шефа так само запевняти у незамінності нового, розповідаючи йому, яким дурнем був попередник. Йому поталанило: на посаді помічника Устим Пилипович пробув довго, аж до виходу на пенсію. Головним чином під началом товариша Дроздова, який умудрився очолювати міську владу і за радянських часів, і після. Бараболя благополучно дожив до сивого волосся, назавжди вкоренився в систему і отримав загальне прізвисько «дроздофіл», котрим жителі міста нагороджували працівників міської ради. В апараті був до Дроздова найближчим. Колеги вважали його незаслужено успішним і за традицією недолюблювали, виокремлювали з решти і довго підшукували йому підходяще прізвисько. Найліпше б підійшло «Інсайдер», але такого слова тоді ще не знали. Щось відповідне підказав уповноважений у справах релігій Стеблина – «Паламар». Воно не зовсім радянське, але дуже підходило для людини, котра знає, з ким голова їздить у лісопосадку, і чим грішить його паства…
Наступного після похорону дня до нього на цвинтар прийшли із «сніданком». Паламар дивився, чим рідні пригощаються самі і пригощають тих, хто до них підійде. На дев’ятий удома спостерігав за поминальним обідом і слухав ті ж банальності, що й на похоронах. В голові звивалося гадиною: «Забудете, швидко забудете, любі друзі. По-справжньому вірним буває лише собака. Он одному з них навіть пам’ятника поставили за вірність. Вам не поставлять. Забудете. І Катерина теж. Поплаче-поплаче та й...», – невесело усміхнувся Паламар. До Катерини він ставився добре, але загалом байдуже. З нею його мало що пов’язувало, окрім спільної квартири і подружнього обов’язку. Однак зараз йому хотілося, щоб вона, як та Ярославна, зигзицею кликала його – якщо вже немає фортечного муру, то хоча б із балкона.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, вересень)
3 вересня
На виставці книг до 90-річчя Сергія Плачинди в бібліотеці імені Чижевського (понад два десятки оригінальних видань) мою увагу привернула «Антологія українського оповідання», том 4-ий. Я про це видання ніколи не чув, не те, щоб брати в руки. Виписав собі для читання-знайомства, ніс додому важезну цеглину (формат 70х92/16, 748 сторінок) і думав: ну чому за понад шістдесят років звідтоді нічого подібного не видали? Звичайно, виправдатись можна двома томами «Весела прорість» (1969) і «Чорнозем підвівся» (1971), серією книг «Оповідання року» (1980-і, упорядник М.Кравчук), окремими антологіями «Десять українських прозаїків…» (1995), «Квіти в темній кімнаті» та «Вечеря на дванадцять персон» (1990-і), кілька антологій, упорядкованих Володимиром Даниленком (2000-і)… Однак це не те. Те і не те, бо переважно це гуртові вподобання. А ще й ось в останні роки почали виходити збірники оповідань переможців та дипломантів літературних премій імені Івана Чендея й імені Василя Портяка: рік на рік не схожі... От би зараз взявся хтось, спираючись на знавців жанру короткої прози, упорядкувати антологію українського оповідання від середньовіччя до сьогодні – томів 10 щонайменше?!
А тим часом я гортаю 4-ий з чотиритомника 1960 року, виданого у «Держлітвидаві України» до Декади української літератури і мистецтва у Москві. 55 авторів, 75 творів. Усі письменники уже за межею: найстарший Степан Тудор (1892), наймолодший Сергій Плачинда (1928). Звичайно, тут не знайдеш затаврованих радвладою (Хвильовий, Підмогильний, Багряний…), навіть Яновського нема, Микитенка нема – їхні імена тоді були проскрибовані. Зате у фоліанті є імена, які мені й сьогодні нічого не говорять: таких шестеро – Іван Михайлюк, Микола Дукин, Лука Дем’ян, Володимир Владко, Василь Лозовий та Іван Волошин. Ці прізвища я прочитав уперше, хоча твори їхні у першій половині ХХ століття вважались серед кращих у нашій літератури. Нонсенс? А ще півтора десятка імен мені хоч і відомі, але я не читав жодного їхнього прозового рядка. Ось так ми знаємо рідну літературу… Іще кілька зовнішніх спостережень. Окрім ідеологічного добору авторів і творів не важко зауважити й представництво згідно з табелем про ранги: чотири оповідання у Олександра Довженка й Олеся Гончара; три – у Петра Козланюка й Михайла Стельмаха; по два – у Леоніда Смілянського, Івана Багмута, Ірини Вільде, Микити Шумила, Олександра Гаврилюка, Олекси Десняка, Івана Рябокляча, Дмитра Ткача, Юрія Збанацького й Івана Чендея; одним твором подані 41 автор. Таке представлення багато про що говорить (про посади передовсім), але щоб оцінити суттєво – треба прочитати.
18 вересня
♦ Кілька днів шукав по всіх кімнатах, по всіх полицях і шухлядах шкільний альбом для малювання з лютого 1987 року, заповнений адресами, малюнками та побажаннями учасників місячних журналістських курсів Вищої комсомольської школи у Москві – для свого документального оповідання «Ананас для баби Мартохи» мені треба було кілька прізвищ справжніх, не вигаданих. Ці пошуки нагадали мені калмицьке прислів’я: якщо хочеш узнати який ти бідний, то перевезись. І справді: який я багатий на паперові скарби! А ще й надибав загублених вісім листів Олександра Сизоненка, листування з Віктором Міняйлом, непубліковані виступи Миколи Кравчука… І три зошити щоденників Миколи Петрова. Мушу мобілізувати себе: до 100-річчя О.Сизоненка, до 100-річчя М.Петрова, до 100-річчя М.Кравчука.
♦ Отримав кошториси із двох видавництв на рукопис моєї прози «Блекаут». Цифри мене здивували й водночас порадували. Здивували тим, що київське видавництво після кількох зростаючих уточнень зупинилось на сумі 60 тисяч гривень, а наше кропивницьке за це саме править аж 107 з гаком. І я ж не маю жодного сумніву в тому, що «Ярославів Вал» зробить книгу кваліфікованіше й буде вона привабливішою. І вже геть нема в мене тривоги, що про «ЯВ» почали було говорили як про банкрута.
24 вересня
♦ Записи на клаптиках паперу – орієнтовно в жовтні минулого, 2022-го, року:
- жінка в прозорому офісі (колишній будинок політосвіти, потім кібернетичний коледж Пояркова) вичікує своєї черги, вона з Миколаївщини, переселенка (четверо малючків бігають за нею – дрібненькі, тоненькі, а п’яте на руках; доччині діти, двох дочок): «Ще перший раз, як нас обібрали за Горбачова, помните? То я тоді вже втямила що вони за люди: чого ви наші гроші, нашими батьками й дідами надбані, забираєте?»;
- путін оголосив воєнний стан на окупованих територіях: то він взагалі війни не визнавав, називаючи її спецоперацією, а тепер – на чужій території?
- є така п’єса у Валерія Герасимчука «Паризьке кафе», як і картина в Іллі Рєпіна: її художник написав у столиці Франції у віці 32 років і виставив для огляду – та виставка була для нього провальною; а ось у Лондоні року 2017-го на аукціоні картину продали за 7,4 мільйонів доларів: сюжет для художнього твору;
- німці в 1945 році дозволили на пів року аборти, бо треба було їх робити 10-12-річним німецьким дівчаткам, зґвалтованим «русскімі асвабадітєлямі»;
- черговий «шедевр» нашої попестради: «Щасливі люди на землі живуть і в місті, і в селі!»: автори – Оля Полякова та Dzidzo: який їхав – таку й здибав;
- в українській «Вікіпедії» про Фредеріка Шопена подається багата література музикознавців шести народів: польською, українською і англійською мовами – по чотири позиції, німецькою і французькою – по 5, російською – 24. Що говорять цифри?
♦ У цьогорічному серпневому випуску УЛГ (правда, на 10-ій сторінці в колонтитулі значиться 28 жовтня 2022 року?) опублікований спогад Михайла Слабошпицького про Феодосія Рогового. З передмовою сина Юрія «Неочікувана знахідка» про те, що він у своєму комп’ютері знайшов уривок спогаду. Але ж яка вона неочікувана, коли ще три роки тому слово в слово опублікована в книзі «З присмеркового дзеркала»? Неочікувана для Юрія? Несолідно такому виданню, як УЛГ, передруковувати тексти з недавно виданих та ще й резонансних книг. Але книги сьогодні виходять дрібними тиражами, то хай хтось познайомиться з чудовим спогадом і з газети. Тираж її теж невеликий – півтори тисячі. (Навіть не всі члени НСПУ передплачують тепер уже єдину у країні літературну газету – останній довідник фіксує 1718 членів Спілки).
26 вересня
♦ І літературознавство може бути читабельним, коли виходить з-під талановитого пера. Суджу з двох статей п’ятого випуску «Література і сучасність» (Київ, «Радянський письменник», 1972, 260 с.): Василь Фащенко «Новела з напівфабрикатів» та Юрій Мушкетик «Вічнозелене дерево життя». Уявляєте – 1972-ий! Рік антиукраїнського погрому. Та й у самій книзі назви публікацій «Партійність – зброя письменника», «Ленінська естетика і проблеми реалізму» видають час із головою. Навіть у статтях, якими я зараз захоплююсь, перечіпаєшся за фрази, які стирчать сьогодні з тексту, як струхлявілі пеньки: «боротьба за перемогу комуністичних паростків у нашому житті», «гідний спадкоємець молодогвардійців», «дуже мало в журнальній новелістиці образів комуністів», «етюди, новели й оповідання до друку в журналах мають справді відбиратися за найвищими ідейно-художніми критеріями…»… Але їх, ці дві, цікаво читати. Бо вони написані митцями, які реально переймались рівнем розвитку рідної літератури. В.Фащенко не включив цю статтю до своєї книги в «бібліотеці Шевченківського комітету», вважаючи, певно, її не найвищим своїм здобутком, але, думаю, її слід показувати сьогодні літературним критикам та оглядачам як зразок винахідливості, чесності й конструктивності. А ще, звісно, з погляду інтелектуальної насиченості. Досліджено понад півсотні творів малої прози, публіковані в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень» і «Прапор» протягом 1970-1971 років. Задля соціологічного дослідження автор проанкетував 80 героїв цих творів: ім’я-прізвище, соціальний тип, місце роботи й фах, виконувана дія в момент оповіді, суспільна мета і пристрасть, прагнення й бажання в дану мить, адреса персонажа. Виявилось, що переважна більшість героїв творів «нічим суттєвим не зайняті», «без особливих занять», «нічого не роблять в момент оповіді», «відпочивають», «без чітко визначених бажань», «із 80 опитаних персонажів лише 5 живуть пристрастями, ставлять перед собою значні цілі»… З одного боку сьогодні ми можемо закинути автору статті, що він ганить українських письменників, які не подають образів активістів соціалістичної доби. А з другого: то чому їх справді так мало? Може, з добою не все гаразд?! «…не можна не помітити інтересу частини авторів до, так би мовити, “зайвих людей” у нашому суспільстві, до типів, які протистоять соціалістичній моралі, психології колективізму». Висновок: мінус суспільній формації і плюс справжнім творцям підрадянської України.
Ще одне спостереження: серед десятків авторів мені відомі нині менше половини, а чимало таких, котрі як письменники не відбулися, хоч критик окремих і виділяє. Що сьогодні говорять мені імена авторів публікованих творів у найпрестижніших українських часописах: В.Галюк, М.Лісовська, М.Рубашов, М.Гудков, Л.Залата, М.Товстокорий, М.Заїка, І.Маценко, П.Запаренко, П.Близнюк, М.Устенко, І.Кошовий, П.Кукуленко, П.Цибульський, Н.Овчаренко, Ф.Лісовий, Т.Зубко, Ж.Коваленко, В.Ольховський, А.Проскуров, О.Аврамчук?.. А нічого. Хіба два імені: Панас Запаренко – із Знам’янки (Микола Петров колись згадував це ім’я літератора-сусіда, який не відбувся) та Анатолій Проскуров – чудесний журналіст «Кіровоградської правди» (я оце тільки тепер довідався, що він і в літературі себе пробував).
Про статтю Мушкетика… Він і в ті трагічні для творчої української інтелігенції часи залишався Мушкетиком: наснаженим, талановитим, правдивим («Герої таких книг – самітники серед людей, заглиблені в себе, в свої “я”, люди здебільшого рефлекторні, інертні й пасивні»), чесним (Нечуєвого Радюка згадував у статті тоді, коли «Хмари» були під забороною), мудрим («…Хемінгуей, Колдуелл, Фолкнер, Платонов, Белль, навіть Кафка. Ми можемо не сприймати когось із них, хтось із них не імпонує нам…, але ми не можемо не рахуватися з їхньою концепцією життя, з творчими індивідуальностями»).
Сьогодні ми можемо хіба позітхати, не маючи подібних («Література і сучасність») видань.
♦ Слухав годинну лекцію Григорія Клочека про Василя Сухомлинського: він залюблений у його педагогічну практику давно – я це знаю. Ще з Одещини, з Цебрикового, де місцевий директор школи насміхався із вченого: який, мовляв. з нього директор – писака! Жалівся Григорій Дмитрович, що Україна не шанує свого генія так, як його підносять скандинави, японці, китайці, новозеландці… А причина в тому, вважає професор, що наукова спадщина Сухомлинського засмічена комуністичною риторикою: він свідомо її використовував, бо прагнув реалізуватися, інакше його просто не друкували б: за 22 трудових роки він видав 48 книг, став членом-кореспондентом Академії педнаук СРСР, на сьогодні його праці перекладені на 59 мов, загальний світовий наклад книг – понад 15 мільйонів примірників. Але п’ятитомне видання творів педагога-новатора 1976-1977 років ніхто нині не береться очистити від більшовицької фразеології й перевидати – отоді геній педагога засяє й запрацює на всю силу. Любов і доброта до дитини, до рідного слова й своєї землі, плекання краси в душах підлітків, виховання музикою, малярством, працею – ось основні методи впливу на громадян майбутнього. І з ним не можна не погодитись. Хоча життя настільки багатолике, що застосувати тільки ці методи чи вдасться на практиці?
Після лекції я переглянув виставку книг останніх десятиліть про Педагога, серед яких мою увагу привернула кишенькового формату «Афоризми» (Київ, 2018, 104 с., тираж 350 примірників). Тут же, у бібліотеці, й прочитав. Понад пів тисячі висловів (це витяги з його педагогічних праць): про школу й учителя, про батьків, виховання, слово, мистецтво, мораль. Все правильно. Але й банального в них багато. Іноді неоднозначні думки настільки, що кортить їх заперечувати чи доповнювати-розширювати. Навіть найвлучніші: «Краса слова найяскравіше втілена в поезії», «Життя слова – це царство думки», «Сенс життя в тому, щоб повторити себе в новій людині» (хіба це єдиний сенс?), «Маленька крапелька обману і лицемірства, котра впала від ваших рук до ніг вашої дитини, перетворюється на велику калюжу брехні і підлості», «…у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися – патріотизм, справжня любов до жінки і старість» (цих речей значно більше!), «Справжня любов мовчазна», «Сила духу робить людину непереможною», «Самотність старості – найстрашніше горе людини», «Немає доблеснішої перемоги, ніж перемога над власними слабостями», «Майстерність безмежна», «Усамітнення – не самотність. Це початок самовиховання думок, почуттів, переконань, поглядів», «Щастя можна осягнути, здобути, вистраждати, завоювати тільки працею».
Доля Сухомлинського, феномен його педагогічного успіху не перестане цікавити наступні покоління земної цивілізації.
28 вересня
Набираючи листи, рукописні переважно, Олександра Сизоненка, яких у мене знайшлося півтора десятка, взявся читати його есе у книзі «Мить і вічність» (Київ, «Радянський письменник», 1986, 256 с.), а потім пішов у наукову бібліотеку: а раптом тут є його фактично найостанніша «Книга Талантів», яку він не раз згадує в листах, жаліючись, що видавництво з невеликого тиражу авторові відпустило аж два (!) примірники. Мовляв, на жаль, не можу подарувати. Приніс книгу з відчуттям, що я вже тримав її в руках. А коли розгорнув удома й став листати, то з сум’яттям душевним і соромом побачив: я прочитав її від першої до останньої сторінки, яких тут 896! Що усі прочитав, свідчать мої підкреслення олівцем і деякі помітки на берегах (наприклад, на сторінці 735-ій припис до есе про Юрія Бондарєва «гидке приниження перед Кацапією»). Скільки ж це років минуло, що я забув сам факт читання? Знайшов у виданих позаторік «мережаних зáкладках»: осінь 2015-го. Щось таки робиться з моєю пам’яттю…
А ще подумав: ось минув тиждень, як Олександрові Олександровичу минув ювілей – 100 років. Та чи хоч згадала про це яка газета в Україні? Не кажу про радіо-телебачення. Сам він, Сизоненко, не раз жалівся в листах на глухоту провладну до наших видатних письменників (і книгу ж назвав «Не вбиваймо своїх пророків!» – Київ, «Дніпро», 2003). Я, як і п’ять років тому, подзвонив 20 вересня на телефон, зазначений у листах, сподіваючись, що хтось із рідні перебрав батьків-дідів номер мобілки, але відповідь мені була холодна й чужа: номер, за яким ви телефонуєте, тимчасово не обслуговується. П’ять років тому тимчасовість трансформувалась у вічність. А книгу треба перевидати гідним для країни накладом: це один з найкращих у нас, поруч із «Дзеркалами» Михайла Слабошпицького та «Луком Одіссеєвим» Володимира Базилевського, томів літературних портретів сучасників і класиків останніх десятиліть чи й століть.
м.Кропивницький