Марина Єрмолаєва
СЛОВО БУВАЄ ЛІКАМИ
***
Це перші ніжні дотики нічні
Тривожитимуть сонну непорушність:
Так теплий дощ рятує навесні
Природу молоду і спраглу душу.
Схиляються сполохано кущі:
Їм так не вистачало свіжих крапель!
Земля, що загрубіла без дощів,
Здіймає в небо білих лілій прапор…
Усе затихло в темряві м’якій.
Завмерли навіть полохливі тіні.
І світ, що видавався говірким,
Німіє у солодкому тремтінні.
***
Хочеться, прагнеться щастя і трохи дива:
Щоби могла посміхатися м’яко і сонно.
Щоб не зима, не негода, не осінь сива,
А пульсувало літо теплом у скронях.
Щоби проміння сонячне мерехтіло
Поміж пожовклого листя спокійних вишень.
Найкрасивіше – те, що не має тіла.
Найкрасивіше – слово, думки і тиша.
Знов задощить. Посміхаюся ледь помітно.
Здається, щастя тримаю в своїх долонях.
Мені так добре від того, що в цьому світі.
Ще залишилося справжнє і невимовне.
***
Небо палає зорями.
Віється літ полова.
Скільки сердець розорено
Злим, необачним словом?
Тишу ізнов роз'ятрено!
Тишу порвали в шмаття
Покликом, криком, клятвами,
Вибором «не мовчати».
Слово, як вправні воїни,
В серце встромляєм — наскрізь!
Господи, дав же зброю нам:
Нате вам, забавляйтесь…
Сили в словах без ліку – і?
Чи подаруєш щастя?
Слово буває ліками.
Ти про це здогадався?
***
Лиш спинитися в тиші, заплющити очі і знати:
Я стою не одна. В мене безліч зупинок, доріг.
Це нормально – дивитись навколо. Це тільки початок.
Це прощання з минулим, а потім прискорений біг…
Тільки подих – і подив: здавалось, все ззовні, на хвилі –
А насправді, шукати потрібно в собі, в глибині.
Так, я вдячна цій слабкості. Вдячна нарешті і силі.
Я роблю крок вперед – і ламається крига в мені.
***
Холодно так. Вечір із льоду.
Очі в пітьмі мрійно блищать.
Прірва небес – крок до свободи.
Хочеш – кричи! Йди від нещасть...
Грійся теплом сірого светра.
Синню вночі. Маревом зір.
Прагнеш чого – щиро й відверто?
Зорі здійснять. Тільки повір.
***
Відкрийте вікна і душу теж
Для неба синього, для зірок.
Хай обрій серця не знає меж.
Зробіть назустріч бажанням крок.
В маленький човник своїх долонь
Ловіть намисто цього дощу.
Напийтесь свіжості досхочу –
Нехай купальський живе вогонь!
Нехай жадання услід думкам
У голові хороводять вальс,
Фламенко, диско, гопак, канкан!
Чому б їм не здивувати вас?
Чом не ступити вам за межу,
Де неймовірні живуть світи?
Я вам на щастя наворожу.
Все буде добре. Нехай щастить.
***
Відображаються промені
У мені.
Ніч, і думки мої втомлені…
Крижані
Голки дерева обліплюють,
Ніби сни.
І ми тим світлом засліплені
Крижаним.
Льоду в тобі так багато
І чистоти.
Схожа на іній краса твоя.
Менше з тим…
м.Кропивницький
Петро Вірин
Нема-нема, та й є…
На весь наступний тиждень синоптики прогнозували постійне зростання тиску – прогноз для рибалок, які полюбляють ловити хижу рибу, дуже невтішний. Та ще й в середині березня, коли щука майже розпочала нерестовий період. Перевірені дядьком Миколою риболовні сайти підтверджували й без того відому закономірність – тиск зростає, щука завмирає. Та чи ж можна всидіти вдома, коли цілий тиждень омріював майбутні вихідні, перебираючи в руках неодмінні атрибути розваги – спінінги, котушки, воблери та блешні. Та ще й колеги допомогли, мовляв – прогноз прогнозом, а треба їхати та рибалити. Що зловиш – те й твоє. Тим паче, що дорога до найближчого перспективного місця на Інгулі, що протікає через місто, всього лише п’ять кілометрів.
На річці дядько Микола був уже о шостій. Стримуючи самого себе, неквапом склав спінінга, наповнив повітрям човен і, сповнений найкращими сподіваннями, спустив його на воду. Та проте… Майже десятигодинне полоскання в воді найрізноманітніших наживок так нічого й не дало. Навіть натяку на рибу. Наче вона вимерла. Те ж саме було і в інших рибалок-спінінгістів. І вперта щука, і манірний окунь відмовлялися клювати на найпопулярніші наживки найвідоміших брендів.
Уже надвечір дядько Микола, запримітивши на понтонному містку через Інгул кількох рибалок, вирішив втішити таки рибацьке самолюбство та спробувати вловити хоч якогось окунця на перевірену зимову вудку. Перебрався з човна на місток, та й почав дражнити смугастого розбійника уловистою мормишкою. Всупереч усьому очікуваний удар не примусив себе довго чекати. Малюсінькою вольфрамовою крапелькою спокусилася… чималенька щука, яка впевнено потягла наживку на глибину. Але… потім сталося традиційне – тонка волосінь, розрахована на окуня максимальною вагою до восьмисот грамів, потрапила хижачці на зуб, та тільки її й бачили. Дядько Микола, розчаровано підвівши голову, подумав: «Добре хоч ніхто не помітив мого невдалого змагання». Та помилявся. Дід Юрко, вихоплюючи з води чергову невеличку плотвичку, лише співчутливо посміхнувся.
– Щука! – сумно повідомив йому дядько Микола. – Зрізала найуловистішу зимову наживку. Цілий день ні в кого ні на що не брала, а тут взяла прямо з-під містка на малюсінького гачка з краплею вольфраму. Це ж яку треба тонку снасть, щоб її спокусити…
– То таке, – знову заусміхався дід Юрко. – То вона ловиться. То нема-нема, та й є. То таке…
Відмовившись від подальших риболовних вправ, дядько Микола вирішив поспостерігати за успіхами інших рибалок. По правді, вони не вражали. Чоловіки, що притулилися на містку, вловили по десятку-півтора невеличких пліточок та й вирушили додому. Слідом за ними попрямував до човна і дядько Микола. Аж раптом почув за спиною якесь пожвавлення та вимовлене пошепки: «Ох, це ж якби підсак!»
Ухопивши свій добротний підсак, дядько Микола кинувся назад. На містку, обіпершись об поручні, дід Юрко боровся з чималенькою рибиною. Нарешті на поверхні з’явилася… щука. Дядько Микола впевненим рухом підхопив її підсаком. «Кілограмів на півтора-два буде», – вигукнув схвально та заходився виплутувати рибину з сітки та знімати з гачка. Раптом, здивувавшись, аж зупинився. Щука зубатим ротом затисла чималенького чорного гачка, без сумнівів – ще радянського виробництва, який був прив’язаний до волосіні замість повідка… шматком товстезного мідного дроту…
– То таке, – заусміхався дід Юрко, помітивши Миколину розгубленість. – То вона ловиться. То нема-нема, та й є. То таке…
Наступного дня, озброївшись подібною снастю, але з модерним надміцним тонесеньким японським повідком, дядько Микола вирушив на понтонний місток. Кілька рибалок традиційно стібали дрібну плотвичку. Не було видно лише діда Юрка.
– А от учора ввечері дід Юрко,… – розпочав було дядько Микола.
– …Зловив чималеньку щуку на чорного гачка, прив’язаного до волосіні шматком товстезного мідного дроту, – закінчив хтось із присутніх рибалок. – Ми цю історію вже багато років чуємо. І про чорного гачка, і про товстий мідний дріт…– Рибалки на містку дружно зареготали.
Риба традиційно не ловилася. «Та то таке, – згадав, збираючись додому, дядько Микола. – То нема-нема, та й є…».
Дядько Карпо-Скажені Штани
Цей випадок трапився в одному із сіл Кіровоградщини в 70-ті роки минулого століття. Спокійне, розмірене, хоч і нелегке радянське життя сприяло тому, що сільські дядьки у вихідний, прихопивши по пляшці самогону, вирушали на риболовлю. Улову така рибалка традиційно не приносила, але стрес знімала…
Так сталося й того разу. Під час літньої спеки риба зазвичай не клювала. Сяке-таке клювання закінчилося ще о восьмій. Дядькам, зрозуміло, додому повертатися не хотілося. Тож вони починали знімати стрес. Нарізали огірочків, помідорчиків та сала, дбайливо загорнутих господинями. Розкоркували першу пляшку. І пішло... Градус піднімався зі зростанням температури повітря. Під час чергового перекуру вирішили не повертатися додому, доки не наловлять риби і на дні останньої пляшки залишатиметься хоч крапля благородного напою.
Вечірнє клювання, зрозуміло, проспали. А прокинулася компанія поночі від моторошного крику дядька Карпа.
– Штани! Штани! – верещав той, безуспішно намагаючись вибратися з води на слизький пологий берег. – Штани сказилися!
Решта чоловіків, тримаючись за голови, що тріщали від випитого та пережитої спеки, не могли спочатку втямити, що й до чого. Та врешті кинулися рятувати дядька Карпа, що борсався біля берега у воді. Коли чоловіки витягли побратима на берег, штани ще «казилися» – то з холош… випадали раки. Нібито нічого особливого. Але ж як вони там опинилися, щоб так налякати людину? – чухали потилиці дядьки.
А причина була таки «в штанах». Карпа підвела погана звичка – закуску ховати. Так було й цього разу. Похапцем випивши раз, другий... п’ятий і запихаючи щоразу до кишень штанів черговий надкушений шматок, дядько Карпо, що називається, вирубився на березі ставка. Сонце припікало і дядько, якого інстинкт вів правильним шляхом, поступово сповз у ставок, до рятівної прохолоди. А коли сонце зайшло і прохолода таки дала свій ефект, дядько відчув, як у нього реально ворушаться штани. І не просто ворушаться, а якась незрозуміла потвора вперто рухається холошами до того місця, де... Одне слово – до того місця, яким чоловіки найбільше дорожать. То раки, занюхавши закуску в дядькових дірявих кишенях, знайшли до них правильний шлях повз його ноги. А він з переляку і наробив такого лементу.
З того часу дядька Карпа, якого, мабуть, уже й на світі немає, стали називати Карпо-Скажені Штани.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, жовтень)
2 жовтня
Світлана дочитує роман Ярослава Ороса «Чиненик» (Чернівці, «Букрек», 2021, 432 с.), який він подарував мені у серпні. «Як?» – запитую. «Та ніяк! – посміхається. – Чтиво. Головний герой – супермен, а всі інші нікчеми. А ще сексуальний гігант…». Каже, що давно могла б кинути читати, тільки ж усяку справу вона любить доводити до кінця. От і домучує (хоча читається, каже, книжка легко). Чи треба мені час збавляти?
8 жовтня
У наших міських невисокотиражних газетах «Наше місто» й «Нова» 5-го жовтня, ніби змовились видання, опубліковані оповідання Сергія Осоки: відповідно «Баба Охрім» і «Така пізня, така неможлива осінь…». Без означення жанру. Рубрики «життєві історії» та «дім, у якому живемо» – наче газетне приниження цій високій прозі. А де вони, наші газети, беруть ці твори для публікації? Точно, що їх не присилає сюди автор. «У Мережі, – впевнено каже мені людина, яка купається в соціальних електронних мережах. – Треба бути присутнім бодай у FB, звідки тексти беруть безборонно і популяризують…».
10 жовтня
Уже й не згадаю – що мене підштовхнуло шукати в науковій бібліотеці книгу Адріана Топорова «Селяни про письменників. Видання третє» (Москва, «Советская Россия», 1967, 448 с.). Швидше всього інтригуюча назва. Зате дружина вже другий місяць знущається: ну, що там селяни про письменників кажуть? Мовляв, що іще примітивніше, соцреалістичніше за цю назву можна придумати? А я ніяк не хочу пів осені з цією книжкою прощатися. Найперше, вона відкрила мені цілий пласт авторів, яких ніхто з моїх університетських викладачів і не згадував, бо навчався я в період брежнєвського застою, коли заборонених сталінським режимом і реабілітованих хрущовським знову стали замовчувати: Іван Вольнов (наприкінці 20-их виходили його твори у 4-х томах, про одну його повість Горький писав: «…эта вещь кажется очень интересной и даровито сделанной»), Володимир Зазубрін (автор першого радянського роману «Два світи», схваленого Леніним і Горьким, витримав 12 перевидань), Олександр Нєвєров (повість його «Ташкент – город хлебный» екранізований у 1968 році – автори сценарію відомі нині культові режисери два Андрії: Тарковський і Кончаловський), Семен Подьячев (перед смертю в нього вийшло ПЗТ в 11 томах з передмовою Горького)… Хто сьогодні знає цих авторів? Чимало письменників, чиї книги читали й аналізували селяни, згодом зазнали репресій або були вилучені з літературного процесу: В.Зазубрін, Ісаак Ґольдберґ, Ґеорґій Вяткін, Петро Петров, Вівіан Ітін, Лідія Сейфулліна (розстріляний її чоловік)… По-друге, книга «Селяни про письменників» відкрилась і як феномен у літературній критиці та пропаганді художнього слова: і до Топорова, і після нього не тільки на пострадянському просторі, а й у всьому світі не з’явилось нічого подібного на цей експеримент (ось, для прикладу, два витяги із роздумів славетного колумбійського письменника Ґабріеля Ґарсія Маркеса: «…думку простого читача автору ніколи не вдається узнати передовсім тому, що він не одважується її висловити…», «На жаль, контакту між простим читачем і письменником заважає сором’язливість читача»). По-третє, книга засвідчила деякі популярні нині терміни літературознавства, які видаються за відкриття: література факту (у 20-их роках в Новосибірську існував літературний гурт «Справжні», який видавав під такою ж назвою часопис і проповідував так звану «літературу факту»), колективний роман (журнал «Оґоньок» у 20-их роках друкував з продовженням колективний роман «Великі пожежі», авторами якого вѝкликались бути понад два десятки романістів – акція зазнала краху: після публікації кількох розділів припинила експеримент).
Читались у 20-30 роках алтайським селянам не тільки твори маловімих нині сибіряків, а й класика: О.Пушкін, В.Білль-Білоцерківський (драматург, наш земляк – родом із Олександрії), О.Серафимович, К.Треньов, С.Єсенін, О.Блок, В.Вересаєв, Максим Горький та інші. Кожен тодішній письменник за честь мав бути запрошеним на читацькі семінари в комуні «Майское утро». Здавалось, таку практику тоталітарна держава мала б поширити на всю країну. Хоча: нащо їй були потрібні мислячі селяни? Тому досвідом Адріана Топорова ніхто не скористався. Сама ж книга витримала сім перевидань – останнє у 2016 році.
Який стосунок ця книга має до України? Після арешту у 1937 році і відбуття покарань уродженець Старого Оскола на Бєлґородщині (РФ) А.Топоров поселився з 1949 року в місті Миколаєві, де написав іще кілька непересічних книг (спогади про письменників, задачник з лексики й орфографії, хрестоматія навчання гри на скрипці, посібник з вивчення есперанто). У 88 років був прийнятий до Спілки письменників України. Помер на 93-ому році життя. Нині на будинку, де він жив, висить меморіальна таблиця. Два роки тому кропивницькі письменники гостювали у миколаївських, але тоді я нічого не відав про Топорова.
Я селянин і мені завжди було цікаво знати, що думають селяни про письменників. На жаль, такої книги українці не написали.
12 жовтня
Багато років, можна сказати навіть – десятиліть, дивиться на мене з книжкових полиць фотоальбом чорно-білих знімків, на обкладинці якого швидше сьогоднішні реалії, ніж 80-річної давності: за тихоплинною рікою чорний гриб кіптяви над висотними будівлями міста. Друга світова війна через об’єктив воєнного кореспондента газети «За честь Родины» 1-го Українського фронту (у передмові зазначено, що виходила газета на п’яти мовах: якими іще, крім української і російської?): Володимир Юдін «От Волги до Эльбы» (Київ, «Мистецтво», 1990, 108 с.). З фотоапаратом він, уже досвідчений кореспондент київських газет 30-х років, пройшов від Сталінграда до Берліна, через усю Європу, побував скільки разів під кулями й снарядами, відчиняв двері концтаборів і переправлявся через малі й великі ріки, знімав на чорно-білу плівку переможців і полонених, окуповані села й міста. І вижив. І зберіг тисячі кадрів з зафіксованою жорстокою добою, які потім десятки разів виставлялись для сучасників, але ніхто навіть не запропонував йому видати ці безцінні візії окремим альбомом. Аж тільки по смерті – його друзі-фронтовики… Як Васіль Бикав чи Віктор Астаф’єв у слові залишили нам безсмертні твори про ту жахливу бійню, так Володимир Юдін, киянин, у зафіксованих візіях. Він помер у 1985-ому. І знову подумалось мені: міг би я з ним зустрітись, коли жив і навчався в столиці – коли я вступив до університету Шевченка, то Володимиру Павловичу було рівно стільки, як мені ось тепер.
15 жовтня
♦ Коли читаєш цю чудову книгу («Писатели Латинской Америки о литературе», Москва, «Радуга», 1982, 400 с.), аналогів якої справді немає в нас, українців, і думаєш, що скільки такої неповторної лектури видано в Росії, то підступаєш до розгадки неминучого краху російської ідеї. Бо неодмінно приходиш до висновку, що ця література, а з нею й уся нація, увесь цей «русскій мір», як просто кажуть у народі – зазналися. Зазналися настільки, що навіть не можуть допустити, аби щось у світі було кращого, сильнішого, справедливішого, ніж російське. І абсолютно ввірують у власну непогрішимість, зовсім не допускають думки, що іншим є за що їх критикувати, й готові карати «негідних» за таку критику чи неповагу. Це вже в росіян у крові й вони стають небезпечними для світу. Самі змінитись вони не можуть, тому мимохіть наближають час планетарної відплати, час свого розпаду. Світ тяжко покарає їх за ці зверхність і чванливість, які переросли у надуману обраність і привласнене право бути безальтернативним судією на планеті, а насправді ж зробило їх розбійником, терористом.
Їхнє майбутнє (а вони не усвідомлять свого гріха, не покаяться) помножене на нуль. Однак не слід перекреслювати того їхнього минулого, що несло позитив. Зокрема того, що ця нація створила протягом минулих століть, зокрема в ділянці культури – воно залишиться навіки. Та й нам самим воно буде потрібне.
Це так реагує моя логіка на численні факти нинішнього нищення книг в Україні, які надруковані російською мовою.
♦ Кілька днів тому у «телемарафоні» подали сюжет із Хмельницького: одна жінка у міській квартирі опікується 59-ма котами й собаками, які опинились на вулиці чи прибули сюди разом із переселенцями. В мене аж серце зайшлося, коли я побачив, коли я почув, як вони гасають, скачуть, гавкають, нявкають безперестанку… Як можна жити в такій атмосфері? Окрім усього, іще цікава деталь: жінка раніше працювала в театральному чи філармонійному оркестрі, грала на віолончелі. І раптом посеред цієї жахливої війни, серед цього хаосу зрозуміла, що в ролі захисниці обездолених тварин, покинутих господарями, вона потрібніша. Не надивуюсь силі, терпінню й жертовності віолончелістки! Бо це ж не на день-два вона взяла на плечі таку ношу… Загадка? Подам думку Василеві Горбатюку – хай напише нарис та спробує розгадати психологічний ребус.
23 жовтня
В Internet’і редакторка Ольга Васильєва подає 16 невідмінюваних українських слів, які нібито приречені на те, що «відновити їх не вдасться». Ось вони: ачéй, бігмé, гéйби, далебі, допіру, достóту, зáким, зелó, либóнь, опріч, прéцінь, присійбó, прóбі, сиріч, сливé, чень. Сливе усі слова я вживав у своїх творах – за винятком прецінь та сиріч. Навіть в назву свого етюда одне з 16 потрапило: «Заким не гупне яблуко…» Значення усіх без винятку 16 слів я знаю і при нагоді готовий використати, бо ціную і вивчаю все життя кожне не знайоме мені слово в рідній мові. Деякі навіть пам’ятаю, за яких обставин з ним знайомився: в університеті незабутня Марія Устимівна Каранська на лекціях виспівувала: «“…і розцвіла, гейби та чічка”. Чуєте?» – піднімала вказівного пальця вгору. І «гейби», і «чічка» – чули вперше.
26 жовтня
Років десять тому я друкував у «Вежі» роздуми професора Клочека над майстерністю творення Шевченком вірша «Садок вишневий коло хати…» і дуже дивувався, що критик звертав увагу на Шевченкову лексику, якої уже не розуміє сучасний читач. Наприклад, слова хрущ і плугатар треба розтлумачувати – що це таке. І ось сьогодні, переглядаючи в супермаркеті «Varto» ятку з книгами (небачений досі вибір перекладних книг англійської, французької, американської, японської, норвезької, німецької та інших літератур світу – нині врожайна пора для заробітків як видавництвам, так і перекладачам), наткнувся і на рідне слово: випущена торік видавництвом «Bookchef» хрестоматія для учнів 5-9 класів творів Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним……» – 27 творів. Обсяг книги – дві з половиною сотні сторінок, з яких три десятки займає саме тлумачний словник, до якого заведено понад пів тисячі слів і фраз, які нині треба розчовпувати юним читачам. Невже ж це за два століття ми так безвідповідально губили й втрачали свою найдорожчу й незамінну частину ідентичності? Зрозуміло, нам щедро й наполегливо допомагали в цьому сусіди. Врешті, логічно цей процес завершився. Вертаймо своє.
29 жовтня
Телефонує Роман Кухарук: «Скажи мені: хто такий Станіслав Новицький?.. Чого зітхаєш? Ну скажи прямо: графоман!..» «А ти краще спитав би Василя Голобородька, – ухильно відповідаю я. – Чи Віктора Терена. Чи Тадея Карабовича, який перекладає його вірші польською. Чи Дмитра Дроздовського, який надрукував суперхвальну рецензію на його одну із семи (!: Новицькому 22 роки) книг…» «Ну, а хто такий Карабович? Українець у Польщі: на безриб’ї і рак риба. А Дроздовський – відомий плагіатор. Терен – абсолютний графоман…» «Почекай, Романе. Ти читав щось Теренове?» «Слабенькі, примітивні його віршики, казки…» «Ти читав його роман, оповідання?» «Який роман? Що ти говориш?..» Більше мені не хотілось чути його оцінок. Дика зарозумілість.
Стосовно Новицького: на сьогодні, здається, немає в нашій молодій літературі такого поета, оцінки творчості якого були б настільки контрастними (від Г до Г: геній – гній). Я чую ці оцінки. І думаю: тільки час здатний розставити усе по своїх місцях.
31 жовтня
Позавчора в «Telegram» отримав реакцію на спогад «Онук Мамонта» – від свого давнього знайомого в електронному листуванні (жодного разу ми не бачились), професора Шевченкового університету Анатолія Олександровича Ткаченка: «…дякую Вам за статтю про Драча». До подяки він примоцював цілу торбу відео, зокрема документальний фільм «Іван Миколайчук. Книга життя» (сценарій Василя Ілащука й Тараса Ткаченка), повнометражні стрічки «Гніздо горлиці» й «Чорний Ворон», про Остапа Вишню фільм, «Будинок СЛОВО» (режисер Тарас Томенко)… А ще півторагодинна розмова в Zoom’і студентів-філологів із відомим нині українським кінорежисером, який, я тільки тепер про це дізнався, є сином пана Ткаченка Анатолія. Переглянувши перший, я з хвилюванням відповів: «А Вам за фільми! Про Івана Миколайчука… Господи, майже всі потойбіч, Атланти наші…» Так душа відреагувала на «Книги життя» (до речі, про Миколайчука вже створено кілька фільмів), бо бачив і слухав живих: дружину Марічку, Ніну Матвієнко, Костя Степанкова, Леся Сердюка, Броніслава Брондукова, Івана Драча, Миколу Мащенка, Леоніда Череватенка, Ярослава Гаврилюка – вони говорили про Івана. Атланти справді, на них тримався тоді український кінематограф… А.О. відповів: «То фільми мого Хвиліні (сина Тараса), про Івасюка теж. А “Будинок СЛОВО” – його кỳма Тараса Томенка, тільки він не для поширення, бо вони ще хочуть пустити його в прокат». Сьогодні слухав молодшого Ткаченка в Zoom’і: талант, інтелект, щирість, патріотизм, гідність – в нього є все, аби врешті стати на один щабель із Довженком та Миколайчуком. Написав професорові листа й послав електронною поштою, а вона не дійсна вже… Мушу телефонувати.
м.Кропивницький