Іван ЗАДОЯ
«ЩЕ РАЗ ДОБРОГО ДНЯ…»
Із Володимиром Євгеновичем Панченком я познайомився під час навчання на філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Якраз на зимовій сесії 1984 року необхідно було обирати тему дипломної роботи. За попереднім розподілом моїм науковим керівником мала бути Л.І. Дузь. Однак, набравшись сміливості (що то молодість!), я сказав Ларисі Іванівні про своє бажання писати дипломну роботу у В. Панченка.. Мабуть, такий вчинок (навіть студента-заочника) був не зовсім коректним…
На мою велику радість, Володимир Євгенович не відмовив, і дипломну роботу за творами Григора Тютюнника я писав під його керівництвом. У домашньому архіві збереглись чернетки трьох розділів, вступу і висновків до дипломної, по яких «пройшлась» рука тридцятирічного науковця, члена Спілки письменників України. Написавши розділ, я відвозив «труды» Володимиру Євгеновичу, а через певний час приїжджав з новими аркушиками з учнівського зошита у клітинку. Зазвичай ми зустрічались у наставника вдома, у кімнаті на вул. Щепкіна. Саме там отримав від літературознавця перші уроки, почув цінні й мудрі поради, ласував пресмачними варениками, якими пригощала щедра на гостинність Людмила, дружина викладача. Про той неповторний і направду світлий час одеських зустрічей нагадує дарчий напис молодого автора на першій книжці «Енергія пошуку»: «Іванові Задої – на добру згадку про місяці роботи над дипломною, з побажанням творчих енергій, удач і дерзання. Щиро – В. Панченко. 24 V 84р. м. Одеса».
А через кілька місяців В. Панченко ступив на кіровоградську землю. І вже у степовому місті писав/залишав для мене короткі записки. Вони народжувались, зрозуміло, експромтом, нашвидкуруч, але містили необхідну інформацію. На жаль, збереглись лише три крихітні аркушики.
…Тримати із письменником-земляком зв’язок на відстані допомагав епістолярний жанр. Початок листовного діалогу з В.Є. Панченком припав на непростий період у моєму житті. Це були перші роки роботи директором сільської школи на Одещині, перші спроби надрукуватись у журналі «Дніпро» і незрозуміла при цьому для автора-початківця тяганина. Тож і полетів у Кіровоград переповнений емоціями лист: за порадою, за роз’ясненням, за словом підтримки. (Прикро, що не залишив копії тієї епістоли, а ось дату відправлення – 20 вересня 1986 р. – вдалося встановити за записом у «Діловому щоденнику», до якого занотовував усяку всячину). І Володимир Євгенович не забарився з відповіддю – невдовзі я тримав у руках аркуш, помережений добре знайомим почерком:
«Доброго Вам дня, Іване!
Дякую за лист і за вирізку, яка змусила мене елегійно усміхнутися.
Щодо Ваших гризот з приводу новел у [журналі] «Дніпро». Щойно я написав листа М. Лукову з проханням допомогти внести ясність. Будемо сподіватися на відповідь ділову й обнадійливу.
А загалом, хай бюрократична тяганина не розслаблює Вас – хіба її мало навколо?! Якщо нічого не вийде з «Дніпром», згадайте, що є й інші журнали. Можна звернутися, наприклад, у «Прапор».
Як Вам живеться? Що нового з’явилося у Вашому житті після закінчення університету? Які настрої і плани? Добре, що взялися всерйоз за оповідання; тепер треба виходити з ними на люди.
Я в Кіровограді «акліматизувався» вже, здається, остаточно. Є можливість працювати так, як хочеться, і необхідні умови для цього.
А чи не буваєте Ви на кіровоградській землі? Якщо раптом доля закине сюди, – дайте знати, зустрінемося.
На все Вам добре!
З повагою – ВПанченко.
30 IX 86».
Час від часу я ділився з науковцем скупими новинами зі свого повсякденного життя, «розсекречував» найближчі творчі плани і неодмінно ставив силу-силенну запитань. Надважких, надскладних, а подеколи і зовсім не за адресою. Та Володимир Євгенович тільки з йому відомих джерел черпав терпіння до моїх нескінченних прохань і по-панченківськи інтелігентно й толерантно відповідав.
На превеликий жаль, я не мав із Володимиром Євгеновичем регулярного листування. Активізувались наші діалоги на відстані під час підготовки у 2010-2012 роках книги спогадів про Леоніда Куценка, адже письменник був одним із її авторів. Тож я звертався до нього із низкою запитань, на які самотужки не міг відповісти. І треба віддати належне досліднику, котрий, попри неймовірну зайнятість, знайшов час і відповів на… п’ятнадцять запитань.
А далі у нашому листовному спілкуванні настала перерва довжиною майже у шість років. Обізвавсь я до історика літератури 14 травня 2018 року у зв’язку з наміром укласти книгу вибраних листів Григорія Зленка, а заодно і попросив пошукати в домашньому архіві епістоли одеського літературного слідопита. І вже наступного дня одержав на електронну скриньку куценького листика:
«Дорогий Іване, вітаю! Перешліть, будь ласка, мені свій номер телефону, я Вам зателефоную. Порозмовляємо від душі. ВП».
І вчений-земляк, пам’ятаю, не забарився із дзвінком, порадив звернутися до співробітника Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського Л.А. Гайди, котрій залишив матеріали з домашнього архіву, зокрема й листування.
Про невтішні результати кіровоградських пошуків листів Г. Зленка я повідомив свого адресата і просив пригадати, куди надходили послання з Одеси. У Кіровоград, Київ, Стеблів? Водночас ділився своїми найближчими планами щодо дзвінків до людей, які ймовірно могли бути кореспондентами одеського бібліографа.
Володимир Євгенович був пунктуальним у листуванні – відповідав того ж дня або щонайпізніше наступного (школа Григорія Зленка!). І у листовній комунікації з науковцем такого рівня не треба було вживати бодай і симпатичне слово «Озивайтеся», як необачно зробив я 18 травня 2018 року. Бо вийшло, ніби закликав його не пропадати, не зникати, подавати про себе звістку. А письменник вже наступного дня надіслав листа:
«Виходить, Іване, я помилився. А чомусь був певен, що кілька листів Г[ригорія] З[ленка] таки потрапили до Гайди. Їх у мене не було багато, всього кілька. Проте гарних. Григорій Дем’янович любив писати листи, в нього це виходило натхненно.
Я розмовляв про Вас із Слабошпицьким, запитував у нього про телефон Цекова. Проте в нього його не було, казав, що пошукає. Але Ви випередили нас обох. Цікаво, чи вдалося поспілкуватися з Юрієм Івановичем?
Хай Вам щастить у добрій справі.
З повагою Ваш ВП».
Через певний час я знову поцікавився, чи не пригадав мій дописувач, де зберігаються адресовані йому листи Зленка. Навіть розігнавсь на пораду (!!): «Можливо Вам треба потягнути за якусь «ниточку», аби пригадалось, чи взяти до рук певну папку?». І сталось майже диво, про яке того ж дня дізнавсь від дослідника:
Іване, вітаю!
Неймовірно, але факт: саме сьогодні вранці я випадково натрапив на лист Гр[игорія] Д[ем’яновича] 2004 року. Він був супровідним до його збірки «Пізня лірика», в якій – виявляється – є й сонет, присвячений мені (я про це забув). Лист цікавий: великий за обсягом, сповідальний, міркувальний, з наріканнями на Одесу... Я його наберу й перешлю електронною поштою.
Книжку про В. Винниченка надішлю Вам також, проте підкажіть, на яку поштову адресу відправляти. Чи «Новою поштою»?
Гарних Вам серпневих днів!
Володимир Панченко».
І бандероль не забарилась: із ксерокопією листа Григорія Зленка, книгою В. Панченка «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості». І розлогим, ніби прощальним, дарчим написом на титульній сторінці: «Неймовірному Іванові Задої – від імовірного автора цієї книжки. Завжди згадую Вас, Іване, добрим словом, у т. ч. й наші посиденьки на вул. Щепкіна в Одесі. Хай Вам завжди щастить! Скрізь і завжди… В.Панченко 16.08.2018 р.».
Серце заходиться невимовним щемом, розкраюється невідпускним, невтоленним болем, якого не вгамувати, не перечекати. Це був останній автограф, залишений мені на згадку Великим Учителем…
Володимир ЯРЕМЧУК
***
Фантазія, як Бог в хвилини творення,
трудилася натхненно і невтомно.
Летіли зусібіч слова-фотони,
висвітлюючи стежку непроторену,
думкам, що досі ще були в бутонах.
Світ ілюзорний поставав реальністю.
А світ реальний ілюзорно танув.
Крізь темінь суму проростав світанок;
і я, тією впившись віртуальністю,
собі здавався вже чи й не титаном.
Стояв, неначе обранець між принцами,
стояли поряд фурії і грації,
щасливі, струменіли доль вібрації
і ангел білий доторкався крильцями.
Я був чи не за мить від коронації…
Усі турботи зникли й розчинилися.
Життя стосило било й повнокровно.
Птахи співали у небесних кронах…
… Списалась ручка, як раніш – чорнильниця…
Спускаюсь… Повертаюсь… Без корони.
***
Відкриваю душу я тобі назустріч.
Відкриваю серце – й ти мені відкрий.
Вийди з непролазних заздрісливих пустищ.
І пихи непотріб здують хай вітри.
Ти зі злом до світу – він зі злом до тебе:
він такий до тебе, як до нього ти.
Доброта-пожива всім на світі треба.
То чого ж не сіємо поле доброти?
Звіра чом плекаємо в поглядах і вчинках?
Світ без того повен прикрощів і сліз…
… Зупинись, поете! Дай душі спочинку.
Темний, непроглядний в людських душах ліс.
***
Я – чашка пуста. Вже допита, забута й холодна.
Я – чашка щербата, стара і злиняла давно.
В моєму вікні такі самі злинялі полотна.
І світу до мене, й до світу мені – все одно.
О скільки нас, глиняних, долею злою зітертих!
А скільки нас, глиняних, в глину зійшли нанівець!
За що ж ми змагаємось: вічно, затято, уперто,
якщо ми – лиш глина?! Не каже ні жоден мудрець.
Хіба що ці вірші колись книгоман-археолог
дістане із глин – і вони зазвучать в нього з вуст:
я тихим привиддям, на хвилечку, стану на голос
й череп’ям думок хоч до серця одного озвусь.
***
«…Бо слово – бунт супроти Бога…»
Володимир Базилевський
Триптих
1.
За найтонші лексемні грані
проростає поет-мудрець.
Прирікає себе на згорання,
щоб діткнутися наших сердець.
Нівелює ті словоформи
нечутенний людський загал.
Поліфункція слів – там норма:
без відтінків, без фарб, без гам.
Як пізнати, що є духовне?
Як пізнати, що є – табу?
Справді, слово мудре – гріховне?
Справді то – проти Бога бунт?
2.
Слово було у Бога:
як алгоритм, як матриця.
Слово людське – убоге.
Збіднена інформація.
Нащо сміттям словесним
душі собі засмічуєм,
що у світах небесних –
вічні у світі вічному?
Тільки щемить потреба
в слові пізнати сутнісне…
Як же, інакше, неба
подумки хоч діткнутися?
3.
Створив мене, Боже, своєю подобою
і Словом, що в тебе було, наділив.
То чом же я нині вже тим не подобаюсь,
що душу вкладаю в це диво із див?
Чого вже не вільно в словах сповідатися?
Лишатися як нам, якщо не в словах?
У тебе одного лишень – слово-матриця.
І я – не суперник йому. Я мурах,
що стежку свою все шукає знетямлено,
б'ючися об вічність і простір-безкрай.
Словечка мого поміж снігу проталини
тобі не загроза. Отож – не карай.
***
Образів і слів препишні грона!
Диво дивне! Ах, який поет!
Й раптом, – слів-убивць смертельні жорна,
що немов трутизна чи багнет!
Поетичне – в небо! – устремління –
і зміїне жало… Хвіст – і німб…
Все шукає – не знайде – сумління:
як оце вживається у нім?!
Людмила ЮФЕРОВА
ОСІННІЙ СМУТОК
Осінній смуток дихає полинно,
Скидає жовте листя в спориші…
Хіба ж я винна, та хіба ж я винна,
Що вересніє стрімко на душі?
Стають надії в’ялими та вірші,
Й не бадьорить пожухлих трав парфум…
А я про тебе думаю ще більше,
Й тужавіє у серці гострий сум.
Пливуть думки строкатими човнами
У глибочінь призахідних заграв…
Як я боюся, щоб ніхто між нами
Принадою осінньою не встав.
І МИ ЗІ СМУТКОМ БАВИМОСЯ МАРНО
Грудневий вечір загляда до хати,
Притиснувши до шибки синій ніс…
Ну досить вірші-думи колисати,
Зі смутком ідучи на компроміс.
Зарано сумувати за снігами,
Бо ще не мерзнуть жовті ліхтарі.
І як приємно дихають димами
Прокурені прогріті димарі.
Ще встигне захурделить сніговиця,
Сипнути колючки в шпарини душ…
І небо ще на скипень забагриться,
Червоний сік зливаючи довкруж.
І ми зі смутком бавимося марно,
Вчиняючи в думках переполох,
Та й досить вже оплакувати карми,
Коли так тепло в сутінках удвох.
ПЛАЧУ МІЙ
Плачу мій, іди собі від мене
В поле сніжне – й скільки хочеш плач,
Бо скипає в грудях щось вогненне
Від життя складного і невдач.
Думала, тебе із серця зрушу
Й поведу за віжки на базар,
Ну а ти вчепився так за душу,
Як вампір, павук, тиранозавр.
Зараз я тебе як зафутболю,
Мов старезний непотрібний м’яч!
– Вірші ж ти народжуєш із болю,
А ми з болем – друзі, – каже плач.
І пробач за чисте одкровення,
Зрозумій мої прості слова:
Я ж в тобі пробуджую натхнення,
Я ж душі твоєї складова.
Василь БОНДАР
Читацький нотатник
2 квітня
З юності, коли придбав за 50 копійок книгу вибраного «Поезії»-1967 (до сьогодні бережу її, без суперобкладинки вже, і не пригадую, чи була та оправа з обшлагами й куди поділась), з моїх шкільних років у всіх віршах Івана Драча шукаю теліжинських ознак – імен, прізвиськ, місцевих географічних назв, характерів, навіть слів-лексем, хоч вони не можуть бути виключно теліжинськими. Часом з подивом відзначаю, що теліжинський за всіма ознаками вірш виявляється задуманий і створений на далекому від мого села матеріалі («Дід Любимененепокинь» – публікація В.Базилевського в «ЛУ» за 18.01 ц.р.). Та все одно дух у ньому – наш: добрий, світлий, милосердний… І висновки, заклики молодого поета такі мені близькі й бентежні: «Стань! Подумай! Скільки доль забутих Навіть не спиналося на ноги. Непомічена прийшла людина. Непоміченою тихо вмерла…», або «А діти все гасали по барвінку, Казились, толочили без спочинку. А що барвінок? Чи він мав казати, Що й він колись по них гайне гасати?», або «Хіба чекати плати за добро? Нехай в руці зламається перо, Нехай твоя зламається рука, Що за добро добра собі чека!» – їх багато, таких простих і мудрих, житейських розмислів. Ці три цитати з книги «Теліжинці» (1985), яку я читаю-перечитую-перепрочитую, звідколи й маю. І ось вкотре – після «Золотого цапа» (2018): читаю і душа моя судомно скулюється. Бо як же щемливо було написано про вчительку Фросину Федотівну, вдову з трьома дітьми, до якої з війни не вернувся чоловік, а тепер, у травні 45-го, вона порозсилала першачків у найдальші кутки села, аби вони сповістили вдів про Перемогу («Троє яблук циганок»); бо як же чуло розповідалось про бабу Корупчиху, яка роздарувала усі свої білі хустинки односельцям на вузлики, що саму її поховали у позиченій («Балада про вузлики»)… Поетично й зворушливо, що підносить й окрилює душу читача. А в останній книзі знову – про вчительку й бабу сусідку: іронічно про Хроську, якій мати майбутнього поета носила горох і квасолю за п’ятірочки у щоденнику і ревниво-знущально про її шмигання до «галіфе» в комірчину; а про бабу Корупчиху скнарно, бо вона подарувала новобранцеві в армію «паперовий руб», який «зпаршивів і десь дівся»… Поезія і проза у прямому й переносному значенні одного й того ж творця – явлені у юності й у старості. Помудрішав митець? А прочитайте, відповідно в одній та другій книгах, обнадійливу баладу родинного братання («Балада про бляху») і що з того братання вийшло (новела «Петро або Гапать»). Сумно і гірко.
Завершується книга «Теліжинці» восьмирядковою засторогою, чотири з яких процитую: «Душа живе своїм законом. Вона – тонкіша промінця. Своїм шаленим перегоном Ти не спогань її лиця». Не дослухався Поет до самого себе – гунув у постмодерн.
4 квітня
У книзі «25 поетів української діаспори», яку мені подарував з автографом автор-упорядник Михайло Слабошпицький взимку 2007 року, є нарис і про Ігоря Качуровського – й не тільки про його поезію, а й трохи про прозу: «…якби проза І.Качуровського була відома в нас одразу ж після виходу… у світ, вона неодмінно вплинула б на все, що писалося тут про війну, показавши авторам приклад, що можна не замовчувати нічого з того, що відбувалося на нашій багатостраждальній землі». Дуже чітка і справедлива думка. Я не раз уже писав, що українська література, на жаль, не може похвалитися таким рівнем художнього дослідження подій Другої світової, як білоруська (Васіль Бикау) та російська (Віктар Астаф’єв) – хіба дещо в роки незалежності з’явилось. А ми ж не знали прози Ігоря Качуровського та ще деяких діаспорних прозаїків. Ось я прочитав першу половину романної дилогії «Шлях невідомого» і дуже хочу прочитату другу «Дім над кручею» та окрему повість «Залізний куркуль», яка за анотацією дуже тематично схожа на моє оповідання «Красная сволоч». Ці твори вже видані в Україні: Качуровський, проживши майже 95 років, дочекався і слави, і з’яви на рідній землі всього ним написаного. Тільки ж чи видадуть зараз мені книги в бібліотеці – карантин! Перше видання «Шляху…» (Німеччина, Мюнхен, «Дніпрова хвиля», 1956, с.164) я взяв у офісі Миколи Плав’юка в середині 90-их: тоді діаспорних книжок з Європи й з-за океану ОУН привозила контейнерами, кілька книг і мені перепало: обкладинка тонкого картону, текстовий папір газетний уже геть зжовтів і потемнів на берегах та став такий вутленький, що наша півторамісячна киця Льоля дряпнула кігтиком і розпорола, наче папір для виходку. Останнє слово я не зміг знайти у жодному академічному словнику, а лиш через кому в гнізді нужник «Практичного словника синонімів…» Святослава Караванського. Як і деякі інші: джаган, бікси, урвант….
В цілому проза І.Качуровського мені сподобалась: мінімум лірики й образності, ясна оповідна манера від першої особи, включаючи й інтелектуальні. 3ублизькі до публіцистичних, роздуми, які нерідко світяться як афоризми: «…ніколи, панове, людина не буває таким боягузом, як після героїчного вчинку: тоді вона дозволяє собі право на страх», «…істина ніколи не буває з усіма, майже ніколи – з більшістю, дуже рідко вона з меншістю, трохи частіше вона з окремими людьми, а найчастіше – ні з ким», «Мовчанка дуже рідко буває знаком згоди. Найчастіше це протест, що його бояться висловити вголос», «…камінням лягають на нашу душу несказані слова і недоконані вчинки», «…діюча сила (віршів) тим менша, чим більше довкола простору. Ті самі слова, що в тісній кімнаті хвилюють, захоплюють, потрясають, зрошують сльозами очі – в лісі чи в полі серед живої поезії, що її сприймаємо ми від довколишньої природи, бліднуть, губляться, просковзають, не заторкуючи почуттів, кудись мимо», «…брехня – це зброя слабого…», «Ви помітили, що гармонійні подружжя найчастіше трапляються, коли жінка набагато старша від чоловіка? Може, тому, що тоді в її ставленні до нього є щось материнське?..»
А ще цей подарунок від «Тов. української мови ім. Шевченка у США Chicago Illinois» (печатка на титульній сторінці) має чотири сторінки рекламні із анотаціями 14 книг, виданих «Дніпровою хвилею»: М.Хортиця, Іван Шкварко, М.Сергієнко, Олена Звичайна, Іван Завзятий, Степан Любомирський, Віталій Бендер, Леонід Полтава. Чи говорять щось нам ці імена, автори романів і повістей? Для мене – лиш останні двоє. А п’ять романів Степана Любомирського? То це ж тільки одна рекламка одного видавництва одного року.
6 квітня
Перегорнув-проглянув четвертий випуск альманаху «Боковенька-2006». Це фактично біографічний довідник відомих у різних галузях людей Долинського району. Таке видання повинне формуватись у кожному районі та в кожному селі. Але для цього необхідна одна умова – наявність Маруценка. Чи Піддубного, як у Голованівському районі. Чи як в Олександрівському Білошапки. Чи Білоконя в Теліжинцях… У Тетієві був Сашко Єрмолаєв, але такого довідника там нема. Надіслати б їм «Боковеньку» – може, знайдеться молодий краєзнавець.
Кілька зауваг. Чи слід вносити до пантеону славетних земляків генерала збройних сил Росії, який останні півтора десятка років служив у Генштабі ВС РФ, «виконував спецзавдання в умовах надзвичайного стану» (Північна Осетія -1994, Чечня – 1999, 2000) і загинув у збитому над Грозним вертольоті 2001 року? Окупант і поневолювач інших народів – а нам гордитись ним?! Або ж педагога Антона Макаренка, який у Долинській викладав у залізничному училищі кілька років й запам’ятався проведенням масового заходу з нагоди святкування 300-річчя династії Романових? Народжений в Україні (Білопілля на Сумщині), українець від батька-матері в листі до українофоба Максіма Ґорького він зізнавався: «…мне надоела Украина, ибо я всегда был просто русским человеком, а Москву люблю»… Я не за те, щоб їх не згадувати (сьогодні згадують навіть злодіїв у законі чи патологічних убивць), але ж акценти слід розставляти.
Ось із цього довідника взнав, що Михайло Родинченко писав не тільки вірші, а й видав книгу прози «Зрада і кара» – я хотів би її прочитати, бо знаю рівень поезіїї його. В той же час зовсім не маю бажання читати рукописи двох романів та півтора десятка повістей іншого письменника, який за сприяння Василя Козаченка видав у «Радянському письменнику» одну книгу. Не хочу, бо я ту книгу читав колись. А зараз можу хіба поспівчувати покійному, що стільки дорогоцінного часу згаяв він: це ж трагедія – все життя мучитись, займатись не своєю справою.
І останнє. У подібних виданнях мені завжди муляє авторство, винесене на обкладинку. Ну ця ж діяльність не оригінальна, за рідкісними винятками ексклюзивна, переважно впорядницька: зібрати біографії та фотографії здебільшого з відомих джерел, розташувати у відповідному порядку – і все. А де ж власне творчість? То постав своє прізвище десь у апараті книги, врешті на титульній сторінці у підназві. Ні – на обкладинку, наче він сам народив у своїй голові тих людей, яких записав до книги… Це так, як би головний редактор журналу виносив своє ім’я на обкладинку. А в нас «Історичний календар», «100 особистостей України», «Боковенька» ось… Проте з другого боку: це ж теж праця, хай і не супернаукова, але місцями й… Ось, скажімо, скільки зусиль і вмінь треба було потратити Віктору Григоровичу для написання двох абзаців про Михайла Чалого (стор.149)? Проштудіювати майже 80 широкоформатних сторінок другої книги «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (Долинський район), знайти рідню покійного й уточнити етапи життя після заслання й дату смерті, перегорнути справу репресованого в обласному архіві, проглянути підшивки районної газети середини 30-их років минулого століття з метою пошуку віршів 16-річного «ворога народу»… Все це заради двох абзаців у «Боковеньці»? Атож. Тому: вибачаймо людям людське.
9 квітня
Дружина цього року взялась видати книгу віршів Арсена Тарковського «Бенкет джмеля» у своїх перекладах – 35 поезій, певна частина яких – ностальгійні привіти рідній його землі, місту, річці… Покинувши Єлисаветград у 16-річному віці, він кілька разів навідувався сюди, поки не забрав матір у Москву, а після війни, на милицях – єдиний раз. Свій талант він віддав російській культурі, на відміну від багатьох, більшості, кого живили рідні джерела («…тот же яд и нерусская речь…»), але у самій його поетиці відчутно бринить українська ніжність, якою не могла не обдарувати його ця земля (про це вже писалось), настільки відчутно, що, пропонуючи міській раді заснувати літературну премію, письменники краю вибрали його ім’я як прапор нагороди…
Сьогодні три бібліотечні томи Тарковського, посмертні, працюють у нашій квартирі. Взявся я прочитати прозу поета, спогади, статті, есе. Їх у нього небагато: оповідань, зокрема, десяток – найкраще «Точильщики», а деякі («Братья Конопницыны», «Жираф-балерина») то й не варті цього видання. Сам автор, видно, критично ставився до своєї прози, бо опублікував її лиш за два роки до своєї смерті в журналах «Новый мир» і «Знамя», і то не всі. Спогади також не відзначаються глибиною, а статті про поетику Байрона-Пушкіна-Ахматової та інші про його розуміння поезії по-справжньому можуть зацікавити хіба вузьких спеціалістів.
Врівень із власним віршуванням (а, може, й більше) виявився талант Арсена Олександровича у перекладах світової лірики (арабська, грузинська, польська, вірменська, каракалпакська, туркменська, азербайджанська). Мою увагу в третьому томі привернув рядок «літопису життя» поета: у 1949 році перекладав юнацькі вірші Йосипа Джуґашвілі. Ух ти! Пів року цим займався. Я про це вперше чую, бо скільки ми вже відзначень, вшанувань Тарковського провели, а ніхто й не заїкнувся. Але ж це не може залишатись білою плямою в біографії його: набрав фразу у Googl’і – Володимир Леваневський «Біла кобила, вороний жеребець і сталінські підрядники»: записано з уст Арсена Олександровича. Перекладем для «Вежі». Невже досі ніхто цього не зробив, адже й поета уже нема понад тридцять літ, і автора запису десять (1942-2010)? От провінція…
P.S. Це я про себе, бо зателефонував щойно нашому тарковськознавцю Романові Любарському, а він про цей факт у житті поета знає – правда, з іншого джерела, книги дочки Марини «Осколки зеркала», з якою я розминувся.
11 квітня
Час від часу дивлюсь телепередачі на каналі «1+1» про мандри Дмитра Комарова. Ось тепер про Японію – найрозвинутішу країну світу: передові технології, найефективніші комунікації, часткова роботизація процесів з високою якістю і т.п. Разом з тим японці як ніяка інша нація просунулась у напрямку аморальності й ідіотизму, пропонуючи охочим найвишуканіші зразки розпусти й секс-індустрії. Наприклад, заходить український журналіст у тісненький магазинчик без вивіски, в якому продаються поношені жіночі трусики, запаковані в картонні коробочки із фотографією, яка фіксує момент знімання жінкою цих трусиків: найдешевші по 10 $, а з фотографією удвічі чи втричі дорожчі. Попит значний, у 35-мільйонному Токіо сотні таких магазинчиків. У цьому бізнесі підробляють і школярки: їхні трусики користуються значно вищим попитом, ніж 50-літніх – уявляю собі численну армію японських збоченців. Ще один вид підробітку юним: у мегаполісі існує ціла мережа їдалень-ресторанів, в яких обслуговують виключно 15-17-річні школярки у коротеньких з відкритими стегнами спідничках. Розпорядок дня такої японської школярки: по дорозі в школу заходить у магазин здати свої поношені (чим довше, тим дорожче) трусики, потім слухає вчителів на уроках, а післяобід іде працювати в ресторан чи в будинок із червоними ліхтарями.
А книги японці читають? Переважно аніме й комікси – і то не тільки діти, а й дорослі «читачі». Здається, японці можуть у своїх лінощах взагалі розучитись читати. Хоча ні – заохочують малючків з наймолодшого віку завчати ієрогліфи: сьогодні в країні, яка першою на планеті зустрічає сонце, найпопулярнішою абеткою для малюків є книжка, головний герой якої – шматок лайна. Так-так, по-російськи це «какашка». Отже, для того, щоб п’ятирічне дитя запам’ятало-засвоїло ієрогліф «один» як ілюстрацію до нього зображено одну купку лайна, «два» – дві купки і т.д. Ієрогліф «мама» ілюструється жіночою рукою, яка на паличці піднімає кавалок… Прикольно? Японці охоче розкуповують такі азбуки – мільйонними тиражами. Скільки уже подібних, вибачайте, гівняних томів вийшло з друку? Три роки тому було шість… Світ втрачає глузд? То чи не заслуговує він коронавірусу?..
15 квітня
- Я вже почав читати роман Альбера Камю «Чума», коли в газеті «Украина-Центр» з’явилась оглядова стаття Генадія Рибченкова «Напиши мне чуму, или “Заразное” искусство» (9.04.2020). На тему епідемій, як стверджує журналіст: художники «много писали»; кіношники зняли «сотни тысяч фильмов, сотни сериалов»; письменники написали «десятки тысяч» книг, хоча конкретно автор статті призупиняється на 3 художніх полотнах, 5 кінострічках і 11 книгах, серед яких і Камю. Я так зрозумів, що оглядач прочитав одну з одинадцяти: майбутня публікація не зобов’язувала, а відомості-нотації про всі твори можна легко знайти нині в Мережі. Врешті, не зважаючи на побіжний коментар, стаття ця нині прочиталася з вдячністю авторові.
А навернув мене до роману Альбера Камю своїм есеєм «Цивілізація повернулась у Середньовіччя», опублікованим у перекладі Сергія Борщевського 27.03.2020 в «Українській літературній газеті», перуанський письменник Маріо Варґас Льйоса, який нині мешкає в Іспанії. (Тут ризиковий любомудр дає маху, гарикаючи на іспанське керівництво за його надмірні перестрахування від covid-19: мовляв, на 11.03 через пандемію померли 47 осіб, а від звичайного грипу щороку помирають понад шістсот. Сьогодні ми можемо поправити нобеліанта: нині цифра жертв в Іспанії посувається до двох десятків тисяч. Але я не про це). Навернув буквально такою оцінкою відомого в усьому світі твору: «Найгірший роман Альбера Камю “Чума” раптом постає з небуття. І як у Франції, так і в Іспанії його перевидають, і ця посередня книжка стає бестселером». Найгірший, посередня… Це занадто. Думаю, так би відповіли (чи ще й різкіше) нинішні читачі Піренейського півострова знаменитому перуанцеві, як і українські чи польські, якби наші видавці були розбитнішими. Бо художній репортаж із африканського міста 40-го року дає можливість простежити не тільки етапи й закономірності цієї покари, яку посилає час від часу Господь на людство («…чума обрекала их на ничегонеделание…», «…никто в городе не знал толком, сколько человек умирает за неделю в обычное время», «весь наш город казался сплошным залом ожидания», «…чума лишила всех без исключения способности любви и даже дружбы»), не тільки дає настанови бути пильними («…не существует такого человека в мире…, которого бы она [чума – В.Б.] не коснулась. И надо поэтому безостановочно следить за собой, чтобы, случайно забывшись, не дохнуть в лицо другому и не передать ему заразы… Человек честный, никому не передающий заразы, – это как раз тот, который ни на миг не смеет расслабиться», «…микроб чумы никогда не умирает, никогда не исчезает… он терпеливо ждёт своего часа…») – тут «чума» поняття багатозначне; не тільки, а й – підносить людину (лікаря Бернара Ріе, заїжджого журналіста Раймона Рамбера, службовця мерії Жозефа Грана, хронікера Жана Тарру), яка не опускає й не піднімає рук перед небезпекою, якою б великою й загрозливою вона не була, а бореться до останньої хвилини, до останніх сил.
Камю не належить до улюблених моїх стилістів, саме тому в книзі вибраних творів серії «мастера современной прозы» (Москва, «Радуга», 1988, 464 с., тираж 100 000) прочитав досі лиш повість «Посторонний», п’єсу «Калигула» й кілька занудних есе. Ну й, звісно, простору передмову Самарія (!) Великовського, в якій він роман представляє як алегоричну притчу про «коричневу чуму» фашизму. Передмова з таким висновком – дань добі однозначно, адже з куди більшою мірою твір можна асоціювати з чумою більшовицькою, яка, як сьогодні відомо, за протестну публікацію Альбера Камю про придушення військами Варшавського договору народного повстання в Угорщині 1956 року, влаштувала йому смертельну автоаварію. Вражаючий нюанс операції КГБ: про неї знала французька розвідка заздалегідь, але не стала втручатись, аби не зашкодити міждержавним стосункам. Цинізм і аморальність властиві й високорозвинутим цивілізаціям. Камю мав усього 46 років.
- (Електронний лист до Володимира Поліщука у Черкаси) стежка Володимире Трохимовичу, добрий день! Весна минає в затворництві – наші мандрівні плани доведеться переносити на осінь. А тим часом прочитав повість Василя Захарченка у подарованому Вами часописі «Холодний Яр» (ч.2, 2019). Ви представляєте її як архівну, але ж книга під назвою повісті «Стежка» побачила світ іще 1968 року. І в такому ж вигляді була тоді надрукована? Запитую тому, що шлях мені тепер до бібліотек закритий, а Ви, може, маєте те видання у власній книгозбірні. Мені цікаво про це знати. Бо аж не віриться, що тоді, хай і по завершенню «хрущовської відлиги», могли піти в друк такі сміливі націоболісні, націотворчі посили художньої прози. У «Соборі» вони куди слабші й обережніші. А які ж люди гарні у цій повісті, починаючи зі сторічного діда Михайла й завершуючи внуком-правнуком Юрком – як вони лапідарно й виразно подані… І який натуральний біль Остаповий розлитий по всьому твору від того, що наробила ця власть з українцями, особливо на прикладі чотирьох своїх двоюрідних братів («Я й раніше помічав, що папаша з дзвоном у голові»)! Як же так сталось, що про цю повість особливо й не писали досі, не кажучи про 60-і роки? …І чому Василь Іванович не друкував її у жодній своїй книзі вже за нашого українського часу? Зауважу ще, вибачайте, Вам як редактору часопису, що твір не вичитаний коректурно (слова злипаються, місцями відсутні коми-крапки, знаки прямої мови, а то й геть перекручення: замість Сем’янко – Селянко і т.п.: понад три десятки таких недоглядів на сорока сторінках).
«І світ здавався тоді йому об’ємним, як яблуко, і земля була щедрим гостинцем. І Остап уже чув, як він вростає в неї, що його долоні, його плечі, його очі стають яблуками…» Це геніально.
Дай Боже Вам здоров’я і натхнення! Шанобливо – Василь Бондар.
17 квітня
Після «Стежини» потягнуло мене прочитати одну з останніх прижиттєвих книг Василя Захарченка – точніше сказати, з останнього його десятиріччя, коли друзі допомагали письменнику видати публіцистичні статті, щоденникові записи. А також оповідання, бо більших за обсягом творів він в останню пору не писав. «Таке поліття» (Черкаси, 2012) – понад сотню щоденникових озаголовлених записів, діалогів, сюжетних начерків і 8 оповідань. Щоденні принагідні записи письменник також відносив до серйозної літератури: «Щоденник – це наче щось несерйозне, так собі, забавки. А я йому всю душу віддаю. Для чого? Для кого? Невже тільки для себе? Для забавки?..» Бринить письменникова образа у цих запитаннях. Ніколи я не ставився до щоденникових записів зневажливо (як моя дружина, наприклад), але в цій книзі хочу відзначити вісім оповідань, якими книга відкривається. Ніяка читана в останні місяці художня проза (в тому числі і Прохаська, і Камю) не могла мене так схвилювати, як Захарченкова. І от диво: торік я порівнював його малу прозу з Кравчуковою й наче виправдовувався його романним диханням, а тепер… Кожне – розчулює. Що перші три списані з уст дружини Олени – післявоєнні пасторалі, убогість матеріальна й чистота душевна, зародження святого почуття кохання; «Ванюша» – сюжет також післявоєнний, з дитинства, про пастушків (такі натуральні діалоги хлопчачі), які знайшли німецьку міну в кукурудзі і взялися підсмажити її на жару («…настелемо ложе, тепленьку постільку, напалимо жару, а потім укладемо нашого “Ванюшу” спатоньки…»); «Добривечір, хато…» – світла дитяча наївність у темному лісі, де на тебе чигають привиди з-за кожного дерева; «Забери мене додому!..» – майже сповідь собача про свою відданість, а людську зраду: на останніх абзацах в очах читача мимоволі виступають сльози… А двоє оповідань мене просто зачарували й розніжили. «Лісова каша» – про сучасну згасаючу традицію одного села в Серединній Україні: з’їжджатись із усіх усюд родами в час квітування вишень (наче як на провідну неділю), розпалювати багаття на схилах байраків, варити кашу, поминати покійних і сумом, і сміхом… Чимало оповідань написано про пізнання міськими жителями села (найперше згадую Тютюнникове «Оддавали Катрю»), а Захарченко по-своєму, неповторно підносить селянський лад, як Атлантиду до потопу, людей його красивих, добрих, жартівливих, надійних («Оце тобі і є селяни. Вони на віру не приймуть жодного твого слова, попередньо не виваживши його»). І такі точні, вражаючі деталі («…Павло став зачерпувати воду в пригорщі, і Віра пила з них, потім поцілувала йому долоні», «посідали на воза…, дядько… цвьохнув батогом, і тільки кофта здулася», «Пісня росла, мов дерево…»), і такі зворушливі, щирі материнські настанови («Живіть, дітки, в мирі, в любові…, то й життя вам видасться за мед»), і жарти дотепні, не силувані, і кожен, про кого згадано в цьому оповіданні, як намальований, як живий. Розчуде-есне, мовлячи характерним словом з твору, оповідання… Насамкінець блискучий етюд, всього чотири сторінки, з присвятою доні – «Магнієвий спалах»: те, про що Василь Іванович дуже рідко згадував – свої таборово-зеківські будні на Уралі; тут теж фактично не про зону, а про повернення до рідної хати через п’ять років: «Він ішов і дорога співала під його ногами, сніг витьохкував у безмовних полях». (Іще одна інтригуюча згадка про зону є в цій книзі – як Тарас Мельничук протягом одного дня на очах Захарченка написав 16-18 поезій, з яких літературний критик Іван Світличний не забракував жодного).
…Василь Захарченко – європейський письменник ХХ століття рівня білоруса Васіля Бикова, німця Еріха Марії Ремарка, росіянина Віктора Астаф’єва…
20 квітня
Не часто, але буває, що берусь читати якусь книгу і на енній сторінці зупиняюсь: годі. Можу іще раз-другий повернутись, аби пересвідчитись, що не настрій мій шкодив читанню, а – навпаки. Ось лежать переді мною малого формату дві книжечки, по 150-200 сторінок, а душа їх не може подужати. Перша – повісті Вадима Решетилова «По той бік обличчя» (Київ, «радянський письменник», 1970). Я взяв книгу в ОУНБ Чижевського, аби познайомитись із творчістю письменника, народженого в Устимівському районі, куди ми гуртом восени минулого року збиралися на зустрічі із читачами… Кілька підходів мав до книги. І не тільки через її комуністичну заангажованість («…політкур’єр ЦК – після зустрічі з Леніним іде на подвиг» – з анотації), а й через газетну стилістику, а ще й рваність, стрибучість, натяки, які дуже важко даються сучасному читачеві. Присилував себе прочитати невеличку повість «Помста» – теж така кручена, що змушений був двічі пробігати очима, поки дотямив, що з неї можна було б зробити притомну новелу сторінок на 5-6, а не на сорок (вахтерка міської багатоповерхівки провідує в пологовому будинку сироту, в якої трапився викидень, а потім мстить іншій мешканці цього будинку, яка розносить плітки про дівчину – підпалює тополиний пух у під’їзді в неї під ногами: оце і є тих 5-6 сторінок, все решта – радянська біографія старої). Отаке. А що вже говорити про твір із назвою «Що таке ХБК?»!.. Жаль мені редактора цієї книги Євгена Пилиповича. Тільки ж я й сам свого часу відредагував стоси-гори такої ура-соціалістичної прози.
Друга книга – роман «всесвітньо відомої французької письменниці» Маргарит Дюрас «Пробудження Лол В.Штайн». Чули таку «всесвітньо відому»? Але це не найбільший обман видавництва «Факт» (Київ, 2006). Найбільший у тому, що читач як забреде на перших сторінках у любовні самокопання-розказні однієї молодої особи, як загрузне у її борсаннях («…все її життя йшло повз неї само по собі і… нескінченна втома від неможливості звільнитися від цього не могла бути навіть усвідомленою»), то чекає лиш одного: коли це божевільне роздряпування свідомості завершиться, аби почалося щось конкретне, предметне й здорове, не патологічне? Не знаю, чи дочекається, бо мене переклинило десь на першій третині тексту й далі вже не міг ні стежити за плутаним сюжетом, ні розуміти тих скімлень-плачів. От тобі й лауреат Гонкурівської премії. Мені справді жалко її читачів (написала близько сорока романів). Тому мимоволі згадуєш твори українських письменниць-сучасниць: Любов Пономаренко, Наталка Ткаченко, Євгенія Кононенко, Марія Матіос, Надія Гуменюк, Марина Єщенко… Далеко куцому до зайця (французькому до українського).
23 квітня
На відкриття сайту «Кропивницький: час-time», його літературної рубрики «Середмістя» найпершою обізвалась Ольга Полевіна, приславши три тексти про славетних українських музик: Семен Гулак-Артемовський, Микола Лисенко, Микола Леонтович. І в прозі її зацікавлення музикою зрозуміле, але щоб отак українською… Тобто, щось зрушилося в її космополітичній (глобалістичній, безнаціональній) душі? Чи це дань часові національного розвою? Врешті, менш важливі причини, які покликали до творення, ніж те, наскільки майстерно зроблено. Адже дуже ризиковані наміри сказати щось оригінальне про цих велетів – романи й повісті написані, не кажучи про наукові дисертації. Авторське уздрів я у описові зустрічі творця опери «Запорожець за Дунаєм» із Тарасом Шевченком, у зображенні віртуозного виконання на фортепіано елегії закоханої у Лисенка гімназистки, у тлумаченні щедрика, помаранчевої пташечки, яка провіщала українцям дохристиянської ери початок весни, початок календарного року – цю мелодію знає сьогодні весь світ. Отже, в усіх трьох текстах є авторське. Але ж абзац-два-три, а все решта – мало не енциклопедичний переказ біографій. Зарисовка, шкіц, есе? Прочитати студентам музучилища чи й консерваторії – клас: і емоційно, й елегантно, і корисно. Але на здобуття права художнього відкриття… Я вагаюсь, сумніваюсь, як і злюсь на себе за ці сумніви.
24 квітня
- «Вечірня газета» впала, як кажуть, нижче плінтуса, надрукувавши на першій полосі восьмирядкового, з дозволу сказати, вірша Валі Розмай про коронавірус у нашому місті. А потім я так само подумав і про «Народне слово», яке друкує вдруге велику добірку гайворонських віршарів (те, що пливе). Врешті, не тільки низькопробною літературою відзначаються ці газети, а й примітивними повідомленнями, які знайдеш на усіх без винятку місцевих сайтах, і об’ємнішими матеріалами. Газети здихають. Їх роблять двоє-троє нібитожурналістів, полоси заповнюються всяким-всіляким сміттям (поради, рецепти, анекдоти) та ще й крупним шрифтом, бо нема що ставити. Одна «Украина-центр» ще тримається. Сумно завершується газетна ера. Ми прямуємо до упадку всієї журналістської творчості.
- В дитинстві я не прочитав багатьох книг, які мав би прочитати – про це я вже не раз писав. Що стосується казок Редьярда Кіплінґа, то я їх і не міг прочитати, бо в Радянському Союзі цього автора, символом якого була свастика (задовго до гітлеризму), майже не видавали. І тому та через це вперше наймення Чучундра почув я з уст професора Леоніда Куценка, яким він незлобиво, лагідно називав вродливих і ледаченьких чи конозистих своїх студенток. А вислів «кішка гуляє як сама знає» – на якомусь засіданні літературної студії, коли обговорювалась творчість поза відомими правилами віршування однієї юної поетеси. «Ріккі-Тікі-Таві» – це ж назва пива зі смаком манго у бляшаних півлітрових балончиках і, по-моєму, цукерок із кислувато-кусючим наповненням. А фраза «Захід є Захід, а Схід є Схід і разом їм не бувати» мала б належати древнім персам чи китайцям, та аж ніяк не поетові ХХ сторіччя… Так комічно в моє життя заходив один з найбільших англійських (індійських, американських) письменників, який писати став у 13 років, першу книгу віршів йому видали у 15 (це ж середина ХІХ століття!), знаменитим він став уже в 23 роки, а лауреатом Нобелівської премії у 41, до цього віку написавши фактично усе своє найкраще. Кажуть, що він і досі непрочитаний і належно не поцінований, хоча найвищих похвал здобувся від Томаса Еліота (поезія) і Сомерсета Моема (новели).
Книгу його творів із характерними чорними ініціалами R.K. на вишневій оправі (без павука, правда) я придбав наприкінці Перестройки («Рассказы. Стихи. Сказки», Москва, «Высшая школа», 1989), не раз брав у руки, пробував читати, але чи здолав бодай один із вміщених шістдесяти творів (оповідання, вірші, казки) – не пам’ятаю. Фундаментальну передмову Юлія Кагарлицького прочитав (упізнаю тут свої підкреслення олівцем) і сам здивувався, бо як правило передмову чи післямову я читаю після всього, в кінці, аби звірити власні відчуття з авторитетним тлумаченням, а тут… Є таке народне прислів’я: щоб узнати, чи яйце тухле, не обов’язково його з’їдати все, варто надкусити. Почав я надкушувати: «Бегство Белых Гусар» – солдафонські жарти; «И вырыли яму» – саркастична розповідь про заздалегідь викопану могилу, а людина не вмерла і почалась бюрократична тяганина з оплатою виконаної роботи; «Поправка Тодда» – сатира про шестирічного хлопчика, який «порушив спокій Законодавчої Ради» імперії; «Дело о разводе супругов Бронкхорст» – двічі чи й тричі треба уважно перечитати це оповідання, аби втямити хитросплетіння судової логіки… І т.п. Я пробував уголос прочитати дружині (практикуємо традиційно цю методу) оповідання «Ночные часы» – і наче копу снопів змолотив, так ухоркався, а ще знітив і її, і себе. На другій сторінці оповідання «Свиньи» змушений був затряснути вишневі обкладинки. У чому справа? Описова манера – раз; важковимовлювані власні назви – два; засилля індійсько-англійських, персько-арабських та інших туземних термінів, переклад яких часто відсутній у словнику східних мов, що подається в кінці книги – три; важкотравні іронія і сарказм – чотири… І це не всі перешкоди, які читач має напружено долати в кожному абзаці. Винятків кілька: «Без благословения церкви» (невінчана любов англійського офіцера до тібетської дівчини, яку знищила лихоманка), до певної міри «Они» (як сліпота загострює материнські інстинкти в неодруженої жінки) і просто блискуча новела «В наводнение» (про перемогу людини над стихією, якій сприяла всевишня любов; новела, до речі, також переповнена туземною лексикою, однак…). Тож чи не в перекладачах причина, думаю я. Усі оті важкотравні тести російською належать Мелитині Кляґіній-Кондратьєвій – чи випадково це? Хто із сучасників перекладав українською оповідання Р. Кіплінґа? Бо я втомився від цього читання. Я розчарувався в нобелівському лауреаті. Про казки його і вірші промовчу, хоча прочитав їх теж без захвату (краще дивитись мультики). Усе пізнається в порівнянні.
P.S. Рідкісні імена Мелитина і Редьярд: перше ще можна знайти бодай у церковних святцях, а друге ніде, бо це ім’я батьки Кіплінґа дали йому за назвою озера у Великобританії, біля якого познайомились.
26 квітня
Фраза «твори письменника N я читаю все життя» в моїх читацьких нотатках з’являється і з’являтиметься нерідко. Бо, як і кожен читач, я маю улюблених і повертаюсь до них час від часу, пізнаючи все нові й нові грані їхнього таланту. Степан Васильченко – один із них. Хоч і в шкільній програмі його вивчали, і в університетській – та все ж ту «Мужицьку арифметику». Хоча якби уголос бодай раз оповідання «Роман» прочитали, то користі було б їй-бо більше. Я весь серпень і вересень торішні читав прозу, драматургію, публіцистику Степана Васильченка («Твори у трьох томах», Київ, «Дніпро», 1974, тираж 50 тисяч примірників, загальний обсяг 1248 сторінок – придбав я їх чи не в самій Ічні, коли практикувався у чернігівській комсомольській газеті 1977 року). Небачена розкіш, яка рятувала мене від нападу кількох болячок. На форзацах та берегах сторінок я штрихом-двома окреслив чи не кожен твір, аби при потребі нагадати зміст чи бодай враження, які з часом геть забуваються. Це силуване бажання утримати в собі рядки й думки найдорожчих – марне бажання, але як ти його скараскаєшся, коли воно тебе мучить? Про Васильченка критика здебільшого пише як про дореволюційного письменника, а він же найяскравіший приклад того, хто переступив і в радянську добу, якій не міг не помастити трохи губи медом («Олив’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Червоний вечір»…), але й тут окремими символічними мазками натякав на нашестя («…і впала тоді на землю червона од західдя мла…», чи образ «здоровенної свині з червоними, як ягода, очима» в мініатюрі «Русин», від якої одбивається малий Штефан: «Геть! Чу-чу! Я не боюся тебе. Бо то я русин є, а ти швиня!»). До речі, чомусь ця мініатюра про першу світову опублікована аж після другої світової, по смерті письменника. Врешті, може, це й надумані мною асоціації. Однозначно зрозуміло, що без таких творів Васильченка, як «Вечеря», «На чужину», «Циганка», «Чарівний млин», «Волошки», «За мурами», «Талант», «Приблуда», «Свекор», «Віконце» – без них неможливо уявити нашу літературу. Або ж прочитайте куценьке на чотири сторінки, оповідання «Кам’яне царство» (мати випихає малого сина жебракувати, бо нізащо прожити), друковане теж по смерті, й ви відчуєте, з яким творцем маєте справу. Або ж півсторінкову поезію в прозі «Місто» – на всі часи з пристрасною любов’ю сказано про «канат, яким воно обведено і якого не всякий бачить»…
Степан Васильченко вірив у могутню силу театрального дійства, відгукувався в пресі на вистави М.Садовського та сценічний талант П.Саксаганського. Написав і сам трохи п’єс, найвідоміша з яких «На перші гулі», театри не квапились брати їх до свого репертуару як «для сцени непридатні», на що драматург сильно досадував у своїх автобіографічних записках. Думаю, що багато самодіяльних труп і сьогодні дякують йому, але справді – це не Васильченків жанр. Як і кіносценарії, які він кинувся писати в кінці 20-их для німого кіно: жодного із шести не екранізовано, лиш відібрали в письменника кілька сприятливих для творчості років, а ще нав’язали нервових бюрократичних позовів, краще б він використав ті роки для написання другої частини повісті про дитинство Тараса Шевченка «Широкий шлях»; і другої й третьої – задумувався цей справжній шедевр Шевченкіани у п’яти частинах. Не написав, не встиг, бо доля відвела йому всього 53 роки – але встиг дуже багато: три томи – не вся спадщина. Десь із якогось джерела я черпнув, що до трьохтомника не ввійшла ціла низка його гострих, заборонених радянською цензурою есе-етюдів: «В темряві», «Московський ґедзь», «Обивательські жарти», «Туге слово», «Куди вітер віє», «Про козака Ося і москаля Ася». Треба поритись, тепер же вони точно опубліковані, але в бібліотеку не пускають – карантин.
Автобіографічної лектури у третьому томі небагато – понад сто сторінок, але вона дуже цікава, бо подає прямо малознані факти з життя письменника, його захоплення, настрої, роздуми: до 100-річчя Шевченка київське видавництво «Криниця» видало в світ «Кобзар» 12-тисячним накладом, який царська влада весь конфіскувала; усі брати Панасенки були схильні до писання, а Федір із псевдонімом Темний у Вінниці опублікував четверо оповідань (помер од сухот); цікаве спостереження над вимовою українських артистів: «завжди хоч трохи скидається або на дядьківське патякання, або на штучну декламацію – у Саксаганського не помітно і тіні цього»; а ще поради-застереження: «для письменницької праці варт завести строгий регламент – гігієна праці письменникам потрібна більше, ніж кому іншому», «бездари, що грізним фронтом ідуть в літературу, далеко енергійніші і більш пристосовані до боротьби за місце в літературі, ніж більше обдаровані одиниці», «Переробка для театру художніх повістей і романів, як відомо, дуже небезпечна річ, якою легко можна попсувати літературний твір і розхолодити те враження, яке робить на читача оригінал»…
Насамкінець хочу навести дражливу для сучасного читача цитату Степана Васильченка: відповідаючи за рік до смерті у мемуарній повісті «Мій шлях» на питання про вплив на нього світової літератури, писав, що в юності за два роки безнастанного читання Скотта, Діккенса, Шекспіра, Сервантеса («тхнуло нудом і цвіллю») ect він зробив висновок: «Найсильніше враження, повторюю, справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі». Кожен українець-митець, думаю, неминуче приходить до такого висновку.
30 квітня
У нашій домашній бібліотеці більшість (як казали в радянські часи, 99,9%) книг придбані мною. Дружина принесла трохи, здебільшого подарованих чи куплених на презентаціях (Петро Осадчук, Василь Чепурний, Світлана Йовенко, Володимир Яворівський, Євген Баран, Борис Олійник, Леся Романчук, Олекса Ющенко, Михайло Шевченко, Валентина Мастєрова, Роман Коваль…). Діти наші не випадають із свого покоління, яке книжок не читає, а тим більше не купує, ба не знає навіть де ті книгарні знаходяться. Хоча мати їх обох у дитинстві намагалася прилучити до книжки, читаючи їм вголос перед сном – може, колись той досвід і зрезонує, але не тепер. Устим не приніс додому жодної книги, не знаю, чи й прочитав сам бодай одну. А Христя і прочитала, і принесла. Ось, бачу, на полиці у світлиці стоїть нова-новісінька, наче неторкана, книга з золотим тисненням на оправі «Перси Биш Шелли. Стихотворения» (2007) – англійський класик пушкінської доби у перекладах К.Бальмонта (чув, чув…). А на етажерці в лоджії такого ж кишенькового формату, як і попередня, тільки на геть пожовтілому папері і в м’якій обкладинці зі згинами, плямами та заломами, наче її пси десь волочили, – повість-роман бразильського сучасника Пауло Коельо «Валькирии» (Москва, «АСТ: Астраль», 2011, тираж 120 тисяч примірників, с.224). «Ти читала цю книжку?» – запитую її. «Ні. Але я читала інший його роман “Вероніка вирішує померти”». «І я читала – “Алхімік” і “Одинадцять хвилин”», – додає дружина. Мушу надолужувати.
Пригадую, років десять чи й двадцять тому був зчинився прямо бум через приїзд Коельо в Україну. І чого тільки про його творчість не говорили: від графоманії до шедевральності. Нині я прочитав один його твір. «Валькірії» багатьма моментами автобіографічна штука: головний герой Пауло створив Альтернативне товариство із хіппі, став писати бісівські пісні, якими захоплювалась молодь всієї країни (одна з них, що закликала прихід сил тьми фразою, співаною навиворіт і виконавці навіть не розуміли змісту співаного тексту), згодом поліція запроторила музик до в’язниці як таких, що готували в Бразилії державний переворот, де й прийшло до Пауло прозріння й усвідомлення своїх безбожних діянь – і він попросив у Господа прощення. Це реальна частина твору, захована всередину – всього двадцята частина тексту. А все решта – видумки про пошуки ангела-охоронця в американській пустелі Мохаве: там же маг Пауло із дружиною Кріс зустрів загін вродливиць на конях, валькірій, які сприятимуть йому в пошуках. От і все. Казка для дорослих? Мені це не цікаво. Як і ті кілька банальних афоризмів, які я надибав у маленькому романі. Але ж читачів у цієї прози он скільки! «Об ангелах будут говорить ещё многие века, потому что дети, старики и пророки есть и будут всегда». Кожному своє.