Володимир ЯРЕМЧУК
ДИХАЄ ЧЕРВЕНЬ СМЕРТЕЛЬНОЮ ПІЧЧЮ…
***
Каховське море над Великим Лугом
історію сховало прастару,
де предки йшли із шаблею і плугом,
де курені стояли по Дніпру.
Козацька Січ ще простягала руки.
Із дна Дніпра кричали нам коші:
Олешки, Томаківка, Базавлуки..,
щоб докричатись кожної душі!
Це ж їхню пам’ять утопили підло,
аби нащадків нищити тепер!
…Каховське море шумовинням збігло…
Регоче знавіснілий Люципер!
Несе Дніпро живих і трупи, й міни,
історію являє нам із дна…
Козацький Луг діждався переміни…
Яка жорстока і страшна ціна!
Ті самі, що раніш занапастили
цей край, ввігнавши в нього меч,
тепер зробили тут нову пустиню!
Цинізм і звірство, що не знає меж!
Великий Луже! Втоплена звитяго!
Це вкотре над тобою чинять глум?!
… Над українськими житами і життями
московський знов занесено колун.
***
Не приходить до мене у гості слово.
Загубилося на війні.
А приходить, так… не зерно – полова,
не потрібні вам і мені.
І безкриле воно, й проти зла безсиле.
Бенкетує тим часом смерть.
Знов чийогось ховають героя-сина.
І слова – шкереберть!
Що – слова?! Їх написано міріади!
(Ось і ці – пустоцвіт і шлак).
В час убивств і свавілля, глумління, зради
краще слово – броня й кулак.
***
Із мого весілля, на якому блискуче
танцювала незнайома п’яничка…
Співав баритон! Реготіли кларнети і труби!
Весілля гуло! Танцювали і хата, і тин.
…Не звівши очей і німотно затиснувши губи,
вона йшла до танцю. Самотньо. Під скепсису плин.
Вона так граційно аж ніби пливла над землею.
Синюшне лице – і довершеність рухів і поз.
Вона мов летіла за долею злою своєю,
що мала зайти – і зрадливо проскочила повз.
Була у тім танці безвиході темна безодня.
Була безпричальність і туга – так само – без дна.
І длань не спустилась над нею ласкава господня.
Вона потопала: гірка, самотинна, одна.
Вона танцювала – і рухами пісню творила.
Вона захищалась від сміху і терня юрби.
Збагнув я: у танці незнана пливе балерина
на хвилі брудній вселюдськóї хули і ганьби.
***
Недарма московити вбивають Трипілля!
Утопили козацькі коші – недарма!
Там – історії нашої дні золотіли.
Там наш предок – і плужив, і шаблю тримав.
Ми тоді вже були. (Квітували й до того).
У віках тут зростали десятки культур!
Тут у златі тоді ще ходили і в тогах,
коли їх дикуни ще й не вийшли із шкур.
Московиту – це поглум. Його він не стерпить.
Там пухлинно зросла візантійська пиха!
Нас і нашу історію прагнуть там стерти,
тож у всіх злодіяннях не бачать гріха.
І виспівує вітер нам заупокійні…
Жайвори поніміли в пожухлих полях…
Благодатно, Европо, живи і спокійно:
Україна орді заступила знов шлях.
***
Червень дихнув розпашілою піччю!
Хмари не можуть напитись води…
…Бронежилет, кулемет і заплічник –
воїн стоїть проти смерті й біди.
Затишку ждуть побратими-солдати.
Їм не від сонця ховатись – від куль!
Звідки ударить вогонь – не вгадати,
не прозирнути – слідкуй, не слідкуй.
Знов чингізидів постала примара!
Знову їм Русь-Україна пече!
Середньовіччям породжена хмара
вісім століть у дев’яте тече.
Дивиться смерть Україні у вічі.
Воїне-сину! Тримайсь! Не впади!
Дихає червень смертельною піччю…
Хмари не мають живої води….
***
Всесвітня туга хлюпає з очей
дівчатка, що читає вірш солдатам…
Лещатами стискає слізний щем,
як стелу батька обійма дитятко…
Пригаслим зором світ жаский ловлю,
печусь вогнем… безногої гімнастки…
Згоріли вже всі поклади жалю,
а він росте, прохромлюючи наскрізь!
І все ж – дарма! Пече й болить дарма:
змінити щось уже немає змоги!
…Але й дороги іншої нема.
Вона єдина: лиш до перемоги.
***
Шумить, шумить, шумить
зелений вітер!
Пливуть, пливуть
блакитні небеса…
У цьому світі, – як у цьому світі:
невичерпальна – всі віки –
краса!
…Горять, горять, горять
жита і діти!
Повзе, повзе
убивниця-орда.
У цьому світі, – як у цьому світі:
невичерпальна – всі віки –
біда!
Проб’юсь, проб’юсь
неопалимим цвітом!
Спиню, спиню
ординський хижий вир!
У цьому світі, так! у цьому світі
невичерпальне – всі віки:
«Живи!»
***
Степ наснивсь у вишиванці трав,
жайвора вколисаний піснями.
Літній день поволі догорав,
згадуючи радощі весняні.
Я собі наснився в тім степу,
у дрімóті на вітрах роздольних…
День нечутно клав свою стопу
у траву і ткав для мене долю.
Хто ж то був? Чи я, чи предок мій,
плеканий і схований цим степом?,,
Світ іде. Між квітів і димів.
Безкінечним котиться вертепом…
***
Дивен світ! Щодень шукаєш броду.
Вік живеш, аби збагнулося пізнання:
нас вбивають не печалі і хвороби.
Нас вбиває… недоцільність існування.
***
Війна… Панахиди… Ладанки…
Плачі й нескінченні погреби…
…Обтята осколками яблунька
цвітом всміхається в небо.
***
Немає дня, щоб серце не стиснулось.
Немає дня, щоб не пекла сльоза.
Повзе з кремля шизоїдна понурість.
В грудневім небі не вщуха гроза.
Святкують шáбаш вбивці московитські,
вселенський проголошуючи крах.
По незачатих крешуть блискавиці.
По убієнних – спопелілий прах….
Вчепились в горло хижі переплути!
Йде московит у хату нещадим.
Стоїть питання: бути чи не бути?
І вибір тут можливий лиш один.
***
Заточилась вишенька у квітень,
в білий цвіт вгорнулася туманово…
Дика груша, вражена осколками,
згадує свої далекі весни…
***
Тепер такі пісні, щоб менше пісні.
А шуму, шумовиння – через край!
Чи то диктує моду шоу-бізнес,
чи несмак перейшов за крайню грань?
Вдивляються в нащадків предки сумно.
Не сходить жито від таких пісень.
Давним-давно не заплітають Шума…
Лиш ритмошум мелодії пасе.
Аби нікотра в пісню не пробилась,
в таку, що заспіває весь народ,
не стала би, окрилена, на крилас
і шумогрюку не закрила рот.
Дарма! Мине. Облущиться короста
і мелодійна проросте душа.
Пісень народних знов заквітнуть брості
і солов’ям на поміч поспішать.
***
Чумацький шлях пролився молоком,
просипався міжзоряною сіллю.
Із вічності у вічність рушником
прослався – і жалобним, і весільним…
***
Жменьку води ледве вихлюпнув дощик
та й десь побіг, пустотливий хлоп’як!
Йшов би ти, дощику, трішечки довше!
Чом не напоїш цю землю ніяк?
Дощик і хмари – за вітром, за вітром!
Вчись у житті вдовольнятись мали-им!
…Так і чекаю… То звідти, то звідти.
Лиш на ждання усе менше хвилин.
«Вчись вдовольнятись малим…» – а куди вже?!
Мізером, може?! Отак і живу.
Час невблаганний аж холодом дише…
Не вдовольнившись, у безвість пливу…
***
Ішов собі, втопивши очі в землю…
А тільки звів – переді мною лан!
Прибрав у золото недавню буйну зелень
і кожен колос – ніби сон долав –
схилився низько, вщерть уже налитий,
напившись вдосталь сонця і води,
гойдав зерняток золотаві злитки
й немов казав: «Поглянь, як я вродив!»
Я задихнувся, вражений безмежжям,
розливом золотистих колосків…
Синіли сокирки в полях по межах
і жайвора бринів невтомний спів.
Самі чомусь побожно склались руки
і очі вдячно в небо підвелись…
І музики пречисті дивні звуки
в душі цвіли й хоралами лились.
Враз обізвались предки голосами
утішено, що я – дитя землі.
І попливли хорали небесами.
І хтось мені молитися звелів…
Багато відшуміло літ і весен.
Час – то галопом, то немов молюск.
Коли чогось буваю я невесел, –
я тому полю подумки молюсь.
***
У світі ніша є для кожного:
для боголюбця і безбожного,
для сіромахи і вельможного,
для мудреця і… так собі…
Для всіх є ніша. Й такса є.
Під себе світ не варт прокрустити.
Ані кісток не треба хрускоту,
Ні ґвалтівного «міра рускаґо»,
ні душ нищимих стогонів,
ні тіл страшних бефстроганів.
Той так живе, а той – отак собі.
Той – за любов’ю, той – за баксами.
Той чистоплюйний, той закляксений.
Цей світ спокон усяким був –
і тим, і тим просякнутим.
Яких у ньому тільки постатей!
Живи, як Небом тобі послано.
Світ не ламай. Не сій зло. Ось воно:
лояльності всесильний цвіт,
що робить справедливим світ.
***
Розумний, – кажуть, – нинішнім живе…
Чи думка вже така й незаперечна?
Але ж минуле доганяє, зве!
І спогади рясні, немов черешня!
Колишнє приросло нам до душі
її утнеш, відрізавши минуле.
Я ж не збайдужено-холодний ШІ!
Я зітканий із того, що минуло!
…А там батьки сміються молоді;
там всі мої закохані зозулі;
там вікон очі мружить рідний дім
і мрії ще гніздяться не заснулі!
А як це – завтрашній не ждати день?!
То це життя якесь і геть амебне.
Хто згадує вчорашнє – в завтра йде.
…Ця байка – про сьогодні – непотребна…
Життя – не пазли. Не калейдоскоп:
і згадками, і планами прошите.
Чи є бодай хоч хтось у світі, хто б
одним сьогодні міг життя прожити?
***
Іду повз лавочки, де молодий чоловік
розмовляє по телефону.
- Я, б., тобі, б., дзвоню, дзвоню, а додзвонитись,
б., ніяк не можу. Якась, б., така связь, б., нікакая!
Живем… на смітнику зловонних слів…
Немов помиї хлебчем із корита.
Отой вже б невід із матюччя сплів!
А той ще ні – не вміє говорити…
Але і він за рік який, за два
збагне слова, зав’яже їх у фрази.
І будуть там не лиш на «б» слова;
і він до них не матиме відрази…
Він смакуватиме цих слів потворність, –
таких йому природних рідних слів!
…«Поезія – це завжди неповторність…»
Для кого, Поетесо, Ваш засів?
Поет себе виплескує у Слові
і душу з ним вичерпує свою.
А масам що? Їм – солоненький слоган
та сленг, та нецензурщини салют…
Проте… Проте…
А «Засвіт встали…»?
Це ж нечистотний не втопив потік.
Не віддалось це бруду на поталу.
Цього чужинський не засік батіг.
Тож Слову бути!
…І помиям бути?
Душа розчахнута між слів стоїть
воднóчас – і гидких, і незабутніх…
І так ведеться із тисячоліть.
***
Ввійти б у ліс, у зеленаву тишу…
Пірнути в присмерк грабів і дубів…
Там Лісовик таємну казку пише
під туркотіння диких голубів.
Там дубенята аж стають навшпиньки!
А жолудятам сняться вже й дуби…
Там грибенята стережуть шапинки
і мавки чешуть ясенам чуби.
Там дзвін зозуль віщує довголіття,
вода джерельна з каменя пливе…
Зануритись в зелене буйновіття,
відчути лісу дихання живе!
З кринички пити непочату воду.
Прикласти тишу до душевних ран.
Десь там, примеркла, ходить Пам’ять Роду
і стереже наш спільний Вічний Храм.
Зайти! Вернути в юність, у родину!
Бо ліс один тепер – моя рідня,
мій спогад теплий, диво моє дивне,
мій батько-ліс! Я там ще хлопченя…
Там світ мені усміхнений і добрий.
Ще білі крила намірів моїх!
Ніхто-ніхто ще не зайшов за обрій
і чистоти ще не торкнувся гріх!
Чи й ліс мене, – як я його, – так любить?
Чи жде мене? Чи бачить віддаля?
Колись я з нього дуже пнувся «в люди»…
…Тепер ніяк не вийду відтіля.
***
Скрипка плаче, скаржиться, сміється –
повінню мелодія пливе.
А сопрано, тенори і меццо
згасле перероджують в живе.
Аж п’янка бентега повнить груди
на полях скрипічних володінь.
І дарма, що вік мій – сивий грудень, –
сили прибувають молоді.
Знов стають крилатими пегаси…
В храмі серця знову солов’ї…
…Наші мрії – музика пригасла…
Воскреси, скрипалику, її.
***
Зрізали грушу стару при дорозі.
Зрізи біліють душею її…
Вже не страшні їй морози і грози.
Але й не чути вже їй солов’їв.
Зрізали… Що тут ще можна казати?
Всьому свій час і дорога своя…
Завтра моє! Невідоме ще завтра!
Що там – геєна чи зірка сія?!
Зріжеш мене, як оту стару грушу…
А не піддамся! Ще й викину цвіт!
Завтра мовчить: загадкове, незрушне.
Що там гадати? Я – груша без віт…
м.Долинська
Мирослава КИРИЛЬЧУК
ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ
Тарасові руки трусилися, і він не міг із цим нічого вдіяти. Ще й зображення на екрані мобільного дрижало. Часом воно поблимувало, завмирало, а тоді гасло. Навіть не гасло – просто екран вкривався сірим ряботинням, нібито на нього хтось по той бік час від часу накидав рядно.
Розгледіти щось, окрім людських силуетів, було важко. Та й силуети складались у щось цілісне хіба що в уяві. Он закинута за спину голова й дугою вигнуте тіло. Видно лишень його верхню частину, тож залишається тільки вірити, що низ прикриває ота купка хмизу, яка колись була кущем. За пів метра ще одне – чоловік лежить горілиць, руки й ноги розкинуті, наче він приліг на гарячому пляжному піску, аби засмага взялась рівномірно. Тільки форма, на якій бурі плями засохлої крові вимальовували власний камуфляжний візерунок, й обпалена руда трава довкола дисонували із безтурботною позою людини.
А он силует, від погляду на який серце забилося швидше. Заспокоїв себе. Принаймні спробував це зробити. На такому невеличкому екранчику не варто й пробувати щось роздивлятися. Що з такої відстані побачиш? Мертві ж усі стають однаково не схожими на себе живих. Особливо, коли в них довго втуплюватись очима. Треба просто запам’ятати координати квадрата й попросити хлопців, хай завтра чи за першої нагоди ще раз запустять «пташку», але вже прицільно. Й продивитися зйомку не на телефоні, а на більшому екрані, бодай на планшеті.
Зображення знову загойдалося, й Тарас відчув, як хвиля нудоти підперла горло. Так, ніби у дитинстві на гойдалці: ззаду його підштовхують маленькі вологі руки, а перед очима світ хитається і дрижить. Щось усередині спочатку холоне, а коли остаточно перетворюється на застиглий холодець, починає підніматися під горло. Гукнути: «Годі!» – означає здатися, бо ж брат перед цим довго вигойдувався і вимагав штовхати сильніше.
«Гойда! Гойда-ша! Де кобилка, там лоша. А кобилка в лісі, а лошатко в стрісі!» – ще й досі, коли нападав приступ нудоти, у вухах зринав дзвінкий Олегів голос. Тоді ж, якщо Тарас спробував би розкрити рота, холодець, що вже щільно підпирав горло, вмить вихлюпнувся б. От було б сміху й кпинів! Тож міцно заплющившись, щосили тримався за гарячі від його пітних долонь ланцюги гойдалки.
І сьогодні він теж уп’явся в телефон мокрими й гарячими руками – відчуття такі ж, як у дитинстві на гойдалці. Міцно склепив повіки, заковтнув повітря, аби липка хвиля, яка стрімко піднімалась зсередини, осіла. Вирішив, що зв’яжеться з Олеговим підрозділом і ще раз попросить хлопців, аби політали над втраченими позиціями. Звісно, ризики чималі, бо сіра зона, бо місцевість прострілюється, бо «пташки» в дефіциті й ризикувати ними не можна, бо ж бойовий виліт – це одне, а приватне прохання, нехай навіть на рівні ротних – то зовсім інше.
Він і так ледь домовився, аби й цього дрона запустили. Якщо б хлопці його втратили, по шапці отримали б усі. Але Олега любили. Його завжди любили чужі люди. Та й він, мабуть, чужих любив більше ніж рідних. Тому є надія, що попри ризики, БПЛА піднімуть ще раз і знімуть усе зблизька. А тоді Тарас роздивиться детально і, дасть Бог, видихне спокійно.
Те, що без очей на нулі ніяк, Тарас і сам прекрасно відчув. Перед самим поверненням із позицій їхню «пташку» приземлили. Й одразу за цим з того боку накидали мін. Обстріл був такий щільний, що ні голови підняти, ні в землю втиснутися: окоп майже засипало. З десятка тих, що відрядили на позиції, двох задвохсотили, а ще трьох чи поранило, чи контузило, один із них не чує й досі. Довелося тоді нашвидкоруч розчищати окопи, аби хоч якось втиснутись туди. Ще й загиблих побратимів прикопали поруч, аби миші й негода не пошкодили тіл. Не буде тяжких трьохсотих і трапиться можливість – винесуть, щоб потім родичам не завдавати клопоту: ДНК здавати, втрачати зайвий час і нерви. Хоч нерви – то на війні безповоротні втрати, розхідний матеріал. І не тільки в тих, хто воює.
Мати он, мабуть, жодної ночі нормально не спала. Вони ж усі троє – Тарас, Олег і Дімон – воюють. Ще й так співпало, що всі одночасно на передку, але на різних напрямках. І як тільки на одному стишиться й, здавалося, можна хоч трохи видихнути, одразу ж на іншому ситуація загострюється.
У Дімона тільки перед повномасштабкою контракт закінчився, а вже в лютому він мчав із Польщі. Тараса мобілізували через рік. Про те, що воює й Олег, дізналися випадково: якась закохана, що крутила з ним шури-мури в учебці, подзвонила матері й спитала дозволу приїхати, бо вагітна від її сина – була готова до Перемоги чекати Олегового повернення у майбутньої свекрухи. Воістину: ніхто так не вірить у ЗСУ й у Перемогу, як ті, хто вирішив народжувати під час війни. Хоча, навряд чи це було свідоме Олегове рішення. Він зробив, а ти, матінко, думай, що хочеш. Поспиш, аякже…
«Люлі-люлі-люлі, хай не візьмуть кулі! Розвернуться стріли, щоб ви були цілі!» – і де тільки мати таку колискову надибала? Тоді ж про війну не те що не думали, не вірили, що вона взагалі можлива. Саме минув рік від проголошення Незалежності, коли прийшов час їм народжуватись. Дімон хотів братика, а потім іще кількох: у їхньому дворі якраз футбольні ворота поставили й поле між ними піском засипали. Батько реготав і казав, що Дмитрик вибрав йому найперспективніший вид спорту, бо у всіх інших склад команд значно менший. Мати лиш зітхала й виспівувала над колискою, в яку вміщалися обидва згорточки, про свої кулі, хоч звичніше було б про гулі чи про сіренького котика. Виявилось, як у воду дивилась...
Тож Тарас вважав себе і братів заговореними від куль із колиски. Це додавало йому і сили, й віри. Бо нема тут таких, кому не страшно. Просто, якщо віриш, що заговорений – не ТАК страшно. Він і матір у цьому переконав, коли вчепилась у нього на порозі квартири після його короткої відпустки й не відпускала від себе. Здається, тепер вони обоє вірили, що колискова діє, й обом із цією вірою жилось хоч трохи легше.
Останнього разу Тарас десять днів не давав про себе знати – не було як. Та й по поверненні, проволочивши на собі декілька кілометрів тіло побратима, розмовляти не хотілось ні з ким. Проте треба було, як завжди, кинути пару скупих речень матері – що швидше подзвонить, то легше їй буде.
Та цього разу мати не спитала, як він, а одразу ж зайшлась плачем:
«Ти-ти-тиждень тому з військкомату принесли... бомажку, що Олег безвісти зник... Я кинулась дзвонити до тебе, а ти не на зв’язку, набрала Дмитра – хтось підняв його слухавку і сказав, що він на завданні. Я хлипаю в трубку, а там кажуть, що коли повернеться, відзвониться. От я вже тиждень про вас усіх нічого не знаю! Дімка тобі не дзвонив? І де тепер Олега шукати?..»
Відтоді липкий і тягучий холод разом із чимось гострим заповз Тарасу під ложечку й оселився там. Як його позбутися – не знав. Колисковою тепер не зарадиш. Треба будь що переконатися, що Олег живий: «зниклий безвісти» ще ні про що не каже. Воно означає, що брат десь вигулькне днями, бо, можливо, виходив із позицій сам і рятувався, як міг. Може статись, що він у полоні, але тоді... Тарас не знає, чи хотів би собі такого. Проте про інші варіанти волів не думати. Набрав ще раз матір, попросив, аби сфотографувала й переслала повідомлення: треба ж знати підрозділ, у якому воював Олег. Вона переслала розмитий знімок – здогадався, що руки добряче трусилися, коли фотографувала.
Тарас довго сидів за стовбуром обчухраного прильотами дерева і вдивлявся у документ, який закріплював за Олегом місце поміж небом і землею. Ніби на тій дитячій гойдалці: «Гойда! Гойда-ша! Де кобилка, там лоша. А кобилка в лісі, а лошатко в стрісі!» От тільки в якому лісі чи в якій стрісі тепер сам Олег? Він усе життя то з’являвся, то зникав. Коли з’являвся, слідом падали на голову як не сумнівні історії, то люди. Як от і ця новоспечена наречена – пиріжок із начинкою, з якою тепер не знають, що робити.
Мати тоді одразу ж до Тараса за порадою кинулась, бо і з колишньою Олеговою дружиною у неї хороші стосунки, й де гарантія, що це не якась пройдисвітка чи така сама любителька пригод на одне місце, як і їхній Олег. Тарас не знайшов, що порадити матері. Він вже давненько не спілкувався з братом. Якраз після чергової дурнуватої історії, яка трапилась одразу після ще дурнішої – з кредитом. Про останню хоч знають лише вони обидва, а от про ту з кредитом йому й досі соромно перед Лєркою.
Вони з Лєркою сусідили, ходили в одну школу, але з різницею у шість років. Після Лєриного випускного Тарас приніс її ледь теплу із парку, що навпроти їхнього дому (він саме вертався з нічної зміни й надибав п’яненьку випускницю). А потім якось все само собою склалося. Через рік уривчастих зустрічань без п’яти хвилин молодята вирішили перед одруженням світу побачити. І яким же було здивування обох, коли Тараса не пропустили за кордон через кредитні борги! На пропускному пункті він нічого нікому довести не зміг, бо ж проти офіційної бази боржників аргументів не було ніяких, окрім чесного слова самого Тараса. Ображена Лєра таки вирішила їхати сама. А розлючений хлопець наступного дня ногою відчиняв двері банківської установи.
Години з’ясувань, дзвінків, співставлень і доказів тільки Тарасу дали відповідь, як так сталося. Банку ж було все одно: всі документи оформлені правильно, копії зроблені з оригіналів, фото у базі Тарасове. А те, що в нього є брат-близнюк, який і провернув цю аферу, використавши документи Тараса, банківських працівників цікавило мало. Олеговим у цій історії був тільки номер телефону.
Тарас залюбки зігнав би свою злість на братові, але той уже кілька місяців не давався чути, мабуть, просаджував залишки позичених у банку коштів. Мати вмовила не подавати в суд, бо на адвокатів піде чимало, а повертати борги доведеться якщо не одному, то іншому. Та й для сім’ї ганьба: родичі і знайомі рознесуть цю історію, ще й від себе прибрешуть.
Лєрка ж після повернення з Венеції вирішила, що світ занадто прекрасний, аби не бачити його через чиїсь проблеми, навіть якщо їх створив не її наречений, а його брат. А за пів року притягнула із якогось закордоння лисуватого женишка – і тільки їх бачили, що на весіллі в найкрутішому ресторані їхнього містечка. Кажуть, живе зараз на океанському узбережжі і шле родичам полум’яні привіти упереміш із валютними переказами.
Тарас тим часом гарував, платив кредит і відчував, що якби в цей момент Олег втрапив йому на очі, то історія Каїна й Авеля заграла б новими барвами, але фінал у ній був би незмінний. Тому його абсолютно не схвилювала ймовірна поява Олегової вагітної нареченої. Якщо вона така ж, як і його брат, то хай хоч усе життя водять одне одного за ніс, аби подалі від нього й бажано подалі від матері. Здивувало лиш те, що Олег теж воює – здавалося, він ніколи особливо не палав бажанням Батьківщину захищати.
Тарас розпрямив спину, вперся в нерівний, обшмугляний снарядами стовбур дерева, й прикрив очі. Згадалось, як у школі вони з братом відповідали один за одного, коли їх викликали до дошки. Олегу краще давались гуманітарні науки, Тарасу – математичні. Тож іще в молодших класах зметикували: можна мати неабияку вигоду з того, що розрізняє їх лиш мати. Навіть батько зазвичай плутав. І тоді Олег частенько випрошував у нього кишенькові гроші за себе й за брата. А потім демонстративно їв морозиво й не ділився. Хай би й цього разу він придумав щось таке ж ловке, щоб обдурити смерть. Його ж обманював. І не раз. І Тарас завжди прощав. Аж до того випадку з кредитом, коли було соромно і перед Лєркою, і перед собою. Страшенно злився, але все ж виплачував позичені братом гроші, щоб мати не нервувала. Вона, звісно, зі своєї мінімалки намагалась щось підкинути, аби Тарасу було легше. За пів року після того, як Лєрку урочисто розписали в їхньому РАГСі, Олег з’явився, нібито нічого й не сталося. Та ще й не сам – привів зі собою довгоногу кралю й оголосив, що то його дружина.
Кралю звали Вікторією, і треба віддати належне, вона виявилась доволі нормальною. Мабуть, саме тому молодята протримались у парі недовго. Якісь нові горизонти і нездійсненні мрії покликали непутящого благовірного у широкі світи, Віка ж вчасно зрозуміла, що жити з таким чоловіком складно. Тож поки не застрягла у сімейному побуті і не зв’язана дітьми, сама й подала на розлучення. Зі свекрухою умудрилась залишитися в гарних стосунках, а з Тарасом взагалі заприятелювала. Вони інколи зустрічалися за філіжанкою кави чи й за чимось міцнішим, і ніхто зі знайомих навіть не запідозрив, що то не Олег із дружиною.
Спершу це смішило обох, особливо, коли при зустрічі сердобольні родичі починали допитуватись, чого ж це вже стільки часу після весілля минуло, а дітей у молодят все ще нема. Тарасу подобалась така гра, доки він не помітив, що це вже не зовсім гра, а щось більше. Й от коли майже вирішив, що треба поговорити про це з колишньою братовою, доля знову наднесла Олега. З тієї зустрічі Тарас чітко пам’ятає одне: як брат, напідпитку, волає йому в обличчя:
– Так і будеш за мною все доношувати? Ти завжди підбираєш те, що мені вже не потрібне! Бери і її. Гроші все одно ти вже мені за неї виплатив. Якщо ж я вирішу, що мало, візьму ще один кредит – точно будемо квити!»
Хтозна, може, то було банальне почуття власності, хоч «власність» уже не була Олеговою. Тарас тоді вискочив із квартири й спершу думав з’ясувати стосунки з Вікторією, признатись, що вона йому подобається і запропонувати хоч спробувати бути разом. Але потім сумніви стали закрадатися у мозок. Особливо коли подумав, що вона завжди порівнюватиме їх обох: таких однакових, а насправді таких різних.
Рішення прийшло само собою – і ноги звернули в центр містечка, де вже роками працював тату-майстром їхній однокласник. У невеличкому приміщенні було чисто й пахло спиртом. Вадим не став уточняти, котрий із близнюків прийшов до нього:
– Давно пора! Так вас хоч люди розрізнятимуть, а то завжди ніби оті двоє-рябоє чи як там у мультику: двоє із ларця одинакові з лиця. Хоч я чи не єдиний у класі просік, як ви одне за одного відповідали. Художники – вони такі, їх так запросто не обдуриш! Навіть ідея шантажнути вас проскочила, але з твоїм Олегом краще було не зв’язуватись. Він коли за себе здачу давав, дурним робився, а за тебе взагалі готовий був пошматувати.
– Ти, мабуть, таки плутаєш нас…
– Та ніби ж ні. Ти – Тарас. Олег завжди всіх довкола попереджав, що коли хтось зачепить його брата, то пошкодує, що народився. Тільки ж розрізнити вас ніхто не міг, то й не чіпали жодного, подалі від гріха. От ти скільки разів від старших пацанів получав? А гроші в тебе у школі старшаки забирали? Думаєш, із тобою такого не траплялось через те, що в нас елітна школа? Ні, школа у нас звичайнісінька, а не чіпав тебе ніхто, бо з Олегом не хотіли зв’язуватись, він же завжди із дорослими хлопцями тусив, під їхнім захистом був… Але ж загалом ніхто не розрізняв, хто з вас крутіший, тому тобі й щастило. То що б’ємо? Вже щось вибрав? Бо можу за додаткову плату якийсь власний ексклюзив запропонувати.
Поки згорблений Вадим набивав на руці татуху за власним ескізом, Тарас згадував, як у дитинстві влітку найчастіше батьки відвозили всіх трьох у село до баби Єлизавети, по вуличному Сетьки. То була батькова матір, яка, на відміну від материної – баби Ольки – запросто справлялась і з трьома хлопчиськами, й із чередою їхніх сільських друзів. Батько, залишаючи синів на канікули, на прощання зазвичай похитував головою і співчутливо бубнів: «Не заздрю я вам, хлопці, але і я тут виріс. Як бачите, бабина наука до лісу не завела, інакше я б ніколи... Ну але ж вас троє, давайте собі раду і слухайте бабу, бо ж самі знаєте, якщо її не слухати...» – й махав рукою кудись поза спину.
Баба Сетька була жінкою строгою і не визнавала в своїй господі нічиїх інших думок, окрім власної. Сусідські хлопці казали, що через це і її чоловік, дід Влодко, пішов від неї до іншої баби аж на другому кінці села. Хлопцям ходити туди було заборонено під страхом Страшного суду і всіх кар, що очікують на ньому найбільших грішників. Проте дідова нова дружина баба Люба пекла пресмачні пундики й любила дивитись, як усі троє Влодкових внуків наминають їх. Та й хлопці любили пундики, діда Влодка і нову бабу більше за стару. Тому спершу втрьох, а потім, коли Дімка подорослішав, то лиш удвох частенько через гайок і вигін гнали до обійстя баби Люби. Й того разу, коли на її душному горищі Тарас здер чималий шмат шкіри на спині об старий іржавий цвях, вони збрехали бабі Сетьці, що йдуть купатись у калабані за гайком.
Тарасова рана була чимала: тягнулась уздовж хребта сантиметрів п’ятнадцять і боліла при кожному русі, навіть при повороті голови. Баба Люба промила її марганцівкою, потім щедро наквецяла йодом, який чогось уперто називала «йодиною», закрила бинтом і прикріпила це все лейкопластирем. При цьому вона то голосила, то дмухала на рану, то бідкалась, що Влодка нема вдома, а він би порадив – викликати швидку чи ні. Хлопці ідею виклику медиків не сприйняли категорично, бо тоді точно все село дізнається, що вони порушили бабин заповіт і пішли до ненависного їй діда і ще ненависнішої баби Люби. А ця перспектива лякала значно більше, ніж рана на спині. Під схлипи баби Люби і її накази: «пильнувати, аби не було зараження», «мастити йодиною» і «дати знати завтра чи позавтрі, чи нема гарачки або инчої біди», вони потяглися тим же гайком, а потім вигоном додому. Допомагаючи Тарасу здолати перелаз, Олег обережно обхопив його за плечі, а потім, дивлячись в очі, відчеканив: «Ти не помреш, чуєш! І бабі ми нічого не скажемо, твою роботу по господарству я запросто перероблю сам. Головне – не нюняй і не показуй бабі, що болить. Зрозумів? Справишся!»
Тарас хитав головою, мов собачка, яку батько прилаштував на бардачку їхнього червоного «Запорожця» як найбільший шик, бо нічим іншим у тому авто похвалитись не можна було.
Й Олег виконав свою обіцянку: він встигав і свою роботу переробити, і з тим, що входило в Тарасові обов’язки, справитись, бо ж баба пильно стежила, аби з хлопців не виросли лобуряки й щоб вони могли дати собі раду і в селі, і в місті. Рана загоїлася на диво швидко, залишивши по собі спершу червоний, а з часом білий рубчик. Окрім Олегової родимки – то був другий знак, що дозволяв їх розрізнити, але про нього так ніхто до кінця літа й не дізнався. З часом мати стала єдиною, кому цю історію вони самі ж і переповіли.
«Але тепер усі знатимуть, хто є хто! – тішив себе Тарас. – Татуювання починається на зап’ясті й сягає аж до ліктя: треба бути сліпим, щоб його не помітити».
Тарас вийшов із салону з розпрямленими плечима. Усвідомлення, що він у Всесвіті такий один-єдиний, додавали не лише свіжі рани від голки на руці, а й щось у душі. Але, що це було, не встиг зрозуміти, бо відчуття трохи пригасли, як тільки-но він гордо переступив поріг їхньої квартири.
– Думаєш, ти так утечеш від мене? Ні! Ми з тобою приречені завжди чути дихання один одного в потилицю. А мали б чути плече. Що й коли між нами пішло не так?
– Може, тоді, коли оформив на мене кредит?
– А знаєш, що я зроблю? Я візьму новий кредит і поїду на якесь Балі-шмалі. І ніяке тату не завадить. А ти будеш далі пахати, бо без лоха жизнь плоха! – зневажливо кинув Олег. Це були його останні слова. Тарас не встиг нічого відповісти, бо двері з розгону грюкнули, й братові кроки почали віддалятися і стишуватись на сходах.
Із того часу минуло більше року. Через місяць після цього не дуже теплого прощання Тарас отримав повістку, пройшов медкомісію, відбув навчання, потім полігон й за весь час лиш раз побував удома.
Вікторія примчала до них, як тільки-но дізналась від свекрухи, що Тарасова відпустка завершується і він зранку наступного дня відправляється в частину. Вона нікому й не призналась, що стрімголов мчала додому з Херсонщини, де розвозила гуманітарку, бо, повернувшись з-за кордону, куди втекла в хаосі перших днів повномасштабки, активно взялась волонтерити. Після розмови з колишньою свекрухою залишила свою групу й добиралась попутками, аби встигнути побачитись із Тарасом. Кому про таке скажеш? Свекрусі? Отак прямо з порога й спитаєш, чи не проти ви, мамо, вдруге мене в невістки прийняти? Якщо й так, то пасувало б перше це із женихом узгодити. Їй інколи здавалося, що він не проти. А бувало, що й сердилась сама на себе за такі думки, бо Тарас раптово віддалявся, не брав трубки або неохоче спілкувався. Звісно, списувала все на війну. Та скільки ж іще їм баламкатись у такому підвішеному стані?
– Тарасе, я вважаю, що війна дуже пришвидшила плин нашого життя. Думаю, тягнути кота за хвоста не варто, тому скажу тобі, як є – я страшенно переживаю за тебе! – розпочала тоді, як тільки-но мати пішла на вечірню у церкву і її кроки затихли на сходовому майданчику.
– Я теж переживаю за тебе. І за матір переживаю. Особливо коли тривога по всій країні чи коли прочитаю у Телеграмі, що до вас ракети або шахеди летять, – Тарас стояв біля вікна й не зводив погляду із церковних бань, на яких промені привечірнього сонця спалахували, мов вибухи.
– Ти навмисне так кажеш чи справді не розумієш, що я не про це?
Тарас завмер упівобороту, а його права брова легенько смикнулась від здивування. Тиша затягувалась. Вікторія зітхнула й проказала.
– Що ж, силою не будеш милою… Міцного і надійного тобі ангела охоронця! Якщо буде щось треба, ти знаєш, як мене знайти, – і вже на виході з кімнати додала: – Це я про волонтерську допомогу, якщо що. Не провожай…
Тарас ледь стримував себе, щоб її не наздогнати. Він навіть хитнувся, аби ступити крок, але його відображення у вікні, ніби брат-близнюк, теж хитнулося й завмерло, нагадавши, що Олег незримо стоїть поміж ними…
Відтоді Вікторія не телефонувала ні разу. Передавала вітання через матір. Мабуть, через неї і дізнавалась, де він. А потім, саме перед його крайнім виходом на позиції, увірвалась, наче вихор, у його бліндаж й одразу кинулась обійматися.
Поки Тарас розгублено кліпав очима, а побратими роздивлялись й переморгуванням оцінювали несподівану гостю, та щось натхненно шептала у вухо. Тарас не міг дотумкати, про що саме вона говорить, проте перепитувати було незручно, бо хлопці вже почали вголос коментувати те, що відбувалось, тому усміхався і кивав головою, погоджуючись з усім.
Волонтерська група Вікторії проїжджала повз позиції, де Тарас із побратимами готувались до виходу. Мабуть, вона від матері знала, де він, бо та нещодавно відсилала сюди посилку. Каже, що ледь умовила водія злівачити декілька кілометрів. Пообіцяла, що на хвильку, і що аж до самого дому буде чемна, дисциплінована й мовчатиме.
Прощаючись, міцно притислась до Тараса, довго й пристрасно поцілувала його, а потім примружилась і, чітко вимовляючи кожне слово, проказала:
– Я завжди знала, що ти – найкращий!
А він так і залишився стояти, наче біблійний соляний стовп, хоч у Святому Письмі скам’яніла Лотова дружина. Але ж чи є у стовпів поділ на статі?
Той візит і тримав Тараса всі ті десять днів, які вони провели в окопах, відстрілюючись й уникаючи обстрілів. Інколи було чути, як противник регоче, обпившись до вечора тим, що вдалося пронести на позиції. А після того, коли довелося ділити залишки окопів зі своїми загиблими побратимами, якби не спогади про Вікторію і роздуми, що ж саме вона хотіла сказати своєю прощальною фразою, то й розум би плавно покинув його голову.
«Я завжди знала, що ти – найкращий!» Може, мені звання Героя України присвоїли й розповіли про це в єдиному марафоні, а от попередити забули? Звідки така пристрасть і ці слова? Мабуть, побачила, в яких я тут умовах, переживала, що скоро вихід на сам передок. Переживала, значить, таки не байдужий я їй. Повернуся й обов’язково зателефоную. Війна – не час, аби втрачати такі шанси. Обов’язково скажу їй, що люблю! А може, я кращий за свого брата? У всьому. От тільки ніколи не дозволяв собі повірити в це. А тепер дозволю. Тим більше, що в нього он пиріжок із начинкою з’явився. Може, коли він стане батьком, то нарешті зрозуміє, що таке родина…» – думки коловоротом ворушились у мозку й не дозволяли думати про речі страшніші й неприємніші. Твердо вирішив: має вижити і все з’ясувати з Вікторією. За це й тримався, коли вже не було за що триматися.
Повернувшись, спершу зателефонував матері. Думав, обійдеться кількома фразами й одразу ж набере Віку. Мати ж ошелешила новинами. Що довше заспокоював її, то більше тривожився сам. А отримавши дані Олегового підрозділу, одразу ж почав шукати способи дізнатися щось більше про брата. Виявилось, що разом з Олегом служить Вадим, і саме йому, як митцю, творцю, художнику й титулованому геймеру, довірили керувати операторами БПЛА. Тож вийшов безпосередньо на Вадима, а той завірив, що за першої ліпшої нагоди підніме очі в повітря, навіть якщо й матиме проблеми. І постарається зробити все, щоби точно знати, що там не Олег. Або... або, щоб знати.
«Братан, у мене взагалі тут для тебе щось є, та, сподіваюся, що не пригодиться!» – кинув наостанок у трубку, коли домовлялись про повторну аеророзвідку над тими позиціями.
Й от сьогодні Тарас таки отримав нове відео. Вадим кинув його у Телеграм і не прокоментував жодним словом. Це лякало найбільше. Тарас домовився із командиром, що дозволить продивитися його на великому екрані штабного планшета. Але палець все ніяк не натискав на пуск.
Осіннє сонце добряче припікало. Обчухране дерево, об стовбур якого Тарас обперся, не рятувало від гарячих променів, що на екрані планшета заломлювались і робили з нього потьмяніле дзеркало. Пересунувся так, щоби хоч стовбур давав тінь, а підсуваючись, випадково натиснув на ту злощасну кнопку.
Зображення було чітким – пташка спустилась майже до самого тіла. Перед Тарасовими очима лежав він сам: такий же високий, рудуватий, з такою ж рудуватою і не густою борідкою. Сірувато-оливкова шкіра на обличчі була де-не-де поцяткована темними краплинами. Кров чи, може, пташки або звірі вирішили поживитись? Кінчик носа загострився й робив усе обличчя теж загостреним. Або ж Олег схуд у війську, хтозна. Вони ж стільки часу не бачились і не зідзвонювались, хоч ніхто не заважав це зробити.
«Гойда, гойда-ша…» – залунало в Тарасовій голові дзвінким дитячим голосом, і липка хвиля збурилась нижче від сонячного сплетіння. Він хотів, як завжди, міцно заплющити очі й глибоко вдихнути, але не міг відвести погляду від свого мертвого обличчя, від запалої очниці, від рудуватої борідки. І хоч голова була відвернута від Тараса й він добре бачив тільки один бік, все ж міг заприсягтися перед будь-ким, що це Олег. А таке ж, як у нього, тату на руці не залишало жодних сумнівів.
– От засранець, таки зробив! – промовив вголос, силоміць відводячи погляд від екрану. Сльози все одно заважали ще щось роздивитися. Та й навіщо?
Скільки сидів, і сам не знає. Тим часом сонце обігнуло стовбур і знову почало гріти бік. Ворухнувся, потягнувся до телефону й набрав номер:
– Вадь, це ж він... Чого ти мені не написав, коли пересилав відео?
– А що писати? Якби не він, я тобі написав би одразу. Тут він сам тобі написав...
– А його... Моє… Наше тату? -- пропустив останню фразу повз вуха, бо нудота знову підіймалась стрімкою хвилею.
– Та набив йому ще в учебці. По приколу. Він хотів тобі сюрприз зробити, казав, що тебе все життя дратувала ваша схожість, бо ти не відчув її сили. Тому й наполіг, щоби я знову зробив вас схожими. А я що... Мені здалося це прикольним... Співчуваю, братан, але то війна... Сам розумієш. Слухай... Він тут тобі листа залишив. Казав, якщо що — доставити. Скинь найближчу до себе пошту – перешлю. Я обіцяв передати, якщо що…
– Який лист?
– Запечатаний. У білому конверті… Відправника не зазначено, але виходить, що то лист уже з того світу.
***
«Якщо ти це читаєш, значить все сталося. Відчуваєш, який банальний початок? Колись я мріяв написати детектив і думав саме так його почати. А потім прочитав таке ж у книжці, ще через якийсь час у фільмі побачив – і передумав. Тепер вже ніколи й не напишу, бо все. Бо мене НЕ-МА-Є!
Мабуть, я би не доводив цю ситуацію аж до такого мелодраматизму, але просто зобов’язаний тобі дещо пояснити. Щоб ти до кінця життя думав, що я таки менший засранець, аніж думаєш зараз. Так-от, розкладаю все по пунктах:
Пам’ятаєш, те єдине, окрім твого дурного шраму, що нас розрізняло – моя родимка – виявилась злоякісною. О-хо-хо, знову чим не сюжет для книжки, яку я вже ніколи не напишу. І що за фігня: коли хотів цього – нічого притомного в голову не приходило, а тепер дивись, які сюжети життя підкидає. Отож, родимка виявилась банальною меланомою. Її видалили й обіцяли, що все буде прекрасно, бо ж рак ще не встиг вгризтися в мене своїми чіпкими клешнями. Для цього треба було цілий рік капати один дороговартісний препарат (не віриш – заґуґли, називається «Кітруда», від її ціни ти прифігієш!).
Але знаєш, перспективи були дуже світлі, тож я розпочав курс. Платив трохи з того, що в мене було, трохи в друзів позичив, а трохи взяв у банку на твоє ім’я. Старий, не поспішай думати, що я остання падлюка, хоч ти не далекий від істини. Але я був вимушений оформити кредит на тебе! Цей препарат можна було значно дешевше купити, наприклад, у Туреччині, а хто б мене туди випустив із такою кредитною історією? Тому іншого виходу я не придумав. А коли придумав — тішився своїй геніальності, що капець! І доки міг, доти справлявся. Далі ж тебе чогось понесло із Лєркою за кордон, і шило з мішка вилізло. Не думай, що воно вкололо тільки тебе, мені теж ця історія не принесла радості. Але повір, ваше розставання з Лєркою – то бонус, це не та людина, що тобі потрібна.
Отож після завершення лікування мій київський онколог, чи як тепер модно казати, онкологиня, оголосила, що я здоровий! Це було таким подарунком! Бо знаєш, в інституті раку я такого набачився, що не дай Боже нікому. Хто б там що не казав, а ця смерть у моїй градації смертей – найстрашніша. Краще вже одразу, наприклад, від кулі, якщо, звісно, недоступний найкращий у моїй уяві варіант: заснути в обіймах коханої і не прокинутись.
Оскільки ж я планував після одужання жити довго і щасливо, то вищі сили вирішили зробити мені подарунок: підкинули в моє нудне і темне життя Вікторію. Знаєш, от з нею я насправді й прожив би до глибокої старості, і щасливий заснув би в її обіймах вічним сном. Але життя вирішило, що я не заслужив на це. Після чергового обстеження (не повіриш, я вже й сам розслабився і передумав розказувати про свою болячку Віці, ну або що: про свинку й оту позорну фігню, що в нас була в дитинстві – фімоз, здається, я їй теж не розповідав!) моя онкологиня дуже захвилювалась. Але заспокоїла мене, що нічого страшного, що все лікується, от зробимо якісь там дорогі аналізи, і якщо мені підійдуть таргети, то будемо боротися за життя. Але я не захотів!
Знаєш, я, звісно, такий у Всесвіті один-єдиний, хоч ти вперто це заперечуєш своїм існуванням, проте не думав, що буду таким дорогим навіть для самого себе чоловіком. Тому вирішив, що не лікуватимусь, бо ледь із цих боргів виліз. Та й зараз все серйозніше і прогнози не такі втішні. От тільки помирати довго й нудно мені не хотілось.
Тож найперше, що зробив, спровокував Віку на розлучення. Нащо їй статус юної вдови, всі ці сльози-соплі і «люблю назавжди»? Хай краще ненавидить, аніж любить мертвого – щось у цьому є трагічне й величне, і знову ж таки романне, згоден? Тим більше, що тоді я ще не виключав самогубство десь під кінець свого адекватного існування. Вона ж могла придумати винуватити в ньому себе. А ще більше не хотів, щоб вона виносила з-під мене судно, коли хвороба вимотає мене так, що не зможу робити це сам. Особливо старатися не треба було: ми інколи сварились, бо вона хотіла дітей уже, а я мовчки, без пояснень, відтягував це до чергового обстеження. Здавалось – ще одне КТ, і можна буде видихнути й забути про все. Але ж ні... Тому декілька сварок, декілька підстав, пару зальотів – і вона прийняла єдине правильне рішення.
От тільки я не врахував, що в мене є ти. І що ви з Вікторією почнете зближатись так стрімко. Знаєш, це мене й тішило, і бісило рівносильно. Все-таки важко виривати з серця по живому людей, які для тебе щось значать. Вирвати тебе з мене я не міг ніяк, ти ж сам знаєш, що це неможливо, хоч ти й старався. Тому я поступово, по часточці випилював звідти Віку. Відчуваєш драматизм моменту? Згоден, прочитав це речення, і сам ледь не обридався, але переписувати не буду, хай уже, як є. Тим більше, що ти попхався на війну і, як останнє лайно, покинув її біля розбитого корита.
А потім мені сяйнуло: війна! Це ж найкращий спосіб померти з користю і з гідністю. Легше дивитися смерті в очі, знаючи, що ти все одно помреш. Тільки та, інша, смерть буде трохи пізніше і значно тяжчою. Згоден: офігенний вибір між смертю і смертю! Ні, я свідомо не нариваюсь, але я майже не боюсь. Хоч, не повіриш: організм бореться за життя й тут. Око мимоволі саме шукає розтяжки, аби я не наліз на них, організм самовільно падає від свисту снарядів: така ось гра тіла й мозку у смерть із самим собою. І коли навіть підсвідомо я щось роблю, аби вижити, згадую фінальну сцену з «Мартіна Ідена» – все десь так приблизно і є, тільки без моря. Не дивуйся, якщо тобі розкажуть, що я когось прикрив собою чи зробив щось героїчне. Я б залюбки прикрив собою тебе, але краще хай не буде потреби.
До речі, пройти медкомісію труднощів не склало. Ніхто нічого не запідозрив і не вимагав особливих обстежень. Спитали: «Здоровий?» Почули у відповідь: «Здоровий!» На тому й розійшлись, задоволені собою. Ой ні, стоматолог заглянув у рот і наказав обов’язково запломбувати зуба, бо який із мене буде вояк, коли щоку роздує. Я посміявся і пообіцяв.
В учебці стрів Вадика. Й ти не повіриш: не придумав нічого кращого, ніж набити таку ж татуху, як у тебе! Хохма, скажи? А вже коли був удома, Віку зустрів. Бачу, що вона не вдупляється, що то я, а не ти. Хоч мамка зразу ж просікла, уявляєш? Я й подумав, що ця татуха в мене не дарма, і скористався моментом... Нє, ти не подумай! Нічого такого!
Просто вирішив, що ти телитимешся ще пару літ, а тоді вже може бути запізно, тому запросив її в ресторан (знаєш, попри війну, ресторани гудуть!). А там від твого імені розказав їй про любов. І, чорт забирай, старався, як для себе: не збрехав ні слова! Вона ж найкраще, що було в моєму житті. Не ний – ти другий у списку, далі батьки й Дімон. Тому, прочитавши сіє, знайди підходящий момент їм про це сказати. Про любов треба говорити і бажано вчасно. З Вікою я це зробив за тебе.
Ти ж не будь лохом і не втрать мій останній подарунок тобі, брате!
P.S. Кажуть, якщо хтось із родини загине, інші можуть демобілізуватися. Я порадив би тобі скористатися цим. Без мого нагляду ти можеш тут не справитися. То Дімон – тертий калач, і я за нього спокійний. А ти ж без мене пропадеш. Тому вважай це моїм весільним подарунком вам обом.
P.P.S. Там десь на вашому горизонті засяє одна мила дівчинка зі страшною історією про вагітність, не переймайся особливо, то моя колега по діагнозу, ми це придумали для Віки, аби в неї не залишалося жодних сентиментів щодо мене.
Ну і таки останнє-преостаннє: правда ж я гарно написав сценарій свого життя? Інші пишуть книжки, й у них це виходить гірше, а тут життя! І тепер, задоволений собою, я чекаю на свою єдину... Сподіваюся, вона поцілить у самісіньке серце.
Обіймаю і нарешті залишаю тебе в спокої. Якщо обставини дозволять, простеж, щоб з-під камуфляжу не висвічувало моє, тобто, наше тату. Раптом Віка просіче.
Будь мені! Люблю».
м.Рівне
P.S. Оповідання Мирослави Кирильчук «Віддзеркалення» нинішнього року ввійшло до короткого списку V Міжнародного конкурсу короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, листопад)
3 листопада
Печальна звістка з Internet’у: помер Сергій Архипчук… Ще б жити й жити – до 63-ох лише підступався. У FB виставляють його останні фото: могутня статура… Земля пухом, невтомному й талановитому. Він був незвичайним режисером, бо брався за втілення тих дійств, від яких театрально-кіношні режисери відмовлялися як від прохідних, разових. А він брався й робив ті разові фестивалі подіями всеукраїнського масштабу. Наприклад, Мазепа-fest у Полтаві чи фестиваль вертепів «Карпатія» в Івано-Франківську. А що вже перша «Червона рута» у Чернівцях 1989-го року – то це ж епохальна подія!.. На початку свого творчого шляху він був запрошений і в наше місто для проведення фестивалю «Степові джерела» у 1988 році. Кілька разів ми бачились і спілкувались, дружина мені каже, що й удома в нас був Сергій, але я цього не пам’ятаю. І ось переглянув свого записника за той передрухівський рік: жодної згадки. Скільки тоді щодня було зустрічей та спілкувань, а записував найвразливіше, хоча, може, й несуттєве з погляду сьогоднішнього. Проте й без запису пригадую, що саме Архипчук давав мені на одну ніч читати вірші Василя Стуса, надруковані на перфокартах. Чи оцінив я їх належно? Навряд…
4 листопада
Ой: таки знайшов у щоденнику запис:
«Вчора в гості приходили Селецькі з Сергієм Архипчуком, режисером Дніпропетровського драмтеатру ім.Шевченка в недалекому минулому. За північ гомоніли. Він сказав, що молодіжні газети зараз ідуть в авангарді. Це правда. Читав Л.Костенко, Вінграновського, Симоненка. Обіцяв прислати вірші Василя Стуса. Він, Сергій, зараз безробітний, готує в нашій філармонії дитячі новорічні ранки.
От нам би в Театр корифеїв такого свідомого режисера» (28.ХІІ.1988).
7 листопада
Артур Кестлер «Ніч ополудні» (Київ, «РИО “Заповіт” МХП “Информ ВТ сервис”, 1991, 188 с.) – угорський єврей, який чи не першим у світовій літературі художнього описав сваволю радянського тоталітаризму (як член компартії Німеччини письменник на початку 30-их рік мешкав у СРСР). Роман писався у 1938-1940 роках німецькою мовою, оригінал вилучений німецькими фашистами під час арештів, та твір на диво не пропав, бо зберігся переклад англійською і побачив світ через рік. Німецький оригінал знайшовся лиш у 2015 році, отже маємо два оригінали. Український переклад – з англійської – зробив у 1978 році діаспорний письменник Віталій Бéндер, а друком роман вийшов напередодні, за кілька місяців до нашої відновленої державної незалежності накладом у 40 тисяч примірників.
Роман розвінчує теорію більшовизму як антилюдську: «Щороку мільйони гинуть від епідемій та інших стихійних лих. І гинуть цілком безцільно. А ми не можемо пожертвувати кількасот тисяч заради найперспективнішого експерименту в історії?» – запитує слідчий головного героя твору, який зневірився у методах партії. Жаль тільки, що цей публіцистичний роман прийшов до нас запізно. Як і досі, думаю, не має доступу до читача в Північній Кореї та подібних до неї країн.
Початок твору – як у моїх «Отаманів», але ж я вперше бачу цей текст, хоча книгу купив років двадцять тому й ніколи не заглядав до неї.
16 листопада
♦ Три дні тому померла народна артистка України Раїса Валькевич – у столичній лікарні від сердечної недуги на 72-ому році життя. Я не багато разів чув її на сцені, але зустрічав у місті нерідко: вродлива, білої кості, оперний голос. У моїй свідомості вона більше асоціювалась із російським, а не українським, хоча зараз пишуть про солідний її внесок в український співочий фонд. Хай спочиває з Богом… Натрапив у її фейсбучних записах на виконання, по-моєму, нашим ансамблем «Корцертіно», серенади Сміта з опери Жоржа Бізе «Пертська красуня» – і ця мила музика вернула мене в юнацькі роки, коли я чув мелодію по радіо з уст Костянтина Огнєвого. Все життя вона радує мою душу. І чи не весь час, слухаючи, я також думаю: чому ж цю серенаду й досі не переклали нашою рідною мовою? Тож давай шастати Internet’ом. Знайшов: капела бандуристів Київської філармонії десять років тому виконала серенаду по-українськи. Перед виконанням текст прочитав перекладач Ярослав Чорногуз. І те, як він читав, і як співалась серенада під акомпанемент бандур – не розбереш, не оціниш перекладу. А хочеться, аби порівняти з російським: «Звёзд огни дрожат и мерцают И ввысь посылают струны тихий звон. Мы одни, никто не узнает, пока не светает – выйди на балкон». Та й не тільки порівняти… Бо – неякісний запис відвертає слухача: за 10 літ у YouTube лиш 1,5 тисячі переглядів, із них 22 вподобайки. Навіть з французькомовним виконанням Дениса Бережного (київський гітарист) не порівняти – за 13 років 7,5 тисячі переглядів (вподобайки іще слабші – всього 26). А ось запис 2017 року російського (з Башкирії) ліричного тенора Геннадія Піщаєва – 220 тисяч переглядів, з них майже 3 тисячі вподобайок. А улюблений твій Огнєвой є в YouTube? Є: за 9 років 79 тисяч переглядів і 1,6 тисяч вподобайок. Цифри, цифри… Вони, звичайно, говорять про значимість нації, мови. Але ж іще треба подати той голос, аранжування, звук і фон, аби людське вухо зачудувалось. Ми неминуче прийдем до того, що український продукт, в даному випадку музичний, превалюватиме над російським. Ми навчимось подавати себе світові, не оглядаючись на недовисушені болота.
♦ Від Михайла Шейтельмана, блогера і письменника (жодної книги його ще не читав), якого останніми місяцями на YouTube найчастіше слухаю, узнав, що німецький незалежний, як досі про нього писали, журналіст Губерт Зайпель отримав від російського олігарха Алєксєя Мордашова «гонорар» за книгу «Влада Путіна: навіщо Європі Росія» – 600 тисяч євро. І сам журналіст відбріхується, і видавництво в Німеччині виправдовується, що нічого про це не знає, та факт залишається фактом: про це свідчать банківські рахунки. Тим часом видавництво перестало продавати книгу, випущену два роки тому. Сам автор сказав, що до сотні разів зустрічався з Путіним, і книга його об’єктивна. Можна собі уявити, яка вона об’єктивна уже з назви: мовляв, Європі ніяк не можна обійтись без Росії… Хоча за останній рік-півтора жодна країна так різко не обірвала стосунки з кацапстаном, як Німеччина. Зрозуміло, що Зайпель від видавництва отримував, думаю, непогані гонорари, а те, що йому додатково присилали з Росії такі солідні заохочення, то вже це свідчить про пропагандивну суть угоди між диктаторською державою й популярним європейським писакою.
22 листопада
У неділю ходили на виставу столичного театру «Сузір’я», головні герої якої – Тичина, Сосюра, Вишня, Симоненко, Стус. Така драматична, напружена, інтелектуально насичена штука – на долях письменників, по яких пройшлася важкою ступою окупаційна більшовицька орда. Мені цікаво: чи зрозуміла вистава тим глядачам, хто прізвища цих письменників чув тільки на уроках літератури в школі? Адже були в партері й такі: я їх бачив з балкона. І наскільки цю драматургію можна вважати художньою штукою? (Бо ж метода творення вистави – як студентський капусняк: новоспечений режисер театру корифеїв Корнієнко сказав Світлані: «Перша моя дружина писала сценарій “Народжених бути вільними”, а друга поставила»). Чи може вистава зацікавити іще когось, окрім українців? Не знаю. Треба шукати відповідник в інших літературах і порівняти, відчути, чи хвилює це нас. Хоча – а чи було щось подібне за межами совдепії?
24 листопада
Про українських націоналістів видано уже чимало книг, враховуючи й ті, що з’являлись у роки радянської влади (брехлива пропаганда) та друкувались за кордоном (мешканцям совдепії були недоступні). Та навіть зусиллями державницьких інститутів і громадських структур за роки незалежності зроблено не настільки багато, аби явище ОУН-УПА суспільством було належно усвідомлене. Про це свідчать і ті елементарні запитання, які прозвучали недавно на презентації книги Федора Шепеля «Призабуті імена. Підпілля ОУН на Центральноукраїнських землях» (Кропивницький, «Поліграф-Сервіс», 2023, 224 с.) у міській, єдиній в області, книгарні «Є».
Книгу склали нариси, зарисовки, коментарі, розширені біографічні довідки, навіть передруки з преси 40-их років та підпільних листівок – перший розділ авторства Ф.Шепеля; документи та матеріали зі справ репресованих, які знаходяться нині в кількох державних архівах області – розділ другий; а ще плюс три десятки ексклюзивних фото до теми. Книгу впорядкували краєзнавці Сергій Хмара й Артем Безшкуренко. І хоч має вона мізерний наклад, сто примірників, однак спроможна збудити молодих дослідників-науковців, які піднімуть і понесуть прапор, який не втратили їхні попередники серед минулого сторіччя. Ба більше, на презентації прозвучали думки, що книга із її численними драматичними сюжетами іще не одним романом-повістю обізветься до сучасників – з-під пера молодих чи ще й не народжених майстрів слова.
«А що, і в межиріччі Дніпра і Бугу діяли підпільні осередки Організації українських націоналістів у період Другої світової?» – перепитує не тільки обиватель, а й освічений степовик. Запитує тому, що в програмі середньої школи такої інформації не подають. Поцікавтесь у старшокласника, що для нього говорить ім’я Василя Кука, останнього командувача Української повстанчої армії? Нічого не говорить. Як і першого – Дмитра Клячківського. Як і Осипа Безпалька, обласного провідника ОУН Кіровоградщини. Як і те, в яких районах краю діяли осередки «Просвіти» й ОУН: обласний центр, Гайворонщина, Олександрія, Новоархангельськ, Голованівськ, Знам’янка, Новоукраїнка, Олександрівка, Мала Виска, Новомиргород, Бобринець… Понад тисячу осіб підпільного членства. А вже чим вони займались, то й поготів ніхто не відає. Як справно попрацювала радянська влада після війни, провадячи тотальну зачистку, впроваджуючи арешти й смертельні покарання, вимітаючи найменші осколки пам’яті страхом і каральними наслідками! Не на одне покоління українців…
Репресивна машина радвлади лишила для майбутніх поколінь неміряні архіви принижень і знущань над сміливими, діяльними і мужніми. Прочитання цих архівів і усвідомлення їхнього змісту лишень на початковому етапі.
м.Кропивницький