Наталія БІДНЕНКО
Меланхолійні замальовки
Світло й темрява
Слова важкі, холодні, наче камені,
Лягли на груди, жити не дають.
Вся одіж – в клоччя, руки всі поранені…
Бредемо крізь життєву каламуть.
Кружляємо навпомацки у темряві,
Б’ємося в стіни, шафи, об поріг.
А ніч колючиться лихими тернами.
Де ж той світанок? Чи куди забіг?
Не буде світла – то не буде й злагоди…
О, вищі сили! Просвітліть нам путь!
Я пригорнусь до нього словом лагідним:
– Я не права була, – скажу, – забудь!
16.02.2024
Нічні марення
Крізь ніч п’янку в кабріолеті мчати,
Порушуючи правила обгону.
Розхлюпати шампанське по салону
І в ліс ввірватись, під зелені шати.
Згубити капелюха непомітно
І з головою більше не дружити.
Твоє кохання, мов шампанське, пити
І надихатись зоресяйним світлом.
До рук твоїх притиснутись щокою,
Пірнати в тишу лісової хащі…
Що б не робили ми – усе на краще:
Нас Бог-любов благословив з тобою!
10.02.2024
Майже дитяче
Середина місяця, середа.
Уже лютий весноньку вигляда.
Як земля втомилася у зимі,
За теплом сумуємо й ми самі.
Ой ти весно-веснонько, не барись,
Первоцвітів ніжністю обернись
І кульбабок сонечка засвіти…
А тоді й до літечка можна йти.
Середина місяця. Середа…
Хазяйнує лютий ще… От біда!
14.02.2024
Обіцянки
Обіцянки-цяцянки… Лиш збоку погляну:
Сколихнулось повітря і щезли слова,
Може, сказані зопалу, може, і сп’яну…
Обіцянки-цяцянки. Ненадійна канва.
Затуманилась даль чи дощем, чи снігами.
Вже три роки минають, як обіцяне ждуть.
Обіцянки-цяцянки не вважаю боргами,
Та колючими тернами встелена путь.
Тихо сіється час через сито небесне,
А пісочний годинник відмірЯє мій строк…
Знову рік промайне, і надія воскресне –
За любов і розлуку я сплатила оброк.
Ви принишкніть десь там, крадії обіцянок,
Перемогу свою святкувать не спішіть –
Пил образ обтрушу, стріну сонячний ранок
І коханням наповню порожнечу душі!
03.03.2024
Меланхолійна замальовка
Спить ставок під зеленим лататтям.
Двоє поруч – плече у плече.
Лиш потріскує стиха багаття
І розмова неспішна тече.
Ніч травнева ще холодом студить,
Іскри з вогнища линуть у ніч…
Хто мене за кохання осудить –
Чи ж бо мало в житті протиріч?
Сумом дихають клени крислаті,
Юний місяць по небу проплив…
Гріюсь я край чужого багаття –
Не для нас ти його розпалив.
10.03.2024
Задзеркалля
Нам тісно в трьох вимірах,
любий.
Для нас є четвертий
десь.
В тім вимірі
руки і губи,
і день там –
лиш наш він
весь.
Там пульс відбивається
лунко,
там царство кривих
дзеркал…
Лиш тихі твої
поцілунки
не винести б
на загал!
І перед дверима
завмерти
в незвіданість
амальгам…
Ходімо у вимір
четвертий –
в трьох вимірах
тісно нам!
12.03.2024
***
Не тримайте злості у душі.
Зло – це звір із гострими зубами.
Краще вірші про любов пишіть,
Про природу й про пташині гами.
Не тримайте злості у руках –
Обпече вона, поранить руки.
Відпустіть – нехай летить в вітрах
У громів далекі перегуки.
Злість у думці – як у серці ніж.
Ганить все і все навкруг руйнує…
Позбавляйтесь злості чимскоріш –
Й знову Бог в чоло вас поцілує.
Як так сталось?!
Я наліплю вареників з капустою.
Поплачу трішки… Як воно так сталось,
Що ложе те – воно було Прокрустове
І я, на жаль, в стандарти не вписалась.
Тепер лечу відірваною часткою
Того життя, що в думці малювала:
Без лестощів і заздрості, без хвастощів
Хотілось жити. Та цього замало.
Я в пам’яті твоїй лишилась пусткою.
Щось виправляти – ні надій, ні сили…
Одне тепер – «вареники з капустою»,
І на сльозах я тісто замісила.
14.02.2024
с.Іванівка на Кіровоградщині
Сергій ПОЛУЛЯХ
БОГИ
(уривок з роману «Дажбог день»)
У спекотному повітрі медом і молодою жагою гаряче пахли липи. Плутаючись у сонячних променях і листі, гули бджоли і дзвеніли людські голоси, ніби скрикували невидимі за деревами заморські жар-птиці, як ті, що люди бачили на княжому дворі – з пір’ям, усіяним вогняними самоцвітами.
– Ой, дивись, я прилипла!
– Ой! Бджола!
– Якби ж ти не була такою солодкою, як мед із борті, то і бджоли б не лізли,– закудланий хлопець у білих полотняних штанях і такій же довгій сорочці зосереджено вивільняв пасма чорного дівочого волосся від липового листя. Воно аж виблискувало, щедро полите густим медвяним соком.
– Скаже ж таке, – дівчина удавано сердито штовхнула парубка, як уміють тільки дівчата – незграбно і лагідно. Хлопець вдоволено посміхнувся, бо так штовхають, коли хочуть обіймів, і він це знав. Вони вже спустились у прохолодний густий байрак, насилу продерлись крізь кущі і вийшли на галявинку з густою, високою травою.
– А ось давай сядемо сюди, бо ми вже притомилися, – він блиснув очима, приховуючи хитреньку усмішку, і вправно почав смикати цілими пучками траву для копички, щоб підстелити. Дівчина сторожко озирнулася довкола – нікого і, притримуючи обома руками на стегнах довгу сорочку, вправно сіла, підібгавши коліна.
У затінку дерев дійсно було прохолодніше, але галявина перед ними аж гуділа і миготіла блискітками крилець комах над квітами. Раз по раз із трави вистрибували коники, схожі на зелену, з велетенськими щелепами ненажерливу сарану, і розліталися, тріпочучи різнокольоровими крильцями. Хлопець став біля дівчини на коліна, обережно зірвав червонобоку ягоду суниці і простягнув подрузі:
– На, це тобі. Перша цьоголітня, еге ж?
Дівчина нічого не відповіла і обережно, боячись доторкнутися хлоп'ячої долоні, взяла ягоду губами.
Він засміявся.
– Чого ти? – вона здивовано і підозріло глянула на нього.
– Лоскітно, ніби лоша, – і зайшовся сміхом.
Дівчина виштовхнула язиком ягоду собі в руку:
– Хто? Я лоша?! – і відвернулася.
– Та ні, це я так, губи такі м’які, як…
– Як у коняки? – вона удавано ображено підтримала гру і засміялася.
– Ти ж не з’їла ягоду?
– А що?
– Бо на першу ягоду треба запитати в Сварога бажання. Як загадаєш – так і буде.
– А ти вже загадав?
– Ягід більше немає.
– То давай удвох на цю загадаємо, – вона взяла суницю губами і підвела голову назустріч хлопцю.
Потім було тихо. Вони допитливо і здивовано прислухалися до чогось, раніше незвіданого і неосяжного в собі, а Всесвіт прислухався до нового життя, яке щойно влилося в колообіг Вічного.
Сонце наблизилося до виднокола, здійнявся вітер і почав розгойдувати верхівки дерев у байраці, але до темряви було ще далеко. Першою, грайливо-здивовано, пошепки, ніби хтось міг почути, озвалася дівчина. Вона запитала те, що запитують усі дівчата, знаючи відповідь, але все одно запитують, сподіваючись, що не сполохають коханого:
– Що це ти робиш? – але лише притиснула його руку на своїх грудях.
– Чому тебе назвали Любкою? – замість відповіді запитав він, перебираючи другою рукою її волосся, – ти маєш бути Липою, бо і досі липнеш і пахнеш липою.
Вона раптом образилася і сіла:
– А ти! Ти знаєш хто? Ти – Степок! Чого це я липну? Ні до кого я не липну!
Ніби ні з чого сталася ще одна суперечка закоханих, яка починається лише тому, щоб був привід миритися і цілуватися. Тепер настала черга сердитися хлопцю:
– Який ще Степок?
– Бо так у нас диких бичків називають! – вона переможно засміялася. – Он яка в тебе могутня шия.
– Я – Ярко! – з дитячою образою відповів він.
– Ніби не однаково – ярий чи дикий, – ще дужче зайшлася сміхом дівчина, намагаючись звільнитися з обіймів.
Нарешті потягнуло передвечірньою прохолодою. Любка поклала голову на руку хлопця і міркувала вголос, поглядаючи на небо крізь зелене мереживо стемнілого без сонячних променів листя:
– Ми тепер підемо до Каменя? Треба принести Богам дари! А кому? А Купало не образиться?
– Чому має образитися?– лінькувато, ніби кірзь сон, бо таки зморило, ніби сам розтікся по землі, запитав Ярко.
– Який ти… Безтямний!
Хлопець відкрив очі:
– Чого б це?
– Бо ми…Ще коли той Купало буде, а ми... – Любка не договорила і засоромлено уткнулася обличчям хлопцеві в плече.
Ярко, вже як дорослий муж, з усмішкою погладив її по голові:
– Нічого не бійся. Ми спочатку підемо до Сварога, Перуна і Дажбога, бо вони найдужчі. А потім – до Купала, от він і не гніватиметься.
– А потім ти мене в Купальську ніч умикнеш? Так? – зраділа поясненню дівчина.
– Ще чого? Сама прийдеш! – реготнув хлопець.
Любка, сміючись, почала жартівливо бити коханого по чому втрапить, доки він відкотився вбік і встав – розчервонілий, веселий і гарний. Він вправно струснув від трави сорочку і накинув на тіло, потім нагнувся і простягнув дівчині руку:
– Вставай уже, бо сонце заховається і ми не встигнемо до Каменя. Любку охопило бажання діяти і вона заторохтіла: – А де ми візьмемо дари? Треба ж курку, або що? Де? – вона теж заходилася оправляти себе, струшуючи руками уявне сміттячко з подолу і через плече намагалася обдивитися свою спину, скидаючи найменшу травинку.
– А ніякої курки нам не треба. Мені Дідьо сказав, що досить і квітів. Боги це люблять. За Любчині любощі люблять, – хлопець почав гратися словами, але дівчина знову образилася:
– Бач який, ще й сміється!
– Та ні! Яка ж ти в мене не тямковита!
– Чого б це я не тямковита? Іди, шукай собі до пари тямковиту. Оту руду та цибату! – вона справді розгнівалася і відштовхувала руки хлопця, коли той намагався притягнути її до себе. Нарешті стишилася і притулилася, він погладив її по голові, а по хвильці подав руку і допоміг вибиратися з байраку.
– А квіти? – згадала Любка і кинулася швидко рвати на галявині квіти, вибираючи більші і яскравіші. Потім довго бігли балкою і ще задовго до капища почали тривожно переглядитися, бо чулося незвичайне.
***
Біля Каменя, який стояв на високій могилі і де зазвичай було тихо і урочисто, відбувалося щось незрозуміле. Якісь вої в блискучих гостроверхих шоломах і кольчугах, плетених з тоненького дроту, стримували натовп. Здалеку здавалося, ніби вони грають у гру: «А ми просо сіяли, сіяли». Спочатку одна ватага наступала, потім інша, зрештою вої дістали мечі і натовп відступив.
Ярко і Любка, але вже окремо, щоб їх не бачили разом, підійшли до пагорба, на якому стояв Камінь в оточенні дерев’яних Богів. Деякі з них уже лежали на землі, а натомість з’явилися інші, навіть без ликів – лише подоби людей із грубезних колод.
Наперед вийшов княжий тіун – невисокий і хитроокий муж у дорогому корзні, яке після сутички гридні знову накинули йому на плечі. Він підняв над головою круглий золотий злиток, який коротко блиснув у призахідних променях Ярила:
– Смерди! Оце бачите? Це княжа золота гривня! Злотник називається, затямте собі, що на ній! Бачите? Це Тризуб! Княжий знак! Тому я тут волею князя. Він замислив поставити щедріших і могутніших Богів, щоб ваші пожертви і побажання не йшли за вітром. Самі зріть, що на нашу землю як не вороги, то мор, то суша, бо ваші давні Боги заслабли! Тому тепер буде так – моліться за князя Перуну, а потім Хорсу, а за ними Дажбогу, а слідом Стрибогу, а ще Симарглу і Мокоші! Та й по всьому!
Натовп сердито загудів, ніби рій розлючених бджіл, не розуміючи сказаного, адже досі вони жили в мирі і злагоді зі світом. Боги давали їм і дітей, і врожай, і дощ, якщо їм добре годити, та і війни в них давно не було. От тільки князь все кликав і кликав їхніх мужів і орачів воювати кудись у далекі, неходжені нетрі і болота, звідки не всі поверталися. Казали, князь там нові городища ставить, а для чого – ніхто не відає.
Хтось один, а за ним інші, загукали, одночасно запитуючи і кленучи:
– Віче! Чому князь без Віча? Князь обіцяв Віче! Віче! Нехай тебе Ярило запалить!
Хитроокий пузань знову підняв над головою княжого злотника:
– Було, та загуло ваше віче. Немає більше ніякого Ярила, а є Перун, ось цей, найбільший, – він показав рукою зі злотником на найбільше стовпище, у якого твару не було, а лише вирубані сокирами плечі і голова. – І віщунам своїм перекажіть. А хто не втямить – то ось! – у його правиці гостро і хижо зблиснув меч. За мить на вістрі зіркою спалахнув останній сонячний промінь і Ярило, ніби злякавшись, заховалося за смужку далекого лісу. Вої теж витягли мечі й почали разом стукати ними об схожі на краплі крові черлені щити. Стало моторошно від цього ритмованого гуркоту. Тісний стрій воїв по команді воєводи почав наближатися до натовпу короткими приставними кроками. Мечі дружно і глухо бумкали об щити в такт крокам, ніби насувалася гроза.
Люди ще постояли, чекаючи, що хтось таки підніметься і заперечить тіунові, але ті, хто найбільше кричали, пішли першими. Всі розійшлися, а біля пагорба залишилося кілька дружинників і розклали багаття. Мабуть, мали наглядати, щоб хто бува серед ночі не замислив поганого проти нових Богів.
Ярко і Любка не пішли з усіма, хотіли знайти Дідьо, якого ніде не було видно. Вони таки несли квіти Сварогу, Ярилу і Купалу, але як тепер бути – не знали і розгубилися. Хлопець знав, що старі Боги стояли непорушно, скільки він пам'ятав себе на світі, й стояли ще задовго до нього, коли ще малими були його пращури. Стояли, і нічого з ними на траплялося, а новим Богам, бач, потрібні вої з мечами і списами. Видко, не такі і могутні вони, бо більше в них княжої могутності і сили, ніж власної.
Коли вже звечоріло і стало тихо, вої теж не залишилися біля могили, бо в городищі і селі біля нього було веселіше. Вони ще біля Каменя переконалися, що люди тут покірні: покричали-посердилися і досить. Ярко і Любка залишилися самі і боязко зайшли межи Богів, там і побачили Дідьо – білобородого і довговолосого старого з великою лисиною на лобатій голові, який снопиком трави витирав із ликів повергнутих Богів бруд.
Він глянув спідлоба навколо себе і побачив молодят.
– А вам чого? Шкірити зуби? – він образився, що люди так швидко заспокоїлися, і тому гнівався на цілий світ.
Дідьо був батьком Яркового діда, тому хлопець не злякався.
– Та ні, ми не шкірозуби. Хочеш води? – він зняв зі шкіряного широкого пояса баклагу і простягнув старому. Дідьо справді відчув спрагу і мовчки взяв воду, а коли напився, вже спокійно запитав:
– То чого вам треба? – та помітивши у руках дівчини квіти, посміхнувся здогадавшись, – он воно що!
Ярко, щоб дівчина не зашарілася, ступив наперед.
– Ти ж сам мені казав, що тепер треба квіти! От ми і принесли, а що робити, не знаємо.
– Казав… А вам, видко, одне на мислі… Квіти – це від Богів і нашим Богам любі. Це від любові і для любові. Ось їм і дай, покладіть біля ликів, – він підвів їх до повергнутих ідолів, над якими бундючно стояли нові подоби Богів.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, грудень)
1 грудня
Учора були на концерті Василя Попадюка у філармонії (плата за чотирьох 1600 гривень). Це найвищий рівень виконання на скрипці, який я бачив і чув наживо у своєму житті. Він син того гуцула-скрипаля, теж Василя, але Івановича, який чотири роки (1966-1970) очолював інструментальний оркестр знаменитого танцювального ансамблю «Ятрань» (керівник іще живий, Анатолій Кривохижа, завтра йому виповниться 98 років), отже, перші чотири роки сучасний український Паганіні прожив у нашому місті: він про це сказав у мікрофон, згадав Червінську, свого покійного друга Сергієнка, дружині якого, присутній у залі, присвятив один номер, іще називав імена… Ми зі Світланою були на концерті з дітьми та онуком, який дуже уважно слухав скрипку, жодного разу не вередував, а потім під музику й задрімав… Під кінець концерту я пішов у перші ряди (квитки ми брали в ряд 22-ий), аби роздивитись скрипаля ближче: невисокого зросту, худенький, косматий, одягнений в чорний легкий, що не сковує рухів, костюм, туфлі довгі, мало не з закрученими носаками – скрипка в нього блищить під софітами, а смичок під кінець концерту став батогом: непомірно довге пужално і надірвана волосінь – може, через це його виступ тривав трохи більше години. Він виступав сам, без живого оркестру (супровід у запису), на широкому екрані за спиною виконавця зринали то космогонічні розсипи, то десятирічної чи й давнішої пори фото найколоритніших українських об’єктів (ріки, гори, фортеці, міські пейзажі) – на пам’ятнику «кльопаної матері» іще радянський герб на щиті, а не український тризуб. Чудесний концерт!
І якесь не відоме досі почуття поселилось у мені: я людина повноцінна не тільки у плані творчої реалізації (як підтвердження – наступні дві книги прози, які мають вийти у столичних видавництвах), а в чисто сімейних здобутках та побутових: маю гарного сина з сім’єю – онучок Остап славненький, живуть в Одесі, добра праця дає їм добрий заробіток, ось вони добились у гості до батьків, ми гуртом приїхали на власному транспорті до філармонії… Здається, я досяг у житті тих успіхів, які личать людині й які тримають її душевну рівновагу. І в такі моменти хочеться зустріти когось із своїх приятелів чи добрих знайомих, які б відчули цю мою впевненість, тиху, безсловесну мою радість, цю душевну рівновагу. Але їх нема.
4 грудня
Другого грудня ходили в «Портал» на прем’єру американо-англійського фільму режисера Рідлі Скотта «Наполеон». Ще на перших хвилинах рекламного ролика при гучних звуках Остап стріпнувся й почав плакати. Поліна підвелась і пішла з зали – понад дві години просиділа в холі, Устим кілька разів виходив до неї і вертався: краще вже одному побачити все, ніж обом по пів фільму. В жертву себе віддала невістка, хоч і дулась трохи, коли фільм закінчився. Фільм чудовий: і актори, й батальні сцени, і костюми, й представники кількох націй (французи, англійці, німці, італійці, росіяни)… А як же славно Москва палає!.. Чи побачить таке й моє покоління? Прем’єра фільму в усьому світі відбулася десять днів тому, в багатьох країнах світу, зокрема і в Україні нашою державною мовою… А що це значить? Що ми йдемо в ногу з цивілізованими націями планети.
9 грудня
Казку про СРСР, яку написав під час Другої світової війни англійський письменник-публіцист Джордж Орвелл, найпершими переклали українці й, не відаючи про таку націю, автор написав до видання цього перекладу передмову. Назв казка в українських перекладах має кілька: «Колгосп тварин», «Ферма “Рай для тварин”», «Скотоферма», «Скотохутір», «Хутір тварин» – кілька, як і перекладачів, зрозуміло. Я прочитав за О.Дроздовським (Київ, «РИО “Заповіт” “Информ ВТ сервис”, 1991, с.189-271). Фактично це пародія на історичні події, які розгортаються на одній шостій частині земної кулі в першій половині ХХ століття, де було проведено експеримент визволення простого народу від експлуататорів, панівний клас якого дуже скоро сам став експлуататором. У казці тварини однієї із ферм прогнали від керівництва людину й доручили керувати кнуру, який до гасла «Всі тварини рівні» додав «…але деякі тварини рівніші за інших». Відомо, до чого така логіка приводить.
Письменник написав цю книгу, аби розвіяти англомовним читачам міф про соціалістичний рай у радянській країні. У передмові до українського видання, а це був 1947 рік, Орвелл тлумачить: «Англія… це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, …де безпечно мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно. У цій атмосфері середня людина не має справжнього зрозуміння, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси…» Ось тому й написалась ця казка, аби не було ілюзій у світі стосовно справедливого ладу в СРСР, аби не брали собі за приклад його устрій інші народи.
І насамкінець. Є в літературі ХІХ століття твір відомого українця Миколи Костомарова під назвою «Скотий бунт». Чи не ним надихався юний Ерік Артур Блер (він же Джордж Орвелл), коли брався до написання «Animal Farm»?
P.S. Середина липня 2024-го: ось як відгукнулася казка у стосунках російсько-української дипломатії (https://24tv.ua/kislitsya-vismiyav-lavrova-za-tsituvannya-tvoru-kolgosp-tvarin_n2598784 –Анжеліка Байбак «А ви, товаришу, що за тварина?»: Кислиця висміяв Лаврова за цитування Орвелла»)
13 грудня
Здається, із смартфона я тепер читаю більше, ніж із книжок. Бо от як не прочитати такої живої історії про сіамських близнюків із США Лорі і Джорджа Шаппелів, які зрощені черепами (третина спільного мозку), прожили вже 62 роки, ні кроку ступити одне від одного не можуть, він взагалі неходячий, сидить на візку, а сестра возить його всюди – вона навіть заміж збиралась виходити і сексом займалася з іншим хлопцем, і кожен з них має свою кімнату в квартирі, в яких вони сплять по черзі, навіть в душі миються не разом, розділяючи себе шторкою; вони збираються побити рекорд інших американських сіамських близнюків, які прожили 68; взагалі то лікарі їм відпускали не більше 30 років життя, а вони вдвічі перекрили те передбачення. Можна собі уявити таке існування? А вони ж не просто існують, а працюють: він відомий співак (кантрі), а вона майстер боулінгу та один час працювала прачкою. І що головне: ніколи не скаржились на свою долю. Ну як відмовитись від прочитання такого незвичайного життєпису? Я подумав, що він міг би стати цікавим об’єктом для письменницького дослідження, аж довідався, що 25 років тому про них знято фільм. Вона і… вона: одна з них у 46 років захотіла бути ним.
Або ось історія життя трьох братів-близнюків, які вже прожили 93 роки (штат Канзас, США) – 1 грудня ц.р.: Ларрі, Лон і Джин Брауни – це світовий рекорд – усі вони благополучні в професіях і родинах: мають на сьогоднішній день супупно 9 дітей, 20 онуків і 25 правнуків.
А українці можуть чимось подібним похвастатись? Будь ласка: десять днів тому жінка в Рівному народила сімнадцяту дитину, хлопчика – вдома її чекають 8 дочок і 8 синів. Проте її прізвище не заносять до світової книги рекордів Гіннеса, врешті й для України це, певно, не рекорд.
20 грудня
Запис від 16 червня. Гортав підшивки «Молодого комунара» за 1985-1987 роки. В.Афанасієнко «Іржавий тризубець» – 3.07.1986, с.Новий Стародуб Петрівського району, Манолій Манолійович Запаранюк із Буковини: розказує про бандерівців, яких переховувала його сім’я – усі отримали відповідні строки. Тепер він інакше думає: «Коріння наших народів і на той час були міцно переплетені, а сьогодні й поготів. Чи зможемо ми жити без росіян, білорусів, грузин?.. А яку волю пропонували нам націоналісти, ми бачили на власні очі. Не воля то була, а біда людська. Та вже поіржавів їхній тризубець…». Публікація, зрозуміло, з намови працівників КҐБ. Чому до мене вони не підступались із подібними пропозиціями? І як би я їм відповів? Так, як тоді, у підвалі? На розмову у підвалі ДНД (діяли колись такі – добровільно-народні дружини) запросили мене «хлопці» набагато раніше від цієї публікації, років за чотири-п’ять, саме тому й не наважувались опісля чіпати чи щось пропонувати. У редакції було кілька кореспондентів, з ким вони успішно співпрацювали аж до рухівських часів.
23 грудня
Сашкові Єрмолаєву сьогодні виповнюється 65. Але вже сьомий рік його немає з нами. Так рано розпрощався… Фактично на злеті таланту. Його творчість розвивалась трьома потоками: ніжна лірика, лаконічний, майже народний гумор і краєзнавство. З кожного потоку нащадки зачерпнуть живильної вологи. Бо ж найчерствіше серце зворушать ці рядки:
«Тетіїв. Ліс. Суниці і гриби.
Недавній слід прудкого оленяти.
Так хороше з тобою тут блукати
Й підказувати серденьку: люби…»
І найпохмуріший стан душі виясниться після прочитання задерикувато-іронічного: «Стирчу вдома, як сучок на колоді» або «Розкомандувалася, бачите, як свиня мішком».
А що вже книга «Подорожі за крайнебо»! Це його подарунок не тільки сучасникам, а й багатьом майбутнім поколінням. І як приклад невтомного дослідження минулих епох рідного краю та його небуденних обдарувань, і як поклик продовжувати літопис. Він у нас і героїчний, і добротворчий.
Роська, на берегах якої народився Олександр Єрмолаєв, тече у вічність.
25 грудня
♦ За життя (ще не повне) письменники подарували мені понад тисячу своїх книг з автографами. Чи хоч третину з них прочитав я? Переглянув усі без винятку, деякі й прокоментував – рецензіями, відгуками… Ось одна книга з тих, яка майже десять років чекала вдумливого прочитання: Борис Гуменюк «Вірші з війни» (Київ, видавництво Сергія Пантюка, 2014). З такою назвою наш славний воїн видав не одну книгу, але ця – найперша. Всього 19 поезій на 88-ох сторінках. Є вірші страшні («Може б ти не йшов сину…», «Я вчора вмер…»), є вірші про приречених («Ти солдат Війна твій хліб Ти ж не збираєшся через рік Орати землю сіяти хліб Чи продавати сране ганчір’я На тому сраному ринку Ти ж не збираєшся дожити до сімдесяти І здихати в ліжку від раку простати?»), є вірші обнадійливі («Українці чи бандерівці як ви кажете Пройдуть парадом перемоги на красній площі в москві Ти головне доживи Побачиш сам»), є рядки сумнівно-розпачливі («Уявляєш скільки треба було потратити зусиль Щоб перетворити шляхетних лицарів На тюхтіїв гречкосіїв і свинопасів Кляті поети романтизуючи селян теж до цього доклалися…» – підкреслення моє, В.Б.), є один вірш римований, а кілька прозових, є один вірш із назвою (всі інші без назви) – «Заповіт» («Не збирайте на полі бою наші рештки… Не віддавайте нас батькам… Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми… Не віддавайте нас дружинам Нехай кохані запам’ятають нас красенями… Не потрібно прощальних промов… Не треба панахид… Просто накрийте нас землею І – йдіть»). Це краплі поетичної екстракції, яка зродилась у серці воїна протягом двох місяців (12.06 – 8.08) першого року Великої війни. Борис Гуменюк передбачав свою долю. Я зустрічався з ним кілька разів у столиці, в його рідному Тернополі. Востаннє, коли отримав книгу з автографом.
м.Кропивницький