Валерій Кикоть
Чесні вірші
ДАР ДОВІЧНИЙ
Ця земля була наша завждѝ,
Ще тоді, коли й нас не було,
Бог, наморщивши боже чоло,
Полишив на ній божі сліди.
Ця земля для нас більш, ніж земля,
Тут – наш пуп і наше коріння,
Це – не просто ліси і поля,
Це – терпіння, горіння й прозріння!
Ця земля була наша завжди,
В ній надія, і біль, і відрада,
І звитяга в борінні, і зрада,
Наші славні й неславні діди…
Це на ній батько вбив в дошку цвях,
Стрекотіла щоб весело хвіртка,
Це по ній ніс у куцих штанцях
Я в портфелику першу п’ятірку.
Ну а далі усе – як у всіх,
Ця історія добре відома:
І дороги, і сльози, і сміх,
З чужини повертання додому…
І крутило нас тут, і мело,
Й перемелювало все наше,
Але попри негоду і зло,
Ця земля нас тримала, як завше.
Сподівання й жура в цій землі,
Як сердешна, поморена мати
Погребла в ній важкі мозолі,
Так й мені тут довічно лежати.
Це на нашій священній землі
Всякий покруч, усякий зайда
Не спочинок в імлистій ріллі –
Смерть ганебну знаходив і знайде.
І які б не були сторінки
Її мічені кров’ю і січчю,
Вона віддана нам на віки,
І ми віддані їй навічно!
* * *
шевченко рембрант і конфуцій
безмежна страдницька сім’я
немовби унція чи унцій
одна дванадцята це я
і відректись від цього впору
печальний нащо тут кінець
хоч тягне світ завжди угору
чомусь терновий лиш вінець
* * *
я забуду про втому
смикнувши рому
я забуду про правду гірку
хильнувши горілки
чи коньяку
та з собою в двобої
безсилі напої
* * *
ми помилились обоє
на світі було нас двоє
двоє було всього нас
й ми помилились обоє
але то був
прекрасний час
* * *
Радію щасливій смузі,
Сумую, коли не щастить,
В сльозах, у роботі, у тузі
Плекаю хвилюючу мить.
В піднесенні, в смутку, в напрузі,
Хай фабула ця – не нова:
Шукав колись вірних я друзів,
Тепер –
лише точні слова.
* * *
нервую і ще спотикаюсь
приймаю ще скло за смарагд
одначе уже не лякаюсь
життєвих примар і загат
а прагну сумлінно й правдиво
гранити душі смарагд
родитись людиною диво
померти людиною варт
* * *
душі душі великі й малі
задля зиску чи власної совісті
що ви робите тут на землі
в миті справжності чи показовості
вас долає дурна біготня
і гординя веде у могили
з вас примара далекого дня
видирає сьогоднішні сили
переплівши молитву і лють
я у неба питав і запитую
чому голови кращі кладуть
а найгірші глитають коритами
замерзавши в стрибку через рів
і своєї й людської байдужості
я нікого і сам не зігрів
не відчув ошалілої дужості
лиш приреченість і логотип
та якусь засекречену місію
ніби хтось мафіозі на штиб
з цього всього збирає комісію
та хіба у мені вища суть
вона певне у чомусь більшому
і коли нас до світла знесуть
душі душі чи стане тепліше нам
ПРЕДКІВСЬКІ СВІТЛИНИ
дивлюся в очі пращурів своїх
яких ніколи наживо не бачив
й ловлю знічев’я ні не те щоб сміх
а так лукавинку якусь неначе
вони статечні та несамохіть
всміхаються грайливо зі світлини
щось ніби мовлячи з перейдених століть
невільно беручи мене на кпини
ми тут жили від рала до серпа
ми тут товклися від серпа до рала
шершавіла долоня і стопа
не зніжувала доля нас скупа
йшли як могли і як могли вмирали
ішли й ішли як можна було йти
не покладаючись на розсуд чи на віче
скуштуй свого сповна мовляв же й ти
прийдешній мудруватий чоловіче
ПОЕЗІЯ
води цілющої кришталь
слова і болю і єлею
і синь глибин і сиза даль
вона в мені а я у неї
шукаю ліки маю лік
років тривожних і неситих
вікую свій сердешний вік
підмайстром не у фаворитах
і бачу лиш кути й боки
світанок ніч мерця дитину
та все ж хотілося б таки
побачить цілісну картину
чим тебе міряти життя
дощем слізьми вітрами кров’ю
чеканням пізнім каяттям
чи нездійсненною любов’ю
чим тебе вимірять життя
усім у чому крутизна є?
я віршем міряю буття
а чим воно мене не знаю
* * *
усупереч не завдяки
зійшовши з газетних шпальт
жорстокі печальні роки
ти ріс крізь біль і асфальт
і ніс небезпечний заряд
немов електричний скат
нащо тому смертний ряд
хто сам собі суд і кат
життя твоє мов карантин
під музику струн і куль
погано коли ти один
та гірше коли ти нуль
* * *
Похмура ніч сіда на мляві плечі,
Як чорний звір у втомі віковій,
Довкіл банальні і відомі речі,
Та сон тіка з-під отяжілих вій.
І я лежу у темряві глибокій,
У роздумах по колу, зверху вниз,
Чекаю забуття, а мо’ – на спокій
І чую – дощ теркоче у карниз.
Знічев’я знову проситься у гості
І, певне, хоче щось розповісти –
Про те, що груша викине ще брості,
Про те, що вишня буде ще цвісти.
І дітлашня посуне знову в школу,
І набере життя свій звичний лад,
Й про тих, хто не повернеться ніколи,
Шумітиме скорботно білий сад.
Бджола зазвично випорсне із рою,
І на духмяну квітку полетить,
А з неба, з неба всміхнені Герої
На поле жовте слатимуть блакить.
І тротуаром йтимуть милі пари,
На мить забувши всі ознаки зла,
Й шелесне раптом липа на бульварі:
Сла’ Україні і Героям сла…
* * *
осінь птаха шафранна
пір’я скида золоте
стій зачекай іще рано
хочеться крикнуть проте
знаю чекати не буде
знаю в призначену мить
кинувши славу й огуду
в ирій вона відлетить
прийде зима буранна
снігом довкіл замете
вся у саднах і в ранах
схлипне душа про те
що не вдалося довершить
що не вдалось долюбить
схлипне душа як у першу
так і в останню мить
м.Черкаси
Валерій М’ятович
МІЙ ДРУГ БАБІЙ
оповідання
Ми сидимо вдвох за умовно святковим столом, їмо і говоримо. Пишу "за умовно святковим" – бо сьогодні день Святої Трійці, а все інше – як завжди: салат з капусти, зроблений моїм другом, і ним же куплений готовий шашлик. Та й "говоримо" – неточний вислів. Я більше слухаю, а говорить він. Згадує про дорогі йому моменти, про те, що – без перебільшення! – було сенсом його життя, – про свої амурні справи. Майже всі вони мені відомі, адже коли зустрічаємося, він завжди повертається до своєї улюбленої теми. "Ну і нехай, – щоразу переконую себе. – Чоловік давно розміняв дев’ятий десяток, жінка померла – чим ще має жити, якщо не спогадами?"
Проте сьогодні він вражає мене несподіваною новиною.
– Завтра піду до лікаря, – повідомляє.
– Ти ж казав, – на його прохання, ми звертаємося один до одного на "ти", хоч я удвічі молодший за нього, – що почуваєшся нормально?
– Так і є, але... соромно зізнатися...
– Ми ж друзі, – нагадую. – Знову цистит доймає?
Глибокі зморшки на обличчі друга трохи розгладжує посмішка.
– Ні-і-і! – каже весело. – Накльовується побачення з однією кралею, і я боюся знеславитися.
Я ледь стримую себе, щоб не засміятися. Запитую:
– Ти серйозно?
Його безбарвні водянисті очі зблискують радісними вогниками.
– Уяви собі. Довгенько запрошував її у гості, а вчора вона натякнула, що зможе прийти наступної неділі.
Оце й справді – не старіють душею ветерани! Ветерани любовних утіх.
– Тоді, – кажу, – тобі таки треба до лікаря – може, чимсь зарадить.
Я знаю, що в нього кепські справи із зубами, майже не діє права рука, і він змушений все робити лівою, зокрема, й чаркуватися. Ще в нього хронічне запалення повік і він часто витирає непрохані сльози; через проблеми із суглобами йому важко ходити, але це не заважає мріяти про близькість із жінками. Що підштовхує його до того – сила звички чи природна необхідність? Швидше і перше, і друге, якщо мати на увазі його минуле, гідне дослідження фахівців із репродуктивних можливостей людини.
Я давно виснував, що він не був серцеїдом і по-справжньому не закохувався в жінок. Вони були потрібні йому як повітря, як вода, як їжа, в яких ми, звісно, не закохуємося – ми їх просто споживаємо. Без жінок він довго не прожив би. Якось зізнався: завжди відчував до них настільки сильний потяг, що якби був посаджений на ланцюг, перегриз би його зубами.
Жінок він знаходив завжди і всюди. Коли жив у селі, потім у райцентрі легко вирішував це питання, то що вже там казати про велике місто – справжній клондайк, розсадник красунь. А ще полюбляв поїздки в санаторії і тривалі відрядження, з яких не повертався додому, не поповнивши список своїх звитяг новими іменами. Та все ж місто, що стало рідним після переведення його з віддаленого сільського району на високу посаду, ніби спеціально було створене людством для його інтимних розваг.
Зустрічі з коханками відбувалися переважно в очолюваному ним управлінні по закінченні робочого дня. Під пильними поглядами з портретів пролетарських вождів, "дорогого Леоніда Ілліча" та наступних генсеків. Управління, яке не підпорядковувалося місцевій владі, відповідно нею не контролювалося й не фінансувалося, було умебльоване ще сталінських часів масивними столами, шафами, бронзовими люстрами й світильниками. Ніби хтось навмисно законсервував "епоху величі".
Найважливішим з того начиння для мого друга був шкіряний диван, на якому все й відбувалося. Коли ж потрібен був більший простір, із шафи діставався щільно згорнутий матрац і розстилався посеред кабінету. У тій же шафі зберігався й припас продовольства, необхідний для перетворення звичайного побачення на свято.
Він міг би скласти гідну конкуренцію справжньому чи міфічному Донжуану та його послідовникам, але в день похорону дружини подивував присутніх заявою про те, що все життя любив лише її. На підтвердження навіть заплакав, чого ніколи з ним не траплялося. Може, хтось йому й повірив, а я засумнівався – надто багато мені відомо про його любовні пригоди. Зокрема, про те, як, домовившись з обраницею про одруження, не міг дочекатися близькості й змушений був учащати до податливіших дівчат.
І все ж, чи могли бути щирими ті сльози? Певною мірою так. Прожити разом понад пів століття, виростити трьох дітей і не пожалкувати за тією, яка чесно виконувала обов’язок берегині роду – не для мого романтичного друга. Попри відданість втіхам на стороні, він залишався чуйним та дбайливим батьком і чоловіком, заради благополуччя сім’ї обзаводився нерухомістю, яка виявилaся рятівною в період політичних та економічних катаклізмів, коли його управління визнали загрозою для демократії і ліквідували.
Я схильний думати про ще одну причину його несподіваного розчулення. Смерть дружини переконала, що життя і справді не вічне, що якоїсь миті все закінчиться незалежно від того, було в тебе коханок багато чи не було жодної. Хоча, чи не оте непересічне захоплення жінками й досі тримає його на цьому світі? Та він уже давно навічно склепив би повіки від нудьги й самотини, якби не мріяв про них.
– Слухай, – звертаюся до нього, – давно хочу запитати: і що – дружина не здогадувалася про твої зальоти?
Він витирає хусточкою сльозу, що причаїлася в куточку правого ока, й каже з усмішкою переможця:
– Здогадувалася, але докази отримала тільки перед смертю.
Оце новина! Після інсульту його благовірна не могла ні говорити, ні рухатися, хоч усе розуміла, то як же вона дізналася?
– Жартуєш? – запитую.
– Та чого б я жартував?.. Зараз – зачекай хвилинку!
Йому важко встати і вийти із-за столу, тому я кажу:
– Може, я принесу?
– Ти не знаєш що.
Згорблений і перекошений – одне плече помітно вище другого – мій друг іде до свого кабінету, де і спить на дивані.
Повертається з аркушем, списаним словами в кілька стовпців.
– Знаєш, що це? – подає мені папірець.
Придивляюся до написаного – одні жіночі імена.
– Світлана, Тамара, Марина... – читаю вголос. Нарешті мене осяває здогад: – Ти склав список жінок, з якими в тебе були близькі стосунки? Навіщо?
Мій друг не приховує втіхи.
– Так і є, це ті жінки, – посміхається. – Склав колись заради цікавості – скільки набереться, а тепер, знаєш, як це допомагає? Стає кепсько на душі – беру цей список і, ніби машиною часу, повертаюся в минуле.
– Скільки ж їх тут? – киваю на аркуш.
– Рівно сто.
– Але ж! – вигукую. – З огляду на твої розповіді, їх повинно бути вдвічі більше!
– Біда в тім, що я не можу згадати всіх поіменно.
– Як? – роблю великі очі. – Хіба їх можна було забути?
– Можна, – з виразом знавця киває мій друг. – Траплялися ситуації, коли не встигали познайомитися до пуття.
Я чухаю потилицю: здається, він не обманює і не вихваляється.
– І що, цей список потрапив до дружини? Вона ж не могла...
Мій друг сміється.
– Це робота найменшої дочки, – пояснює. – Знайшла в моїх паперах і підсунула матері. Не подумала, дурна, що тій може стати гірше. Слава Богу, ще трохи пожила.
– Ну? – не стримуюся. – І що було далі?
– Якось кивнула, щоб я підійшов. Підходжу, а вона витягує з-під ковдри цей список. Я здогадався, що на мене чекає, але тримаюся, виду не подаю. Запитую: "Що це таке?". Я навчився читати по губах що вона хоче сказати. Вона питає: "Хіба ти не знаєш?". Я здвигую плечима, мовляв, перший раз бачу, а вона продовжує: "Всіх тобі прощаю, крім оцієї" – і показує тремтячим пальцем знаєш на кого?
Я хитаю головою – звідки мені знати?
– На Жанну!
Ах, Жанна!.. Чому я про неї не подумав?! Перше і, підозрюю, єдине справжнє кохання мого старшого друга. Про нього мені відомо майже все. Від кого? Звісно ж, від нього самого.
Між ними спалахнула взаємна симпатія, коли він навчався в дев’ятому класі, а вона – у восьмому. Жанна була дуже гарна і впадала в очі іншим хлопцям, але обрала його. "Це дуже мені лестило й спонукало до праці над собою, – зізнався мій друг. – Я став краще вчитися, займався спортом, підтягнув дисципліну".
Вони ходили в кіно, на танці, обмінювалися художньою літературою. Власне, своїм захопленням книжками мій друг теж зобов’язаний Жанні: спочатку не хотів відставати від неї, а потім це стало звичкою – як тільки випадала вільна хвилинка, знаходив час для читання. Він і сьогодні читає. Коли зустрічаємося, напам’ять сипле цитатами, фразами, діалогами героїв, і я мимоволі роблю висновок, що такого знавця класичної літератури ще треба пошукати. Чи тим він усе життя займався? Забуваю запитати, але здогадуюся, якою буде його відповідь: "Та тим же! Тим!" Хитро примружить очі, і я здогадаюся про що йдеться.
Як усі закохані, мій друг і його обраниця мріяли про спільне майбутнє, та в одну мить усе зруйнувалося. А сталося от що. Жанна подобалася на рік старшому за мого друга хлопцю, і той почав відверто залицятися до неї. Не відомо, що він думав про себе, але отримав гарбуза. Інший би все зрозумів і змирився, тільки не новоявлений залицяльник, схожий на кіношного опецькуватого і дурнуватого Стецька із "Сватання на Гончарівці". Ходив слідом, викрикував щось про "тєсто, женіха і нєвєсту", кидався грудками, в присутності хлопців провокував мого друга на бійку. Коли ж і це не подіяло, дочекався його темної пори в глухому провулку і уперіщив ззаду ломакою.
Удар був такої сили, розповідав мені друг, що першої миті здалося, ніби його перерубали навпіл. Не виключено, кривдник хотів поцілити по голові та дуже тремтіли руки – і він промахнувся. Якби поцілив по голові – убив би.
Мій друг утримався на ногах, чого зовсім не очікував нападник і кинувся навтьоки, а мій друг – за ним. Ні хорошого дрючка, ні ломаки під рукою не знайшлося, окрім складаного ножика, якого намацав у кишені. Ножик годився хіба що "жаби колоти", але ним можна було поранити.
А нападник, зрозумівши, що не втече, зупинився й став відмахуватися дрючком як мечем. Відмахувався невправно, бо мій друг ухилявся, – і врешті-решт зачепив ножиком його руку. "Жага помсти затуманила мені мозок", – скаже мені друг, згадуючи той трагічний для нього випадок.
Рана була неглибокою, хлопець навіть в лікарні не лежав, а мого друга суд позбавив волі на шість місяців. На м’якше покарання годі було й сподіватися, адже потерпілий доводився племінником голові сільської ради. Аргументи про те, що він перший напав і таким чином спровокував бійку, суд не взяв до уваги. Та і хто б заступився за людину, яка, як напише районна газета, "маскувалася під тиху й порядну, насправді ж виявилася ледь не головорізом"?
За нього переживали тільки мати з бабою і Жанна, в очах якої він був героєм. Сильно засумував, коли не отримав від неї жодної вісточки. Не знав, що її батьки перехоплювали листи, які він писав. А в колонії досить швидко зрозуміли: нормальний хлопець, добре поводиться, без нахилу до криміналу – навіщо калічити йому долю? Прокурор звернувся до суду, і вже невдовзі хлопець був удома.
Його поновили у школі. Село, яке ще недавно одностайно засуджувало його вчинок, кардинально змінило свою думку: співчувало, морально підтримувало. Незмінним залишилося тільки ставлення Жанниних батьків. Для них мій друг був злочинцем, і вони не хотіли, щоб їхня донька, розумничка й відмінниця, з ним навіть бачилася. Але закохані таки бачилися, коли на перервах між уроками обмінювалися записками. Про те, щоб разом піти в кіно чи в клуб на танці, не могло бути й мови, – батьки стежили за кожним доччиним кроком.
Мій друг першим закінчив школу і вступив до педагогічного інституту. Наступного року туди ж мала вступати й Жанна. Вступила б стовідсотково, адже претендувала на золоту медаль. Вона й отримала її, тільки батьки, почувши про доччині наміри, сказали: "Хочеш до того бандита? Не пустимо! Сиди краще вдома!"
Те рішення він назве дикунським. Не зрозуміє, як, бажаючи власній дитині добра, батьки могли так учинити.
Жанна працювала в колгоспній бухгалтерії, заочно закінчила сільськогосподарський інститут, вийшла заміж. Він теж одружився. Бачилися, коли приїздив на канікули, а пізніше – у відпустки, та й то лише здалеку. Що відбувалося в їхніх душах, ніхто не знав. Першою не витримала Жанна. Почувши, що його переведено в обласний центр, якогось дня наважилася приїхати. Відчувала: не випровадить. А він, як побачив її в дверях свого кабінету, ледь не скрикнув на радощах. Жанна його дуже вразила: це ще була дівчина, яку колись покохав, і водночас жінка у всій своїй красі.
Він здогадався про мету її приїзду з одного лише погляду темно-синіх, схожих на стиглі ягоди терену, очей. Тих очей, які ніколи не забував. По телефону замовив для неї номер у готелі, але вечір вони провели в його кабінеті, пристосованому для подібних зустрічей. Тоді Жанна й розповіла, якою каторгою були для неї всі роки без нього. Коли сказала, що якби він її покликав, все кинула б і пішла за ним хоч на край світу, мій друг розчулився до сліз. Не сподівався почути таке. Вона теж назавжди поселилася в його серці, але щоб аж отак... Йому стало соромно за те, що бігав за кожною більш-менш симпатичною жінкою, тоді як Жанна жила думками про нього.
Той незабутній для обох вечір започаткував хай і не часті, але такі бажані для обох зустрічі. Були й поїздки «на семінари» в Одесу, Черкаси та інші міста, де відпочинок для них організовували колеги мого друга.
Вони наздоганяли згаяне, і ніщо не могло їм завадити, окрім часу. Час нестримно летів уперед. Зустрічі ставали дедалі рідшими, а потім і взагалі припинилися, коли невиліковна хвороба надовго прикувала до ліжка її чоловіка. Залишалися лише телефонні розмови, яких ставали все менше.
Звісно, зустрічаючись із Жанною, мій друг не тримав себе на голодному пайку. Це було б над його сили – відмовлятися від того, чим надихався усі роки.
Якось я сказав йому:
– Гаразд, давай припустимо, що Жаннині батьки повелися б інакше, ви із нею побралися, і що – ти їй не зраджував би?
– А оце вже ти, мій юний друже, ударив старого нижче пояса, хе-хе, – засміявся він.
– Пробач, не подумав, – поспішив я вибачитися.
– Та чого вже там вибачатися? – удавано серйозно насупив він брови. – Самому цікаво, чи зміг би я залишатися їй вірним. Ніколи про це не думав.
Я зрадів:
– І що скажеш?
Мій друг заплющив одне око, а іншим дивився кудись повз мене – думав.
– Ти загнав мене у глухий кут, – мовив за мить. – Не знаю, що тобі й відповісти. Їх же стільки крутилося навколо мене...
А минулої весни мій друг попросив узнати, о котрій годині вирушає перший рейсовий автобус у його село.
– Навіщо? – запитав я. – Якщо їхати, то не краще було б найняти машину? Не забувай, скільки тобі років.
– Ти того... дізнайся, а там видно буде.
– Хочеш Жанну провідати? – здогадався я.
– Так.
– Не пробував додзвонитися? Може...
– Та жива вона, жива! Я два тижні дзвонив і весь час телефон її був відімкнений, а вчора сама подзвонила.
– І як вона почувається?
– Ми говорили дуже мало. Тільки привіталися. Сказала, що довго говорити небезпечно. Пообіцяла зателефонувати і не телефонує.
– Значить, треба чекати, – запропонував я просте рішення.
– Вона когось боїться. Я це відчув. Чого б ото так швидко закінчила нашу розмову?
Я пожартував:
– І ти хочеш її захистити?
– Я хочу, щоб вона до мене переїхала.
Я аж присвиснув! Ефектнішого фіналу для повісті про кохання, що стільки років то спалахувало, то тліло, годі й шукати.
Автобус ходив у його село двічі на день – рано і ввечері. Тобто, якщо виїхати ранішнім, вечірнім можна повернутися. Повідомляючи про це другові, я сказав, що можу скласти йому компанію.
– Дякую, я подумаю, – відповів він.
А через кілька днів зателефонував мені ввечері.
– Я повернувся, – повідомив весело.
– Ти в село їздив? Сам?
– Так!
Я здогадався: моя присутність була б зайвою.
– Бачився із Жанною? Як вона?
– Не бачився. Від сусідки дізнався, що третій рік живе у сина в Херсоні. Поїхала в гості і там війна її застала. Сусідка за хатою дивиться і город собі займає.
– Он воно що! – вигукнув я. – Виходить, вона телефонувала тобі з Херсона, а там же небезпечно довго по телефону говорити – щось може прилетіти. Тепер усе зрозуміло. Сусідка не знає, коли приїде?
– Найближчим часом не приїде. Дуже хворіє, і син не відпускає.
– Я ж казав тобі: треба чекати дзвінка. Даремно їздив.
Мій друг не погодився:
– Не даремно. Я передав гроші. Три тисячі. Сусідка сказала, запитає номер картки й перекаже.
– А ти не поспішив? Все-таки незнайома людина...
– Жіночка хороша, порядна. Я це одразу зрозумів.
– Ще й, мабуть, як завжди, компліментів наговорив їй?
Не сподівався, що своїм жартом підбадьорю друга.
– Ти знаєш, – сказав він весело, – можна було б спробувати. Симпатична, живе сама.
– А Жанна?
– Та отож! – засміявся мій друг. – А сусідка нічогенька собі, запросила до хати, нагодувала, навіть запропонувала відпочити, бо до автобуса було ще далеко. Я відмовився, натякнувши, що сам не звик відпочивати.
– І що вона відповіла?
– Що їй краще відпочивається на городах, яких у неї тепер два. Я подякував і пішов, бо ще мав на кладовище навідатися.
– Тоді ти справді недаремно поїхав, – сказав я на закінчення нашої розмови.
– Коли зайдеш? – запитав він.
– У неділю. Але попереджаю: тільки шахи!
– Та так же, тільки шахи, – засміявся мій друг. Знає, чортяка, що я складу йому компанію, коли зіграємо партію-другу й сядемо до столу. До речі, він щодня дозволяє собі чарку горілки, бо це нібито теж додає йому сил.
А та його несподівана поїздка в село довго не йшла мені з голови, викликаючи суперечливі думки. Ну, гаразд, казав я собі, він запропонує Жанні переїхати до нього. Але ж вона вже не така, якою була, коли зустрічалися. Невже не розуміє, що може розчаруватися, та буде вже пізно?
Звісно, не мені це вирішувати, але ж я маю застерегти друга.
Минуло небагато часу, і я передумав. Мені не варто втручатися – а якщо це їхній останній шанс? Він дуже цього прагне. Та й чи багато знайдеться в його віці кавалерів, готових пожертвувати грошима, свободою і спокоєм заради коханої?
Через тиждень мій друг повідомив по телефону, що Жанна отримала гроші.
– Сказала, що не будуть зайві, бо продукти в них дуже дорогі.
– Ти вчинив як справжній джентельмен, – похвалив я свого друга. – Я тобою пишаюся.
Відтоді не було зустрічі, коли б ми не говорили про Жанну. Я знав про кожен її дзвінок. Обіцяла повернутися в село наприкінці весни, але постійно щось заважало. А мій друг не втрачав надії, ділився зі мною, як він умовить її поселитися в нього, як разом проводитимуть час, як він допомагатиме їй на кухні, ходитиме по харчі тощо.
Поки ж усе залишалося, як завжди, і моя місія була звичною – провідувати його у вихідні і, звісно, – у свята.
Отже, за обідом, у день святої Трійці, небезгрішне життя мого друга відкрилося мені новими подробицями і деталями. Особливо вразила історія зі списком коханок. Зайве підтвердження народної мудрості: скільки вірьовку не плети, а кінець їй буде. Уявляю, як, побачивши той список у руках дружини, мій друг вдає, неначе вперше його бачить, та ще й запитує, що то таке. Комедія з ним!
– Слухай! – осяває мене несподівана думка. – Як покійна дружина могла дізнатися про Жанну? Чи не сам проговорився? Забув, з ким розмовляєш, та й бовкнув...
– Це теж робота найменшої доньки, – без злоби, навіть весело каже мій друг. – Знайшла листи від Жанни, які я отримував протягом двадцяти років, і теж матері віддала.
– Невже Жанна тобі додому писала?
– На роботу. І не тільки вона. Листи я зберігав у сейфі, а коли ліквідували управління, забрав із собою – не викидати ж.
– Міг і в гаражі чи на дачі їх сховати...
– Я був переконаний: якщо я в їхні, жіночі, справи ніколи не сунув свого носа, то й вони в мої не сунутимуть.
– А чому дружина вказала на Жанну, якщо тобі писали й інші?
Мій друг, ще той ловелас, хитро мружить очі.
– Спробуй здогадатися, – каже.
– Можливо, її листи були особливі?
– Молодчина! Ніхто з жінок не писав мені таких листів, як писала вона. Стільки в них було ніжності й стільки щирості – читаєш і відірватися не можеш. Кожен лист я ледь не напам’ять вивчав. Часто робочий день розпочинав з того, що діставав її листи із сейфа й, поки підлеглі обмінювалися новинами і пили каву, читав. Почувався закоханим юнаком.
Я наважуюсь на ще одне «заборонене» запитання.
– Друже, а якби в твоєї дружини був коханець, писав їй листи, а ти потім їх знайшов – якою була б твоя реакція?
– Ха-ха-ха! – сміється мій друг. – Навіщо їй було заводити коханця, коли я в неї є?
– А якщо припустити?
– Убив би!
– Егоїст ти, друже, – кажу.
– Є таке, ха-ха-ха!
Ми мали сідати за шахи, коли йому хтось зателефонував. Придивившись до екранчика, мій друг схвильовано повідомив:
– Вона!
Я подумав про Жанну, але то була нова пасія, з якою мій друг домовився зустрітися через тиждень.
– І вас зі святом! – мовив мій друг. – Що я роблю? З другом на вас чекаємо – приходьте. У нас усе є: шашличок, салатик з капусточки, горілочка... Не можете?.. Шкода. А наступної неділі?... Не прийдете? Ви ж обіцяли!.. Пожартували?.. Зрозуміло.
– Зривається побачення? – запитав я, коли мій друг вимкнув телефон.
– Не розумію я сьогоднішніх жінок, – поскаржився він, – То обіцяє прийти, то каже, що пожартувала. А я ж не жартую.
Я посміхнувся про себе.
Схопивши облизня, мій друг не зміг зосередитися й програв перші три партії. Такого з ним ще не траплялося. Три партії підряд – це занадто. Програв би й четверту, якби я навмисне не припустився «дитячої» помилки. Мій друг піднісся духом. Мовив, задоволено потираючи руки:
– Ну що – зіграємо ще?
– За умови, що ти – тільки не поспішай заперечувати, – даси почитати Жаннині листи. Вони потрібні мені не заради цікавості.
Я розумів абсурдність і навіть аморальність свого прохання і приготувався почути категоричне «ні», але мій друг – недаремно все життя читає книжки! – здогадався, навіщо мені ті листи.
– Хочеш про нас роман написати?
– Роман не роман, а повість – можна спробувати.
– Тобі й так багато відомо.
– Тільки з твоїх розповідей, а ти міг дещо прикрасити, перекрутити, зрештою, забути. Мені без Жанниних листів не обійтися.
Він стояв на своєму.
– Писатимеш з моїх слів.
– Чому? Ніхто ж не знатиме. Та й герої мої будуть з іншими іменами.
– Листи пропали, – мовив мій друг.
Я щиро пожалкував:
– Яка втрата…
– Уяви собі: були й немає. Припускаю – та воно, мабуть, так і було, – після того, як дружина їх прочитала, дочка на смітник викинула. Або вивезла кудись і спалила. Оце, коли взимку приїздила, запитав, чи не бачила, то вона ще й ніби образилася: «Та ти що, таточку! Ніяких листів я не бачила. Може, на антресолях лежать, за книжки впали – пошукай уважно». А я ж по очах бачив, що обманює, лисиця така.
– Скільки було листів?
– Не повіриш – майже півтори сотні. Писала їх Жанна переважно після чергової нашої зустрічі, тож сам можеш здогадатися, про що там ішлося.
Мені не хотілося продовжувати шахові баталії. Думалося про інше. Про те, як моєму другові не набридало жити подвійним життям. Весь час розставляв сіті на жінок, ризикував бути викритим, нервував, коли зазнавав невдачі. А може, в цьому й справді секрет його довголіття? Комусь життя продовжує заняття наукою, комусь літературна праця, комусь турбота про нужденних, а моєму другові – любовні походеньки?
– Ти чого зажурився? – звертається до мене. – Через те, що листи пропали? Та я б все одно не віддав їх тобі.
– Отакий ти друг? – кажу.
– Вибач, але Жанна писала листи мені.
– Та тобі ж, тобі, – погоджуюся.
– Тоді може все-таки ще одну партію? – його вицвілі від часу очі зблискують юнацьким азартом. – Чи, може, ти вирішив, що я перехопив ініціативу і тепер уже ти тільки програватимеш?
Я підтягую ближче до себе шахову дошку й починаю розкладати чорні фігурки. Білими гратиме мій друг.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, січень)
6 січня 2024 року
▪ В.Трубай надіслав 44 твори з відібраних понад 120, що надійшли на конкурс імені Василя Портяка: 262 комп’ютерні сторінки (торік було 413) – до лютого прочитати й оцінити. Почав. Навіть у першій десятці є кілька, які претендуватимуть на перемогу. Але й такі є, що оскома від безпорадності нападає – навіть при дуже вдалій (актуальній) темі. Оповідання «Дзвіночки»: про порятування рідною тіткою хлопчика, якого росіяни викрали в Приазов’ї й вивезли в ростовські табори, де перевиховують в ненависті до України; тітці вдається визволити небогу й через Москву, Фінляндію і Париж повернути додому, до рідних. Це могла б бути повість, а не переказ поспіхом. Аж кортить мені попросити в авторки сюжет та самому написати… Тільки ж може статись, як із «Малороскою»…
▪ Запис від 11 грудня на клаптику паперу: «Я не без гріха. Погані думки також виникають у моїй голові, але я стараюсь не пускати їх на люди. Хоча вже сама з’ява їх викликає в мене сум: чого ці думки мене атакують? І яким треба бути, аби вони до мене не чіплялись? Чи є такі люди на світі? Певно, це блаженні».
▪ Запис від 3.01.2024, опівночі: «Дивився по телемарафону документальний фільм «Щедрик проти “русского міра”» (тривалість – 85 хвилин). Така зворушлива кінорозповідь про український пісенний дух. “Спогади” Олександра Кошиця в Україні випущені мало не три десятиліття тому (Київ, “Рада”, 1995, 392 с.). Чи прочитані вони? Фахівцями переважно. Навіть я сам не осилив, хіба післямову Слабошпицького. Та й що таке книга в порівнянні з телебаченням, коли мається на увазі популяризація імені чи події! Чому ж досі телебачення мовчало? Зрозуміло чому: усі ці роки Україна оглядалась на Мацкву. І треба було війни, аби ця наша трагедійна історія “Щедрика” потрапила на екран».
11 січня
От скільки зараз пишуть про бандерівців, про вояків УПА: книги, статті, пісні, фільми… І то на всіх рівнях, в усіх куточках країни… Дозволено. Але ж я пам’ятаю ті часи, набагато ближчі до героїчних і трагічних подій, коли й пікнути про це ніхто не смів. І не чув я нічого про героїзм українців ні в дитинстві своєму, ні в юності. А якщо й міг щось прочитати, то тільки в книжках на кшталт «Народ не забуде, не простить» (1976), «Відповідь “землякам”» (1988), «І земля їх не прийме» (1973) – тримаю ці книги в своїй бібліотеці і досі: про зрадників, злочинців, зарізяк… Виходить, боялись говорити-писати про героїзм, жертовність, відданість рідній землі? Може, хоч в Галичині, на Волині згадували бодай пошепки, але на Київщині я ні від кого не чув… По-справжньому, здається, вперше задумався після арешту однокурсника Василя Січка. Заніміла Україна на десятиліття. А вояки УПА жили, виявляється, в моїх рідних Теліжинцях. Як же тільки можна залякати людей!
17 січня
Переглянув сайт «Усі випускники факультету журналістики». Зрозуміло, що Шевченкового університету, бо в минулому сторіччі факультети журналістики були лишень у двох університетах – Києва і Львова. Столичний – моя alma-mater. Не знаю, чи написано статтю з аналізом цього списку, але він дає чимало приводів поміркувати. Заснований факультет у 1947 році як відділення на філфаці, перший випуск 1952-го, наступного року чомусь не випускали, а зате цього ж року відділення стало повноцінним факультетом. Списки випускників аж до 1961 року включно подані російською мовою. Це ж про щось говорить? Як і те, що в 1958 році у списку значиться 139 випускників (зокрема літератори Б.Олійник, В.Крищенко, Ст.Колесник, В.Гужва, Д.Головко, В.Захарченко, І.Власенко, В.Погрібний, Б.Чалий, М.Шудря, Р.Третьяков, Ю.Ярмиш, О.Мусієнко, О.Маландій…), а в 1964-1965 відповідно 27 і 24 випускники. Цифри говорять? Звичайно. Мій випуск, 1980 рік, нараховує сотню (літераторами стали Михайло Василенко, Олександр Вертіль, Михайло Малюк, Олександр Михайлюта, Володимир Субота і аз грішний). Я з цікавістю гортаю ці списки. Про випуск двома роками раніше, 1978, Микола Тимошик зі своїми однокурсниками створив цілу книгу «Історія одного журналістського курсу» (Київ, «Наша культура і наука», 2008, 472 с.), яка читається з неймовірним інтересом. Я про своїх написав повість «Старші курси», опубліковану в харківському «Березолі» (2018). Хто ще?
20 січня
Черговий зразок маргіналізації «Степу». В останньому номері газети «Народне слово» надруковане оповідання Наталі Фесенко «Ворог на курорті». Тема сучасна, актуальна: середніх літ жінка за наполяганням дочки потрапляє на відпочинок до теплих країв, на єгипетських пляжах зустрічає випадково росіянку, яка підтвердила, що підтримує війну в Україні, яку веде Росія; від’їжджаючи додому, з метою помсти українка набирає два з-під пива бокали чорної кави й виливає їх росіянці на голову. Дика, тваринна помста, але навіть не вона мене так знітила й притлумила, а вся стилістика, в якій поданий твір: поверхові думки, заяложені слова, рахітичні вирази, канцелярит, примітивний гумор, надумані красивості («голос весело бринів і з усіх сил заохочував погодитись», «очі засвітилися особливим світлом рожевої мрії», «тут можна було складати карту всього глобусу», «обличчя від лоба до підборіддя», «таці зі стравами, зорієнтовані на всі мислимі народності планети» і т.п.). Колишній голова «Степу», чиє ім’я носить сьогодні обласне літоб’єднання, ніколи б не дозволив подати подібний карикатурний текст до друку, а тут і відповідальна за випуск, і «текст підготував»… Таким низькопробним письмом студія не здатна заохочувати до літератури, швидше навпаки – відвертати від неї.
25 січня
Василь Трубай на передостанньому етапі за Шевченківську премію просіявся крізь діряве комітетське сито. Було їх восьмеро претендентів у художній літературі, лишилось четверо: троє поетів – Дмитро Лазуткін, Ігор Павлюк і Ярина Чорногуз, один прозаїк – Степан Процюк. Я не маю найменшого сумніву, що жоден з них не може дорівнятися до Трубая, його талановитої притчевої прози. Напишу Василеві листа.
30 січня
▪ Відвідав на минулому тижні (четвер, п’ятниця) дві презентації: у музеї мистецтв книгу Олени Павленко, а в літмузеї восьмий випуск альманаху «Сівач». Молодь наша брикає. Ось ця молода романістка з села Костянтинівки Новомиргородського району, нині вчителька початкових класів у Кропивницькому, так впевнено, аж зухвало відповідає на питання модераторки Надії Гармазій, а інша молода авторка трьох надрукованих романів Вікторія Шкабой із залу запитує її про ставлення до екранізації своїх творів. Це зовсім інші часи, ніж були в моїй молодості, коли в такому віці я лиш мріяв про перші публікації в газетах і журналах; інші ритми, інші швидкості… Якби ж іще й рівень письма відповідав цим заявленим амбіціям! Але не варто робити передчасних висновків, треба дати можливість розігнатись їм, аби підтвердити бажання, набути вміння… Хоча й кажуть, що талант відчувається з перших рядків, якщо він є…
А презентація восьмого числа «Сівача» фактично перетворилась на звіт Станіслава Новицького про два роки його видавничої діяльності. Цей звіт, справді, вражає. Я нарахував понад пів сотні видань, до яких доторкнулась його рука (музейники зробили виставку цих видань). Треба пошукати такого юначка по всій соборній! Ось у цьому його феномен і мені цікаво за ним спостерігати. В.М. каже, що це не нормально, що він таким темпом дуже швидко спалиться, зійде з колії, бо це неприродньо. Але я бачу, що Стас останнім часом чисто з зовнішнього погляду вилюднює, стає в етичному плані не таким розхристаним, як був рік тому, одступається від таких одіозних фігур, як О.К., намагається шукати порозуміння з тими, з ким недавно ворогував безпідставно… Що з цього вийде? Побачимо.
▪ З Донеччини, з міста Слов’янська, яке пам’ятне мені спілкуванням з Миколою Холодним, прислав легеньку бандеролю поет Микола Сіробаба. В конверті тоненька поетична збірка на 44 сторінки – Богдан Кривобок «Бути сильним». Цими двома наказовими словами книга відкривається: «Бути сильним – теж своєрідна слабкість, Не дозволяти собі людського. Знов напишу «доброго ранку», радість, Але не напишу, що ти снилася знову…» Сучасна поетична мова: хитливий, аж розв’язний місцями ритм, приблизні, дисонансні рими, але ж щирість яка дітклива та ще й афористична! Поетові тридцять років, не знаю, чи де друкувався досі: інформації про творче зростання поета – мізер, швидше про громадянське: народився на Донбасі, проходив вишкіл у «Пласті», закінчив філфак Донецького університету, перед війною працював у Львові, нині боронить рідну землю від москалів («Тож я зі сходу на захід і навпаки, Ще почекають епітафій сумні рядки») – біографія й життєва позиція в одній поетичній строфі. Сіробаба просить, аби я дав рекомендацію Богданові для вступу у Спілку письменників. А я вкотре думаю: он які хлопці стали грудьми на прю з варваром. Книга щедра на інтимні почуття: чого вартий рядок: «…мій ліпший захист – твоє фото в кишені». Повертайся з перемогою, Богдане!
31 січня
Гортаю інтернетні повідомлення. Лідер угорської партії «Наша Батьківщина» Ласло Тороцкаї і голова націоналістичної румунської партії «Альянс за союз румунів» Клаудіу Тирзіу днями майже дуплетом заявили про свої претензії на українські території, якщо Україна програє війну Росії. Яка ж сволота! Українці проливають кров, гинуть у боях, обороняючи себе й усю Європу, а вони дозволяють собі такі безпардонні заяви. Ясно, це не державні позиції, та все ж… І тоді пригадується: недарма ж вони, мадяри й румуни, у Другій світовій стояли пліч-о-пліч з гітлерівцями. Українці ніколи не дозволяли собі нічого подібного стосовно сусідів. Хоча мають свої етнічні території і в Польщі, і в Словаччині, і в Білорусі, і в Росії. Бог усе бачить.
м.Кропивницький