Тетяна ДРОБІНА
Де ж ходиш ти, сонце свободи і світлих надій?
***
Час іде, день за днем непомітно сплітаючи в тижні.
Небо носить уперто зими сіро-сині пастелі.
Пам’ять спогади всі заховала під насипи сніжні.
Тихо й порожньо в серці, неначе у мертвій пустелі.
Не приходиш ти в сни і не збуджуєш мрії даремні.
Не здіймаються більше в душі невгамовні орелі.
Чи ж то справді забулися миті щасливо-буремні?
Образ твій помутнів, як розмиті дощем акварелі.
Все поглинув туман, його спокій страшний і жаданий.
Літня пристрасть згоріла у вогнищі диких агоній.
Мій-чужий, незаконний, незнаний, нежданий,
Ніжним смутком розцвів у букеті рожевих півоній.
Хай все буде, як є, бо інакше не мало би бути.
Ми розділені світом, обпалені злою війною.
Хоч здається мені, що тебе я зуміла забути,
Все одно теплим сонцем в мені ти озвешся весною.
***
І так буває… В одному ліжку рідні стають чужими.
Тіла ховають під темні ковдри образ і гніву.
Не ділять снів, а лиш запекло і одержимо
Будують стіну, щоби не бачить зневаги зливу.
І так буває… В одному ліжку близькі стають холодніше криги.
Усе, що важило, для обох вже не має змісту.
Життя нагадує їм сюжет із нудної книги,
Яку завершити у митця не дістало хисту.
І так буває... В одному ліжку вже не кохані і не коханці.
Думками нарізно, гострий погляд страшніше зброї.
Ховають душі від злої правди в глибокі шанці,
Де кожен мріє для себе мати звання героя.
Та переможців у цій війні не було й не буде.
В одному ліжку печально мерзнуть самотні люди.
***
Та що ти можеш знати про мій дім?
Про те, як я у нім живу без тебе?
А хочеш, тобі й справді розповім,
Як зорі гаснуть, падаючи з неба?
Дивись, отут у спальні, на стіні,
У срібній рамці пахнуть мертві квіти.
Їх бачу в снах, але частіш мені
У сни приходять ненароджені ще діти.
На кухні досі наш старий сервіз.
Варю подвійну каву мимоволі.
І серце хоч іще ятрить поріз,
Не йду свій біль топити в алкоголі.
В ранкових вікнах сходить сонце втрат.
Вечірні – в дім пускають чорні тіні.
Душа у дзвони б’є німий набат,
Думками закрутившись в павутинні.
Немає сліз, секунди замість них
Бринять за склом старого часоміру.
В куточку лики праведно-святих
Мене благають не згубити віру.
Зі мною поруч тільки тиша тиш –
Спліта під ноги килим сповідання.
Скажи хоч щось. Чому ти знов мовчиш?
Невже не поцілуєш на прощання?
***
Присядь на підлозі отут – біля мене,
Обійми мої голі, замерзлі коліна.
Хай зупиниться серце щасливо-шалене,
Як торкнешся до губ із відтінком карміну.
Давай будемо мовчки у тиші сидіти.
Ніч напише нам власний незнаний сценарій.
Споглядай, як в мені розпускаються квіти,
Із яких тільки ти назбираєш гербарій.
За вікном тихий дощ розмальовує шиби.
Візерунок у нього сльозливо-казковий.
Ти сьогодні у виборі справді не схибив?
І чи завжди до мене такої готовий?
Я – примара, я – тінь, що приходить й зникає.
Я, мов хвиля морська, розбиваюсь об тебе.
Моя пам'ять покірно до цього звикає,
А свідомість говорить, що більше не треба.
Але пізно… Ти вишитий кров’ю на серці.
Я ж на шкірі твоїй розлилась татуажем.
Ми щоденно змагаємось в лютому герці,
І ніколи нікому про це не розкажем.
Скоро ніч промайне і розійдемось знову.
Я не знаю, як буду боротись зі світом.
Нашу ніжність тендітну, мов каву ранкову,
Вип’є день, переповнений сонячним світлом.
Ми з тобою злочинці, що з власної волі
Собі винесли вирок й готові до страти.
Своє щастя коротке украли у долі.
Наші душі розтерзані гірше, ніж ґрати.
Та якщо хоч на хвилю одну уявити,
Що ти все-таки схочеш назавжди спинитись,
У душі я помру, бо без тебе – не жити.
Тоді зможу тобі лише янголом снитись.
***
Не бійся самотності, вона не страшніша смерті.
Не бійся тиші, вона не сигнал пустоти.
Спинися нарешті, дмухни на коліна обдерті
І спробуй збагнути, для чого народжена ти.
Чуже життя, для когось зіграні ролі.
Та ретуш вже більше не в змозі створити краси.
Забуті думки, що в душі проростали поволі,
Тепер задзвенять у тобі на усі голоси.
У дзеркалі бачиш себе, та не можеш впізнати.
Щось Боже до тебе так хоче звідтіль говорить.
У стінах твоєї малої німої кімнати
Молитвою спраглою серце розбите горить.
Всі кажуть: людині завжди необхідна людина,
Щоб щастя відчути, щоб гріти отам, де болить.
Ця істина, так, але тільки вона не єдина,
Бо люди людей насправді не вміють любить.
Не варто у душах чужинців притулку шукати.
Твій бісер безцінний ногами розтопчуть вони.
Ти – Всесвіт сама, ти – воїн, ти – жінка і мати,
Колиска життя, фундамент міцної стіни.
Маленька моя, полюби у собі людину,
Очима Творця навчися дивитись на світ,
Бо тільки тоді любові прекрасну перлину
Ти зможеш зростити в душі, як небачений цвіт.
***
Вимкнене світло, порожня сцена.
У залі нема ні критиків, ні глядачів.
А ти стоїш, босонога й шалена,
І правда твоя гостріша від всіх мечів.
Рубай нею темряву, сірості рви тенета.
І ким би тебе світ бачити не хотів,
Живе в тобі непізнана ще планета,
На котру хтось хоче вдягнути вінок з дротів.
В душі твоїй квіти чомусь так схожі на рани,
Отримані в битві за право належать собі.
Є просто бійці, а є на війні ветерани.
Яку роль обрала для себе у цій боротьбі?
Давно зрозуміла ціну і ділу, і слову,
І що важить дружба, і що таке справжня любов,
Що в серце потрібно покласти собі за основу,
Щоб ворог триклятий ніколи його не зборов.
Вже годі шукати сенси, де їх немає,
Терпіти «заради» і «всупереч усьому».
Хто любить насправді, той душу не поламає.
Будь вірна спершу собі, а тоді йому.
На сцені оцій стань чесна сама з собою.
Не схиб у слові, бо маєш лише цю мить.
Довірся правді, неначе солдат набою.
Спочатку важко, а потім переболить.
***
Промовляю до Тебе не рядками молитви старої,
А словами із серця, що б’ються кривавим фонтаном.
Тільки шепіт і сльози – нема в мене іншої зброї,
Щоб підмогою стати отим, хто воює з тираном.
День за днем у душі я зі страхом змагаюсь щосили.
Спокій вмер у мені, як дитя в материнському лоні.
Ти прислухайся, Боже, як виють ночами могили
Або ті, хто згнивають живцем у катівнях в полоні.
Не ділю уже час на секунди, хвилини, години.
Його вартість така, що й сліпому б годилось прозріти.
Бо за подихом кожним життя ще одної людини,
Яка очі закрила, щоб ми могли ранок зустріти.
Чи ж війні є кінець? Чи орду нам оцю не здолати?
Розумію, до неба ми встигли усі завинити.
В мене теж два сини, я звертаюсь до Тебе, як мати:
Люди це почали, а Тобі лиш під силу спинити.
Нашим зціленням стань, поки хтось обира бути болем.
Можу бачити рани, як ранять – дивитись не можу.
У мені стань зерном, Тобі буду розораним полем.
Нехай віра моя це безсилля і страх переможе.
***
Земля родить колос, налитий кров’ю своїх людей.
Була їм домом, а стала враз домовиною.
І рветься до неба з роздертих її грудей
Пекельний крик, де біль змішався з провиною.
Цей хліб буде пахнуть сльозами усіх жінок,
Які молитви у долонях несуть до Бога.
З ночей божевільних сплітають собі вінок,
В якому вогнем червоним горить тривога.
Тут квіти ростуть уже більш не заради краси.
Вкривають собою вони безіменні могили
Всіх тих, в кому змовкли навік молоді голоси,
Хто душу віддав за рідні нескорені схили.
Давно не ту пісню співа у гаю соловей.
Він реквієм плаче за тими, хто звився птахами.
Чийогось безумства безкарно-страшний апогей,
Де волю людську розпинають тупими цвяхами.
Де ж ходиш ти, сонце свободи і світлих надій?
Чом, небо, не зійдеш на землю рясними дощами?
Вже надто загрався жорстокий старий лицедій.
І скоро синів забракне у сивої мами.
***
Про що думає жінка у чорній хустці?
Від чого серце завмерло і сповнилось крику?
Вона не знає, як має жити в холодній пустці,
І як подолати ніч смолянисто-дику.
Чи ще боїться чогось ця зболіла жінка?
Їй не страшні ані смерть, ані звук тривоги.
Залита кров’ю у книзі життя сторінка,
Й чомусь на цвинтар приводять усі дороги.
Весні вже час, діставати б з комор насіння.
А у неї всі вузлики стали чомусь пустими.
Голий сад за вікном відлунює голосінням,
І боїться жінка, що більше він не цвістиме.
Що земля, отруєна смертю, безплідна стане,
Що ітимуть над нею постійно дощі іржаві.
Чорне небо, що в траур пекельний вбране,
Вічно грітимуть зорі, чужі й лукаві.
А іще боїться вона загубити душу,
Коли біль і злість застилають собою очі.
І, як тільки гнів знову спокій у ній порушить,
«Отче наш» про себе завжди шепоче.
***
Плаче сирітством із вікон самотній двір.
Вітер в міжхатті, грудень, кругом зима.
Учора сюди приходив смертельний звір,
Хазяйка тепер на полі, а тут пітьма.
Довкола усе зніміло, спинився час.
Нечутно за склом із герані злітає цвіт.
З ікони старої хтось тихо чита парастас.
У хаті холодній мерзне руденький кіт.
Та вмить, коли землю вкриє черниця-ніч,
Прилине навік проститися в дім душа.
Востаннє розтопить до болю знайому піч,
Із спогадів щемних тісто на хліб заміша.
Згадає вона, як батько на плечах ніс
Її ще малою убрід через річку Сян,
Бо ворог із дому вигнав у темний ліс
Ні в чому невинних наших простих селян.
Згадає душа й далекий Франківський край,
Що прихистком всій родині надовго став.
Тут брат залишився собі будувати рай,
А інший назавжди голову в землю склав.
Прийде їй на пам’ять і Трійці святої день,
Коли вона вперше побачила степу шир.
Де літа полилися її, ніби звук пісень,
Про труд і любов, сім’ю і одвічний мир.
Окине очима кожен рідний куток:
Скільки прожито, скільки бачено болю й краси!
Тут зростало у неї троє маленьких діток,
Їй і досі вчуваються їхні дзвінкі голоси.
Все…пора…Б’є годинник старий на стіні.
Залишила душа свого дому земного ключі.
Знову темно у хаті, погасли прощальні вогні,
Лиш чомусь теплим хлібом так пахне з печі.
м.Кропивницький
Борис АРТЕМОВ
ЖІНОЧИЙ ДЕНЬ
оповідання
Спершу кілька секунд вона чула дивний шерех. Незрозуміло, звідки лунав цей незвичний звук. Шелестів. Безперервно вібрував на одній ноті. Наче чайник з окропом у неохайної господині з хрипким від часу та кухонного жиру свистком. Або наче хтось невміло намагався свистіти, видуваючи повітря крізь колечко відстовбурчених губ, схоже на курячу гузку.
Ні, не так.
Спершу занепокоїлася руда такса Джулька, що дрімала в ногах у чоловіка. Смішно чхнула уві сні. Пошкребла ніс лапами. Підвела голову. Широко розплющила очі. Полохливо, тіпаючи вухами, вслухалася в налиту розведеною тушшю передранішню тишу. І жалібно заскавучала.
І тільки після цього вона почула отой незрозумілий шерех. А потім одразу ж пролунав оглушливий гуркіт. Її жбурнуло на стіну. Вона боляче вдарилася головою й знепритомніла.
Вони всією родиною довго клеїли прозорий канцелярський скотч на віконні шибки. Щоб, як стверджували диктори в телемарафоні, що триває безкінечно, уберегтися від осколків скла при близьких вибухах.
Спочатку клеїли лише хрест-навхрест, з кутка в куток, як у старих воєнних фільмах. А потім, задля певності, ще й смугами, розкреслюючи скло як аркуш для гри у «хрестики-нулики».
Сашуньо напружено сопів на дивані над присунутим до нього впритул журнальним столиком, розрізав стрічку за довжиною зразка. Мати поперемінно, – то їй, то зятю – подавала готові смужки. Джулька крутилася між диваном, столом із розкладеними мотками скотчу, табуреткою біля балконних дверей та стрем’янкою коло вікна у суміжній кімнаті. А вона клеїла. Зосереджено, мовчки. Чоловік весь час поправляв окуляри, що сповзали з носа, і бурчав, що робота ця абсолютно безглузда, знаючі люди кажуть, що правильніше було б просто відкрити склопакети і лише притиснути їх до рами пластиковими п’ятилітровими бутлями з водою. Тоді вибухова хвиля не вирве вікно, а тільки відчинить його навстіж і скло не розіб’ється в друзки. Може, так і правильніше, але як тримати вікна відчиненими, коли на вулиці мінус десять, а у матусі гайморит? Та й Сашуньо, скільки не напувай його молоком із медом та малиновим чаєм, починає шмаркати від щонайлегшого протягу. Тим більше, що мало не кожну ніч доводиться проводити на підлозі у тісному передпокої.
Казали, якщо поблизу немає укриття або нічна повітряна тривога застала вдома, то треба, за можливості, користуватися правилом двох стін: перша, зовнішня, – вбереже від осколків близького вибуху, а друга, міжкімнатна перегородка, – погасить вибухову хвилю. Про те, що трапиться при прямому попаданні ракети чи снаряда у будинок, усміхнені телевізійні диктори не говорили. Залишалося хіба здогадуватися. А ще краще – ковтати заспокійливі пігулки чи молитися.
Хоча, звісно, їхні двоповерхові котеджі на вісім квартир, дарма що старі, з дерев’яними перекриттями та різьбленими балками, але – ще цілком міцні. Таких по вулиці більше десятка. Їх полонені німці після минулої війни будували. Хоч і з принуки, під конвоєм, та все одно на совість. Інакше, кажуть, не вміли.
Вона поставила в куток у передпокої, поряд зі складеними гіркою «тривожними» наплічниками на всіх дорослих членів родини, розкладний туристичний стілець – для матусі (вона останнім часом не могла спати лежачи, задихалася й постійно скаржилася на біль, що стискає серце), – а чоловік кинув на підлогу два надувні пляжні матраци. Один – яскравий, менший, – для Сашуні, другий, більший, полуторний, синювато-чорний, – для них обох. Уміститися на ньому вдвох було не просто, тому чоловік зазвичай сидів, витягнувши або схрестивши по-турецькому ноги, а вона лежала, укрившись пледом і поклавши йому голову на коліно. А Джулька незмінно прилаштовувалась на своєму килимку біля його ніг.
До тями вона прийшла від холоду. А ще від болю. Ніг нижче коліна вона не відчувала, а ось вище, крізь рвані дірки в тренувальних штанях пекло й пульсувало криваве місиво, щільно затовчене пилом і дрібними уламками, на які перетворилися, здавалося б, міцні шлакоблоки стін. Вона провела рукою по обличчю. Скривилася. Короткозоро наблизила долоню до очей: така ж буро-сіра суміш крові, що невпинно сочиться із садна на скроні, і будівельного пилу. Окуляри задерлися на чоло, але були, на подив, цілими. Вона опустила їх на перенісся і спробувала поворухнутися. Вийшло. Потім спробувала трохи підняти плечі й, опираючись верхньою частиною тіла на зігнуті лікті, повільно витягнути ноги з-під великого уламка дерев’яної балки. Не вийшло. Вона смикнулася різкіше, сильніше – і знову знепритомніла.
Десь дуже високо у рваному клоччі ранкових хмар тьмяно догоряли нерухомі зірки. А трохи нижче з уже знайомим шерехом один за одним жвавою зграйкою креслили димні стріли на шляху до невідомих цілей багряні метеори. «Це дуже красиво й досить незвичайно, – з дивним спокоєм подумала вона, – бачити над головою небо, а не звичну стелю передпокою». Та стеля, фарбована ще позаминулого року водоемульсійною фарбою кольору слонової кістки, уже відчутно облупилася – через те, що вони вчасно не вигребли з горища снігову кучугуру, яку щозими надувало крізь розтрісканий шифер і розбиті шибки слухового вікна. Тепер, схоже, тієї стелі немає…
– Не смій верзти мені дурниці! – роздратовано кричала їй мати в перші дні під ще дуже незвичне пронизливе виття сирен повітряної тривоги. – Яка евакуація? Що це ще за нісенітниця? Чому я кудись мушу їхати зі свого дому?
– Але ж це війна, мамо!
– Про що ти? Яка війна? З ким? З тіткою із Краснодара? Із нашими омчанами? З твоєю сестричкою з Нафтоюганська? Чи з її сином із Сочі та його родиною? З ким, я тебе питаю? Твій батько пішов на фронт сорок четвертого і дійшов до Праги! От він був на справжній війні. Бив фашистів…
– А тепер фашистами називають нас!
– Хто називає? Не смій повторювати пусте базікання! Освіченій людині не варто зловживати брехливим телеящиком. Краще читай російську класику. Бери у книжковій шафі будь-який томик на вибір. Країна, яка дала світові Пушкіна, Толстого, Чехова, Достоєвського, врешті-решт, органічно не може... Ти тільки вдумайся у слова Івана Карамазова: «…Да весь мир познания не стоит тогда этих слёзок ребёночка… Пока ещё время, спешу оградить себя, а потому от высшей гармонии совершенно отказываюсь. Не стоит она слезинки хотя бы одного только того замученного ребёнка…».
– Ті, хто нас хочуть знищити, не читають Достоєвського.
– Не верзи дурниць! Як це можна не читати Достоєвського?
– Можна, мамо. І це ще не найстрашніше. Страшніше, якщо вони таки його читали. Пам’ятаєш: «Европа нас постоянно не любит, терпеть даже нас не может. Мы никогда в Европе не возбуждали симпатии, и она, если можно было, всегда с охотою на нас ополчалась. Она не могла не признать только одного: нашу силу...».
– Це ми-то – Європа? Схаменись! Господи, ти краще зайди в найближчий маркет. Подивися, що коїться. Біля кас – нескінченні черги, на полицях – як виметено. Ти купила би щось про запас. Про всяк випадок. Макарони, консерви, якщо вдасться, сухарів житніх, знаєш, такі виробляють з нерозпроданих дорогих сортів хліба – з родзинками, кунжутом, лляним і гарбузовим насінням.
– Добре!
– Так, і обов’язково солі купи. Про сіль, кажу, не забудь. Якщо вона ще не зникла. Чомусь у лихі часи завжди чи не першою зникає сіль.
Вітер, що прилетів з півдня, сяк-так залатав рвані хмари, збив їх докупи, і з сірих начосів скуйовдженого небесного клоччя посипалися такі ж сірі крижинки, які танули на льоту. «Больной, усталый лёд, больной и талый снег... и всё течёт, течёт...» – несподівано вигулькнули з пам’яті напівзабуті рядки. «Чиє це? – відсторонено-холодно подумала вона, звідкись зовні, збоку, може, з висоти, з якої падав цей так схожий на сльози сніг, вдивляючись у себе – оцю жінку, що безпорадно лежить зараз серед руїн навіть не будинку, а всього свого минулого життя, – і байдуже приймаючи всю недоречність і цього пошуку, і цього погляду. – Когось із символістів Срібної доби. З улюбленого маминого російського поетичного декадансу».
Вона знову підвелася на ліктях і обережно, дуже повільно, ніби намагаючись не злякати свій майже стихлий, але все ж ниючий біль, спробувала поворухнути ногами. Ліва нібито підкорилася, але вона відразу ж відчула різкий і гострий укол у кісточку, який ледве не викликав блювоту, і липку кашу навколо ступні в хутряному домашньому капці. А ось права, явно опухла, незвично важка, остаточно втратила чутливість від коліна й нижче і дивно хруснула. «Напевне, перелом... Самій явно не впоратися, – байдуже, наче й не про себе, подумала вона. – І все-таки треба спробувати якось її, цю чортову ногу, зафіксувати».
Серед розсипу пористих сірих шматків шлакоблоку і уламків червоної цегли, що вросли, як мушки в бурштинову смолу, в зеленкувату застиглу магму цементу, вона побачила уламки дерев’яного одвірка: двері в передпокій для більшого простору дуже давно зняли, а одвірок так і лишався на місці, разом з лиштвами, що були злилися зі шпалерами, багаторічними шарами облупленої білої фарби по периметру і не зафарбованими слідами від знятих петель.
«Якщо спробувати відірвати від лутки два шматки лиштви, – зраділа вона, – то вони можуть побути шинами. Треба тільки придумати, чим замінити бинт для пов’язки». Вона озирнулася. Нічого, що годилося б для такої справи, не помітила. Хіба що, використати трикотажну футболку, – вона завжди надягала вдома на нижню білизну м’якеньку й запашну після прання бавовну, а поверх щільну куртку від синтетичного тренувального костюма – футболка і зараз на ній, але вже не свіжа, а наскрізь просякнута тією ж страшною буро-сірою сумішшю із крові та пилу.
Дотягнутись до уламків лиштви не вдалося. Довелося підповзати – на спині, тягнучи ноги, упираючись щосили в колючу кам’яну крихту здертими до крові ліктями та прикушуючи нижню губу, щоб стримати крик болю. Зате лиштви, наживлені тонкими короткими цвяшками, відокремилися від дерев’яного масиву порівняно легко – достатньо було лише підчепити їх шматком плаского цементного «млинця» з гострим краєм. А розірваної на смуги просторої футболки, яку вона, скинувши куртку та здригаючись від холоду, стягнула через голову, цілком вистачило, щоб надійно закріпити шини двома тугими пов’язками під колінним суглобом і біля стопи.
Найближче до неї був той куток у передпокої, де до вибуху стояв мамин стільчик. Тепер там купою лежало будівельне сміття – піраміда в людський зріст, увінчана уламками шиферу та крокв. Дивуючись, де в неї ще беруться сили, вона поповзла туди. Спираючись на цю піраміду всім тілом, ламаючи нігті й заганяючи скалки, вона розгойдувала й розсовувала крокви, відкидала биту цеглу та шматки дошок перекриття із заіржавілими цвяхами, які хижо стирчали з них, і бездумно раз у раз повторювала крізь сльози: «и плачет дряхлый снег… и умирает лёд…».
Голова матері була безсило опущена, заплутані, пересипані цегляною крихтою сиві пасма волосся, обличчя, одяг – усе залите кров’ю зі рваної рани на шиї. Кров’ю були заляпані й сторінки антикварного томика віршів, який, із окулярами всередині замість закладки, мама так і не випустила з рук.
Вона мимоволі кинула погляд на такі марні й наївні рядки, які тепер заледве можна було розібрати під бурими плямами: «…Есть сила благодатная В созвучье слов живых. И дышит непонятная, Святая прелесть в них. С души как бремя скатится, сомненье далеко – И верится, и плачется, И так легко, легко…».
Серед метушні та сумбуру перших воєнних днів виїхати з міста виявилося дуже непросто. Навіть для тих, хто мав свій власний транспорт. Буквально відразу на всіх заправках геть-чисто зникло пальне. Погасли світлофори. На дорогах, прямо на проїжджій частині, встановили багатотонні бетонні блоки та протитанкові їжаки. А біля вузьких зигзагоподібних проїздів між ними і чи не на кожному перехресті миттєво, буквально за ніч, виросли високі, – майже у людський зріст, – барикади, складені з білих пластикових мішків із піском, до яких тулилися неохайні ящики з каламутними, у маслянистих плямах, пивними й горілчаними пляшками з ганчірковими «оселедцями» замість закруток, і від них гостро тхнуло бензином. Біля цих барикад, при бійницях, цілодобово чергували літні дядьки з мисливськими рушницями – бійці стихійних загонів територіальної оборони.
Хтось на роботі сказав чоловікові, що з дня на день на залізничному вокзалі почнуть формуватися евакуаційні потяги для жінок та дітей, що прямуватимуть до західних кордонів. Точні терміни та час відправлення офіційно поки невідомі, але по секрету кажуть, що якщо дістатися до вокзалу заздалегідь, рано-вранці, уже навіть завтра чи післязавтра, і спробувати пробитися крізь неймовірну товкотнечу в залах і на пероні, то надвечір, а то й протягом дня є шанс виїхати.
«Давай спробуємо, – сказав їй чоловік. – Треба поквапитись. Ходять чутки, що вже більше половини області під ними. Принаймні, якщо в нас вийде, і ви виїдете, мені буде спокійніше. Чекатиму повістки у військкомат. Так, мабуть, виїхати буде непросто, кажуть, збираються саджати пасажирів без місць, стільки, скільки вмістить вагон, навіть у коридор і тамбур, але ж, – він гірко посміхнувся, – недарма мовиться: хоч не пишно, та затишно.
У будь-якому разі і ти, і Сашуньо будете в повній безпеці. Аж не стануть вони обстрілювати вокзали з цивільними та мирні потяги в дорозі? Я вже не кажу про далекі міста біля західного кордону. Згодна? Тоді завтра ж і спробуємо. Добре? Замовимо, якщо вийде, таксі. Треба тільки одразу пообіцяти заплатити удвічі чи навіть утричі більше, ніж за лічильником, тоді повезуть, не відмовлять. А ти постарайся до завтра переконати маму».
Похмурий водій тоді зупинив машину на площі перед вокзалом біля самого краю киплячого людського моря і мовчки допоміг вивантажити з багажника їхній нехитрий похідний скарб: дві валізки на коліщатках, дитячий наплічник і складаний туристичний стілець.
Кілька десятків живих потоків, людських ланцюжків, що сформувалися ще на площі, повільно, пліч-о-пліч, один за одним, пересварюючись і перераховуючись, важко дихаючи в потилиці тим, хто попереду, неспішно рухалися вперед, щоб ближче до закритих кимось дверей вокзалу злитися в один некерований натовп, який, роздвоюючись через неочікувану перешкоду, прискорювався, жорстоко виштовхуючи з себе тих, хто загаявся, і безжально перекочуючись через тих, хто оступився, нестримним потоком обтікав будівлю вокзалу з двох боків і, легко прорвавши нещільне поліційне оточення, виплескувався на перон, який уже був по вінця заповнений людьми, що кричали, стогнали, чортихалися, матюкалися й плакали.
Перонний прибій невблаганно й жорстко бився об вагони, жалюгідними краплями протікав усередину через тамбури, передавав нечисленним щасливцям, що утрималися на сковзких від талого снігу вагонних сходах пом’яті речові баули та обдерті пакети з провізією із привокзального маркету й репетуючих від жаху дітей, – і ті перелітали понад головами, як невагома піна над штормовою хвилею.
Вони переглянулись і мовчки позадкували. Усі четверо.
Коли ти одружена вже другий десяток років, то звикаєш до багато чого. Наприклад, до того, що щодня, в будь-яку пору року і за будь-якої погоди, щодня, рівно о шостій нуль-нуль, твій чоловік, щоразу безуспішно намагаючись не розбудити домашніх, а тому крадучись, як хлопчисько, надягає худі поверх трико, широкі тренувальні шорти, заношені, але зручні бігові черевики, ласкаво чухає за вушком Джульку, що стоїть на варті біля вхідних дверей, і вирушає разом з нею тихими сонними вуличками на ранкову пробіжку, яка обов’язково й незмінно завершиться силовими вправами на спортивному майданчику річкового пляжу і коротким, але енергійним запливом до фарватеру річки в ореолі серпанку, що поволі тане над водою.
І до того, що, повернувшись, він обов’язково «майструватиме» собі на сніданок не звичайну в сім’ї яєшню з беконом, а якусь чергову рослинно-фруктову хрінь, котру ретельно змішуватиме у блендері, – бо хоч і травоїдний, як давно вимерлий, динозавр, але, здається, збирається жити вічно.
А також до того, що він постійно смішно поправляє пальцем модні окуляри, які спадають із перенісся, вічно нудно бурчить з будь-якого приводу і, на диво, завжди має рацію в частих домашніх суперечках та складних ситуаціях.
Неможливо звикнути лише до одного. До того, що твій чоловік, як і раніше, сидить майже поряд, притулившись спиною до стіни передпокою, тільки замість голови та верхньої частини тулуба у нього драглисте желе, немислима кривава каша, що наче витекла із якогось велетенського й жахливого блендера. А біля його ніг – безформна грудка рудої шерсті у багряних плямах. А на колінах – збочений диявольський жарт – поблискують зовсім цілі окуляри. Тоновані скельця-хамелеони у франтівській титановій оправі.
Вона підібрала свою куртку, що валялася серед уламків, підповзла ближче до чоловіка, і, незграбно розкарячуючись над трупом, спробувала накрити і драглисте желе, і криваву кашу, і шерстяну рудо-багряну грудку, і – найстрашніше – блискучі окуляри.
Хотілося кричати, але горло стискала судома, хотілося плакати, але очі були сухі. І мозок, як їй здавалося, працював надзвичайно розмірено та чітко. Навіть занадто розмірено й занадто чітко, – після безперечної контузії та всього того, що з нею трапилося.
«А що, власне, трапилося? – тверезо й холодно запитала вона себе. – Нічого. Просто ти померла кілька годин тому. І це треба сприйняти як даність. Хоча тіло досі всіляко чинить опір цьому факту. По-м-е-р-л-а! Разом із мамою, Джулькою, чоловіком і, найголовніше, разом із Са… – вона вдарила себе по губах. – Сашуньо! Синочок!» Ні, це страшно вимовляти, це не можна озвучувати! Якщо про це не говорити, якщо про це не думати, то, може, цього й не сталося? Вона нарешті зрозуміла, чому з тієї миті, як прийшла до тями і побачила над головою замість стелі передпокою зоряне небо, жодного разу не дивилася в той кут, де лежав на підлозі маленький яскравий пляжний матрац, і не згадувала про сина.
Він лежав спиною до неї – так близько-близько, що вона могла, як і раніше погладити його стрижену потилицю з двома смішними маківками, – на боці, згорнувшись клубочком, ледь помітний під уламками обваленої стіни, що накривала його з усіх боків, ніби дбайливо підіпхнутою ватною ковдрою. Його голова зручно вмостилася на човнику долоні зігнутої в лікті правої руки, а ліва була простягнена до неї, з її розчепірених пальців, випав його «тривожний» дитячий наплічничок із зображенням зеленого марвелівського силача Халка – його Сашуньо під час тривог зазвичай клав під голову – і валявся поруч.
Долаючи запаморочення й нудоту, що аж вивертала всі нутрощі, вона підповзла до сина. І знову, – незрозуміло звідки, недоречно й дуже невчасно – спливли в пам’яті, здавалося б, давно забуті поетичні рядки. Вона хрипко дихала синові в маківки. Зі схлипом, ледь чутно шепотіла слова, ніби боячись розбудити дитину. Облизувала пересохлі губи, розтріскані в кров, і буквально виштовхувала з себе кожен звук неймовірним горловим зусиллям, – так вона розлучалася з сином і водночас розповідала йому про себе: «Прощай, моё сокровище, – нелепые слова, но как от них укроешься – кружится голова…», а по її буро-сірих щоках, пробиваючи собі борозенки, нарешті текли сльози.
Вона не стала його будити. Лише, гарячково вибиваючи дріб зубами й водночас відчуваючи, як смертельний холод стискає її серце, провела по задубілій крижаній ручці свого хлопчика – від ліктя до пальців, підхопила його наплічник і поповзла геть із передпокою в глибину квартири…
У зламаному периметрі чотирьох стін без стелі, які колись були їхньою із чоловіком спальнею, навпроти широкого, усипаного сміттям двоспального ліжка, над сивою від інею павутиною розбитого екрана телевізора, судомно відлічує секунди настінний годинник. Звичайний нехитрий китайський виріб. Його бозна-коли вибрав Сашуньо серед багатьох інших, схожих, у тісному бляшаному контейнері на речовому ринку, куди вони всі разом зазирнули зовсім випадково, під час прогулянки. Від какофонії годинників, що стукотіли кожен на свій лад, – у тому контейнері можна було збожеволіти; чоловік мало не слізно вмовляв їх негайно йти звідси геть, закочував очі й упівголоса чортихався, але Сашуньо незворушно розглядав годинники доти, поки не вибрав саме цей. Продавець усміхнувся: «Гарний вибір, хлопче! Цей – справді працює безвідмовно. Можеш навіть не сумніватися! Не підведе. Хоч у спеку, хоч у холод. І йде точно, як… годинник. Лише не забувай міняти раз на рік батарейку». Потім він повернувся до неї, безпомилково визначивши головну особу у цій трійці: «Ну що, мамочко, беремо? Я заради такого випадку гарну знижечку зроблю!»
Не обдурив продавець: годинникові наплювати, що в будинку немає даху і вибиті вікна. Невмирущий сріблястий млинець, покритий памороззю, з тонкими стрілками під прозорим склом, що пострибують по білому полю циферблата. На циферблаті, як на шкільній географічній карті, відмічені контури континентів. Усіх, крім Антарктиди. На місці нетанучих південних льодовиків – віконце, в якому, як у старих добрих настільних перекидних календарях, щодня з’являються поточна дата і назва нового дня. Якщо віконце не бреше, – сьогодні понеділок, сьоме березня. Отже, минув уже цілий тиждень.
Мерзлякувато зіщулилася – пухове пальто, в яке вона всі ці дні старанно куталася, погано захищало від нічних морозів – і простягла руку, щоб погладити дитячий наплічничок із зображенням могутнього мультяшного героя, який весь цей час лежить на ліжку поряд із нею.
...Тиждень тому вона повзала по здибленому паркету, залишаючи за собою бурі плями – неглибокі, на перший погляд, але болісні рани на лівій нозі усе ще кровили. «Треба знайти щось для перев’язки, – подумала вона, – і ще щось із одягу. І навіть не важливо, що дуже холодно. Бо ж буде дуже ніяково перед чужими людьми, якщо її тіло знайдуть в одному капці, ганебних дірявих трениках і засмальцьованому, просоченому кров’ю мереживному бюстгальтері, що був колись білосніжним».
Шлях від передпокою до спальні – найдальшої кімнати їхньої малогабаритної, але все-таки роздільної «троячки» – був незвично довгим. Та врешті у скошеній шафі-купе вона відшукала достатньо чисте лляне простирадло на бинти, чорний светр грубої в’язки і довге, безформне – за модою – дуте пухове пальто кольору хакі. Вийняти все це виявилося непросто, бо щомиті можна було поранитися гострими, як зуби тигрової риби Голіаф, осколками дзеркальних дверей, які рясно всипали одяг.
Повільно погойдуючись, ніби вайлуватий тюлень, що незграбно повзе по прибережній гальці, вона зі стогонами натягнула на себе светр і пальто. Напруга не минулася безслідно: в очах потемніло, на очі навернулися сльози; порожній – вона намагалася не їсти після шостої – шлунок крутило спазмами, і кожен наступний був сильнішим за попередній. Її трохи вирвало гірким слизом. Вона віддихалася, спершись ліктями на видрану вибуховою хвилею віконну раму, втерла рота краєм простирадла. «Треба спробувати очистити від уламків хоча б край ліжка і прилягти, – подумала вона. – Інакше я знепритомнію і помру прямо тут, на оббльованій підлозі».
Секундна стрілка квапливо перескакувала від однієї поділки до наступної, хвилинна роздумувала над кожним рухом, а велика, заворожена нескінченністю часу, буквально засинала, перш ніж ступнути на крок уперед. Вона стежила за ними вже кілька днів. Від світанку і до заходу сонця. А коли западала ніч, слухала судомне, мов дихання астматика, клацання годинникового механізму й уявляла сізіфову працю секундної стрілки, що безперервно підіймалася до райської вершини і щоразу безвільно падала в пекельне провалля…
Вона майже не випускала з рук дитячого наплічничка. Навіть поринаючи ненадовго у тривожний сон, раз у раз нишпорила руками навколо, прагнучи намацати свій скарб. Вона сама збирала його для Сашуні: електронна книга, футляр із запасними окулярами, м’яка іграшка, пара теплих шкарпеток, дві зміни білизни і минулорічна – вони безтурботно радіють літу і сонцю на морському березі – сімейна світлина у матовій пластиковій рамці. Фото із секретом: на звороті, про всяк випадок, вона записала повну домашню адресу та основну, необхідну, на її думку, інформацію про кожного зображеного на світлині члена родини. А ще в рюкзачку невелика пляшечка з водою, дитяча картонка яблучного соку, упаковка хрустких гречаних хлібців і пачка м’ясних снеків – його улюблених тоненьких копчених ковбасок-кабаносів.
Темнішало. Стрілки годинника вкотре досягли дна прірви і знову почали вперто дертися вгору. Ще кілька годин і настане восьме березня – дата з сумнівною історією, що вийшла в тираж, але була важливою частиною їхніх родинних традицій. Цього дня чоловік завжди зранку, одразу після пробіжки, із загадковим виглядом вирушав до найближчого квіткового ринку і повертався з незмінними букетами, яких, одначе, щоразу палко очікували його жінки: улюблені мамині троянди «Чорний принц» та ранні крокуси – для неї. Обов’язково сині та жовті. А Сашуньо малював для бабусі та мами святкові листівки й урочисто вручав їх біля накритого з цієї нагоди столу, разом із гілочками медово-пахучої мімози та свіжими еклерами, які купляв і крадькома передавав синові тато.
Вона прислухалася до цокання годинника, уявляла, як усі три стрілки зійдуться в апогеї свого шляху циферблатом… і згадувала той самий вірш, яким прощалася з Сашуньою. Облизані губи, вкриті кривавою скоринкою губи, хрипко прошепотіли: «…и мартовская талость… бросается и рвёт… мне докружить осталось… последний поворот».
«Все, що відбувається зі мною, – неправильно, аморально, просто нелюдяно, – думала вона абсолютно спокійно, ніби йшлося про щось звичайне, буденне. – Якщо людський світ такий жорстокий, то має ж існувати, врешті решт, якась інша, вища справедливість. Невже я не заслужила подарунок до цього тричі проклятого жіночого дня? Якщо й справді існує той, хто десь там, нагорі, розпоряджається нашими долями, то він просто зобов’язаний хоча б цього дня вчинити по-людськи... Я прошу так багато і так мало водночас: дати мені померти. Я просто хочу бути разом із моєю родиною. Просто зараз! Уже сьогодні! Або за кілька годин, – якщо для вручення подарунка так важливо виконати всі формальності».
Вона підтягла до себе синів наплічничок, прилаштувала його під голову, стомлено зітхнула і заплющила очі. І нітрохи не здивувалася, коли, всього через кілька миттєвостей, або всього через кілька годин, почула десь на відстані, у передпокої, біля вибитих вибухом дверей квартири, чиїсь обережні кроки і ледь чутні у тиші голоси. Може, дивом уцілілих сусідів, що повернулися на руїни. А може – тих, про кого ні на мить не переставала думати всі ці жахливі дні. Три голоси, що сплітаються в єдине ціле – такі несхожі один на одного і такі рідні голоси: літньої жінки, дорослого чоловіка та маленького хлопчика.
м.Запоріжжя
P.S. Оповідання Бориса Артемова «Жіночий день» нинішнього року зайняло шосте місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, лютий)
2 лютого
На сайті «УЛГ» прочитав повідомлення, що лауреатом Міжнародної премії імені Джека Лондона (США) став український письменник. Інтригуючий заголовак: хто ж цей письменник? Думаю: Василь Горбатюк чи Василь Шкляр? Може, Курков чи Павло Вольвач?.. І близько. Лауреат – Ярослав Ткачівський. Ну нащо ж так девальвувати ім’я славетного американця!? А подав до лауреатства галицького посереднього віршара… Ой, усе зрозуміло. Подала Міжнародна Літературно-Мистецька Академія України (усі слова назви пишемо з великої літери!), президент Сергій Дзюба. Академія і президент!.. А ще один цьогорічний лауреат – поет і громадський діяч Сергій Таран – це син Віктора Терена (батько став лауреатом позаторік). Сам же «президент» цю премію отримував уже не раз… Бідний Джек!
9 лютого
▪ Якби в юності я читав стільки книг, як тепер, то написав би зовсім інші твори й мав би іншу стилістику, – думаю я, читаючи Оскара Вайлда. – Та чи зміг би я бути самим собою?
▪ Світовий ефір, без перебільшення, переповнений повідомленнями та коментарями з приводу указу президента України про звільнення Валерія Залужного з посади головнокомандувача Збройних Сил України. Я боюсь лишень одного: аби це перезавантаження не розкололо українське суспільство, адже рейтинг Залужного досі був найвищим. Бо навіть у нашій квартирі думки розбіглися: Світлана вважає, що Зеленський піддався нашіптуванням свого «квартального» оточення (начеб усі успіхи в війні приписуються головнокомандувачеві, а невдачі – верховному). Я думаю, що Залужний за два роки таки надірвався, хай відпочине, а на Сирського є надія, що він здійснить те, що було під Києвом та під Харковом, до чого він безпосередньо доклав власних рук і голови. Єдине, що мені трохи муляє, то його походження – родом із Владімірскої області (Росія). І син Устим мене підтримує.
▪ «Якби був знав, що презентуватимуться вірші, то навряд чи й прийшов би», – так подумалось мені напочатку представлення книги «Кровообіг» Сергія Полуляха (Харків, «Укр-Паблишер», 2023, 56 с.). Але зворушений свого часу його оповіданнями «Записки старателя», які друкував у журналі «Вежа» понад тринадцять років тому, пішов, послухав і не жалкую. Не тому, що вірші добрі (якби як редактор я взяв цей рукопис, то опублікував би віршів п’ять із понад пів сотні, представлених у збірці), а тому, що краще пізнав Сергія як людину, журналіста, творця. Він корінний олександрієць, мій ровесник, народжений у брудному, запилюженому районі стотисячного міста – шахти бурого вугілля, брикетні фабрики, тепло-електроцентралі, у житті пройшов, як кажуть, крим і рим і мідні труби: варто лиш назвати Магадан і Жданов, де працював старателем на добуванні золота й електрозварником, а потім вибивався із районної журналістики в провідного телевізійного репортера-дослідника області. Його ім’я зустрічаю й сьогодні у місцевих газетах, хоч сам каже, що ще позаторік пішов із активної журналістики…
Творець власної долі, публіцист газетної полоси – не більше. А в поезії – представник того народного віршоскладання, ім’я якому легіон типу Валі Розмай чи теліжанина Івана Говара.
▪ Вичитуючи свої щоденникові записи останньої декади липня 2014 року (розмова Колюші із сином підполковником у Пісках під Донецьком, із родичами в Новоживотові на Вінниччині, тетіївські балачки з Сікалюками і Поліщуками), я вкотре переконуюся, що вони варті більшої уваги, ніж мої художні твори. А дружина заперечує: оті щоденникові записи – то сміття, яке зацікавить публіку лиш тоді, коли ти матимеш резонансне ім’я як автор художніх творів. Хай каже, про це я не раз уже від неї чув. Та гладжу себе по голівці за те, що не лінувався щоліта записувати теліжинецькі діалоги.
12 лютого
(Електронний лист до Василя Трубая, голови літературного конкурсу імені Василя Портяка) такі різні смаки Доброго ранку, Василю! Дякую за надіслані результати голосування. Якщо можна уточнити – звідки, з якої області, авторка «Баби»?
Цікаво порівнювати, аналізувати голосування: щодо найкращого твору погляди збіглися: семеро членів журі, із десяти, дали оповіданню «На псевдо “Рибка”…» понад сорок балів. Однак які все ж різні у нас смаки: це чи вікове, чи від досвіду залежить, від орієнтації на класику чи на сучасний постмодерн (Гармазій переможцю вділила всього 8 балів; або ж яке нерівне голосування за №4, «Білий олень» – амплітуда від 44 до 1).
Врешті, з цього різносмакування й складається більш-менш об’єктивний результат. Я відстежив: хто як своїми голосами сформував оцю 15-тку. Від 30 до 44 балів скільком дипломантам дали члени журі (тобто, поцілили у 15-тку): Дичковська – 8, Гармазій – 8, Пономаренко Л. – 8, Бондар – 10, Клічак – 11, Шкурган – 7, Пономаренко М. – 7, Карасьов – 4, Гриценко – 12, Трубай – 8. Як це не дивно, але поети Клічак і Гриценко мають найтонший нюх на прозу?
І ще таке спостереження: жінки в нашому конкурсі кладуть на лопатки чоловіків – 10 проти 5-ти. А за географією Львів безперечний лідер.
З повагою – Василь Бондар.
13 лютого
▪ У неділю були в театрі. Вистава на дві години. Вистава незвичайна: стіни цього приміщення за всі свої 156 років не бачили нічого подібного. Насамперед за формою: події вистави відбуваються на семи, як тепер прийнято казати, локаціях – у вестибюлі, на сходах, на другому поверсі, на балконі, на головній сцені і в партері… Це уривки з таких творів, як «По ревізії», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Чмир», «Олеся», «Мамаша», «Глитай або ж Павук», «Старі сучки й молоді парості» – авторства Марка Кропивницького. Власне, Марко Лукич також грає: він водить глядацьку публіку по всіх закамарках театральної будівлі, дає поради артистам і дякує глядачам. Хто придумав цей імерсив – не знаю. Чи молодий заїжджий режисер-постановник із Києва Микола Бабин, чи недавно призначений (виборов у конкурсі) директор-художній керівник Сергій Корнієнко. Ми майже випадково потрапили на виставу: уже квитки були всі розпродані, то дружина послала есемеску Корнієнку серед ночі й він обізвався. Всього глядачів на таку виставу можна дозволити – 60 (ми потрапили у вісімку запрошених), бо ж більшої юрби оця гонитва не передбачає й не витримає. Всього ж місць у нашому театрі – 412. Назва вистави – «Марко Лукич». Я зробив похвальний запис у книзі «почесних гостей». А поза книгою хочу додати, що цією виставою нас наче змушують звернутись до найповнішого, у шести томах на понад трьох тисячах сторінках (1958-1960) видання творів, адже багатьох його п’єс ми і не бачили на сцені, і не читали. А його ж іменем наше місто зветься!
▪ Дивна ситуація нині твориться у книговидавничій сфері: ми перекрили шлях російським виданням, навіть російськомовних у нашій країні не спостерігається – ми стаємо цивилізованим суспільством у цій галузі: друкуємо все мовою державною, а твори письменників інших країн – у перекладі виключно українською. З перекладами простіше, бо ми завше мали високопрофесійних перекладачів, А от з творами оригінальними, вітчизняними… Видавництв появилось, як грибів після дощу, проте небагато їх відповідають справжнім видавничим канонам: щоб і редактор, і коректор, і художник… Головне для них: щоб книга продалась. У таких видавництвах тексти не читають, а якщо й читають, то мало що тямлять у художній творчості. Ось тоді й потрапляють у натуральні й віртуальні книгарні такі, як ось недавно презентований роман Олени Павленко «Назустріч світанку» (Київ, «Ліра-К»,2024, 238 с.). Малокровне, школярське письмо, канцелярит, штампи… Якби такий рукопис прагнув потрапити у видавництво 70-80-их років минулого сторіччя, його завернули б, пробігши очима першу-другу сторінку. Я прочитав шість розділів. Наведу кілька зразків цієї прози: «…їхні стосунки завжди були теплими й дружніми», «Мірру чекала практика, яка неабияк хвилювала її», «Вона нікуди не квапилася, особливо зав’язувати нові стосунки…», «…повільно потягував цигарку»-«під натиском братового погляду»-«терпляче чекав»-«даремно сподівався»; а зиркати: «Коля ж зиркав з-під лоба», «мати, пильно зиркаючи на синів», «Матвій… зиркнув на нього» (так усі зиркають на одній сторінці – 9-ій); можна наводити й просторіші цитати: «…поверхні встигли вкритися пилом, а павутиння зайняти свої місця в кутках», «Христина була міською дівчиною із багатої родини, але це не додавало їй пихи»… Ці «перли» знято із шести сторінок. Але за подібні перечіплюєшся чи не в кожному абзаці. Школярство вищого ґатунку. Цього мені достатньо, аби стулити тверді ламіновані палітурки. «Дивитись погану гру шкідливо для душі», – каже один з героїв роману Оскара Вайлда «Портрет Доріана Ґрея». Цей знаменитий, талановитий і епатажний ірландець, що писав нерідною мовою (англійською й трохи французькою) книги поділяв на три категорії: які треба, які варто один раз прочитати; які варто перечитувати; і які зовсім читати не треба. Я це відчув у третьому чи другому розділі. Серйозний присуд? Так, хоча це не означає, що авторці не варто писати надалі. Якщо вогонь в душі заставляє, то слід трудитись і прагнути рівня, а не задоволення амбіцій передчасно, коли квіти ще не розпукались, не мають кольору й запаху.
20 лютого
▪ Довго чекала ця книга на мою увагу. Кілька разів я її розгортав у різні роки. Але не від того її м’яка обкладинка стала такою замацаною, пожмаканою, шелесткою та із здухвинами під тоненьким целофановим покриттям, а внутрішні сторінки уражені коричневуватими плямистими розводами – це все сліди одного неспокійного читання книги на гарячих пісках Кримського півострова: понад двадцять років тому ми з дружиною відпочивали-лікувались у Євпаторії, і вона читала роман Оскара Вайлда «Портрет Доріана Ґрея» (Москва, «Правда», 1987, 480 с.) під палючим сонцем із чашечкою кави… (Тоді ж я ледве домучив невеличкий роман Андрія Куркова із ще печальнішими наслідками – від книги лишилось саме ошмаття, бо так погано була склеєна, не зшита. Висновок: не читайте книг на пляжі!).
Денді, інтелектуал і дотепник другої половини ХІХ століття в Англії, автор віршів, поем, оповідань, драм і одного романа. Мандрівник і ворохобник громадського спокою (27-річним відвідав Америку й, проходячи митний контроль, на питання про декларування речей відповів: «Мені нічого декларувати, окрім своєї геніальності»). Його ім’я було на устах творчої європейської еліти. Одружився під тридцять, народив із дружиною, авторкою казок, двох синів, а в сорок років був засуджений на два роки тюрми за гомосексуалізм (дружина змінила прізвище собі й дітям, втекла у Швейцарію, і діти ніколи більше не бачили батька). Це все про одну людину на ім’я Оскар Вайлд.
Його називали майстром парадоксу. Цією стилістичною особливістю грає чи не кожна сторінка його роману. Наведу кілька знаменитих афоризмів: «Якщо неприємно, коли про тебе багато говорять, то ще гірше, коли про тебе не говорять зовсім», «Всякий портрет, написаний з любов’ю – це, по суті, портрет самого художника, а не того, хто йому позував», «Любити всіх – означає не любити нікого», «Мета життя – самовѝраження», «Вірність у коханні, як і послідовність та незмінність думок – це просто доказ безсилля», «Талановиті живуть своєю творчістю і тому самі по собі зовсім нецікаві. Великий поет – по-справжньому великий – завжди виявляється найпрозаїчнішою людиною. А другорядні – чарівні. Чим слабші їхні вірші, тим ефектніші зовнішність і жести», «Головна шкода шлюбу в тому, що він витравлює із людини егоїзм. А люди неегоїстичні безбарвні, вони втрачають свою індивідуальність», «Про що не говоримо, то його ніби й не було», «Сильні пристрасті, якщо вони не приборкані, руйнують таких людей», «Знаття згубне для любові. Тільки невідомість полонить нас. В тумані все здається незвичайним», «Трагедія старості не в тому, що людина старіє, а в тому, що її душа лишається молодою»…
Лиш цих парадоксальних висловів достатньо, аби зацікавити читача романом. Не кажу вже про ті несподівані повороти сюжету і філософію буття та мораль, які закладені в ньому. Відомі аж чотири переклади цього твору українською. На жаль, моя книга – мовою орків, бо коли я купував Вайлда, нашого перекладу просто не існувало.
«Вікіпедія» повідомляє, що роман екранізували 25 разів. А ще: існує хвороба «синдром Доріана Ґрея» – страх перед фізичним зів'яненням і старінням. Я прочитав роман вчасно: аж тоді, коли вже немає чого боятися.
▪ Ігор Гургула поміняв свою електронну пошту, і я змушений був йому телефонувати. Він обізвався радо, бо давно-давно ми не бачились, понад три роки. Зараз немає його довідки в останньому письменницькому довідникові, бо його Сидоржевський виключив із членів НСПУ після того конфлікту у Львівській організації. «Але я за цих три роки написав і видав два романи про керівників ОУН Коновальця й Мельника. Я перегорнув томища документів за сприяння Богдана Червака й Олександра Кучерука – ніхто ж досі художньо ці постаті не досліджував. І вже презентував книги в Кременчуці. Хотів би і в Кропивницький приїхати – якби продались книги, аби дорогу виручити…» Я пообіцяв йому на середину весни влаштувати виступи. «А щодо твоєї книги, то я сам напишу рецензію й опублікую в “Золотій пекторалі” – у мене зараз добрі стосунки з Погорецьким…» Він одразу ж переслав мені есемескою назву своєї електронної пошти й запевнив, що обізветься через тиждень, бо комп’ютер зіпсувався, а раніше не вдасться його полагодити.
23 лютого
▪ В останньому випуску сайту «Кропивницький: час-time» мою увагу привернула публікація Леоніда Багацького «Мильна бульбашка, натягнута на 57 гектарів» – насамперед тим, що за тиждень існування вона набрала під тисячу переглядів, тоді як інші матеріали за цей час ледве до двох сотень дотягують. Єдиний недолік цікавої аналітичної краєзнавчої статті в тому, що Льоня не вказує авторів, чиї мильні бульбашки пробиває своїм гострим пером. Аж кортить мені зателефонувати своєму товаришеві, якого я давно не бачив: ти ж маєш уже доста таких статей – упорядкуй рукопис і подавай на бюджетне фінансування!
P.S. Власниця цього сайту пояснила, що активність переглядів досягається тоді, коли матеріал потрапляє в поле зору Google – а хто й за якими критеріями матеріал відбирає: невідомо. Стосовно згадуваної статті – постріл в десятку.
▪ Не пригадаю, хто мені нашептав на вухо взятись за писання щоденника – кілька разів я поривався і в студентські роки, але кидав. Зараз жалкую, що не писав під час флотської служби, хоча – може, й не треба було, бо міг би дописатися… Але сьогодні, готуючи до друку рукопис своєї майбутньої книги «Теліжинське літо», я дякую тому неусвідомленому тоді, забутому комỳсь чи чóмусь (це могла бути й якась книга), бо такі щемливі й правдиві рядки зараз би я нізащо не згадав, якби тоді не записував. І, сподіваюсь, дорогі вони не тільки для мене, що само собою зрозуміло, а й для моїх односельчан і взагалі для майбутніх читачів, бо зберігають дух часу. Нині я все більше переконуюсь: таку книгу треба видавати.
29 лютого
▪ Дуже довго готуюсь до написання спогаду про Олеся Лупія. Міг би і без підготовки вчинити, бо маю загальне враження про цього чоловіка, але хочеться сказати ширше й глибше, що беру від прочитання його книг і власних записів у щоденнику, а таких виявилось кілька у перші роки нашого знайомства: 1995-1999. До Шевченкових роковин треба буде відіслати текст удові, Лесі Степанівні.
▪ Музей мистецтв, поетично-музичний вечір «Янгол з наплічника» – вірші Надії Гармазій, музика Дмитра Дороша. Людей зійшлося на диво багато – десь душ за сімдесят. Темінь, дзвін гітари, виходить авторка до мікрофона, освітлюється її постать у чорному, звучать поетичні рядки: «…сукні, які стають стрічками для маскувальних сіток», «…дівчатко в пшеничних кучериках чекає різдва», «…підкрадається осінь у жовтогарячій мантії», «…якось у мене поцупили янгола із наплічника»… Вірші в Надії з ускладненою метафоричністю та філософськими розмислами, які непросто сприймати на слух, тому враження втрачається, коли губляться слова від невиразного їх озвучення чи затінення музичним фоном. Одне слово, аранжування потребувало досконалості. Такі вірші слід читати очима. Оце, певно, найголовніший ґандж цієї таки артистичної штуки.
м.Кропивницький