Валентина БОРОВСЬКА
Я У СТЕПУ СВОЄМУ КВІТКА ПОЛЬОВА
Літа, літа…
Без зупинки скачуть дикі коні,
Буйні гриви вітер розпліта,
А на них, мов вершники комонні,
У сідлі сидять мої літа.
Пролітають осені і зими,
За весною літо поспіша.
Мчать роки так швидко, що із ними
Не встигає старітись душа.
Зупиніться, коні-соколята,
Не прийшла ще осінь золота!
Це мені по паспорту багато,
А в душі я зовсім молода!
Я у степу своєму квітка польова
Десь за морями квітнуть орхідеї,
А я – звичайна квітка польова:
Не звикла жити я в оранжереї,
У мене вдача вільна, степова.
Моя стихія – поле неозоре,
Моя колиска – матінка-земля,
Мої купелі – роси світанкові,
Трава шовкова – сестронька моя.
Мене хрестили блискавки з громами.
Я причащалась проливним дощем.
І загартована, і пещена вітрами,
Я звикла підставляти їм лице.
Мені пташки співають колискові,
І жайвір будить піснею мене.
Кують зозулі десь в чагарникові,
Коли мій вік короткий промине.
Я одцвіту, оплакана дощами,
Навіки розпрощаюся з усім,
Залишу степ, коханий до нестями,
Та в слові я залишуся із ним.
Солов’їне соло
Ніч накрила землю зоряним крилом.
Стихло все навколо. Спить моє село.
Розлилося сяйво місячне навколо,
І бентежить душу солов’їне соло.
В дзеркало Синюхи задивились зорі.
Місяць диригує в жаб’ячому хорі.
В тиші перше листя ніжно шелестить,
В білому кипінні сад вишневий спить.
У досвітню пору в десять голосів
Розриває тишу переспів півнів.
Знову все пірнає у дрімоту й тишу,
Соловейко в лузі не стихає лише.
Спить моя Вільшанка, спить моя земля,
Спить зоря ранкова, сплять луги й поля.
Тільки я сьогодні знову не засну
І до ранку буду слухати весну.
Яблуневе диво
Не вперше яблуні цвітуть,
Не вперше я їх бачу,
Та знов дивуюсь цій красі,
Як перший раз неначе.
Мов заворожена, стою,
Милуюсь буйним цвітом,
Той аромат солодкий п’ю,
А він пливе над світом.
І скільки й буде існувать
Планета наша сива,
Весну будитиме в душі
Те яблуневе диво.
На ковзанці
Пригадую, як після школи
Збиралась купа дітвори.
Санки ми брали чи ґринджоли
І йшли кататися з гори.
Щоб не псувати одежину,
Щоб не надерли вдома вух,
Вдягався хтось у куфайчину,
А хтось – у батьківський кожух.
Хутесенько на кожні сани
Мостились грона дітвори,
Таким от потягом спонтанним
Летіли ми уже з гори.
Лунали вигуки дитячі,
Дзвенів навколо щирий сміх,
Хоч і бувало, що добряче
Ми заривалися у сніг.
У валянки сніг набивався,
За комір сипався комусь,
Та тим ніхто не переймався.
Так було весело чомусь!
Вставала вже вечірня зірка,
Вже місяць нам світив згори,
Коли нарешті по домівках
Щасливі й стомлені брели.
Коли ж заходили до хати,
Батьки вертали на поріг
І змушували обмітати
Примерзлий до куфайки сніг.
Нас не припрошували їсти –
Вминали все за дві щоки.
Навіть, не встигнувши присісти,
Хапали вже щось до руки.
Матуся валянки сушитись
Мостила на гарячу піч,
І день щасливо цей прожитий
Вже огортала тиха ніч.
Тенета
Лежу без сну в обіймах ночі,
Рояться в голові думки.
Та жодна з них чомусь не хоче
Лягти в римовані рядки.
Ні сну, ні спокою не маю
Вже від прогірклих почуттів.
Слів тисячі перебираю,
Та все не ті, не ті, не ті.
Моя кохана Музо, де ти?
Чи ти образилась чомусь?
На світі тисячі поетів,
На всіх не вистачає Муз.
Бувають кризи у поетів:
Чи я поет – судити вам,
Та в ці потрапивши тенета,
В них борсаюся сам-на-сам.
Повертались лелеченьки
Повертались лелеченьки
З вирію додому,
Несли весну в Україну,
Долаючи втому.
Повернулись лелеченьки
Та й стали кружляти,
Бо не можуть України
Рідної впізнати.
Як у вирій відлітали,
Квітла Україна,
А тепер її застали
В згарищах, руїнах.
Роздивлялись лелеченьки
Довго навкруги.
Зруйнували рідні гнізда
Кляті вороги.
Та не стали лелеченьки
Кращих місць шукати.
Заходились лелеченьки
Гнізда будувати.
Будуть в гніздах лелеченьки
Лелечат ростити,
Будуть весни в Україну
Й немовлят носити.
Повернуться й українці
Додому з чужини,
Будуть неньку-Україну
Підіймать з руїни.
Зник безвісти
Син знов не вийшов на зв’язок –
Вселилася тривога.
І мати, взявши образок,
Просила щиро Бога:
«Спаси дитину й сохрани!
Всевишній, я благаю!
Від сина кулі відверни!
Ти можеш все. Я знаю!»
Молилася, чекала й знов
Той номер набирала.
Було нестерпно. Час ішов,
А слухавка мовчала.
Тривога в відчай перейшла
І не давала спати.
Донька втішала як могла,
Курив нервово тато.
І сам той номер набирав,
Ходив до військкомату,
Але і там ніхто не знав,
Що відповісти тату.
Усе найгірше із думок
Щоразу проганяли.
Про пошуки свої в фейсбук
Не раз, не два писали.
В усі дзвонили шпиталі,
Питали побратимів,
Але ніхто на всій землі
Не знав про долю сина.
Чи він потрапив у полон?
Чи у бою загинув?
Один лиш раз прийшов у сон,
Благала мати: «Сину!
Подай хоч звісточку якусь!
Зрони бодай хоч слово!»
А син вустами усміхнувсь,
Та й скінчилась розмова.
Отак з бідою віч-на-віч
Живуть, душею тліють.
Згасає день, минає ніч,
Не гасне лиш надія.
«Вєлікая російская культура»
Пізнали ми на власних шкурах
«вєлікую російскую культуру».
«У вас культури нєт», – казали нечистивці
І перли танком в наші чорнобривці.
Кричали, що культура їхня вища –
І танками по наших кладовищах.
Культурою пишалися вандали –
І пам’ятник Шевченку розстріляли.
Скажене військо це ординське
Палило книги українські,
І найцінніші фоліанти
Не пощадили окупанти.
Руками дикої орди
Розбомблено музей Сковороди.
Руйнуються дикунськими руками
Будівлі історичні, храми.
В розмовах руських матерів з синами
Культура так і лізе матюками.
В оселях наших купами лайна
Усюди проявляється вона.
Старались їх митці дарма –
Ніякої культури в них нема,
Бо варварству, насильству і смертям
Кричать в росії: «Гойда-а! Одобрям!»
,Коли закінчиться війна
Коли закінчиться війна,
Буду писати світлі вірші.
Коли закінчиться війна,
Я плакати не буду більше.
Писати буду про квітки,
Про роси і шовкóві трави,
У небі голубім хмарки,
Далекі грозові заграви.
Весняний опишу розмай,
Сади у білому кипінні,
І переліт пташиних зграй,
Бузок в духмяному цвітінні.
Я напишу, як на світанку
З-за обрію встає зоря,
Як у легенькому серпанку
Пшениць хвилюються моря.
Я напишу про літню ніч
І коників дзвінке сюрчання,
Як в мерехтінні тихім свіч
Хтось зізнається у коханні.
Про бджілку також напишу,
Яка присіла на ромашку.
Я без уваги не лишу
Навіть малесеньку комашку.
Я вас у осінь поведу,
Аби лиш вистачило хисту,
Де у зажуренім саду
Гуляє вітер з падолистом.
Я буду віршами сміятись,
Я вже не буду в них сумна.
Одного треба – дочекатись,
Щоб закінчилася війна.
селище Вільшанка
Олександр КАРПЕНКО
Стогін
оповідання
Дорога на схід, не така, як на захід чи північ і не лише за рельєфом та особливістю шляхів, а й за відчуттями, бо є велика різниця між тим, який ти поблизу вранішнього сонця і поряд із конаючим, з котрого виходять останні їдучі протуберанці. І так було не лише під час війни, а завжди, скільки себе пам’ятаю в дорозі. А під час війни це відчуття посилюється. Ти сам стаєш дорогою, натягнутою, як струна, хочеш, щоб вона скінчилася негайно або ніколи. Нас троє, не рахуючи мене, бо я напросився в останню мить, і ледве втиснувся поміж тюками та ящиками з їжею та ще всякою всячиною для наших вояків. Один лантух таки не вміщався, Яна з-під брів кілька разів сердито зиркнула на мене, і я зрозумів, що зараз мене викинуть, але тоді вона посміхнулася, махнула рукою і сказала: «Нехай, заберемо іншим разом…» Але щоб задні дверцята мікроавтобуса зачинилися, мені довелося скинути бронежилет і втягнути живота. Вона ще й жартома потицяла мене рукою, намагаючись утрамбувати. «Спробуй до наступного разу схуднути, якщо він буде…» – сказала.
І помчали. Подалі від старіючого Сонця назустріч молодому. Мені треба було заснути, бо день обіцяв бути важким, а тому я став закидатися різними препаратами, які мені порадили в аптеці, аж поки Морфей не взяв мене за горло. Але це був не сон, а марення, я чув голоси, відчував всі вибоїни, які нагадували повітряні ями, і якщо для автобуса та його пасажирів це було миттєве коливання, то для мене глибоке і тривале занурення в сон, під час якого встигав переглянути кілька кольорових сюжетів, на які в реальному вимірі пішло б години дві. Дві години за секунду? Хіба таке може бути? А як у конаючого за секунду перед відльотом у вічність пролітає перед очима все життя, довжиною в кілька десятиліть? Ти забув, що у Всесвіті й підсвідомості час рухається по-іншому? А тому підсвідомість – це і є всесвіт. Оті ями, наче удари молота заганяють мене все глибше й глибше, аж поки не переводять у стан тривалого гіперсну. Відчуваючи величезний часовий запас, я до того знахабнів, що не задовольнився нав’язаною обов’язковою програмою, а став тицяти пальцем у перелік фільмів, і якщо вони мені не подобалися чи набридали, шукав нові. Ось цей про нас із Яною. З усього видно, що фільм ще не змонтований, або навпаки скомпонований дуже оригінально. Якась каша. Лише я це можу зрозуміти. І мова персонажів, нерозбірлива, тарабарщина, ага, та вони ж і слова вимовляють навпаки, наприклад, «кохання» у них «яннахок» і так далі. Але я все одно розумію. Дуже багато сцен, коли герої мовчать, або ж розмовляють очима, вустами, бровами, віями, тілами. Сцена нашого знайомства відсутня, я просто не пригадую, як це було, де, якими були перші наші слова. Саме так, ми помічаємо, як настає день чи ранок, і це відбувається настільки природно, що не робимо з цього дива, хоча, мабуть, треба було б. Словом, вона не була стрілою, що раптом пронизала моє серце, а ранком, свіжим, росяним, сяючим, який тихо увійшов у мене і там залишився теплим сяйвом. Ні я не упадав за нею, ні вона за мною. Ні я, ні вона не намагалися домінувати одне над одним, щось доводити, здаватися кращим, або навпаки, вдосконалювати свою половину. Ми були рівні в нашій любові. В наших стосунках не було колізії, а тому досягнувши вершини, там і закріпилися. Над нами височіли ще вищі Ельбруси та Джомолунгми, але нам туди не хотілося. Ми нікуди не поспішали, нам було добре, а тому хотіли, щоб це тривало вічно, бо були на тій вершині недосяжні для світу. Були впевнені, що сенс кохання в коханні, а сенс життя у житті. Але одного разу, не змовляючись і не радячись, подерлися вище. От, людська натура, їй хочеться більше й більше. На тому етапі ми раптом зрозуміли, що сенс кохання не в насолоді, а в творчості. Нам захотілося зліпити образ нашого кохання. Щоб можна було його бачити, цілувати, тішитися ним. Ну, ви зрозуміли… Це обов’язково мала бути дівчинка, з ямочками на щоках, як у Яни, із сірими глибокими оченятами і трохи кирпатим носиком, як у неї, ну, можна було б сипонути під очима кілька веснянок і родимку на скроні намалювати. Але краще ми цього не обговорювали б і не проєктували, хай би вона одного чудового дня взяла і вийшла до нас із золотої хмарки, яку ми називаємо коханням.
Не купуйте нічого наперед, казала Янина мама, а ми ж надбали в очікуванні дорогої гості всякої всячини від одягу до іграшок і навіть дитячу кімнату обрядили і ліжечко там поставили. Думалося, що інакше бути не могло, бо коли кидаєш насіння в землю, то воно має сходити, потім ти підгодовуєш рослинку, прополюєш, пестиш, поки не дозріє в ній колос. Тобто міркували, як агрономи, котрі моляться на технологію, хоча треба було молитися до Самого, напряму. І ми стали молитися, і він після багатьох викликів відповів, щоб трохи зачекали, бо вже дав чіткі доручення відповідальним янголам, які мають підібрати гарного і сильного лелеку, у котрого вистачить сил донести нашу чарівну дівчинку із далеких країв. Звісно, йому далеко до нашої «Нової пошти», але він з усіх сил прагне підтягнутися до її стандартів. Ви ж розумієте, щоб справа вигоріла, треба узгодити тисячу й одне питання?
Ми погодилися з такими доводами, заспокоїлися і стали жити далі. Аж тут… війна. Вже на третій день я вступив до тероборони. Запитаєте, чому не в перший? Бо цілу ніч Яна вмовляла мене не робити дурниць, намагалася вгамувати мою лихоманку та істерику, бо, виявилося, що я ось такий, який є, м’яко кажучи, не сталевий. Не знаю, що думали інші добровольці в мить вибору, але я думав про смерть. Хоча треба було думати про життя, або взагалі ні про що не думати. Бо, хто багато думає про кістляву, до того вона й приходить. Ти ніби їй відкриваєш ворота. Та коли я їх закрив, настала легкість, а лихоманка вгамувалася. Яна це відчула, зітхнула полегшено і сказала: «Ну, добре, йди…»
Брали всіх і мене взяли. І зброю одразу видали. Старший показав, як пересмикувати затвор, перевіряти патронник, вставляти магазин. Змусив тричі повторити всі рухи. «Ставай он, там… – показав у бік барикади з піском, – стріляти за командою і лише короткими… Ага, мало не забув…» Він спробував вдягнути на мене стару, заяложену плитоноску. Вдягнув. «Ану ж бо, повернися, синку! Ну, справжній козак, а тепер вже йди…» – скомандував. Але я й двох кроків не зміг ступити, бо ті лицарські обладунки, мало не притиснули мене до підлоги. Ніби потрапив на іншу планету із подвійним, або й потрійним тяжінням! «М-да…» – вперше підняв на мене очі командир, – Що будемо робити?» «Та якось обійдуся без цих лат», – кажу і запихаю магазини з набоями у фірмову наплічну сумку Nestle, де в мене лежить смартфон і плитка шоколаду «Оленка», а тому під час бою можу їх вставити замість магазина. «А чого б і ні? Смартфон – теж зброя, щоправда, інформаційна».
Стоїмо. Поряд зі мною Сашко, син покійного колеги, фермер Петрович і автоматник Ваня. Автомат – це мій засіб контролю над часом, темрявою і страхом. Хлопці дуже добре обладнали цей пост, вирили обабіч шляху траншею, накрили плитами, я сказав, що після війни зберігатиму в цьому бункері консервацію, або ж гуртом створимо кооперативний ресторан «Криївка». Пішов легенький сніг. Ми його бачимо у світлі фар. Ця зима дуже скупа на сніг. Може, весна буде багата на квіти? Знову фари прострілюють темряву і сніжну запону. Віти берізки нагадують оголені нерви країни, а намет напроти з ліхтариком всередині – НЛО. Хлопці збираються біля буржуйки, наче у лицарському колі. Враження таке, ніби потрапив в іншу, паралельну реальність. Це взагалі зі мною відбувається? Це я?
Десь чується: «Бух, бух…», як барабан духового оркестру, аж до серця дістає, це схоже також на бахкання дверей у нашому під’їзді, або в кабінеті мого головного редактора, коли виходить розгніваний журналіст. Коли я звільнявся, то бахнув так, що аж шибки задрижали. Дуже часто серед ночі настають полохливі світанки, які від мирних відрізняються істеричними імпульсами на багряному тлі, увесь цей антураж я назвав би світломузикою до жорстких композицій групи AC\DС, бо все дійство навкруг виконується у стилі рок-музики: колони важкої техніки, які йдуть до театру, де грають ті рок-оркестри, рефрижератори із написом «200», котрі повертаються звідти, автобуси з переляканими біженцями, бабусі з торбинками, що несуть сніданки та вечері бійцям, і навіть шкварчання рації у Івана на грудях. Хоча нам, здається, що в грудях, бо й в нього голос такий же, застуджений, як у кіборга. Та рація для нас, як звуковий датчик на тілі війни. Чуємо перемовини блокпостів в радіусі 30 км, і особливо нашорошуємо вуха, коли надходять повідомлення із наших передових оборонних редутів, які практично на «нулі». «Заберіть 200-го, у нас два 300-х…» або «Шостий блокпост змела арта русні…»
Війна до нас то наближається, то віддаляється, як морські припливи, одночасно з ними нас то накривають, то відпускають хвилі страху, мерзенні, липучі, як смола. В такі хвилини хочеться за щось вчепитися, аби вибратися із цієї твані, за чиюсь руку, гілку, весло, але натомість ми бачимо перед собою людину, схожу на танка, яка велично пропливає повз нас, попахкуючи цигаркою, схожою на ствол гармати, та присьорбуючи каву, це наш командир Віктор Малий, хоча насправді він дуже великий, і є втіленням спокою і залізної упевненості. Психологічна процедура, яку він виконує, включає також кілька простеньких анекдотів, з яких він сміється сам голосом Ієрихонської труби: «Га-га-га…» І стіни страху розсипаються на порох.
Війна до нас так і не докотилася. «Це вона вас злякалася, га-га…» – підколює нас командир, натякаючи на те, що ми горобці необстріляні і дистрофічні сцикуни. А мені конче треба ту війну наздогнати і вхопити за вогненного хвоста, а може, й зазирнути в її хижі очі, бо, по-перше, мене почала бити журналістська лихоманка, а по-друге, Яна вже прорубала туди волонтерське вікно. Схема проста: туди харчі і медикаменти, назад – біженців. Ми добиралися до самісінького пекла, зазирали йому в пащу і витягували звідти людей. І це вже третій рейс. І кожен ніби останній, бо не лише спалені танки стоять обабіч шляхів, але й зрешечені швидкі та волонтерські буси.
Ми перевозимо не просто людей, а їхні долі. Наш мікроавтобус і сам, як доля. Ніколи навколо нього не виникає панічної метушні, натомість панує тупа і моторошна методичність, коли люди рухаються, як приморожені із льодяними масками приреченості, які через годину-дві починають танути, перетворюючись на сльози. Повний автобус сліз. Ми знали, що вони солоні, як і кров, проте не знали їхнього запаху. Але коли їх море, то вони й пахнуть морем, а ще горем і полином. Минає ще зо дві години, сльози висихають і люди починають вірити у свій порятунок, а згодом засинають, як немовлята на маминих грудях.
Цього разу ми довго стояли перед нашим блокпостом у передмісті, чекаючи дозволу на в’їзд, бо саме місто нагадувало стару грубу, в якій тріщали й розгоралися дрова. Я стою біля бійця з рацією, котра передає подробиці бою, і це мене повертає на мій блокпост у перші дні війни. Хлопцям страшнувато. Але тут немає командира Малого з великим спокоєм. А тому це не блокпост, а купа манної каші, яка вже захолола і вібрує від вибухів і страху. І я намагаюся виконати роль стрижня, який зупинить цей мандраж. Та хлопці й самі хапаються за мене, як за рятівне коло, чи соломинку. Я не кажу їм, що все буде добре, не гладжу по голівках, а пригощаю всіх цигарками, затягуюсь сам, хоча не курив з третього курсу універу, потім наливаю всім з великого термоса чаю і починаю травити анекдоти нашого Малого. Напевне, у мирний час вони не викликали б сміху, але зараз усі довго іржуть, як коні, намагаючись розтягнути цю мить, бо там, де сміх, там немає страху. І не розходяться, давай ще. І я змушений згадувати навіть старі анекдоти про Чапаєва, але для них вони нові, бо ці люди належать іншому часу. А коли закінчуються анекдоти, починаю травити байки про своє стояння на блокпосту, як кидав пляшки з бандерівським смузі у рашистські танки, як розстрілював з автомата їхні безпілотники, як накладав шину на поранену ногу автоматнику Вані, хоча той насправді спіткнувся в темряві та упав у траншею, а потім нібито два кілометри тягнув його на собі до своїх під перехресним вогнем: «сам погибай, а товариша виручай, головне, хлопці, не сцяти, бо в нашій справі – це капець», – ділився бойовим досвідом. «Слухай, то давай до нас. Га? Нам такі, як ти, треба до зарізу…» – стали просити, як діти клянчать цукерочку. «Нє-нє, хлопці, у мене інша місія…» – крутив я головою, як кінь.
В Ізюмі ми зазвичай забирали людей біля автовокзалу. Автобус зупинявся на порожній платформі, але вже через якусь хвилину з усіх щілин, починали вилазити люди. Не товпилися, не сперечалися за місце, а мовчки пропускали вперед дітей, жінок, стариків. Не було серед них старшого, чи якогось розпорядника, все відбувалося саме собою, ніби в юрму на якийсь час вселявся колективний розум. Але цього разу довго нічого не відбувалося. Може, вони не помітили наше прибуття через густий туман? Ми навіть увімкнули фари, хоча зазвичай цього остерігалися. І лише після цього марево заворушилося, стало місцями згущуватися, перетворюючись на силуети привидів, котрі сповзалися зусібіч. Ще не настав час для сліз, але їхні сірі обличчя та одяг були мокрі від мряки. Стояли, покірно чекаючи команди. Ні пари з вуст. Але їх було мало, не набиралося навіть на половину місць у автобусі. Стали чекати, хоча за негласними волонтерськими правилами це заборонялося. Завантажився і вперед, а точніше, назад… Зазвичай туман – це тиша, бо має здатність до жорстокого придушення будь-яких звуків, але йому не вистачило сили приборкати вибухи та кулеметні черги, хіба що вдалося трохи їх приглушити. Ніби за тонкою стіною чиясь сварлива жінка кидала посуд і каструлі. Іноді після серії вибухів та стіна падала і ми бачили перспективу Старопоштової вулиці, яка вела до центру міста. Потім пелена знову опускалася. Бахнуло так близько і гучно, що всі попадали. Коли підвелися, побачили, що в тій завісі вигоріла величезна діра, яка нагадувала арку, заквітчану вогнем, а може, й пащеку дракона чи вхід до пекла. Кажуть, що душі християн, коли потраплять у вогонь крематорію, моторошно благають про пощаду. Мені здалося, що і я чую це волання. Я не міг ризикувати автобусом, але собою міг. Ніколи не здатен був на рішучі вчинки після тривалого зважування плюсів і мінусів, проте дурнуваті пориви були моїм єством. Словом, я стрибнув у ту арку, як лев у вогняне кільце дресирувальника. Пробіг метрів двісті і навіть не захекався, хоча мене не можна було зарахувати до спортсменів. Перед входом трохи пригальмував, озирнувся на закам’янілий силует Яни і ступнув уперед. Побачене мене не розчарувало. Щось подібне ввижалося у кошмарах та фантастичних фільмах. Страшенно люблю мандрувати в часі, або блукати між вимірами. Навіть маю свою машину часу, складену з ностальгійних пісень, книжок, фільмів, сплутаних різнобарвних дротів моїх спогадів, фотоальбомів, старих речей та міст, в яких упродовж останнього пів століття нічого не змінювалося. Пальним для неї була моя гіпертрофована уява, котра могла оживляти й убивати, перетворювати будь-що на казна-що, зазирати за будь-які стіни, зупиняти та прискорювати час та переносити навіть на край Усесвіту. Вона не підвела мене й цього разу. Мало того, я переконався в її винятковій здатності до еволюції та самонавчання. Бо Сталінград, Сирія та Чечня, які я тут побачив, були… реальними. Це була інша війна, ніж та, що бачив досі. Я не знаю, якими одиницями вимірювати її пекельність, але, гадаю, що це був один із її найвищих рівнів, хоча, мабуть, є й вищі. Це коли ти заганяєш комусь багнета у груди або, навпаки, хтось – тобі. І тоді для когось війна закінчується. Після жахливого перенапруження та жаху настає полегшення, ніби цілющий сон після виснажливої косовиці. І дуже багато вояків прагнуть цього стану…
Всі будинки на цій вулиці, немовби осліпли – жодного вцілілого вікна. Під ногами жалібно тріщать скалки шибок, дуже багато гострих і блискучих скалок, котрим набридло бути чиїмись вікнами, а тому вирвалися із цупких рам на волю. Разом зі склом із вікон викинулися ляльки, іграшки, настінні годинники, картини і світлини в рамках, яким, вочевидь, було нестерпно самотньо в покинутих квартирах. І якби крутнути плівку назад, то все стало б на свої місця, а тіла, які лежать на асфальті, теж підвелися б і знову стали людьми, але, як на зло, я не можу намацати чарівне коліщатко моєї машини часу. Ще жоден фільм чи полотно художника не зуміли передати запахи війни. Але тоді в цих творах немає сенсу, бо запахи – це те, чого бракує для її повної картини. Ефект такий, ніби вдихаєш отруту, яка випікає нутрощі, а тому я стаю навколішки і вивертаю свій шлунок навиворіт, позбуваючись всього, що з’їв в іншому вимірі, де війна піднялася лише на першу сходинку. Кажуть, що після деякого перебування у цій реальності організм поступово звикає до цієї отрути і ти починаєш нагадувати патологоанатома, який сьорбає борщ у товаристві з напіврозкладеними трупами. Але тут вони настільки свіжі, що деякі з них, здається, навіть ворушаться, тягнуть до мене руки і стогнуть, хоча в цьому гуркоті я не мав би нічого чути. Значить, ще живі? Але я сміливо їх переступаю, це означає, що та отрута подіяла, перетворивши мене на тупе цинічне зомбі. Та в мене ж навіть і аптечки немає, лише валідол у кишені, та й не моя це функція, їх рятувати (ах ти ж бісовий функціонер!), ну, має ж тут бути якась медична служба! Я вже знаю, що цей стогін гнатиметься за мною спочатку до автовокзалу, а потім до Львова, а потім усе життя. «Я шукаю живих на 100 відсотків, відчепись!» – відмахуюсь. Зазираю у прохідні двори, під’їзди і кричу, намагаючись перекричати гуркіт війни: «Лю-ди!» І вони виникають, ніби нізвідки, а потім, прилипаючи до стін, як павуки, пересуваються у бік рятівного автобуса. За моїми приблизними розрахунками їх має вистачити, щоб заповнити автобус. Аби не більше, бо зайві пасажири перетворюються на живих трупів, а точніше істот, у яких забрали надію. Вся надія на те, що Яна втисне всіх, як у чарівну рукавичку: двомісні сидіння за якимсь дивом перетворяться на три або й чотиримісні, хтось сяде на підлогу, люди навіть погоджуються стояти, аби лише хоч трохи від’їхати від цього страшного місця.
Але мене не полишає відчуття невиконаного завдання, щось я тут забув. Та щоб зрозуміти що саме, мені треба по діагоналі перетнути вулицю у напрямку ще живої барикади, яка запекло відпльовується вогнем. Час її вже порахований, зі свого небагатого досвіду знаю, що тримаються такі редути недовго. Її коротке, але яскраве життя, як правило, закінчується пострілом із танкової гармати, яскравим феєрверком та розщепленням оборонців на атоми. Але в будь-якому випадку встигну, бо з того моменту, як переступив межу вогняної арки, я зупинив тут час. А тому рухаюся лише я і ті речі, яким це дозволив. Я дозволив снаряду танкової гармати лише сягнути половини дистанції, і тепер він сичить від безсилої злості за кілька десятків метрів від своєї цілі. Хотів би загнати його назад у ствол, але про це треба було думати до пострілу, однак не заперечував проти того, аби хлопці всадили під самісіньку башту сталевої потвори кілька гранат із РПГ, це тобі, сука, за Ірпінь, Бучу, Ізюм, за нас, і за все, що ти спалив та убив.
«Ну майже сягнув ти краю цього вогняного тунелю, але навіщо? Щоб побачити, ще кілька свіжих трупів та почути їхній стогін?» – прискіпується до мене мій внутрішній голос. Він у мене, як отой сторожовий пес, котрий слідкує за тим, щоб я не вскочив у якусь халепу, полюбляє також покопатися у хаотичних нагромадженнях думок і часто знаходить і приносить в зубах саме ту, що потрібно. Знаю, він уже щось винюхав і зараз кудись мене потягне. Так і є. Чую дитячий плач, хоча не мав би його чути. Ну як же я одразу не здогадався! В цій епічній картині бракувало лише одного епізоду, яким режисери зазвичай хапали за серця своїх глядачів у минулому столітті, але останнім часом стали відмовлятися від нього через банальність. Дитина над убитою матір’ю. Але війна, як і зло, банальна, а тому може безкінечно повторювати одні й ті ж сцени, не піклуючись про враження глядачів. Бо їй потрібні не оскари, а горе.
Жінка, від природи була не дуже гарною, але смерть надала рисам обличчя витонченості й шляхетності, це була найвища точка еволюції її вроди. Здавалося, що від усвідомлення цього факту, вона усміхалася кутиками тонких губ, позираючи на мене з викликом сірими грайливими очима з-під напівопущених вій. Мабуть, за життя її не дуже обдаровували компліментами, а тому вона чекала цього хоча б зараз. Я не став її оживляти, а точніше, зупиняти за мить перед тим, як вона вибігла з під’їзду, прикриваючи доньку своїм тілом від зграйки злих сталевих шершнів. «Яка ж ти гарна!» – нарешті витискаю із себе, кусаючи губи. А вона у відповідь ще більше сяє лицем і навіть рум’янець спалахує на щоках, хоча то просто відблиск полум’я із вікна на третьому поверсі. Дитяча голівка, як завжди, лежить у неї на грудях, схлипування вже не чути. Мала забулася або спить. Беру її на руки, а вона спросоння міцно-міцно стискає рученятами мою шию. Чи був у неї тато? Але я вже знаю, що її тато – це я, а Яна – мама. Тепер мені треба швидко-швидко, ще до того, як снаряд вріжеться у купу барикадних мішків, дістатися до початку цього тунелю, перетнути палаюче кільце і втиснитуся в автобус… Але як це зробити, якщо всі місця вже зайняті навіть на підлозі буса? Яна приймає з моїх рук дівчинку, вона точно така, якої нам хотілося, з маленькою родимкою на скроні, веснянками і ямочками на щоках. Я зайвий для цього буса, але не для цієї вулиці і міста. Мені треба поховати маму знайденої дівчинки, дати раду стогонам, а потім повернутися на блокпост і сказати: «Привіт, пацани, я приймаю вашу пропозицію…»
м.Кагарлик
P.S. Оповідання Олександра Карпенка «Стогін» нинішнього року зайняло п’яте місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, березень)
2 березня
▪ С.В. днями по телефону сказав, що С.Короненко у FB представила «Блекаут» і вже з’явились перші відгуки. Швидше лайки, тобто схвалення (Любов Голота, Валентина Мастерова, Василь Чепурний, Микола Романюк, Михась Ткач, Марія Воробей, Василь Добрянський, Юрій Бондар та ще десяток незнайомих мені людей), а відгуків два: від Владислава Сердюка, який побажав мати книгу – він ще раніше привітав мене у Viber’і, та від олександрійської дами Н.Ф.: «Навіть листати не буду» (це вже не лайк, а лайка) – ох же й затята пані, як у любові, так і в ненависті.
▪ Нарешті я взнав прізвище автора оправи книги моїх повістей – Теодор Грінченко. У краєзнавчій книзі Сашка Єрмолаєва «Подорожі за крайнебо» (Біла Церква, ТОВ «Білоцерківдрук», 2016, 128 с.) на 51-ій сторінці малоформатна репродукція підписана так: «Вояки армії УНР. Грудень 1919 року. Картина хорунжого Т.Грінченка». Дружина цю ілюстрацію знайшла пошуковою системою Google. Вона може бути ілюстрацією до моєї повісті «Це ми, отáмани» – співпадають час, фактура, територія, хоч обиралась ілюстрація навмання. Пробував я знайти трохи більше відомостей про цього художника, та, на жаль, окрім його участі у поході й нагородження орденом Залізного Хреста, нема нічого. Ще відомо, що ця картина (як варіант вона має й іншу назву «Зимовий Похід Армії УНР біля Умані») є власністю родини д-ра Шандри, м.Чікаґо, США. Навіть звідки родом Грінченко – не відомо. В Internet’і гуляють іще дві його картини – теж із сюжетами Першого зимового.
8 березня
▪ До глибшого знайомства із творчістю Олеся Лупія мене мимовільно спонукала вдова Леся Степанівна, запропонувавши написати спогад про її покійного чоловіка для рукопису, який вона готує до друку. З поезією його я був знайомий і раніше: з газетних та журнальних публікацій, з книги «Зелене весілля», яку маю від письменника з автографом – досить прохолодно їх сприймав. Про історичні романи начуваний – вони стали фільмами (режисер – рідний брат пана Олеся), їм присуджена Шевченківська премія – за своє життя я прочитав кілька історичних романів («Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Захар Беркут» Івана Франка, «Чорний Ворон» Василя Шкляра…); кілька, тому що віддавав перевагу документальним джерелам про нашу минувшину. І ось тепер у науковій бібліотеці взяв його книгу «Романа», видану у 1971 році «Радянським письменником» тиражем 30 тисяч примірників: в ті часи це був звичний наклад. Прочитавши 18 оповідань та повість, яка дала назву книзі, подумав, що яким же неправим був дисидент-шістдесятник Валерій Марченко, який у неопублікованій на пору судового засідання статті «За параваном ідейності» до гурту сучасних йому графоманів відніс і Олеся Лупія («Твори багатьох із них написані досить вправною рукою графомана, тому непідготовленому читачеві за напруженим сюжетом та розмаїтою образною системою важко помітити його ідейну недолугість і навіть реакційність»). «Ідейна недолугість» може проглядатись хіба в оповіданні «Солдатом бути», зокрема твердженням героя «Сьогодні радянський солдат – це інтелектуал». Тисячу й більше щодня (щодня!) таких «інтелектуалів», насправді убивць, залишається гнити нині на родючих українських землях. Тільки ж це тепер, в роки підступної рашистської агресії ми свідомі цього. Чи маєм право закидати прозаїкові як звинувачення наші теперішні ракурси? Бо з усіх решти творів цієї невеликої книги (232 сторінки) дихає справжнє життя України 50-60-их років минулого сторіччя: третьокласники пишуть враження про вчорашню захоплюючу прогулянку до лісу, яку їм влаштував молодий, недавній студент, учитель, а Угринюк не пише, а малює, за що й отримує від учителя двійку – аж в кінці порозумілись («Перше бачення»); дівчина-підліток карається своїм невідомим минулим, вбачаючи причину в названій матері, аж тільки після смерті її з невідправленого материного листа дізнається про неї як рятівницю («З потоку»); старий Петро в голодний післявоєнний рік тягне на налигачі з села в містечко корову, наражаючись на небезпеки (вовки, грабіжники), аби рятувати онуку молоком, і вмирає в потязі, повертаючись додому («На життя»); від сміху до печалі – як від осені до весни, коли вони випадково познайомились, коли зблизились, а врешті розійшлись, як у морі кораблі, аж хочеться завернути їх назад («Втеча»); родинні негаразди: після служби в армії киянин одружився з невродливою, але чистою і щирою дівчиною, привів її в батьківську квартиру, та рідня її зненавиділа («Яку зустрів»)… І повість – хвилююча розповідь про молодість, закоханість, пошуки щастя: як психологічно вивірено виписані ревнощі одного студента до другого (привезені у вересні в колгосп під Знам’янкою допомогти селянам викопувати буряки), закоханих в одну одружену дівчину-галичанку з незвичним іменем Романа!.. За цю книгу авторові треба було премію давати.
Ось послухайте мелодію письма молодого прозаїка з його першої (і чи не єдиної) книги оповідань: «Галявина була розкішна, аж ген-ген на обрії виднівся гайок, що збігав до берега річки, ще недавно тут, на розпеченому піску, чувся веселий гомін, юнацтво і дітваки шаліли у золотистій пилюзі, і всім вистачало сонця, піску і води. Веселі вітри розрівняли галявину, і літо вже здавалося чимось далеким і давнім». Звучить? А ось про наш степ під Знам’янкою очима столичного студента: «До таких степів треба звикнути, у них є своя привабливість, краса… Стоїш, ніби на краю землі».
▪ Телефонує Надя Гармазій: «Влада наша завтра, у Шевченків день, не буде проводити ніяких заходів. Я думала, що це мене персонально проігнорували з намови Косенка… Поцікавилась у владних структур: ні, кажуть, нічого ніхто не збирається завтра. Вони сьогодні тихенько поклали квіти, щоб у вихідний не виходити… Тому я закликаю завтра прийти усім, хто… На 11.00: почитаємо Шевченка, скажем слово…» Я так зрадів її дзвінку, подякував за ініціативу. Подзвонив Сікорському Сашкові, попросив його… 210 років Шевченкові – молодь пам’ятає!
▪ М’ятович розказував, як вирували днями літературні заходи в театрі й у науковій бібліотеці: презентували книгу віршів Галини Струтинської (Кузьменко) і вшановували поета Анатолія Каретного. Сказати, що сіряків ставлять на котурни – це ще й культурно буде. Бо я ось погортав ту, з дозволу сказати, поезію («Гравітація долі», Кропивницький, «Імекс ЛТД», 2024, 208 с.) і хотілось мені приватного листа авторці написати: шановна пані, нащо ж Ви даєте привід насміхатися над собою? Маєте симпатичний вигляд, здобули торбу всіляких нагород за свою професійну діяльність, статки нажили, а хочете ще й у духовній сфері слід залишити? Тільки ж Бог не дав Вам таких здібностей – невже Ви цього не відчуваєте? Ніхто вам досі про це не шепнув бодай на вушко? От як би Ви зреагували, якби в магазині запропонували Вам хліб недопечений, глевкий або наполовину з половою чи з якого стирчала б костриця? А оце такі у Вас вірші: недоладні, вуглуваті, сирі, неогранені, трухляві – як би Ви не старались викресати іскру чи видушити з горла мелодію… Киньте цю непідйомну для Вас справу, бо Ви ж не тільки ганьбите своє ім’я, а й калічите читачів своїми творами (тираж книги – дві тисячі примірників). А ще й змушуєте кривити душею справжніх творців, які не змогли відмовити Вам у проханні Вашому написати передмови до збірки калічного недоримування. Киньте мучити себе, бо ж бачу, як Ви стараєтесь: за перші дев’ять днів цього року написати аж 31 недовірш! Побережіть здоров’я, Галино Іванівно, бо це не Ваше призначення. Праця не просто вхолосту, а на шкоду.
11 березня
▪ (Електронний лист до Михайла Сидоржевського, Київ) як «tаurus» Друже Михайле, добрий день! Хочу подякувати тобі за блискавичну реакцію на вихід так званого альбому «Ти (Романтика)»! Цей сплав публіцистики і сарказму – як «Таurus» у дії. Українські літературні янголи з небес кланяються тобі у ноги. Василь Бондар.
▪ Україна має перший в своїй історії Оскар. За документальну кінострічку «20 днів у Маріуполі». Ось іще одне підтвердження того, як важливо талантові опинитися в певний час у певному місці. І безперечно – актуальність теми. Усе збіглось.
12 березня
Здається, окрім Гемінґвея, його «Снігів Кіліманджаро» та «Зелених узгір’їв Африки», я нічого художнього про цей «чорний континент» не читав. Тим більше письменників, народжених там. І ось перший роман: Джон Максвелл Кутзеє «Безчестя» (Харків, «Клуб сімейного дозвілля», 2017, 224 с.) – твір чверть століття тому був удостоєний Букерівської премії; роман на батьківщині письменника звинувачували в расизмі, врешті через ці гоніння Кутзеє змушений був перебратись до Австралії. Починається він реченням «Для розлученого чоловіка його віку (п’ятдесят два роки) він, на власну думку, досить непогано вирішив проблему із сексом». Так, непогано, але доти, доки не закохується у двадцятирічну студентку, через що потрапляє в халепу – його викидають з роботи: він (цей займенник протягом усієї оповіді заміняє ім’я й прізвище протагоніста) з викладача-науковця Кейптаунського університету стає фактично волоцюгою: їде в сільську місцевість до рідної дочки, на фермерське господарство якої нападають чорношкірі грабіжники, дочку ґвалтують, а його намагаються спалити, обливши денатуратом… Твір закінчується спробою Девіда Лур’є повернутись у попереднє життя, але ніде він не знаходить розуміння. Навіть у намаганнях написати оперу «Байрон в Італії», що залежить лиш від нього самого, він зазнає невдачі (ці сторінки про задум і нереалізованість у творчості є в романі, на мою думку, найслабшими). Головна причина недолі освіченого чоловіка означена у першому з 24-ох розділів твору: «Слідуй за своїм характером» та «Він жив у стурбованій метушні проміскуїтету. Він крутив романи з дружинами колег, знімав туристок у портових барах чи в Італійському клубі; спав зі шльондрами». Розшифрую маловживаний термін (я сам з ним познайомився щойно, читаючи роман): проміскуїтет – з латинської, стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві перед виникненням будь-яких норм шлюбу і форм сім’ї.
Витяги з роману: «На студентів він не справляє враження, оскільки сам не поважає матеріал, який викладає», «У нас бувають миті слабкості, у кожного з нас, усі ми прості люди», «…в порівнянні з материнством батьківство – досить абстрактна річ», «Вони можуть унюхати, про що ви думаєте» (про собак), «Володіти чимось ризиковано… Занадто багато людей, занадто мало речей. Ті, що є, слід пускати по колу, аби кожен мав нагоду побути щасливим хоча б один день», «…як збуджує жінок будь-який запах скандалу», «–А який такий принцип ти відстоював? –Свободу слова. Свободу не казати ані слова».
І знаки питання. Здебільшого вони стосуються перекладу. Сторінка 5-та: «Він пестить її медово-коричневе тіло, якого не торкалося сонце; витягає її, цілує груди…» Що значить: витягає? С.99: «Він намахається відштовхнути чоловіка…» (намагається?). С.131: «Люсі промовляє кілька слів на коса й дарує їй пакунок» (як це – на коса?). С.145: «Вони притискають вуха та підібгають хвости…» (мабуть, підібгують). С.199: «Я гадав, що ти прийняла оврал» (що це таке: оврал? шукав у словниках, не заглядав хіба в медичний – нема ніде овралу). Переклад Єлени Даскал.
Завдяки роману я детально дослідив мапу Південно-Африканської Республіки: Кейптаун, Йоганнесбург, Преторія, Порт-Елізабет, Дурбан, Джордж, Тромпсбург… За територією ПАР удвічі більша від України, а населення – як у нас до війни з москалями.
14 березня
Книга спогадів про Володю Панченка мала побачити світ весною два роки тому. Але – війна. Ось щойно обізвалась упорядниця мемуару Любов Ісаєнко – із Бордо (Франція). Нинішньої весни вона хоче презентувати книгу. Днями має підписати рукопис до друку, але у видавництві її попередили: де тільки є згадки про Росію, Москву, росіян – прибрати. «А в Вашому спомині ці слова трапляються кілька разів, – каже вона. – Тому не здивуйтесь, якщо у книзі побачите замість вилученого три крапки…» «Та я ж не пропагую московське, там просто слова виконують інформаційну функцію, нейтральну…» «Все одно, сказано не згадувати…» Явний пересіл. Наче за більшовицької влади.
15 березня
Буває, що з творчістю відомого сучасника, з яким би ти міг бачитись і спілкуватись, знайомишся лишень після його смерті. Так у мене склалось із Феліксом Кривіним. Поки він не виїхав до Ізраїлю у 1998 році, міг з ним бачитись на якихось форумах у столиці чи в інших містах, але й в Ужгороді, де я бував не раз, про нього ніхто мені не згадував, хоч він там прожив 44 роки. І сам я його не зауважував. Просто він був письменником не моїх зацікавлень: і писав український письменник (народжений у Маріуполі) мовою неукраїнською, і першу книжку видав у Москві та друкувався переважно там, у «Литературной газете», у Спілку письменників вступав не в Києві – у білокам’яній… А тепер ось трапилась мені на очі його книга чи не перша, видана в незалежній Україні «Завтрашние сказки. Tomorrow tales» (Ужгород, «Карпати», 1992, 112 с.): пародійний, силуваний інтелектуальний гумор, перейнятий переважно радянсько-єврейськими мотивами… На одній сторінці я записав на полях: «У Кривіна тонкий гумор. Місцями настільки тонкий, що його важко уздріти».
Із восьми десятків «вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх» казок цієї книги я б виділив «Бердичів у Копенгаґені», бо вона змусила мене прочитати раннє оповідання, фактично першодрук (1934), Василя Ґросмана «У місті Бердичеві», а потім ще й переглянути за мотивами цього оповідання фільм режисера Олександра Аскольдова «Комісар» (1967, 1988) з видатними акторами Нонною Мордюковою, Раїсою Недашківською, Роланом Биковим, Василем Шукшиним... Роки, що стоять за фільмом: перший – знято, другий – пущений на екрани. Фільм хоч і знімався одразу після завершення «хрущовської відлиги», однак значно заідеологізованіший у порівнянні із оповіданням: наприклад, для підсилення українського антисемітизму в картині з’являється згадка про отамана Струка і т.п., чого не було в оповіданні. Зате як славно подано єврейський колорит! А ще й знахідки українського поетичного кіно: кадри, натхненні «Тінями…» Параджанова.
Фелікс Кривін завершує свою казку молитвою: «Господи, избери себе другой народ! Дай нам не думать о классовых битвах и гражданских войнах, дай нашим фильмам не лежать по двадцать лет, дай нам жить не только той жизнью, которая на экранах…». А що б він сказав сьогодні, коли російський варвар терзає українську землю, рідний Бердичів Ґросмана зокрема?
16 березня
«Від долі не втечеш» – так назвала свої мемуари Валентина Тобілевич (22 червня їй виповниться 83): презентація у відділі мистецтв наукової бібліотеки, прийшли переважно музейні краєзнавці та трохи журналістів. Годину, як по писаному, розповідала про дитинство, юність: Запоріжжя, Крим, евакуація за Урал, Саратов, повернення, Житомирщина, Донбас… П’ятеро дівчат у матері з батьком-льотчиком: «…літаки пролетіли, не бомбили…», – і враз завила тривожно сирена, як ілюстрація до розповіді Валентини Василівни. Пам'ять у неї колосальна. Про 1947-ий рік: «…їсти ми вже не мали що, і тут заходить до хати прочанин і витягує з торби підпалок: від запаху хліба в мене закрутилась голова…» Дядьки Прокіп, Данило, Трохим, мати Лукія, а ще Тодось, Марія, Надія… Оце і є втрачена Україна, яку перекували згодом на радянську республіку – її ми й досі вихаркуєм… На Житомирщині батько у післявоєнні роки відмовився бути головою сільради, бо «побоявся лісовиків-бандерів…» Вона ще й повторила. Але ж у книзі цього нема. Відредагували? Як у радянські часи, скажімо, про поліцаїв можна було тільки негативно писати-проклинати. Хто вони були, ті лісовики-бандери? Бульбівці чи перевдягнені енкаведисти? Не треба викреслювати авторські означення, краще подати пояснення у виносці. Я дорікнув Т.Саміляк, вона одразу виправдалась: це в розповіді є, а в рукописі не було – нічого, мовляв, не скорочували… Мати трьох синів, шести онуків, семи правнуків і вже першого праправнука… От яка щедра брость Тобілевичевого роду!
20 березня
У Сашка Вертіля мала бути 14 березня презентація книги інтерв’ю, але напередодні орки вгатили по центру Сум ракетами: перенесли захід на пізніше.
23 березня
Пішли тяжкі масовані удари по всій Україні ракетами і шахедами. Понад півтори сотні за останню добу. І доки це триватиме? Наші оборонці жаліються, що протиповітряні сили через тиждень-два спроможні будуть збивати лиш одну ракету з п’яти (досі збивали чотири з п’яти), бо не буде чим. А Європа з Америкою теляться… Та треба зробити один потужний превентивний удар по кремлю й по бункеру найважчими taurus’ами й tomahawk’ами і вся планета заспокоїться. І всі великі й малі демократичні держави з полегшенням зітхнуть, бо знищене буде зло на земній кулі. Хай би почув мене Господь!
29 березня
▪ Позавчора був на відкритті виставки художника-декоратора Володимира Чорного. Родом із Кіровограда (27.03.1976), він сім разів вступав до Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, декорував багато фільмів, зокрема й «Панфір», який висувався тепер на Шевченківську премію (я його не бачив). Талановитий і працьовитий чоловік, скільки ще міг би зробити добра на цій землі. А його вбила росія. Як і 31-річного соліста балету Одеської опери Ростислава Янчишена, як і письменника Володимира Вакуленка, як і музиканта й диригента, фаготиста Національного академічного духового оркестру Костянтина Старовицького, як і актора, сценариста й режисера Андрія Максименка (автор документальної стрічки «Чоловік» про життя Вячеслава Чорновола), як і поета Бориса Гуменюка, літераторки Вікторії Амеліної… Росія нищить нашу культуру. Не тільки матеріальну рукотворну (музеї, театри, пам’ятники, книгарні, картинні галереї), а й творців цієї краси та духовності. Вона нищить наш цвіт і плід, наших добровільних і мотивованих патріотів, не шкодуючи своїх убивць та ґвалтівників, яких призиває з тюрем… Понад півтори сотні експонатів на виставці, з них 31 графічна робота. Дружина-вдова тиждень проводитиме екскурсії на виставці. В нашому місті живуть його батьки й сестра, сусідка яких Оксана Якуніна (в рухівські часи її знали як Лункан) й стала ініціатором виставки з кінця минулого року, а тепер доця її Світланка з ровесником Байрамом Алієвим відкривали виставку, на скрипках виконуючи «Пасакалію» Ґеорґа Генделя. Сестра Олена: «Вова завжди хотів подорожувати зі своїми офортами по Україні. Він навчив мене багатьом речам: яку музику слухати; не можна здаватися, відступати перед невдачами; навіть навчив, яке вино слід пити. Він був чудовою неординарною людиною. Він і по смерті продовжує нас об’єднувати». Дружина Олена Білецька: «Він був красивий легінь. Друзі черпали з нього енергію. Коли почалася війна, він зібрав речі і пішов добровольцем. Його всі любили, бо він був товариським, відданий громаді, Україні. Не мав як малювати в шанцях, то писав оповідки. В шанцях він міг навіть борщ варити для хлопців…» Загинув 9 травня торік.
▪ День народження Світлани – за рік до пенсії. 17.00, надвечір’я. Наближаюсь до «Смачних традицій», назустріч мені йдуть фронтом п’ятеро хлопчаків – чубаті-вихрасті, жартують-жестикулюють, важко розібрати про що. І раптом: «…уй!» – каже неголосно один з них. Чи це мені вчулось? Бо якраз дочитую роман «Пацики» Дністрового. Ні, не вчулось: повторний вигук лунає гучніше. Потім вже зовсім голосно, а наступний прямо кричить протяжно… Я розвертаюсь і бачу, як вони демонстративно це роблять, хизуючись перед зустрічними, провокуючи людей на відповідну реакцію… Щось змінилося за тридцять років, коли цих пациків бачив і чув, був одним із них, Толян Астаф’єв, тернопільський чувачок?
31 березня
Давненько заходив у книгарню «Буки», що на другому поверсі в будинку поруч із нашим письменницьким приміщенням. І як колись молодий Без-а, так тепер сивий Бондар не каже, але думає: ух ти – скільки книг! 16 книг Мирослава Дочинця на книжковій вертушці займають усі полички від горішньої до нижньої. Дві полиці книг Марії Матіос («Солодка Даруся» – 5-е видання), шість різних книг Світлани Талан (дві з них по два томики), дві книги Надії Гуменюк по дві тисячі примірників тиражем, кілька книг її чоловіка Володимира Лиса… Ці імена знає Україна – добротна література, окрім Талан (я читав і знаю те чтиво – але ж тираж по 3-5 тисяч примірників). Але скільки імен нових з’явилось: Ніна Фіалко (Тернопіль – аж чотири книги), Олександр Шелепало, Андрій Цінцірук, Яна Вовк, Ігор Зарудко – ніколи не чув, у жодній літпресі не зустрічав. Відстав у відстеженні літпроцесу? А ще дві довгі полиці щоденникової літератури, переважно з війни: у п’яти книгах слово «щоденник» навіть у назві присутнє: Олександр Мамалуй, Віктор Чернієнко, Макс Музика, Андрій Пальваль, Петро Потєхін, Ігор Стрельцов, Игорь Родин…У цьому книжковому морі й моїх три книги на високому, мало доступному для ока, гребені (найвища полиця, бо прізвище на початкову літеру алфавіту). Скільки років вони там стоять? І нікому не потрібні. А чи будуть потрібні ось ці дві, які я приніс у наплічнику? Дає мені продавщиця візитку магазину: передзвоніть директорці, бо це вона вирішує… Передзвоню, звичайно. Але й відчуття того, що ти зі своїми книжками тут, як тріска в морі, не зникає. Хто її, ту тріску, помітить і підбере? От тинявся я по книгарні з кутка в куток більше години, й за цей час її одвідали два хлопчаки. Всього два – за годину. І нічого не купили, запитали тільки про шось і пішли. У морі книжковому – штиль.
P.S. Правда, сам я купив дві книги.
м.Кропивницький