Висока температура слова
Завершився ювілейний, десятий конкурс для молодих поетів і прозаїків області імені Валерія Гончаренка. Десятий за двадцять років – від часу, коли поет і багаторічний керівник літературної студії «Сівач» перейшов у кращі світи. В середньому раз на два роки, хоча регулярність не завжди давалась ритмічно: спершу щороку, потім, як знесилився фінансовий спонсор змагу, видавництво «Мавік», була чималенька перерва, а в останнє десятиліття засновники знайшли підтримку в державних органів (управління освіти, управління у справах молоді ОДА) і стали оголошувати конкурс раз на два-три роки. Можна було б і щороку це робити, але – чи треба? Не встигають таланти наростати. Учасників у конкурсу завжди знаходилось би достатньо, але талановитих дебютів…
Десятий конкурс відмінний від попередніх тим, що змушений був пересунутись із квітня на вересень через пандемію. Та ще й стартував у липні, коли студенти і школярі, основні учасники, перестають читати (літо, море, відпочинок!) газети й сайти, де були розміщені оголошення про конкурс. Тому за майже два місяці надійшло лише 6 конвертів і ми змушені були відсунути дату останнього дня надсилання ще на пів місяця та мало не персонально звертались до початківців, що таки дало результат – кількість конвертів подвоїлось, хоча це не можна порівняти з конкурсами попередніми, коли в змаганні брали участь 40-50 учасників.
Я вважаю, що є іще одна притичина (чи не найголовніша) зменшення охочих змагатися: положення про конкурс імені Валерія Гончаренка не допускає рукописів авторів, які мають уже опубліковані книги. Цей пункт був у положенні завжди, але в останні роки він дуже суттєво впливає на масовість конкурсу, адже все більше й більше батьки задовольняють бажання своїх чад, які навчились трохи римувати чи писати шкільні твори. Поспішні книжкові дебюти. А кожен новобранець літератури мав би пройти відповідний вишкіл: у літературних студіях, під крилом досвідченого літератора, на сторінках газет та журналів… Ні, написалось десяток-півтора заримованих коломийок про мову чи Україну (таке сьогодні заохочується в кожній школі) у кращому випадку, а то й про невзаємну любов – і понесли батьки це твориво до комп’ютера такого ж самодіяльного віршописця, яких сьогодні в кожному райцентрі по кілька… І все. І вже поет, і вже автор виданої книги! Та назавтра зуд «творчості» пропадає, бо ніхто з літераторів поважних таких книжок впритул не помічає. І навару ж ніякого від цієї творчості, хіба збитки фінансові. Тож і помер поет, не народившись.
Може, й перебільшую. І, надіюсь, не треба жалкувати за високою масовістю, адже давно відомо, задовго до часто цитованого вождя: краще менше, та краще.
Отже, підсумки десятого конкурсу. У 12 конвертах: 3 поетичні рукописи, 7 прозові, 2 гібридні (поезія й проза перемішані). Два рукописи (поезія Станіслава Новицького з Високих Байраків Кропивницького району і повість Аліни Шевченко з с.Пустельникового Олександрійського району) відхилені за наявністю в авторів виданих книг. Правління облорганізації НСПУ, фактично журі конкурсу, рейтинговим голосуванням визначило переможців: у поезії 2-е місце присуджено Марині Єрмолаєвій із Кропивницького, 1-е і 3-є вакантні за браком достойних творів; у прозі 1-е місце за Андрієм Яцкулом, який нині мешкає у Франції, 2-е за Ганною Холявінською з с.Білозерного Новгородківського району, 3-є за Владиславом Постоєм із с.Бокового на Долинщині. З дванадцяти імен нинішніх конкурсантів, як на мою думку, половина за умов удосконалення і праці мають великі шанси утвердитись в літературі.
Чим цікаві переможці? Марина Єрмолаєва – пристойним рівнем версифікації, метафоричністю і ясністю водночас поетичного мислення. Владислав Постой серйозно захоплений глибокою минувшиною рідного народу – епохою монголо-татарського розбою. Ганна Холявінська досліджує трагічні моменти молодого людського життя – холокост очима малого єврейського хлопчика і вимушений аборт юної дівчини, її каяття та муки. Нарешті автор майбутньої книги Андрій Яцкул – відомий у краї молодий прозаїк, випускник технічного університету, член літературного об’єднання «Степ», автор публікацій оповідань у періодиці: у надісланих творах цікаво оповідає про сучасну Європу з її пристрастями і вивихами.
Ще: чує моє серце, що в доброго прозаїка може вирости Аліна Шевченко, яка у 15-річному віці вже піддалася спокусі бачити своє написане виданою книгою: не по літах доросле мислення, детективне бачення подій, реальне відчуття добра і зла – все це видно рельєфно в її прозі, але – багато описовості, суконних штампів; бракує редактора і досвіду. Вони прийдуть. Успіх – це віра і праця.
Василь Бондар,
голова журі обласного літературного конкурсу імені Валерія Гончаренка.
Андрій ЯЦКУЛ
ІСТОРІЯ РОЗПОРЯДИЛАСЬ ІНАКШЕ
новела
– Дєда!.. Дєда! – пролунало з передпокою. – Поштальйон прийшов!
Варченко, замначальника облвно, відклав газету і, вислизаючи з нагрітих кімнатних капців, почовгав до дверей.
– Варченко Яромир? – спитав листоноша. – Розпишіться!
Поки розписувався, онук жваво смикав Варченка за холошу, а потім стрімголов чкурнув до бабусі на кухню сповістити, що принесли щось секретне, назви якого він одразу не запам’ятав.
– Граму!.. Граму принесли!
Між тим Варченко прищулився до папірця. Померла Віталіна. Ховатимуть завтра. Йому здалося, що в передпокої замало світла і вирішив перечитати телеграму в кімнаті, але очі його не зраджували.
А потім ще півгодини мовчки відсиджувався в кріслі…
– Не поїду! – сказав він сам собі і продовжував сидіти.
Так, вони були близькими. Давно. Сорок років тому. Він – студент педіну, вона – студентка. Разом сумлінно вчилися: він – на перспективного начальника, вона – на вчителя. А тут візьми та випади їм їхати на край географії у Липневе… Далі все просто.
Скоро зателефонував інститутський друг і пропонував разом їхати у Липневе.
– Не поїду… – відповів Віктор. – Онук в нас. Не можу…
Говорити далі не став. Йому соромно і цікаво. Як вона дивитиметься на нього з труни? Чого він досяг роками мовчання?
– Куди то ти вже не поїдеш? – поцікавилась дружина
– Помер інститутський друг… Подруга…
Темними патьоками стікав із неба в жовто-сірі трави ліс. Гойдалась-шумувала електричка. Така ж сама відправлялася сорок років тому… Віталіночка, безсумнівно, була найгарнішою у вагоні… Варченко ковзав по ній впівока. Вона, ніби нічого – не помічала його. Хоча то він так думав.
Далі була робота в сільській школі. У тодішнього гоноровитого, але в душі недосвідченого і сором’язливого Варченка не вистачало сміливості зробити лицарський жест своїй колезі, аж поки вона випадково не зронила на нього свій макоцвітний погляд…
Почервонів лицар.
Дощ вже перестав і розвиднювалось. Від станції до Липневого – сім кілометрів пішки. Варченко пішов розкислою дорогою, із вибоїнами, порослою обабіч ясенками та грушами-дичками. Степом ще блукали брудні, снігові латки, що ховалися під дичками, припадали до землі і таїли в собі зиму. Ту, яка пам’ятала ще за життя Віталіну.
Чому він тепер ішов на похорон, як на побачення, чи як на сповідь?
Пам’ятає Варченко, як вони надвечір поверталися на квартиру, місячи грузьку, сільську дорогу. Віталіна, частенько мусила хапатися за його лікоть, аби не послизнутись на купинні. Він сам не знає, чому провів її.
Вона йому здавалася невдоволеною і сердитою…
Чому вона так?
Вона простягла на прощання руку.
Він узяв її – таку теплу, ніжну, милу…
Потиск пальців.
Та йому було мало…
Було мало і їй…
Ще довго відлунювали голоси серед розкислої дороги: він говорив піднесено, мовби був першим астронавтом, вона – сміялась – іноді щиро, а іноді вдавано, щоб улестити йому – і йшов її сміх в обидва боки дороги, огинав земну кулю й повертався… Вони знову тиснули одне одному руки і говорили. Говорили, тиснули і більше не відпускали рук…
Тоді він думав: ще часу безмірно, ще встигне переписати каліграфічно, а життя ось воно: свиснуло електричкою, і вже стукотить десь попереду.
Відтоді вони пішоходили тихими сільськими вулицями, дивилися, як скочується мідне весняне сонце за мокрі, полатані морозами садки. Розстають набряклі хмари, навкруги перестає шумотіти – благословляється на сон. Свіжішає і смачно пахне… Весною… Ніччю… Коханням…
– Через кілька років станеш директорською дружиною! Себто моєю! – говорив він їй, і спішив чмокати.
Вона не каже ні «так», ні «ні», тільки посміхалася. Її життя, безсумнівно, вдасться! Через півтора місяці навчанню кінець і вони будуть разом!..
За балкою розкинулось Липневе. Дужче пригрівало сонце – Варченко зняв своє дороге пальто і поніс на руці… Його обігнала якась машина, сповнена людей, потім ще одна. «Мабуть на похорон…», – подумав він, і раптом спинився.
– Не поїду! – промовив до себе, – Куди? Для чого?
Степ сизо виблискував розталим снігом, поглинаючи в себе останню воду минулого, здалеку – від самої станції – тягнулися його одинокі сліди. Ось тут пройшло її життя… Серед цих степів. Вона щонеділі ходила цією дорогою у базар, дихала цим повітрям, під її ногами рипів сніг… Десь у селі стояла її скромненька хата…
Чи згадувала вона про нього?
Варченко розвернувся, зробив кілька кроків і знову став…
Наприкінці курсу, виблискуючи оченятами, Віталіночка прибігла до нього, а він лиш знехотя покосився на неї, найгарнішу у вагоні, що скинула для нього свою неприступність, і здавалась йому досягнутою, мізерною, буденною…
– В мене сюрприз! Нас офіційно направили бути разом!
Чи була для нього важлива Віталіночка? Чи може він тоді бачив лише власне віддзеркалля?
– Я не поїду… – одказав він.
– А я? – схвильовано запитала вона, сподіваючись, що він жартує. – Ми ж домовлялись!..
– Не поїду… Не вмовляй...
У село мрій вона поїхала сама… Сумлінно вчителювала, стала завучем, директором школи і, можливо, хотіла, щоб він дізнався про її успіхи, зрозумів, як він помилився... Не дочекалася… Померла, так і не пізнавши сімейного щастя.
Після інституту він одружився із професорською дочкою, трохи підстрибнув, а через кілька років багато товаришів перестрибнули його і живуть не гірше.
Варченко повільно рушив у село, оглядався, сопів, як ковальський міх, він пам’ятав свої пласкі, пересичені єлеєм слова, утлі, марнославні цілі, як заподіяв славній людині незаслужених ран…
А зараз він побачить її оскліле обличчя. Віталіночко, прокинься. Він все життя прожив і знав, що вона десь є. Досяжна. Йому ніколи не спадало, що доведеться побачити її мертвою!
Варченко наздогнав процесію аж на кладовищі.
Він побачив труну із закритим віком, повно народу і обличчя друга. Зараз опускатимуть… Спізнився? Чи може і смерті ніякої не було, і не було осклілого обличчя? Був лише спогад, навіженство на старості літ? Що змінилося б, якби він взагалі не приїхав, і не отримав телеграми?
Пригрітий сонцем цвинтар виблискував калюжками й крижинками, тріскотять стручками акаційки. Ні кроку більше не зробив Варченко, лиш стрепенувся, і плач тихий та вогкий долинув до нього з контрастної, вологої синяви. Він не відчував нічого, окрім бажання повернути втрачене…
Все село – як один великий цвинтар, велика могила…
І пам’ятає Варченко, що одразу повернув на станцію. Коли добувся – мідне весняне сонце скотилося за мокрі, полатані морозами садки. Все довкола марніє, тихо підкрадається ніч…
А втім, по-іншому пахне повітря… Морозом… Неміччю… Старістю…
З гуркотом просвистіла електричка. З телефонної кабінки долинуло:
– Так мила!.. Скоро буду…
Марина ЄРМОЛАЄВА
РЕЛЬЄФНІ МУШЛІ
****
Небо палає зорями;
Іскри летять додолу.
Скільки сердець розорано
Злим, необачним словом?
Тишу ізнов роз’ятрено
На жалюгідне шмаття
Покликом, криком, клятвами,
Вибором не мовчати.
Слово, як вправні воїни,
В серце встромляєм — наскрізь!
Господи, дав же зброю нам:
Нате вам, забавляйтесь…
Сили в словах без ліку — і?
Вб’єш? Подаруєш щастя?
Слово буває ліками —
Хто про це здогадався?
****
Коли світ закохано йде на дно,
Коли ми забули про всі човни,
Обіймай мене, допивай вино,
Вір у сни.
Довіряй повільному плину днів.
Не вбиваючи часу у боротьбі,
Подивись, що коїться в глибині,
У тобі.
Долітає до серця остання з нот...
Хоч і прагнеш каменем впасти вниз,
Випливай із марева темних вод,
І вдихни.
Коли світ закохано йде на дно,
Коли ми забули про всі човни,
Обіймай мене, допивай вино,
Вір у сни.
****
Це перші ніжні дотики нічні
Тривожитимуть сонну непорушність:
Так теплий дощ рятує навесні
Природу молоду і спраглу душу.
Схиляються поважливо кущі
Перед врочистою ходою крапель.
Й земля, що загрубіла без дощів,
Здіймає в небо білих лілій прапор…
Усе затихло в темряві м’якій.
Завмерли навіть полохливі тіні.
І світ, що видавався говірким,
Німіє у солодкому тремтінні.
****
З галасливих заплутаних вулиць
Йти туди, де неправди немає.
Від облич спорожнілих, нечулих
Якомога триматись подалі.
Йти вперед без кінця і без краю
Нічиїм, неприборканим звіром,
Що не знає обіймів; не знає,
Де береться неволя незрима.
Без зупинок, все швидше і швидше,
Від дурних, зубожілих, нещасних —
В рятівну неоспівану тишу.
Доки сили останні не згаснуть,
Берегтись від ненависті й бруду…
Бігти звідки, де болісно й гірко.
Щоби ввечері знов повернутись
У холодну порожню домівку.
****
Будь його світом. Тим рідним, незмінним світом,
Що ще з дитинства закладений в підсвідомість.
Ти любиш море. То дай йому полюбити
Гостре підводне каміння, раптові шторми,
Штиль уночі й дивовижні рельєфні мушлі,
Що на світанку на берег вода виносить.
Він відчуває бурхливість і непорушність.
Хай задивляється, як золотаве сонце
Кожного вечора тоне в солоних водах
Кольору твоїх очей. Як округлий місяць,
Очі заплющив від щастя і насолоди:
Бризом умився, на хмарі блідій вмостився…
Хай же цілує знайомі солоні губи.
Хай задивляється в рідних очей смарагди.
Хай упивається, і не боїться згуби —
Та не нап’ється, бо сіль не тамує спраги.
Хай він тобою наповниться аж до краю!
Втомлений втратами вічної боротьби,
Душу оголить, знесилений, і пірнає
В море, яке помістилося у тобі.
****
Кілометри лягають пусткою.
В павутинні тонких доріг
Не заплутатись, не загрузнути б,
На шляхах не розбити ніг.
Відстань тягнеться, ген за обрієм
Сонце встане колись, авжеж.
Тільки поки що, ми невтомно йдем,
І дорозі немає меж.
Щось постійно стає усупереч –
Відстань змієм лихим повзе.
Неможливими стали зустрічі
Там, де гордість понад усе.
Та колись ми, мабуть, поступимось,
І настане тому кінець.
А до того – лягають пусткою
Кілометри між двох сердець.
Ганна ХОЛЯВІНСЬКА
(НЕ)ВОРОГ
(уривок з повісті)
СПОДІВАННЯ
Класу з восьмого почала вечорами працювати в районній лікарні: прибирала. Ті роки не були щасливими й безтурботними, проте я не скаржилася. Мов радість, я сприймала дні, коли не було скрути. Усе налагоджувалося. Одинадцять літ ― чи не вічність? Та й вони минули – не встигла й оком повести, а вже й школу закінчила… Стояла на порозі в нове життя, от тільки не змогла стати на чисту стежину. Мріяла стати вчителем. Чомусь тоді думалось, що це не просто професія, а духовна служба в честь Вічного Розуму. Щось настільки чисте, світле, очисне, хоч і неймовірно важке і відповідальне. Хто б що не казав, я впевнена, що саме вчитель може закласти в несформований дитячий світогляд ідеї і погляди, які не завжди можуть бути успадковані від батьків. Як поводити себе в нестандартних життєвих ситуаціях? Наприклад, як не затаїти злість і жагу помсти, як навчитися розуміти тих, хто кардинально відрізняється, як навчитися бути добрим і водночас не стати жертвою. Щоб викликати віру в слова, треба, найменше, самій вірити в їх правдивість. А тепер питання: чи зможу? Чи буду я добрим педагогом після цього?
Знову він… Ненависне обличчя, холодні пальці на тілі, запах перегару, безумство погляду. Абсолютно п’яний. Несамовитий. Його дешеві сигарети, мої наївні сльози. Біль, істерика, здивування, лють. Сухі очі. Розірване навпіл полотно мого існування, що стікає краєм обрію і не знаходить сил розвіятись за вітром… Тієї ночі в мені стало на одну душу більше. Вдвічі старша при формальних шістнадцяти роках.
– До зустрічі, Дусю, – терпіти не можу це ім'я, схоже на прізвисько кішки. Проте мовчу. Мабуть, в його очах я маю вигляд саме цієї жалюгідної бездомної тварини. Він виходить, а я залишаюсь.
Пройшов деякий час, перш ніж я зрозуміла, що насправді сталося. Серце билось повільно і тяжко, з кожним ударом вихлюпуючи якийсь незрозумілий анестезійний біль, а з цим почуттям приходило і розуміння, що треба щось робити. Піти додому? Накласти на себе руки? Чи почвалати до лікарні, щоб посидіти з черговою, а там і задрімати на годинку? Так і зроблю.
Наша медчастина працює цілодобово. Не вперше я так дожидаюся ранку. Ось і зараз медсестра зустріла мене, наче рідну, запитавши:
– Даночко, щось сталося? Личко заплакане, ручки опущені… Сідай, дитино. Яблуко їстимеш?
– Дякую, – довго не розмірковуючи, хапаю нестиглий фрукт і смачно хрумаю. ― Що сталося, те сталося. Час не повернеш, не виправиш. Тільки підкажи, допоможи, що діяти після… хм, незахищеного акту?
У жінки очі збільшились, здавалося, удвоє. Не засуджує, не радить нічого. Записую на прийом лікаря:
– Сьогодні першою будеш, дочекайся до ранку.
Під час огляду мене знову охопило те відчуття, ніби я – лялька, іграшка, бездомна кішка… Після того, як лікар закінчила писати щось на одному з бланків, яких, мабуть, і сама не відає, скільки заповнила впродовж свого життя, я вирішила запитати, чи їй стрічалися такі, як … я?
Вона лагідно і разом з тим іронічно посміхається:
– Малі, худі і злякані? Дано, повір, ти далеко не єдина.
– І … що … вони робили?..
– Якщо маєш на увазі, що робити зараз тобі, то спочатку здай аналізи, поїдь у СНІД-центр, а потім з результатами приходь до мене. По очах бачу: спитати хочеш. Ні. Йому нічого не буде. Це я знаю, що це було насилля, проте скажу тобі те, що на моєму місці сказав би будь-який судмедексперт: «Немає доказів». Насилля безкровне, немає слідів, розумієш? Кваліфікують як звичайний статевий акт і навіть братися не будуть…
Тут вона замовкла, мабуть, щось спало на думку:
– Не думай, що я тебе відмовляю. Можливо, тобі навіть вдасться довести його провину. Звичайно, треба буде найняти хорошого адвоката…
Я дивилася і слухала мовчки. Розуміла, що вона намагається втішити, однак лікар явно не знаходила потрібних слів. Одне вирішила чітко: ця справа не дійде ні до поліції, ні до, тим паче, суду. Хороший адвокат ― дорогий адвокат.
Тепер лікарня взагалі стала моїм домом, а пані лікарка – розумом, совістю й розрадою. А потім, дізналася, що я не одна з тих, хто увійшов у число «щасливого винятку», і я таки вагітна.
Коли усвідомила це, то думала, що знайду свій кінець на найближчій яблуневій гілці. Мати Божа, навіщо і за що?! Ця крихітка не буде жаданою, вона мені не треба, бо ж сама я ще дитя! Що робити? Стояла в порожньому коридорчику лікарні та марно намагалася заплакати. Сухі очі пекли нестерпно, горло спазмувало, проте сліз не було. Шкода! Наскільки легше було б, коли б я виплеснула почуття в безтямній істериці!
І знову до пані, як до Господа всезнаючого, звертаюсь:
– Що робити?
– Усе залежить від того, чого ти бажаєш своїй дитині.
«Щастя», – майнуло в голові.
– Не залишатиму, – відповіла твердо.
– Знаєш, медикаментозний аборт вважають найбезпечнішим способом переривання вагітності. Найбільше підійде для тебе, – сказала вона, дивлячись у стелю. – І … я впевнена в своїх силах, проте тобі краще звернутися до районної лікарні.
«Медикаментозний – найдешевший», – ми обидві знали, що слова можна трактувати по-різному, і навчилися розуміти одна одну без прямоти.
Майнула думка про те, що гроші знадобляться, що переривання вагітності зовсім не обов’язкове. А з іншого боку, що чекає на дитину, народжену поза шлюбом тою, котра не зможе забезпечити кровиночці ні спокійного дитинства, ні гідного життя. Безжурність стане її найзаповітнішою мрією, на перший план відчуттів виступить голод. Надії не буде. Не залишиться перспективи. Я ― не ворог своїй дитині, ніколи ним не буду. Сповнена рішучості, попростувала геть.
Владислав ПОСТОЙ
ЗАГРОЗЛИВЕ ВІЩУВАННЯ (УГИДЕЙ)
(розділ із повісті «Крізь біль і час»)
Сонце піднялося над монгольським табором. Воно потихеньку, неквапливо освітлювало великі юрти. Золоті нитки, якими вони були зшиті, блищали на сонці, візерунки немовби рухалися за вітром. Квіти, збадьорені ранковою прохолодою, виблискували кришталем росяних крапель. Чулися іржання коней та свист вершників – то мисливці полювали за здобиччю. Дим від учорашніх багать, немов туман, огорнув увесь табір.
Угидей прокинувся не зразу. Вчора йому снилася його квіточка, його Муран Хе. Він не раз проклинав той день, коли дав згоду віддати її за Чагатая. Ненавидів себе за те, що допустив таке. Він був у простій шовковій сорочці блідо-жовтого кольору, шкіряних штанях і чоботах з овечої шкіри. Він неквапливо підійшов до миски з водою, що її слуги набрали зранку з гірського струмка поблизу табора. Вмився. Кришталево-чиста вода великими краплями стікала з його чорно-коричневої бороди на підлогу, на ті перські, дамаські і єгипетські килими, що він купив собі перед походом. Саме купив, а не відібрав. Інші хани не любили Угидея, але глибоко його поважали за те, що він завжди тримав своє слово. Ханське шатро затремтіло, немов дитя в холодну ніч, вітер розвівав кінські хвости на монгольських стягах. Угидей підійшов до великої скрині. Відкривши її, він дістав сірий каптан, обшитий золотими нитками на рукавах і комірі. Зачесав своє довге скуйовджене волосся і заплів його в кінський хвіст. Потім він узяв свою шаблю. Потримав її в руках і почепив на пояс. Крикнув своїм охоронцям, щоб ті розчинили йому двері. Запах диму, змішаний із запахом вранішньої роси і свіжості, з силою вдарив йому в ніздрі. Він гордо вийшов із шатра, воїни, раби, слуги – всі впали до ніг хана і встали лише тоді, коли він їм це дозволив. Потім, коли всі підвелися, Угидей покликав до себе свого гінця.
– Барадур, – мовив Угидей, дивлячись далеко в гори.
– Так, мій хане, – худий, засмаглий, вусатий чоловік в чорному з білим каптані став позаду.
– Збирай усіх. Їдемо далі.
– Слухаюсь, мій хане, – Барадур свиснув, гучно закричав, збираючи всіх.
– Де шаман? – Угидей повернувся до Барадура.
– У своєму шатрі, мій хане.
– Добре, – Угидей усміхнувся і пішов у бік шаманського шатра.
Це було велике чорне шатро, вхід до якого завішаний кістками ворон, буйволів та коней. Коли Угидей став біля входу , то побачив над ним оленячий череп. Білий, як сніг, проте очниці були чорні, як найглибше провалля. Череп немов дивився на нього згори і німо говорив. Немов хотів дізнатися, чи гідний хан того, щоб увійти в це шатро. Угидей відкинув страх і підняв завісу, що закривала вхід до намету.
– Я хан. Я хан. Хан я. Я нічого не боюся. Надто… – тут він запнувся, бо в ніс ударили запахи якогось зілля.
Він увійшов у шатро, темне і непривітне, повне диму. Посередині сидів він. Низького зросту, зі старечим, зморщеним обличчям, засмаглим і серйозним. Завжди серйозним. Зараз його вузенькі очі були закриті, а руки піднесені до неба.
– Уо-ооо-ууу-еее! О духи неба, даруйте хану Угидею перемогу!
Угидей мовчки, нетерпляче стояв, чекаючи, поки шаман закінчить камлати. Коли ж це таки сталось, очі шамана розплющились, а руки опустилися.
– Сідай, милостивий хане, – шаман запросив хана жестом сісти перед ним. Той сів.
– Ти обіцяв знайти мою доньку, – Угидей ледь стримував гнів.
– Я знайшов її… – хриплим голосом відповів шаман. Він був одягнений у каптан небесного кольору, обрамлений хутром, а орлине пір’я покривало руки шамана від рукавів до пахв і звисало униз. У старого був дивний головний убір, де найпомітнішою деталлю був череп якоїсь тварини і пір’я. Груди шамана прикрашало велике намисто з вовчих зубів і черепом птаха посередині.
– Говори, шамане, – Угидей був стурбований, адже цей чаклун -- його останній шанс повернути доньку.
– Поглянь сам, – віщун кинув якісь трави у вогонь, дим могутнім потоком увірвався в легені Угидея.
Шаман простягнув руки до вогню:
– Духи вогню, духи світла, що гонять зло уночі, покажіть світлому хану його кров, його плоть, його серце і сльози!
Віщун підкинув кісток і трав у вогонь, потім узяв варган і почав камлати. Угидей несвідомо опустив голову ближче до вогню, який, хоч і був великим, проте не обпікав обличчя. Все, що знаходилося поза вогнем, стало розмитим, усі звуки затихли, окрім одного – звуку варгана.
– Тату! – пролунало в шатрі.
– Муран Хе! – хотів він крикнути, проте не міг. У вогні він побачив місто, побачив доньку і якогось хлопчину в рясі. Згодом і звук варгана зник. Зник, як і все інше, окрім вогню. Бачив він місто, бачив доньку, що сміється і прогулюється вулицями, тримаючись за руки з отим хлопцем. Бачив бані соборів, увінчані хрестами. Такими самими… Як на ній. Бо ж Муран Хе носила дерев’яний хрестик. Бачив він, що донька щаслива в новому домі і новій вірі. Потім язики полум’я огорнули місто. Угидей бачив кров. Море крові і страждань. Вогонь усе пожирав: і золоті бані, і міцні мури, і людей. Крики. Паніка і зойки лунали в голові Угидея. Він ледь витримував.
– А-а-а-а! – Угидей відскочив від багаття. Темрява зникла, і перед ханом знову сидів шаман. Усе знову повернулося на свої місця, як і ханова ясність розуму. Угидей тяжко дихав, переводячи дух.
– Духи показали тобі більше, ніж ти повинен був знати, – мовив спокійно й монотонно шаман.
– Що це було? – Угидей був на межі.
– Що з донькою?! – заволав він.
Віщун ледь помітно усміхнувся:
– З нею все добре. Поки.
– Що значить поки?
– Те і значить, світлий хане…
Угидей хотів щось відповісти, але в шатро увірвався підданий. Захеканий, немов він біг із гір в долину і навпаки.
– Говори.
– Чагатай, хане. Чагатай- хан при…приїхав.
– Що?
– Іди, хане. І пам’ятай про те, що показали тобі духи. Зроби правильний вибір, Угидею-хане, – прорік шаман.
У його шатрі вже господарював хан Чагатай.
– Це добре, що ти не змусив мене довго чекати, – з посмішкою мовив він.
– Що тобі потрібно? – Угидей і сам чудово знав відповідь.
– Що мені потрібно? – Чагатай засміявся, а разом із ним його почет.
– Те, що мені потрібно, бігає від мене п’ять років, – відсміявшись, мовив Чагатай. А Угидей мовчав. Запала тиша.
– Поки ти бігав по Русі, як кінь диким полем, я займався справою.
– Замовкни, я не терпітиму образ, – Угидей рвучко схопився за руків’я шаблі, – це моя дочка!
– І моя майбутня дружина, – спокійно мовив хан Чагатай – кремезний, лисий, пошрамований, з тонкими вусами, що звисали аж до підборіддя, – не забувай, Угидею, завдяки кому ти з гидкого арата перетворився на світлого хана. І не забувай, що наша домовленість скріплена твоєю і моєю кров’ю. На підтвердження цих слів хан показав свою праву долоню, через яку проходив шрам.
Угидей поглянув на свою.
– Я знаю, де знаходиться люба Муран Хе. Мої інформатори доповіли мені.
– Де?
– Містечко Тихопілля, недалеко від твого табору. Я вже послав туди гінця.
– Тихопілля… – перед очима Угидея постало те страшне видіння. Він ледь не впав, але його воїни підтримали хана.
– Щось ти розм’як, Угидею-хане, – прошипів Чагатай і відкусив своєю квадратною щелепою великий шмат яблука.
– Добре, ми будемо поруч. Я вже розкинув свій табір біля твого, – Чагатай встав і вийшов геть, презирливо кинувши надкушене яблуко Угидею під ноги.
Угидей ще сильніше пошкодував про скоєне.