Олекса БИК
Хто устане з колін, той і буде спасен!
***
Ще третій півень не співав,
Іще тебе ніхто не зрадив –
І вже на те немає ради,
Але тікати – Боже збав.
Усі епохи і світи
Як полотно на нашій голці,
Бо ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
Сьогодні впишуться за нас
У цю шалену колотнечу
Загони смертників лелечі
І Котляревський, і Тарас.
Нехай ідуть під три чорти
Ті, хто відсидяться у скойці,
А ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
***
Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?
Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма: на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.
Зачаділа свіча – парафіновий рай,
Світ поблід і зачах – поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!
Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець у чоло, на бігу.
Розірвіть ланцюги – може, стане снаги,
А не стане снаги – переб'ють до ноги.
Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити – не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!
Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!
***
На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі – імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.
На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.
На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів, що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу – я вип'ю її до останку.
***
Поворотним моментом
Було неуміння мовчати:
Від дитинства велось –
Із думками один на один,
На одвічних стежках
Проростає дурман і полин
І розпачливий птах
Розбива свої крила об грати.
Не терпілось іти,
Не терпілось залишити будні,
Пальці пестили гриф,
Заплітаючи струни в акорд,
Перекошені тіні
Пекельних оскалених морд
Шепотіли на вухо
Слова неживі та облудні.
Гомоніли думки,
Роз'їдала корозія спокій,
У кишені – любов,
У легенях – придушений крик...
...Розігнулись прути,
Птах іще раз шарпнувся – і зник...
Семафорила ніч,
Заховавшись у далі стоокій.
***
За всі гріхи отримано сповна
І ніби всі оплачено рахунки...
Акторів і статистів – за лаштунки,
Я хочу, щоб лишилась ти одна.
Дійти до крапки, вийти за рядок...
Усі слова – бліді і недолугі,
Крізь тіло — струм високої напруги,
Спіраль життя закручує виток,
І я ступаю знов на манівці,
Я чую смак вже випитого трунку...
Акторів і статистів – за лаштунки,
Лиш ти і я – при самому кінці.
***
Не навчившись до часу
Іти в безкінечну дорогу
(Через ріки – уплав,
Перед тим попаливши мости),
Я зійду на узбіччя,
І значить – не буде нічого,
Далі йтимеш без мене,
А без мене тобі не дійти.
Тільки солі від сліз
Будуть довго лягати на вії,
Будуть ночі безсонні
І подумки будуть листи...
Я піду в інший бік,
Бо інакше не вмів і не вмію,
Я ітиму без тебе.
А без тебе мені не дійти.
***
Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка –
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов
І прогулянки лезом ножа?
Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали –
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.
Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе –
Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...
***
Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ – на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.
Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути –
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.
Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п'яте до воза...
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози...
...Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.
***
Ще один шрам
Чи іще одна латка на серце...
Кажуть, що то все –
Прикраса для чоловіків...
Тільки б не витекло
Кровоньки повне відерце,
Тільки б той шрам
Не нагадував і не болів.
Справжнього болю –
Того, що із зовні, — не страшно,
Різати вени
Чи просто стрибати з вікна...
Лиш би не плакало,
Лиш би не вило протяжно
Серце дурне, зашрамоване,
Ніби – війна.
Шрами на тілі –
Ознака непевних вікторій,
Схоже на орден –
Навіщо такі ордени?
Ще один шрам...
Приготуйте мені крематорій –
Серце моє
Зашрамоване,
Ніби – війна.
***
Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.
На кожного із нас – своя тюрма,
Свої іуди і свої пілати...
Людина від народження німа,
Я хочу розучитися мовчати!
Я ланців розірву тугу петлю,
Із вуст своїх зірву мовчання пута,
Я ні об чім нікого не молю,
Мене вже не зламати. Не зігнути!
Звихнусь, завию вовком, закричу,
Ковтну повітря і зіпнусь на ноги,
Навік зречуся болю і плачу
На перехрестях нової дороги,
Я вийду за околиці світів
Одним-один, хитаючись з утоми,
Я ні об чім нікого не просив,
Тим більше не проситиму потому...
Я буду починати все з кінця,
Мені ніколи не бувало гірше,
Я знаю, що мені не до лиця
Ні мої крила, ні пісні, ні вірші.
***
Усе верталось на круги своя,
Скрипіла вісь земна на повороті
І осінь у фальшивій позолоті
Молилась за убивцю й палія.
А я палив усе, що відбуло,
І не жалів, бо буде так, як буде,
Вогнені рими розривали груди
Та чадний дим спинався на крило.
Засіки днів, заповнені ущерть,
Тріщали і розходилися швами,
Усе, що недописано ночами –
Зривалось і летіло шкереберть.
І Всесвіт майстрував мені хреста,
Одягши зорі, ніби еполети...
...Удосвіта приставили багнети.
Чекала вічність – мертва і пуста.
***
Я так боюсь відчинених дверей...
Я так боюсь дивитися у очі...
Я так боюсь не пережити ночі
І загубити віру у людей.
Я так боюсь не пам'ятати снів,
Боюсь, коли життя не має змісту
І на папері порожньо і чисто...
Я так боюсь, що я
недолюбив.
***
Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я –
Вже не я,
А без Вас –
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.
Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви – моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.
***
Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду –
Через тисячі літ, через бурі і через громи.
Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв'яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово "дорога", —
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.
А коли мою пам'ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, —
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.
З лінії фронту
Андрій ЯЦКУЛ
ВОНА ЗАВЖДИ БУЛА З ТОБОЮ
(оповідання)
“...крапає мед з вуст блудниці, а вуста її від оливи масніші...
... Хай твоє джерело буде благословенне, і радій
через жінку твоїх юних літ
(Приповісті Соломона, сина Давидового, царя Ізраїлевого, ч.5)
Вона завагалася, але погодилась провести зі мною ніч.
Відтоді минули роки… Мені перевалило за сорок, уже не чути шепоту Серафимів, жавка вода ліні, вихлопів та інформаційних шквалів начисто змила з голови колір. Починаєш більше творити по-юнацькому необдумані дії, шукаєш екзотики, перестаєш пручатись бажанням. Мислиш строкатим ошматтям фейсбуку, яке несила втілити у життя, поповнюєш химерний клуб яблучкових, увірувавши, що ти особливий і крокуєш із часом.
Моя дружина мала лазурові очі, вона – мишасті. В однієї погляд – материнський, в іншої – інфантильний і зневажливий. Останню жадали всі, перша ж вписувалася у пейзаж.
З коханням мені не таланило. Хоч у моєму житті була не одна жінка, яка мала б стати прекрасною дружиною і матір’ю. Вони з’являлися з нізвідки і, оминаючи сіті моєї нерішучості, розчинялися у людському сонмищі. До одруження сімейне життя уявлялося як напіврайське існування, однак зі мною опинилася звичайна людина, що особливо не змушувала тремтіти, з якою я бездумно пов’язав життя. Згодом зрозумів, що помилився. Я немало кочував із квітки на квітку, однак не відчув до жодної жінки такого тяжіння, яке малювала уява. Я гортав стрічку соцмереж. Про блискуче і вдале життя знайомих свідчили чисельні світлини, а мене дійсність пакувала у безкінечний суконний мішок. Дружина віддано перебрала на себе побут, ніколи не жаліла любощів, однак жодного натяку на романтизм. До її ще свіженького обличчя приставали клапті буденності. Коли вона з першим пожвавленням за вікном йшла до кухні, ковдра належала тільки мені – я відсипався у чвертьгодинній насолоді. Не подумайте, що я гидував дружиною… Ні. Просто… не любив спання вдвох. Вона – мій вирок, я – арештант безволі. Експерти радили залучати до життя елементи пікантності й розмаїття, але все виявилося сущим марносправ’ям, від яких ще тиждень хурделило на душі. Я скнів і змирився. Ми були сам по собі.
Однак того дня я спав добре і чомусь не хотів відпускати дружину до кухні…
І саме того дня ми зустрілися. Вона погодилася провести зі мною ніч…
* * *
Де все почалося? У літньому таборі на Середземному морі. Епоха вседозволеності. Мені неповних вісімнадцять.
З Ла-Рошеля привезли ліцеїстів.
Звична до того, що за її спідницею тільки прибувало, вона нікому не давала преференцій, окрім новобранців. Кожному без винятку здавалося: ще крок – і вона належатиме йому. Однак збігали дні і тижні. Вона нікому не належала. Хтось рачкував, підібгавши хвоста, хтось наполягав і вигоряв у попіл, теж лишаючись порожньоруч… Я запитував себе, як звичайна прямоходяча істота, може переполошити увесь табір і заарканити стількох людей? Я бачив юрмиська залицяльників, і вирішив не втручатися.
Я обожнював тендітних жінок з неширокими кругленькими сідничками, від яких божеволіло все із голови до ніг. Їй корилося гнучке худорляве тіло і всезнаючим напівмісяцем брова. Вуста не знали посмішок і лиш повелівали. Попри деяку дитинність скронь, вуст та повік, де б вона не з’являлась, обтислий одяг, відкриті стегна і декольте не давали зрозуміти хіба що незрячому, кому тепер упиватися вином уваги, а кому ковтати заздрість. Вона була всюди. Все її цікавило. Вона сірооко випробовувала на міцність чоловічі нерви.
Так минуло літо...
Наступного року її принесло знов. Тіло позбавилось підліткової шкарубкості, зі скронь стерлися дитячі фіолетові риски, а замість різкості і зухвальства з’явилася обережна м’якість, за яку багато хто сплатив чималу емоційну плату. Вона вже усвідомила силу своїх принад.
Я ж гонорово вдавав байдужість.
Одначе, то тяжка річ вдавати щось, якщо все єство сподівається на протилежне. Лише з роками розумієш, що небесний ювелір огранює діамант жіночого ока так, що воно навіть у натовпі вловить найменший прояв чоловічої уваги...
Був початок канікул і звичайна вечірка. Ми несподівано зустрілись, а поки мозок вагався, я простягнув їй руку...
Від неї по-дорослому пахло ірисом.
– Ти не такий, як решта… – відчув коло скронь розпалюючий лоскіт. – Вожак. – Вона роззирнулася довкола, й ошпарила мої вилиці мишастим поглядом. – Тобі хочеться запросити мене завтра на дикий? Після десятої... Я прийду!
– Я запрошую!.. – лукаво виструнчився я, спостерігаючи, як танув ірисовий шлейф.
Дикий пляж. Після десятої! Моє єство просяяло! Призначити зустріч такої пізньої пори та у безлюдному місці... Шолудиві, суперечливі думки заколобродили в голові! Вона ніколи не помічала, а тут – сама!.. Тіло гуділо, наче в ньому текла не кров, а п’яна субстанція, з якої виграє вино. Я жадав її. Вважав її несміливою, яка сором’язливо опускає вії, за свою відвагу на вечірці. І солодка уява пряла свої сувої...
Я перечекав ніч і день...
Тіні сосен-піній, що обліпили пруг скель, зісковзнули до води. Небо спочатку зрожевіло, а потім сповнилося синявою і потьмянішало. Поміж вечірньої свіжості блукали згустки ще нерозвіяного жару та запах смаженого м’яса, що готував наш чорношкірий кухар. Всеохоплюючий спокій, пронизаний духом кипарисових ефірів, примирив море і брили попелястих гір, що прислухалися як все голосніше сюрчать цикади.
Коли зовсім смеркло, я ступив на стежку, що вела до пляжу. Дорога круто бралася вниз – не дивно, що пляж звався диким – і через ліс узгір’ям вела до сосняку, що сягав води. Під ногами рипіла жорства, м’яко хрущала хвоїна, якою була всипана стежка, й духмянило живицею.
Скоро! Дуже скоро – тріумфував я, перечіпаючись раз по раз через масивні прикоренки коркових дубів, від чого потривожені камінчики летіли у прірву, дзвінко брязкаючи по кам’яних схилах.
Ррах-тах-та-тах!..
Нарешті за кронами сосен–піній позначилися хвилі.
Мене зустрів самотній гальковий простір, просякнутий солоним морським баговинням. Пляж називався диким, бо тут невдало пройшло окультурення для вілли. Морський ґрунт раптово просів – і все скарбище ковтнула безодня. Залишився лиш невеликий приступ, оточений пазухою скель, де було малолюдно навіть удень, то що вже казати про ніч?
Ніч стояла безмісячна. Як сонні там-тами, верховіли над світом зчорнілі скелі, порослі лісом. Трохи праворуч контрастували білі вілли. Ще далі сяяли вогні злітної смуги.
Морська свіжість мене отверезила. Для чого я тут? Хто дертиметься в такі хащі, та ще й у темряві? Так чи інакше, я вперше опинився біля моря вночі, оточений багатомильним диким світом. Кришився в морську рівноту зорепад. Обережно хлюпали хвилі. Світло й несвіт! Зародження світу! Святець-халдей, послідовник Заратустри, виводить чудернацький славень забутим божищам. Світло й несвіт! Чеснота й потороча – протинаправлені суті, сплеск-єднання яких продовжує світ.
Моє замислення перетяв вертоліт і, змигуючи червоно-зеленими вогнями, з рокотом розтанув у пітьмі. І тут я відчув спиною, що не один.
Я вдав із себе незворушного. Стояв монолітом, споглядаючи, як до мене наближається постать у білому. Вона спинилася кроків за десять. Щось підказувало – триває остання перевірка. Підійти має вона – тоді вона моя. Я помахав – вона відповіла, проте лишалася незрушною. Стояти мовчки мені було не з руки, тому я вдався до мудрацій.
– Уявляєш! Не пройшло і ста років, коли цей пляж був непідступною скелею. Кам’яні вістря пронизували кожного непроханця з моря. – Навіть крізь товщу темряви стало зрозумілим, що мій дискурс не цікавить її. Вона просто насміхається з мого безвихідного становища.
– Суцільні брили! – вів я далі. – Недарма королі облаштовували на горі фортеці. Вони проглядали море на десятки миль і, коли вороже судно таки підпливало, його знищували пересічними ядрами. Якщо придивитися, – я повів рукою на скелю, де насправді можна було вирізнити хіба що щось громіздке й масивне. – Можна побачити руїни бастіону.
Моя наївна хитрунка повела погляд і, ясна річ, нічого не побачила. Тоді я впевнено, наче ненароком, узяв її під лікоть, відвівши кроків на п’ять убік.
– Он! – вказав я. – Нижче вілли.
Як не дивно, вона знову не побачила того, чого не було.
– Нічого. Розгледимо завтра.
Взявшись за руки, ми рушили до води. Вона не заперечувала, проте зрозуміла, що цього разу її перехитрили – завадила недосвідченість. Я стиснув її пальці, і вона легенько стисла мої. То був добрий знак.
Я ще намагався вплітати їй про це унікальне місце на всьому узбережжі, про сицілійця, який побудував тут віллу, але я бачив, що малію в її очах. Мене не слухають і я мелю зайве. Моя подружка мовчки дивилася під ноги. Але ж я говорю, щоб не мовчати. Невідомо, про що можна говорити з людиною, яку цікавить лише її популярність? Щоб ти не казав – ти примітивний. Ти – пас! Чудовий налаштунок на перемогу, нічого не скажеш. А заради чого ти сюди йшов? Для чого вона тебе запросила і прийшла сама? Обговорювати особливості тутешніх тектонічних зламів та реконструювати середньовічні побоїща? Якщо вона грала ва-банк, то до чого був весь цей цирк?
– Хочеш подивитися на дерево, якому дві тисячі років? – Почав я грайливо, і вона оживилася.
Перед нами на галявині маячів розсохатий силует маслинового дерева, що замість рости уширшки, пустив тисячу і один пагін.
– Справді? – Я вперше помітив на її обличчі подив.
– Маслини живуть до двох тисяч років. Це найстаріше дерево в Європі.
– Йому справді стільки років?
Плюскотіла чорно-бірюзова вода, котилися серенади цикад із сосняку, незрушно мріло тисячолітнє дерево. Пахло живицею, морем, ірисом… Пахло коханням. Як місяць змушує підступати й відступати товщі води, невідома сила підштовхнула вперед. Вона не опиралася. Спочатку непевно, а потім міцно мої руки зійшлися на її талії.
– Продовжимо? – У відповідь вона лише притиснулась щільніше. Я відчув вогкість її вуст… – Я хочу в тебе…
Мої руки обплітали її: тут, там – скрізь, і коли я врешті торкнувся живого, вона тихо й благально застогнала: “Ще, ще, не зупиняйся”. Наче в обмарі, поніс її у світ кипарисів і духмяного зілля…
У мить, коли я навис над нею, вона раптово вислизнула й чкурнула геть, натягуючи наспіх одежу. Жодного слова. Біла пляма розчинилася в гущавині сосняку. Мені стало зле й нестерпно. Нило тіло, отруєне бажанням, я ще довго блукав сосняком, шукаючи стежку, а потім розбитий повернувся до табору.
Більше ми не говорили і майже не перетиналися. Коли я з юнацької недосвідченості намагався з’ясувати причину – зі мною не спілкувались. Без жодних пояснень.
Тоді здалося, що я приречений на самотність. Не те щоби не було жінок – вони були, втішали, однак відчуття взаємної пристрасті мені так і не судилося пізнати й пережити. Я зневажав і відштовхував їх, увірувавши, що моє духовне тіло прокляте духом самотності. Так, непоганий із себе, я ставав затятим колекціонером відмов, жіночих таємниць та пропозицій залишитися друзями.
* * *
Мені дістався від батька рідкісний Горх (Horch) з відкидним верхом, що колись належав якомусь чиновнику-колабораціоністу. Батько жив у маленькому селі в глухому arrière-pays. Той будинок довгий час неможливо було продати, в баталію неодноразово ув’язувалися агенти з нерухомості, однак охочих перебратися в глухе високогір’я з видом на столітній віадук не знайшлося.
Мій молодший брат був більше прив’язаний до батька і до цих кам’яних брил, проте закон Мерфі закинув бідолаху за океан. Кар’єра міцно вчепилася йому в горлянку.
Батько пишався тим, що за все життя мав лише одну жінку і один автомобіль. Він цінував його більше всього на світі, і сідав за кермо хіба що на свято.
У батька було семеро братів і сестер і щороку він надсилав і отримував по шість листівок. Батько пережив усіх. Я ж не знаю майже нічого про долю своїх кузенів. Я не знаю їх, та й про що теревенити? Війна і скрутні часи вже позаду. Ганебно визнавати, що мій молодший брат, живучи за тисячі миль, таки підтримував з ними зв’язки і частіше бував у батька. А я жив майже поруч на узбережжі, що урочисто поросло бетоном, забігайлівками, і заведенціями. Батько завжди тут і нікуди не подінеться.
Але він подівся… Тихо й несподівано.
Тихо й несподівано я став власником симпатичної фазенди, кільканадцятьох арпанів поля на схилі, і вищезгаданого авто. Землю продали фермеру, будинок перейшов братові, що таки мріяв повернутися.
Кузен Альберт, якого чомусь називали дядечком – він рано вибився у великий світ і у тридцять п’ять став віце-президентом будівельної корпорації і, як справжній капіталіст, примудрився протиснутися у Національну Асамблею від крайніх лівих – колекціонував раритет і пропонував за Horch двадцять кусків.
Я прийшов до місця зустрічі у той момент, коли високе сонце вік-енда підігрівало апетит, а правитель у шлунку жвавенько підстрибував у передчутті звичного жінчиного обіду.
Палац на набережній, розскультурений архітекторами проминулих століть, здалеку здавався довершенішим, ніж тоді, коли я до нього наблизився – місцями тиньк обсипався, подекуди сіріли галявини цвілі. Будівля ж цілком була вишуканою і для вишуканих. Кількасоттисячної вартості автомобілі на пандусі… Засмаглі та губаті до огиди бімбо-блондинки… "Карт’є", "Ральф Лорен", «Ролекси», “Гучі”… Все, щоб вищати від заздрощів.
Це було щось середнім між казино і нічним клубом. Стіни прикрашали химерні лінії і постаті, в яких можна було розпізнати силуети войовничих жінок, але чомусь сповнених жаги, якихось безмовних людиноподібної форми істот, що спліталися у боротьбі, чи не за ті жіноподібні тіні… і всі ці зображення, пучки строкатого світла, що дурманило свідомість.
Я впізнав його одразу. На ньому не сяяв кремовий костюм, він не носив ані шовкової сорочки, розстібнутої до половини грудей, ані лакованого взуття. Без золотих ланцюгів чи перснів. Дядечко Альберт був у сіренькому і єдине, що видавало в ньому людину зі статками, був годинник. Він помітно розповнів, оббряк, зголомозів, однак погляд його був, як і раніше, цупким, і виводив кого завгодно на чисту воду. А декого затягував у таку трясовину, що вже крутив ним, як хотів. “Життя – не для слабких”, – торочив він.
– Умієш? – шерхла рука жбурнула кілька затертих фішок.
– Моя пристрасть, братику, – крепс… Азарт! Ін’єкція ризику! Адреналіну у жилах! Загострення всіх відчуттів, як від кокаїну!
Коли закрутилося колесо, очі дядечка Альберта пожвавішали.
– Розважайся, – сказав дядечко, коли ставка зірвалася, і подався геть.
За сусіднім столом гомоніла, ворохобилася, ледь не штовхаючи одне одного, публіка. Це не нагадувало гру, а швидше – фондову біржу. Клітиночки на зеленому фетровому столику вкривали стоси кольорових фішок різної вартості, знеможливлюючи програш. Потім усе вщухало й завмирало, як ті силуети на картинах. Було чути лиш дзюрчання кульки по лакованому дереву і – раптом все вибухало відчаєм і несамовитою екстазою.
Від дзвону гральних автоматів, гучної какофонії, спалахів світла, спиртного угару, форм оголених атлетів та ефектних жінок у всякого притуплювалося почуття міри. Люди не помічали битих карт, просаджених грошей. Все зливалось у суцільну круговерть. Життя ішло чужим шляхом. “Скоріше б піти”, – подумалося мені.
Та мою увагу привернув… Один круп’є… Таких тут було чи не за кожним столом: непоказних сутулих молодиків, що не закрученими зворотами омилювали клієнтів, упевнюючи їх у безглуздих надіях. Та саме в цьому малому була якась заковика… Якось субтильно й немеханічно він робив роботу, хитро водив очима.
– Десять червоне, – оголошував голос, золочений стек згрібав програні фішки і все повторювалось.
За столом чоловік років п’ятидесяти п’яти з худорлявим, начисто виголеним обличчям, у “версачі”. Типовий завсідник. Товстопикі промисловці й банкіри, політики, вилицюваті номенклатурники й пройдисвіти з пострадянських країн. Їхні супутниці з тих фурій, яким навіть серед літа на курортах купують хутра. Вони володарки найдорожчих у світі цяцьок. Вони ті, заради чиїх примх твориться політика й бізнес…
Охайніший за відмінницю з інституту вельможних панянок, тип в сіренькому костюмі за картярським столом. Люди підходили-відходили, а він непорушно сидів навпроти круп’є без жодних емоцій. Він був у прямокутних окулярах і нагадував допотопний калькулятор. А кількість фішок безперестанно росла. Коло бару червонолиців золотозубий товстун з ріденьким волоссячком – його вже не цікавили ані виграш, ані жінки, ані випивка...
Були тут і далеко не багатії. Засмаглий чоловік років сорока, у тертих джинсах, берцях, з татуйованими руками та романтичною конячою кіскою. Ось він – ідеал коханця-фаталіста! Все або нічого! Озліла старушенція в браслетах скреготала зубами, кривилася й по-мавп’ячому барабанила в клавіші автомата, який норовився і не хотів випускати джина фортуни.
– Поставте ще 50, – крапав молодик. – Цього разу вам обов’язково пощастить.
Старушенція дияволіла, здіймаючи вузлуваті пальці, і з матюччям ішла до банкомату.
Отже, про круп’є. Якоїсь миті відчайдушна публіка розступилася, я розгледів на цьому молодикові... Жінка! Осягав я, розрізняючи форми тіла. Думки дедалі проймали мене… Наші погляди перетнулися. Чи то зблиснув діамант на вушку, чи то таки погляд відсвітив мені місячною дорогою біля підніжжя середземноморських гір, білим кашкером у сосняку й синьо-бірюзовим плескотом нічних хвиль…
Ррах-тах-та-тах!.. – кулька підстрибувала рулеткою.
Мене скоріш за все теж упізнали й вели поглядом. Що робити? Я ж хотів піти. Кидатися у м’ясорубку – я б не витримав конкуренції із товстосумами, а якщо й пощастить, то що воно дасть? Я вирішив перечекати біля барної стійки. Та де там! Машинально ведучи гру, ця чортиця безперестанно поглядала й не відпускала. А розпашілі та п’яні жбурляли несусвітні ставки, програвали, тяглися до каси і програвали знову, наївно увірувавши, начеб приз не тільки гроші, а й сама круп’є.
Коли стіл таки спорожнів, я підійшов.
– Впізнала мене?
– Так. – дуже стримано усміхнулась вона. – Ти вожак. – З-під шпильки вивільнились пишні пасма, і ми опинились у вузькому темному коридорі, що вів до службових кімнат.
– Нам не можна з клієнтами… Ну тут цей.. камери...
І я знову відчув присмак ірису.
* * *
Після казино я не пішов додому. О, я не міг повертатися! Мене тягнуло високо, далеко, у самісіньку молодість! Сьогодні я надолужу своє, її вже нічого не стримує, а я, назавжди вгамувавши юнака пубертатного віку, повернусь у сім’ю.
Над узбережжям здіймався п’ятизірковий Меріланд Орієнталь…
Мавританського стилю палац, у складних арабескових обладунках, загостреними підковоподібними склепіннями вікон, поліномами кругових вітражів, зубатим кренеляжем, хитросплетивом віконних решіток.
Ми про все домовилися. На нас мало чекати дещо грандіозніше ніж просто chambre double (двомісний номер). Коли я випростався з обіймів турнікету, ноги вгрузли у м’якущий персидський килим, а очі побачили вимощену різновідтінковим мармуром підлогу, мармурові панелі стін, колони в золотій орнаментації, облицьовані полив’яною кахлею, рясно вкритою тими таки арабесками.
Біля рецепції я вперше відчув сумнів. По-перше, не хотів пережити насміхання над моєю простотою. Однак молодий мароканець в казинетовому сюртуці з аксельбантами дуже привітно посміхнувся і мені відлягло. Одномісний “Халіф” вартував 850, кількамісний “Халіф” – 1243. “Як вони точно оцінили гарем халіфа!” – подумалось мені. Однак такі номери були зайняті. Лишалися номери екстра-люкс “Емір”, що коштували 2415. Багатокімнатні з виглядом на море і літні сади.
– Сезон, – розвів руки адміністратор і знову дуже привітно посміхнувся.
Безготівкове бронювання не влаштовувало – ми з дружиною слідкували за рухом коштів і слід у п’ятизірковому палаці був ні до чого. Витрати ростуть на очах. Відмовитися – нехай ця лярва котиться під чотири вітри? Однак мета вже на відстані кількох годин! І тоді я відіграюся за все! За всіх стервів! Дружині ж доведеться сказати, що Горх продав… ще дешевше.
Коли відраховував готівку, молодик ще раз єхидно скривився – заможні клієнти розраховуються карткою...
Дружині я повідомив, що знайшов покупця на землю в провінції і їхати доведеться з ночівлею. В неї не виникло жодних питань, на вечерю готуватиме тіан провансаль, але мені чомусь не полегшало...
До вечора я вештався містом.
* * *
Дуже скоро я знов переступив турнікет. Знову ноги засмоктав персидський килим, був дворик-патіо з орієнтальними аркадами по колу. Мармур підсилював відлуння моїх кроків. Скоро, дуже скоро лунатимуть і її кроки: тах-тах-тах-тах!..
Електронний ключ відімкнув масивні двері. Величезні апартаменти. Кришталь і позолота. Все коштовне й масивне. Між вікнами розкішне ліжко з балдахіном, із десятками пуховиць, невагомими вуалями і різьбленим деревом.
Південні міста, зазвичай, прокволо приймають до свого лона сутінки… Неохоче, дуже неохоче спливав час. Вона мала з’явитися з хвилини на хвилину, але мармурова кахля за товстими дверима підступно мовчала…
Тах-тах-тах-тах!.. Десь поверхом нижче гупнуло, зірвався жіночий голос і йому вторив дитячий плач.
Тах-тах-тах-тах!.. Хтось впевнено йшов коридором. Я скочив. До дверей постукали – покоївка принесла вечерю: фірмовий рахат-лукум, клерет з фруктами.
І знову тиша… Я серцем відчував її наближення і присів на диван. Тах-тах-тах-тах!.. Лунало десь далеко. То не була вже розпусниця та маніпулянтка статків напахченого світу… Вона підіймалася до мене кам’янистими сходами, у вечірній сукні в передчутті апогею незавершеної молодості. Тах-тах-тах-тах!.. Відбивали підбори, крізь довгі та вузькі вікна палацу пробивалися місячні стражники, опадали її з усіх боків, відсікаючи від неї всюдисущий гріх минулого. А вона все йшла, все легшою та стрункішою ставала її хода, такою ж чистою ставало її єство, наче блакитно-срібна кров полеглих місячних воїнів, що тепер спокійно й тихомирно точилася з камінних стін.
Вона навшпиньках підлетіла до мене.
– Милий мій!.. Милий...
Поміж її вій, як і колись, відсвічував місяць. Морем стелився жовтавий блискіт. Не в змозі сказати ні слова, некмітливе дитя, тремтіла і плакала вона, намагаючись не видати сліди своєї наївності.
– Ти колись зраджував дружині?
– Ні.
– А вона знає, де ти? Ой, що ж я таке питаю… Яка вона?
Я почав розстібати її сукню. Мені відчайдушно не хотілося згадувати про дружину. Не зараз. Не тут.
– Ти не відповів…
Тримаючи за плечі, я вкривав її поцілунками і притискав до себе… Гра тіней на обличчі видавала її внутрішнє пручання, але тіло поступалося ніжностям…
– Роки безнадії, проклятої розкоші, лицемірство, яке стало професійною хворобою, і раптом… ти!
Вона ніжно провела пальчиками по моїй щетині – і відсахнулась.
– Чому ти тоді не шукав зустрічі?
Я по-батьківськи посміхався, рука ковзала її волоссям.
– Не знав адреси...
– А якби ти не зустрів мене сьогодні… ти б шукав?.
Ми злилися в поцілунку. Нас прийняло розкішне ліжко. Минуле котилося у безвість.
Ррах-тах-та-тах!..
* * *
Коли обірвалось марення, то була ще ніч. Місяць сховався. Наче з похмілля, всім тілом тріщала втома. До мене дійшло, що лежу один в одежі! Я скочив. Приміщення було порожнім, ліжко з балдахіном так і не розкрите.
Годинник висвітив майже третю ночі. Ілюмінуючи вогнями, до бухти заходив круїзний лайнер. Блакитний басейн у дворі, світляні написи, блікфанги на узбережжі… Мертве каміння оздоблених стін. Погода змінилася. Колись синьо-зелене – море почорніло. Бісився вітер. Вона не прийшла? Чи, може, я проспав? Стає болісно, коли мозок очищує кров від опію…
Десь прогриміло і все спалахнуло лимонним відсвітом, а потім знов почорніло. Низько просвистів літак, що поспішав сісти перед негодою. Потім знову вибухнуло, засвітилося – звідусюди жбухнула вода.
Яка дурість! Ради чого? Ради чого?..
Йти додому? Що воно дасть? Сповідатися? Заспокоїти душу?
В голові круговерть думок. Мені пригадалася дружина, яка думає, що я у провінції. Страшенно захотілося припасти до неї, леліяти і любити!
Перечекавши негоду, я залишив на порожній рецепції ключ і, оминаючи калюжі, рушив уздовж покуйовджених пальм, мовчазних вілл і палаців. Подекуди вешталися промоклі волоцюги. Вітер посилювався, вістуючи, що зі сходу котиться світанок.
* * *
Однак попереду на мене чекав порожній дім. Лише записка.
«Все життя я приховувала, що не помічаю твого відчуження від мене і нашої, пробач... віднині моєї родини. Тепер ти показав себе! Заради дітей я тамувала біль, але після походеньок, продовження не буває… Здивований? Рахат-лукум та гристі вина не ходять до покоїв “на двох” самотужки... Жінки іноді говорять між собою. Ти ж про це не подумав? Сподіваюся, з ким би ти не був, тобі було смачніше… Щаслива за тебе … “
Підлотне жіноцтво! Нічого ж не було! А як доведеш? На шиї зашморгнуто поволоззя перелюбу…
* * *
Ноги просідали в мокрий пісок. Сирим досвітнім холодом дихав порожній пляж. Море циклічно бурхало у піщаний келих іскристе вино, бульбашки якого сичали й пахкали, незважаючи на мій солоний, як морська вода, стан. Пізно й недоречно оживало в мені прояснення. Тікав із нашого, а тепер вже тільки мого, ложа запах. Лазурові очі не питали більше, як пройшов день. Сонечко моє!.. Де ти?..
А вона завжди була з тобою…
м.Бове, Франція
P.S. Оповідання Андрія Яцкула «Вона завжди була з тобою» цьогорік зайняло 6 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, серпень)
7 серпня, с.Бугаївка на Вінниччині
Починається моє шістнадцяте творче літо на землі малої батьківщини. Тільки не в Теліжинцях, а в Бугаївці. Вчора ми добрались у село, вечеряли пізно у Корнійчуків, спілкувались, переспали. Олег із Юлею рано, перед 8-ою, подались на роботу (якийсь секретний воєнний об’єкт у кар’єрі за Правилівкою – з квітня він діє, але нічого конкретного про роботу не можуть розказати, хіба про зарплату мовили: обіцяли платити не менше 20 тисяч гривень, а платять Олегові 18, а Юлі 8), ми ж перед полуднем відімкнули хату Бринюків, занесли мої речі й не стали чекати повернення господарів, попрощались, і дружина з сином рушили на Кропивницький годині о 14-ій. Я ж освоюю територію. Усе тут є. В Теліжинцях у мене були убогі проти цих умови.
На обійсті побачив кілька печеричок, які виткнулися поміж камінців і цеглинок. Ага, якщо на обійсті появились гриби, то що в лісі робиться! Ось піду вечеряти до Корнійчуків та запропоную Тарасові й Остапу завтра тихе полювання в діброві на лівому березі Роськи. День для писання пропаде, але настрій підніметься.
11 серпня
18.40. Почав писати задуману торік восени повість – перейшов на другу комп’ютерну сторінку. Не знаю, чим завершиться ця оповідь – по ходу, певно, знайдеться кода. Багато ще буду консультуватись із сином, бо сам я зображуваних подій не пережив, тому не відаю деталей, а без них нема путньої прози…
12 серпня
Робити ці записи в щоденник я маю більше охоти, ніж писати художній твір. Хоча розумію, що цінність вони мають у кілька разів нижчу. Може, через те, що я вже вичерпав свою норму художності (а вона таки є, бо й Устим, побувавши на кількох презентаціях, якось сказав: «Тебе так уважно слухають, що аудиторія наче німіє». Я знаю, що тут іще важить і артистизм виконання тексту голосом, мене ніхто цьому не вчив, само по собі так сталося – люблю виразне акцентоване читання). Ось цей серпень має дати відповідь на мої сумніви. Постараюсь написати повість і давно задумане оповідання (прототип Дмитро Моторний). Назва прийшла вчора – «Хоронили поліцая».
18 серпня
Листя вже опадає з вишні: за хатою, від берега, так прямо жовтий плед вистелено. Ще все зелене, а вишня сипле листям жовтим і червіньковим. Роса блищить на спориші проти сонця – воно вже звелося, зіпнулося над овидом, щедро сіє свої промені крізь кучеряву крону явора. Яблуні стоять непорушно, аж до землі схиливши своє тонке й гнучке пагілля під вагою плодів. Кущі малини випростуються від нічного заніміння. І город барвистим килимом лежить перед очима: пожухлі огірочки, сонячні помідори, фіолетова гичка буряків, лопухаті гарбузи з охряною лійкою-зіркою цвіту, перезрілий і сухий патик кропу посеред того буяння як сторожова вежа і зелена люцерна із синіми цяточками дозрівання простелилась аж до кучерявих верб… Дивитись – не надивитись, писати – не описати. А скільки праці за цією красою!
20 серпня
♦ Учора заглянув у свою електронну пошту і побачив два листи з офісу конкурсу історичної прози імені Івана Корсака: 11 серпня радились у допуску мене повторно без надсилання примірників, а 13-го допустили. Сьогодні Світлана відправить усі належні для цього папери. Це вперше я беру повторно участь у конкурсі. Як пощастить…
♦ Снився Микола Кравчук: якось так розмито, неконкретно – наче дух його майнув.
♦ Фактично закінчив оповідання «Із дому додому» – залишається лиш кінцівку написати. Отже, дати написання 17-20 серпня. Завтра візьмусь за інше.
♦ Прочитав повість Григорія Осипенка «Петр простил тебя, комбат!» (Вінниця, «Сенс-СВ», 2005, 95 с., тираж 200 примірників). Це баптистська пропагандивна штука. У передмові автор згадує свою мандрівку з двома старшими братами, Леонтієм (80 років) і Павлом (70) та сестрою Оленою (77), коли вони вирішили відвідати рідний хутір Шаповалов, де народились і виросли: Кіровоградщина, Малопомічнянська сільрада. Вони зійшли на полустанку «Роз’їзд Висоцьке» за 11 кілометрів від станції Помічної і рухались через Новопавлівку та Похітонове. Знайшли могилу батька, який був віруючим баптистом і всіх дітей виховав у вірі. Окрім одного, Павла, який став Героєм соцпраці. І ось тут і тепер він прозрів: скинув на землю піджак із зіркою на лацкані, став на коліна й почав каятись. Цей момент найдужче розчулює Колю Корнійчука, чоловіка моєї рідної сестри: «Щоразу, коли б не читав – плачу!» На старість, пішов 84-ий, він став м’якосердим. «А ти читав мій етюд “Заким не гупне яблуко”?» – запитую я його. «Про те, як ти описуєш свою хату? Читав», – каже він байдуже. Там є під кінець такий катарсисний момент, але він його, очевидно, не зворушує. Так як мене не зворушує передмова до щойно прочитаної книги. У нас різна реакція на слово, на текст, на зміст художньої штуки. Я прочитав книгу й знайшов у ній багато правди про Другу світову. Книга писалась у вже незалежній нашій державі, але чому, виникає питання, автор не зробив це раніше – як Левко Лук’яненко, Чорновіл, Василь Барладяну та інші дисиденти? Не по зубах? Лишень коли дозволили про це сказати… Тому й фальшивими мені здаються окремі пропагандивні описи: про те, як, наприклад, його врятувала берізка у білоруських болотах, коли він звернувся молитвою до Бога; що караульного убив німецький снайпер, бо він курив цигарку вночі (віруючі не палять); що віра, молитва рятували його завжди – а хіба віруючі не гинули? Ще мене коробить і те, що повість написана російською мовою і жодним рядком автор не засвідчує свою українськість. Ба більше, ось у передмові зізнається, що рідного батька «дети звали по местному обычаю: “Тятя”». В Україні діти батька називають татом, а не тятєй – це ж не Сибір. На жаль, радянська доба русифікувала чоловіка повністю, можна сказати – денаціоналізувала його, інтернаціоналізувала в більшовицькому розумінні цього поняття. Так він свідомо захоплюється успіхами Совєцької армії, яка виганяє східно-пруське населення з рідних земель та ще й прибріхує, що німецькі війська садили своїх громадян на різні судна, вивозили їх у Балтійське море й там топили кораблі. Ніде нічого я подібного не читав і дуже сумніваюсь у цій більшовицькій пропаганді… Залишаю свої помітки олівцем на полях книги – хай і власник книги їх прочитає.
27 серпня, Кропивницький
За суєтою щоденною не записав я той факт, який переважує все, що зробив і пізнав тепер у Бугаївці. У першу ж добу перебування у селі Коля Корнійчук попросив мене, щоб я дістав на шафі в сінях якісь папери у целофановому кульку, які давно там валяються, так давно, що не в одну холодну зиму їх могли спалити у грубі. Я зняв той пакет і ахнув: там були понад сотню (не менше, я їх не рахував іще) фотографій із домашнього архіву Миколи Кравчука. В те літо, коли мені за заповітом батька передав ті фотографії Андрій Кравчук, а було це рівно п'ятнадцять літ тому, я залишив їх у Бугаївці, бо й так віз із собою чимало рукописів, газет, фотографій, афіш, запрошень, поштових листівок, сподіваючись забрати залишене наступного літа. І забув. Ось так пропадають музейні цінності. Слава Богу, що зять, сестрин чоловік, їх зберіг. Максимально використаю їх до сторічного ювілею письменника (через чотири роки) і віддам у столичний чи місцевий музей.
30 серпня
Прочитав надіслану поштою повість мого університетського друга «Біліє наша хата при дорозі» (Київ, ФОП Михайлюта О.О., 2008, 142 с.). Це трагічний гімн українській жінці ХХ століття. В останній чи в один з останніх приїздів сина вмираюча мати дала дозвіл йому написати про своє стражденне життя. Син, не відкладаючи справу в довгий ящик, того ж дня взявся за перо і того ж року видав написане окремою книгою. Я вважав Сашка своїм другом на факультеті (він у мої Теліжинці приїжджав ще коли ми навчались в університеті, а я одвідував його Заріччя та Гуляйполе, коли вже працював у Кіровограді), проте виходить, що були ми неблизькі друзі, якщо про його дитинство і юність я узнаю із повісті аж через майже пів сотні літ. Хоча, власне, і з повісті не все стає відомим: його батько з матір’ю познайомились за кордоном в останній рік Другої світової (він солдат Червоної Армії із Лубенщини, а вона остарбайтер із Гуляйпілля), після війни вона вернулась додому, а він залишився в радянській окупаційній зоні Німеччини; в січні 1946-го його підрозділ переводили в СРСР, потяг рухався південними степами України і О.М.Михайлюта відпросився в командування на кілька днів до дружини, щоб потім догнати свою частину наступними транспортами: тих кількох днів вистачило, аби знайшовся заздрісник, який написав на солдата доноса в органи – позасудова трійка винесла максимальний на ті часи присуд: 25 років неволі. (Чи бачив Сашко справу свого батька?) Восени того року народилась Сашкова сестра Галинка. Логічно. А брат Юрій 1955-го й сам Сашко 1958-го. У цей період жив батько з матір’ю? Про це в повісті ні слова. Більше того, автор пише: «Мій же рідний татусь так ніразу й не обізвався. Не написав листа. Не надіслав фотокартку. Не приїхав…» Недомовки. Цікаво, а сам син пробував знайти батька? «…то вже інша історія», – наче відповідає мені автор повісті… Чи мав відгуки від односельців на цю штуку письменник? Адже в повісті фігурують не тільки позитивні герої, а й негативні, більшість із них, правда, анонімні. Чимало в повісті й надриву авторського, який ніколи не прикрашав художнього тексту, тим більше сповіді. За сюжетом твір нагадав мені роман Олександра Сизоненка «Білі хмари».
м.Кропивницький