Станіслав СТРИЖЕНЮК
МЕНДЕЛЄЄВ
Де поселити дух,
Щоб втілити ідеї?..
Одесу під Париж за кілька тисяч льє!
Дмитро Іванів син,
Великий Менделєєв,
В Одесу приїздить
В ліцей де Рішельє.
Ще місто – не герой,
Бо хто в нім переможці,
Коли до слави шлях стелити час велів.
Орали борозни
Кварталам запорожці,
І видно по ріллі –
Час випрягти волів.
А місто все росло,
Бо диво дивне сталось,
Не падати ж йому назустріч морю ниць.
І з шахтних вапняків
Будинки будувались,
А в порт везли граніт
Причалам для пшениць.
Хтось дошку на стіну,
Мов аркушик наклеїв.
З ліцейської стіни, спиши хоча б есе:
"Тут жив і працював
Великий Менделєєв".
На сірості стіни видніється...
І все!
Історія держав із пам’яті – не з глини,
Та іншими себе ідейками не тіш.
Нащадку, підступи
До брили Катерини,
Скинь шапку і спитай:
– Чого ти тут стоїш?..
І відповість вона
Брехні по чайній ложці,
Мовляв, цей край увесь
Оздобила вона.
При чому тут, мовляв,
Чортяки-запорожці,
Історію козацтв
Погризла сарана.
Мовляв, стою – і геть!
Знайомки й незнайомці...
Але ввімкнім чіткіш
Історії ліхтар.
І брали Ізмаїл
В паші не запорожці.
Суворов був малим
Для їхніх шаровар.
Історія красна
Не з бронзи і не з глини,
І вигадками всіх чиновників не тіш.
Нащадку, підійди
До бронзи Катерини,
Прийди і запитай:
– Ти, курво, ще стоїш?
І пам’ять забринчить,
Мов на бандурі сиво,
І не питай, бо гріх
Питати у століть...
Стоїть цей монумент в Одесі,
«Бо красиво»,
Так кажуть дотепер
Отам, де він стоїть.
Почуйте, може, я
Для вас неправду склеїв?
І не було у нас ніколи козаків?
Чи бронзи, щоб злетів
До неба Менделєєв
Для світу усього.
І для усіх віків!
Сергій ПІДДУБНИЙ
Велесова Книга
Про що вона
Це книга, що увібрала в себе велику і тривалу історію українського народу. В яскравій та образній формі вона розповідає про загадковий світ наших Праотців, навчає, як захищати свою землю, як відстоювати свою віру, на яких засадах розбудовувати незалежну державу.
Книга розповідає про руські (слав’янські) роди, про розселення їх на величезних просторах Європи та Азії, про мандри до Індії, Сирії та Єгипту, про завоювання і втрати. Багато місця відводиться війнам з греками, готами, хазарами, римлянами тощо.
Книга докладно виписує релігійну систему наших Пращурів і називає Богів, про яких ми мали примітивні знання, а ще більше домислів та фантазій. На відміну, наприклад, від “Слова про похід Ігорів”, яке писав придворний літописець, цей твір належить народному співцеві. Він присвячує його Богові Велесу, який є “пристанищем сили”.
Як і коли з’явилася
У 1919 р. в зруйнованому війною маєтку поміщика Донець-Захаржевського (с. Великий Бурлук на Харківщині) полковник Алі (Федір Артурович) Ізенбек знайшов дощечки із незрозумілими написами. За покликанням археолог і художник, Ізенбек здогадався, яку цінність мають розкидані серед руїн дощечки. Він зібрав їх у мішок і, втікаючи з рештками Білої армії, виїхав за кордон. Згодом він опинився в Бельгії.
Там з Ізенбеком познайомився зросійщений українець, доктор хімії, любитель старовини Юрій Миролюбов. Миролюбов зацікавився таємничими дощечками з незнаним письмом і почав вивчати та переписувати їх. У 1941 р. Алі Ізенбек відійшов в інший світ, зробивши перед цим спадкоємцем свого малярського ательє і дощечок Ю. Миролюбова. Проте ательє було пограбоване, і дощечки зникли. Не виключено, що пограбування здійснили німецькі шпигуни, які за завданням Абверу шукали древні книги, щоб отримати доступ до таємниць минувшини. Ю. Миролюбов подав скаргу, але безуспішно. На щастя, більшість дощечок він встиг переписати.
Тексти, де літери були нанесені одна біля одної без пропусків між словами і без переносів, було нелегко розшифрувати... Таке письмо, такі книги, як свідчив Плутарх у розповіді про Нуму, не призначалися для широкого загалу, їх часто забирали на той світ із собою самі автори: “не бажаючи зберігати те, що ні про що говорять іншим букви повного глибокого змісту вчення».
Коли була написана
Час творення книги допомагає визначити ім’я князя Боревлена, про якого автор пише, як про свого сучасника: “А сьогодні маємо іншого князя – Боревленя, правнука по діду своєму” (д. 18Б). Дещо вище згадується і сам прадід – Боревлен, який подолав “еланів на березі морському”. Найімовірніше, про нього, але вже під іменем Бравлин, йдеться у “Житті Стефана Сурозького” в зв`язку з його походом на Сурож у кінці VIII ст. Отже, якщо прадід Боревлен жив у VIII ст., то правнук Боревлян, щонайменше, всередині наступного століття.
Останніми згадуються князі Аскольд і Дір, роки життя і правління яких достеменно невідомі. Офіційна наука припускає, що вони були вбиті князем Олегом приблизно 882 р. Однак у Влескнизі вказується, що “Аскольд забив Діроса і є він один на місце те” (д. 29). Суттєва поправка – Діра вбив не Олег, а Аскольд. Коли не стало самого Аскольда, невідомо. У Влескнизі нічого не згадується про його смерть. Проте, якщо вірити науці, що Аскольд загинув у 882-му, то остання крапка в творі була поставлена за життя Аскольда, не пізніше 881 р.
Де написана
Існує кілька версій того, хто є автором Велесової Книги. Одні кажуть, що це робота київського волхва, інші – новгородського. Проте новгородську версію не можна розглядати серйозно, оскільки більшість подій, головні племена, згадувані в Книзі, стосуються саме київської землі. Описана в Книзі віра – це віра хліборобів і скотарів, а не лісовиків і мисливців. Та й автор явно належить до хліборобського племені: “Молитвою зміцнивши тіло, поївши, йдемо до полів наших працювати, як Боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій” (д. 3А). Назви місяців та їх покровителів – Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Віниць, Зраниць, Овсениць, Просиць, Студець, Лідиць і Лютиць, Вишень, Леле, Літиць, Радогощ, Календо і Кришень та багато чого іншого – виразно українські…
Якою мовою написана
Книга написана одним із українських діалектів, яких і нині є немало. Наприклад, слова гондзя, крижувати, гордин, генбель, гундіти, пудо, що їх не знайти в сучасних словниках, донині зустрічаються в мові мешканців Приятрання, у центрі Трипілля-Руськолані.
Вражає багатство мови й термінології, що є показником різноманітної розумової, духовної та виробничої діяльності наших Предків, їх контактів із сусідніми етносами тощо. Істину казав один із перших дослідників Книги Борис Яценко: “Явлення Влескниги з небуття – живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу”.
Автор Книги волхв і учитель
Є думка, що Велесова Книга написана не одним автором. Справді, коли читаєш розповідь про одну й ту саму подію в різних інтерпретаціях, складається саме таке враження. І все ж за чіткою ідеологічною й духовною спрямованістю, однаковим стилем, що простежується упродовж усієї Книги, можна стверджувати, що швидше за все її автором була одна людина. Візьмемо для прикладу д. 38А, де описано дві версії одного землетрусу. Чи могли б про одне й те саме писати два автори на одній дощечці? Навряд. Якби була необхідність інакше сказати про одну й ту саму подію, вони писали б на різних дощечках. У даному разі автор просто подає відомі йому перекази.
Автор переказує події глибокої старовини. Щоб не “залишитися невігласами до кінця, звідки ми”, ставить собі за мету відновити втрачені Веди. Його сучасники-жерці, забувши заповіти своїх праотців, вже паплюжать рідне: “То бо жерці Веди габзувати стали... А їх украли у нас”(д. 6Д).
З великою ймовірністю можна стверджувати, що автором Велесової Книги є вчитель і волхв на ім’я Ілар, про якого говориться на д. 8/3. Лише вчитель-волхв-пророк, міг взяти на себе відповідальність повчати “дітей наших невчених” і віщувати: “А те повідаю вам, що повоюєте греків, бо знаю те ясно: так, як отці наші говорили мені”. Інші перекладачі, наприклад, Б. Яценко та Г. Лозко побачили в Іларі ілірійця. Нібито це чужинець ілірієць дбав, щоб руських дітей “повернути на наше письмо і навчити нашим Богам віддавати шану”.
А на дощечці 29 він виступає в ролі посередника між людьми і Богами: “Годиться битися за життя наше мечами – се мовить вам Хоругин, син отця Хориги, а се є прохач ваш перед Богами, які дають вам силу і владу на землю вашу”.
Значення Велесової Книги
Велесова Книга це пряме свідчення того, що руський (український) народ – державницький народ, що він мав власну світоглядну й релігійну філософію, свою писемність, абетку й літературу задовго до запровадження на Русі християнства. А літочислення вів від Карпатського Ісходу (середина І тис. до н. е.), а не від народження Христа.
Мова Книги, описані в ній віра, традиції та звичаї, географічні об’єкти, все говорить про її суто українське походження, і що саме Україна є прямою спадкоємницею давньої Русі. Ба більше, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються у писемних джерелах лише ХІІ ст., то за допомогою Велесової Книги ми бачимо себе вже в ІХ ст. під іменем “окри”, як ДІДИ РУСІВ (д. 7Є). Спростовується також твердження, що Кий нібито жив у V ст. н. е. Насправді його життя, життя його батька Орія і братів Щека та Хорива припадає на VІІ ст. до н. е., і збігається з роками життя Геродотового Кіаксара (Кия царя), який правив 40 років, “рахуючи разом із владарюванням скитів”…
Через Книгу, як першоджерело, дізнаємося, якими насправді були наші Праотці. Не з чужих уст, як це було донині. Твір рясніє прикладами неймовірного геройства, мужності, самовідданості та самопожертви в ім’я роду і незалежності країни: “Великі сніги, холоди, голод мучили наших людей, але стояли твердо. Лишаючись безо всього, вони немало натерпілися, бо незалежність хотіли мати і творили її” (д. 6А), “Ліпше маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві та жертвувати Богам чужим” (д. 6Г), “Життя наше на полі бою прекрасне” (д. 8)…
Дощечка 1
Даремно забуваємо доблесні старі часи наші
та йдемо куди не відаючи,
і, оглядаючись назад, запитуємо: “Хто ми?”
Стидаємося Наву, Праву і Яву1 знати
та розуміти, що це Дажбо створив нам яйце,
що є Світ-зоря, яка нам сяє.
У тій безодні повісив Дажбо Землю нашу,
аби вона удержана була,
бо він – душі Пращурів суть, які
світять нам зорями од Ірію2...
Права незримо уложена Дажбом,
а по ній, як пряжа, тече Ява.
Ява творить життя наше,
а коли одійде – смерть тут як тут.
Ява тече і твориться в Праві,
а після неї Нава приходить –
до того є Нава і по тому Нава,
а в Праві є Ява.
Повчимося старому, зануримо душі в нього,
бо то є наше, що прийшло з Колом3
і творить Божу силу.
Відчуймо в собі цей дар Богів
і не сміймо його напраснити.
Душі Пращурів наших з Ірію дивляться на нас
і з жалю плачуть та дорікають нам,
що не бережемо ми Праву, Яву і Наву,
не бережемо та ще й глузуємо.
Істинно, не ми достойні бути Дажбожими внуками.
Отож, молячись Богам,
матимемо чисті душі і тіла наші,
та й життя з Праотцями нашими,
які в Богах злилися воєдино.
Правда така, що ми Дажбожі внуки –
тримай, русе, в умі це,
оскільки ум великий Божий є єдиний з нами.
А тому творімо та говорімо з Богами воєдино.
1 Нава – потойбічний, невідомий світ, Права – світ Богів, Ява – земне життя.
2 Вирій, Рай – країна, де мешкають Боги.
3 Життєтворче Сваргове (або Дажбове) Коло – Сонце та річний колообіг, віра.
Переклад С. Піддубного
Наталя ШМІТКЕ
***
Лесі Українці
Небо безхмарне – але без тебе – марить бідою.
Тільки з тобою врятуюсь від себе. Тільки з тобою!
Хусткою нені, скибкою хліба, якщо це треба –
Сміхом дитини, зіркою з неба – стану для тебе.
Чуєш, коханий? Піснею Мавки, казкою лісу,
Садом квітучим, промінцем сонця, подихом бризу.
Біль і хворобу – все подолаю тільки з тобою.
Тільки з тобою, любий, наважусь бути собою.
***
Великий Боже, дякую тобі за день, за ніч, за гіркоту бажання.
За той тягар, що долею мені, за смуток і за радість сподівання.
За все, що сталось. Хай воно було не те й не так, як в юності хотілось,
Але ж було. Було та й відгуло, як сонечко за обрій закотилось.
Великий Боже, дякую тобі за нескінченні і манливі далі,
За рідний дім, за квітку на вікні, за колискову, сповнену печалі.
За ту любов, що огортає світ, як промінець, висвітлює нам душі,
І тане кривда, як весняний лід. Спасибі, що не став до нас байдужим.
***
Заблудилась любовь, с комом в горле борюсь.
Снова спрятав за маскою слезы – смеюсь!
Независимый вид, иронический взгляд…
Дома – тапочки с мехом и в рюшах халат.
Как дела у меня? Хорошо! Хорошо…
Краски нового дня. Вот и дождик прошёл.
Взгляд печальный? Ну что вы, то осени грусть…
Заблудилась любовь, не найдётся, боюсь.
***
Пришли на смену счастью: горечь, боль,
Иуды поцелуй и плен рутины.
Мне выпала заезженная роль –
Лицо врага, друзей любимых спины.
***
Я память о детстве в душе, словно клад, храню.
Всё самое лучшее в первой моей главе.
Девчонкой бежала из дома встречать зарю,
Босою бродить в непросохшей от рос траве.
Листаю страницы, пробелы, закрыв рукой,
А чёрные пятна закрасил помощник мел.
Недолго мне было тепло и светло с тобой.
Любовь растоптавший, такую судьбу хотел?
Теперь не рассветы встречаю. Идёт закат.
Какой он красивый!.. На сердце багряный след.
Но новый день знает, он лучший из всех наград.
И милостью Божьей дарует надежды свет.
***
Дарувала тобі кохання,
Любий мій, в різнобарв’ї літ,
Ти – розбурхавши сподівання –
Обірвав моїх мрій політ.
Що зробила, за що караєш?
Гіркотою затьмарив світ.
Моє серце з грудей виймаєш,
Відчуваєш, воно болить?
Пам’ятаєш, тебе в негоду
Я вкривала своїм плащем.
Не чекала винагороду,
А ти все зруйнував ущент.
…Горе хмарою впало з неба.
Пилом сіються сподівання.
Раз тобі, то й мені не треба,
Хай вмирає моє кохання.
***
Як любила і як чекала,
Хай тобі проспіває осінь.
З зорепадами сумувала,
По безсонню блукала босо.
Проспівають дощі охоче,
Як на груди лягала туга.
Не стуляла ночами очі,
У вікно виглядала друга.
Як зоскніла. Надій тоненький
Промінець обірвався. Мука.
Ти забув мене, мій миленький.
Про кохання співає хуга.
***
Ти був моєю мрією, бажанням.
Я згадую, коханий, як колись,
На роздоріжжі стрімко і востаннє,
Дві наші тіні потайки злились.
Дві наші тіні так і не збагнули,
За що така спіткала доля їх.
Що навіть рук легенько не торкнулись
І не почули наш веселий сміх.
А розійшлися поспіхом, понуро.
Дивилась вслід журливо ковила.
А тіні шепотіли: «Дурні, дурні»…
Бо розуміли, то любов була!
***
Доле моя, доле, сивина на скронях.
Заблукала доля у моїх долонях.
Але все ж зустріла мрію й сподівання,
Перетнула смуток, та й знайшла кохання.
Трішки забарившись в сонному полоні,
Впало, наче зірка, щастя у долоні.
І прямує доля у далекі далі.
Хай її минають зради і печалі.
З піснею зустрінуть дивовижні люди.
Боже, милий, правий, хай все добре буде.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2020 року, жовтень)
6 жовтня
Читаю книгу-монографію Михайла Наєнка «Поетична карма Людмили Скирди» (Київ, «Освіта України», 2016, 134 с., наклад 100 примірників) і мимоволі виникає думка: чому в Ліни Василівни чоловік не дипломат? Але Бог усе знає і чинить як слід.
7 жовтня
Якби на початку літа я прочитав книгу Михайла Наєнка, то трохи іншим би було моє інтерв’ю з поетесою до її ювілею. Бо ж досі я не знав, що другою її книгою мала б бути «Композиції речей» («…це перша книга еротичної лірики в українській поезії»), але «Радпис» відмовив непокірній авторці (досі той рукопис не опублікований); що Драч і Павличко після одвідин Генеральної Асамблеї ООН писали звіт у ЦК КПУ, чим перекрили шлях до друку Ліні, Голобородьку та Скирді, якими найбільше цікавилася українська діаспора США, на роки й роки; що в кінці 70-их я міг день у день зустрічатись на коридорах жовтого корпусу Шевченкового університету з доцентом, «яку обожнювали» студенти філфаку – не тільки міг, а й зустрічався, хоча про це не відав і не міг їй дочасно сказати: я поїду на все життя працювати в місто, товаришко Людмило Михайлівно, в якому Ви народились; що фотопортрет Ігоря Костіна, винесений на обкладинку цієї книги, зійшов із обкладинки журналу «Soviet life», який виходив багатьма мовами за межами Радянського Союзу; що Степан Смаль-Стоцький «вперше визначив російську мову як діалект української» (в контексті розповіді про перебування поетеси у Відні); що поезію Л.С. перекладав китайський літератор і художник, який досі подав Піднебесній твори Шевченка-Франка-Гончара; що «журнал «Китай», що видається десятками мов світу, надрукував велике інтерв’ю з поетесою і протягом року у кожному номері друкував її вірші»… Багато чого відкрив для мене Михайло Кузьмович, цитуючи Шопенгауера і Юрія Щербака, Симоніда Кеосського й Ірину Жиленко, Жан Жака Руссо й саму поетесу з її численних інтерв’ю зарубіжним виданням та статей. А як блискуче схарактеризував роль поетеси, дружини дипломата Юрія Костенка, цитатою відомої першої леді США, яка мало сама не стала президентом, Гіларі Клінтон: «Голосуйте за одного, а будете мати двох». І ще один вражаючий факт з біографії поетеси: її весілля, молодим було по 22, від початку до кінця зафільмував «знаменитий згодом оператор Юрко Ткаченко» – на тому весіллі був присутній чи не весь тодішній літературно-мистецький бомонд столиці («від Бажана до Драча!») – виголошувались тости, рясніли щасливі лиця… Яку б цінність мала та плівка сьогодні! Але того ж вечора вона зникла з камери автора майбутніх понад тридцяти документальних стрічок, режисера «Украденого щастя», «Невідомий Чорновіл» та інших телефільмів – її конфіскували кадебісти й досі доля її невідома… А, може, не горять не тільки рукописи? Хай би…
Це найкраща книга про творчість поетеси, яка народилась у Кіровограді. Тираж, на жаль, мізерний.
11 жовтня
(Електронний лист Євгенові Железнякову – с.Протопопівка Олександрійського району) Женю, добрий день! Відправив тільки що нашу цікаву балачку у «Народне слово». Надрукують, думаю, не раніше 22 жовтня, хоча тепер, у виборчу кампанію, в усякій газеті завізно – стрижуть бабки за рекламу! Врешті, це не так важливо. Важливіше інше: ти щиро висловився про себе і свої нинішні почуття – дякую тобі безмежно. Може, цим інтерв’ю я тебе трохи пробудив до відновлення літературної практики («давно не заглядав до своєї електронної пошти»): гарні вірші (оті три, що ти подав – їх же не три?!) не тримай у пазусі, а подавай у «ЛітУкраїну», в «Українську літературну газету», в журнали, які хоч і на ладан дихають, але таки ще дихають («Київ», «Дзвін», «Березіль», в областях іще) – бодай раз на рік давай про себе знати публікацією…
Ось дочитую надіслану в кінці літа від Чорного моря книгу Івана Задої «…Сонечку мого життя. Штрихи до біографії Сергія Тасіна (Гончарова)» (Одеса, «Астропринт», 2020, с.288) – жив такий чоловік у Олександрії, більшу частину свого життя викладав українську літературу в педагогічному училищі, та чи багато хто з його оточення знав, що він листувався з визначними діячами української і російської літератур ХХ століття?.. Що сам він у 20-30-их роках мешкав у Харкові, Одесі, на Донбасі, друкував у столичних літературних часописах вірші й прозу досить пристойного рівня і видав три «метелики», що лишив спогад про зустрічі з Довженком?.. А скільком випускникам педучилища він посіяв радість у серці і дав чудові настанови як треба життя прожити на цій невлаштованій планеті! (Чи є хоч сьогодні бодай провулок у вашому місті, який носить його ім’я?) І попри все: чому Тасін-Гончаров перестав писати художнє, обмежившись статтями у районній пресі та листами до відомих і знаменитих? Іван Задоя не дає на це питання відповіді книгою у майже три сотні сторінок. А вона ж, та причина, була…
«Матросе і партизане Залізняк», надсилайте вірші і прозу! (До речі, родове твоє прізвище русифікували? Коли й хто?). З дружнім привітом...
22 жовтня
«Літературна Україна» започаткувала нову цікаву рубрику «укрліт радянської доби», але стартувала дуже невдало. Прочитав я перші дві подачі щоденників поета Григорія Донця кінця 70-их років минулого століття («ЛУ» за 5 і 19 вересня) й аж не стримався поділитись одразу своїми враженнями з Василем Трубаєм та Михайлом Сидоржевським (випало бути в одній компанії), перший з яких мої сумніви в принципі поділив-підтримав. Зізнаюсь, для мене було незрозумілим: як це недавній секретар райкому компартії у найтемніші часи брежнєвщини й найактивнішої боротьби з українським буржуазним націоналізмом міг собі в щоденник дозволити записувати такі заполітизовані, компрометуючі роздуми: «…а тут – ні суверенітету, ні своїх кордонів, ні грошей, ні армії, а скоро позбудемось і мови» (30.03.1977). Я ж жив у тому часі, але й приблизно нічого подібного не могло приходити мені в голову. Та що там мені, другокурснику Шевченкового університету – ви подібних думок не знайдете в той період у щоденниках Олеся Гончара чи інших мислителів доби. Хіба в Чорновола, Лук’яненка, Стуса – «запеклих ворогів» тодішнього радянського суспільства. Тільки не в головах радянських поетів, чиї книжки видавались мало не щороку й тиражами по 8-10 і більше тисяч примірників. А що: глянути б, справді, що писав Григорій Донець у ті роки у своїх книгах. Ось, наприклад, видання «Радянського письменника» того ж таки року «Пам'ять звитяг» відкривається віршем «Серце моєї держави» – це про «Серп і Молот» СРСР: «То герб, оповитий стрічками, то серце моєї держави, То рідні республіки наші – п'ятнадцять радянських сестер…» Як же це: в один і той же час підносити єдність 15 республік в одній державі (публічно в книзі) і жалітись, що ніякого в України суверенітету, кордонів, власної армії (щоденник)?.. Одне з двох: або старший Григорій Донець дволикий янус, або молодший Григорій, син його, публікатор цих щоденників, дописав за батька з позицій сьогоднішнього дня. Хай би поцікавилась «ЛітУкраїна» оригіналом діаріуша комуністичної доби. Бо ж сумнів викликають не тільки думки від 30.03.1977. Ось запис у щоденнику від 3.11.1977: «Дивився десяту серію “Ходіння по муках”. В ній Рощин у Махна. До яких пір будуть окарикатурювати постать Нестора Махна? Така фігура, такий унікум, а на екрані – якийсь істерик». П’ятьма роками раніше, у поемі про історію рідного села Курилівки поет пише інакше про тих «унікумів»: «Ще клацали затворами бандити, гасали ще і Голуб і Махно…», «Як ті гриби – отамани у лісі У дев’ятнадцятім з’явились навесні. Ховали зброю на горищі, в стрісі Годованці Петлюри й куркульні. Ласкали їх попівни – соні й прісі, І бачили недобитки у сні Себе – на троні, Україну в тьмі, А селянина – в панському ярмі…». Отак. То хто ж вони, отамани – унікуми чи недобитки? Або іще два поетових розмисли про один і той же рік, 2000-ий, в який поет прагнув заглянути через чверть століття: у щоденнику (17.04.1977) – «…хочеться вірити, що правда восторжествує і національне питання колись буде розв’язане справедливо, розумно, вільно – без репресій, тюрем і ярликів “інакомислящіє”. А коли це буде? Гадаю, що не пізніше, як у 2000 році…»; і в книзі «Віхи» (1972) – «В той двохтисячний рік, що гряде без меча й без шолома, Буде ленінський стяг, наче сонце вгорі, майоріть, Будуть наші гінці, мов господарі в рідному домі, Будуть зорі червоні над оновленим світом горіть!». Погасли давно «зорі червоні», ніде вже не майоріє «ленінський стяг», слава Богу й обудженому українському народові. Тільки ж мова не про це. А про те, що був такий поет в Україні, Григорій Донець, автор багатьох-багатьох книг, вірно служив єдиній керівній партії («О рідна партіє, пораднице й надіє, Як тепло нам з тобою на землі!» – 1972, «Довічна партії хавала, Що нас плекала і ростила… У будні трудового виру Веди нас, партіє, веди!» – 1977), але писав і добротну лірику («Я за поезію задушевну, ліричну, щиру» – 1983), яку варто й перевидавати, повикидавши всі ті ідеологічні паровози… Тільки не треба робити з нього не те що націоналіста, а філософа й провидця. Хоча синові, зрозуміло, хочеться. Григорій Прокопович був сином свого часу, не мав сил не те що на якийсь спротив системі, а й у думках цього не допускав («…спробуй написати правду про ті дні – об’єктивно чесно, навіть не чіпаючи політики, то залишишся в дурнях» – 22.06.1976, щоденник), то нащо тепер типове шкурне пристосуванство зводити в ранг національного валенродства? Навіть якщо це й твій рідний батько.
24 жовтня
(Електронний лист Ірині Федорчук – м.Вінниця) Ірино Павлівно, добрий день! Вибачайте, що так довго, майже місяць, не обзивався. Хоча заглядав у Ваші книженята час від часу, але тільки тепер напишу кілька слів. Дуже радію, що маю таку талановиту землячку. З того невеликого ужинку, який Ви надбали (книга дорослої поезії «Хочеться дощу»-2018, книга віршів для дітей «Перлинки від Іринки»-2019 та рукопису пів сотні поезій), можна твердо сказати: Ви справжня поетеса, зріла і своєрідна. Я як читач і редактор відчув такі ознаки Вашої поетики: сердечність письма, тематична розмаїтість, етична, патріотична й соціальна заангажованість, висока предметність оповіді, прагнення до афористичності вислову, достатньо високий лексичний запас, шляхетне римування і пошук рідкісних форм віршування… Навіть свідомі неправильні наголошування (буде, вірші, човна, ненависть, складові, не верне, принесло) чи й рідкісні русизми (зарево) не вадять, а стають Вашими грайливими огріхами, малопомітними і допустимими. Так само можу сказати й про дієслівне римування, якого сьогодні сахаються усі новобранці, а воно у Вас прямо проситься у небесний змаг хмаринок («Забіяки»). У віршах для дітей Ви так само оригінальні, не силувані: веселий настрій у велосипедика триколісного (художниця не вчиталася!), хвацька поза в вивірки, не вигаданий режим цвіркуна (це Ваше улюблене звіря, як і моє)… Поміж рядків Ваших віршів я відчуваю, як Ви трепетно прислухаєтесь до польоту джмеля, як малюєте пензликом власної уяви сивобородого лісовика з його руцями й нозями… У рукописній добірці віршів я найбільшою мірою відчув вплив нашої великої Ліни, але не намагайтеся скараскатися його, бо він магічний і творящий – він Вам не завадить, а лиш делікатно допомагатиме ставати Майстринею.
Надішліть мені електронно добірку віршів для літературного випуску «Середмістя» на сайті «Кропивницький: час-time» (десяток поезій, не більше), а пізніше і для «Вежі» попрошу, бо цьогорічну уже зведено.
З повагою – земляк Ваш, теліжанин.
P.S. До речі, мав і маю багато друзів і серед вінницьких літераторів (Іван Волошенюк, Микола Рябий, Михайло Каменюк, Тетяна Яковенко, Василь Кобець, Володимир Рабенчук, Віктор Мельник… – передавайте живим вітання), і так само серед випускників Вінницького педінституту (Станіслав Реп’ях з Чернігова, Cашко Єрмолаєв з Тетієва – обидва покійні, Володимир Васильович Поліщук – часом не родич Ваш?). І люблю Вінницю, бував там не раз, навіть дипломну роботу писав по «Вінницькій правді» і збирався там працювати – не талан. А зараз у місті на Бузі живе моя двоюрідна сеструня Катруся з родиною – навідую її, хоча й рідко…
P.S2. А чому Ви досі не членкиня Спілки письменників? Я рекомендацію дав би Вам з охотою.
29 жовтняПро репресії радянської влади я начитаний книгами і документальними, і художніми, а тисячі справ засуджених, замучених і розстріляних перегорнув у архівах, однак спогади Семена Підгайного («Українська інтеліґенція на Соловках» та «Недостріляні» – Київ, ВД «КМА», 2008, 328 с.) проштудіював, наче підручник, в який час від часу хочеться заглядати. Ніхто так вдатно не описав печально й пекельно відомі тюремні острови в Білому морі, як він. А якщо іще до цих праць додати двотомник англійською мовою на майже півтори тисячі сторінок, де сповідається у своїх стражданнях понад три з половиною сотні українців, який усьому світові повідав про жахливого монстра на планеті Земля («Біла книга про чорні діла Кремля»), то ніякий «Архіпелаг ГУЛАГ» не йтиме з ним у порівняння, адже це було подано світові задовго до Солженіцина. Господь провів кубанця через усі терени й камери СТОНу, залишив живим, аби далеко від рідної землі, вже у Європі Західній (Німеччина) й за океаном (Канада) він написав про пережите: сорок два портрети українських державних діячів, науковців та митців як ворогів народу, десятки захопливих сюжетів, які можна розгортати в повісті й романи, у кінокартини та драми й трагедії. Наприклад, про «понімечену жидівку», мініатюрну вродливицю Лію Шмідт, яка на волі ходила в «Інтурист» до іноземців на ніч, а ті дарували їй сукні та інтимну білизну – а звинуватили її у шпіонажі: вона написала довжелезного листа Сталіну, в якому детально признавалась… Де той лист? Може, його й не було, а це лишень вигадка, яка може стати цікавим епістолярним оповіданням… Чи про долю українців-людоїдів 1933 року, яких допровадили до Соловків – ніколи ніхто про це не писав. Чи про втечу з острова у грудні 1932-го 46 в’язнів під проводом петлюрівського отамана Греся (31 з них були українцями), які на лижвах перейшли замерзле Біле море (воно замерзає раз у півстоліття), але на материку їх зустріли кулемети й міномети ГПУ – живими вернули трьох. Або іще одна втеча чистокровного поляка Стерельґовського, мешканця американської Каліфорнії, який потрапивши несподівано на Соловки у 1934-ому, через два роки разом із російським рецидивістом-злодієм Ваською Бєловим і претендентом на трон короля у циганській автономії Томою Михаєм вкрали у берегової охорони моторний човен і подались у білий світ – назад вернули двох, лише не сина вітру… Це може стати захопливою повістю. Сідай і пиши! І дякуй Підгайному, українцеві з Кубані. Він ніколи не зневірявся у неминучому визволенні України (навіть у підфашистському Харкові 1941-1943 років): «Україна буде, бо які б Москва нам не чинила тортури і як би вона не намагалася з нашої молоді яничар зробити, але їй це не пощастить…». Бо лиш воля, свобода – ось природний стан української душі.«ГПУ все знає, все, що в повітрі, на землі і на три метри під землею!» – ці слова на початку його страдницької дороги Семенові Підгайному мовив слідчий. Яка точна характеристика зловісної і безкарної сили в тодішньому суспільстві! Сьогодні важко таке навіть уявити. Хоча – уявити можна…