Упродовж свого правління колись весела й безтурботна дівчинка Лізетт, котра з тих пір ні в чому не знала міри, в останнє десятиліття життя якось враз потрапила в суцільну смугу невезіння. Та не виснажливі війни, між ними найтриваліша Семилітня (1756-1763), не страшна убогість країни та безправ’я мільйонів підданих, і навіть не особисті матеріальні втрати з віком лякали її.
Найбільше діставало відчуття, що з кожним днем безповоротно відходять молодість, врода, здоров’я і чоловіча увага. Батько її, Петро І, з якихось своїх особистих міркувань назвав дитину нетрадиційним для роду Романових іменем Єлисавета. Подібно 16-гарматній шняві, спущеній на воду роком раніше, улюблених собаці і кобилі перської породи. Але ім’я-оберіг, як побачимо далі, не додало щастя в життєпис майбутньої імператриці.
Уже в дитинстві Єлисавета Петрівна під впливом французьких вихователів стала записною модницею. Легковажні порядки версальського двору у розповідях імпортних вчителів видавалися взірцем нашій «весёлой баловнице». Якраз з її легкої руки російський бомонд майже на півтора століття перейшов на французьку мову. Свою пристрасть до моди вона не обмежувала, хоча й «жила и царствовала в золочёной нищете» (В. Й. Ключевський).
Під час пожежі в Москві 1753 року, крім самого палацу та ексклюзивного меблевого наповнення в ньому, згоріло чотири тисячі її суконь та безліч дорогущих французьких косметичних засобів. Причиною став один з численних феєрверків, теж запозичених із Франції. Питається, чи не через ті труднощі та збитки від пожежі затримався початок спорудження Єлисаветинської фортеці? Після смерті Єлисавети Петро ІІІ виявив у Літньому палаці царственої тітки гардероб з 15 000 суконь, частково лише по разу або й зовсім не вдяганих, два сундуки шовкових панчох, кілька тисяч пар взуття, більше сотні сувоїв багатих французьких тканин.
«Елисавета отличалась веселым нравом, необычным жизнелюбием и свободой в личном поведении. Известно и то, что в свете сурово осуждались ее «увеселительные встречи в пригородных резиденциях». Однако городской фольклор к её поведению относился более чем снисходительно» – пише сучасний знавець старого Петербурга Наум Синдаловський.
Російський же белетрист Євген Маурін у романі «Людовик и Елисавета» досить точно змальовував імператрицю такою собі нарцисисткою: «Елисавета совмещала в себе московскую набожность с французским легкомыслием и распущенностью. От вечерни императрица неслась во весь опор на бал; а с бала уезжала, чтобы поспеть к заутрене. Она молилась долго, истово и искренне, но по временам прерывала молитву, чтобы подойти к зеркалу и лишний раз полюбоваться на свои приятности».
Так само, разом з церковними службами, імператриця зловживала їжею, хмільними напоями та безперервним інтимом. Своїм норовом дуже нагадувала свого жорстокого батька-психопата. Була як хворобливо мстива, так і невмотивовано добра до попів, які вчиняли злочини. А от одній зі своїх любовних суперниць, яка висміяла вбрання Єлисавети, коли та ще не була імператрицею, пригадала образу через добрий десяток років. Наталії Лопухіній (так звали пересмішницю) відрізали язика і заслали в глибоку глухомань, а потім ще через півтора десятка років дозволили в’їзд до столиці, аби демонстративно вихваляти гуманізм в імперії, де відмінена смертна кара. Винних можна було забити киями, але це не вважалося смертною карою. Цинічно говорилося, мовляв, хто ж винен, що у злочинця виявився такий слабкий організм, коли не витримав сотню-другу або й більше ударів при катуванні. До речі, сумно відома Салтичиха стала «знаменитістю» якраз при правлінні Єлисавети Петрівни.
Нижче подаємо цитати інших авторів, присвячені її життю і царюванню.
«Однажды, ещё в юные годы, она горько плакала от того, что ей нравились четыре кавалера сразу, и она не знала, которого выбрать»; «В ожидании женихов Елизавета веселилась, предавалась любовным утехам и ждала своего часа»; Мардефельд, посол пруського короля Фрідріха II, повідомляв патрону: «...вона щоденно по кілька разів приносить жертву на олтар матері Амура». Біограф Казимир Валішевський зазначав, що на богоміллях і в паломництвах у святі місця, Єлисавета не обходилася без коханців, з котрими проводила вільний від молитов час.
Крім короткочасних захоплень, її постійними «заручниками» були камергер Олександр Бутурлін, обергофмейстер двору Семен Наришкін, прапорщик Олексій Шубін, Петро Шувалов, Олексій Розумовський (з цим укладений морганітичний шлюб), Роман і Михайло Воронцови, Карл Сіверс, камер-паж Пимен Лялін, кадет Микита Бекетов, кучер Войчинський, гренадер Михайло Івинський, Валентин Мусін-Пушкін, корнет лейб-гвардії кінного полку Микита Панін, Іван Шувалов. За такого насиченого ритму життя чи знаходила імператриця час для державної діяльності?
Історик Михайло Щербатов у праці «О повреждении нравов в России» писав так про це: «Сия государыня из женского пола в младости своей была отменной красоты, набожна, милосерда, сострадательна и щедра; от природы одарена довольным разумом, но никакого просвещения не имела, так что меня уверял Дмитрий Васильевич Волков, бывший конферанс-секретарь, что она не знала, что Великобритания есть остров; с природы веселого нрава и жадно ищущая веселий; чувствовала свою красоту и страстна умножать ее разными украшениями; ленива и недокучлива ко всякому, требующему некоего прилежания делу, так что за леностью ее не токмо внутренние дела государственные многие иногда лета без подписания ее лежали, но даже и внешние государственные дела, яко трактаты, по несколько месяцев, за леностью ее подписать ее имя, у нее лежали».
Не вдаючись в детальніший аналіз держдіянь Єлисавети Петрівни, наведемо кілька її іменних указів на початку 50-х років XVIII століття. Тобто, у період визначальної для наших країв закладки фортеці Св. Єлисавети:
1.«Ея императорское величество соизволила указать именным своего императорскаго величества указом: в Новом Зимнем дворце в камер-юнкерских и прочих покоях отобрать до тридцати кошек, а ежели набрать будет невозможно, то хотя купить, которыя, посадя в коробы, отвезть в новой же Летний дворец и покормя неделю, или более времени, для переводу мышей впускать в покой ея императорскаго величества и для того от придворной конторы приставить особливых людей, по лучшему усмотрению.
Марта 12 дня 1750 г.»;
2.«Ея императорское величество именным своего императорскаго величества указом изволила указать для посажения в новосделанные при Головинском ея императорскаго величества доме зимние покои набрать Дворцовой канцелярии кошек до трехсот и посадя оных в те новосделанные покои, в немедленном времени прикармливать и как прикормлены будут, то в те покои распустить, чтоб оныя по прокормлении разбежаться не могли, которых набрать и покупкою исправить от той канцелярии и то число кошек содержать всегда при дворе ея императорскаго величества непременно, которым для прикормки и содержания сделать от гоф-интендантской конторы по близости Головинскаго дворца особливый покой.
Октября 27 дня, 1753 г.»;
3.«Ея императорское величество именным своего мператорскаго величества указом изволила указать: для находящихся в апартаментах ея императорскаго величества котов – говядину и баранину не отпускать, а отпускать дичь. Того ради Придворная контора во исполнение онаго ея импе¬раторскаго величества именнаго указа приказали: обретающихся на кормовом погребу офицерам дать ордер и велеть для помянутых котов доныне отпускаемую говядину и баранину в отпуск не производить, а вместо онаго отпускать в каждой день рябчиков и тетеревей по одному.
Октября 16 дня, 1754 г.».
Ті миші з котами, як і маніакальні страхи згоріти під час пожежі та боязнь Божої кари за діяння злочини батьків, постійно переслідували імператрицю, набуваючи гіпертрофованих форм.
Що вже говорити про серйозніші проблеми, скажімо, про хід Семилітньої війни, коли військові дії охопили не лише Європу, а й Америку, Азію та частково Африку. Росія встряла в них, не маючи ніяких уявлень ні про власну мету, ні про витрати у майбутній бойні. Після тривалого перемінного протистояння Петербург вийшов з конфлікту без найменшого для себе виграшу. Натомість Прусія – противник Росії – одержала прекрасні перспективи для об’єднання Німеччини в могутню єдину імперію, чим з успіхом і скористалася. Бездарних єлисаветинських полководців-головнокомандувачів кілька разів міняли. Людські ресурси швидко танули і поповнювати їх вдавалося тільки завдяки віковічному російському постулату «бабы еще нарожают». Зі своїх постів «полетіли» найвищі сановники імперії канцлер Олексій Бестужев-Рюмін, фельдмаршали Степан Апраксін і Петро Салтиков, інші. Імперська скарбниця не витримувала тягаря Семилітньої війни. Армія не отримувала платню вісім місяців, держборг становив 18 млн крб (фінансовий дефіцит сягнув рівня річного бюджету).
В останні роки життя Єлисавета перетворилася на руїну. Крім спадкових хвороб, давали себе знати й набуті постійними зловживаннями у відправленні фізіологічних потреб. Усе вкупі невблаганно сточувало колись міцний організм. З’явилися припадки епілепсії, які щодалі частішали. Після них цариця важко відходила, кілька днів не могла розбірливо говорити. Криваві рани, що відкрилися на ногах, ніяк не гоїлися. Єлисавета Петрівна все частіше запиралась у палаці, не залишала його, навіть міністрів приймаючи у спальні. Відомості з армії приходили не ті, які вона очікувала. Війні не видно було кінця, Фрідріх ІІ Пруський не здавався.
З листа французького короля Людовіка XV своєму амбасадору в Петербурзі, барону Бретейлю (1761 г): «Я дізнався: останній припадок, що трапився з імператрицею, збудив побоювання за її життя, і хоч прилюдно не повідомляються ніякі відомості про стан її здоров’я, однак її темперамент, її бездіяльний та небезпечний для здоров’я спосіб життя разом з відмовою від лікарської допомоги підкріплює ці побоювання».
Ненавидячи дім Романових, генеалолог і публіцист, князь Петро Долгоруков зрештою написав, що 25 грудня 1761 року о четвертій годині дня «истомлённая распутством и пьянством Елизавета скончалась на пятьдесят третьем году от рождения».
Ось такі були тоді «упоительны в России вечера. Любовь, шампанское, закаты, переулки. Ах, лето красное, забавы и прогулки. Как упоительны в России вечера. Балы, красавицы, лакеи, юнкера. И вальсы Шуберта, и хруст французской булки…», де тільки Шуберт ще був гостем з майбутнього.
Леонід Багацький
P.S. Приходить на думку захоплення такими балами, юнкерами та іншою кацапською мішурою наших затятих єлисаветградців, які мріяли назвати ім’ям цієї шаленої Лізетт наше місто.