Готуючи матеріали пленуму обкому партії, Іван Петрович засидівся допізна. Додому йшов пішки – захотів прогулятися перед сном. Якщо центральна вулиця була добре освітлена, то, повернувши на Єгорова, Іван Петрович потрапив у суцільну темряву. Перед наступним перехрестям його штовхнули у спину і він зарив носом у кучугуру снігу. Грабіжник підібрав з тротуару шапку партійця і утік.
Іван Петрович дійшов додому, а це було за сто метрів від його будинку, і подзвонив до міліції. Але за «гарячими слідами» затримати грабіжника не вдалося.
Наступного дня оперативники перевірили усіх перекупників краденого у місті. Попередили торговців шапками на ринках, щоб ті повідомили, якщо хтось звернеться до них з норковою шапкою.
Але шапку Івана Петровича так і не знайшли. Чому? Стало відомо через місяць.
Грабіжник почув від міліціонера, який жив по сусідству з ним у заводському гуртожитку, що хтось пограбував обкомівця, і міліція посилено шукає злочинця. Тож вирішив узяти відпустку і поїхати до батьків у село, щоб відсидітися там.
Два тижні вулицями міста ходили міліціонери у цивільному одязі, чекаючи, що на них нападе грабіжник. Та за цей час, як на зло, не було жодного пограбування.
На нараді в обкомі партії другий секретар ні з того ні з сього нагримав на начальника УВС. А той викликав начальника карного розшуку:
– Мені не грабіжник потрібний, а шапка Івана Петровича! Або завтра у мене на столі шапка, або твій рапорт на пенсію!
І тоді оперативники вирішили «піти по колу» з форменою шапкою, щоб назбирати грошенят на пижикову шапку партійцю.
Наступного ранку начальник УВС поїхав до обкому партії з пакунком. Іван Петрович розгорнув папір, узяв у руки шапку і бережно одягнув її собі на голову. А шапка узяла та й упала аж на очі – оперативники прогадали з розміром.
– Це не моя! – як ображена дитина сказав Іван Петрович.
Зняв шапку і заглянув усередину:
– Точно не моя! У мене тут була мітка «ЦІП» – Цапенко Іван Петрович. Заберіть її собі!
Кажуть, цю шапку генерал подарував своєму батькові.
А шапку партійця міліція усе-таки знайшла. Грабіжник віддав її своєму меншому братові-десятикласникові. А той пішов у ній до сільського клубу на танці і почав там бешкетувати. Довелося викликати дільничного. Знаючи статки батьків хулігана, дільничний запитав звідки у нього дорога обновка. Школяр відповів, що брат подарував.
Дільничний чув про пограбування партійця, і запідозрив, що це могла бути його шапка, тож відвіз обох братів до райвідділу. Там старшому брату нагадали про плюси чистосердечного зізнання, і він розповів про пограбування по вулиці Єгорова.
Дільничному за розкриття пограбування другого секретаря обкому партії начальство достроково присвоїло чергове звання капітана.
Що ж стосується Івана Петровича, то цю пижикову шапку у нього ще раз украли, і уже безповоротно.
У сквері, що у сусідньому кварталі з приміщенням обкому партії, був єдиний у місті громадський туалет. Періодично з голів його відвідувачів грабіжники знімали шапки. Тільки присяде чоловік – злодій хап його шапку і утікати. Поки потерпілий підтягне штани, грабіжник устигає зникнути за рогом сусіднього будинку.
Івану Петровичу, який йшов з обіду на роботу, припекло зайти до туалету. А уже до обкому він йшов без головного убору.
Щоправда, цього разу чоловік не став викликати міліцію. Історія з першим пограбуванням була довго на вустах у недругів, тож він не хотів нових глузувань на свою адресу. Просто подзвонив начальнику відділу торгівлі і через годину у кабінет занесли пижикову шапку потрібного 56-го розміру.
Володимир Поліщук