… Рік тому під моїм рідним Харковом точилися запеклі бої. Вороги були всього за кілька кілометрів від Північної Салтівки, де я мешкаю. Їх там, біля об'їздної дороги, ледве стримували наші жовтороті нацгвардійці-строковики, підбиваючи рашистські танки джавелінами й відстрілюючись автоматними чергами від ворожої піхоти, яка накочувалась на них лава за лавою.
Утім, наступного дня, тобто 27 лютого, рано-вранці, рашисти все ж таки прорвали нашу оборону в районі П'ятихаток і вдерлися до центру міста. Тоді кілька годин усе, здавалося, висіло на волосині. Була велика загроза окупації Харкова. Адже слідом за цією ворожою хвилею могли накотитися й інші і вже повністю поглинути місто. Діяти слід було швидко й рішуче. На щастя, дві інші колони ворогів (вони наступали трьома колонами) були розбиті на околиці міста. Одна в Лісопарку, де рашистська бронетехнка забуксувала у мокрому, в’язкому снігу й була розстріляна, як у тирі, а іншу вдалося зупинити й розгромити ще на Олексіївці.
Дякувати Богу, 92 бригада і Харківська тероборона разом успішно справились із непрошеними гостями і в центрі міста. Залишки ворогів добивали того ж дня в 134-ій школі на вул. Шевченка. Прославлені ворожі десантники зі своїми старими картами заблудилися в незнайомому мегаполісі й вирішили чекати на підмогу в школі, котра трапилася на шляху їхніх "тигрів". Однак сподівання вороженьків на допомогу виявилися марними. Їхні командири про них забули (рускіє своїх таки бросают). А тому майже всі ці горе-вояки були знищені (крім двох, які здалися в полон). На жаль, повністю згоріла в полум'ї бою й школа.
Прикметно, що на підступах до міста був знишений владімірський омон. Ці рашистські "правоохоронці", крім стрілкової зброї, мали при собі щити, шоломи, гумові кийки та інше відповідне знаряддя, яким вони збиралися "пригощати" не згідних з окупаційною владою містян.
Анатолій Новіков