Тарас Шевченко до людини приходить у свій час і залишається поза простором і часом з кожним... і той кожен стає українцем, не завжди навіть усвідомлюючи це.
Я сама приходила до нього дитиною, коли мене брали в гості до своєї сестри Секлети мої бабуся (саме так – народна пошанна множина!).
Після нецікавих дорослих розмов про брата, що в Жданові, про сестру Марійку, що на Червоному клину, про пенсію і врожай, наступала хвилина, коли мої бабуся втирали краєчком хустинки губи і зроняли:
– Давай, сестро, "Мені тринадцятий..."
Баба Секлета з покутя брала "Кобзар", розгортала, ставила пальця на початок – і повільно починала... Потім переходила до "...Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі?"... Завжди на цих словах витиралися очі (обидві вдови: одна з 33– го, друга – з 38-го), хрестилися...
Для мене це були перші театри, сенси яких прочитую донині. Потім про Оксану, про сина Йвана (знов хрестилися – Івани в обох)... Інколи про Катерину, але не читали..., а приплющували очі й тихо так переповідали... деінде в два голоси...
А на кінець завжди було просить бабуся:
– Тепер "А я в попа обідала...".
І знову витирають очі...
Коли бабу Секлету забирав "у кватирю" син, вона в святошну хустину зав'язала "Кобзаря", поцілувати одвірки й поріг і повезла з собою мій театр.
Але на денці душі залишилось щось незбагненне, що дає сили жити й у врем'я люте..
Ольга Крижанівська