Хочу детальніше написати про Цоя. Відчуваю, що ця тема так чи інакше має бути проговореною. Що трапилося з „вічноживим“, чому його так безцеремонно попросили з України? Чи це вияв радикалізму на емоціях від війни, чи за цим ховається щось більше?
Подією, що спричинила появу цих запитань, став виступ вуличних музикантів у Львові, які відмовилися припинити співати пісні Цоя і нахамили з використанням нецензурної лексики депутатці, яка зробила їм зауваження. Й у зв’язку з цим моє перше запитання: а вони співали Цоя на вулицях Львова щоби що? Це був такий перформанс, який мав би показати нашу культурну відкритість і те, що мистецтво не має кордонів? Чи хлопцям просто ліньки міняти репертуар і вчити акорди інших пісень? І якщо перше, а не друге, то за якими ознаками ми змогли б це зрозуміти? Якщо у вас висока культурна місія — вперед, але будьте готовими за неї постраждати й отримати не просто зауваження, а кулак в пику від когось, кого, на відміну від вас, торкнулася війна, кому росіяни, чию культуру ви пропагуєте, принесли біду. Але судячи з реакції, й це добре видно на відео, чуваки не замислюються над такими глобальними речами, вони просто діють по накатаній, не вмикаючи свідомості. Й почуття такту поруч з ними ніколи не ночувало.
Слідом за своїм вождем Путіним, „хороші росіяни“, а за ними й деякі українські апологети „хороших“, з початку повномасштабної фази війни волають про канселінг російської культури. Мовляв, а Пушкіна-то за что, і хіба Толстой чи Достоєвський робили злочини в Бучі? Щодо цих персонажів я тільки можу відіслати всіх, хто хоче заглибитися в тему, до праці Єви Томпсон „Трубодури імперії“, де вона дуже детально розповідає, як російські літературні класики майстерно конструювали колоніальний наратив, який дотепер панує в усьому світі. Як возвеличували підкорення імперією все нових і нових земель і стверджували споконвічне право Росії на ці території, зображаючи автохтонні народи або жалюгідними, злобними й нездатними створити цивілізацію, або ж просто блідим тлом, на якому розгортались великі драми росіян.
Але, повертаючись до нашої теми, до чого ж тут Цой? До чого вся російська музика, яку ми так любили і яка багато в чому сформувала нашу ідентичність? Можу розповісти, як „канселінг“ відбувався в моїй окремо взятій голові, та й у серці, хоч як би голосно це не звучало. Для багатьох українців усе змінилося з початком війни. Але особисто я й далі слухав улюблених російських виконавців. Основним антиросійським гаслом тоді було „Путін х*йло“. Тоді здавалося, що це й справді „війна Путіна“ (мантра, яку сьогодні як папуги повторюють „хороші“), що відсутність відверто людоїдських висловлювань — достатня підстава не розділяти відповідальність за військову агресію. Але після 24 лютого в мене просто зникло бажання слухати російське. Не тому, що я робив над собою якесь зусилля, не тому, що мною керували якісь ідеологічні установки, й навіть не тому що я припинив любити Цоя, Окуджаву, Гребенщикова, Умку, Богушевську чи Зою Ященко. Я просто не можу більше взаємодіяти з культурним кодом народу, який цілеспрямовано й без жодних сентиментів руйнує мою землю, нівечить цілі екосистеми, нищить і розкрадає музеї, скидає бомби на мирні міста, ґвалтує і вбиває людей, нівечить мільйони людських доль. І єдине, що турбує найкращих представників цього народу, що їх недостатньо люблять і недостатньо їм співчувають, адже це вони головні жертви путінського режиму.
Росіяни далі тремтять над своєю великою культурою, влаштовуючи на всіх можливих західних майданчиках істерики й розповідаючи, як поруч із ними не хочуть стояти на одній сцені. Але вони не помічають однієї простої речі: це вже не культура, а труп культури. Вони вбили її власними руками. Адже культура й мистецтво зокрема — це завжди жива реакція на те, що відбувається з нашим світом. А в російських митців, усіх до єдиного такий самий гострий зір і слух, як у покійника. Їм не чути запаху крові, згарищ і смерті, вони можуть тільки поширювати свій власний запах розкладання. Російські музиканти сьогодні — це в кращому разі ті, хто висловився за мир, але продовжує, ніби нічого не сталося тішити своїх шанувальників концертами, нормалізуючи таким чином війну. Бо справді, не припинить же Путін війну, а простим людям, які ні в чому не винні, потрібно знімати стрес. Або ж це ті, хто відверто зігує, й таких більшість. Просто пройдімося по персоналіях, яких разом з Цоєм ми вважаємо легендами російського року й на чиїй творчості зростали. „Арія“, „Чиж“, Бутусов, „Запрещённые барабанщики“, „Крематорий“ — усі зігують.
І знову повернімося до питання, а який стосунок має до всього цього Цой? А такий, що не існує Цоя самого по собі, він явище культури. Культура померла, і всупереч усім написам на всіх стінах, він помер разом із нею. Так, він не дожив до наших часів, і ми не знаємо, якою була б його реакція на війну, яку веде його народ, хоча чесно, краще й не знати. Але культура — не тваринка, яка тут ще жива, а тут уже мертва. Вона окрім діахронічного, має ще й синхронічний вимір. Вона існує у світі, який понад часом. Або не існує.
Не знаю, можливо колись росіянам вдасться виростити пагін нового життя на тому згарищі, в яке вони перетворили все живе, що в них було. Але для цього, як мінімум, повинне змінитися покоління, має бути зроблена колосальна робота з демонтажу імперського, колоніального дискурсу, з глибокого усвідомлення всіх помилок, які привели цю націю в точку, де вони зараз. Без покаяння, без постійного нагадування собі, яке зло Росія завдала поневоленим народам протягом усієї своєї історії, духовне відновлення неможливе. Треба набратися хоробрості й почати це відновлення, заради пам’яті Цоя, Окуджави і всіх прекрасних людей.
А ми самі розберемося зі своїми музичними та літературними вподобаннями. А аргументи прекрасних світлих людей, тих, що „над схваткой“, про те, що ми нічим не кращі, нехай вони згорнуть трубочкою й засунуть туди, де ніколи не світить звезда по имени солнце, бо це риторика нацистів часів Другої світової війни.
Сергій Філіпов