6 листопада сорок років тому перестало битися серце нашого земляка, поета, прозаїка й драматурга Валерія (Валер’яна) Юр’єва.
Він фактично належав до шістдесятників, поділяв їхні погляди, дружив з яскравим представником нового покоління української літератури Миколою Вінграновським. У ньому органічно поєднувалися і чиста, як весняний ранок, лірика («Не купуй, дівчино, паперові квіти, їх дощі не мили, не куйовдив вітер…») і громадянська поезія («Чи є у мене в світі вороги, чи є ненависть і любов у серці? Скажу одверто, люде дорогий, з тобою разом маю нині все це…»). По собі Валерій залишив шість поетичних збірок, дві повісті і п’єсу «Золота троянда», написану за мотивами «Вершників» Яновського.
З Юр’євим мене познайомив мій старший брат Анатолій під час поїздки до Кіровограда. Але меншого Куманського він тоді не запам’ятав. Познайомив нас вдруге Валерій Гончаренко, з яким ми подружилися, коли я почав працювати в Кіровоградській картинній галереї. Туди, до мене, вони часто заходили вдвох. Якраз вийшла збірка віршів Юр’єва «Доля», і він її представляв у книгарнях та бібліотеках. Імпровізована презентація відбулася і в галереї. Одного дня, коли Юр’єв завітав до неї, на екскурсію прийшли старшокласники котроїсь із кіровоградських шкіл. Валерій виступив перед ними, зачитавши й свої «Станси» без цензурної правки, чим неабияк налякав учителя, котрий їх привів.
Ми стали приятелями. І коли я перейшов на роботу в молодіжну газету «Молодий комунар», де працював Валерій, він мене благословив, натискуючи на тверде «Ч», незабутніми словами: «Чоловіче, ти йдеш на важкий хліб, але завжди свіжий».
Поет від Бога, Юр’єв був здатен на вчинки, які з часом переростали в легенди. Так, одного разу, зібравшись у відрядження, щоб написати нарис про молоду вчительку, він почув, що десь на Лелеківці табором стали цигани. Валерій пішки добрався туди, цілу ніч говорив з ромами, співав разом з ними українських пісень і слухав циганських. На роботу з’явився десь опівдні наступного дня і замість того, щоб сісти за редакторове замовлення, написав чудового вірша про мандрівного відданця степової свободи – «Білий циган»:
На призьбі сини, як гриби восени,
Доброго роду втіха.
Про клапоть землі гомонять вони,
І я тікаю від стріхи.
Від стін, де у рамах сріблиться скло,
Де шафи, духи, телевізор.
В мене інше життя було:
Молот, горно, залізо…
А ще вітри – розвеселі брати,
Безмежжя гарячих далей!
Циган сонцем у небі крутив,
Наче вінком з мигдалю...
Коли редактор запитав його,чи готовий матеріал, Валерій філософськи відповів:
– Для того, щоб написати гарний нарис про молоду вчительку, треба в неї щонайменше закохатися.
Етнічний росіянин, він гостро реагував, коли стикався із зневажливим ставленням до української мови. Якось Валерій потрапив у лікарню. Під час обходу, лікар, котрий його знав, підійшовши, запитав:
– Как вы себя чувствуете, товарищ Юрьев?
– Дякую. Почуваюся добре, – відповів поет.
– Знаете, – сказав лікар, – вы там у себя в редакции говорите по-украински, а здесь – как все, на русском. Вы же можете говорить по-русски?
– Можу.
– Так и говорите.
– Так я и говорю – пошли вы …
І точно назвав «адресу», куди має піти лікар.
Наступного дня під час обходу той уже звернувся до нього::
– Як ви почуваєтеся, товаришу Юр’єв?..
У 1972 році поет виїхав до Миколаєва. Та життя не милувало його на берегах Інгулу – ні в Кіровограді, ні в Миколаїві, що і вкоротило Валерію віку. Час від часу приїздив у своє місто, кілька разів ми з ним тут зустрічалися. Одного разу (я вже працював редактором кіровоградської районної газети), щойно зібрався на сесію районної ради, де мав бути обов’язково, як зателефонував Гончаренко:
– Старий, передаю слухавку Юр’єву.
Ми привіталися.
– Підскоч на автовокзал, – почув знайомий голос. – Не мав змоги побачитися з тобою. Через годину від’їжджаю, давай зустрінемося.
Я вибачився, сказав, що не зможу, пояснив, чому
– Шкода. Ну, що ж, до наступного приїзду, – сказав Валерій.
Та наступного приїзду не було. Через якийсь десяток днів надійшло повідомлення, що Валерія Юр’єва не стало…
Спогад про той день і досі ятрить душу. Ми часто переносимо побачення з близькими людьми на завтра, післязавтра – заважає то одне, то друге. А життя непередбачуване і далеко не завжди розвивається за нашими сценаріями.
Броніслав Куманський