А розкажіть, будь ласка, який ваш Шевченко. Ясно, що в кожного він свій. Який його вірш, чи уривок, чи цитата вас найбільше пронизує? Через яку поезію ви з ним говорите? Або він з вами?
Із школи пам’ятаю тільки "Мені 13-й минало", ми його вчили напам’ять, і асоціювалося воно з чимось чорним та неприємним.
Чому Шевченко великий і геній, я не розуміла, але й не сперечалася.
От в педагогічному в нас уже був цілий семестр, присвячений Шевченку. І викладав його ви знаєте, хто: Григорій Дмитрович Клочек. Він широко відкрив мені очі на те, що Шевченко – це пророк.
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять... – це був 2000-й рік, Кучма, проросійщина, олігархія.
До Роми Бойка (Чуба), який на воротях патріотичного табору для дітей вивісив жовто-блакитний прапор, прийшло СБУ з питаннями "Шо це за х…?". Та ви малі були, може, тоді ще.
Окрадена була Україна, її збудили – дали незалежність – але скільки ж в неї було вкрадено українського....
Григорій Дмитрович нам показав, що Шевченко передбачав майбутнє.
А ще він одразу дав мені завдання виступити з аналізом поезії Шевченка на відкритому уроці.
Я вперше нарядилася в сестрин піджак і білу блузку і розказувала:
Все йде, все минає, і краю немає...
Куди воно ділось, відкіля взялось?
Ні дурень, ні мудрий нічого не знає –
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав'яло, навіки зав'яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім.....
Мені, переляканій, тоді перший раз аплодували і назвали розумничкою, і може завдяки цьому воно так добре й пішло. То вже був мій Шевченко, але ще не той, що аж до сонячного сплетіння.
А на останньому курсі я писала дипломну в покійного Леоніда Васильовича Куценка. І звучала ця тема ні багато ні мало так: "Комплекс меншовартості українського народу і причини його появи на основі дискурсу української літератури".
Методом серйозних досліджень десятків наукових праць я доводила, що комплекс меншовартості насправді не наш, а в нас його розвивали – угадайте хто – барабанний дріб – правильно! Росіяни. (тут замість росіяни треба інше, нецнзурне слово). І як бидло намагається відчути свою значимість, тільки когось принижуючи, так росіяни намагаються все життя нас або висміяти, або знищити — самостверджуючись за наш рахунок.
І якраз тоді я роздобула в Зої Лебідь касету з піснями гурту “Кому вниз”.
Це було щось позамежне. Ніхто ніколи і ніде краще не поклав Шевченка на музику. Та це навіть не музика. Це щось таке ж потужне і сильне, як і самі слова.
Україна вперше почула їх ще на легендарному фестивалі "Червона рута" в 1989 році. Думаю, Шевченко хотів би, щоб його слово звучало саме так.
Стоїть.... в селі Суботові...
На горі високій
Домовина України — широка, глибока...
Ото церков Богданова, там то він молився –
Щоб москаль добром і лихом з козаком ділився...
Мир душі твоїй, Богдане. НЕ ТАК воно стало.
Скільки я не намагалась розказати красиво цю поезію, вже на середині починає душити клубок в горлі.
Мockалики що заздрИли — то все обчухрали,
Могили вже розкрадають та грошей шукають,
Льохи твої розкопують.....
– вони ще тоді, ще при Шевченкові, все, все крали, все вивозили, — і не лише матеріальне... Він знав.
Скільки разів під час цієї війни, коли ставало вкрай тяжко, я вдивлялася в карту України на стіні і проказувала цей вірш. Як код. Як мантру. Як молитву. І завжди, зі сльозами, ставало легше.
Церков-домовина розвалиться — і з-під неї встане Україна
І розвіє тьму неволі, світ правди засвітить
І помоляться НА ВОЛІ невольничі діти....
І “До Основ”яненка”. Вони схожі — ці дві поезії і ці дві пісні. Я би сказала “До Основ’яненка” сильніше за всіх схожа на Pink Floyd. От тільки Pink Floyd не відгукується таким болем, бо там не про власний майже вбитий, майже страчений народ, який ледь жевріє.
Чайка квилить, літаючи, мов за дітьми плаче – над порожнім степом, де колись гуляли вільні, сильні козаки, де була Україна — але вона розчавлена московським чоботом. Її немає. Кругом Московщина, кругом чужі люди.
Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани,
Не покриють Україну червоні жупани....
Обідрана, сиротою — понад Дніпром плаче....
Тяжко, важко сиротині — та ніхто не бачить.
— але крізь цей відчай пробивається нічим не пояснена — нічим, крім як вмінням бачити майбутнє, вмінням розуміти найглибшу суть свого народу — ВІРА в те, що Україна повернеться, витримає, переможе.
Тільки ворог ще сміється.
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже.
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда –
І чиї ми діти.
Отак до мене говорить Шевченко. Крізь бас-гітару і низький потойбічний голос Андрія Середи.
Коли бачиш навколо один морок і опускаються руки – він мені нагадує, хто ми.
Надія Паливода