Минулого року в цю пору біля пам’ятника Тарасу Шевченку в нашому місті не звучали його вірші, не майоріли прапори мітингові, не лягали в підніжжя квіти. Уперше за всі понад тридцять років нашої відновленої державної незалежності.
Музи замовкли, бо заговорили гармати. Країна стала на захист всього того, що спородив геній нашого Пророка – окремішності, свободи, гідності. У березні були найтяжчі часи. І в Шевченка ворог тоді цілив насамперед – як у буквальному розумінні (Бородянка, Балаклія), так і в метафорично-символічному сприйнятті цього твердження.
Ми встояли і вистояли рік. Ми зміцніли, хоробрість і відвагу наших вояків оцінив світ – визначилась тверда дорога для подолання планетарного зла, рашизму.
І ми повернулись із жовто-блакитними квітами вдячності до пам’ятників Тарасові. Жодна людина планети не удостоїлась такої кількості їх, як Шевченко. Ми відчинили двері музеїв, театрів, класів, аудиторій – для вславлення його таланту, мудрості, любові. Ми продовжуєм пізнавати і відкривати Шевченка – для цього замало всього життя.
За вчора й сьогодні я відвідав мізерну частку тих заходів пошанування Шевченкового генія, які відбувались у нашому місті. Але й протягом цих кількох годин почув і пізнав багато фактів, думок, речей, з чого можу зробити висновок: ці пізнання безкраї. Я все життя перечитую його «Кобзаря», його російськомовну прозу, щоденникові нотатки, листування з видатними його сучасниками, спогади сучасників про живого Тараса, передивляюсь оригінали й репродукції його картин та графічних творів. Я перечитав значну Шевченкіану, яка в кілька разів за обсягом переважає власне створене Шевченком (Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Петро Жур, Дмитро Красицький, Юрій Івакін, Павло Зайцев, Дмитро Чуб, Микола Будник, Григорій Грабович, Дмитро Косарик, Григорій Клочек, Юрій Матівос, Сергій Чанін, Володимир Панченко – це не всі, чиї книги стоять на полиці домашньої книгозбірні)… Перечитав, переглянув, переосмислив, наче й вичерпав ту криницю знань – а вони все прибувають…
Ось юний історик Сергій Мілютін наводить факт пошанування Шевченка в Олександрії на початку ХХ століття за участі молодих українців: їхнє зібрання розігнала місцева царська жандармерія, але не погасила в їхніх душах вогню, запаленого словом Тараса – вони всі відбулися в житті: Дмитро Чижевський, Панас Феденко, Василь Недайкаша, Андрій Долуд, Гнат Юра. Тільки про цей один факт із шляхами його учасників можна цілу книгу написати. А чи знають нині про це олександрійці?
«Якби Бог не послав нам Шевченка, то ми були б уже Кубанню: без української мови, освіти, театру, книжки, кінофільмів – лиш коли-не-коли з надр пам’яті проб’ється пісня козацька» – одна фраза з густо насиченої півторагодинної лекції професора Григорія Клочека.
«Науковці підрахували, що в своїх російськомовних творах – кілька поем, повісті, «Журнал» – Шевченко використав 21548 слів, а класик російської літератури Олександр Пушкін у всій своїй творчості – майже на триста слів менше» – це один лиш факт із публічної лекції пані професорки Світлани Ковтюх.
«Поему “Катерина” Шевченко написав у 24 роки, а “Гайдамаків” у 27…» – нагадала присутнім очільниця письменницького осередку Надія Гармазій. Шедеври феміністичного дискурсу й національного спротиву.
Мистецтвознавець Володимир Мороз знайомив із твором Володимира Федорова: Шевченко зі свічкою в руці востаннє спускається крутими гвинтовими сходами свого житлового приміщення і майстерні в Академії мистецтв. Ні авторського підпису, ні дати створення – це ж важливо… Але ще важливіше – чин автора картини: Шевченко сходить у безсмертя… Таким твором мала б пишатись найвизначніша галерея.
А ще сльоза в очах актора Миколи Ярошенка, коли він читав Шевченків «Заповіт».
…Коли я вийшов із театру, яскраво світило сонце й чомусь подумалось, що такі дійства слід би було проводити не посеред дня, коли всі зайняті, трудяться в поті чола, а ввечері. І не в малому залі, а зі справжньої сцени для переповненого партеру і балконів. Та й реклама б потужніша не завадила. Це ж разова вистава, а не захід для звіту. Ох…
Війна з орками триває. Шевченкове слово надихає наших вояків, волонтерів – мотивує, гартує. На фронті і в тилу.
Василь Бондар