Шлях режисера

У 95-у річницю з дня народження видатного українського театрального режисера Івана Казнадія, я хотів би поділитись спогадами про мого талановитого батька, патріота України, згадати той великий внесок, який він зробив у скарбницю українського театрального мистецтва.

«Цей вірш про мене…»

Його батько, мій дід, був колгоспним бухгалтером у селах Рогова та Бабанка Уманського району Черкаської області. Мати займалася домашнім хазяйством і померла досить рано, коли Іванові було лише 12 років. «Коли я уперше прочитав вірш Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало...»,– згадував батько, – я розплакався, бо про мене був той вірш».

Після закінчення школи, у 1940 році, незадовго до початку війни, Іван вступив до радіотехнічної школи ФЗО (російська абревіатура, що означає «школа фабрично-заводського навчання») у Одесі, яке було майстерно замасковане під 1-е ремісниче училище. Але готували там не ремісників, а військових зв’зківців для штабів та танкових військ. Це дає підстави вважати: СРСР готувався до війни не менше, ніж Німеччина. Одразу ж після початку війни училище евакуювали до сибірського міста Тобольська. Там, у Тобольську, Іван познайомився з видатним українським театральним режисером й засновником театру імені Заньковецької у Львові Борисом Романицьким, який був евакуйований у Тобольськ разом з театром, і який створив у Тобольську театральний гурток. Там мій батько уперше прилучився до театрального мистецтва, зігравши роль у виставі гуртка, за п’єсою Олександра Корнійчука «В степах України».

У 1942 році Іван пішов до воєнкомату й попросився на фронт. Йому тоді ще не виповнилося й 18 років. У 1942 року його було направлено до 2-го Омського воєнно-піхотного училища. Закінчивши 6-місячний військовий курс, Іван, у серпні 1943 року, потрапив до екіпажу танка Т-34 як радист-стрілець. Танк входив до 14-го навчального танко-самоходного полку 3-ї Гвардійської танкової армії генерала Павла Рибалка, яка, у свою чергу, була складовою частиною 1-го Українського фронту під командуванням маршала Івана Конєва. То була та сама 3-я танкова армія, яка, у 1943 році, за хитро придуманим планом українського генерала Павла Рибалка, швидко й непомітно перемістилася з південного Букринського плацдарму на північ до Лютізького плацдарму під звук виючих сирен, щоб німці не почули гуркіт танків, аби забезпечити раптовість наступу на Київ з півночі. Цей факт зафіксовано у багатьох історичних документах та у радянському фільмі-епопеї «Освобождєніє».

Під час наступу армії на Київ, у центрі курортного міста Ворзель, танк підбили. Ніхто з екіпажу не постраждав, але довелося чекати, поки танк відремонтують. Потім Іван воював у Західній Україні, Польщі, Румунії та Австрії. До Берліна так і не потрапив. Після закінчення війни, аж до 1949 року, Іван Казнадій служив у Австрії, патрулюючи австрійські ліси на англійському танку «Валентайн».

Через танкові прориви на сцену

Під час військової служби, Іван Казнадій захопився художньою самодіяльністю, організовував концерти для військовослужбовців свого полку, сам складав їх програми, та навіть ставив невеличкі театралізовані коротенькі вистави на військову тематику. Одного разу, після закінчення війни, на концерт у Відні, на якому Іван Казнадій виконував роль конферансьє, завітав дуже відомий тоді співак-емігрант Петро Лещенко, відомий слухачам 1920-х-1940-х років виконанням популярних пісень «У самовара я та моя Маша» та інших. Петро Лещенко жив тоді у Румунії, сумував за Батьківщиною, і тому з великим задоволенням виконав ряд пісень зі свого репертуару. Виходець з Херсонської губернії й великий шанувальник театру, Петро Лещенко, швидко здружився з моїм батьком, і навіть запросив його до себе у Бухарест, де Лещенко тримав ресторан і співав. Але, на жаль, у ті часи, для радянського військового, така подорож була неможливою.

У тому ж 1945 році, у Відні, Іван Казнадій брав участь у театралізованих концертах групи радянських військ у Австрії, і зіграв культову тоді роль Владіміра Лєніна. На концерті був присутній комадуючий 1-м Українським фронтом маршал Іван Конєв. Конєву дуже сподобалося виконання ролі Лєніна моїм батьком. Після концерту Конєв прийшов за куліси й сказав моєму батькові: «Ти, Ванєчка, молодець, якщо, окрім танкових проривів, ти займаєшся акторською діяльністю. Твоє місце у театрі».

У 1951 році, після закінчення довгої післявоєнної військової служби, мій батько вступив на режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, який закінчив у 1956 році. Був учнем відомого театрального педагога професора Мар'яна Крушельницького. У 1953 році зустрівся у Києві з відомим російським «фронтовим» письменником Костянтином Сімоновим, який приїжджав у Київ для зустрічі з українськими авторами та творчою молоддю. На зустрічі був присутній відомий український сатирик Остап Вишня.

Свідками на весіллі були Ада Роговцева та Костянтин Степанков

Навчаючись у інституті та проходячи стажування у театрі, Іван Казнадій здружився з Олександром Корнійчуком, Лесем Гончаром, Дмитром Павличком та відомими українськими акторами Амвросієм БучмоюМиколою ЯковченкомНаталією Ужвій, Задніпровським, оперним співаком Дмитром Гнатюком та іншими виконавцями.

Студентом Іван одружився з тоді теж студенткою театрального інституту, моєю матір’ю Світланою Мартиновою, й обоє пронесли любов до театру через усе своє життя, розвиваючи та збагачуючи українську театральну скарбницю. Шафером і дружкою на весіллі були їхні друзі, а нині добре усім відома зоряна театральна пара Ада Роговцева та Костянтин Степанков.

Першим кроком режисерської кар'єри Івана Казнадія була постановка у Кіровоградському театрі ім. Марка Кропивницького вистави «Люська» за п'єсою Г. Мазіна, яку Іван Казнадій поставив у 1955 році. У тому ж році Іван Казнадій поставив спектакль «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці» за п'єсою М. Старицького. У 1957 поставив виставу «Чому посміхалися зорі» за п'єсою відомого драматурга Олександра Корнійчука, якого Іван Казнадій добре знав, і з яким підтримував дружні стосунки аж до самої смерті О. Корнійчука у 1972 році. А у 1961-му, у Київському драмтеатрі ім. Івана Франка, Іван Казнадій вперше поставив знамениті «Фараони» за п'єсою Олекси Коломийця, що входили у репертуар майже усіх українських та навіть деяких російських театрів, і йшли з великим успіхом кілька десятиліть. Хочу також додати, що мій батько також зробив неабиякий внесок до написання й самої п’єси «Фараони», хоча це і не відзеркалено в історії української драматургії.

Український репертуар – це небезпечно…

У 1962 році місцева влада запросила Івана Казнадія до міста Дніпропетровська, до драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка. Там він поставив низку важливих спектаклів, таких як «Марина» М. Зарудного за поемою Т. Г. Шевченка, «Тарас Бульба», «На світанку», «Поцілунок Чаніти» та інші вистави. У 1965 році йому було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України. У 1966 році їздив на курси підвищення кваліфікації у Ленінград, де зустрічався з дуже популярним тоді естрадним актором-сатириком Аркадієм Райкіним.

Батько був великим патріотом України, й завжди намагався ставити п’єси українського репертуару й українських драматургів, таких, як Іван Микитенко. Він віддавав перевагу українським виставам над творами російського та радянського репертуару. У 1967 за анонімними скаргами деяких акторів театру, та під тиском тодішнього першого секретаря Дніпропетровського обкому КПРС Олексія Ватченка, змушений був покинути Дніпропетровськ, та переїхати до Львова, де він працював у Львівському театрі Радянської армії. Одного разу, вже у 80-х роках, коли батько приїхав до Дніпропетровська на декаду народного мистецтва, до нього підійшов якийсь згорблений сухенький дідок з паличкою. Батько не впізнав у тому колишнього кремезного широкоплечого актора Богдана N (не буду називати прізвище). Той ледве промовив до батька: «Здрастуйте, Іване Васильовичу... Це я Богдан (N). Не впізнаєте?.. У мене ракове захворювання, вже остання стадія, мені недовго лишилося... Я там на вас колись писав скарги... Тож, пробачте мене...» І пішов.

У 1969 році мій батько і мати повернулися до тодішнього Кіровоградського музично-драматичного театру ім М. Кропивницького, де він робив свої перші режисерські кроки. Протягом роботи у театрі ім. М. Кропивницікого, що, за календарем ЮНЕСКО, вважається першим професійним українським театром, або театром корифеїв, як його називають в Україні, Іван Казнадій поставив багато вистав як суто українських, так і зарубіжних драматургів, такі як «Горлиця» О. Коломійця, «Пам'ять серця» О. Корнійчука, «Трибунал» білоруського драматурга А. Макайонка, «Варшавська Мелодія» Зоріна, «Мільонерка» за п'єсою англійського письменника та драматурга Бернарда Шоу, «Майська ніч» М. Старицького та інші.

Та ось, у 1974 році, комуністична верхівка Кіровограда провела так звану «реконструкцію» приміщення театру, у результаті якої ложі, у яких сиділи корифеї українського театру, були зламані, акустичні пристрої зали та сцени знищені, а фасад та загальний історичний вигляд приміщення було втрачено. Іван Казнадій виступив з різкою критикою рішення місцевої влади, за що й поплатився: тодішня комуністична верхівка, зокрема керівники відділу пропаганди та агітації, обласного управління культури та облвиконкому звільнили його з роботи, й талановитому режисерові довелося працювати черговим режисером у другорядних театрах та клубах майже 10 років, до самої пенсії.

З розпадом Радянського Союзу й поваленням комуністичної системи, правда перемогла, й нова міська влада запросила Івана Казнадія на посаду головного режисера з метою відродження історичних традицій театру корифеїв. З потроєною енергією він узявся за діло й поставив ряд важливих п'єс, включаючи заборонену ще з царських часів п'єсу «Перед волею» Марка Кропивницького. Тоді ж Іван Казнадій й виступив перед місцевим керівництвом з ініціативою щодо реставрації приміщення театру й повернення йому історичного вигляду.

Окрім театральних вистав, в останні роки своєї творчої діяльності Іван Казнадій також брав активну участь у організації українських фольклорних народних вуличних торжеств та театралізованих народних обрядів, які він блискуче знав і які із задоволенням ставив у вже незалежній Україні. Завдяки своєму таланту театрального режисера та серцю патріота, мій батько Іван Казнадій зробив дуже великий внесок у розвиток й збереження української театральної культури, оберігаючи тим самим, попри усі незгоди, українську національну гордість та свідомість.

Сергій Казнадій

На фото: Іван (крайній справа) з екіпажем танка Т-34, Польща, 1944 рік; Іван Казнадій (сидить) з товаришем Петром Павлюченком у формі учнів ремісничого училища, м. Одеса, травень 1941 рік; Іван у фронтовій виставі веде допит німецького аса, роль якого виконує його товариш Петро Павлюченко, Австрія, 1945 рік; Іван Казнадій – маститий режисер.


Надрукувати   E-mail