Увесь хід так званої громадянської війни в Україні наскрізь пройнявся духом гонитви за матеріальною вигодою, замаскованою ідеологічним флером. Антураж того часу не обминув і Єлисаветградщину. У місцевій повітовій газеті «Известия» за 4 березня 1922 року повідомлялося, що кіровоградський карний розшук по гарячих слідах намагається розкрити нахабну крадіжку привезеного з Москви тканинного краму на 138 млн. руб. (за тодішнім курсом корова коштувала 50 тис. руб.), здійснену через пролом у стіні складу кооперативу «Швейник».
Вивівши таким чином 2760 «корів» з «громадського стада», як жартували обивателі, зловмисники поставили на вуха всю повітову міліцію. Учасники шайки з місцевих були досить швидко знайдені, допитані й засуджені, частину викраденого повернуто. Інший же, на порядок більший шмат, безслідно зник, ніби у воду впав. Проглядалися, правда, нечіткі сліди, що вели до залізничного вокзалу, але там пропадали. Звісно, що шукати на залізниці – марна справа – не для того товар доправили до пункту відправки у будь-який кінець тодішньої імперії.
Затримані розповідали про якихось двох гастролерів, котрі спланували операцію і спрямували тутешніх на згадану базу. Можна було тільки припустити, що наводка на товар одержана звідкись із центральних постачальних організацій і, очевидно, багатий тутешній улов гайнув назад до Москви. Детективи оперативно кинулися у столицю навздогін, але там хоч щось виявити не вдалося теж.
А тим часом, 5 березня на агітпоїзді «Жовтнева революція» прибув до Єлисаветграда голова ВУЦВИКу Григорій Іванович Петровський. Провів засідання з членами повітового виконавчого комітету і парткому, через пресу звернувся із закликом до селян виконати продподаток. Покартав робітників 3-го державного заводу (так тоді називалася «Червона зірка») за низьку революційну свідомість. Одночасно оголосив, що з наближенням весняної посівної усі хлібороби та червоноармійці, котрі засуджені не за контрреволюційні злочини, будуть амністовані та звільнені із в’язниць. Це був, так би мовити, парадний бік візиту.
Насправді Григорій Іванович мав на меті зовсім іншу – таємну місію. Кампанія, заради якої він прикотив, розгорнулася спонтанно: в Шуї місцева влада проявила ініціативу, почавши вилучення соборного начиння силами тамтешніх ентузіастів. Хворий тоді Ілліч вмить зорієнтувався і направив членам Політбюро секретного листа з цінними вказівками: «Взяти кількасот мільйонів золотих рублів (а можливо, й кілька мільярдів) ми повинні без огляду ні на що. І зробити це успішно можливо тільки тепер, бо ніякий інший момент, крім несамовитого голоду не дасть нам нейтралізувати маси». І далі: «Треба саме зараз провчити цю публіку так, щоб кілька десятиліть ні про який спротив вона й думки не допускала».
Звісно, що після таких масштабних акцій Ленін зі спокійним серцем міг давати рекомендації, як робити світову революцію далі. Він писав у Стокгольм комінтернівській діячці Ангеліні Балабановій: «Витрачайте мільйони, десятки мільйонів, якщо потрібно. У нашому розпорядженні грошей достатньо». А Микола Бухарін, найбоягузливіший із більшовицького синедріону, у захваті гучно захоплювався удатністю вождя революції, згадуючи ті героїчні дні: «...мы ободрали церковь, как липку, и за счет ее «святых ценностей» ведем свою мировую пропаганду; … мы воздвигли свою «церковь» при помощи православных попов, и уж доподлинно врата ада не одолеют ее; мы заменили требуху катехизиса любезной моему сердцу «Азбукой коммунизма», закон божий – политграмотой, посрывали с детей крестики да ладанки, вместо икон повесили «вождей» и постараемся для Пахома и «низов» открыть мощи Ильича под коммунистическим соусом... Дурацкая страна!» (перекладу на українську не підлягає – авт.)
Досвід шуйських «винахідників», заохочений Москвою, перекинувся на всю країну. Не маючи найменшого наміру виправдовувати церковну ієрархію в накопиченні величезних скарбів, скажемо, що й ленінське вилучення їх, безсумнівно, випадало з правового поля.
Україна також не пасла задніх – 8 березня прийнято постанову ВУЦВИКу та СНК УСРР «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим». А Петровський, випереджаючи час, поїхав на місцях координувати дії. Для того 6 березня скликав оперативну нараду особового складу повітової міліції. Акція вилучення у Єлисаветграді пройшла під калатання церковних дзвонів на сполох, а юрба розлючених прихожан, в основному жінок, кинулася фізично розправлятися з членами повітвиконкому. Тільки постріли вгору та на ураження припинили самосуд, що розпочався і набирав сили. У місті відібрано більше 40 пудів срібла, 17 діамантів, кілька кілограмів золотих виробів. Загалом у повіті забрано понад 70 пудів срібла.
У повіті, як скрізь, також лютував голод. Люди їли все умовно їстівне, але мерли сотнями на вулицях і вдома. Особливо потерпали Федварський, Устинівський, Компаніївський, Великовисківський райони, знеможені ще й військовими постоями.
Активно допомагав більшовикам в Єлисаветграді у справі церковних експропріацій інтернаціоналіст Франц Град з Німеччини, котрий, відразу, з’явившись на ясні очі Григорія Івановича, справив на того добре враження. Він ще наприкінці 1920 року разом з ешелоном 41-ї стрілецької дивізії прибув з Одеси в персональному вагон-салоні, виділеному йому радянським керівництвом, як колишньому наркому шляхів сполучення Баварської Радянської республіки.
Відомо, що революційний виступ 18-го року там зазнав поразки і тимчасовий червоний уряд змушений був емігрувати. Ось і опинився баварський міністр, тепер уже без портфеля, в країні Рад. Його тут дуже прихильно зустріли та завдяки протекції близького приятеля відомого Карла Радека наділили згаданим вагоном, аби інтернаціоналіст, їздячи всюди, рекламував світову революцію та комунізм – світле майбутнє всього людства. І партайгеносе з Баварії виправдовував надії російських соратників. Агітував переконливо. Більше, ніж на рік осів у Єлисаветі, час від часу вибираючись, як всі думали, в далекі пропагандистські мандри. Був запанібрата з місцевою владою від голови повітового виконавчого комітету до начальника міліції. Особливо подружився із заступником начальника повітової міліції, ще одним інтернаціоналістом, угорцем Луї-Перу.
Тепер же в повітовому місті пересіклися дороги агітаційного поїзда «Жовтнева революція» і такого ж агітаційного вагона з «народним трибуном» у ньому Францом Градом. Агітатор Франц прекрасно знав російську мову, був політично підкованим марксистом, справляв найкраще враження на екіпаж поїзда. Його ініціативна участь у ленінському грабежі церков також не залишилася непоміченою. Тому, коли запропонував причепити свій агітпункт на колесах до потяга, щоб разом переконувати несвідомі маси в більшовицькому дусі, його з радістю прийняли до гурту. Невдовзі «Жовтнева революція» поїхала далі, аж доки не зупинилася в Харкові.
Наприкінці березня зі столичного Харкова до карного розшуку Єлисаветграда раптом прилетів запит-повідомлення, що викрито крупного міжнародного шахрая 1895 року народження, уродженця Берліна, котрий шляхом обману одержував від влади різні пільги, вільно роз’їжджав по країні, навідувався до Харкова, Москви, Орла, Ростова, Одеси, доставляючи спекулятивні товари у великих обсягах. Його штаб нібито знаходився в тихому й непомітному малолюдному Єлисаветграді. Харківські правоохоронці цікавилися єлисаветградською діяльністю акули чорного ринку. Для місцевих детективів це був грім серед ясного неба, бо до паперів прикладалися ще й фото злочинця. На ньому красувався не хто інший, як Франц Град! Хто міг би подумати, що під личиною такого крицевого марксиста ховається смалений пройдисвіт. Він справді був німцем, справді приятелював з таким самим неперебірливим у засобах Радеком, але ніколи не бував у Баварії, не кажучи вже про обіймання там якихось посад. На ІІ Конгресі Комінтерну Граду вдалося сфотографуватися у ближньому колі поряд з Леніним. З тих пір історичне фото, краще, ніж будь-який інший документ, стало перепусткою до будь-яких радянських установ, що й дозволило зайнятися надзвичайно плідною спекуляцією.
Ну, як тут не згадати вічних, вигадливих і непосидючих «дітей лейтенанта Шмідта»? Далі – більше. Аби вгамувати апетит, інтернаціоналіст вже не зупинявся перед прямим криміналом, організовуючи крадіжки в особливо великих розмірах та зухвалі грабежі. Для того скооперувався з професійними злодіями на місцях, а згадана вище пригода зі «Швейником» – то непоодинокий результат такої кооперації. І доки єлисаветградська міліція аж у Москві набивала собі гулі, шукаючи вкрадений товар, він спокійнісінько зберігався на єлисаветградському вокзалі у вагоні при урядовому ешелоні, з яким пізніше благополучно від’їхав подалі від місця злочину. Але пролетарські криміналісти, якби й знали про те, не захотіли б наживати собі неприємностей і недругів серед всесильних «народних комісарів».
Досить з них недавнього випадку, коли один знам’янський правоохоронець (С.В.Климов) був на місяць арештований і звільнений без права поновлення в органах. І за що? Тільки за те, що, як писав у «Страницах истории кировоградской милиции» Григорій Харичкін, Климов склав протокол на секретаря Президії ВЦІКу Авеля Єнукідзе за порушення «слугою народу» у нетверезому стані громадського порядку на людному пероні вузлової станції (радянський чиновник намагався силоміць затягнути до свого вагона жінку, котра відчайдушно опиралася) і категорично відмовився вибачитись перед зальотним високим столичним діячем. Але це так, між іншим…
Військовим трибуналом крупний грабіжник і шахрай Франц Град засуджений до розстрілу, заміненому згодом на п’ять років відсидки. Але і такий строк зменшили. Постарався «відмазати» інтернаціоналіста вірний друг Карл Радек, про якого навіть морально, політично й фізично негидливий Ленін казав, що після хвилини спілкування з тим хочеться негайно помитися від маківки до п’ят.
Отже, Єлисаветград у 1922 році був більше грішним, ніж святим…
Леонід Багацький