Якраз у ці різдвяні дні виповнилось би 85 років Василеві Стусові. Поетові від Бога. Але й таких поетів Україна мала. А от тих, хто, потрапивши в жорна системи, не схибив, не сфальшивив ні в слові, ні в дії, як думав, так і писав, як писав, так і жив – таких мало. Вони – на вагу золота. Вони – наші вічні моральні орієнтири, наш стержень, який множиться у молодих душах і не дасть нам зламатись.
Поет, хоч і коротко, був причетний до нашого краю. Про це – розвідка письменника Василя Бондаря, зроблена ним ще у 1990-му році, коли живі були ті, хто пам’ятав поета.
«…Поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона, там витеплів душею…»
Про перепоховання тіла Василя Стуса і його побратимів на рідній землі я почув з «каламутних хвиль», як ще донедавна називали радіостанцію «Свобода». А наступного дня, 18 листопада, вилетів до Києва.
«З часу перепоховання Шевченка в 1961 році Україна не бачила такої похоронної процесії в столиці», – напишуть згодом навіть в офіційній пресі. Та який важкий, стражденний був шлях В.Стуса на батьківщину! Прочитайте записи Володимира Шовкошитного в цьогорічному четвертому номері тижневика «Україна»: його навіть мертвого боялися і намагалися робити все, аби тіло поетове залишилось у чужих сибірських мерзлотах.
Не одна столиця – вся Україна проводжала сина в страсну путь. «Господи, який же він молодий і красивий!.. За що?» – заламувала руки обіч процесії молода жінка. «Каво ета харонят?» – питала інша. «Великого сина України», – відповідали їй. «Стуса? – перепитувала. – Нє знаю такова…»
А портрет Василя, обрамлений вишитим рушником, плив у масі тисяч синьо-жовтих прапорів та корогов, дивився Василь з портрета на світ печальними очима, дивився в сьогодні з тих страшних, припудрених облудною щербицько-брежнєвською пропагандою благополуччя років…
Пройде небагато днів, і чиясь злочинна рука на попіл перетворить вінки й хрест, саму поетову могилу на Байковому цвинтарі.
Хто він – Стус? Якого так шанують одні і так бояться чи ненавидять інші?
Хай вибачать мені ті читачі, які вже прочитали нечисленні публікації про поета в республіканській періодиці, за те, що я повторююсь. Але більшість читачів, може, й не знає, що Василь Стус теплим крилом своєї долі торкнувся й нашого краю.
Де? Коли? Чи пам’ятають його люди?
Дві доброзичливі жіночки, працівниці Гайворонського райвідділу народної освіти, недовго листали архівні зшитки кінця п’ятидесятих років. «Є!» – радісно сповістили (я їм трохи розповів перед цим про поета).
Пожовтілий папір, трохи вигоріле чорнило:
«Наказ №292 по Гайворонському райвідділу народної освіти від 15 серпня 1959 р. Призначити Стус Василя Семеновича на посаду вчителя укр. мови Таужнянської семирічної школи з 15 серпня 1959 року. Підстава: наказ по облвно №98 від 14.VII.59 р. Зав. райвно Ніколайчук».
Переписував із того зшитка все до коми, що стосувалось поета (а це не так і багато: відомості на виплату зарплати за пів місяця 336 крб.83 коп. на старі гроші учителю першого розряду; наказ про звільнення з посади 16 жовтня 1959 року «в зв’язку з призовом у Радянську Армію» – підписала наказ виконувач обов’язків завідувача райвно Колупаєва; відомість на виплату «двотижневої допомоги на основі повістки – 349 крб.83 коп.»; і розбірливий, вчительський, з легким нажимом підпис – В.Стус), переписував я ці папери, а працівниці бігали по кабінетах, розпитували імена вчителів тодішньої Таужнянської семирічки… Понад тридцять літ же минуло…
Два місяці, рівно два місяці перебував на Кіровоградщині Василь Стус. Але пам'ять залишив по собі.
Показую знімки поета, надруковані в журналах «Україна», «Вітчизна», «Дзвін» вчителю військової підготовки Кузьмі Артемовичу Цимбалистому в селі Хащуватому.
– Я його вже не впізнав би… – скрушно хитає головою. – Якийсь зажурений він на цих карточках, це він, мабуть, після того, як його почали цькувати. А я пам’ятаю його не таким. Веселий був, жартував, у клуб на танці разом тоді ходили. Ось запам’яталось, як він казав: «У ваших дівчат, степовичок, ноги тонші, а в донбаських – товщі». Ми тоді неодружені були обоє… Я сиротою ріс, без матері. Старший був від Василя, уже після армії, але щось тягнуло мене до нього, молодшого. Познайомились у перший же день, як він тільки в Таужне приїхав. Як зараз бачу його: молодий, худорлявий, стрункий. Чуб густий… Ні, такого як оце в журналі, не впізнав би.
– Кузьмо Артемовичу, як вчителя, фахівця, ви знали його?
– Я викладав фізику й математику тоді, на уроках не бував у Василя, але що до нього учні горнулися – це всі знають. Після уроків він залишався з учнями, хотів більшої грамоти їх вивчити… Бідне тоді було село, школа під соломою… Полюбив він Таужне наше, учнів своїх, от ви знайдіть його учнів, попитайте…
Тридцять один рік минув звідтоді, а пам'ять у вчителя чіпка. Бо змушували згадувати ті два місяці не раз. Я це зрозумів одразу, як тільки запитав, чи говорить йому щось прізвище Стус. Кузьма Артемович скинув брови: «А ви не з КГБ?»
Майже всі, з ким мені довелося зустрітись на Стусових стежках Гайворонщини, свого часу опитувались працівниками дежбезпеки. Дуже доскіпувались чекісти витоків Василевого націоналізму: «А чи не поправляв він вас, коли ви якесь слово не по-українськи говорили?»
Страшна система. Талановитий поет Василь Стус заплатив життям їй тільки тому, що був сам собою, що говорив, як думав, що прагнув захистити свій народ від манкурства, пригноблення, замаскованого етноциду.
Мине багато років, коли таужнянські його ровесники вже не впізнаватимуть Стуса («зажурений, печальний») з публікованих нині у журналах фотографій, і поет в тюрмі «Дубровлагу» напише страшне своє послання нащадкам «Я обвинувачую», яке закінчить так:
«Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську тому, що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972-1973 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховано на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір».
Василь Стус із цього гуманістичного покоління. Він зневажав політику, та не міг не втрутитись у неї, бо не міг мовчати, коли кругом чинилось беззаконня. А ще він був гордий і твердий, як камінь, безкомпромісний – так сказав про поета Вячеслав Чорновіл, а такі брежнєвській системі вадили.
…Та до 1972 року, до першого ув’язнення було ще далеко. Над обрієм займався росяний серпневий досвіток 1959 року під Гайвороном.
Вчителька Сальківської десятирічки Л.В.Маєвська (Денисюк у дівоцтві):
– Конференція вчительська під Гайвороном проходила. На базі «Чайка», коло Бугу. Василь усю ніч напередодні не спав, а вдосвіта прийшов зарошений до пояса. «Конференція ж сьогодні! Та й якщо бродити, то взяв би когось з собою…» – ми до нього, жартуючи. А він: «Ні, там треба було ходити тільки самому!.. Яку я красу бачив: серпень, зорі падають, трави густі некошені, туман над Бугом…» (Зараз ті місця залиті водою – гідроелектростанція). Йому подобалось у нас, якби не забрали в армію, то хтозна скільки б прожив у Таужному… Нас тоді, молодих, було чимало в обох сільських школах: Кузьма Артемович, Любов Матвіївна, я… Молоді, неодружені – товаришували. У Василеві нас вражала висока культура в усьому. Найкраще це відчувалось у розмові. Він приїхав сюди вчителювати із Донбасу, а нам було соромно за себе, що так калічимо рідну мову. Проте він ніколи не дорікав нам, не було цього… У клуб ходили гуртом часто, але Василь не танцював: читав газети в бібліотеці, аж поки танці не закінчаться, а тоді вже всі разом додому вертаємось… Чи була в нього дівчина тут? Не знаю. До нас він одноково ставився, по-товариськи.
– А пише ж ось Стус в одному із своїх звернень до читачів: «І знову – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав вчителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва…»?
– Не знаю. Може, й був хто, але ж ми помітили б… Ми тоді були скромнішими від теперішніх дівчат. Він був перший хлопець, з яким я поцілувалась, але ж то вже коли прощались, коли проводжали його в армію. По-товариськи. Ми удвох з Любов’ю Матвіївною його на станцію проводжали.
Усі пам’ятають ті проводи: і Цимбалистий («За столом випили по чарці вина – червоне, солодке вино тоді було всюди, – посиділи, побалакали; отоді я вперше взнав, що Василь вірші пише: знаєте що, каже, давайте я вам два вірші прочитаю; вірші мені не запам’яталися, а голос то й зараз чую: низький голос, густий – дикція гарна…»), і Маєвська («Мене мати тоді вперше в житті лаяла, що пізно додому прийшла – поїзд відправлявся далеко за північ, а поки із станції вернулися…»), і Л.М.Савчук…
Любов Матвіївна Савчук, вчителька російської мови Заваллівської десятирічки, здається, трохи насторожено зустріла мене на порозі. Розговорились у її непросторій квартирці. Показує велику цьогорічну публікацію з «Комсомольской правды», а з публікаціями в республіканській періодиці не знайома – записує, де й коли. Мова заходить про листування.
– Писав він і мені, і Маєвським, і хазяям, у яких жив, листи з армії, але недовго. Мені, мабуть, з пів року. Не знаю, куди ті листи поділись. Ні, працівники КГБ не забирали, десь просто загубились… Жалкую зараз. Гарні листи писав Василь, довгі, теплі…
– Вірші в листах були…
– Не пам’ятаю. Здається, не було. Василь мені ще тут, у Таужному, давав свої вірші читати, в зошиті загальному, з коричневою обкладинкою. На вечір. Ліричні, філософські вірші. Багато слів у його поезіях я не розуміла тоді…
Любов Матвіївна, повагавшись, підійшла до шафи, недовго перекладала книги, зошити й подала невеличкий записничок:
– А це ось Василь мені у прощальний день записав два вірші.
Я не сподівався, що знайду через стільки років автографи Стуса на землі, де він прожив усього два місяці. А могло ж би зберегтись більше. Скільки б розказали нам сьогодні ті його армійські листи…
З багатьма людьми говорив у Таужному: хтось пам’ятає більше, хтось менше.
На городі з учителькою-пенсіонеркою говоримо. Коли це, зачувши нашу розмову, обзивається молодиця:
– Ви про Василя Семеновича розпитуєте? То це ж мій класний керівник!.. Гарна була людина, чуйна. Він мені, сироті, як ішов до армії служити, всі свої книжки зоставив – тоді не в кожного були підручники… У нас кажуть: як людина хороша, то довго помниться…
Л.П.Кочубей називає своїх однокласників: Ганна Чорна, Василь Горячковський, Надія Рибчак, Ганна Цимбалиста…
Немає вже хати-семирічки, де вони вчились в останньому класі: пустирище, поросле бур’яном, на тому місці. Зосталась лиш пам'ять. Може, хто й більше пам’ятає щось про свого вчителя, відгукніться!
Після Гайворонщини, де «витеплів душею», Василь Стус служив в армії, працював у пресі на Донбасі, вступив у аспірантуру столичного інституту. Аспірантом він виступив на захист людських прав, які безжально почали розтоптуватись у середині шістдесятих. «Встаньте, хто протестує проти репресій української інтелігенції!» – ці слова громом прозвучали у перші дні вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» після перегляду фільму «Тіні забутих предків». Поета за цей вчинок викинуть із аспірантури Інституту літератури. Після короткої хрущовської відлиги починались брєжнєвські заморозки: перед поетом і літературознавцем стали зачинятись двері редакцій газет та журналів. А в найчорніший рік брєжнєвського культу на Україні, 1972-ий – перший арешт і ув’язнення: п’ять років суворого режиму і три заслання. Через вісім років В.Стус стане «рецидивістом». Я тоді навчався в столичному університеті. Але навіть краєм вуха не чув ні про повторний арешт, ні про закритий судовий процес – країна успішно будувала комуністичне майбуття.
…Йшов перший рік перебудови. У мордовському концтаборі четвертого дня осені під час чергового тривалого голодовування перестало битись виснажене серце Василя Стуса. Ця звістка прокотилась по всьому світу, бо книги поезій Василя Стуса видавались, читались і перекладались у Франції, США, ФРН, Англії, висувались на здобуття Нобелівської премії. Про його правозахисну діяльність знали далеко за межами України. Тільки не в Україні. Режим усе зробив для цього. Лише тепер стало зрозуміло і їм, хто чинив суд над Поетом: його слово не має кордонів, ні в які кайдани його не закувати!.. Ось-ось у республіканському видавництві має побачити світ перша поетична книга Василя Стуса на рідній землі.
К.А. Цимбалистий скрушно хитає головою:
– Ні за що таку людину звели зі світу… Я натрапив якось був у сімдесятих роках на заміточку в газеті чи журналі: Стус і ще якихось три засуджені – націоналісти… Невже ж це той самий, що в Таужному був? От, думаю, такий наче нашенський хлопець, а націоналіст…
Ми ще довго сидимо на лавчині під гінкими тополями, гортаємо журнали, читаємо вірші. «Спасибі вам, що таку добру звістку мені принесли», – скаже він на прощання. А мені у відповідь хочеться подякувати всім, хто береже добру пам’ять про поета (Маєвські цілу теку публікацій з офіційних і неформальних видань зібрали, думають оформити куточок Василя Стуса в школі, читати уроки про його творчість, збираються запросити поетового сина Дмитра в гості!..).
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям…
Василь Стус часто докоряв рідному народові, але ніколи не зневірявся в ньому.