Моя подруга з регіону, де ворожих прильотів менше, ніж на Запоріжжі, якось запитала: «Скажи, а у вашому Оріхові залишилося щось не розбите? І невже там досі мешкають люди?»
Це неймовірно, але після жахливих атак, яких зазнає маленьке горде містечко, воно досі є нескореним зернятком України: його б’ють, а воно проростає волею й оптимізмом. Людьми! І таки справді — там живуть люди, навіть повертаються у свої обпалені домівки ті, хто їх раніше полишив. Посеред літа хтось із них варить вареники з вишнями, які вціліли після смакування шпаками, а хтось підкопує молоду картоплю, яку садили, ризикуючи потрапити під обстріли. Живуть!
У меткої, мов бджілка, співробітниці Червоного Хреста Людмили Щебетун я взяла кілька номерів телефонів місцевих жителів, якими вона опікується. Пані Людмила повідала, що мешкають тут здебільшого старші люди, молодь із дітьми виїхала з небезпечного міста.
За іронією долі мої співрозмовники живуть на вулиці Молодіжній. Хоча іронія тут ні до чого, бо років 40-50 тому, коли облаштовували сімейні гніздечка, вони справді були молодими. Роки минули, а вулиця розрослась і тримає їхню молодість кожним деревцем, камінчиком, а тепер так само, як люди, потерпає від жахливих ворожих атак.
Про життя-буття в Оріхові — вустами його жителів з вулиці Молодіжної.
Ганна Василівна: «Війна застала мене на 69-му році в лабетах діабету, інших болячок. Ніколи й не припускала, що стільки горя випаде нам. Понад рік мешкала в Запоріжжі, там було безпечніше, проте після перенесеного інсульту відчула, що не можу дати собі ради, і повернулася до доньки в Оріхів. Живемо вдвох і долаємо ці страшні випробування разом. Удома, як-не-як, є свій дах, квадратні метри, за які не треба платити. У місті зі своєї пенсії 5700 віддавала чотири тисячі гривень за помешкання, яке винаймала, приблизно півтори тисячі йшло на ліки, ось і всі гроші. Дякувати Богу, наш дім дивом уцілів, хоча довкола бовваніють розбиті, без вікон і дверей. Виручає город, навесні посадили картоплю, цибулю, часник. У садочку вишні, абрикоси. Живемо на мою пенсію, бо епідемстанція, місце роботи моєї доньки, нині не працює.
Двічі на місяць дочка у Запоріжжі купує ліки або щось вкрай необхідне. В Оріхові є маленький базарчик, але він далеко, та й ціни там не для нашого гаманця. Проте гріх було б сказати, що ми кинуті напризволяще: отримуємо гуманітарну допомогу, яку надає і міська рада, і Червоний Хрест, про нас турбується квартальний і стежить, щоб ніхто не залишився обділеним. Місто з початку війни без газу, топимо дровами, так пережили вже дві зими. Немає подачі води, але й тут призвичаїлись: на вулиці нам встановили великі ємності, з яких беремо воду.
Війна накоїла страшної біди, погнала людей зі свого гнізда у світи. Дехто все ж повертається, люди гуртуються, одне одному допомагають. Якось я порахувала, що на нашій Молодіжній вулиці залишилося душ двадцять пенсіонерської «молоді», ну і зо три десятки осель, де запалюють каганці чи ліхтарики, бо мало в кого є світло.
У місті багато бездомних котів, собак. Люди їх підгодовують, шкода тваринок. У нас також двоє песиків, вісім котів, виживають разом із нами. Може, дочекаємось кращих часів. Дуже хотілося б…»
У Єви Семенівни Вечері молодий голос. Вона кепкує зі свого гарного українського прізвища: «Колись молодшій дочці Наді однокурсники закидали: «Надю, неси вечерю!». А самій жіночці 13 червня виповнилося 80. Встала до сходу сонця, подякувала Господу, що зустріла цей день під дахом рідної хати, на власних ногах. Перш ніж розповісти про себе, із задоволенням повідала про дітей, яких у неї троє.
Старша донька завучем в одній із запорізьких шкіл, син працював сталеваром у місті, найменша донька мешкає в Саудівській Аравії. Рідну матусю не забувають, допомагають. «Жила я в селі, — розповідає жінка, — діти купили мені хатинку в Оріхові з усіма вигодами, щоб поживала в теплі й лиха не знала. А воно от взяло й накрило нас усіх. Дві зими як забули про газ, переобладнали піч на опалення дровами, трохи палива залишилося з минулої зими, а якою буде нинішня, навіть не загадую, адже до холодів треба іще дожити. Ось нещодавно на Сагайдачного був приліт, дві бомби впали, десятки будинків понівечені. Проте я не ховаюся, лежу в кімнаті й молюся, бо що має бути, те буде. Я вже всього перебоялася на віку, он наші молоді захисники, воїни, в землю лягають, нестерпно болить за них серце… Сподіваюся, що дочекаємось світлих часів. Якось із гуманітарною місією приїздив капелан і сказав: «Кріпіться, для чогось же Господь вас тут залишив».
І справді, впадати у відчай не можна і нема в цьому сенсу. Ну, не буває, щоб у мене холодильник був порожній, отримую гуманітарку, квартальний, Віктор Миколайович Євсюков, хороша людина, дбає про нас. А ще заходить до мене жіночка з нашої вулиці — Людмила Федорівна Черниш, ми потоваришували з нею. Діти телефонують уранці й увечері, просять, щоб виїздила, проте я їхати нікуди не збираюся, вдома найкраще. Людина, яка в селі прожила все життя, з усім може справлятися сама. Телевізор не працює? То є мобільник, я навіть кіно іноді по ньому дивлюся. Ще здатна в городі працювати, у квітнику. І радіти, що бачу все це. Господи, припини цю людожерську війну, спаси і сохрани Україну, захисти нас усіх…»
«Це просто пекло, чуєте, пекло!» — жінка у слухавці розридалась, не в змозі опанувати себе, дала волю емоціям, які переповнювали зболену душу. Реалії, особливо страшного воєнного часу, ми переживаємо кожен по-своєму. Але єдині на думці, що надто тяжким стало випробування, наслане агресором на наше спокійне мирне буття. І Оріхів, чудовий і квітучий, перетворився на згарище, кладовище мертвих будинків і мертвих людських мрій. Колись центр міста прикрашав оберіг наречених: у день весілля вони залишали тут яскраві стрічки із замочками як добрий знак, що роки не розімкнуть їхнє щасливе кохання. Ворог розтоптав цю красу, розігнав молодь із дітьми світом. Чи ж зберуться разом у рідному місті й коли? Чи зможуть загоїти обпалені крила, чи дочекаються з війни усіх найдорожчих людей?
Напевне, про це так гірко плакала ще одна моя співрозмовниця з вулиці Молодіжної — Наталя Сергіївна Ясько. Коли заспокоїлась, розповіла, що на цій вулиці прожила пів століття, а нині жінці 71 рік. Мешкають удвох із чоловіком, Володимиром Володимировичем. «Цей дім ми збудували своїми руками, — каже пані Наталя. — Звідси ми не виїздили жодного дня, а душа боліла, коли люди пакували пожитки. А куди їхати, хто і де нас чекає з нашими статками: після останнього підвищення моя пенсія ледь сягнула чотирьох тисяч, хоча стажу маю доволі. Та й думали у перші дні, що ця біда швидко закінчиться. А те, що доводиться переживати, хай Бог милує. Спершу ми з чоловіком ховалися від вибухів у підвалі. Проте там сиро, а у нас чимало болячок, то перестали туди ходити. Сидимо в коридорі й слухаємо, як над головами пролітає смерть. Словами не передати, як це моторошно. У нас були вибиті вікна, ми одержали матеріали і утеплили та закрили їх. Міськрада «горючку» виділила, пелети, я на шість із половиною тисяч купила їх. «Горючкою» і в добрий час не натопишся, чадить, її в кочегарках використовували, але ми й тому раді були, аби зігрітися. Так прожили дві зими. Надалі не плануємо нічого — як буде, так і буде.
Город навесні посадила — огірки, помідори, наче радієш врожаєві, але й боїшся навіть тої радості, бо згадую, що торік насадила помідорів, а як прилетіло, то понищило і помідори ті, ще й на городі величезна вирва. До центру, де є магазин, ринок, від нашої домівки чотири кілометри, пішки вирушати страшно, треба, щоб хтось підвіз. Під небом, яке несе смерть, і не хочеться ходити, щоб не застало лихо в дорозі. У нас у місті ні аптеки, ні лікарні. Дочка купує в Запоріжжі ліки і нам передає. Дякую за гуманітарку всім, хто про нас турбується. От питаєте мене про моє бажання, а нічого особливого й не хочеться, тільки одного: щоб ми не плакали, діти не плакали, і настав отой день, що без війни…»
…Ось такою вийшла наша розмова, шкода, що телефонна. Жіночки, аби не переривався мобільний зв’язок, бо він там рідкий гість, виходили хто на вулицю, хто на город чи в інше місце, де «ловить». Вони були щасливі поділитися наболілим, бо з дня на день живуть практично наодинці зі своїми невеселими думками. Ми і сумували, і раділи спілкуванню, а зійшлися в єдиному бажанні — зустрітися в Оріхові після Перемоги. На вулиці Молодіжній.
Ганна Кліковка, «Сільські вісті»
Автор висловлює щиру подяку за підготовку цієї публікації співробітниці Червоного Хреста Людмилі Щебетун.
На фото Національної поліції: Оріхівський будинок культури був зруйнований рашистською ракетою. Символічно, що портрет Тараса Шевченка залишився цілий і неушкоджений. Його тепер зберігають, як реліквію.