Тим, хто прагнуть руїн Кремля і синьо-жовтого прапору над ним, слід знати – цей гештальт українці закрили у 1917 році. Коли гармати Українського важкого дивізіону цілий тиждень обстрілювали Кремль, а козаки Запорозького полку пів року контролювали палац теперішньої путінської резиденції, над якою підняли український прапор. У центрі Москви двічі відбувався український військовий парад
З початком Першої світової війни українське життя в Москві було загнане в глибоке підпілля і звичайний обиватель міг публічно хіба дізнатись про "малоросійський театр". Майбутній організатор українського полку в московському гарнізоні – штабс-капітан (майор) Кузьменко – згадував, як одного дня побачив в газеті оголошення про такий театр.
Проте, вже через кілька днів Кузьменко зустрів в своєму 167-го піхотному Острозькому полку одного молодшого офіцера. Прямо списаного з котрогось із персонажів картини Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Кузьменко згадував: "На 250 офіцерів полку, з яких добра половина була походженням з України, це був єдиний свідомий Українець". Був це підпоручник (молодший лейтенант) Кузьмінський. Згодом, у 1918 році, "не дивлячись на свої 43 роки, на сім'ю, він вступив до Сірої дивізії" і "був замордований большовиками в Новограді Волинському". А тоді, напередодні революції 1917 р., у нього вже були "знайомства посеред українців інших Московських полків".
Кузьмінський познайомив Кузьменка із Арсеном Чернявським, майбутнім підполковником Армії УНР. Саме Чернявський розповів, що в Москві існує справжня українська хата – товариство "Кобзар". У лютому 1917 року Кузьменко потрапив на пам'ятну панахиду за Тарасом Шевченком у Москві, де "церква була повна українського громадянства". А ввечері того ж дня прибув "на реферат", який конспіративно проходив в одному з домів на вулиці Тверській. З військових у цій вечірній програмі брало участь лише близько десяти осіб. Були між ними й майбутній полковник Армії УНР Митрофан Попсуй-Шапка, уродженець Нової Водолаги на Харківщині. Були два брати Чернявські ( Арсена мав молодшого брата Сильвестра, згодом підстаршина Армії УНР). Балакали про революцію, "всім ясно було що це питання найближчого часу".
Початок революції
Через два дні після панахиди за Шевченком, 27 лютого 1917 р., Москву захопила всеросійська революція. І вже 3-го березня 1917 р. група старшин-українців, що брала участь у вечірньому Шевченківському святі, скликала перше віче Українського воїнства в Москві. Присутніми було близько 300 чоловік. Старшини були ті ж, що й раніше, але цього разу додався поручник Олекса Левицький – син батька української кооперації Миколи Левитського (того самого, що з його іменем пов'язана перша письмова згадка про вітання "Слава Україні!"). Зборами провадив Арсеній Чернявський, секретарював – Ілько Чудненко. Останній був тоді 19-літнім уродженцем Черкащини, а згодом стане поручником Армії УНР, працюватиме в українській дипмісії у Польщі, переживе концтабір Освєнцим і помре в 1961 р. у Варшаві.
"Зібрання носило характер надзвичайно підвищений, як на Великдень перед тим як панотець має святити паски. – згадував Кузьменко. – Після першої промови Арсена Чернявського в загальних рисах охарактеризувалось значіння революції". Наступними виступаючими були інші промовці. "Між ними перший п. [Олександр] Чопківський – чоловік талановитий, прекрасний промовець. Він прямо наелектризував, загіпнотизував приявних. У козаків національно-свідомих горіли очи полум'ям... Наслідки були незвичайні. Маленький гурток старшин і козаків почули перший раз за весь час що вони одне тіло".
У результаті цього віча створено Український військовий клуб Москви, "де мусить зібратись українське вояцтво, як в рідній хаті, для обміну думок, для вироблення тактики, для підпертя домагань свого народу своїм авторитетом та збройною силою". Обрано президію: голова – військовий інженер Ю. Авдієв (Чопківський відмовився); члени – підпоручники А. Чернявський та М. Попсуй-Шапка, штабс-капітан Кузьменко; секретар – хорунжий І. Чудненко. Проводу товариства доручено передусім подбати про "безпечне помешкання в найближчому часі", щоб зібрати нове віче "широко оголосивши про це по гарнізону".
Як і було заплановано на першому вічі українських військових Москви 3 березня Клуб організував справжній штаб – прямо на Арбаті. За спогадами Кузьменка, це було двокімнатне помешкання, яке українці міста називали "Elldorado". В одній кімнаті мешкав господар, а в іншій розгорталось українське життя: "Тут ночували приїзджі, тут збірались всі партії, тут одбувались співанки, тут же й ми пристроїлись. Засідання нашої президії ніколи не одбувались одні: одночасно співав хор, лаялись есдеки з есерами, читались лекції партійними діячами та ін. Одним словом Сорочинський ярмарок. Збірались ми часто, майже щодня".
Перша демонстрація: під яким прапором?
Коли революція дійшла до Москви – за спогадами Степана Сірополка – місцеві українці організували "величаву маніфестацію з українським прапором біля пам'ятника М. Гоголю на бульварі його імені" (поблизу Арбату) та повели роботу серед українських вояків, розташованих по московських касарнях.
Докладний опис цього публічного виступу залишив учасник подій кобзар Василь Ємець-Войнаренко. За його спогадами, численна українська колонія міста гуртувалась у той час на розі Воздвиженки та Нижньо-Кісловського провулку, в будинку під номером 7. Фактично – це був центр української громади Москви, де двері майже не замикаються.
Між собою, за спогадами голови Українського військового клубу Москви Ю. Авдієва, українці називали це товариство "Український комітет жертвам війни" або просто – "Український комітет". Очолював його багаторічний директор Державного банку в Москві Павло Одарченко із Лебединського повіту Харківщини.
Підготовка до маніфестації тривала під керівництвом Винниченка. На одному із засідань ухвалено нести лише один прапор – великий, червоний… Ідея нести два прапори – червоний і жовто-блакитний була відхилена, бо більшість соціалістів і чути не хотіла за національний прапор України. Пізніше всі вони перейшли до большевиків. Лише в день самої демонстрації "частина більш по національному настроєної соціалістичної молоді", а зокрема В. Ємець, до червоного прапора причепили жовто-блакитні стяжки. Зробив це фізично студент Комерційного Інституту Михайло Кушніренко – кремезний та симпатичний нащадок запорозьких козаків.
"Нехай, мовляв, Москва бачить, що то маніфестуватимуть сини щойно воскресаючої з мертвих України" – згадував Ємець. І коли патріотичні українські студенти з гордістю підносили національну символіку, використання якої при царській владі було під фактичною забороною, почувся жіночий голос: "А це що таке? Хто повісив ці стяжки? Зараз же їх зірвати!". Цю настанову озвучила дружина Винниченка – Розалія. "Та не зважаючи на це, ніхто з нас ані не ворухнувся, щоб зірвати нашу національну емблему" – згадував Ємець. Після повторного обурливого звернення Розалія "підскочила до прапора, хопилась стяжок і, зірвавши, шпурнула ними на землю". Ніхто не сподівався чогось подібного. Настала мертва тиша, яку порушив однопартієць Винниченка – Олександр Грудницький (загинув в боротьбі з більшовиками), зухвало висловившись про національне походження Розалії.
Самоорганізація українських вояків москви
Лиш після того, як у Києві зорганізувалась Центральна рада, у Москві організовано понадпартійну Українську Раду, яка включила представників усіх тамтешніх українських організацій. Цю раду до жовтня 1917 року очолював майбутній очільник Міністерства внутрішніх справ УНР Олександр Саліковський.
Громадсько-політична самоорганізація місцевих українців значно відставала від динаміки серед військових. Цю раду створено лише 18 квітня (майже через два місяці після початку революції). Осідок її містився за адресою: Воздвиженка, буд. Брискорн, кв. 35. Згодом на базі цієї ради створено ще Українську раду Центральної Росії, де заступником голови був очільник Українського військового клубу Ю. Авдієв.
У вояцтва справи йшли значно краще. Проте, форсовану самоорганізацію в армії одразу і категорично не сприйняло російське офіцерство. Попри це "негайно в цілому гарнізоні по частинах були закладені громади". І від кожної української військової громади до Українського військового клубу спрямовувались делегати, що дуже швидко перетворило українців у грізну революційну силу в Москві. У певний момент на це звернуло увагу й російське командування. 26 квітня 1917 року українців запросив на розмову самопроголошений комендант московського гарнізону підполковник Олександр Грузинів. Його відвідала делегація Клубу, яка "клопоталась, щоб з військових частей московського гарнізону виділили салдатів і офіцерів-українців і склали з них ядро національних українських полків".
Грузинів заявив депутації, що "визнаючи бажаним творення охочекомонних (добровольчих) національних військових одиниць, він не може погодитись на виділеня з полків окремих солдатів". Бо це може "відбитись на військовій міці російської армії".
Вимоги, які ставив Клуб були цілком в наративі самостійників М. Міхновського із Українського військового клубу ім. П. Полуботка в Києві. Йшлось про створення окремих українських полків, тобто застосовуючи якісний підбір. Соціалісти, йшли іншим шляхом – українізації усіх можливих підрозділів (масовий принцип). Грузинів відкинув самостійницький концепт. "Було досягнено одностайного дозволу Командуючого Округа" лише на "усвідомлення" вояцтва, яке походило з України. Але і цього було достатньо, щоб посилити працю. "Клюб розіслав листи і телеграми до всіх гарнізонів Московської Округи". Щоб вести "усвідомлення".
А працювати було серед кого. У одній Москві 4 травня 1917 року на Загальні збори зібралось 1200 українців-артилеристів, які представляли різні частини гарнізону. Артилеристи заявили: "ми постановляємо організовуваться в батарейні і бригадні і инші організації і єднатися навколо Українського військового клюбу в Москві".
І далі: "Ніякого чужого втручення в Українські справи на Українській землі ми не потерпимо і, коли потрібно буде, всі, як один, будимо боронити: свою волю, свою свободу, свою національну незалежність". Підписали резолюцію, зокрема писар Чернявський і присутній на зборах вище згадуваний пропагандист Ол. Чапковський.
Розгортання на всю московщину
На початку літа 1917 року політична ситуація для Українського військового клубу в Москві різко змінилась в позитивний бік. Комендантом Московского воєнного округу призначено російського соціаліста-революціонера Олександра Верховського. Відомого в армії борця із царським абсолютизмом. Він із розумінням поставився до вимог Українського військового клубу та заявив: "Я походжу з України, люблю український народ, розумію його інтелектуальні здібності, і тому рахуйте мене своїм приятелем. Все що Вам потрібно і що буде залежати від мене я зроблю" – згадував Кузьменко. Американська українська преса взагалі, згодом, напише: "Верховський походить з Волині і є свідомим Українцем.
Слово своє, майбутній генерал і воєнний міністр російської імперії, дотримав. Українці військового Клубу "в першу чергу розіслали телеграми і листи по всій окрузі про закладення українських громад в гарнізонах". Таким чином оргаінзовано українські військові осередки у Брянську, Ярославлі, Нижньому Новогороді, Твері, Івано-Вознесенську та в інших гарнізонах Московського воєнного округу.
Опісля, з дозволу Верховського, скликано в Москві з'їзд представників цих громад. На якому "приступлено до формування перших батальйонів в полках". А Верховський не лише погодив цю ініціативу, а "розіслав по гарнізонах телеграму в якій наказував негайно приступити до введення українців в [такі] батальйони" – згадував Кузьменко. У москві негайно організовано по одному українському батальйону в семи піших полках, окрім цього "цілий важкий 7-ий дивізон оголошений українським". Лише в кавалерійських підрозділах московського гарнізону "формування українців не відбулось за браком там українського старшинства".
За твердженням Кузьменка "це було звичайне явище, що в кавалєрії весь унтер-офіцерський кадр творили українці, а офіцери – вірно поддані". З цієї причини в кінних частинах Москви, як і скрізь по фронтах, українізація йшла дуже повільно. Проте, за спогадами Костя Смовського, один "кінний український полк імени гетьмана Калнишевського" таки було створено. У Московській військовій окрузі, у Твері.
Український військовий клуб Москви активно поширював свою мережу в основних гарнізонах Московського воєнного округу. Так, наприклад, ще у середині травня 1917 р. філію клубу створено в Рязані. На базі організованої ще в березні української громади, яка вже мала свій театр, хор і планувала відкрити школу для дітей
Переговори з Верховським і Керенським
Для посилення українського руху у Московському воєнному окрузі з Києва до Москви 5 липня 1917 р приїхав Кость Смовський, майбутній полковник Армії УНР (в еміграції – генерал). Від Петлюри він отримав повноваження "на Московську і Петроградську округи по українізації військових частин". На місці Смовський одразу ж організував Українську Військову Раду Московської округи. А також зібрав делегацію, до якої – окрім нього – увійшли полковник Мілашевський та сотник (капітан) В. Савченко. Ця делегація двічі відвідувала командуючого округом Верховського, вимагаючи формування українських частин.
Делегацію очолював Мілашевський (Міклашевський, Маклашевський) – командир 4-го окремого артилерійського дивізіону, до якого формально приїхав служити Смовський. Ця частина готувались для "відправки до Франції на поповнення російського експедиційного корпусу". Верховський – за твердженням Смовського – прийняв делегацію, але "не дав згоди на організування українських частин". Погодився лише "на зформування одного пішого полку" чисельністю до 2 000 вояків. Який мав би охороняти майбутні "Установчі збори" російського демократичного парламенту. Тобто до російських солдат російські офіцери вже тоді не мали довіри через їх деморалізацію.
За порадою Верховського делегація Мілашевського відвідала також і Керенського – главу Тимчасового уряду російської імперії. Цей в загальному підтримав позицію Верховського, але на вимогу формування більшої кількості українських підрозділів "почав говорити підвищеним тоном про український сепаратизм". Що Центральна Рада зраджує "російську безкровну революцію". Полковник Мілашевський, теж відповів підвищеним голосом. "Ми, представники українського війська, прибули в державних справах українського великого народу". На цю жорстку відповідь Керенський аж зірвався з місця, почервонів і походив по кабінету, щоб заспокоїтись. Мілашевський апелював до дозволу на формування польських частин.
Керенський, ще більше почервонівши, відповів: "Только в том случае, если Временноє правітельство не будет імєть вооружонной сіли, Україна і Польща могут стать самостоятельнимі государствамі! А балтійскіє малєнькіє государства вообще не могут существовать без Росії". На цьому розмова завершилась і українська делегація повернулась до Москви.
Згодом делегація вдруге відвідала Верховського. І отримали відповідь, що "нельзя дєліть шкури, когда медведь не забіт". Проте, все ж він дав згоду сформувати "большой полк із харошіх малороссійскіх салдат". Кузьменко згадував: "Верховський видимо погоджувався, але боявся". Бо знав погляди Керенського, із яким пообіцяв поговорити. Після другого візиту "став більше уступчивим, а на третій він зовсім згодився".
У результаті тривалих переговорів 20 липня 1917 року прийшов наказ Керенського, який дозволив створити у Москві Український запоріжський піший полк, а також сформувати український артилерійський дивізіон з підполковником Миклашевським на чолі.
Тоді ж Симон Петлюра призначив А. Чернявського представником Українського Генерального Військового Комітету при штабі Московського військового округу. Майбутній генерал Армії УНР Володимир Кедровський відзначав: "Особливо багато праці… спало на плечі… Чернявського, що довго перебував у Москві, формуючи там українські частини".
Український Запорожський полк
Український полк в Москві почав формуватись задовго до офіційного дозволу на його створення. Смовський згадував: "Не зважаючи на заборону й перешкоди російського військового міністерства і уряду, українці вже від травня того ж року мали сформовані в Москві Піший Запорізький полк силою 6 тисяч вояків". Формування полку проходило на Ходинці, в єгерських касарнях і в літніх таборах піхоти. Переважно з бувших гвардійців. Основою Запорожського полку в Москві стали 275 козаків із 664-ї дружини на чолі із Митрофаном Попсуй-Шапкою. Він був не лише одним із перших творців українського військового руху в місті з перших днів революцій, але й став учасником усіх трьох Всеукраїнських військових з'їздів, які проходили весною, влітку і восени 1917 року у Києві.
За спогадами Кузьменка, окремий український полк почав формуватись Українським військовим клубом Москви одразу після того, як були сформовані українські батальйони. Тобто в кінці червня на початку липня 1917 р. "Ми виходили з того значення, що українські батальйони в російських полках ніщо", а "в разі чого кожен такий батальйон може бути роззброєний переважаючо кількісно елементом москалів".
Верховський реально допоміг створити український полк у Москві. Для цього він організував виділення казарм і табору 4-го гренадерського Несвіжського полку, а ще – 12 000 повних комплектів однострою (правда, чобіт виділено лише для половини комплектів). Також порадив українцям обрати з-поміж свого середовища кандидата в командири полку.
Було дві кандидатури, обидва в ступені штабс-капітана: Кузьменко та Святослав Захарчук. Перший відмовився, тому обрали другого. Свою юність Святослав Захарчук провів в Луцьку, був випускником Чугуївської піхотної школи, членом Українського військового клубу став в кінці травня 1917 р. У майбутньому пройде усю визвольну війну і здобуде ступінь полковника Армії УНР.
Вибори командира і формування українського полку проходили в літньому таборі Несвіжського полку. Після виборів козаки і старшини розійшлись по батальйонах своїх полків. Подальшим оформленням полку зайнявся Святослав Захарчук разом із головою Українського військового клубу в Москві Ю. Авдієвим і при підтримці О. Верховського.
Через кілька днів вийшов перший полковий наказ, де зазначались командири батальйонів: 1-го – капітан Солоха, 2-го – штабс-капітан (прізвище не зазначене, можливо Попсуй-Шапка), 3-го – штабс-капітан Кузьменко, 4-го – штабс-капітан Клишевський. Начальником господарської частини запорожців став підполковник Вовк із Сибірського стрілецького полку. А полковим ад'ютантом – підпоручник Олекса Левицький.
Склад нового полку був надзвичайно військово і патріотично налаштований, адже до його складу "входило тільки одних унтер-офіцерів 2000 чоловік". Не меншу частину полку складали бунчужні (сержанти). "Загально відома аксіома, що унтер-офіцерський склад Російської Армії складався майже виключно з українців, а між бунчужними рідко попадалися кацапи" – згадував Кузьменко.
Прапор над кремлем і полковий прапор
Від липня і до кінця жовтня 1917 року "українські частини несли варту в гарнізоні, а головно в Кремлі" – згадував Смовський. І далі: "Тоді на кремлівській вежі, після 3-кольорового царського прапора (чоно-жовто-білого. – Ред.) повівав український синьо-жовтий прапор аж до того часу, коли большевики опанували Москву".
Тобто замість прапора сім'ї Романових, яка зреклась престолу, висів український національний прапор. Цікаво, що і в Петербурзі царський "Зимовий палац" теж охороняли українці. Російські офіцери боялись довірити охорону найважливіших об'єктів своїм солдатам-росіянам.
Запорожці добре знали і розуміли символіку прапора. Бо одразу взялись за пошиття власного полкового знамена, де – до речі – зображено український національний стяг синьою барвою вгорі. Пошив його Клуб за 600 рублів – колосальні гроші по тих часах. "З одного боку була ікона Матері Божої Покровительниці всього війська Запоріжського, з другого – звичайний стародавній малюнок козака з самопалом і шаблюкою".
Юрій Юзич,
історик, голова Крайової пластової ради "Пласту – НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, «І П»