Ім’я краєзнавця Григорія Зленка не дуже відоме у нашому краї. Він жив і працював в Одесі, але долучився до розчищення замулених джерел української пам’яті не лише півдня, а й наших степів. І у ті роки, коли робити це було не престижно і навіть небезпечно. Пропонований портрет Григорія Зленка, скоріш, документальний, аніж художній, бо зітканий зі спогадів людей, які впродовж багатьох років трудилися разом з ним в одному кабінеті під його керівництвом.
Спогадами про Григорія Зленка поділилися редакторки ОННБ — світлої пам’яті Марта Десенко (1935 – 2024) та Ірина Шелестович, які пропрацювали з ним по 42 роки. Картину доповнюють коментарі теперішньої завідувачки редакційного відділу Наталії Майданюк і відомого одеського колекціонера та краєзнавця Тараса Максим’юка.
А почнемо з короткої біографії шанованої людини. Григорій Дем’янович Зленко (1934, с. Потік, Миронівського р-ну, Київської обл. — 2015, Одеса) — письменник, поет, журналіст, літературознавець, критик, бібліограф, краєзнавець. Закінчив з відзнаками Корсунь-Шевченківське педагогічне училище імені Т.Г. Шевченка (1954) та факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка (1961). У 1950—1961 проживав у м. Корсуні-Шевченківському на Черкащині, у 1954—1961 — завідувач відділу та відповідальний секретар районної газети Корсунщини «Леніновим шляхом».
Із 1961 року пов’язав своє життя з Одесою, 1961—1965 — редактор газети «Кадри будовам» Одеського інженерно-будівельного інституту. У 1965—1972 — редактор в Одеському республіканському видавництві «Маяк», із 1972 — завідувач редакційно-видавничого відділу Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького, де організував видання понад 1500 наукових праць.
Григорій Зленко — заслужений діяч мистецтв України (1996), член Національної спілки журналістів України (1958), член Національної спілки письменників України (1983), дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка (2006), член Міжнародної асоціації україністів, член Всеукраїнської спілки краєзнавців, лауреат літературних премій імені П. Тичини «Чуття єдиної родини» (1991) та імені Костянтина Паустовського (2001), нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2006).
«Наш Гриць»
Марта Десенко розповідала, що була знайома з Григорієм Зленком, коли працювала перекладачкою і літературною редакторкою у газеті «Комсомольська іскра», ще десь за десять років до роботи в бібліотеці. Вони були ровесниками, тож для неї він був Гриць і на «ти». Зленко був активним автором газети, та найбільше співпрацював із відділом культури.
На той час у газеті працювали журналісти, які згодом стали відомими в Одесі й далеко поза її межами. У різні часи там трудилися Валерій Барановський, Євген Голубовський, Борис Дерев’янко, Анатолій Качан, Бела Кердман, Юлій Мазур, Борис Нечерда, Оксана Поліщук, Богдан Сушинський, Леонід Сущенко, Павло Шевцов, Валерій Хаїт. Юлій Шарабаров був останнім редактором «Іскри». Вчащали до редакції позаштатні — Станіслав Стриженюк, Олекса Шеренговий та Анатолій Колісниченко. З багатьма з них, як член спілок письменників та журналістів, Зленко підтримував добрі стосунки, частина з названих «іскрівців» спілкувалася з ним регулярно, а Станіслав Стриженюк й Олекса Шеренговий згодом частенько заглядали до нього в бібліотеку.
Усім редакторам редактор
1972 року Григорій Зленко переходить з видавництва «Маяк» до Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького (тепер — ОННБ) на посаду завідувача редакційно-видавничого відділу. На той час директором бібліотеки був Іван Мазуренко.
Зленко мав феноменальну пам’ять, чіпку на дати та фактаж. До прикладу, міг читати текст і зауважити: «Тут написано, що друкарня працювала такого-то року ХІХ століття, а насправді — ні! Бо у вказаному році її ще не було…». І зазвичай мав рацію. Або міг підказати: «Візьміть ось ту книжку, там на сторінці 53, у другому чи третьому абзаці згори, йдеться про те, що ви шукаєте».
Редактор він був хороший, але прискіпливий, мав звичку за всіма переписувати правильно. Нерідко від авторського тексту мало що залишав. Не всім таке подобалось, але це було його право як редактора.
Вдачу мав запальну, міг спалахнути, наче сірник. Це ставалося здебільшого тоді, коли роботу приносили несвоєчасно або недбало підготовлену. Тут уже годі було його стримувати, міг зірватися на крик. Але свою нотацію пересипав виразами на кшталт: «будьте такі ласкаві», «будь ласка», «прошу вас» та подібними, і жодного разу, за всі роки спільної праці, співробітники не чули від нього лайливого слова.
Писати любив, був невтомним, жив цим. Не нарікав, що має багато писанини. Коли у нього просили якусь довідку, відгукувався, вмить перемикався, йому ставало цікаво. Матеріали для такої довідки міг шукати кілька днів. Листувався з дуже багатьма людьми, пунктуально відповідав на листи, маючи написану від руки копію відправленого листа, завжди зберігав чернетки статей.
У роботі — пунктуальність, системність і педантизм
На машинці друкував, як кулемет. За швидкістю не поступався професійній машиністці. З появою комп’ютерів ця професія відмерла, а в радянські часи звичайна людина не мала права на приватну друкарську машинку — на її придбання й зберігання потрібен був дозвіл з міліції. Щоб надрукувати рукопис, дипломну чи дисертацію, люди зверталися до «Бюро машинопису»: таких в Одесі було кілька, друкарки там працювали дуже вправні. У відділі була штатна машиністка, але коли Зленкові потрібно було надрукувати щось особисто для себе, він розраховувався з нею з власного гаманця. Йому б і на думку не спало завантажити її чимось своїм, бо, мовляв, зараз їй все одно робити нічого.
Усе ретельно занотовував. Зошити велися по роках і були поділені за рубриками. Все було розкладене не похапцем, а по поличках і щодня приводилося до ладу. Він був системною людиною. Газетні вирізки сортував за темами. Коли до нього потрапляла інформація, якою не займався, але була для нього цікавою чи могла знадобитися в майбутньому, також виписував, занотовував. Як, наприклад, зошит «Природа, клімат і пригоди», а таких зошитів було чимало. Його знання не були епізодичними, фрагментарними. Він ніколи не знав, що йому може знадобитися, але знав, де який свій папірець з нотатками знайти. Кожна його нотатка мала своє місце.
У 70-х-80-х редакційний відділ відправляв контрольні примірники до різних інстанцій та установ. Існував список із сорока з чимось контрольних обов’язкових примірників. Тоді брошур виходило дуже багато, серед них — щомісячник «Одещина на сторінках центральної та республіканської преси». Їх надсилали насамперед до одеських партійних органів, через що головним редактором цього видання вважався директор бібліотеки Іван Мазуренко, до центральних бібліотек Москви та Києва, міністерства культури СРСР й УРСР, бібліотеки КПРС, Держкомітету Ради Міністрів СРСР з друку та інших. Зленко усе пакував сам у світло-коричневий (як кажуть нині, крафтовий) папір, у правильні квадрати з гострими кутами, ці рівні пачки складав у рівні стоси, нікому з колег цієї роботи не довіряв і не вважав її рутиною. Він любив пакувати книжки, виходило це в нього вправніше, ніж в операторок пошти. Марта Десенко згадувала, як з цього приводу колись пожартувала: «Коли вийдеш, Грицю, на пенсію, то на Головпоштамт тебе візьмуть залюбки. Будеш найкращим пакувальником!».
В останні роки життя Григорій Дем’янович багато розмірковував, куди б передати плоди своєї наукової праці та свій архів. Як один з варіантів розглядав Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, але так і не визначився остаточно. Колеги з редакційного відділу згадують: «Фінал став для всіх неочікуваним — ми самі все забрали. Було це так. За кілька днів після похорону зателефонувала нам його дружина Галина, поділилася планами — зробити в помешканні ремонт — і запропонувала якнайшвидше забрати всю його бібліотеку (10 тисяч примірників!) разом з полицями та всі пакунки — рукописи, документи, листи. З багатющого Зленкового скарбу, яким він дорожив і який був справою його життя, дружина залишила собі на пам’ять… механічну стругачку для олівців».
Від українського радянського до українського
До бібліотеки, у 1965—1972 роках, Зленко працював редактором в Одеському республіканському видавництві «Маяк» (директором тоді був, здається, Іван Коляда). Звідтіля Григорій Дем’янович пішов не по-доброму, розповідав якось, що його там звинуватили мало не в українському буржуазному націоналізмі, однак до того, щоб покласти партквиток на стіл, справа не дійшла.
Коли людина в Одесі розмовляла українською або суржиком на Привозі, на будові чи замітаючи вулиці — це допускалося (ну, людина «з дєрєвні»), ставлення до неї було поблажливо-зверхнім. Але коли інтелігент при посаді розмовляв чистою українською, а не «мовою міжнаціонального єднання», до нього вже придивлялися, він розглядався як потенційно небезпечний.
Після років застою прийшов період змін — горбачовська перебудова і гласність, у суспільному житті настав цікавий і динамічний час великих зрушень та сподівань. Останні роки існування СРСР — демократизація, скасування цензури, падіння «залізної завіси», національне й духовне відродження. Українці стежать за трансляціями засідань Верховної Ради УРСР першого демократичного скликання, читають у «Літературній Україні» матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. Перші синьо-жовті знамена здіймаються над Одесою, в одних вони викликають сльози щастя й ейфорію, в інших — підозру та ненависть. Далі — ГКЧП, розвал СРСР. Проголошення незалежності України.
Колеги-редактори згадують, що ці зміни Зленко сприймав загалом позитивно, хоча й не був у перших лавах.
Йому поталанило з бібліотекою, а бібліотеці — з ним
Бібліотека привабила Григорія Зленка з багатьох причин. Тут можна було займатися тим, що йому подобалося. Якщо у видавництві займався чистим редакторством, то тут потрапив до скарбниці. У нього з’явилася можливість працювати у фондах, він отримав доступ до періодики, до книгосховища. Іван Мазуренко дозволяв йому досить вільний графік. Хоча вони частенько й чубилися між собою, тим не менше, Григорій Дем’янович працював неповний тиждень, міг у понеділок зателефонувати і сказати, що прокинувся, до зупинки таки дійшов, але стало йому геть зле, тому повернувся додому. Ми це вже знали (а тим часом, як у класичному анекдоті про Леніна, йшов додому «працювати, працювати й ще раз працювати!»).
У відділі Марта Леонтіївна з Іриною Сергіївною редагували, а Григорій Дем’янович був начальником, мав доступ у сховище, міг годинами гортати періодику, газетні підшивки, й чимало цікавого знаходив. Маючи колосальну працездатність і природжений азарт пошуковця, досконало знав увесь п’ятимільйонний фонд, певне, не знайдеться в ньому видання, яке він не тримав би в руках, й активно займався його розкриттям — статті в періодиці та наукових збірниках, бібліографічні покажчики, окремі власні видання.
Те, чим займався Зленко, було не так літературознавством, як літературним краєзнавством. Він шукав і вивчав факти, характеристики творчості були поза межами його інтересів. В Одесі літературним краєзнавством у таких обсягах, як Григорій Дем’янович, до нього мало хто займався. Мав феноменальну інтуїцію. Коли брався щось шукати, з одержимістю міг робити це днями, тижнями й місяцями. І знаходив! Чудово знав періодику і ХІХ, і ХХ століть. Шукав матеріали у відкритих джерелах, здебільшого — у періодиці та книгах, в архівах працював рідше. Мало хто усвідомлює, яким джерелом знань є періодика. Всі повідомлення з обраної теми він там і виловлював.
Домосід
Попри широкі дослідницькі контакти з різними людьми, Зленко не любив їздити у відрядження, не мав потреби в мандрах, був домосідом. Ще коли був молодшим, їздив відпочивати в Ірпінь на Київщині, у Будинок літератора. Востаннє поїхав туди у серпні 1986 року разом із другою дружиною Інною. Й одного ранку вона там раптово померла.
Після того його неможливо було витягти навіть на з’їзд письменників. У Львові жила його племінниця, старша сестра також мешкала на Львівщині, вони часто його до себе запрошували, та він не їздив. Марта Десенко згадувала, що ще до її появи у відділі, він начебто одного разу був у Ленінграді, на всесоюзному зібранні книголюбів, про інші далекі поїздки вона не чула.
Маючи наукові зв’язки з колегами від Польщі та Румунії до Канади й Австралії, Григорій Дем’янович не бував за кордоном, хоча після падіння «залізної завіси» така можливість нарешті з’явилася, а до соціалістичних країн, будучи членом КПРС, він мав можливість їздити й раніше. Багато читав, дуже багато знав, то, може, не вважав, що неодмінно краще раз побачити, аніж сто разів прочитати. Такого домосіда годі було знайти.
Підтримував зв’язки з Корсунщиною, друкувався в місцевій газеті, листувався з колективом Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. Листувався з широким колом адресатів, тож його багата епістолярна спадщина потребує окремого вивчення.
Портрет в інтер’єрі
Зовнішність Зленка колеги описали так: «Гриць носив окуляри з товстелезними скельцями через короткозорість, але був фотогенічним і завжди добре виходив на світлинах». Квартиру з другою дружиною Інною отримали від видавництва в п’ятиповерхівці, що на початку затишної й зеленої вулиці Варненської. Тоді вони разом працювали у «Маяку».
То була трикімнатна квартира на четвертому поверсі хрущовки. Найбільша кімната, яка в «нормальних» людей слугувала за вітальню, стала його кабінетом. Було там так: по периметру — стелажі з книгами попід стелю. В ніші під вікном — пакунки з листами, чернетки, обгорнуті в той самий крафтовий папір і перев’язані шпагатом. Посеред кабінету стояв робочий стіл, на ньому — друкарська машинка, а поруч — ваза з олівцями. Він любив олівці, всі вони мали бути добре загостреними. Його улюблений олівець — червоний із синім, заточений з обох кінців. Кімнатних рослин у кабінеті не було. На стінах не висіло нічого, бо стін вільних не було, лише книжки до самісінької стелі. Якщо зазирнути через прочинені двері до меншої кімнати, то там теж складені пачки книжок. І в кабінеті під великою стіною — стоси книжок. У заскленій шафі — великий чорно-білий фотопортрет Олеся Гончара.
Стосовно літературної класики та історії Зленко був людиною-енциклопедією. А про його музичні вподобання колеги згадати не можуть, бо про музику ніколи не йшлося. В кіно не ходив і телевізора не дивився, окрім новин. Він взагалі техніки побоювався. Телевізор вважав шкідливим для здоров’я, був упевнений, що випромінювання від нього шкодить. В інших відділах уже були кондиціонери, а в редакційному — ні, бо це також «шкідливо». У нього дуже пізно з’явився мобільний телефон, син Тарас таки наполіг і вручив йому.
Оточення
У різні роки до Григорія Дем’яновича в кабінет заходили літературознавці Степан Ільйов, Микита Бригін, Іван Задоя, краєзнавці та колекціонери Тарас Максим’юк і Сергій Лущик, письменники Анатолій Глущак, Саніслав Стриженюк й Олекса Різників. Сам він регулярно відвідував зібрання книголюбів у Будинку вчених, ту секцію очолював Юрій Іноземцев, колишній військовий прокурор. З літераторами здебільшого стрічався на їхній території. Був у добрих стосунках із журналістами Феліксом Кохріхтом і Євгеном Голубовським. Часто навідувався до редакції газети «Вечерняя Одесса», з якою співпрацював упродовж десятиліть. З її редактором Борисом Дерев’янком були друзями настільки, що намагався переконати колег, яким Дерев’янко був українським патріотом. Приятелював з письменником, професором філології Євгеном Прісовським, хоча сюди Прісовський не приходив.
До нього чимало людей навідувалося, просили різні довідки. Якщо щось мав — ділився. Частенько до Зленка заходили історики Василь Галяс, Дмитро Урсу, Анатолій Мисечко, а також спортсмен, тренер ДЮСШ №5, краєзнавець, книголюб, громадський активіст Віктор Вербицький.
До редактора «Чорноморських новин» Івана Мельника Григорій Зленко впродовж років пунктуально навідувався по п’ятницях увечері, на годинку. З усієї української періодики саме у «Чорноморці» та «Кримській світлиці» Григорій Дем’янович публікувався найбільше.
А ще приятелював з професором медицини, хірургом Анатолієм Торбінським, з яким частенько консультувався про своє здоров’я. Григорій Дем’янович постачав професорові потрібні йому книжки на необмежений термін користування, їх він брав через МБА на свій абонемент. Зленко й Торбінський познайомилися в лікарні — лежали в одній палаті. Третім там був композитор Олександр Красотов. Три товариші ще довго підтримували добрі стосунки.
Цікаво дізнатися про його ставлення до релігії, бо на зламі 1980-х-1990-х це стало мейнстрімом, чимало дуже різного люду потяглося до церкви. Там можна було бачити і «войовничих атеїстів» — нещодавніх компартійних та комсомольських функціонерів, і представників криміналітету, які почали масово демонстрували свою побожність й особливо розмашисто хрестилися перед телекамерами.
Ірина Шелестович зазначила, що віруючим Григорій Дем’янович не був. Галина, його третя дружина, належала до однієї з протестантських конфесій і робила спроби залучити до неї чоловіка. Він навіть кілька їхніх кольорових журналів нам приносив, як людина читаюча і це прочитав, дав мені, я також дещо прочитала. Ми навіть обговорювали їхню статтю про дарвінізм, але залишилися кожен на своїх позиціях. Більше він ті зібрання не відвідував. Кон’юнктурником у поглядах на вічне не був. Можливо, з Інною, другою дружиною, вони вдома відзначали Різдво й Великдень за святковим столом, як і багато людей, дотримувалися традицій, але до церкви він не ходив. Утім, його син Тарас наполіг, щоб Григорія Дем’яновича поховали за християнським обрядом. На Таїровському цвинтарі Одеси, в залі крематорію, його відспівував православний священник.
З першою дружиною, Надією, поетесою, матір’ю єдиного сина Тараса, вони прожили недовго. Розлучилися, коли синові було п’ять років. Тарас залишився з батьком. Надія померла у 40-літньому віці.
Справа життя, якій віддано все
Отже, з того, що ми вже дізнались, вимальовуються дві Зленкові локації: дім — робота, робота — дім. А можливо, поза дослідницькою, редакторською, пошуковою працею у нього було якесь стороннє захоплення? Може, хоч на море ходив?
Співробітники і знайомі в один голос стверджують, що на такий дріб’язок, як усілякі хобі, часу не витрачав. Сенсом його життя, його пристрастю і хобі була робота. І такої ж відданості, такого ж серйозного ставлення до роботи вимагав і від своїх колег. Майже кожних три дні у якомусь журналі чи газеті з’являлися його статті. Іноді вони повторювалися у кількох виданнях, часом він ставив інший заголовок, але це треба було переслати, провести перемовини з редактором. Усю інформацію про матеріали, які розсилав по виданнях, старанно занотовував у спеціальному зошиті.
Про хист Григорія Зленка як пошуковця у передмові до книжки самого слідопита «Пошук для прийдешнього» (Одеса, «Астропринт», 2004) академік Іван Дзюба висловився так: «…Він обдарований тим чуттям, яке зупинить його там, де менш уважний дослідник нічого не помітить; він має ту міру впертості, яка дає йому снагу копати там, де інший втомиться і безнадійно махне рукою».
Тарас Максим’юк: «Його не вистачає, хоча розумію, що люди не вічні. Що вражало в Зленкові найбільше — його знання. А ще — широке коло його зацікавлень та здатність їх реалізувати. Він встигав скрізь, я дивувався цьому, стежив за його публікаціями і як молодший брав з нього приклад. Ми не були конкурентами. Сьогодні без творчого доробку Зленка-дослідника важко уявити історію одеського літературного та історичного краєзнавства. Прекрасно, що всю його бібліотеку та архів успадкувала ОННБ, бо він цього достойний. Слава Богу, що він був в Одесі».
Володимир Геник, «Чорноморські новини»
На світлині: Г.Д. Зленко, І.С. Шелестович, М.Л. Десенко.