Проходити МСЕК (медико-соціально експертну комісію) морально важко. Мені лише 30 років, а я сиджу на комісії, яка приймає рішення, щодо моєї групи інвалідності (ненавиджу це слово). Вже вдруге сиджу.
Минулого разу, у 2020 році, я проходила це у Києві. Все було швидко і без каверзних запитань, бо вся інформація зібрана у моїх виписках із лікарні. Мені дали посвідчення на два роки і я мріяла, що більше ніколи не буду через це проходити.
Але мені знову довелось пройти важкий шлях, щоб жити.
Цього разу я вирішала пройти комісію у своєму рідному місті, Кропивницькому. Голова комісії Валентин Володимирович Балан вів себе жорстко і грубо. Я помітила в якій формі він спілкується зі своїми колегами, нервово тикаючи у листочки пальцями, і подумки молилась, щоб у мене все пройшло нормально.
– А чому ви так пізно зробили трансплантацію кісткового мозку? – запитав він у мене.
– Чому пізно? (Що значить «пізно»? Що це за запитання від лікаря? – обурено думала я собі.)
– Що? Чому пізно зробили трансплантацію?
– Чому пізно? Для цієї процедури я повинна була вийти в ремісію. Лікувалась з травня місяця. Там же у виписці все написано.
І тут його понесло:
– Шановна, як вас звати, Юлія Олегівна! Ви прийшли до лікарів, а не у ветеринарну клініку. (До чого тут ветеринарна клініка? Чи мене порівняли з твариною?) Тут потрібно відповідати на питання, – прокричав, червоніючи, Балан.
– Так я ж відповіла. Чому ви зі мною так розмовляєте?
Він округлив свої очі, бо ж як я посміла таке запитувати, і голосно крикнув:
– Даємо на рік. Вам взагалі рекомендована третя група, а ми такі хороші (такі хороші – це я додала від себе) даємо другу групу.
– Яка третя група?? Де написано, що це рекомендовано? Тобто трансплантація кісткового мозку – це легше, ніж хіміотерапії, які були у 20-му році?
І тут він мені показує, написане ОЛІВЦЕМ: «рекомендована третя група».
– Так це ж олівцем написано! І написано тільки-но, вами.
– А мені однаково! Вийдіть, чекайте в коридорі. Можете спростувати моє рішення, – прокричав він.
…Я чула, що твориться на комісіях, але не думала, що зі мною це також трапиться. Я бажаю вам здоров’я. (Вони не знають, через що проходять пацієнти на шляху до одужання. Вони думають, що з ними такого ніколи не станеться.)
– У кінці робочого дня (на хвилинку, була 11 година ранку), до мене ось такі приходять, – сказав він наостанок.
Мене вигнали в коридор і я просто була в шоці. Совдепія, де людей не поважають, де дозволяють кричати, підвищувати голос і грубо розмовляти. Де дають групу на рік, через те, що ти посмів запитати чому ви зі мною так розмовляєте?..
Коли це зміниться??? Чому такі «лікарі» взагалі працюють з людьми?
Я була б щаслива, якби мені не довелось через все це проходити. Я була б щаслива, якби у своєму молодому віці я не зіштовхувалась з тяжкою хворобою.
Людяності – нуль! Професіоналізму – нуль! Грубості – максимум.
Ось така історія. Про мене. А скільки таких історій, та й набагато страшніших, бо цю систему нам доведеться змінювати роками і роками.
Я чекала в коридорі приблизно пів години, а потім мене ще й послали у сусідню будівлю робити за власний рахунок копії їхніх висновків. Бо в них немає паперу на людей.
І так, я оскаржила рішення цього чоловіка. Хоч у мене це й зайняло додаткових дві години. Я також розповіла головному лікарю, чому його колега вирішив мене, провчити: за те, що не дозволила розмовляти з собою на підвищених тонах і у грубій формі. Нова комісія була навіть не здивована моїми словами. Значить, не перша я кажу про таке ставлення.
Гуманність – це те, що має стояти на першому місці. Слід залишатись людиною завжди. Навіть, якщо ти лікар МСЕК.
Юлія Чемен
P.S. Коли я прийшла ввечері додому після цього цирку, то відчувала себе дуже огидно. Мені здавалось, що я була на допиті, де піддають сумніву все, що написано у виписках. Було враження, що я виправдовуюсь і доводжу: «Таак, це дійсно було зі мною. Я не підробила ці документи. Я не підстригла просто так волосся, бо в мене таке хобі, розвага така, ходити по комісіях». Відстоюйте свої права на гідність, на повагу та оскаржуйте рішення таких «фахівців».
Від редакції Був сумнів – публікувати цей допис, чи ні? Адже тут можливе емоційне сприйняття авторки. Але його розвіяла рекомендація відомого і авторитетного лікаря Андрія Гардашникова. Він, до речі, уже звернувся з цього приводу до міністра охорони здоров’я і керівництва обласного профільного управління.