Цими днями українському письменнику, педагогу, краєзнавцю Миколі Смоленчуку минуло б 95. Майже три десятки літ його нема з нами. За цей час у Кропивницькому багато зроблено для вшанування пам’яті видатного земляка: видані й перевидані його романи, побачила світ книга спогадів про письменника, його ім’ям названа одна з вулиць обласного центру, відкрито кімнату-музей в архівній установі, меморіальні дошки на будівлях педуніверситету й сільгосптехнікуму в Бобринці…
Пропонуємо останнє інтерв’ю, дане письменником за дев’ять місяців до кончини, з якого видно: як він чітко мислив і передбачав майбутні події на рідній землі.
– Миколо Кузьмовичу, бажаючи Вам здоров’я, хочу почати нашу розмову із запитання: чи були конкретні періоди у Вашому житті, які відбилися прямо на сьогоднішньому стані Вашого здоров’я?
– Безперечно. Те, що я ходив у буржуазних націоналістах, ворогах народу – я можу документально довести: діабет мій починається із сімдесят першого року. Початок сімдесятих років – це третя хвиля боротьби з українською інтелігенцією. 15 грудня 1971 року у своєму виступі тодішній голова Спілки письменників України Юрій Смолич сказав: і в нашому українському середовищі є націоналісти. Це був сигнал.
– А в січні почалися перші арешти: Василя Стуса, Євгена Сверстюка. Вячеслава Чорновола. Сьогодні це вже факти відомі.
– Зачекай, до січня ще далеко. 15 грудня мене вже виключили з партії на зборах первинної організації педінституту. За буржуазний націоналізм, який виразився у перевезенні рукопису Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» з Києва до Кіровограда. Атмосфера була гнітюча. Стежили за кожним кроком. У педінституті, розсаднику крамоли і примітивного мислення, було дві ланки стеження за викладачами і студентами: по лінії КДБ і по лінії ректора…
– Ви подавали апеляцію про поновлення у партії?
– У лютому 1972 року на сторінках «Радянської України» виступила Зіновія Франко: призналася, що її спровокували націоналісти, каялась. Наступного дня після цієї публікації виключили із членів Спілки письменни– ків Івана Дзюбу. Того ж дня моє виключення підтвердили у парткомісії міського комітету партії. З іншим формулюванням, оскільки у перевезенні рукопису нема ніякого криміналу, а що я його поширював, підстав не було, хоч мене продало кілька чоловік – стукачі тоді були на кожному кроці. І в кінці травня на бюро міськкому вчинили судилище (Валявський – перший секретар міськкому, Сухачов – другий, особливо старався голова парткомісії Турло…). Формулювання: виключити за «нєіскрєнность перед партієй». Це вже було серйозне звинувачення.
– І Ви його сприйняли?
– Я ніколи не був нещирим перед партією. Сьогодні ми багато знаємо про злочини, які вона чинила, а тоді… Тоді я вірив у її ідеали. Мене в партію змусив вірити Гончар своїми «Прапороносцями»! І зараз я висловлю думки, які не дуже личать «українському буржуазному націоналістові». У мене є великі претензії до Олеся Гончара. Бо він посіяв оту фальш про партію не тільки в мою душу, а й в душі людей кількох поколінь…
– Не один же Гончар…
– Але до нього претензії найвищі – він робив це високоталановито. Тому його роман «Собор» для мене був не те, що несподіванкою… У пресі я не відгукувався, хоч кампанію ту пам’ятаю, але на літоб’єднанні я виступав проти «Собору». Кажу щиро. І зараз я стою на тих тодішніх позиціях: якщо ти виводиш Лободу, то запереч «Прапороносці»... Я маю логіку?
– Вас потім поновили в партії?..
– Апеляцію відхилили і в обкомі. Аж до ЦК змушений був стукатись. Мене тоді дуже підтримав Валентин Шевченко, розвідник з часів воєнних і післявоєнних, драматург (одну його п’єсу ставили кропивничани), заступник начальника КДБ в нашій області, гнаний, виключений з партії також… У вересні мене попросили з роботи. Пробував влаштуватися садівником (я технікум сільськогосподарський закінчив), на завод «Олієжиркомбінат», у комунальних службах міста, на будівництво… Але як тінь за мною всюди ходила слава: виключений з партії. Я розіслав заяви у п’ятнадцять педвузів країни – тиша. Всі, видно, боялись брати. Аж згодом отримав десять годин на тиждень у дев’ятій десятирічці, навчав вечірників… Там мене і застала реабілітація з поверненням партквитка. Сувору цековську догану за «нєправільноє повєдєніє» носив три роки, поки зняли.
Звідти, з тих часів, мої болячки. 156 одиниць цукру в крові проти нормальних 96 зафіксували медики вперше у кінці 1971 року…
– Миколо Кузьмовичу, знаю, що нинішнього року у Дніпропетровському видавництві «Промінь» (перейменоване на «Січ») мала вийти третя книга Вашої історичної трилогії «Смутна доба», але рукопис повернули, оскільки видавництво фактично перестало існувати. Ви надієтесь, що твір побачить світ у цю нинішню смутну для української культури добу?
– Видавництву «Дніпро» (Київ) подавав заявку на перевидання роману «Ой, літав орел…» до півторастолітнього ювілею Марка Кропивницького – відмовили: брак паперу, подорожчала поліграфія… «Смутну добу» тепер надіслав до «Українського письменника» – обіцяють поставити в план 1994 року при умові, якщо стабілізується стан у видавничій справі України. Рукопис першої частини другої книги роману «Сиве покоління» запропонував журналові «Вітчизна». Продовжую працювати над цим твором.
– Про що цей роман?
– Доля центрального героя – доля багатьох українців, розкиданих по уралах та сибірах, це факт дикого поглуму більшовизму над людською особистістю. Це репатріація з Німеччини, фільтраційний табір у Пермі, три жахливі роки праці, втеча на Україну, до рідного степу…
– Перша книга роману опублікована майже 30 років тому. Чому така тривала перерва між першою і написанням другої?
– Ні п’ять, ні тим більше двадцять п’ять років тому те, про що я сьогодні розповідаю у своєму творі, ніхто не надрукував би.
– Але ж і сьогодні нема певності. Ви ж бачите, за три місяці нинішнього року жодне видавництво України не випустило в світ ні однієї книги…
– Для мене то вже не має значення. Я знаю, що ще не реалізував себе до кінця. По-друге, кожен письменник прагне у творчості відтворити свій час. Бути сином своєї доби для мене – написати «Сиве покоління». Хоч мені дуже важко: і тому, що я прийшов до цього роману повністю зруйнованим (два роки тому заново вчився ходити), і тому, що сьогоднішньому пенсіонерові треба заробляти на хліб насущний. З іншого боку, я не можу себе ніяк інакше виказати, висловити, як за письмовим столом.
А те, що не видають… Вірю, що ці скрутні часи проминуть.
– Миколо Кузьмовичу, у згаданих романах «Білі бланкети», «Смутна доба» Ви стоїте на стороні православних, викриваючи уніатів. І ще пам’ятаю Ваш порівняно недавній виступ у газеті «Молодь України» проти уніатської церкви… Але ж ця церква на Західних теренах нашої держави рятувала націю, мову нашу.
– Я не ортодокс. І розумію цю проблему на примирення конфесій. Але не можна переінакшувати історію. Скажімо, Сагайдачний (саме його добу я зображаю у своїх романах) і запорозьке козацтво були ворогом уніатів, а сьогодні уніати освячують козацькі могили, освячують Рух… Московська православна церква не завжди була реакційною. Такою вона стала десь із 1580 року – то так про це й треба говорити. А що до сьогоднішнього дня вона є такою, я й не приховую. Скажімо, три роки добивався зустрічі із Патріархом РПЦ Філаретом, аби мати змогу побувати на Афоні (це мені потрібно було для розділів у романі, де діє Іван Вишинський), проте підступитись до цього владики неможливо.
Я дуже принципова у цих питаннях людина. Історичну правду не можна переінакшувати і подавати так, як це сьогодні комусь вигідно.
– Чи є у Ваших опублікованих творах рядки, які б Ви сьогодні викреслили?
– Я – впертий Дон Кіхот. Мені допоміг, певно, гарт, який я одержав по уралах та німеччинах… Колись мій земляк і ровесник Микола Соколовський жартував: а все-таки ти писав і про партію, пам’ятаєш, героїня «Сивого покоління» каже своєму залицяльникові: «Партії я тобі не складу…».
– Миколо Кузьмовичу, що б Ви сказали про сьогоднішній стан суспільства в Україні?
– Багато маю про це сказати. Ще на установчих зборах Кіровоградського Руху (я був запрошеним гостем) пророкував сьогоднішню ситуацію, назвавши рекетирами шахтарів, які сьогодні беруть уряд молодої нашої держави за горло, вимагаючи мінімальної місячної платні 22-25 тисяч карбованців. Це в той час, коли доктор наук, який усе своє життя науці віддав, має 1,5-2 тисячі карбованців платні. Світ страшенно обездуховнився. Його зіпсувала комуністична ідеологічна система до краю. Комуністи весьь час підносили й славили його величність робітничий клас, і він виріс у таку могутню палицю, потужного кия комунізму, що ним недавно розмахували івашки й кравчуки, а сьогодні він сам гамселить усіх…
А селянство? Комуністи доклали зусиль, аби зробити його недалеким, аби нацькувати його на інтелігенцію… Хоча я вірю, що розум саме там, на селі. Знаєте, я не дуже вірю в сучасних калиток і павуків. Це, по-моєму, не той ідеал на якому ми збираємось будувати суспільство. У фермерство повинні прийти люди чесні, трудяги, а не той, хто ухопить шмат землі і потім на ній експлуатуватиме інших. Із землею, з власністю такою треба бути дуже обережним. Я знаю, що таке праця каторжна, що таке обробити свою куцу смужку землі дачної…
Зараз формуватимуть президентську владу на місцях. На останніх письменницьких зборах я сказав, що не збираюся сидіти в кущах, а хотів би допомогти своїм землякам не помилитися у виборі.
Найбільше мене непокоїть те, що люди, на селі особливо, безсилі усунути свою найбільшу загрозу: отого бездушного червонопикого бригадира чи сільрадівського голову, який думає про єдине – своє сідало.
Наведу приклад. 50-ий рік. Я, вчитель, із учнями технікуму приїхав на практику в одне село. Йдучи якогось разу повз удовину хату, побачили дитину-каліку: мама на буряках, а городу пів гектара. Ми тоді усим гуртом за вечір знесли їй під хату кукурудзу, гарбузи, буряки викопали. Жінка, дякуючи нам, плакала. А другого дня бригадир про це довідався і нам: «Зробіть і мені». Коли ж ми відмовились, то він нам таке вчинив до кінця практики: і з харчуванням, і з нічлігом… Господи, то хіба зараз на селах такі перевелися? З пропитими очима, неголені… Люди їх бояться. Бо я приїхав і поїхав, а люди із отаким, неголеними, жити зостануться – він їх доб’є.
Ось де нам непрощенно буде помилитись, аби такі продовжували нами правити.
– Інтелігенція може сьогодні впливати на ці процеси?
– Може і повинна. Про це я сказав. Водночас те, що я пишу і не знаю, чи воно побачить світ за життя… Моя зброя – моє слово перестала стріляти. Ось вона лежить у шухляді мого письмового стола. Та ще по видавництвах…
– Зараз, ви знаєте, боротьба йде за українську гімназію у місті. Військові і ветерани впираються. Справа дійшла до міністерства оборони України…
– Те, що до цього дійшло, це елементарні прорахунки міської влади. Треба було від початку самому Мухіну і депутатам юридично мовити: шановні, ви вже 70 років поексплуатували народне приміщення, то, будьте добрі, заплатіть за експлуатацію і без розмов віддайте його дітям. Як це, приміром, було зроблено недавно у Стрию. Військові ніякого права на цей будинок не мають: він зводився на кошти жителів міста. На пожертви їхні, і від їхнього імені ми маємо повне юридичне право опротестовувати це насильство, цю узурпацію народного добра. А навзамін військовим – хай вибирають одне з трьох запропонованих приміщень.
– Миколо Кузьмовичу, ось бачу, на підвіконні у Вас стоїть транзисторний приймач «Океан», налаштований на коротку хвилю радіостанції «Свобода», Вам сьогодні не вистачає інформації, яку передають українські державні ЗМІ?
– На противагу Вам, я людина багатша. Бо сам розпоряджаюсь своїм вільним часом. А це – доба. Дві вечірні години щодня я слухаю українську службу радіо «Свобода». Вони і сьогодні дають таку інформацію, якої я не почую по нашому радіо, хоча скажу, що рівень нашої ранкової годинної інформаційної радіопередачі виріс сильно, що не скажеш про телебачення.
– Ви переживаєте сьогодні за долю України?
– Мене непокоять дві проблеми. Перша: наші непорозуміння з Росією. Розумієте, я здобував вищу освіту у 50-их роках, виховувався на газеті «Правда», на постановах про журнали «Звезда» і «Ленинград», Я знав, що без Горького не було б Коцюбинського, а без Бєлінського не вижила б українська мова (тиждень тому почув приголомшливий факт: «нєістовий Вассаріон» обурювався цареві, що той так мало, лиш 10 років, припаяв мужицькому поетові Шевченку). Тобто, у моєму вихованні не було потенції йти проти Росії. Але за останні роки я прозрів настільки, що ясно бачу: нашій незалежності загрожує Росія. Наша ідея незалежності не просто піддається сумніву, а нею лякають народ російський. Собчак недавно аж таке сказав: соціологічні дослідження у святому місті Петра Великого показують – своїм ворогом номер один петербуржці вважають комуністів, номер два – українців. Довели країну антиукраїнською пропагандою до того, що люди ходять з гаслами: «Борис, застав хохлов кормить Россию!». Сьогодні, думаю, уже немає в Україні людей, які б не бачили, що у союзі з Росією Україні про якусь незалежність годі буде й мріяти.
І друга проблема: армійська. Я радію кожній прийнятій присязі на вірність народові України. Страшенно переживаю за долю Чорноморського флоту. І дуже боюсь тих, хто живе, служить на Україні, а присягу не приймає. Це п’яту колону ми формуємо. І тому не дивуюсь, що український кордон із Придністров’ям пішли міліціонери оберігати, а не військові. Нам треба позбутися тих, хто не хоче служити народові України. Це окупаційна армія. І водночас прийняти тих українських військових, які просяться в Україну з-за меж: із Прибалтики, Кавказу, Росії, Середньої Азії… Хай буде 200 тисяч, але такі віддані, як оті студенти під Крутами.
Я це кажу, як людина необмежена дипломатичними тактами.
– Миколо Кузьмовичу, ви щасливі в особистому житті?
– Бути дружиною письменника – нелегка ноша. Я часто співчував і дружині, і дітям. Вони поклали на жертовний камінь багато. У мене є претензії до близьких мені людей, але в них, мабуть, до мене більше. Я маю трьох внуків, трьох козаків. Ціную тишу, а в хаті вічний шарварок, по голові дідові ходять.
Живу зараз тим майбутнім часом, коли втечу на дачу, у свою металеву будку, до столу під грушею, яка ось уже зривається цвісти…
– Пишете, коли приходить натхнення, чи викликаєте його за письмовим столом?
– Дисципліна, організованість, одержимість. Цьому я навчився ще у німців. А потім, історичні романи не пишуться в автобусі, як вірші. Коли я сідаю працювати, то довкіл мене десятки історичних джерел, документів. І якщо вже обклався ними – то й натхнення береться…
– Хто Вам давав рекомендації до вступу у Спілку письменників?
– Максим Рильський, драматург і театрознавець Петро Нестеровський, Анатолій Дімаров.
– А Ви кому?
– Всім нашим: і Юрієві Камінському, і Володі Кобзарю, і Борисові Чамлаєві…
– Ви з Рильським тільки листувалися (у 20-му томі останнього видання вміщені листи до М. Смолянчука – В.Б.), чи й зустрічалися?
– Зустрічався. Я про це вже писав у «Кіровоградській правді». А ще – і з Василем Козаченком, Михайлом Стельмахом, Василем Земляком (йому дуже сподобалась назва моєї книги «Сиве покоління»), і з Віктором Близнецем часто…
– Миколо Кузьмовичу, як Ви ставитесь до сучасної молодої і немолодої прози, так званої авангардної, нетрадиційної: в Росії це Бахтін, Єрофеєв, емігрант Лімонов, в Україні – Винничук, Андрухович, Пашковський?..
– Не знаю. Не вистачає часу за оцією історичною роботою…
– Хто Вам найближчий до душі із романістів-істориків?
– Ближчі ті, хто будує твір на історичних фактах, а не на вигадках, як Валерій Шевчук. Люблю Романа Іваничука, особливо його «Мальви», Зінаїду Тулуб («Людолови»), Михайла Старицького… Наша історична романістика багата.
– А скільки від нас було приховано… Миколо Кузьмовичу, ви багато років віддали педагогічній праці. І в школі, і у вузах, і в технікумах. Чи не жалкуєте, що могли б написати більше, якби зосередились тільки на літературі?
– Ніколи не жалкував. Більше того. я часто вважаю, що письменник я нікудишній. Що нічого я такого значного й не написав. Я педагог. Тільки приходить 1 вересня: як отой бойовий кінь мчить на звуки фанфар, я мчав щороку на шкільний дзвінок. Я дуже багато виступав, багато їздив, мені було цікаво спілкуватись із школярами, із студентами.
Ще я щось зробив у літературознавстві: вивчаючи Кропивницького, Тобілевича – без моїх праць не обійтись. Я у великій шанобі до краєзнавчої роботи, хоча вона і захиріла зараз у нас в області. Фет, Винниченко – це я перший їхні сліди на Кіровоградщині розпечатував…
– Закінчуючи наше інтерв’ю, ще раз хочу побажати Вам здоров’я та снаги і насамкінець запитати, в якому місті Ви хотіли б жити?
– І Кіровоград, і Єлисаветград однозначно не приймаю. Обидві назви чужі. Гарна назва Златопіль. Хоча є дуже страшна версія цієї назви. «Зла тополя». На межі Степу і Речі Посполитої стояла тополя, прозвана народом злою, бо на ній то ляхи, то татари вішали для настрахання своїх полонених ворогів.
Хай би місто прибрало назву з двох слів – Золоте Поле. Це наш степ, наші родючі грунти, наші трудящі люди.
Василь Бондар, квітень 1992 року