У ці квітучі дні виповнюється 75 років художниці в техніці артквілт, авторці своєрідних мистецьких полотен Людмилі Кривенко.
…По завершенню нашої розмови на першому поверсі бібліотеки в оточенні полотен (таки полотен, хоч і з клаптиків!), з яких холодом дихали неторкані сніги й на яких з охотою паслись рябі корівки в сивих туманах, з яких пахли вишнево темні троянди й які накликали до себе ос дорідними гронами винограду, – в полоні багатоликого життя Людмила Іванівна подарувала мені ляльку-мотанку. Я взяв її в руки (точніше можна сказати: на руки) й поніс містом, угору по Великій Перспективній, зриваючи зацікавлені погляди зустрічним. Картата жовто-чорна шотландська сукня з довгими рукавами, що закінчуються вузенькою шлярочкою, низький, до п’ят, поділ з широкою червоною биндою довкруж, білий вишитий фартух з-під грудей до колін, квітчаста хустка, зав’язана під шию, а світлий її кінець покриває плечі до пояса… Ну, як на таке не оглянутись?
Кожної весни Людмила Кривенко влаштовує виставку своєї творчості у рідному Кіровограді. Напередодні великодніх свят. Це вже сьома за рахунком. І жодна з них не схожа на попередню. Зокрема нинішня окрім полотен артквілту, познайомить відвідувачів із серією ляльок-мотанок тканинних та оригінального виготовлення мотанок із матеріалу природнього – з листя кукурудзяного шулька, зацікавить також добіркою книг про печворк, клаптикове шитво, артквілт та колекцією різноманітних наперстків для шиття-вишивання…
Поки ми бесідували, до мистецької світлиці заходили не знайомі ні мені, ні майстрині люди й нищечком, аби не перебити розмову, запитували: «Кажуть, десь тут виставка шиття…», «Вибачте, можна переглянути?»… Не питав, але з вигляду нетямковитих відвідувачів здогадувався, що дехто вперше переступає поріг наукової бібліотеки.
– Про артквілт пишуть, що воно, дуже молоде мистецтво, сьогодні як ніяке інше набирає шаленої популярності…
– Молоде? Дивлячись про який різновид печворку йде мова, – розтлумачує здобуті мною поверхові знання з Internet’у Людмила Іванівна. – Його першопочаткам далеко за сотню років, а прообразам і краю не видно… Бо що таке печворк? Клаптикове шиття. Воно було популярним і в минулому, й позаминулому столітті у багатьох родинах, як правило убогих, коли зі зношеної, використаної мануфактури перешивалось щось нове, придатне до використання. Наприклад, так шились ковдри, наволочки для подушок, килимки на сидіння чи спинки стільців, на підлогу… Швачки із божою, як кажуть, іскрою творили не просто, а вигадливо, красиво…
– Ви знаєте таких?
– А в кого ж би я цьому навчилась? Найперші навики від рідної бабусі. Певно, воно по генах передалось: Пелагея Григорівна розповідала мені, після війни народженій, що в ті воєнні і післявоєнні роки це клаптикове шиття дуже виручало нашу родину. Вона була однорука (ліву їй відірвала молотилка), а на ножній швацькій машинці таке виробляла! Такі барвисті аплікації придумувала! І на замовлення також.
– От прийнято вважати, що клаптиковим шиття займались переважно в селі…
– Вся країна займалась: бідність примушувала. І в місті також. Я ж міська дитина, з Іваново.
«Місто наречених» – так його в часи СРСР називали: місто текстильних фабрик, яких там десяток набудували. Планова економіка: в Іваново зосередилась текстильна промисловість мало не цілої країни. На бавовну багатий край? Де там – все везли із Узбекистану, з містом-побратимом уклали угоду… Нитки, шиття: все це так пасує її рідному місту і теперішній творчості. Але ж і двадцяти не було Людмилці, як дорога їй лягла в далекі від ситцевого краю південні степи (доля її знайшлася в Івановському художньому училищі). І призабулось шиття, нитки… Навчання в Московському поліграфічному інституті, робота начальником відділу інформації Кіровоградського обласного центру зайнятості.
– Не забулось, – заперечує Людмила Іванівна – Тим більше, що я й тут у швацьку родину втрапила: свекруха моя Марія Пилипівна, родом з Аджамки, у Кіровограді трудовий шлях починала на швейній фабриці, працювала закрійницею в швейному ательє, творила вміло, з захопленням…
– Але ж Ви самі кажете, що по-справжньому печворк Вас покликав уже на пенсії?
– Так, років десять тому я захопилась цією творчістю. Як це почалося? Придивлялась у магазині до швейних машинок, а побачила поруч книгу із дивним і незрозумілим словом печворк. Тоді ж не було такої літератури (ні книг, ні журналів), як тепер. І в Іnternet’і нічого не було. І не знала, як до цієї творчості підступитись – навмання йшла… А через два роки повезла три свої роботи в Суздаль – переживала, чи візьмуть їх взагалі на виставку. А згодом і у Владімірі опинилась – там японці мене завважили, подарували каталог своїх робіт…
Сьогодні творчість Людмили Кривенко відома світові. Без перебільшення. Художній артквілт майстрині побував на виставках не тільки в багатьох великих містах України (Одеса, Львів, Запоріжжя, Харків), а й у Італії (Верона), у Голландії, у Росії (до згаданих міст додамо Санкт-Петербург), у Франції…
– Містечко на півночі Франції шість моїх ляльок-мотанок відібрало для виставки народних, національних ляльок світу, – говорить майстриня. – А по закінченню виставки попросили мене продати ляльки для музею… «Хай це буде вам подарунок від України», – відповіла я організаторам. Прислали фото експозиції українських ляльок у французькому музеї: і з листя кукурудзяного качана лялечка також там стоїть…
Стоїть, руки розкинувши, наче обійняти любовно всіх хоче…
Печворк, артквілт потребує не тільки естетичного смаку, а й чисто технічних знань. Людмила Кривенко свого часу в обласній науковій бібліотеці три роки безплатно провадила для бажаючих майстер-класи виготовлення ляльок-мотанок. І нині охоче проводить екскурсії на власній виставці, особливо для студентів мистецького факультету, ділиться секретами творчості (от як показати туман? як дощ? або дими, якими хати прив’язуються до неба?).
– Я завжди кажу своїм учням і поціновувачам артквілту, що клаптикове шиття має окрім чисто візуального впливу на людину ще й невидимий, енергетичний вплив. Особливо тоді, коли новотвір ладнається із домашніх тканин, уживаних раніше рідними людьми. Ось мені приніс з дому ниток, матерії знаний наш колекціонер Юрій Тютюшкін – мама його також була швачкою. Я зробила з цих матеріалів таку грілочку для чайника – та грілочка тепер не тільки зберігатиме тепло вогню, тепло вару пахучого, а й мамине тепло, бо ж енергія мамина нікуди з тих клаптиків матерії не ділась, вона продовжує жити й бути в родині нащадків… Ото ж не поспішаймо позбавлятись сходженого одягу, зношених речей – це і пам'ять, це й ліки невидимі…
А як легко, справді, ми розстаємось із застарілим, боячись бути звинуваченими у плюшкінстві, у скнарстві. Та разом із водою, як мовиться, вихлюпуємо й дитину. Й одразу із вдячністю згадуємо колекціонерів. З ними Людмила Іванівна дружить. Назву іще одного: Володимир Нагорний: серед розмаїтої колекції наперстків, понад сто, є один і від нього, знайдений ним на березі сучасного Дніпрового моря під Світловодськом – невеличкий, сплюснутий: скільки б він міг розповісти про історію затопленого села, якби умів говорити? А оті два наперстки зі шкіри й тканини, які майстрині подарували індонезійці у Франції?..
Декому здається, що кожна жінка здатна осягти мистецтво печворку. Техніку – так, не дуже складно. Навіть терпіння в багатьох може вистачити на виготовлення роботи. Але фантазії, вигадки, вміння підбирати кольорову гаму, з буденних клаптиків творити мистецькі шедеври – це дано одиницям. Як і в кожній творчості. Тут уже ніякі майстер-класи не допоможуть. Тут має бути, як кажуть, отой цілунок від Господа.
Коли я оглядаю виставку Людмили Кривенко, то мені не треба пояснювати, чим відрізняється наш печворк від зарубіжного. Ось розпочато серію древніх обрядових свят українців: коляда, Івана-Купайла… Не сумніваюсь: будуть ще й великдень з писанками, буде козацька покрова… А ось найновіша робота, позначена 2016 роком, «Рідний край»: село на косогорі, білостінні хатки, ожереди сіна по городах, каченята в ставку хлюпочуться, хмарки, як подушки, на тополі нахромлені – пейзаж десь далеко, в глибині, а перед очима червоні маки й колоски пшеничні натуральні; і вся ця краса освітлена щедрим сонцем, яке розкидає снопи променів навсібіч… Під твором рядки Ліни Костенко, які ще дужче підсилюють враження:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Майже кожне полотно виставки оздоблене поезією: Олександра Олеся, Івана Гнатюка, Петра Перебийноса, Анатолія Качана, Наталі Забіли, Степана Жупанина, Ганни Чубач, Володимира Верховеня… Симбіоз зорового й вербального мистецтва. Творчість майстрині співзвучна поезії.
«Сьогодні вже продаються тканини спеціально для печворка»… «Стільки книг тепер можна побачити в бібліотеці на цю тему»… «Internet нині нашпигований зразками артквілту, різноманітних аплікацій, крейзів, синелі, барджело, клаптикової смальти та інших технік шиття»… А
А її творчість неповторна, як неповторна справжня музика, справжня поезія.
м.Кропивницький, 2016 р.
Василь Бондар