“Судити про велич і стійкість будь-якого суспільства можна завдяки простому критерію – як це суспільство піклується про дітей, людей похилого віку та хворих”. Ці слова британського історика і філософа Арнольда Тойнбі влучно характеризують критерії мирного часу, але не дуже підходять для країн, у яких на кону проблеми власне виживання і які змушені обирати інші пріоритети.
Проте всі війни колись закінчуються, закінчиться і ця жахлива бійня, якою росія відкинула сама себе далеко за межі цивілізованого світу. А нам, незважаючи ні на що, треба буде відбудовувати свою країну. І планувати це варто вже зараз. Хоча б тому, що багато наших співвітчизників-біженців зависли між бажанням повернутися додому, де все рідне і знайоме, та спокусою почати нове життя на чужині. Бо ця чужина, незважаючи на всі її мінуси і проблеми, не перестає дивувати нас своєю людяністю та соціальною справедливістю.
Я зовсім не закликаю сліпо запозичувати їхній досвід. Але повчитися у людей, які почувають себе задоволеними й щасливими, однозначно, є чому.
Про одну з найважливіших суспільних сфер, з якою рано чи пізно всім нам доведеться познайомитися дуже близько – турботу про літніх людей – я розповім на прикладі Ірландії.
Тут на пенсію йдуть не в 55 чи 60 років, а в цілих 66. І це в досить багатій країні, з одним із найвищих рівнів заробітної плати в Європі. Мінімальна пенсія ірландця близько 1000 євро. Крім цих виплат пенсіонери мають також ряд пільг і допомог. Чи не найцікавіша з них – можливість подорожувати по країні абсолютно безкоштовно, причому на безоплатний проїзд має право також супутник пенсіонера, незалежно від того, в яких стосунках вони перебувають. Існують також ряд виплат на зразок наших субсидій, для родин із невисоким рівнем доходів.
Але я хочу детальніше розповісти про один із аспектів пенсіонерського життя, який я можу порівняти з українськими реаліями. Хоча порівняння буде й неточним, але різницю ви однак помітите.
Років 20 чи й більше тому мені довелося побувати в тоді кіровоградському психоневрологічному інтернаті. Першого разу – як журналістці, а другого – як сусідці самотньої літньої жінки, яку після перелому ноги знайомі оформили в цей інтернат.
Ви, мабуть, здогадуєтеся, що я побачила дві абсолютно різні картини. Журналістам показували чистенькі кімнатки на двох осіб із усміхненими мешканцями. A відвідання сусідки стало суцільним шоком. Не памʼятаю, що тоді більше вразило. Чи антисанітарія й жахливий запах у великій кімнаті, де знаходилися десь пʼятеро чи й більше лежачих людей. Чи скарги сусідки та інших бабусь у палаті на ігнорування їхніх потреб з боку персоналу, коли не платиш готівкою на місці за їхні послуги (вже оплачені державою), та навіть на відбирання грошей тим же персоналом.
Пригадується й ще один випадок. Це вже було якесь святкування в соціальній сфері. І обласне управління соціального захисту провело його «в кращих традиціях» із банкетом, гідним якоїсь успішної фірми. Думаю, на ці гроші можна було купити не один інвалідний візок чи купу памперсів для лежачих пацієнтів будинків престарілих.
Чесно зізнаюся, що я бачила зблизька будинок престарілих в Ірландії лише раз. І він вразив чистотою та приємними запахами їжі, бо заходили ми туди під час обіду.
А ось з роботою денного Центру для літніх людей у невеликому містечку Кешел, що на півдні Ірландії, вдалося познайомитися ближче.
Центр обслуговує всіх бажаючих пенсіонерів, яким за 65 років. Людей вранці забирає автобус з їхніх домівок і привозить сюди прямо на сніданок. Більшість із них або з ходунками, або на інвалідних візочках. Проте це не заважає їм брати участь в різноманітних розвагах, організованих персоналом центру та запрошеними спеціалістами. Серед останніх, наприклад, тут часто проводить заняття інструктор з йоги на стільцях, майндфулнес-тренер. Ці модні сьогодні активності дуже подобаються літнім людям, я сама була тому свідком. Не менше задоволення вони отримують і граючи в традиційні «Бінго», інші ігри, під час уроків мистецтва та рукоділля.
На свята привітати старше покоління навідуються учні місцевої школи, які готують для цього спеціальну програму. Мені довелося стати свідком такої різдвяної зустрічі поколінь. Було дуже зворушливо і, здається, задоволення отримали не тільки бабусі й дідусі, але й самі юні артисти.
Помолитися разом за померлих і дати духовні настанови живим сюди приходить священник.
Активності в Центрі тривають до ланчу. І якщо сніданок тут – це легкий прийом їжі з бутербродами, джемами, чаєм та кавою, то обід (ланч) – основний, і він вартий детальнішого опису. Бо такі страви зустрінеш не в кожному ресторані. Це різноманітні мʼясні вироби – від курятини до яловичини й баранини, це лосось, це свіжі овочі, різні супи-пюре, гарніри та різноманітні якісні десерти.
Після обіду люди знову грають, розважаються аж до полудника чи, за англійською та ірландською традицією – до прийому чаю. Чай – це символічна назва, бо тут буде й торт, й інші смаколики. Лише після цього людей саджають в автобус та розвозять по домівках.
Це, так би мовити, обовʼязкова програма. Крім цього, для літніх людей влаштовують цікаві й пізнавальні екскурсії. А ще їх часто приймають у сучасній, чудово обладнаній місцевій бібліотеці, де вони стають учасниками різних вікторин, конкурсів, інших розваг.
Та головне, що мене вразило – це дружня, практично домашня атмосфера, яка тут панує завжди. А ще більше – жвавий інтерес до всього, що відбувається навколо, та непідробний блиск в очах літніх людей. Відчувається, що їм тут комфортно, затишно й цікаво.
Стосунки між персоналом закладу та літніми людьми будуються на ненав’язливій дружній турботі та вдячності, з обов’язковою дозою доброзичливого гумору. Незважаючи на те, що в Центрі працюють дівчата, яким ще далеко до пенсійного віку, комунікація між персоналом та клієнтами не просто дружня, вона більше схожа на родинні стосунки. Коли розумієш людину з пів слова і намагаєшся допомогти та підтримати її – не тому, що це вимагається, а за покликом душі.
Філомена Морріссі працює тут вже майже двадцять років, Шівон Мелоні – більше двох. Вони обидві просто закохані в свою роботу. І мало не зі сльозами на очах розповідають, як важко переживають, коли з відвідувачами трапляється непоправне, бо вік бере своє….
Колег підтримує Лія Кроук (працює в центрі кілька місяців). Вона зізнається, що побувавши у відпустці не могла дочекатися, коли вийде на роботу.
Ну а директорка Центру Орла Хікі – це взагалі нетипова в нашому розумінні начальниця. Вона пропрацювала тут 10 років як рядовий працівник і лише останні два роки – на керівній посаді. Тобто, це не наша система відбору, коли на керівні посади можуть призначатися випадкові люди з “потрібними зв’язками”.
Під час ланчу Орла одягає на свою красиву зачіску кухарську шапочку і сама насипає їжу, поки дівчата розставляють її на столи. Трохи незвично, як для начальниці, чи не так? Та заради свого Центру вона не цурається ходити вулицями містечка, збираючи благодійні пожертви, і навіть бере участь як співачка у благодійних концертах.
“Я маю чудову команду працівників і наших дорогих клієнтів, і роблю все для того, щоб ми всі почувалися як одна велика щаслива родина”, – просто пояснює пані директорка. І судячи з усього, їй це добре вдається.
Ось ми й підійшли до головної, на мою думку, відмінності між тим, що мені довелося зустріти в соціальних центрах у нас, і тут, в Ірландії. Важко було в це повірити, але останні фінансуються державою приблизно тільки на третину. А все інше збирає спеціально для цього створена місцевою громадою організація – комітет Денного центру Кешела.
До його складу входять шановані представники громади – медики, адвокати, бухгалтери та інші фахівці. Всі вони, до речі, працюють на волонтерських засадах. Попри те, робота зі збору коштів серед громадян та організацій проводиться ними дійсно професійно.
Особливо популярні й результативні спеціальні благодійні заходи. Наприклад, День прапора, коли всі працівники Денного центру, а також члени Комітету виходять на вулиці Кешела з коробками і збирають пожертви.
Або щорічний благодійний концерт у найбільшому концертному залі містечка. Крім запрошених професійних виконавців артистами зазвичай виступають місцеві таланти – та ж Орла та її партнер в співочому дуеті а заодно й водій Денного центру Джиммі О’Фаррелл, місцеві поліцейські, лікарі і т.д. Незважаючи на те, що квитки коштують досить недешево навіть для ірландців – 25 євро, практично всі місця розкуповуються.
Запрошені зірки за такої нагоди беруть мінімальні гонорари, інші витрати, як от оренда залу, нараховуються символічно, тож виручка на добродійність буває досить суттєвою.
Трапляється, що пожертви від окремих осіб, фірм чи організацій надходять без будь-якої спеціальної нагоди. Мені, наприклад, пощастило побачити урочисте вручення пожертви місцевим Товариством хорового та драматичного мистецтва. Група людей просто прийшла до Центру і вручила директорці чек на 800 євро.
Крім цього, частину витрат на їжу та транспорт оплачують самі пенсіонери. Триразове харчування та поїздка до Центру й назад обходиться їм у 12 євро на день. Це дрібниці, враховуючи рівень пенсій, та в порівнянні з цінами, наприклад, у місцевих ресторанчиках, де таку суму ви заплатите за одну далеко не найдорожчу страву.
Як тут не згадаєш наші яйця по 17 гривень та все інше, що практично завжди і скрізь, де є закупівлі за державні кошти, перевищує середні ціни, а то й піднімається понад межі здорового глузду. То чи варто нам над кожною установою тримати десятки керівних та контролюючих органів, щоб “розмазувати” й без того невеликі державні кошти по чиновницьких відомствах та кишенях.
Про те, що витрати на відвідування Центру цілком підйомні для ірландських пенсіонерів, свідчить той факт, що деякі з них приїздять сюди двічі на тиждень.
76-річна Нора Каддіхі, наприклад, яка через травму втратила колінну чашечку і зараз прикута до інвалідного візка, незмінно відвідує Центр вже одинадцять років поспіль. Хоча в містечку скрізь є пандуси та інші пристосування для людей з особливими потребами, вона не надто часто вибирається з дому. Але щотижневі поїздки до Центру намагається не пропускати. Вона в захваті від усього – їжі, розваг, а особливо надзвичайно привітного і турботливого персоналу.
Не менше задоволення приносить відвідування Центру також її ровесниці Мері Келлі. Вона живе в сільській місцевості, рідко буває в місті, тож лише вряди-годи спілкується з друзями чи однолітками. А спілкування Мері дуже любить, як і нові знайомства. Тому поїздки до Центру – дуже важлива частина її життя. У неї тут багато друзів, які їй завжди раді, а їй самій тут все дуже до вподоби.
Загалом дідусів і бабусь не варто й запитувати, чи їм тут подобається. Достатньо просто поспостерігати, з яким задоволенням вони спілкуються між собою та з персоналом, як підбадьорюють одне одного доброзичливими жартами та словами підтримки.
Орла Хікі постійно спілкується з колегами з інших денних центрів для літніх людей, які є чи не в кожному містечку Ірландії. Вони охоче діляться між собою ідеями, як краще все організувати, як вирішувати проблеми тощо. І знову ж тут обходиться без навчальних центрів, фінансованих із бюджету, різних семінарів-тренінгів, які у нас полюбляють проводити на курортах та ще й з банкетами-фуршетами.
На питання про те, що б вона хотіла змінити чи покращити в роботі Центру, директорка відповідає з виглядом людини, яка робить все, що може, і навіть більше: вона нічого не хотіла б змінювати. Адже тут літні люди почуваються щасливими, і це для неї головне.
Наталя Селецька
